Олег і Валентин Авраменки
CУТІНКИ ВЕЛИКИХ

Фантастичний роман

Розділ 1
Дивне знайомство

Ця історія почалася зі звичайнісінької автомобільної аварії. Щоправда, згодом виявилося, що аварія була не зовсім звичайна, ба навіть зовсім незвичайна, та й уся ця історія почалася задовго до неї, проте мою розповідь найкраще почати саме з аварії. Так буде й мені легше, і вам зрозуміліше.

Було близько восьмої вечора, може, трохи більше, коли я повертався додому. Зараз уже й не пригадаю, де я пропадав цілісінький день, однак пам’ятаю точно, що настрій був кепський. Хтозна, чи то на мене так вплинула сльотава березнева погода, чи далася взнаки втома після напруженого і клопітного дня — та хоч там як, почувався я дуже зле, і хотів лише одного: чимшвидше опинитися в своїй затишній однокімнатній квартирі й зігнати паскудний настрій на чудовиськах із якої-небудь комп’ютерної гри. Я й гадки не мав устрявати в якусь пригоду (хоча, скільки себе пам’ятаю, завжди мріяв про щось надзвичайне й дивовижне), однак того вечора доля вирішила інакше, і згадана аварія круто змінила моє подальше життя.

Власне, сама аварія тут ні до чого — ані водія старенького БМВ, що на великій швидкості врізався в бетонний стовп обіч проспекту, ані пасажира я не знав і познайомитися з ними вже не міг, оскільки вони тут-таки дружно сконали ще до моєї появи. Важливіше інше: замість простувати додому, я ненадовго приєднався до гурту перехожих, що юрмилися довкола потрощеної машини.

Правду кажучи, я не належу до людей, яких ваблять криваві видовища, радше якраз навпаки — я вельми вразливий, і мене млоїть від самого лише вигляду крові. Проте, мабуть, кожному з нас властивий дещо хворобливий потяг до всього небуденного, і в цьому я не виняток. До того ж, я надзвичайно допитливий і дуже полюбляю пхати носа куди не слід. Так склалося, що за двадцять чотири роки життя я жодного разу не бачив справжньої аварії (зім’яті крила та відірвані бампери не рахуються); отож я не зміг утриматись і піддався-таки спокусі подивитися зблизька на купу брухту, на яку перетворилася машина. Та щойно я побачив понівечені тіла водія-камікадзе і пасажира — як від допитливості не лишилося й сліду. До горла миттю підкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цікавість і поспіхом попрямував геть від місця трагедії. Однак і цієї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кіт, що перед цим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселі роздуми, я зовсім не зважав на нього. Лише біля під’їзду, коли кіт зупинився на ґанку і, втупивши в мене благальний погляд, жалібно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу від проспекту він ішов саме за мною.

Взагалі, я люблю котів. Усіх — породистих і безпорідних, домашніх та бездомних. Ще змалку почував слабинку до цих гордих і незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх. Але того вечора я був не в гуморі (вдень — купа проблем плюс два скривавлені трупи кілька хвилин тому), і вже намірився кoпнути нав’язливого кота ногою. Проте наступної миті, пригледівшись до нього пильніше, я завагався. Надто вже гарний був кіт — чистокровної сіамської породи, в міру вгодований, чепурний, якщо не сказати — випещений. А дивився він на мене своїми очиськами так приязно й довірливо, що й крига, певне, розтанула б від того погляду. Серце ж моє не крижане.

— Ти загубився, котику? — лагідно спитав я.

Кіт замуркотів і потерся об мою ногу. Я присів навпочіпки й легесенько погладив його.

— Сердешний! Ну, що з тобою робити? Не залишати ж на ніч просто неба, ще хтось скривдить. Може, підеш до мене?

Як мені здалося, кіт схвально нявкнув. Ми ввійшли до під’їзду, і я викликав ліфт.

— Завтра подумаю, чим зарадити твоїй біді, — сказав я. — Перегляну, наприклад, рубрики про загублених тварин. І сам дам оголошення в газету. Ти такий красень, що хазяїн неодмінно шукатиме тебе.

Кіт ствердно нявкнув. Хоч убийте, але чомусь я був певен, що він нявкнув саме зі ствердною інтонацією.

— До речі, мене звуть Владислав, — представився я.

— Няв, — відказав кіт.

Я знову подивився на нього і скрушно зітхнув:

— Шкода, що в тебе немає спеціального нашийника з іменем. Адже навряд тебе звуть Ваською чи Мурчиком. Клас, як кажуть, не той… Ну, гаразд. Якщо не заперечуєш, я зватиму тебе просто котиком. Тимчасово, певна річ, до зустрічі з твоїм хазяїном. Гм-м. Чи, краще, з хазяйкою — молоденькою, гарненькою й неодруженою… — Я знову зітхнув і додав: — Мрії ідіота, правда ж?

— Няв, — повторив кіт.

Оце останнє „няв“ йому явно не вдалося. Воно вийшло якимсь фальшивим, більше схожим на людську імітацію котячого нявчання. Я навіть подумав, що хтось глузує з мене, і швидко огледівся в пошуках жартівника, однак ні в під’їзді, ні на сходах нікого не було.

Тим часом спустився ліфт, двері відчинилися. Кіт перший забіг у кабіну.

— Ну, що ж, — сказав я, проходячи слідом за ним, — поїхали.

Коли ми піднялися на дев’ятий поверх, я пропустив кота до квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефону в марному сподіванні почути в ній гудок. Але в житті див не трапляється — у відповідь я почув тишу.

Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим безглуздіше, що ось уже понад місяць мій телефон був відключений за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп’ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз у мене просто не було грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією.

Та хоч там як, а мовчання телефону стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, украй невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не поліпшило настрою; і нарешті мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала, що я досі позбавлений доступу до інтернету… Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів — справи кепські. Притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків.

Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, навіть і не намагався нагадати про себе.

Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене кинуло у сон. Перемагаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, який сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини…

— Друже, — промовив я, позіхаючи, — влаштовуйся де тобі зручніше, почувайся як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз… — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Всього дев’ята, а вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ ні зоря, зруйную свій ґрафік… Розумієш, котику, — почав пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв… Гм, а таки ж узяв!

Очевидячки, кіт здогадався, що я збираюсь лягати; його погляд зробився благальним.

— Не сумуй, — сказав я, витлумачивши це по-своєму. — Знайдеться твій хазяїн. Спи спокійно.

У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, тому й далі готувався до сну. Аж це за хвилину кіт повернувся до кімнати.

— Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком, — ти, часом, не забув повечеряти?

Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув.

— Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.

— Це ліки задурили тобі голову, — уточнив кіт. — Ну, хіба можна поводитися так з гостями? Не запропонував ні поїсти, ні попити. А я, до твого відома, з самісінького ранку риски в рота не брав.

— Не „риски“, а „ріски“, — машинально поправив я. — І, швидше, „в роті не мав“. „В рота не брав“ звучить якось… двозначно, чи що.

Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужчала, — я почалапав разом із котом на кухню. Десь у глибинах моєї підсвідомості зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг збагнути, що саме стривожило мене.

На кухні я зазирнув у холодильник.

— Мушу тебе засмутити, — сказав я. — „Віскасу“ в мене немає.

— Терпіти не можу „Віскас“! — гидливо промовив кіт.

— Я теж. Що скажеш про сосиски?

— Які?

— Франкфуртські.

Він облизався:

— Давай дві. Варити не треба.

Я видобув з холодильника пакет з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку… і ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття якогось негаразду врешті (з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щo саме не так. Кіт говорив! Людською мовою…

Не знаю, скільки часу я простояв би отак нерухомо, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.

— Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай!

Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.

— Не дуже чемно, — зауважив той. — Та й без посуду негігієнічно.

— Даруй, — розгублено промимрив я і потягнувся за тарілкою.

Та було вже пізно — він заходився їсти просто з підлоги.

А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою, я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:

— Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?

Кіт на хвильку облишив вечерю.

— Аж ніяк, — спокійно відповів він. — Я ні в чому не збираюся переконувати. У тебе є своя голова на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки вчувається. — І він знову вгризся зубами в сосиску.

Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося на моїх очах. Усі міркування зводилися до чотирьох можливих варіантів:

1) гіпноз або черевомовлення;

2) галюцинації, спричинені валіумом;

3) мамо, я збожеволів!

4) кіт говорить насправді.

Перше припущення я відкинув одразу, оскільки, крім мене, єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А що він використовував для спілкування зі мною, — артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, — неістотно. Головне, кіт розмовляв.

Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні галюцинації. До того ж, я випив тільки одну таблетку — цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це галюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.

З божевіллям було трохи складніше, та, зрештою, і від цього припущення довелося відмовитись. Якби я насправді з’їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А я сумнівався — причому так глибоко, що навіть запідозрив у себе психоз.

Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт справді розмовляв.

На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.

„Слухай-но, Владиславе, — звернувся я до самого себе. — Кіт, який уміє розмовляти — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові“.

„Що правда, то правда, — погодився я з собою. — Геть стереотипи і зашкарубле мислення! Аргументи на зразок: „цього не може бути, бо цього ніяк не може бути“ не для мене“.

— Знаєш, друже, — звернувся до кота. — Я оце добряче подумав і…

— І що?

— Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.

— Сміливе зізнання, — промовив кіт. У його голосі почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, значно розумніший, ніж можна було судити з першого враження. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є насправді, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.

— Інна, це хто? — запитав я.

— Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звати Леопольд.

— Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?

— Так, дякую.

— Більше нічого не хочеш?

— Ну, якщо є молоко…

— Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.

Кіт недбало махнув передньою лапою:

— Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.

— В такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.

— Атож, — погодився Леопольд.

Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався у кріслі навпроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:

— Ви, люди, страшенні сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами на світі і навіть не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що за бажання вони здатні навчитися говорити по-людському.

— Чому це не припускаємо? — несміливо промовив я. — Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги…

— Авжеж! — обурено перебив мене Леопольд. — Та кого ті папуги з їхнім мишачим мозком можуть здивувати! Вони ж лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень заговорити коту, то люди поводяться так, немов диявола уздріли… Не всі, звісно, — визнав він, — але більшість.

— Їх можна зрозуміти, — відказав я мляво. — Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.

— Однак, — правив своєї Леопольд, — це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.

Останні слова змусили мене підхопитися.

— То це через тебе?! — вражено вигукнув я.

Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.

— Вони самі винні, — пояснив він несподівано лагідним тоном. — Навіщо було мене викрадати.

Я трохи розслабився і знову приліг.

— То вони тебе викрали?

— Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся у кріслі. Ліве око він заплющив, а правим незмигно втупився у мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.

— Тобі й справді пощастило, — сказав я, пильніше пригледівшись до кота. — Жодної подряпини.

— Ми, коти, взагалі, дуже живучі, — самовдоволено мовив Леопольд. — А я особливо.

— І як це сталося? — поцікавився я.

— Повір, я цього не хотів. Зазвичай я не розмовляю з незнайомими, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.

Я полегшено зітхнув:

— Добре, що не здогадався.

Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.

— Це ж чому?

— Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш, — від цієї думки я здригнувся. — Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захопливе і, зрештою, неймовірне явище. Кіт, що розмовляє, — це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.

— Мр-р, — обізвався Леопольд; це він так хмикав. — А яка була перша?

— Моє народження, певна річ.

— Авжеж, звісно, — погодився кіт. — Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авто. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути за першої-ліпшої нагоди, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив рішучий протест. Мабуть, усе-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого…

— Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, — поправив я.

— Гаразд, гаразд, крадіям. Хоча, як на мене, невелика різниця. Інна теж прискіпується до кожної моєї обмовки, а у самої знай прохоплюються польські слівця. Правду кажучи, мені вже набридли всі ці зауваження.

— Ну, добре, більше не буду, — сказав я. — Повернімося до твоїх викрадачів. Отже, ти висловив їм рішучий протест. Що було далі?

— Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч з водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп… Мені шкода, що так сталося. Справді шкода, — закінчив свою коротку оповідь Леопольд.

— Таке життя, — з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно від думки про те, що двоє людей, хай і не найкращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Бачачи, що Леопольд теж зажурився, я поспішив утішити його:

— Ти ні в чому не винен, котику. Твої викрадачі самі напросилися. Вони постраждали через власну дурість, і тільки через неї.

— Omnium malorum stultitia est mater,[1] — вагомо додав Леопольд.

Я миттю забув про всі свої сумні думки і від захвату ладен був пуститися в танок. Зустріти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагоді ввертає фрази мовою Ціцерона, — про це я мріяв усе життя!…

— То ти знаєш і латину? — спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.

— Та ні, — чесно сказав кіт. — Це не можна назвати знанням. Близько сотні найуживаніших слів, кілька десятків прислів’їв та приказок — ось і все.

— Теж непогано, — зауважив я. — А звідки ти цього навчився?

— Чув, як говорить Метр, і запам’ятав. Він дуже полюбляв латинські вислови і часто вживав їх у розмовах.

— Метр, це хто?

— Мій колишній пан, — відповів Леопольд.

В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:

— Він помер?

— Так.

Зрозуміло, що колишній господар Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавив мене.

— А ким він був?

— Науковцем. Професором.

— Десь викладав?

— Ні. Він був дуже старий і… як то кажуть, хай їм біс?… У запасі?… У відставці?… Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня… — Тут Леопольд осікся. — Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.

— А чому?

Леопольд завовтузився в кріслі, очі зробилися каламутні.

— Розумієш, він був дуже прив’язаний до мене. Може тому, що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його… і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик…

З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професора (або Метра, як називав його кіт) убили, коли вони разом обідали в ресторані. Це сталося після того, як Леопольда охопив грайливий настрій, і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зомліла й гепнулась на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком умить вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він, власне, в кота, проте вцілив у професора.

В тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумніву. Він на власні очі бачив, як перша ж куля знесла професорові верхню частину голови. Охоплений жахом, кіт стрімголов вибіг з ресторану, а нервовий пан стріляв йому навздогін, аж поки не скінчились патрони.

Далі спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам’яті. Він отямився вже в зовсім незнайомій місцевості, десь у передмісті. Цілісіньку ніч і половину наступного дня Леопольд безцільно блукав чужими вулицями — змерзлий, промоклий до кісток, брудний та голодний. Нарешті, зовсім знесилений, він сховався в під’їзді одного з будинків. Саме там мешкала Інна. Повертаючись додому, вона підібрала його, принесла до себе в квартиру, викупала в теплій воді, нагодувала. Леопольдові ніде було подітися, і він лишився жити в неї.

Щойно мова зайшла про Інну, голос кота пом’якшав, погляд став лагідним і спокійним. Він перестав їжачитися, раз по раз затинатися і знову згорнувся клубочком.

Я теж розслабився, розімлів і, поволі засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Інна добра, чуйна та лагідна, яка вона розумна й начитана… Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за своє життя.

— Вона дуже здивувалася, дізнавшись, що ти розмовляєш? — запитав я.

— Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити — боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Інна сказала: „Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати“. От тоді я й відповів їй, що вона помиляється. Інна так зраділа!

— Твоя Інна справжнє диво!

— Ясна річ, — підтвердив Леопольд.

— А скільки їй років? — цілком природно поцікавився я.

— Влітку буде дев’ятнадцять. Вона дуже молоденька дівчина.

— Блондинка чи брюнетка?

— Натуральна блондинка. У неї чудове біляве волосся і красиві сині очі.

— То ти й кольори розрізняєш?

— Звісно. Я ж не каліка. А що?

— Розумієш, котику, — промовив я, з останніх сил борсаючись в обіймах сну, — загальновідомо, що всі коти дальтоніки. Принаймі так стверджують учені.

— Пхе, дурниці! Ті вчені нічого не тямлять у котах.

— Що правда, то правда, — промимрив я, все глибше поринаючи у вир забуття. — Анічогісінько вони не тямлять ні в котах, ні в їхніх хазяйках… До речі, Інна гарна?

— Напрочуд гарна, — впевнено відповів Леопольд. — Вона найгарніша дівчина в усьому світі. Коли побачиш її, то неодмінно закохаєшся.

— А знаєш, котику, я вже закохуюся в твою Інну, — замріяно промовив я і тієї ж таки миті заснув, забувши вимкнути світло.

А вночі мені наснилося, ніби я прокинувся, а Леопольд розучився говорити. Що я тільки з ним не робив — і за хвоста смикав, і навколішки благав, — а він ні пари з уст. Нарешті я зрозумів, що ніякої розмови між нами не було, що вона мені лише наснилася, і в розпачі прокинувся…

Друге пробудження було ще гіршим. У квартирі я був сам-самісінький. Я довго шукав Леопольда, аж поки не збагнув, що ніякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалі не існувало, що це був лише сон. Зробивши таке відкриття, я взяв та й з горя повісився… Тоді прокинувся втретє — уже насправді.

Було пів на восьму ранку. Я розплющив очі й відразу ж побачив Леопольда, що сидів на краєчку канапи біля моїх ніг.

— Доброго ранку, Владиславе, — ґречно привітався він.

— Привіт, котику, — сказав я й полегшено зітхнув. Моторошний холод у моїх грудях заступила приємна теплінь. Після всіх тих нічних кошмарів я відчув себе безмежно щасливою людиною. — Знаєш, життя — чудова річ.

— Ще б пак, — погодився кіт, потершись боком об мою ногу.

Я підвівся й почухав його за вухом. Він задоволено замуркотів.

— Це було б дуже прикро, — відповів я вголос на свої думки.

— Ти про що?

Я коротко переказав йому свій сон.

— Ти, бачу, дуже вразливий, — зауважив Леопольд, коли я скінчив. — А втім, годі базікати, я їсти хочу.

Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи і вступив ногами в кімнатні капці.

— Гаразд, зараз поснідаємо. Тільки спершу я прийму душ і поголюся. Це недовго. Зачекаєш?

— Зачекаю, мені не звикати. Інна теж щоранку приймає душ. Щоправда, їй не треба голитися.

— Щастить же людям, — заздрісно промовив я.

За півгодини, поснідавши, ми повернулися до кімнати. Влаштувавшись у кріслі, я сьорбав каву й курив, а кіт сидів на канапі, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його біду.

А я все мовчав, тільки знай собі зітхав. Зрештою, Леопольд не витримав:

— Ти аж на виду змінився, Владиславе. Що тебе гризе?

Я вже вкотре зітхнув.

— Щиро кажучи, друже, мені не хочеться шукати твою Інну.

— З якого це дива?

— Бо вона забере тебе. Адже так?

— Певна річ, — ствердив кіт. — Інна моя пані. До того ж вона любить мене.

— Але й мені ти припав до душі. І я не хочу, щоб ти зник з мого життя.

Леопольд здивовано нявкнув:

— А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною — зараз весна, друга в неї ще нема, — і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб’єш зразу двох собак… чи то пак, двох зайців — і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?

Я енерґійно скуйовдив чуприну.

— Нікого в мене немає, але… Це тільки легко сказати — потоваришуй. А насправді… У нас, людей, усе не так просто.

— Атож, — підхопив кіт. — У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі в цьому дивна. Хлопці довкола неї так і в’ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні — це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю… Ох, Інна тоді розсердилася! Стала така горда й велична, мов королева! — і відповіла: „Хай і дурна, та я однаково вірю. І чекаю. І далі чекатиму!“

Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен із сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний…

— Я не принц. Навіть не схожий на нього.

— Щоб бути принцом Датським, — глибокодумно прорік Леопольд, — треба народитися сином датського короля.

— Принц — це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.

Кіт чмихнув.

— Красно дякую! — саркастично сказав він. — Просвітив!

Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те саме. Врешті, Леопольд заговорив:

— Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Про це можеш не турбуватися.

— Га?! — Я саме прикурював другу сигарету і замалим не впустив її собі на коліна.

— Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.

— Он як? І звідки така певність?

— Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.

Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене.

— Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, аби добре пізнати людину.

— Для мене досить, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо… Гадаєш, я навмання пішов саме за тобою, а не за кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені потрібен. Уже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер точно знаю, що ви з Інною — два чоботи пара… чи два черевики… словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Просто в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.

Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, — що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, і лише для годиться промимрив:

— Забагато на себе береш… — хоча в душі цілком поділяв думку кота.

— Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай із себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах бачу, що ти згоден зі мною.

Я збентежено потупив свої зрадливі очі.

— Ну, припустимо…

— Не „припустимо“, а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючися своєю проникливістю.

— Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.

— Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.

Я зітхнув:

— Ну, що ж… Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні як брат та сестра. Це теж було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що… Втім, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Знаєш, де вона мешкає?

— Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Однак я не знаю.

— Може, якісь назви згадаєш?

— Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати не вмію, а з розмов… ні, не пам’ятаю — людською мовою, маю на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша ґеоґрафія нічим не зарадить… Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де я живу.

— Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.

Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.

— Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.

— Навчається в університеті.

— В якому?

— Як це в якому? Хіба він не один?

— На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча… — Тут у мене виникла одна ідея. — Інна ніколи не називала його „універом“?

— Вона завжди так каже. „Йду в універ“, „щойно з універа“, „сьогодні в універі“ і так далі.

— Вже легше, — зрадів я. — Певне, це справжній університет.

— А що, решта несправжні?

— Звісно, ні. Адже, за самим визначенням, університет мусить бути універсальним навчальним закладом. У справжньому університеті можуть навчатися всі — фізики та філолоґи, хіміки та психолоґи…

— Атож! — перебив мене Леопольд. — Інна фізик. Вона навчається на фізфаці.

— Та що ти кажеш?! — вражено вигукнув я.

— А що таке? — спитав кіт, здивований моєю бурхливою реакцією.

— Річ у тім, — почав я пояснювати, — що я теж навчався на фізфаці, позаторік закінчив.

— А Інна позаторік тільки вступила, — сказав Леопольд. — Оце так збіг!

Отож, не гаючи часу, я заквапився в університет. Леопольда збирався лишити у квартирі, але той затявся й уперто наполягав, щоб узяти його з собою. Зрештою, я поступився, але за умови, що дорогою і в університеті він буде німий як риба. Кіт урочисто присягнув мовчати.

*

На щастя, Леопольд знав Іннине прізвище, отож у деканаті фізичного факультету я швидко з’ясував, що Інна навчається на другому курсі і зараз у її ґрупи семінар з електродинаміки.

Проте на цьому наше везіння скінчилося. Інни на семінарі не було. Я поговорив з її однокурсницями, і ті запевнили, що сьогодні вона взагалі не прийде. Виявляється, Інна була така розумниця, що спромоглася заздалегідь скласти кілька іспитів та заліків, і в суботу (а була якраз субота) у неї випадав додатковий вихідний.

До того ж, як на зло, єдиної подруги Інни, що знала її адресу й телефон, тієї самої Наталі, про яку вже згадував Леопольд, зараз не було в місті, вона мала повернутись лише завтра зранку. Інші дівчата знали тільки те, що Інна мешкає десь на Лівому березі. Але там проживали понад мільйон людей. Я, між іншим, теж.

Отож на сьогодні пошуки скінчилися: дівчата могли зустрітися з Інною не раніше понеділка. Добре, хоч Наталя мешкала в гуртожитку — я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати, що її кіт у мене. Наразі це було все, що я міг зробити.

З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, шкодував, що знайомство з Інною відкладається, а з другого — мене тішила думка, що принаймні до завтра кіт залишається в мене.

Поблизу нікого не було, тож я дозволив собі звернутися до Леопольда:

— А знаєш, котику, я так боявся, що ти надумаєш поговорити з дівчатами.

— А я боявся, — з відвертим сарказмом промовив кіт, — що вони перші заговорять до мене.

Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов від корпусу фізичного факультету в напрямку Виставки.

— Ба! Звідки ж їм знати, що ти розмовляєш?

— Ха! Та ти ж сам їм сказав!

Раптом я спіткнувся на рівному місці й мало не впав.

— Господи! Але ж я й дурний!

— Ще б пак! — підтвердив кіт. — Я вже тобі підморгую, пальці кусаю, а ти знай верзеш: „Леопольд сказав, що Інна навчається на фізфаці. До речі, я теж тут вчився…“ Тьху на тебе!

Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невеличку площу перед фізичним корпусом, посадовив на нього кота, сів сам і нервово розкурив сигарету. І нарешті збагнув, чому дівчата так дивно поглядали на мене й загадково всміхалися. Я був певний, що неодмінно зустріну в університеті Інну, тому й не завдав собі клопоту заздалегідь придумати правдоподібну історію свого знайомства з Леопольдом на випадок її відсутності. А експромт вийшов украй невдалий…

— Це ти винен! — скипів я. (Дідуган, що саме проходив повз нас, зупинився і здивовано глянув на мене.) — Я сам не тямив, що казав. Усі мої думки були зайняті тобою — тільки б ти мовчав.

— От і договорився-добалакався, — підсумував кіт.

Дідуган пильно придивився до нас, зажурено похитав головою, підійшов і сів поруч.

— Весняне сонце, — сказав він, значуще підморгнувши мені, — ще небезпечніше за літнє. Може так припекти…

— Цікаво, що вони подумали? — знов озвався Леопольд, геть-чисто ігноруючи присутність діда.

— Либонь, що я все це вигадав. І про те, що Інна твоя хазяйка, і що ти загубився.

— А навіщо?

— Аби дізнатись її адресу чи номер телефону.

— Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобі не сказали?

— Цілком можливо. — І я важко зітхнув.

— То що ж будемо робити? — запитав кіт. — Повернемося?

— І що ми скажемо? — питанням на питання відповів я. — Що ти розмовляєш? Вони ж однаково не повірять!

— Не повірять, це точно, — втрутився дідуган. — Я теж не вірю. Це мені тільки ввижається, що кіт розмовляє.

— Коли ввижається, хреститися треба, — огризнувся Леопольд. Дідуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кіт повернув голову, стривожено подивився на мене і спитав: — А що як дівчата нічого не скажуть ні Інні, ні Наталці?

— Скажуть, не сумнівайся, — заспокоїв його я. — І мою адресу передадуть. Якщо не завтра, то післязавтра вже напевно.

— А що як забудуть? — не вгамовувався кіт. — Чи загублять записку?

— Тоді в понеділок ми знову прийдемо.

— У понеділок мене тут не буде, — категорично заявив дідуган. — Я весь день сидітиму вдома.

Леопольд заліз мені на коліна.

— Ходімо, Владиславе, — сказав він, підозріло косячись на старого. — Нічого нам тут засиджуватися.

Я взяв його на руки й підвівся.

— Що ж, ходімо.

— Arrivederci, amico,[2] — лагідно мовив Леопольд до діда. Виявляється, кіт знав не лише мову Ціцерона, а й мову Петрарки.

— А бодай тебе, сволото, покорчило, — промимрив дідуган, обтираючи брудною хустинкою свою спітнілу лисину. — Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби…

За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Старий дивився нам услід тьмяними і спустошеними очима.

*

Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, ні водій, ні пасажири і гадки не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні рядки у книгу їхнього життя, сповненого буденщини та повсякденних клопотів.

А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, також з котом, точніше, як з’ясувалося згодом, з кішкою — гарненькою білою кішечкою. Я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по-людському.

Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і кішка жваво про щось муркотіли одне одному — розмовляли, либонь, — і терлися мордочками. Словом, ідилія.

Однак ідилія тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав на вухо:

— Купи в того типа кицьку — і то негайно. Бо заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.

Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув у вічі. Його погляд був сповнений рішучості. Я збагнув — якщо відмовлю, котисько таки виконає свою погрозу; і, скорившись долі, повернувся до „того типа“, миршавенького чоловічка років сорока.

— Даруйте, добродію, — несміливо почав я, — чи не могли б ви… гм… це… продати свою кішку?

Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.

— Не продається, — прохрипів він і відвернувся до вікна.

Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний.

Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:

— Ще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, — (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало з моїх вуст не досить цинічно), — навіть людське життя. А коти — й поготів.

Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах з’явилися пожадливі вогники.

— Ця кішка рідкісної породи, — і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.

А Леопольд у праведному гніві геть забув про свою обітницю мовчання.

— Ти що, чоловіче, блекоти об’ївся? — голосно вигукнув він. — Чи маєш нас за ідіотів? Думаєш, ми не знаємо, звідки в тебе ця кицька? Помиляєшся — знаємо! Ти виміняв її у п’янички за пляшку сивухи. Владиславе, відшкодуй йому витрати на півлітра з урахуванням податку на додану вартість, а також сплати комісійні як компенсацію за згайний час і можливі моральні збитки… ну, скажімо, тридцять відсотків, — і нехай він забирається під три чорти.

Миршавий аж скам’янів. Лице його видовжилось, зблідло, вирячені очі налилися кров’ю й мало не повилазили з орбіт.

Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п’яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, тролейбус хитало з боку на бік, ніби яхту при легкому бризі.

— До твого відома, люб’язний чоловіче, — після короткої паузи повів далі кіт, — той п’яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, після смерті якої він привласнив, точніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив її, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. — Леопольд люто засичав. — Відпусти кицьку, чуєш!

Миршавий підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поряд із Леопольдом.

— Облиште свої фокуси! — закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.

Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: коли не знаєш, що робити, то краще не робити нічого. Оскільки я не спромігся на якусь розумну (чи принаймні дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо промовив:

— Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що мені було дуже приємно з тобою познайомитися.

— Облиште свої фокуси! — повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.

Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері відчинилися.

— Ану, геть звідси! — гримнув кіт.

Чоловічок кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув світ за очі.

Водій, здавалося, тільки цього й чекав — нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні, як і перше, панувала напружена тиша. Навіть ті, хто щойно ввійшов, принишкли, насторожені неприродною мовчанкою.

Позаяк поруч звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволені, тулились одне до одного.

— Кохання з першого погляду, — пояснив Леопольд. — Весна.

Я кивнув:

— Чудово вас розумію… Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.

— Якраз моєї, — відповів кіт. — Я зрозумів це тільки-но її побачив. Давно вже не зустрічав одноплемінників.

— Ба! — здивувався я. — Вона ж не сіамська кішка.

— Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.

— То якої ж ти породи?

— Не знаю… Себто не пам’ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ані найменшого стосунку до сіамської.

— Зрозуміло, — сказав я. — Твоя подруга також уміє розмовляти?

— По-людському ні.

„Слава Богу!“ — подумав я і полегшено зітхнув.

На наступній зупинці тролейбус майже спорожнів. У салоні лишилося зо два десятки пасажирів — найдопитливіших і не дуже нервових. Потроху вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість стверджувала, що це — черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише хлопчак років п’яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно дістав потиличника від батька. „Не верзи дурниць!“ — сказав той.

Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв присутніх зневажливим поглядом.

— І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?

У відповідь — мертва тиша.

— Та ну вас! Думайте що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.

— До речі, — обізвався я. — А як звуть твою подругу?

Кіт з хвильку роздумував.

— Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтеліґентна й тямуща кицька. — І він лагідно замуркотів до неї.

— Лаура — красиве ім’я, — схвально промовив я. — У тебе гарний смак, друже.

Тролейбус під’їхав до наступної зупинки. Як тільки двері відчинилися, присутні у салоні хором закричали:

— Кіт розмовляє! Тут кіт розмовляє!

Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не захотіли приєднатися до нас. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на екскурсію містом. Те саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:

— Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!…

І ті нечисленні новачки, які не злякалися попередження „Кіт розмовляє!“, зрештою таки змінювали своє рішення, бо подорожувати в товаристві божевільних пасажирів — іще так-сяк, а як і водій не сповна розуму, то це вже занадто.

Невдовзі до нас наблизилися двоє відчайдухів і заговорили з Леопольдом, намагаючись вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм грець! — мені зараз дуже хотілося чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле мислення. Вони радше з глузду з’їдуть, аніж повірять у те, що звичайний кіт… ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірше за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.

Таким-от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов проспектом Науки, зацьковано озирнувся, узяв мікрофон і з надією нагадав:

— Наступна зупинка „Автовокзал“.

На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.

— Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.

Кіт подивився у вікно.

— А по-моєму, ми ще не приїхали.

— Певно, що ні, — сказав я. — Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.

— Чому не ходять? — обурився Леопольд. — Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд… Це неподобство! Я поскаржуся в суд!

Зачувши слово „суд“, водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив:

— Вагон прямує на Русанівку.

— Бажано без зупинок, — сказав кіт.

— З технічних причин зупинок не буде, — додав водій у мікрофон.

В салоні пролунали поодинокі, зрештою, несміливі протести. Леопольд видерся мені на плече і з лиховісними нотками в голосі запитав:

— Хто тут невдоволений таким мудрим рішенням?

Невдоволені принишкли.

— Отак краще. А ти, Владиславе, сідай. Бо ще впадеш і нас упустиш.

Скорившись долі, я сів.

— Поїхали, шефе, — хазяйським тоном розпорядився Леопольд. — Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходу!

І водій наддав! Зненацька тролейбус рвонув з місця й помчав уперед з шаленою швидкістю.

— Агов! — вигукнув я. — Обережніше!

— Не бійся, хлопче, все під контролем, — упевнено відказав водій через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, і в решти присутніх, глибокі й небезпідставні сумніви.

А втім, наші побоювання були марними. Водій виявився справжнім віртуозом автошляхів; у його особі вітчизняне кіно втратило безстрашного каскадера, а спорт — талановитого автогонщика, який міг би гідно представляти нашу країну в найпрестижніших змаганнях від ралі „Париж — Дакар“ до гонок „Формули-1“.

За оцінками очевидців, швидкість тролейбуса на прямих відрізках дороги сягала 250 км/г, а майже всі повороти (й тоді, коли обганяв інші машини) він робив на двох колесах.

На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав. Ті, хто погодився дати свідчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надійно утримувала їх на сидіннях. Природу цієї сили з’ясувати не вдалося: коли тролейбус зупинився на перехресті Русанівської Набережної і бульвару Гоголя, — вона відразу зникла.

Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.

— Русанівка, кінцева, — замогильним голосом повідомив він. — Вагон далі не йде.

Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я разом із Леопольдом і Лаурою вийшов услід за водієм через передні двері.

Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й не шлося — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.

— Ну й чортівня! — вражено прошепотів я.

Водій опустився на тротуар і гірко заридав.

— Бідолашні діти, — почулось крізь сльози.

— Чиї? — машинально запитав я.

— Мої. Діти збожеволілого батька.

Аж це обізвався Леопольд:

— Далебі, шефе, я не розумію, чого ви так побиваєтеся…

Однак той не схотів вислухати його слів розради.

— Не сип мені сіль на рану, чудовиську, — заблагав він. — І так життя паскудне. — Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.

Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.

— Це все його кіт, — сказав один тип невизначеного віку. — Це через нього тролейбус збожеволів.

— Тролейбуси не божеволіють, — розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.

— Ви не знаєте цього кота, — відрізав тип. — Він кого завгодно з розуму зведе.

— Владиславе, — тихо мовив Леопольд, — мені тут починає не подобатися.

— Мені теж, котику.

— То даємо драпака?

— Гм… Здається, це найкращий вихід, — погодився я. — Так тому й бути — даємо.

І ми драпонули — я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, але ніхто з них за нами не погнався.

Уже в ліфті Леопольд запитав:

— А що такого дивного знайшли ті роззяви у тролейбусі?

Я спробував популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ані найменшого враження.

— Якщо по правді, Владиславе, — сказав він, — то всі твої аргументи за вуха притягнені. Хіба не міг тролейбус загодя добряче наїстися… чи то пак: запастися електроенерґією? Невже й тебе здивувало, що він їхав без підживлення?

— Тільки спочатку, — відповів я. — А тепер уже ні. Порівняно з тобою, це справжні дрібниці. — Я був цілком щирий. — Енерґія! Хе! Та що ми знаємо про ту енерґію? Анічогісінько…

Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й категорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав’язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд з розумінням поставився до мого бажання і разом з Лаурою подався гуляти на дах.

Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно поліпшило мій настрій — ні з того ні з сього запрацював мій телефон. Очевидячки, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, — і в результаті з мене зняли штрафні санкції за несплату рахунків.

Отож я знову отримав доступ до інтернету. Справ накопичилося багацько, я до вечора просидів за комп’ютером і так запрацювався, що на якийсь час навіть забув про Леопольда. Коли кіт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє існування, я наказав йому сидіти з Лаурою на кухні й до кімнати навіть не потикатися. Почуваючи себе винним за ранкову пригоду в тролейбусі, Леопольд поводився сумирно і права не качав. А згодом я перестав сердитися на нього, і ми з ним дуже приємно провели вечір, балакаючи про всіляку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цікавим співрозмовником.

Того дня Інна так і не прийшла. Як з’ясувалося, дівчата з її ґрупи не збрехали мені. Вони справді не знали, як з нею зв’язатися.

Я ліг спати близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустріч з Інною і все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв, що вона надзвичайно гарна, і мені хотілося вірити, що він не дуже перебільшує. Особливо ж тішило, що в Інни (зі слів кота) біляве волосся і сині очі. Не вважайте, ніби в мене якийсь пунктик стосовно кольору волосся й очей — просто я здавна мріяв зустріти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку блондинку…

Та, на жаль, сни не підконтрольні людській свідомості, і вночі мені наснилась не Інна, а прес-конференція Леопольда для світових інформаційних агенцій. Це був найстрахітливіший сон у моєму житті. Події на тій жахливій конференції розвивалися від поганого до ще гіршого і сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента „CNN“ Леопольд взявся викладати свої міркування з приводу близькосхідного врегулювання, обстоюючи позиції то арабських, то ізраїльських котів. Цього я витримати не зміг і прокинувся, обливаючись холодним потом.

Було близько п’ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив дві сигарети поспіль. Втішало, правда, що Леопольдова прес-конференція була лише моторошним сном. Порівняно з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокійливою думкою я врешті заснув і проспав до десятої ранку без будь-яких сновидінь.

Розділ 2
Знамення долі

Всупереч нашим з Леопольдом сподіванням, Інна не з’явилась ні в першій половині дня, ні в обід. Ми вже втомилися від такого чекання, кіт сновигав туди-сюди, знай позирав на годинника (за положенням стрілок він міг визначити час) і невдоволено, стривожено, ба навіть ображено нявчав, дорікаючи своїй хазяйці за таку, як на нього, непростиму недбалість з її боку. Я марно намагався пояснити йому, що Інна, можливо, ні в чому не винна, що все залежить від того, коли в місто повернеться її подруга Наталя. Леопольд мене й слухати не хотів, і продовжував нити.

А я попервах чесно намагався зосередитись на роботі, але був такий неуважний, що раз по раз припускався помилок. Зрештою, махнув на все рукою — як то кажуть, робота не вовк, у ліс не втече, — вимкнув комп’ютера, розлігся на канапі й уже вкотре взявся перечитувати новозавітне Одкровення. Взагалі, я байдужий до Євангелій від Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута містицизмом символіка батька християнського богослов’я, євангеліста й апостола Івана.

— Далебі, важко уявити, що це з Божої волі коїтимуться такі страхіття, — сказав я Леопольдові. — А втім, коли припустити, що Бог і Диявол — різні прояви однієї й тієї ж вселенської істоти, то…

Одначе кіт не був налаштований інтеліґентно дискутувати зі мною на теолоґічні теми. Аби вберегти цноту читача — як людини та християнина, — я не переказуватиму його відповідей.

На відміну від нас з Леопольдом, кицька Лаура була саме втілення спокою та незворушності. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м’якому кріслі й безтурботно дрімала.

Лише за чверть шоста пролунав дзвінок у двері. Я згорнув книгу й підвівся.

— Ну, нарешті!

— Відчиняй, хутчіш! — поквапив мене Леопольд. — Це вона, точно вона.

Я усміхнувся, по-змовницьки підморгнув коту й пішов відчиняти.

…Перш ніж вона мовила бодай слово, перш ніж Леопольд з радісним нявчанням скочив їй на руки, мені стало ясно, що я загинув — остаточно і без надії на порятунок. Іншими словами, покохав її першого ж погляду. Покохав її всю — і лагідні сині очі, і довге хвилясте волосся кольору стиглої пшениці, і рожеві вуста, і трохи кирпатий носик, і тендітні пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок сумки, і навіть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кімнатні капці, то від близькості її струнких ніг, обтягнутих тонким шовком панчіх, мало не зомлів.

Певен, на світі є чимало дівчат, які об’єктивно гарніші за Інну, та навряд чи знайдеться така, що була б прекрасніша за неї. Інна красива найчарівнішою, найпривабливішою красою в світі — красою життя, красою живої жінки, дружини, майбутньої матері. Я ніколи не розумів краси навіть найталановитіших витворів мистецтва — вони здатні лише заполонити уяву, розбурхати фантазію, викликати, зрештою, сльози замилування, — але насправді красивим може бути тільки життя…

Коли я трохи оговтався — настільки, щоб тямити, що відбувається, і давати раду своїм думкам та вчинкам, — ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені про те, як він радий знову бачити свою хазяйку.

Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала увагу на своїх пальчиках, а я — здебільшого на її ніжках.

Бозна скільки часу отак промайнуло — мені здалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:

— Не знаю, як віддячити вам…

— Та пусте, — промимрив я, мліючи. — Мені навіть приємно…

— Ось… — Вона видобула зі своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там сурогату. — У мене було…

— Та що ви! — я енерґійно замахав руками. — Я не можу…

(Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив той самий висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)

— Прошу вас, — наполягала Інна. — Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.

Тут вставив своє слівце Леопольд:

— Авжеж, Владислав охоче перейнявся моєю бідою. А ти чого так забарилася?

— Даруй, котику, — винувато відповіла Інна. — Лише годину тому я дізналася, де ти. Наталка затрималась і пізно повернулася. — Вона тицьнула мені в руки пляшку. — Візьміть, це від щирого серця.

— Ну… ви, певно, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди…

Леопольд знову втрутився у розмову, але цього разу вельми доречно — кіт зробив, як то кажуть, хід конем.

— А хіба сьогодні простий день? — він удав з себе обуреного. — Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з’явилася подруга. — І він вказав лапою на Лауру.

Наші обличчя враз проясніли. Ми полегшено зітхнули й обмінялися доброзичливими усмішками. Я ладен був розцілувати кота.

— Такої події гріх не відзначити, — сказав я. — То, може, й справді вип’ємо по келишку?

Інна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарешті з Інниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.

Я чув, буцім шампанське, навіть у помірних дозах, вельми небезпечно впливає на дівчат. Не знаю, чи стосується це всіх дівчат, але на Інну шампанське подіяло безвідмовно. Вже після кількох ковточків вона перестала ніяковіти й шарітися, ми негайно перейшли на ти і так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.

Я трохи розповів Інні про себе, а вона — мені. Як я вже й сам здогадався з її прізвища та легкого акценту, вона була полька за походженням і почасти за вихованням, хоча народилася й виросла в Україні. Батько, мати й молодший брат мешкали на Волині, в древньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки, не пошкодувавши грошей, придбали для неї в Києві квартиру, оскільки були переконані, що гуртожиток — не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки — люди мудрі й обачні.

Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що він — справжнє диво. Просто неймовірне диво, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичним і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.

У захваті від спільності поглядів на безліч речей — від політики до філософії — ми поцілувалися. Як брат і сестра, звісно. Щоправда, при цьому я зовсім не по-братерському затягнув поцілунок, а Інна затремтіла, мов осиковий лист, проте вдала, що нічого особливого не сталося.

Відтак ініціативу перехопив кіт. Він розповів Інні про свої пригоди останніх днів: про викрадення, про розбиту машину його викрадачів, про зустріч зі мною, наш візит до університету, дідугана біля корпусу фізичного факультету і, звісно ж, про пам’ятну поїздку в тролейбусі. Тепер мені аніскілечки не хололо в грудях на згадку про ту пригоду, ба навіть здавалося все ну геть яким кумедним. Ми з Інною насміялися донесхочу — як малі діти.

Якраз тоді виявилася прикра несподіванка: шампанське десь зникло. Чи то ми його так швидко випили, чи воно частково випарувалося, хтозна. Леопольд обстоював першу версію; ми ж наполягали на другій. Інна страшенно бідкалася й ганила себе, що поскупилася й принесла тільки одну пляшку, тож мені довелося втішити її признанням, що я маю два літри домашнього вина виробництва моєї матінки. У відповідь Інна грайливо, аж надто грайливо, посварила мене і звеліла негайно ж нести вино, бо її дуже мучить спрага.

Мої батьки, аби ви знали, мешкають на півдні, в традиційно винарському краї, а моя мама — ґеній у царині червоних вин. Її вино має одну цікаву властивість: на смак воно видається дуже слабеньким, ніби сік, але добряче вдаряє в голову. Я забув попередити Інну про цю підступну особливість, ненавмисне забув — чесне слово! А втім, якби навіть і попередив, то навряд чи вона, в її тодішньому стані, дослухалася б моїх застережень.

Отож ми пили помаленьку винце моєї матінки, базікали, танцювали під музику, знову пили — і не зчулись, як напилися до нестями.

Моя пам’ять запрацювала з перебоями вже на третьому келиху. Останній спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пісні, Іннина голова схилена до мого плеча, а я, ніжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, думаю одну й ту саму думку: „Зараз здурію!“

І таки здурів…

*

Прокинувшись наступного дня, я дуже здивувався, що голова в мене ясна, думки напрочуд чіткі, тіло свіже й відпочиле, ніби напередодні я вживав виключно безалкогольні напої. Але я точно пам’ятав, що трохи перебрав — так трохи, що не міг гаразд пригадати, коли саме і яким робом опинився в ліжку. Мою пам’ять огортала щільна туманна завіса.

Та хоч там як, а довго дивуватися з відсутності похмільного синдрому не довелося. Наступна несподіванка змусила мене забути про все на світі: у ліжку я був не сам! Поруч зі мною, пригорнувшись, лежала чарівна дівчина. Інна…

Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно вигукуючи:

— В Багдаді вже за південь! В Багдаді вже за південь!…

Кілька секунд ми дивились одне одному в вічі й лагідно всміхалися. Тепле Іннине дихання приємно лоскотало мені підборіддя. Від доторку її оголеного тіла заповнювала солодка млість. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.

Раптом Іннині очі сповнились переляком. Вона рвучко підхопилась і розгублено роззирнулася довкола.

— Господи! — прошепотіла розпачливо. — Господи!… Що ж це таке?!

— Весна, — лаконічно пояснив кіт.

Досить було побіжного погляду на постіль, аби второпати, що трапилось. Я підвівся, сів поруч з Інною й несміливо обняв її за плечі.

По Інниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх ніжними доторками вуст, та вони все текли й текли безперестанку.

— Я знала, — перша порушила гнітючу мовчанку Інна, — це мало колись статися… Але не думала… щоб отак…

— Пробач, рідна, — винувато сказав я. — У мене це теж уперше, і я… їй-бо, не знаю, що й робити… Мені дуже прикро, повір…

День був ясний і сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі схопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, утекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води і схлипування.

Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію — в Багдаді було за південь.

Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане на підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя — узяти хоча б одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, враз виринув один епізод — як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.

І взагалі, я ніяк не міг вирішити, добре мені зараз чи погано. З одного боку, цієї ночі у мене була жінка, певніше, дівчина — та ще й яка! З другого ж, я напоїв до нестями її та й сам упився так, що не міг пригадати, як позбавив Інну незайманості і як позбувся своєї. Казна-що!

Інна досі ще була у ванній. Склавши одяг на канапі, я пішов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.

Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:

— Однак гарні ви були вчора!

— Замовч! — гримнув я, а за мить уп’явся в нього стривоженим поглядом. — Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!

— Ні в якому разі, — заспокоїв мене кіт. — Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.

— Хоч це добре, — полегшено зітхнув я.

— Ну, і як вона в ліжку? — хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд. — Гарна?

— Заткни пельку, кажу тобі! — моє обличчя запаленіло від сорому і збентеження, однак я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми — ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання — в цьому було щось украй абсурдне, гротескне, ірраціональне…

З ванної почувся Іннин голос:

— Владиславе!

— Га? — я миттю опинився під дверима.

— У тебе є щось надягти? Якийсь халатик, абощо?

Я замислено потер чоло.

— Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?

— А вона… досить довга?

— Так.

— Тоді неси.

— Більше нічого не треба? — запитав я.

— Ну, іще… оце…

— Гаразд. Принесу й „оце“.

„У Леопольдових словах про купу всіляких умовностей таки є зерно істини, — думав я, риючись у шафі в пошуках найдовшої зі своїх сорочок. — Після того, що сталося між нами вночі, вона могла б прямо сказати: і ще принеси мої трусики…“

За сніданком ми не прохопилися й словом. Леопольд намагався зав’язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто відмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кіт образився і разом з Лаурою вмостився погрітися біля теплої батареї центрального опалення.

Поївши й випивши кави, я розвісив на балконі випрану Інною білизну, а вона тим часом помила посуд. Потім ми повернулися до кімнати й посідали на канапу — я з одного краю, Інна з другого.

І все мовчали…

Напевно, це був один із найважчих моментів у моєму житті. Я мусив заговорити першим, і не про що-небудь, а про те, що сталося вночі. Я це чудово розумів, та ніяк не міг дібрати потрібних слів.

„Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш…“

„Інно, як тільки я побачив тебе…“

„Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що…“

„Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках…“

Я знав, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, мені потрібна тільки вона… Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тому панічно боявся почути відповідь на зразок: „А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, скористався з цього, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!…“ Я підозрював — куди.

Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна зиркнула на мене й собі узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. Тут-таки до кімнати зазирнув Леопольд.

— Ой, лишенько! — промовив він з докором. — Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати курити.

Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум’янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.

У голову мені закралися котовбивчі думки.

А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив своєї:

— Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, й особливо ти, Інно. Згадай-но, що ти казала вчора.

— І що? — тихо спитала Інна, блукаючи поглядом.

— А ніби не пам’ятаєш! — Він пирхнув. — „Я дурна, котику! Я закохалася!“ А сьогодні що — передумала, розлюбила? Га?

Я зірвався на ноги з твердим наміром жбурнути Леопольда у вікно. Але кіт був напоготові й негайно втік на кухню.

Я машинально зачинив за ним двері, цілком зайнятий аналізом його останніх слів. Мабуть, з добру хвилину я розгублено простояв біля дверей, а потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.

— Інночко, — мовив я лагідно, — це правда?

Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:

— Не пам’ятаю.

Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м’якої теплої долоні.

— Сонечко моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.

Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.

— А як правда, то що?

І тут я згадав! Згадав усе, що відбулося минулого вечора. І вночі… То була справжня фантастика!

Ці спомини надали рішучості, і я впевнено обняв Інну.

— Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца…

— І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владику.

— Але я зовсім не схожий на принца…

— Для мене ти принц. Як тільки побачила тебе, відразу збагнула, що ми створені одне для одного… І тепер не важливо, яким я уявляла раніше мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти — мій принц, і… Не задавай дурних питань, Владику, краще поцілуй мене.

І ми поцілувалися. Якщо у мене ще був такий-сякий досвід у цій справі, то Інна його зовсім не мала, проте це не завадило нашим поцілункам бути палкими й жагучими.

Трохи згодом вона спитала:

— Владику, невже це правда, що я в тебе перша?

— Правда, щира правда. Тебе це дивує?

— Ну… так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.

Я ствердно кивнув:

— Атож, закохувався. Та завжди в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.

— Чому?

— Не знаю. Може, комплекси.

Інна похитала головою:

— Це ще нічого не означає. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів немає.

Я погладив її хвилясте біляве волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя — я зустрів свою синьооку блондинку…

— Певно, чекав на тебе, рідна, — врешті промовив я. — Ти чекала на свого принца, а я — на принцесу. Просто мені довелося чекати на п’ять років довше… От і все.

*

Перші п’ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили одним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.

Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі „статутного“ виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред’явили посвідчення. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими „шишками“ — полковником та майором служби безпеки. Третій же був технічним співробітником, у руках він тримав відеокамеру; я охрестив його оператором.

Полковник показав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній прямо спитав:

— Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?

— Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — А що?

— А до чого тут, власне, „буцімто“? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — „Буцімто“, як мені відомо, означає: „здається, що так, а насправді ні“. „Буцімто“ мене анітрохи не стосується, бо я розмовляю насправді.

Полковник, майор та оператор сторопіли на якусь мить, проте ненадовго — вочевидь, вони були готові до таких несподіванок.

— Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.

— І бєзо всяково чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.

Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:

— Аніякісінького „чрєвовєщанія“. Кіт просто розмовляє, і квит.

— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що „спокійно“ він говорив сам собі. — Розберемося.

Я запропонував їм увійти до вітальні.

— Я так розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?

— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.

На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної та розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував („во ізбєжаніє чрєвовєщанія“), щоб ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.

Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:

— Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.

Дружина цілком поділяла мою думку.

Бесіда тривала понад півгодини — кіт, як завжди, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; куди більше нас хвилювало те, якою мірою це порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадалася зовсім з іншого боку…

Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. Після тривалої паузи полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, „Щас будєт“), і знову запала тиша.

Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.

Леопольда ніде не було. Полковник і майор сиділи у м’яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були спустошені, неначе їм вгатили по два „кубики“ галоперидолу[3]. Майор тримав у руках диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки, і скоса слідкував за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стіну; обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.

— Де кіт? — спитала Інна.

— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав’язку.

„Як це схоже на Леопольдика!“ — подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.

Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, мало не впустивши відеокамери.

Інна влаштувалася на стільці біля письмового столу.

— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.

— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.

Полковник лише зітхнув.

— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?

— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.

— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго нас шукали?

Полковник стенув плечима:

— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-різному описував вашу зовнішність. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А ось портрет кота мали в деталях. Наші агенти прочесали всю Русанівку, розшукуючи його, але безрезультатно.

— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.

— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.

— То як ви нас знайшли?

— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб’єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.

— Ага! — я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.

Полковник силувано посміхнувся:

— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники насміхалися з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.

— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.

— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?

— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.

— …біса вам здався цей тролейбус? — пролунав з диктофона голос Леопольда.

(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)

Полковник: Але ж зрозумій, Леопольде, він їхав без контакту з електромережею.

Кіт: А я і ходжу, і з кицьками гуляю без того вашого контакту.

Полковник: Річ у тім, що для тролейбуса електроенерґія — як для тебе харч.

Кіт: Та знаю я, знаю, Владислав казав. Проте мені не треба безперестанку їсти — то чом би й тролейбусові не проїхати трошечки без підживлення?

Майор: Нічєво сєбє „трошечки“!

Полковник: Гаразд, підійдемо до цього з іншого боку…

Кіт: Який же ви зануда, mon cher colonel[4]! З одного боку, з іншого боку…

Полковник: До того, як Владислав пояснив тобі, навіщо тролейбусу штанги, ти знав про їхнє існування?

Кіт: За кого ви мене маєте, добродію?! Певно, що знав — я ж не сліпий.

Полковник: А знав, що без них він не поїде?

Кіт (недбало): Бракувало ще мороки! І без цього жив якось.

Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?

Майор (вражено): Товаріщ полковнік!…

Кіт (категорично): Ні, не виникало.

Полковник: Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.

(Коротка пауза.)

Кіт: Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервується Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і…

Полковник: І якими ж словами ти їх вилаяв?

Кіт: „Хай їм чорт!“

Оператор (пошепки): Господи Ісусе!

Полковник: Коли це сталося?

(Коротка пауза. Почулося нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)

Кіт (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.

Полковник: Тобто на Московській площі? Біля Центрального автовокзалу?

Кіт: Атож. Пам’ять у мене гарна.

Майор (пошепки): Сдурєть можно!

Полковник: А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.

Кіт: Тут годі й думати. Я лише одного хотів: щоб ми щасливо дісталися додому і не потрапили в аварію…

— Досить, — сказав полковник.

Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.

— Невже ви думаєте, що кіт… — почав я.

— Нічого я не думаю, — надто вже квапливо перебив мене полковник. — Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.

Певний час ми мовчали.

— А може, ніхто не помітив? — несміливо припустила Інна. — Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.

— Однако же троллєйбус поєхал, — зауважив пригнічений майор.

— І найгірше не те, що він тоді поїхав, — додав полковник. — Цей тролейбус і досі може ходити без зовнішнього живлення.

— Що?! — вражено вигукнули ми.

— Отож-бо, — підсумував полковник. — Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун — а ходить автономно. І бозна-звідки бере енерґію. Його вже й по ґвинтиках розбирали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову те саме.

— А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за одною? — спитала Інна.

— Пробували. Міняли. Аж поки не зібрали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодної деталі від старого.

— І що?

— Та нічого! Однаково він ходить. Сам по собі.

— Ого! — Інна трохи помовчала. — Але ж із старих деталей можна зібрати тролейбус…

— Ми так і вчинили. До останнього ґвинтика це був той самий тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Але тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.

Цей факт вразив мене найбільше. Виходило, що „божевілля“ тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі…

— Здуріти можна, — повторив я слова майора.

— Можна, — кивнув полковник. — І таки дуріють. Троє наших експертів уже лікуються в божевільні разом з водієм.

— І що ви думаєте робити? — співчутливо поцікавився я.

Відповідь була негайна й категорична:

— Після знайомства з котом — закрити справу. Як нез’ясовану.

Ефект від цієї заяви був трохи несподіваним: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.

— Це означає, що ви дасте нам спокій? — не вірячи своїм вухам, перепитав я.

— Дамо, — запевнив мене полковник. — Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності й територіальній цілісності ваш Леопольд не становить… Гм, принаймні поки його не чіпати… — Тут він осікся. — Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом тільки не дозволяйте йому викидати такі коники — це може зле скінчитися.

— Не дозволимо, — твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: — Правду кажучи, пане… е-е… добродію полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.

Полковник недбало відмахнувся:

— Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників… та й власного. — (Його підлеглі енерґійно закивали головами.) — Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще півбіди. А от кіт, що сам по собі розмовляє… — Він зітхнув. — Як тільки мій відділ візьметься за Леопольда, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневролоґічному диспансері.

Слово честі: цей полковник мені сподобався!

Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно глянув на мене і спитав:

— Скажіть-но, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?

— Дивує, — відповів я. — Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без них життя було б нецікаве.

— Щиро вам заздрю — признався полковник і вже вкотре сумно зітхнув.

Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, зовсім ні. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас забули. Як з’ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофона до архіву не потрапили. Натомість до справи був підшитий звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд — найзвичайнісінький і наймовчазніший кіт з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямилися з радості, підписуючи той документ.

Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами. Затишний світ, у якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання, був незворотно зруйнований.

Коли я провів непроханих гостей до ліфта й повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в спальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Але вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.

— Любонько, — спитав я, — тебе щось непокоїть?

Інна мовчки кивнула.

— І що ж?

— Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.

Я повернув до себе її лице й зазирнув у вічі.

— А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?

— Це було написане на його обличчі. А в очах таївся страх — дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, разом із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також володіє неусвідомленими чаклунськими здібностями.

— Умгу, — промурмотів я, повертаючись горілиць. — Кіт-чарівник? Цікаво!

— А по-моєму, це не просто цікаво, це неймовірно, — серйозно промовила Інна, поклавши голову мені на груди. — Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владику. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.

Зарившись лицем у пахуче жінчине волосся, я почав пригадувати й осмислювати.

Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд анітрохи не постраждав…

Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я сприйму його уміння розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився…

Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око: про того п’яничку, пляшку сивухи та стареньку бабусю. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими суто „людськими“ подробицями, вона звичайна кішка…

Тролейбус, що поїхав без живлення — і досі їздить без нього…

А сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної „подорожі“…

Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після грандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п’яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися…

І телефон, який зненацька запрацював наступного дня після появи в мене Леопольда. „Укртелеком“ може помилково відключити телефон, але помилково підключити — ніколи. Тут воістину не обійшлося без втручання надприродних сил…

Й останнє — надто вже легко ми позбулися „опіки“ спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому він вирішив закрити справу, і його аргументи були загалом переконливі. Однак дещо у поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт прагнув чимшвидше спекатися їх і підсвідомо нагнав на них такого жаху, що ті ладні були втікати світ за очі. Бідолашний оператор!…

— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?

— У тім-то й річ, — спроквола промовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність лоґічно мислити.

— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць… То хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?

Інна заперечно похитала головою:

— Я оце подумала, що чаклунськими здібностями його наділив колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.

Я хмикнув:

— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і, мабуть, не тільки тому, що причетний до смерті старого професора.

— Я більше ніж певна, що Метр був чаклуном і навчив Леопольда певних чаклунських прийомів.

— Але навіщо?

— Не знаю. Може, це сталося ненавмисне. Довгий час кіт жив поряд з чаклуном, і не виключено, що мимохіть навчився в нього маґії.

— Отже, він несвідомий чаклун?

— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо…

Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.

„А тепер кіт живе в нас, — одночасно подумали ми. — І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми теж станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами“.

Чи вже стаємо ними…

Лишенько, які ж ми були сліпі! За п’ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас.

Ні, ми не просто подуріли від кохання.

Це якась мана!

Якісь чари…

Я ніби миттю прозрів!

— Голубонько, що в нас є пити?

— Кока-кола в холодильнику.

— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.

— Зараз, — з готовністю відповіла Інна і зіскочила з ліжка.

Тоді я пошепки, але з притиском додав:

— А цукерки ще є?

— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.

У мене важко загуптало серце.

— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.

— Гаразд.

Я полегшено зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. Повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з’їв обидві, нічого не залишивши дружині. І зовсім не тому, що такий жадібний; просто з певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.

— До речі, сонечко, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?

Інна здивовано підвела брови:

— Та ти ж сам попросив.

„Ти не могла мене чути, — міцно стуливши губи, подумав я. — Бо я говорив пошепки“.

На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.

— Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!

(Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє диво!)

— Ти теж телепат, — запевнив я. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй…

Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи вражали. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд „навчав“ її цього мистецтва на два місяці довше.

Зрештою ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво перебирала моє волосся, а я млів від насолоди.

— Телепатія — тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.

— Я завжди мріяла стати чарівницею, — задумливо мовила Інна. — Проте гадала, що чарівниками народжуються.

— Поетами не народжуються, — зауважив я, — поетами стають.

— Але народжуються з поетичним хистом.

— Тоді ми народилися з чаклунським хистом.

Кілька хвилин тривала мовчанка.

— Владику, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.

Я підвівся й глянув на неї:

— Ну й що?

— Учень чарівника — теж чарівник. Нам треба розшукати його.

— Навіщо?

— Розумієш… — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Маґія — це мистецтво. І цього вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота чаклунські здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно…

— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся на всі сто поручитися за нас.

— І тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, — багато на що.

— Атож. Він може таке утнути…

Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з балкона донісся шурхіт і до кімнати забіг Леопольд. Він аж сяяв з радості.

— Владиславе! Твій тезка заговорив. По-людському.

(Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє „дівчаток“ і один „хлопчик“. Свого єдиного синочка наш кіт назвав на мою честь.)

Ми з Інною перезирнулися.

— І що ж він сказав?

— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Влад обізвався перший.

„Ну, ось!“ — приречено констатував я і передав цю думку Інні.

„Що ж робити?“ — спитала вона.

„Негайно розшукати того учня“.

— Чому ви мовчите? — підозріло спитав Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?

— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.

— Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — У вас кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм…

— Ні-ні, — квапливо перебила його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.

— Про кого?

— Про учня твого колишнього господаря.

Леопольд зіщулився й жалібно поглянув на нас:

— А може, не треба? Адже ти знаєш, Інно…

— Знаю, котику. Але ж ми говоритимемо не про Метра, а тільки про його учня.

— Про Ференца?

— Його так звати?

— Атож.

— Це угорське ім’я, — зауважив я.

— Він і є мадяр, — сказав кіт.

— А яке в нього прізвище?

— Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.

— А що ти про нього ще знаєш? Де він живе, працює?

Леопольд усівся на підлогу й енерґійно почухав задньою лапою за вухом.

— Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець…

Раптом Інна стрепенулася:

— Ану, котику, уяви його чіткіше!

— Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі… — почав описувати Леопольд.

„Владику, — подумки звернулась до мене Інна. — Допоможи“.

„Як саме?“

„Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ“.

„Тобі це вдається?“

„Почасти. Але бракує сил… Певніше, ментальної енерґії[5]. Об’єднаймо наші зусилля“.

„Залюбки. Тільки як?“

„Елементарно“ (З цією відповіддю прийшла „картинка“: два серця зливаються в одне).

Як і більшість чоловіків, я радикально інтерпретував цей образ і разом зі своїм варіантом надіслав Інні цілий ряд знаків запитання.

„А бодай тебе! — сказала вона. — Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене“.

„Гаразд, умовила“.

Наш діалог тривав кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:

— …густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль… Ага! Ні вусів, ні бороди немає, обличчя завжди гладенько виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра…

Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Вираз обличчя зосереджений і напружений. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші вуста зустрілись і злилися в поцілунку.

„Ну, нарешті!…“

Ми й раніше були телепатами, правда, прихованими — тому й не знали, що у хвилини кохання на якийсь час ставали єдиним цілим, істотою з двох особистостей. І тоді наші думки, переживання та відчуття були спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним. А втім, так воно й було.

Я вже не потребував ніяких вказівок від Інни, бо й сам знав, що робити. Це так просто — наснажувати її своєю внутрішньою енерґією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.

Нарешті їй це вдалося…

Проте замість очікуваного образу Метрового учня ми побачили порожнечу — холодну, безмежну, неосяжну. Ми відсахнулися, спробували повернутися назад, але якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли донизу -

крізь суцільний морок

(що аж різав у вічі)

та мертву тишу

(що аж дзвеніла в вухах).

Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні ворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.

На щастя, невдовзі ми знепритомніли.

Розділ 3
Кер-Маґні

Коли я отямився й розплющив очі, то найперше подумав, що якомусь дурневі стукнуло в голову пофарбувати стелю в червоний колір.

За мить я зрозумів, що помиляюся — наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я був у просторій кімнаті, обмебльованій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м’яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що мені спершу видався за стелю, виявився нічим іншим, як балдахіном. Справжнім балдахіном, хай мені грець!

На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, точніше, підштанки, довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця одіж аж ніяк не призначалась для сну; мені бракувало уяви, щоб назвати таке вбрання піжамою.

Те саме можна було з певністю сказати і про Інну, яка лежала поруч зі мною. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, швидше була спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й шовкові панчохи на ногах — навряд чи тут (хоч де б ми були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.

Я міркував повільно, але у правильному напрямі. З окремих частин мозаїки в уяві складалася цілісна картина.

Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими — явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна — не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним — опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок висів домашній халат темно-червоного кольору; саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарлза Діккенса сиділи вечорами у зручних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, поряд — два фотелі з м’якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок вишиті золотом три геральдичні корони.

І нарешті оця чудернацька спідня білизна. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в цю обстановку…

— Ану його до дідька! — вилаявся я вголос. — Що за чортівня?!

Інна ворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.

— Вже прочумався?

— Та здається, — невпевнено відповів я. — А ти?

— Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?

— Ну і?

— Нічого путнього не виходить. Ясно одне: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.

— І якщо це не декорація, — я махнув рукою, вказуючи на кімнату, — то ми опинилися в минулому.

— Або в якійсь казковій країні.

— В іншому вимірі?

— Може, й так.

Я підвівся на ліжку й сів.

— Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!

— Тут ми самі винні, — сказала Інна. — Нам належало бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт володіє чаклунськими здібностями, однак не контролює їх.

Я мусив визнати слушність її слів.

— Атож, винні. От і вклепалися в історію.

— Але чому такий похмурий тон? Чому „вклепалися“? — за вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.

— І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.

— Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене дуже гарне враження. А тобі як? Подобається?

— Ще б пак! — я широко усміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — кохатися з тобою на такому широкому ліжку.

Інна всміхнулась у відповідь:

— Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.

— Щодо кохання на цьому ліжку я зовсім не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.

Ми встали з ліжка і на підлозі, вкритій килимами, зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисне призначених для нас — так вони пасували до наших ніг.

— А може, й навмисне, — озвалась Інна.

Я не заперечував.

Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж одчинили віконниці. В обличчя війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.

Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, у якому ми опинилися, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам’яним муром — швидше декоративним, аніж призначеним для захисту. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, всуціль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревцятка, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, віддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.

Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.

— Гарний краєвид, — спокійно промовила Інна. — Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна — кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.

Я з сумнівом похитав головою:

— На півдні нема таких лісів.

— Зате є такі степи. Втім, я пев… — Інна змовкла на півслові й швидко повернулася до дверей.

„Поблизу хтось є, — сказала вона подумки. — Він прямує до нас“.

„Це людина“, — додав я впевнено, й гадки не маючи, звідки мені це відомо. Просто відчув, що з іншого боку до дверей підходить людина. І навіть не одна, а…

„Двоє людей“, — уточнила Інна.

„Атож, двоє. Одне з них — дитина“.

„Певніше, підліток… Але ж чудасія, Владику! Далебі, не віриться, що зовсім недавно ми й не здогадувалися про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари“.

„Можливо, це Леопольд, — припустив я. — Іншого пояснення не бачу“.

„Але навіщо він це зробив?“

„Хтозна. Шляхи котів незбагненні“.

„Особливо балакучих котів, — з цими словами Інна відійшла від вікна. — Люди вже поруч… Ой! Я ж не одягнена“.

„Невелика біда, — відповів я. — Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню“.

(Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку.) „Гадаю, досить пристойно“.

„Атож, непогано, — погодилась Інна. — Просто я судила по тобі“. — І вона передала моє зображення.

„Хай йому чорт! — вилаявся я. — Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б щось накинути… Ага!“

Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.

„Роги у спальні! — подумки розсміялась Інна. — Дуже символічно!“

„На що ти натякаєш?“

Не знаю, чи це була її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на голові.

„Ну-ну, тільки спробуй!“ (У правій руці мене-рогоносця з’явилася „кішка-семихвістка“[6], і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)

„Тиран! Рабовласник!“ — обурилась Інна.

„Аж ніяк, дорогенька. Я лише переконаний прихильник моногамії“.

„Та невже?!“ — глузливо відповіла дружина.

„Ні, справді, — наполягав я. — Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку“.

„Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило — ти зустрів мене…“

„Мою принцесу…“

„Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?“

„Ну… не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би жив з іншою жінкою. Це… це було б жахливо!“

Інна лагідно всміхнулася мені:

„Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми знайшли одне одного в цьому великому світі“.

Я ніжно обійняв дружину й тільки-но зібрався поцілувати її, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: „Хвилинку“, але Інна випередила мене.

— Whoel! — сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: „Владику, це ж означає „зачекайте!“

„І справді“, — сказав я, поспіхом натягуючи халат.

„Але звідки ми знаємо?“

„Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит“.

„Дивина та й годі… — Інна зітхнула. — Та ну його до дідька! Останнім часом з нами стільки відбувається, що просто не встигаєш всіх див помічати, не те, щоб замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями“. І вголос промовила:

— Kommez, — що означало „заходьте“.

Двері відчинились, і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Але трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що це вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) — її повсякденна одіж, і ніяка вона не акторка в ролі служниці, а справжнісінька служниця.

Жінку супроводжував гарненький хлопчик років чотирнадцяти, одягнений як паж, і, найпевніше, він справді був паж. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та, мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.

Жінка тримала в руках тацю зі столовим прибором на дві персони, кількома продовгувастими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.

— Раді вітати панство в Кер-Маґні, — сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. — Просимо вас до столу покуштувати наші страви.

Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що ґармонійно поєднувала в собі германські, греко-романські та семітичні елементи, морфолоґічно залишаючись усе ж германською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:

„Постривай, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати… і прийняти запрошення — я дуже зголодніла“.

„Я теж зголоднів. Ще й як!“

„Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово зав’яжемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати“.

Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я одразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.

— Дякуємо, — люб’язно відповіла Інна. — Ми охоче поснідаємо… Чи пообідаємо?

— Зараз уже перша пополудні, — відповіла служниця, поставивши тацю на стіл. — Отже, це буде обід.

Хлопчина-паж приніс срібний тазик з теплою водою, ми помили руки і витерли їх білою полотняною серветкою, перекинутою через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, перед тим обтерши її від пилу.

— Мене звуть Суальда, я служу в цьому домі, — сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. — А це мій онук Шако.

Хлопець знов уклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перш ніж ми здобулися на відповідь.

— Дуже мило, — нарешті озвалась Інна. — А чи не скажете ви нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?

— Пані питає, хто господар Кер-Маґні? — уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи.

Я пригубив келиха — в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:

— Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського… То ви питали, пані…

— Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґні? В латині „magnі“ — родовий відмінок слова „magnus“, що перекладається як „великий“. Отже, Кер-Маґні — Дім Великого?

— Я не знаю латини, перепрошую панство, — відповіла Суальда. — Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. І оцей сир — такий роблять лише в Толерсі, а попит він має в усьому світі, навіть розпещені вельможі з Вічного Міста ладні платити за нього грубі гроші.

— Справді смачний, — погодився я. — Однак повернімось до Кер-Маґні. Певне, його господар — велика людина.

— Атож, пане, велика. Раніш Кер-Маґні й усі землі Ланс-Оелі були особистою власністю милостивого пана верховного короля… — а трохи повагавшись, вона додала: — Царство йому небесне.

— Він помер?

Суальда стримано знизала плечима.

„Вона щось приховує“, — констатувала Інна.

„Мені теж так здається“.

„Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґні належить одному з принців королівського дому“.

„Але якого королівського дому?“

„Мабуть, Верховного“.

„А що це таке?“

„Хіба я знаю…“

Цієї миті до кімнати ввійшов Шако з тацею, на якій стояла срібна супниця. Суальда поставила її на стіл і зняла кришку — в повітрі запахло борщем.

— Його величність особисто навчив мене готувати цю страву, — сказала вона. — Торік він побував у якійсь заморській країні й привіз звідти рецепт цього борша. — (У коруальській мові не було звуку „ч“). — Сподіваюся, вам сподобається.

„Боюсь, Владику, це не простий збіг обставин“, — зауважила Інна.

„Про що ти?“

„Про борщ — ви з ним разом опинилися на чужині в одному й тому самому місці“.

Я так і не збагнув, жартує Інна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ і не вміла його готувати — я маю на увазі справжній, український, а не ту юшку, яка гучно зветься польським борщем. Це, на мій погляд, був єдиний її недолік. А в усьому іншому Інна — ідеальна дружина.

Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощів.

— Чудово! — похвалив я. — Ви дуже добре готуєте борщ.

— Чуєш, бабцю, — обізвався Шако; нарешті ми почули і його голос — приємний хлоп’ячий тенор з басовитими нотками підлітка. — Пан сказав „борштш“. Я був правий, а ти мені твердила…

— Не базікай! — гримнула на нього Суальда. — Забирай борш і неси гуску.

Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше ніж вийти, повернув голову і за спиною Суальди показав їй язика.

Інна весело пирхнула:

„Дуже милий хлопець“.

„Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе“.

„Не блазнюй, Владику!“

„Ні, я серйозно. Він красунчик. Трохи підросте, стане справжнім серцеїдом… А втім, повернімося до наших баранів. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?“

„Краще я…“

— Суальдо, ви…

— О, пані, я не заслуговую на звертання „ви“ з вашого боку.

— З якої це…

„Інночко, — спинив я її, — не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах — вельможна пані“

„Все гаразд, Владику. Я все розумію. Просто трохи розгубилася. Звертатися на „ти“ до літньої жінки, яка називає мене пані…“

— …Гаразд, Суальдо. Ти сказала „царство йому небесне“. Отже, верховний король помер?

Жінка зітхнула:

— Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.

„Метр!!! Ти чула?!“

„Невже це той самий колишній господар Леопольда?“

„Здається, він…“

— То ти сказала „Метр“, Суальдо?

— Атож, пані, верховний король.

— Його так звали? — запитав я.

— Ні, пане, так його називали.

— А як же його звали?

— От цього я не знаю, панове. За все своє життя я не зустрічала жодної людини, яка б це знала. Ще за діда мого прадіда милостивого пана короля звали тільки Метром. З давніх давен він правив світом, отож, боюсь, його хрещене ім’я вже забулося.

— Ти кажеш про нього в минулому часі, — зауважила Інна.

Суальда здивовано підвела брови:

— У минулому? Перепрошую пані, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?

„Сили небесні! — заволав я в думках. — Таж вона дурна, затуркана селючка!“

„Не думаю, — сказала Інна. — Вона дуже вміло уникає прямих відповідей“.

„Хитрість — ще не ознака великого розуму“.

„І все ж вона знає більше, ніж удає“.

„От цього я певен“.

Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, назв яких ми не знали.

— Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших милостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.

— Та пусте, — розгублено промимрив я. „Оце так! Тут годують, як на забій“

„А як же інакше, — спокійно відповіла Інна. — Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул… Чи, може, його гості були неабиякими ласунами“.

— Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.

Уявивши, яка тоді буде вечеря, я ледве не застогнав.

Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об’їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.

— Суальдо, — нарешті озвалася Інна, — ти неправильно мене зрозуміла. Я питала, чому ти кажеш про Метра „правив“, а не „править“.

— Бо він уже не править, пані.

— Виходить, він помер?

— Цього я не казала.

— То він живий?

— І цього я не казала, перепрошую пані.

„…!!!…?!…!…!!!“ — подумки вилаявся я.

Інна кинула на мене гнівний погляд.

„Раніше я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас…“ І до Суальди:

— Принаймі Метр уже не верховний король?

— Цього я не казала, пані, — повторила Суальда фразу, від якої мене вже тіпало. — Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.

„А щоб її покорчило!“ — вже не стрималась Інна.

— Однак мусить же хтось правити замість нього. Регент, скажімо.

— От-от! — чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. — Регент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.

„Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар… ой! Владику, ти чув?“

„Так, так, справді, — схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що учня Метра звали Ференц. — Ти гадаєш, що…“

„Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин“.

„Я теж. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тож і не дивно, що він став його наступником“.

„І ще одне, — додала Інна. — Карой — слово, безумовно, угорського походження“.

„Якщо не помиляюся, древнє родове ім’я“.

„Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр“.

„Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і регента Ференца Кароя можна вважати доведеною… чи встановленою. Подумати лишень — великий інквізитор! А ми збирались шукати його в Києві…“

— Отже, — промовив я вголос, — тепер Кер-Маґні належить регентові?

Суальда заперечно похитала головою:

— Ні, пане.

— А кому ж тоді?

— Це залежить від вас.

— Від нас?

— Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?

— Ну, маємо… („Кроку не можна ступити без Леопольда…“) А що?

— Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це той самий кіт. Можна спитати, як його звуть?

— Леопольд.

— Це звичайний кіт?

— Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а… як би це сказати…

„Гадаю, можна сказати прямо, — зауважила Інна. — Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу“.

І закінчила замість мене:

— Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.

— І він належить вам?

— Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.

— Отже, ви — пан Владислав і пані Інна?

— Так воно і є, — сказав я, трохи здивований. — Але звідки ви знаєте?

— Сьогодні вранці, — втрутився у розмову Шако, — ми знайшли на кухні чотирьох кошенят…

— Помовч! — гримнула Суальда. — Іди за десертом.

Хлопець сумно зітхнув, жалібно поглянув на нас і вийшов зі спальні.

„Бідолашне дитя, — співчутливо подумала Інна. — Ця стара фурія тероризує його“.

„Аж ніяк! — сказав я. — Просто, на її думку, він повинен мовчати, коли розмовляють старші“. І я звернувся до служниці:

— Суальдо, це правда?

— Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем і вже могло розмовляти. Воно сказало мені…

— Овва! — вигукнув я. — Воно розмовляло по-вашому?

— Атож. І дуже незле, як на таке мале кошенятко.

„Чудасія та й годі… Інно!“

„Ой, Владику, я вже нічому не дивуюся. Забагато чудес для одного дня…“

— І що ж воно сказало? — спитав я у Суальди.

— Що звуть його Владом, — відповіла Суальда. — Що решта троє — його сестри. Що їхній батько — Леопольд, мати — Лаура, а господарів звуть Владислав та Інна. Тоді я оглянула весь будинок і в цій спальні надибала вас. Я здогадалася, що ви — ті самі панове Владислав та Інна, але не стала турбувати вас. І вирішила, поки ви спите, ще раз перевірити, чи все готове до зустрічі нових володарів.

На ці слова Інна поперхнулася. Я змушений був докласти всіх зусиль, аби проковтнути шматок м’яса, що застряг у горлі.

— Володарів?! — приголомшено прошепотіла Інна.

Я спромігся лише втупитись у Суальду очманілим поглядом.

А та, прибравши поважного вигляду, врочисто мовила:

— Ваші світлості! Кер-Маґні і весь наш край радо вітають своїх володарів, ґрафа та ґрафиню Ланс-Оелі.

Інна дуже помилялась, гадаючи, що її вже ніщо не здивує…

Отак зразу звикнутися з думкою, що ми з доброго дива стали власниками цієї розкішної садиби й вельможними ґрафами, було важкувато — і навряд чи хтось повірить, якщо я стверджуватиму інше. Однак приємна несподіванка тим і відрізняється від прикрої, що в неї охочіше віриться. А втім, Суальда була не голослівною і того ж дня ввечері показала нам заповіт верховного короля, де чорним по білому було написано, цитую: „Ґрафство Ланс-Оелі з усім належним йому після припинення мого земного існування переходить у власність тієї особи (чи осіб), кого кіт Леопольд Лансоельський, що раніше належав мені, без погроз та примусу визнає новим своїм господарем (чи господарями)“.

Воістину, по-королівському щедрий жест! З цього приводу мені згадався фільм, у якому одна стара бездітна мільйонерка відписала все майно своєму песику. Щоправда, Метр передав нам лише невелику дещицю з того, чим володів; проте незабаром ми з’ясували, що всі успадковані песиком мільйони — просто копійки порівняно з тією „дещицею“, яку отримали ми у своє володіння… Але про все по порядку.

Як ви вже переконалися, розпитувати про щось Суальду — пекельна праця. Отож я не стомлюватиму читача подальшим переказом нашої розмови за обідом, а обмежусь лише коротенькими фактами, котрі вдалося витягти з небалакучої служниці.

Нічого конкретного про світ, куди ми потрапили, вона сказати не могла (або ж не хотіла — це, мабудь, ближче до істини). Він звався Paneі, що в перекладі означає Грані (так я його й називатиму), — і був, судячи з усього, куди більший за нашу стареньку Землю. У ньому правили безліч баронів, ґрафів, герцоґів, королів, князів, царів, султанів, емірів, шахів, інших володарів, але над усіма ними стояв верховний король, спираючись у своїй владі на могутню й численну організацію — Інквізицію. Це аж ніяк не означало, що Грані становили собою єдину державу. Формально, всі суверенні правителі були цілком незалежні, проте якісь об’єктивні чинники змушували їх деякою мірою зважати на верховного короля Граней та Інквізицію — приблизно так, як більшість країн Землі визнає за ООН певні права й повноваження.

Водночас верховний король був абсолютним монархом наймогутнішої й найцивілізованішої держави Граней — Священної Імперії, зі столицею у Вічному Місті. (Мене, між іншим, дуже зацікавило, чи нема тут якихось паралелей зі Священною Римською Імперією та містом Римом, однак зі з’ясовуванням цього я вирішив трохи зачекати.) Імперію населяли представники різних націй і рас, але жодна з етнічних ґруп не домінувала в ній. Офіційною мовою Імперії вважалися латину, яка півтори тисячі років тому прийшла на зміну грецькій. Це суттєве уточнення додав Шако, за що негайно дістав від Суальди потиличника — щоб не втручався в розмову старших за віком та станом.

Сама Суальда ніколи не бачила Вічного Міста й ногою не ступала на землі Імперії. Ґрафство Ланс-Оелі розкинулося поза межами цивілізованого світу, далеко від торгових шляхів і не входило до складу жодної з країн — словом, ми опинились у справжній глушині, самі собі самодержці.

Усі мешканці ґрафства були нащадками переселенців з Імперії. Років з двісті тому їх привів у ці краї Метр, коли йому заманулося розмістити тут одну зі своїх провінційних резиденцій.

Суальда й Шако були єдині слуги в Кер-Маґні. Іноді родина лісника, що мешкав за чотири милі звідси, допомагала по господарству, зокрема старший його син регулярно доглядав за квітниками та невеликим садом позаду будинку.

Грошового податку до ґрафської скарбниці тутешні мешканці не сплачували, ніякої централізованої адміністрації не існувало, кожне людське поселення було автономне і самоврядне, а землі вистачало на всіх. Як ми зрозуміли, єдина функція ґрафської влади полягала в здійсненні правосуддя та контролю за дотриманням законності. Судові розгляди відбувалися першого вівторка щомісяця. Справ — як карних, так і цивільних, — завжди було мало, до того ж таких простих, що на їх вирішення цілком вистачало одного дня. Тоді до Кер-Маґні прибували представники всіх сіл ґрафства; разом зі звинувачувальними актами місцевих влад, скаргами та клопотаннями окремих осіб абощо, вони привозили також, як натуральний податок, різноманітний харч (сільські відуни перед тим його зачаровували, щоб він довго не псувався). А всілякі делікатеси немісцевого походження в достатній кількості зберігалися в коморах. Над ними почаклував сам верховний король, і Суальда була певна, що й через сто років вони будуть придатні до їжі.

Отак і врядував Метр у Ланс-Оелі — справжнісінька вам патріархальна ідилія. Суальда висловила сподівання, що й ми не ухилятимемося від виконання своїх обов’язків як сюзеренів. До першого вівторка вересня лишалося одинадцять днів, а за півроку після зникнення Метра справ до розгляду набралося багацько. Щоправда, більшість їх, згідно з розпорядженням верховного короля, вирішили на місцях і вони потребували тільки формального затвердження з нашого боку.

Ми запевнили Суальду, що старанно виконуватимемо обов’язки, покладені на нас високим положенням, а я додав, що збираюся посилити роль ґрафської влади в житті країни. Шако схвально відгукнувся про мій намір, порадив найперше запровадити грошовий податок — і знову дістав від бабці потиличника. Вона сказала, щоб за гроші ми не турбувалися: крім усього іншого, Метр лишив нам у спадок понад вісімдесят тисяч золотих імперських марок.

На питання про кількість наших підданих Суальда лише знизала плечима, а Шако відповів, що небагато, навряд чи більше сорока тисяч, та й то селяни. Зате розміри ґрафства нас вразили. (Тут я вперше підвищив голос і владним тоном звелів Суальді не чіпати онука.) Шако сказав:

— Коли я був малий, мій дядько Ервін Оріас, старший брат мого батька — а Суальда моя бабця по матері, — розповідав мені, що в молодості він багато подорожував…

— Бо був страх який непосидющий, — вставила слівце Суальда. — Справжній волоцюга. Кількох місяців не міг прожити на одному місці. От і швендявся по світу.

— Аж ніяк, — жваво заперечив Шако. — Дядько Ервін хотів знайти трактові шляхи чи принаймні якісь інші країни, щоб налагодити з тамтешніми мешканцями торгівлю… Адже погодьтеся, панове: що то за торгівля між кількома десятками сіл?

— Він мав слушність, — підтвердила Інна. — Продовжуй.

— Так от, пані, нічого з того не вийшло. Мій дядько з кількома супутниками проїхав на схід — понад тисячу миль — і дістався безкрайнього озера з солоною й гіркою водою. А протилежного берега було не видно.

— Море, — зрозумів я.

— Атож, пане ґрафе, море. І дядько Ервін так казав, а згодом я натрапляв на цю назву в книжках.

— Ну й що ж було далі?

— Дядько та його друзі не знайшли там жодної людини, навіть сліду людських поселень. Кількасот миль вони промандрували вздовж берега на південь — аж поки море не повернуло їх на захід. Миль за чотириста узбережжя знову вигиналося на південь — але далі вони вже не йшли.

— Чому?

— Бо в тих краях стояла нестерпна спека, ґрунт був скелястий, зовсім неродючий, лише подекуди росли невисокі кущі, колючі й сухі, мов солома. Людей там годі шукати. Та й коні потомилися, було обмаль їжі, прісної води, тож дядько вирішив податися на північ і ще до настання зими повернувся назад. — Шако усміхнувся. — Усі вони ледве не проґавили рідних місць, бо щось там наплутали з зорями.

— Це все?

— Ні, пане. Навесні наступного року вони помандрували на захід — і знову їх зупинило море, тепер уже західне.

— На якій відстані звідси?

— Дядько казав, що понад дві тисячі миль. А може, й менше — він не певен, бо довелося перебиратися через гори. Уздовж берега вони пройшли далеко на північ, потім повернули на схід, а потім зима погнала їх на південь.

— І ніяких інших країн, ніяких людських поселень не знайшли?

— Ні, пане.

— Отже, кордони ґрафства невизначені?

— Саме так. Згодом дядько ще кілька разів вирушав у мандри — і все без видимого успіху. Зрештою, він дійшов висновку, що Ланс-Оелі взагалі не має кордонів.

— Як це? — здивувався я.

— Ну… Словом, на його думку, ґрафство займає всю Грань.

„Інно, ти чула — всю Грань! Їхній світ зветься Грані, а Ланс-Оелі — одна Грань, причому вся цілком. Цікаво, що це означає?“

„А знаєш, я починаю здогадуватися, в чім тут річ“.

„Ну!“

„Стривай, хвильку…“

— Скажи-но, Шако, що воно означає „вся Грань“?

— Це… — хлопець завагався. — Дядько Ервін пояснював так: якщо, скажімо, іти прямо на схід сонця, а коли зустрінеться ріка, озеро чи море — пливти по них на човні, знову ж таки, прямо на схід, то, зрештою, повернешся туди, звідки вийшов, тільки не зі сходу, а з заходу.

„Ось так! Я вгадала“.

„Ланс-Оелі — ціла планета?!“

„Атож. Кожна Грань — планета, аналог Землі в іншому вимірі. Мені вже давно закралась підозра, що Грані не можуть бути одним світом, однією планетою. Надто вже багато усього тут коїться“.

„Мабуть, твоя правда…“ — погодився я і спитав у Шако:

— А яким же чином люди переходять з однієї Грані на іншу?

— Прості люди — трактовими шляхами, — відповів хлопець. — Їх прокладають інквізитори чи рівні їм за могутністю чаклуни. Наші місцеві відуни на це не здатні. Дядько Ервін якраз і шукав ці трактові шляхи, проте не знайшов жодного. Тепер він вважає, що на Ланс-Оелі взагалі нема трактів. А якщо й є, то десь далеко за морями.

— Гм, це погано… А чому твій дядько не попросив Метра прокласти трактовий шлях?

— Він просив.

— І що відповів Метр? Відмовив?

Шако кивнув:

— Навіть чути про це не схотів. Дядько Ервін казав, що то була найстрашніша мить у його житті. Верховний король глянув на нього так, ніби пронизав наскрізь, і моторошним голосом запитав: „Тобі що, тут не подобається?“ Мій дядько не з боязких, але він ні від кого не криється з тим, що тоді його пойняв такий панічний жах, що він чкурнув звідси, аж п’ятами замигав, і біг, доки не впав з утоми.

— Ага! — тільки й сказав я і значуще поглянув на Інну.

— А сам Метр? — запитала вона в Шако. — Він не потребував трактових шляхів?

— Звісно, ні. Адже Метр — Великий. Відстань для нього не мала жодного значення. Коли треба було, він миттєво з’являвся в Кер-Маґні — а потім, так само миттєво, зникав.

— Інквізитори теж так можуть?

— Ні, пані, вони так не можуть. Але й їм не потрібні тракти. У книжках я читав, що для могутніх чаклунів межі між Гранями в деяких місцях прозорі.

— Як це?

— Деталей не знаю. В тих книжках нічого конкретного про це немає.

— А сам ти коли-небудь бачив інквізиторів?

— Атож, пані, бачив. Останні два роки Метр майже постійно жив у Кер-Маґні і час від часу влаштовував тут наради з маґістрами Інквізиції.

— А як же вони приходили сюди?

— Самі не приходили, їх приводив Метр. Навіть для найдосвідченіших інквізиторів подорож із Вічного Міста до Ланс-Оелі займає понад місяць.

— Отже, після смер… після зникнення Метра у вас не було гостей з інших Граней?

— Та ні, все ж таки був один. Наприкінці лютого до нас завітав командор… даруйте, забув його ім’я. Здається, воно закінчується на „тшеллі“. Так от, цей командор розповів нам про смерть верховного короля і про призначення великого інквізитора регентом Імперії. Коли він прочитав заповіт Метра стосовно Ланс-Оелі, то лише розгублено знизав плечима і промимрив: „Під кінець дідуган зовсім здурів“.

Суальда підняла була руку, щоб дати онукові чергового потиличника, та я поглядом зупинив її. Вона скорилася.

— Отже, Метр усе-таки помер? — спитала Інна.

— Цього я не казала, — затято мовила Суальда.

А Шако розвів руками.

— Певно одне: на цім світі його вже нема. Метр не був звичайною людиною, й але й чаклуном він не був. Він був Великим, останнім із Великих, і, може, не тільки його душа, а й він увесь піднісся на небо.

— До речі, — озвався я. — Хто такі Великі?

— Великі, це Великі, — розгублено відповів Шако. — У прадавні часи вони були надіслані Всевишнім на землю, аби наглядати за людьми, наставляти їх на путь істини… Так, принаймі, стверджує наш священик і так написано в багатьох книжках. Але дядько Ервін сумнівається в цьому. Він каже, що це надто гарно, аби бути правдою. Дядько взагалі в усьому сумнівається і не радить брати на віру все написане в книжках. Він каже, що там багато вигадок.

— Це зважаючи в яких книжках, — сказав я. — Якщо книжки наукові, то їм, з певними засторогами, можна вірити.

— Геть усі наукові книжки написані латиною, пане ґрафе. А я латини не знаю.

— Тому тобі краще заткнути пельку, — сердито зауважила Суальда. — І не базікати про речі, в яких нічого не тямиш.

Пообідавши, ми з Інною помили руки й витерли їх об серветку.

— Суальдо, — сказав я, — тут, часом, не знайдеться для нас якогось вбрання?

— Скільки завгодно, пане, і яке завгодно. Для пані — в її гардеробній, це сусідня кімната; а для вас — на вашій половині.

— На моїй половині?

— Атож, пане. Його величність не знав, хто буде його спадкоємцем… а втім, може, і знав, що вас буде двоє, тому й розділив горішній поверх на три частини — покої для хазяїна, для хазяйки і для гостей. Якщо ви не заперечуєте, Шако проведе вас на вашу половину, а я тим часом допоможу вдягтися пані.

— Гаразд, — кивнув я і подумки сказав Інні: „Піду огляну свої апартаменти. Подивлюся, чи не висять у моїй спальні такі самі роги“.

„Якщо немає, можу подарувати свої“.

Я пропустив повз вуха жінчин жарт і звернувся до Шако:

— Ходімо, хлопче.

Ми вийшли з Інниної спальні, проминули невеликий передпокій з двома прямокутними дверцятами обабіч і опинились у просторій, розкішно вмебльованій вітальні.

— Яка пишнота! — мимохіть вихопилось у мене.

— Вам подобається? — спитав Шако.

— Атож, — відповів я. — Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя… ну, трохи дивна.

— Ваша правда, пане ґрафе. Вона знає куди більше, ніж говорить.

— Я це помітив. Видно, вона небалакуча.

Шако захихотів:

— Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб’є… точніше, забила б, якби… — він по-змовницькому стишив голос. — Річ у тім, що торік Метр укоротив їй язика.

— Що?!

— Ну, звісно, не насправді, а… як би це сказати?… Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.

— Але ж навіщо?!

— Гадаю, через те, що вона забагато знає.

— А хіба це злочин — багато знати?

Хлопець на ходу замислено потер чоло.

— Взагалі-то ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.

— З якого б це дива?

— Бо бабця віддавна служила у Метра, вона багато знає, але мало що з того розуміє. Раніш, бувало, таку нісенітницю верзла, що… Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.

Я стиха хмикнув.

Нарешті ми зупинилися перед широкими дверима.

— Це вхід до Метрової бібліотеки, — благоговійно мовив Шако. — Вона сполучає покої пані з вашими… Там стільки різних книжок! — Очі його на мить заблищали, а потім згасли. — Проте більшість написані латиною, — з жалем додав він.

— Ану стривай! — зупинив я його, враз усвідомивши, що як тільки опинюсь у бібліотеці, то навряд чи виберуся звідти до вечора. — Якийсь інший шлях є?

— Через коридор. Але так буде ближче.

— Пусте. Ходімо через коридор.

Ми пішли.

„Інно! — покликав я подумки. — Ти чуєш мене?“

„Чую, любчику. Де ти?“

„Мандрую нашими палатами. А ти?“

„У гардеробній. Суальда показує мені сукні — це казка!“

„Такі гарні?“

„Не те слово. Аж очі розбігаються! Ніяк не можу вибрати щось одне“.

„Співчуваю“.

„Не глузуй, це справді важко. До речі, Суальда наполягає, щоб під сукню я надягла ще кілька спідниць. Вони, звісно, чудові, але я не розумію…“

„Так треба, сонечко. Роби, як каже Суальда, і вийде дуже красиво. Зверни увагу на крій суконь: нижче пояса вони тонкі, просторі, спадають складками, у більшості з них поділ нерівний, по боках підіймається майже до колін, а то й вище. Тож не турбуйся, спідниці буде видно, ще й як“.

Я виразно відчув Іннин подив.

„Звідки ти знаєш?! Невже я передаю „картинки“?“

„Ні, не передаєш. Та й не до „картинок“ мені зараз — я йду і не хочу спіткнутися. Просто я здогадався…“

„Хвилечку!“

Хвилечку я йшов мовчки.

„Владику!“

„Га?“

„Твоя правда. Я оце розпростерла на підлозі нижню частину однієї з суконь — вийшов овальний шматок тканини“.

„І виріз для талії зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду поділ сукні тягтиметься по підлозі“.

„А як ти здогадався?“

„Це ж елементарно, Ватсоне. Чистісінька дедукція. Твоє вбрання має ґармонійно вписуватися в оточення. Куца спідничка й чорні колготки, так само, до речі, як і криноліни часів Елізабети Першої, тут не годяться“.

„Зрозуміло. Отже, ти в мене — знавець місцевої моди?“

„Ну, не зовсім. Деяких дрібниць я не знаю“.

„Наприклад?“

„Скажімо, які в тебе трусики, і чи є вони взагалі. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хіба кількох днів на місяць. А решту часу вони лише завдаватимуть тобі зайвих незручностей. І мені також — якщо ми надумаємо швиденько, мимохідь…“

„Замовч“, — лагідно сказала Інна.

„А що тут такого? Хіба ми ніколи…“

Нарешті отримав „картинку“: в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свою свідомість.

— Щойно ви розмовляли з пані? — напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.

Я здивовано глянув на нього:

— Звідки ти взяв?

Хлопець хитро всміхнувся:

— Я вже давно здогадався, пане ґрафе. За обідом ви не обмінялися жодним словом з пані ґрафинею, але з ваших поглядів не важко було зрозуміти, що ви розмовляли подумки… А щойно у вас був такий відчужений вираз обличчя, ніби були не тут, а в якомусь іншому місці. От я і вирішив, що ви розмовляли з пані.

Тим часом ми проминули коридор і ввійшли до моїх покоїв.

— А ти, бачу, нівроку розумний, — сказав я хлопцеві.

Шако зашарівся.

— Тільки от мало знаю, — мовив він із зітханням

— Не біда, — втішив я його. — Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Інною теж мало знаємо. Однак не сумуємо.

— Але ж ви з пані ґрафинею чаклуни, правда?

Я замислено почухав потилицю.

— Що ми не звичайні люди, це вже напевно. А от чи чаклуни ми?… Сам не знаю. Деякою мірою так. Та ще не зовсім — ми тільки вчимося.

Шако з розумінням кивнув.

Нарешті ми опинилися в такому ж передпокої, як і той, що сполучав Іннину спальню з вітальнею, певніше, з її будуаром — назва „вітальня“ більше пасувала до просторої, схожої на залу кімнати поряд з бібліотекою.

— Прямо — ваша опочивальня, — пояснив Шако. — Ліворуч — гардеробна, а праворуч — купальня.

Подолавши в собі спокусу зазирнути до спальні й перевірити, чи не висять там над каміном роги, я відчинив двері гардеробної і в нерішучості зупинився на порозі. Було темно, хоч в око стрель.

Наступної миті кімнату залило рівне яскраве світло. Трохи приголомшений, я підвів очі й побачив під стелею білу матову кулю, схожу на плафон побутових ламп. Вона щедро випромінювала подібне до денного світло.

— Чудова річ, ці ельм-світильники, — промовив Шако, увійшовши вслід за мною й зачиняючи двері. — Не треба ніяких заклинань, щоб змусити їх засвітитися чи згаснути — досить лише побажання. А от з ліхтарями, які виготовляють наші відуни, стільки мороки, що краще вже користуватися свічками.

Я хотів, було, запитати, чи живляться ельм-світильники електричним струмом, та вчасно прикусив язика — у коруальській мові не було такого поняття. А що коруальська одна з основних мов Імперії, то сам собою напрошувався висновок: на Гранях не знали про існування електрики. Раптова підозра змусила мене на хвильку зосередитись, і я зробив ще два відкриття: по-перше, більшість науково-технічних термінів нашого світу не мали коруальських відповідників, однак, і це по-друге, я виявив у своїй пам’яті цілу низку слів, значення яких не розумів, але, поза будь-яким сумнівом, вони стосувались окультних наук. Це вказувало, що цивілізація Граней нетехнолоґічна, хоча, в певному сенсі, високорозвинена.

„Та ну його!“ — чомусь розлютився я і вирішив на якийсь час викинути з голови ці думки, а натомість зосередитись на речах практичніших, передусім на виборі вбрання.

У моїй гардеробній стояло дві великі шафи, кілька скринь, м’яке крісло, три фотелі і трюмо з дзеркалом у людський зріст.

Я не жінка, отже, не вередун, і велика кількість різної одежі збентежила мене ненадовго. Майже зразу я вподобав зелений камзол з золотими галунами, коричневі штани з лампасами, темно-червоні шкіряні чобітки з позолоченими острогами (швидше декоративними, ніж справжніми) та коричневий фетровий капелюх з неширокими крисами.

— Пояс краще взяти цей, — порадив Шако. — У нього на пряжці три золоті корони, герб нашого ґрафства.

— А це чий герб? — спитав я, розглядаючи пряжку на іншому поясі. Там були вигравіювані два перехрещені мечі на тлі сяючого сонця.

— Інквізиції, — відповів хлопець. — Втім, я не знаю напевно, це герб чи просто емблема, в одних книжках написано так, в інших — так.

Слово „інквізитори“ викликало у мене цілком однозначні асоціації з суддями церковних трибуналів, і, слухаючи Шако, мимоволі уявляв їх похмурими типами у криваво-червоних мантіях з ковпаками на голові. Разом з тим я знав, що в перекладі з латини „inquiro“ — досліджувати, шукати; отож, за бажання, „інквізитор“ можна перекласти не тільки як „слідчий“, але й як „дослідник“, „шукач“.

Неквапно вдягаючись, я промовив:

— Між іншим, сьогодні багато чув від тебе й Суальди про інквізиторів, та не зовсім зрозумів, хто вони такі. Це чаклуни?

— Вчені чаклуни, — уточнив Шако. — Їм не рівня всіляка дрібнота на кшталт відунів. Інквізитори, це могутні чаклуни, дехто з них родом з самої Основи.

— Звідки-звідки?

Шако втупив у мене здивований погляд. Я збагнув, що моє невігластво шокувало його і поквапився виправити свою помилку:

— Май на увазі, хлопче, коруальська мова не моя рідна.

— Я це помітив, пане ґрафе. У вас та в пані Інни кумедний акцент, і ви ретельно добираєте слова, перш ніж щось сказати.

— Отож-то й воно. І подеколи я не розумію, яке значення ти вкладаєш у те чи інше слово. До твого відома, в інших мовах не лише інакше вимовляються слова, але й по-іншому формулюються думки. Цілком можливо, що у нас з тобою просто різна словесна символіка одних і тих самих понять.

Шако кивнув:

— Даруйте, я цього не врахував.

— Не біда, всяке буває. То ти можеш іншими словами пояснити, що значить „Основа“?

— Ну, це той легендарний край, де з’явилися перші люди, де розташовані головні святині багатьох реліґій, зокрема християнські. На Основі, в місті Назареті, родився Господь Ісус, там є священне місто Єрусалим, де…

— Он воно як! — вигукнув я. — Виходить, Основа — це Земля! — (Якщо бути точним, я сказав „Терра“, латиною, бо коруальський відповідник слова „земля“, „lans“, означав лише ґрунт під ногами, і в переносному значенні — весь світ людський, на противагу світові небесному й пеклу.) — Тепер ясно.

— Отже, ви знаєте?

— Ще б пак! Звісно, знаю. Як бачиш, різниця лише в назві. У моїй країні про Основу знають усі — від малого до старого.

— І геть усі у вас вважають, що вона десь посередині між небом та землею? — запитав Шако таємничим тоном.

„Обережно!“ — сказав я собі, а вголос відповів:

— Особисто я в цьому сумніваюся. Мені здається, що Основа — така ж Грань, як і решта.

— От-от! Дядько Ервін теж так казав, з однією, однак, засторогою: Основа — справді Грань, але Грань особлива, відмінна від решти.

— Чим же?

Шако в задумі потер чоло.

— Сам гаразд не знаю. Це важко пояснити. — Він підійшов до трюмо й видобув з інкрустованої скриньки для коштовностей великий неоправлений діамант. — Погляньте-но: це коштовний камінь, діамант. Також він називається і кристалом.

— Не заперечую, — кивнув я. Коруальське слово „multіplek“ однаковою мірою позначало і природний кристал, і багатогранник у стереометрії, і відшліфований камінь.

— Так от, пане ґрафе, оці рівні поверхні — грані кристалу. А якщо ми зробимо отак, — він поклав діамант на скриньку, — то грань, на якій він лежить, можна назвати основою. Правда ж?

— Правда. Ну й що з того?

— А те, що земний світ схожий на кристал, тільки Граней у нього так багато, що їх ніколи не злічити. Хоч яке б велике число ви назвали, воно буде менше за кількість Граней.

— Ага! Зліченна нескінченність, — второпав я. — Продовжуй, Шако.

— Ззовні цього кристалу — Царство Небесне, усередині — пекло, а Грань, на якій він тримається, зветься Основа.

— Тримається, кажеш? Як? Оцей діамант лежить на скриньці. А на чому ж, по-твоєму, лежить світовий кристал?

— У тім-то й річ, що ні на чому, пане ґрафе. Основа — особлива Грань, вона тримає саму себе і решту Граней… Перепрошую, звучить не надто переконливо, але це все, що я знаю.

„Інно!“ — покликав я.

„Що нового?“

Я коротко розповів їй усе.

„Дуже цікаво, — сказала Інна, вислухавши мене. — До речі, в мене теж є цікаві новини“.

„Які?“

„Зачекай трохи. Одягнуся, причепурюсь — потім і розповім“.

„Лишенько! Ти досі не вдяглася?“

„А ти? Одягнувся?“

„Певна річ!“

„Ну-ну! Чоловіки це чоловіки, завжди квапляться як на пожежу“.

„А жінки це жінки, — парирував я. — Їх і дрючком не відженеш від гарного вбрання“.

„Твоя правда, — сказала Інна. — А тому сховай дрючок і не марнуй свого часу“. — З цими словами вона перервала зв’язок.

Поправивши комір камзола та пояс, я підійшов до дзеркала і скептично поглянув на себе, очікуючи побачити там щось украй недоладне, на зразок причепуреного опудала. Чим-чим, а нарцисизмом я ніколи не відзначався. Скільки себе пам’ятаю, мені не подобалась моя зовнішність, але з часом звикся з нею, особливо після появи Інни, чиє кохання та природжені здібності тонкого психолога допомогли мені позбутися зайвої закомплексованості. Проте, як і раніше, я уникав без крайньої потреби дивитися в дзеркало і дуже не любив фотоґрафуватися.

Аж це несподівано для себе я побачив зовсім іншу людину. Я ніби зробився вищим, стрункішим, ширшим у плечах, у всій поставі з’явилась якась величавість, немов у справжнього вельможі. Тепер уже думка про те, що я ґраф, не викликала в мене іронічної усмішки. Я справді був ґраф, ґраф Ланс-Оелі, володар Грані — цілого світу!

Я заткнув за пояс коричневі шкіряні рукавиці і заломив капелюха трохи набакир. Ще краще. Бракувало лише меча при боці… А втім, ні, не тільки цього. З деякою полегкістю я виявив, що в коруальській мові є ціла низка слів, що стосуються куріння тютюну.

— Шако, в цьому домі не знайдеться, часом, сигарет, сигар чи, хоча б, махорки?

Хлопець хитрувато всміхнувся й видобув з кишені почату пачку сигарет та коробку сірників.

— Цього добра в нас удосталь. Сам Метр не курив, але про вас подбав.

— Хай йому грець! — зачудовано мовив я, упізнавши свою улюблену марку. — Це ж земні сигарети. — Як ви, мабуть, зрозуміли, я сказав: „з Терри“.

— З Основи? — перепитав Шако. — Отакої! А то я дивувався, чому вони такі з біса приємні, не те що місцевий тютюн. Коли наш лісник розкурює свою люльку, мені від її смердючого диму аж нутрощі вивертає.

— То ти куриш?

Хлопець зніяковів:

— Потроху… Тільки не кажіть Суальді, прошу вас.

— Не бійся, не скажу. Однак затям, хлопче: паління — шкідлива звичка. — Я розкурив сигарету, з насолодою вдихнув ароматний дим і додав: — От якби ще чашку кави…

— Кави? — з готовністю озвався Шако. — Будь ласка! У нас є кава. Можу приготувати, але для цього треба сходити на кухню.

— Ну, то пішли, — сказав я.

Розділ 4
Замкнений світ

Ми з Шако сиділи на дубовій лаві перед фасадом будинку, певніше, палацу Кер-Маґні. Від підніжжя широких мармурових сходів до розчиненої навстіж брами садиби простяглася усипана дрібною жорствою алея, обабіч росли рівно підстрижені декоративні кущі.

Відкинувшись на зручну спинку лави, я неквапно пив запашну каву й курив сигарету. У вицвілому серпневому небі ясно сяяло надвечірнє сонце, пестячи землю лагідним, зовсім не спекотним промінням. Над нами з веселим щебетом пурхали цілком земні пташки. Ідилія…

— Кошенята сплять, — обізвався Шако. — Я налив їм у блюдечко молока. Коли прокинуться, поїдять.

— А Леопольда й Лаури ти не зустрічав?

Хлопець зажурено зітхнув:

— Ні, пане ґрафе, не зустрічав. Власне, я й сам хотів запитати вас про Леопольда — ось уже понад півроку не бачив його.

— Ти знаєш Леопольда? — здивовано запитав я.

— Ще б пак! Це ж Метрів кіт. До його смерті Леопольд увесь час жив у Кер-Маґні. Ми з ним були найперші друзі, він частенько дозволяв мені покататись на ньому…

— Ти катався на Леопольді?!

— Атож, катався. Точніше, їздив. А що тут такого?

— Та ні, що ти! — саркастично відказав я. — Нічого в цьому дивного немає. У вас тут любісінько їздять на котах, для освітлення приміщень використовують ельм-світильники, одягаються за середньовічною модою, на їжу накладають чари, щоб вона не псувалася. А що інквізитори правлять усім світом, то це вже суща дрібниця. Це само собою зрозуміло.

— Ну, стосовно до Леопольда, то він, звісно, не простий кіт, а кіт-перевертень, — відповів збентежений Шако. — А щодо Інквізиції… Боюсь, ви хибно зрозуміли мене, пане ґрафе. Я не говорив, що інквізитори правлять світом. Просто вони дуже могутні чаклуни, і на всіх цивілізованих Гранях до них ставляться з великою повагою.

В його останніх словах приховався натяк на те, що моя рідна Грань не належить до цивілізованих. З деяким запізненням збагнувши це, Шако зніяковів.

— А ти не знаєш, Інквізиція якось пов’язана з християнською церквою? — запитав я, почасти, щоб зам’яти виниклу незручність, а почасти тому, що мене це справді цікавило.

— В жодному разі, — відповів хлопець. — Інквізиція безстороння в питаннях віросповідання, за винятком, певна річ, сатанізму. Далеко не всі інквізитори — християни; серед них є також мусульмани, іудеї, браміни, буддисти, інші невірні.

— А у них не виникає проблем з духовними лідерами своїх реліґій?

— В якому сенсі?

— Ну, на моїй батьківщині більшість реліґій категорично відкидає будь-яку маґію. Особливо суворий у цьому іудаїзм.

— Справді? — Шако розгублено стенув плечима. — Бачу, на вашій батьківщині дуже дивні звичaї. Адже маґія буває різна — буває біла, а буває й чорна. Ясна річ, чорна маґія заборонена всюди. Але біла… Даруйте, пане ґрафе, та це просто дурість. Я не уявляю, як можна обходитися без маґії. Якби не вона, то не було б ніякої цивілізації. Без неї люди б досі жили в печерах.

Я ледве втримався від сміху.

— А проте, мешканці Основи спокійнісінько живуть без маґії.

— Знову перепрошую, пане ґрафе, — заперечив Шако, — та ви помиляєтеся. На Основі також є маґія, своя, особлива, яка на решті Граней не діє.

— І що ж це за маґія?

— Вона називається технікою. А тамтешніх чаклунів звуть інженерами. Вони набагато могутніші за наших відунів, по силі майже рівні інквізиторам, от тільки за межами Основи їхня маґія майже нічого не варта.

— Зрозуміло, — з усмішкою промовив я. — Це тобі Метр розповів?

— О ні! Я в книжках прочитав. — Шако зіщулився. — Метр ніколи зі мною не розмовляв, він лише наказував. Він був такий… — Хлопець зам’явся, не в змозі добрати потрібних слів. — Він був зовсім не злий, він… не був ані злим, ані добрим, він мовби стояв вище добра та зла, вище усього земного. В його присутності я почувався нікчемною комахою… Це було страшно.

„Отож-то ти й радієш новим хазяям“, — подумав я і вже збирався повернутися до розмови про Леопольда, коли двері будинку розчинились і на широкий ґанок вийшла Інна.

Украй вражений, я випустив з рук фаянсову чашку. Вона вдарилась об моє коліно і впала додолу — на щастя, я встиг випити всю каву.

Шако схопився на ноги, мов ужалений.

— Я багацько читав про прекрасних дам, — захоплено прошепотів він, — але це вперше бачу прекрасну даму навіч.

— Спокійно, хлопче, — промимрив я. — Не дуже задивляйся. Не твоє.

А сам я не міг відвести від Інни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, все ж перша її поява у новому розкішному вбранні приголомшила мене. На ній була дивовижної краси довга парчева сукня, поділ якої підіймався по боках, відкриваючи ошатні спідниці з червоного шовку, а напівоголені плечі прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка. У жінчиних вухах сяяли на сонці золоті сережки з двома великими смарагдами, а шию прикрашало чудове діамантове кольє. В її розкішному білявому волоссі то тут, то там виблискували самоцвіти.

Врешті я подолав заціпеніння, підвівся з лави й пішов назустріч дружині, зовсім не відчуваючи землі під ногами і раз по раз спотикаючись на рівному місці.

„Боже! — думав я. — Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив на таке щастя? Чому з усіх чоловіків вона вибрала мене — грішне, недостойне чадо Твоє?…“

Підібравши сукню та спідниці, Інна зійшла вниз по мармурових сходах і взяла мене за руки. Від її доторку я трохи отямився.

— Ну як? — запитала вона. — Подобається?

— Сонечко моє ясне, — палко промовив я. — У цьому вбранні ти надзвичайно сексуальна — ще сексуальніша, ніж коли роздягнена.

Інна зайшлася веселим сміхом:

— А знаєш, у твоїх безсоромних компліментах є якась своєрідна чарівність. Вони дуже збуджують.

— Певна річ. Як і тіло, людська уява має свої ерогенні зони.

— Гм… Схоже на те, що твоя уява — суцільна ерогенна зона.

— Можливо. Людська уява безпосередньо пов’язана з підсвідомістю, а як стверджував дідусь Фрейд…

— Помовч, дурнику! Не чіпай дідуся Фрейда. Ти нестерпний! Не даєш мені й слова сказати.

— Ти помиляєшся, любонько. Я слухаю, аж вуха нашорошив.

Інна поклала руки мені на плечі.

— Ти красунчик, Владику. Справді красунчик — чесне слово! І я хочу поцілувати тебе.

— О, цього скільки завгодно!

Ми поцілувалися.

— Сьогодні я роздягну тебе сам, — пообіцяв я, переводячи дух. — Заразом детально ознайомлюся з місцевою жіночою модою.

— Не місцевою, а імперською, — уточнила Інна. — Так мені Суальда сказала.

Шако ніде не було. Мабуть, він непомітно прошмигнув повз нас, поки ми цілувалися, й повернувся до будинку. Тактовний хлопчина!

Узявшись за руки, ми попрямували алеєю до розчиненої брами.

— Ну, — сказав я, — що тобі вдалося витягти з Суальди?

— От-от, саме витягти. Украй потаємна жінка, слова зайвого не скаже. Я спробувала зазирнути їй у думки.

— І що ж?

— Нічого конкретного розібрати не змогла. Здобулася лише на те, щоб перехопити образи Метра та регента.

— Покажи.

„Ось вони“. Перед моїм внутрішнім зором з’явились одна за одною дві „картинки“:

„Регент…“ (Високий кремезний чоловік у темно-синьому мундирі з золотою окантовкою. На комірі його камзолу були червоні нашивки з зображенням двох перехрещених золотих блискавок; згодом я дізнався, що це вказувало на ранг маґістра. Волосся каштанове з сивиною, особливо помітною на скронях; масивне вольове підборіддя, сірі з блакитним відтінком очі, густі брови, високе чоло, вилицювате обличчя — все, як і описував Леопольд. На вигляд йому було років сорок п’ять, однак щось у його зовнішності підказувало мені, що він набагато старший…)

„Метр…“ (Лише обличчя — нерухоме, безстороннє, геть-чисто позбавлене емоцій, ніби вирізьблене з мармуру; губи міцно стулені — чи то в гримасі зневажливої зверхності, чи, може, нестерпної муки; погляд великих зелених очей… Мені зробилося моторошно: це був нелюдський погляд! Тепер я розумів, що змусило дядька Шако, Ервіна Оріарса, стративши розум, утікати від Метра світ за очі…)

— І що найдивніше, — мовила Інна вголос, — я бачила їх обох на Землі, в Києві. Це було торік восени.

— Точно?

— Поза будь-яким сумнівом. У третьому семестрі я відвідувала факультативний семінар з математичних аспектів теорії розсіювання, що його вів професор Массачусетського університету, угорець за походженням (образ регента, зодягненого у звичайний земний костюм), доктор Карой Ференц. Я мусила б згадати про це відразу, щойно Суальда назвала його прізвище. А Метр (образ на повний зріст, також у звичайному костюмі і в окулярах з темними скельцями, що приховували моторошний, нелюдський погляд його холодних очей) був присутній на останньому занятті… Себто не на останньому взагалі, а на останньому з тих, на яких я була.

— Ти перестала на них ходити?

— Так.

— Чому?

— Точно не знаю, — вона знизала плечима. — Перехотілось і квит. До того ж я вчилася лише на другому курсі, а матеріал був розрахований на студентів-випускників та аспірантів.

Тим часом ми вийшли за межі садиби. Від брами починалася широка ґрунтова дорога, що вела прямісінько на схід. З нашого пагорба було видно, як вона простягалася через ліс, розтинаючи його навпіл, і зникала за обрієм.

Метрів сто ми пройшли мовчки, милуючись довколишнім краєвидом і з насолодою вдихаючи чисте, свіже повітря Ланс-Оелі. Судячи з розповідей Шако та Суальди, це була майже незаймана Грань, і її екосистема досі перебувала у природній рівновазі. Вона не знала ні промисловості, ні масового винищення тваринного та рослинного світу, ні інших ґлобальних потрясінь, викликаних прагненням людини пристосувати до себе довкілля, створити штучне середовище проживання. Мені дуже хотілося, щоб так було й надалі, одначе я розумів, що, оскільки тут мешкають люди, то рано чи пізно сюди прийде й цивілізація з усіма своїми плюсами й мінусами. Навряд чи нам з Інною вистачить твердості (та й бажання) тримати наших підданих у цілковитій ізоляції, як це робив упродовж двох сторіч Метр…

— Інно, — сказав я дружині. — Ти забрудниш поділ своєї чудової сукні.

Вона недбало стенула плечима:

— Не велика біда. У мене цих суконь більше ніж треба. А поза тим є Суальда — щоб чистити одяг, прати білизну, слідкувати за порядком у домі, готувати нам їжу.

— Ти міркуєш, як вельможна пані, — з усмішкою зауважив я.

— А я і є вельможна пані, — відповіла Інна з погордою.

Я жартівливо вклонився їй:

— Ви, бачу, напрочуд швидко пристосувались до нових умов, ваша світлосте.

Інна всміхнулася:

— А мені й не треба довго пристосовуватись. Я вже давно була готова до цього.

— Та що ти кажеш?

— Кажу, що є. Змалку я зачитувалась історичними романами, підсвідомо шкодувала, що народилася так пізно, і все своє життя мріяла стати феодальною принцесою в якомусь казковому світі.

— Нарешті твої мрії здійснилися.

— Атож. Як, до речі, й твої. На відміну від мене, ти їх не дуже приховував.

Я ствердно кивнув:

— Що правда, то правда. Чимраз більше я переконуюсь, що опинився у своїй стихії. Ґраф Ланс-Оелі, подумай лишень! І, найпевніше, володар цілої планети, нехай і малозаселеної… поки що малозаселеної! Ось трохи навчимося, знайдемо шлях на Землю, заберемо звідти наших батьків, закличемо колоністів — майбутніх наших підданих, — і за кілька років тут постануть нові міста й села… Цур тільки без індустріалізації, нехай усе буде по-старожитному, так би мовити, в патріархальному стилі. Ну, може, сяку-таку сільгосптехніку, електрогенератори, побутове устаткування я ще дозволю. І, звичайно, комп’ютери. Але щоб…

— Боюся, Владику, — втрутилась у мої мрії Інна, — що в дозволах чи заборонах потреби не виникне.

— Як це розуміти? — здивувався я. — Ти не віриш, що ми знайдемо дорогу на Землю?

Інна зітхнула:

— Річ не в тім, знайдемо ми щось чи ні. Тут є інша заковика… Присядьмо.

Ми вже спустилися з пагорба й опинились у лісостеповій смузі. То тут, то там росли дерева й кущі. Звернувши на узбіччя, ми підійшли до найближчих заростей чагарнику, облюбували зручну місцину в тіні й сіли поруч на траву. Я обійняв дружину і спитав:

— Так у чім же річ?

— Коли я вдяглася, — стала розповідати вона, — Суальда вирішила показати мені покої, і в одній з кімнат я надибала цікаві речі…

„Картинки“: новенький, у заводській упаковці, інженерний калькулятор. Тепер уже розпакований; Інна вмикає його — миготять індикатори, а за кілька секунд згасають. Відкрита кришка блоку живлення — батарейки „потекли“. Інна вставляє новий комплект батарейок; умикає калькулятор — знову миготять індикатори, потім згасають. Знову „потекли“ батарейки…

— Може, зіпсуті? — припустив я.

— Ні, от поглянь…

Крупним планом одна з батарейок: дата випуску — кінець минулого року.

Далі: Інна втретє міняє батарейки — результат аналоґічний; крім того, калькулятор нагрівається і від нього смердить паленим. Ще один калькулятор: знак „=“ і попередній калькулятор — результат такий самий.

Електровимірювальний прилад: перемикач у положенні вимірювання напруги; щупи приладу торкаються полюсів новенької батарейки — стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік. Положення „сила струму“, послідовний ланцюг „батарейка — прилад — резистор 2 кОм“; стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік, попервах зашкалюючи за позначку „40 А“, поступово амплітуда коливань стрілки зменшується, аж нарешті вона стає на „нуль“ — батарейка „потекла“, резистор перегорів. Ще кілька батарейок різного виробництва, і між ними знаки „=“ — результати такі самі. Купа зіпсутих батарейок та резисторів, два спалені вимірювальні прилади, цілий ряд знаків оклику й запитання…

— А ти правильно все робила?

— Певна річ! — обурилась Інна. — Я ж фізик як не як. Чи ти теж вважаєш, що жінки та фізика — поняття несумісні?

— Аж ніяк!

— То дивись далі…

Наступні „картинки“: кілька маґнітів різної форми та розмірів — поки поводяться як їм належить. Невеличкий — і вкрай примітивний — ручний генератор електричного струму: його маґніти реагують з іншими маґнітами цілком нормально — наразі що все гаразд. Ланцюг „генератор — лампочка 5 В“: Інна обережно розкручує якір генератора — лампочка спалахує і згасає; лампочка крупним планом — перегоріла нитка розжарювання…

— Цей генератор малопотужний, — розгублено пояснила Інна. — А тут…

Ланцюг „генератор — лампа 220 В, 300 Вт“: лампа спалахує і згасає — перегоріла нитка розжарювання. Ланцюг „генератор — розімкнений рубильник“: Інна замикає рубильник, кілька секунд якір генератора сіпається з боку на бік, а „обравши“ напрям обертання, швидко крутиться. Смердить паленою ізоляцією, генератор задимів і зупинився — перегоріла обмотка.

Ось що робила Інна тим часом, як я пив каву й базікав з Шако, розпитуючи його про Грані, котів та інквізиторів.

— Чудасія та й годі! — сказав я. — Що це, хай йому грець, означає? Що цим світом керують інші закони природи?

Інна заперечно похитала головою:

— Не зовсім так. Поглянь-но довкола: цей світ схожий на наш, мов дві краплі води. Якби в ньому були інші, відмінні від земних фізичні закони, то й він був би інший, не такий, як земний світ. Сам поміркуй.

Я в задумі потер підборіддя, потім кивнув:

— Згоден. Навіть мізерні зміни у співвідношенні світових констант призвели б до таких ґлобальних наслідків, що… далебі, й уявити важко.

— Отож-то й воно. Я гадаю, що закони природи на Ланс-Оелі такі самі, як і на Землі… В основному, — додала вона.

— А що значить твоє „в основному“? Та й, власне, якщо закони однакові, то як пояснити оту чортівню з калькуляторами, батарейками і генератором?

Інна знову зітхнула:

— Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, це щось на зразок принципу обмеження технолоґічного прогресу. Закони природи тут справедливі для природних явищ; люди можуть використовувати їх тільки до певної межі — це, здебільшого, закони механіки і, почасти, хімії та термодинаміки. Далі — ані руш, однаково нічого не вийде. Яскравий приклад — мої, з дозволу сказати, експерименти. Тоді ці самі закони „повстають“ проти їхньої експлуатації й відмовляються діяти.

— Отже, на твою думку, розвиток цивілізації на Ланс-Оелі можливий лише до рівня пізнього Середньовіччя або раннього Ренесансу?

— І не тільки на Ланс-Оелі, а й, гадаю, на всіх Гранях. Але з одним суттєвим уточненням: рівень технолоґічної цивілізації. Навряд чи щось заважатиме розвиткові нетехнолоґічної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механіка, гідравліка, теплофізика, неорганічна хімія тощо.

На якийсь час я замислився.

— А знаєш, — сказав нарешті, — в твоїх міркуваннях є певна лоґіка. Судячи з того, що ми почули від Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена маґія; тут вона така ж цариця наук, як у нас фізика. А що, власне, є маґія, як не локальне порушення усталених законів природи за умов їхньої ґлобальної незмінності? І твій принцип обмеження технолоґічного прогресу — це, вочевидь, плата за мінливість світів Граней. А це дає великі можливості для розвитку маґії. І навпаки: на Землі-Основі паранормальні явища — рідкість, інакше ніхто б і гадки не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фізичними науками там відкриваються воістину неозорі перспективи.

(Наступного дня я взявся читати і в першій же книзі знайшов підтвердження наших здогадів. Сталість Основи зумовлювала розвиток на ній технолоґічної цивілізації, а мінливість Граней породжувала цивілізацію ментально-маґічну.)

Ми обоє мовчали, а потім я з сумом промовив:

— Боюся, про комп’ютери й мріяти годі.

Інна ствердно кивнула.

— І все-таки, — сказала вона, — мені подобається цей світ.

— Мені також, — сказав я й міцніше обійняв дружину. — Для нас це справжній рай. І не в якомусь курені, а в справжнісінькому палаці. От якби ще тут працювали комп’ютери… Ай! До дідька комп’ютери!

З цими словами я закотив поділ її сукні й пробрався рукою під спідниці. Інна лукаво всміхнулася, наче давно чекала цього.

— Ага! — сказав я вдоволено. — Ти все ж не надягла трусиків.

— Я ж знала, що ти перевіриш, — відповіла вона, схиливши голову до мого плеча. — І не хотіла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.

— Ти просто диво! — захоплено промовив я й поклав Інну на траву. — Ану спробуймо, наскільки це зручно.

— Просто тут? — розгубилася вона.

— Просто тут, — ствердив я, закочуючи її спідниці й приспускаючи панчохи. — І негайно.

Інна зітхнула, однак не стала заперечувати, а, як зазвичай, розслабилася і повністю віддала мені ініціативу. Зрозуміло, я сприйняв це за знак згоди і тому дуже здивувався, коли за якусь хвилину вона раптом відштовхнула мене, ледве не втрапивши коліном у пах, сіла в траві й поспіхом підтягнула панчохи.

— Що сталося, любонько? — запитав я, спантеличено дивлячись на неї.

— Це погана ідея, — пояснила Інна, підвівшись і поправляючи сукню. — Тут непідходяще місце для таких розваг. Ми у всіх на очах.

— У кого „у всіх“?

Інна кивнула в бік лісу:

— Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.

Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. До нас швидко наближалися дві постаті.

— Прокляття! — вилаявся я спересердя. — Вештаються тут усякі, не дають дружиноньки приголубити… Цікаво, кого це дідько несе?

Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них — жеребець, а друга — лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця — геть біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було дамське.

А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.

— Яка краса! — замилувано проказала Інна й несміливо простягнула руку до лошиці. — Такі гарні коники…

Кінь форкнув.

— Ще б пак, гарні, — озвався він з відчутним сарказмом у голосі. — Нічого сказати, гарні ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.

— Леопольде! — вигукнули ми з Інною. — Це ти?!

— Авжеж, я, можете не сумніватися. А це, — він кивнув у бік лошиці, — Лаура. Бідолашна кицька! Непросте було діло заспокоїти її, коли ви отак раптово, без попередження, перекинули нас на коней.

— Ти вже даруй, котику, — сказав я. — Ми не хотіли цього, їй-богу. Для нас це така ж несподіванка… Як ти почуваєшся?

— Та що я! Зі мною все гаразд, мені не вперше бути конем. Окрім того, я радий знов опинитися в рідних краях.

— У рідних краях, кажеш?

— Авжеж. Тут я народився і зріс. Тут я й жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку… До речі, Метр зараз удома?

— Ні, — відповів я, вирячивши з подиву очі. — Він же помер!

— Помер? — перепитав Леопольд і труснув гривою. — Що ж, шкода, звичайно. Та нічого не вдієш — усі ми смертні.

Я вже відкрив було рота, щоб нагадати йому його ж розповідь про смерть Метра, однак Інна випередила мене:

— Леопольде („…А ти, Владику, помовч, у мене виник один здогад…“), скажи, як ти опинився в Києві?

— А хіба я не розповідав? Дивно… Метр забрав мене звідси й переніс у незнайоме місто…

— Це був Київ?

— Так, згодом я дізнався, що це місто зветься Київ.

— Ну, а далі що?

Кіт… даруйте, кінь знову труснув гривою і голосно форкнув.

— Метр подивився мені в вічі — але ж і погляд у нього, скажу вам! — і промовив: „Тепер шукай собі нових господарів“… Ага! Он воно що! Він, мабуть, передчував, що помре.

— Певно, так воно й було, котику. Розповідай далі.

— Потім він щез і мені зробилося так лячно, що я мало з глузду не з’їхав… Лишенько! Тоді я заледве не помер зі страху!… Ну й побіг світ за очі, а коли оговтався… Таж я розповідав тобі, Інно, точно розповідав.

Інна ствердно кивнула:

— Атож, котику, тепер я згадала.

„Що все це означає, дідько б мене вхопив?!“ — озвався я, геть збитий з пантелику.

„Здається, я розумію“, — спроквола відповіла Інна.

„Ну!“

„Зачекай трохи. Дай мені зібратися з думками…“

— Леопольде, — звернулась вона до коня-кота, — ти любив Метра?

Той здивовано втупився в неї.

— Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р… Метр був моїм паном, і я шанував його. Але щоб любити — ні, це неможливо. Його ніхто не любив, і він не нікого любив… До речі, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґні?

— Ми, — відповів я.

— Ви? То це ж чудово! — Леопольд радісно заіржав. — Сідай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.

— Сідати? — розгубився я. — Мені? На тебе?

— Певна річ! А що тут такого?

Я з жалем похитав головою:

— Боюсь, це неможливо, котику. Я не вмію їздити верхи.

— Ото ще біда! Не бійся, я навчу тебе. Тільки цур не острожити.

— Сідай, Владику, — сказала Інна. — Нічого з тобою не станеться. Леопольд розумний кі…нь.

— Гаразд, умовили, — зітхнув я й підійшов до коня. — Спробую.

Спритність, з якою я, поставивши ногу в стремено, скочив у сідло, змусила мене засумніватися, а чи й справді я не вмію їздити на конях. Ми зробили кілька широких кіл довкола Інни з Лаурою, переходячи з одного алюру на інший.

— Владику! — у захваті вигукнула Інна. — Де ти навчився так вправно триматися в сідлі?

— Та, мабуть, там, де й навчився коруальської мови, — відповів я. — Сідай на Лауру, і повертаймося додому.

— Що?!

— Сідай, кажу, на Лауру. Якщо я вмію, то вмієш і ти. Хіба ні?

— Ну… Певно, що так.

— То навіщо ці розмови? Вперед!

Інна з сумнівом подивилась на Лауру, потім собі під ноги.

— Але ж на мені таке пишне вбрання… до того ж, я без трусиків.

— Оце так-так! — обізвався Леопольд. — Дуже цікаво!

Я ляснув його по вуху, щоб не втручався в розмову старших, і сказав дружині:

— Це не має ніякого значення, адже на Лаурі дамське сідло. Хочеш, підсаджу тебе?

Після секундних вагань Інна похитала головою:

— Ні, любий, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сісти в сідло, то краще зовсім не сідатиму.

А втім, усі її побоювання були марними. Хоча довга сукня й пишні спідниці помітно заважали їй, Інна все ж зуміла сама влаштуватися в сідлі і з першої ж хвилини трималася міцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею і швидко приборкала Лауру, яка, бувши „новоспеченою“ лошицею, раз по раз брикалася з незвички.

Наступні півгодини ми гасали по рівнині, сміючись і пустуючи. Леопольд викидав такі фортелі, що просто дивно, як я жодного разу не впав. Лаура поводилася сумирніше, не пустувала, але бігала прудко й надзвичайно граційно. Аж не вірилося, що якихось кілька годин тому вона була звичайнісінькою кицькою.

В Кер-Маґні ми поверталися втомлені, але задоволені. Я ніколи не думав, що верхова їзда така приємна розвага.

Коли ми проминали браму садиби, Леопольд сказав:

— Сподіваюся, тепер ти перетвориш мене й Лауру на котів?

— А як це робиться?

— Невже ти не знаєш заклинання?

— Якого?

— Що обертає коней на котів.

— Ні, не знаю.

— А Інна?

Подумки я звернувся до Інни й дістав заперечну відповідь.

— Ні, котику, Інна також не знає.

Леопольд забідкався:

— Що ж робити? Я вже стомився бути конем. І Лаура стомилася. Я хочу знову стати котом. — В його голосі забриніли плаксиві нотки. — Навіщо ви перекинули нас на коней, коли не знаєте зворотного заклинання?

— Ми не знаємо ні прямого, ні зворотного, — трохи роздратовано відповів я; плаксивий тон Леопольда, разом з конячим акцентом починав діяти на мені нерви. — У нас це вийшло ненароком.

— Однаково ви винні, — не вгавав Леопольд. — А я не хочу на все життя лишатися конем. Я хочу бути котом.

— Ну й будь, хай тобі… О-ой!

Раптом кінь піді мною зник. На мить я завис у повітрі, а відтак гепнувся додолу. Мій зойк злився з пронизливим нявчанням.

— Відпусти хвоста, недолюдку!

Крекчучи, я підвівся. Звільнивши хвоста, Леопольд-кіт відскочив на кілька кроків і вп’явся в мене сторожким поглядом.

— А казав, що не знаєш!

— А я й не знаю, — приголомшено мовив я.

Леопольд розгублено промуркотів:

— І справді, ніякого заклинання ти не казав. Дивина!

Тим часом Інна квапливо спішилась і підбігла до мене.

— Ти не дуже забився?

— Здається, ні, не дуже… Чи то пак, зовсім не забився. — Я зробив кілька найпростіших гімнастичних вправ, мені нічого не боліло. — Все гаразд, Інно, можеш не турбуватися.

— А Лаура? — обізвався Леопольд.

— Лаура? — перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. — Ага… Спробую. — І подумки звелів їй: „Перетворись на кішку!“

Я, мабуть, здивувався б, якби після цього Лаура залишилася лошицею. Та дива не сталося — вона слухняно перекинулась на кішку.

„Однак чудасія! — звернувся я до Інни. — Ти помітила? Сідла пощезали!“

„Та що ти кажеш?!“ На мене накотилася тепла хвиля її веселощів; сміялася вона доброзичливим, „рожевим“ сміхом. „Сідла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней і навпаки — це тебе не дивує, а от зникнення сідел…“ — вона не стрималась і засміялася вголос.

Я теж зареготав:

— Далебі, на цих бісових Гранях втрачаєш відчуття реальності.

— Точніше, — крізь сміх уточнила Інна, — стирається межа між природним і надприродним.

До дійсності нас повернув радісний нявкіт Леопольда і не менш радісні вигуки Шако, що стрімголов біг нам назустріч… точніше — назустріч Леопольдові.

— Ти живий, Шако? — викрикував кіт. — Ти не помер?

— Звісно, живий! — Хлопець підхопив кота на руки. — А що було з тобою, де ти заподівся?

— Але ж Метр сказав мені, що ти помер. Виходить, він збрехав? А я так побивався за тобою.

— Та живий я, живий. Ось, переконайся. — Шако підкинув його високо в повітря і спритно упіймав. — Ану, розповідай, де ти був, волоцюго такий!

— Все, — тихо промовила Інна. — Це останній штрих, який завершує картину.

— Яку картину? — не збагнув я. — Про що ти кажеш?

— Про те, що сталося з Леопольдом. Перш ніж випустити кота на вулиці Києва (тільки не питай навіщо — сама не знаю, що й думати), Метр замінив його пам’ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповідав нам обом — від його життя на міфічній київській квартирі Метра до загибелі того в ресторані, — суцільна вигадка, нічого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцільне, щоб майбутні власники Кер-Маґні, яких мав обрати кіт, до певного часу не знали про існування свого спадку — а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у підсвідомості Леопольда була закладена відповідна програма для здійснення телепортації. Тепер потреба у штучних спогадах відпала, і до кота повернулася його справжня пам’ять. Тому, до речі, я й перебила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдові його розповідь про смерть Метра. Найпевніше, він і далі наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадів.

— Умгу…

— І ще одне. Часом мене бентежила „радіотелевізійна“ вимова Леопольда. Тепер і цьому є пояснення. Щоб зайве не хитрувати, Метр „записав“ у пам’ять кота серію (і, мабуть, чималу) теле- й радіопередач. Окрім знання мови, це давало Леопольдові мінімум необхідних знань про світ, у якому він опинився.

— А що ти мала на увазі, кажучи про останній штрих?

— Надзвичайну приязнь, навіть любов, що її буцімто почував кіт до Метра. Насправді він любив… і любить хлопця. — Інна кивнула в бік Шако, який тим часом розпитував Леопольда про його життя-буття на чужині. — Любов — почуття не тільки свідоме, а й підсвідоме, і Метр, змінюючи пам’ять кота, мусив це врахувати, щоб запобігти виникненню в Леопольда внутрішнього конфлікту свідомих, наведених, спогадів і підсвідомої, справдешньої, пам’яті. Він переконав його, що Шако помер, а потім спрямував цю любов і тугу за втратою дорогої істоти на свою особу.

— Себто змусив кота полюбити себе?

— Та ні ж! — поморщилась Інна. — Невже я так незрозуміло пояснюю? Кіт завжди любив хлопця, і ніколи не любив свого господаря — а той не ризикнув чіпати його почуття. Інша річ, що у фальшивих спогадах кота Метрів образ був змінений так, що став, по суті, психоемоційним двійником Шако.

— Отже, Метр, про якого розповідав нам Леопольд, фактично, не Метр, а ніби загримований під Метра Шако?

— Це надто грубе порівняння, — відповіла Інна, — та загалом правильне. Мабуть, тому нам відразу сподобався Шако. Ми знали його й раніше — через Леопольда.

— Що ж, — сказав я, — з котом ми розібралися. Але ж залишається ще безліч нез’ясованих питань.

— І одне з них, — промовила Інна, — можна сформулювати так: кому й навіщо все це потрібно?

У відповідь я лише безпорадно знизав плечима, нараз відчувши себе украй стомленим і виснаженим. Минуло зовсім мало часу відтоді, як до нас завітали гості зі спецслужб, проте наслідки їхнього візиту не забарилися. Наше життя круто й безповоротно змінилося…

*

Увесь наступний день зранку до вечора ми провели в бібліотеці Кер-Маґні.

Це була простора і водночас затишна кімната, призначена як для зберігання книг, так і для роботи з ними. Уздовж трьох глухих стін бібліотеки вишикувались високі, майже до стелі, книжкові шафи, вщерть заповнені томами у тиснених золотом шкіряних оправах. Більшість книжок були моноґрафії, підручники та довідники з маґічних наук; на кожній з них стояв гриф „Схвалено Інквізицією“. Ми уже й не здивувалися, що чудово розуміємо латину; після всього, що сталося з нами, ми сприйняли це як належне.

Втім, ніде правди діти, попервах нас трохи бентежило незвичне поєднання сучасного поліґрафічного оформлення книжок з їхньою середньовічною латиною й такими назвами як, скажімо, „Повний перелік властивостей Соломонової печатки“ (двотомник), „Магофізіолоґія василісків звичайних“, „Демони Максвела, або 73 способи зменшення ентропії замкнених та квазізамкнених систем“ (довідник) тощо. Деякі книжки, судячи з їхніх назв — явно філософського змісту, позначалися грифом „Лише для інквізиторів“, і якісь особливі чари не дозволяли нам розгорнути їх. Це дуже інтригувало.

Після кількагодинних блукань бібліотекою ми, врешті, вибрали собі книжки: Інна, як дівчина практична, взяла підручник „Основи елементарної маґії“, а я, що тяжів до ґлобальних проблем, зупинив вибір на моноґрафії Мішеля дю Баррі „Загальна структура Світового Кристалу“.

Відтак ми влаштувались у м’яких кріслах попід вікнами і ступили на тернистий шлях пізнання чарівного (в прямому розумінні цього слова) світу маґії. Книга Мішеля дю Баррі поєднувала в собі ґрунтовність серйозної наукової праці та жваву манеру викладу й читалася, мов якийсь пригодницький роман. Час від часу я в загальних рисах ділився з Інною здобутою інформацією; вона ж здебільшого відмовчувалася, цілком заглиблена у вивчення „Основ маґії“.

Що вам сказати про Світовий Кристал — або, в дослівному перекладі з латини, Світовий Багатогранник?… Загалом, та примітивна аналоґія з кристалом, яку ви почули з вуст Шако, відповідає „приземленому“ рівню цієї історії, отож, не вдаючись у тонкощі, я обмежуся лише кількома суттєвими уточненнями, розрахованими на прискіпливішого читача.

1) Кристал Світів — це зліченна (але нескінченна) множина замкнених многовидів у Світовому Континуумі (Безмежному Всесвіті), властивості котрого, як указано в моноґрафії, „ще маловивчені і навряд чи будуть вивчені у найближчому майбутньому“.

2) Деякі просторові характеристики Світового Кристалу викликають певні асоціації (і лише асоціації) зі стереометричним багатогранником. Звідси й терміни — Грані, Ребра, Основа.

3) Основа (Малий Всесвіт, одна з планет якого — Земля) цілком виправдовує свою назву. Вона злютовує Кристал, лише завдяки їй він зберігає свої цілість. Особливий статус Основи зумовлює її інертність, сталість і слабку мінливість порівняно з рештою Граней.

4) Кристал поділяє Світовий Континуум на два замкнені — Внутрішній та Зовнішній, інакше — Нижній Світ та Вишній Світ… І хоча я був готовий до всього, наступне відкриття шокувало мене.

— Інно! — покликав я.

— Га?

— А виявляється, птоломеївський ґеоцентризм мав під собою певний ґрунт.

— Ну?

— От поглянь: будь-який вектор, спрямований з Внутрішнього Континууму в Зовнішній, перетинає Основу або якусь Грань…

— Певна річ!

— Та це ще не все. Він неодмінно перетне її там, де розміщується центр маси Землі чи її аналога на Гранях.

— Оце так-так, — зацікавилась Інна. — Цей вектор ніби виходить з-під землі.

— Отож-то й воно. У словах Шако, що всередині Кристалу — пекло, тобто підземне царство, напевне, є зерно істини.

— Гм… Схоже на те…

На цьому ми припинили обговорення, і я знову взявся до моноґрафії. Але на завершення наведу ще один факт, який, безумовно, зацікавить читача.

5) Кожна Грань — первинно замкнений світ. Існує, однак, спосіб просторового сполучення прилеглих Граней (за винятком Основи) в місцях їх дотику, тобто Ребрах, без порушення структури Кристалу — трактові шляхи. Уже прокладеним трактовим шляхом між світами могла пройти будь-яка людина, незалежно від її здібностей до маґії. А ті люди, яким пощастило народитися з сильним чаклунським даром, могли обходитись і без трактових шляхів — усього в книзі наводили сімнадцять різних способів перетину Граней, найпростішим з яких був так званий „колодязь“…

Тут я відклав убік „Загальну структуру“ і став гортати багатотомний „Методичний посібник з організації навчального процесу в школах командорств Інквізиції“. У пропонованій програмі „колодязь“ узагалі не фігурував, а перші практичні заняття з самостійного проникнення на інші Грані значились там лише на п’ятому році навчання. Навіть зважаючи на те, що я й Інна — дорослі люди, однаково виходило, що мине якнайменше рік, перш ніж ми достатньою мірою розвинемо свої здібності і зможемо подорожувати між Гранями. А може, й не рік, а значно більше… Адже не виключено, що маґія — так само, як музика, малювання чи іноземні мови, — легше дається дітям, аніж дорослим…

— Якщо на Ланс-Оелі справді немає трактових шляхів, — сказала згодом Інна, — то кепські наші справи. Книжки книжками, однак я вважаю, що ризиковано навчатися без контролю з боку досвідченого фахівця. Та як нам його знайти?

— А міжпросторова телепатія? — запитав я.

— Ну-ну! — пирхнула Інна. — Як ти це уявляєш? — Вона кинула мені на коліна „Посібник з маґічних телекомунікацій“, що його якраз гортала. — Спершу прочитай, що пишуть розумні люди, а потім уже вирішуй, чи варто говорити такі дурниці. Встановлення зв’язку між людьми на різних Гранях — дуже складна процедура навіть для досвідчених чаклунів. До того ж треба особисто знати людину, яку викликаєш, а також знати, на якій саме Грані вона у даний момент перебуває.

— А хіба ти не знайома з регентом?

— Знайома, — відповіла вона. — Проте не знаю його ментальних характеристик. А саме це я мала на увазі, кажучи про особисте знайомство.

— Гм… Тоді можна спробувати надсилати виклики навмання. Може, на когось і натрапимо.

Інна похитала головою:

— Імовірність успіху таких пошуків навмання ще менша за ймовірність того, що генератор випадкових чисел видасть тобі зашифрований текст Біблії. Ти ж це чудово розумієш.

Я це розумів, а питав лише з надією, що Інні спаде на думку якийсь оригінальний вихід…

Вже надвечір того дня я знав досить, аби скористатись узагальненим атласом зоряного неба та спеціальними розрахунковими таблицями для визначення координат нашої Грані. У „Реєстрі населених світів“ Грань Ланс-Оелі не згадувалася, але я припускав, що вона фігурує там під іншою назвою або ж просто позначена комбінацією латинських літер та арабських цифр, як багато інших малозаселених Граней.

Настала ніч. Ми з Інною піднялися на верхню терасу будинку. В чистому безхмарному небі ясно сяяли зорі, сплітаючись у знайомі з дитинства рідні земні сузір’я… зимові сузір’я!

З хвилину я мовчки вдивлявся в небо, потім сказав:

— Боюсь, обчислення тут зайві.

— Що це значить? — здивувалась вона. — Поясни.

— Котра зараз година? — спитав я.

Інна глянула на годинника, що вказував астрономічний час на нашій довготі.

— Близько одинадцятої. Точніше, 22:48. А що?

— А от що! — сказав я і вже подумки продовжив: „Оце варіант узагальненого атласу неба для Землі (образ кулі з віссю та яскравими точками на ній, що позначали зорі), ось видима нам ділянка (я обвів її червоним контуром).

Інна кинула швидкий погляд у небо над нами.

„Гм… Схоже“.

„Не схоже, а цілком сходиться. Придивись уважніше“.

„Точно! Але ж ми не на Землі…“

„Звісно, ні. Цієї миті зоряне небо Землі на нашій широті й на тій довготі, що відповідає нашому астрономічному часу, має такий вигляд…“ (залишаючи на місці червоний контур, я повернув кулю з зображенням зірок рівно на 180 градусів довкола осі). „А це значить…“

„Що ми на Контр-Основі“, — здогадалась Інна.

— Атож, — ствердив я вголос. — На Грані, що разом з Землею розміщена на Головній осі симетрії Кристалу…

Майже бігцем ми повернулися до бібліотеки і знайшли в „Реєстрі…“ коротеньку статтю про Контр-Основу, яка розвіяла наші останні надії. Декретом Інквізиції від 678 року було заборонено прокладати трактові шляхи на Контр-Основу, всі тодішні тракти негайно знищили, а її мешканців переселили на інші Грані. Такі рішучі заходи умотивовували тим, що порушення первісної непроникненості Ребер Контр-Основи негативно відбивається на стійкості Світового Кристалу. Щоправда, як зазначалося далі, сучасна наука довела безпідставність такого твердження, однак формально вищезгаданий декрет не скасований і досі.

— Видно, Метр полюбляв анаграми, — зауважив я. — Ми тугодуми, Інночко. „Світ“ у коруальській мові позначається словами „monde“, „lans“, останнє — у значенні: „край“, „країна“, „земля“; а також суфіксами „-onel“, „-anel“. Ланс-Оелі, країна Оелі, видається якоюсь абракадаброю, проте… — подумки я переставив літери у слові Lans-Oelі так, щоб утворилося „іsolanel“. — Виходить „ізоланел“, тобто ізольований, замкнений світ.

— Отже, — похмуро резюмувала Інна, — ми бранці цього світу. А я все сподівалася, що десь на Ланс-Оелі таки існує трактовий шлях. Тепер бачу, нам і справді доведеться навчатися маґії самостійно. Єдина надія, що найближчим часом у нашу глушину забреде якийсь інквізитор. А інакше ми застрягнемо тут надовго.

Я зажурено зітхнув:

— Бідолашні батьки — вони зіб’ються з ніг, розшукуючи нас.

Інна й собі зітхнула:

— А що ми можемо вдіяти? Ми ж геть безпорадні…

Розділ 5
Аґріс

Вже через два з половиною місяці після нашої появи на Ланс-Оелі ми з Інною їхали по широкій дорозі під небом Грані Аґріс. Окрім запасу харчів, зміни одягу та чистої білизни, у великих шкіряних сумках на крупах наших коней, Леопольда й Лаури, було також кілька книжок з бібліотеки Кер-Маґні, зокрема довідник „Головні трактові шляхи за станом на 1 січня 1999 року“.

До пошуків швидкого виходу із замкненого світу Контр-Основи нас спонукали кілька обставин, і далеко не останньою була елементарна цікавість. Серед численних наукових моноґрафій, підручників та довідників ми не знайшли жодної (за винятком украй лаконічного „Реєстру“) книги на соціальну тематику — з історії, економіки та політичного устрою світів Граней. Ми мусили вдовольнятися художніми книжками, яких у бібліотеці налічувалось понад двісті томів. Однак знання, здобуті з цього джерела, були доволі непевні, плутані, а подеколи й суперечливі. Що далі, то частіше ми губилися серед цієї купи розрізнених фактів, і вже не знали, чому з прочитаного вірити, а чому — ні. В умовах Граней звична земна лоґіка раз по раз відмовлялася спрацьовувати.

По-друге, нам не давали спокою думки про рідних. Поза будь-яким сумнівом, вони дуже переживають через наше зникнення, а може, навіть вважають загиблими.

По-третє, ми побоювалися за своє життя і здоров’я. Відколи ми потрапили на Ланс-Оелі, у нас почалося лавиноподібне пробудження чаклунських здібностей. Ми ще не вміли повністю їх контролювати, і це могло зле скінчитися.

Так, одного разу я, поринувши в роздуми, не помітив зачинених дверей і пройшов крізь них. Власне, в цьому й полягала хитрість — уявити, що ніякої перешкоди немає. Однак тоді це сталося зі мною вперше, я запанікував і замалим не застряг у дверях. На щастя, все обійшлося легким переляком та зіпсованим халатом, який намертво „вріс“ у деревину. А могло бути й гірше.

Іншого разу Інна спробувала розпалити вогнище в каміні методом пірокінезу[7], але спрямований нею вогненний імпульс виявився надто сильним і зрикошетив від чавунних ґрат. Згусток енерґії ледь не зачепив Інну, пролетів лише кількома сантиметрами правіше і влучив у прикрашену гобеленами стіну. Добре, що я був поруч, і спільними зусиллями нам вдалося згасити вогонь, перш ніж він перекинувся на сусідні кімнати.

Можна було б навести ще безліч подібних прикладів, та, гадаю, і цих двох досить, аби переконатися, що наші побоювання були небезпідставними.

Але найбільше нас непокоїло, що в результаті невмілих дослідів могли постраждати інші люди. Мимохіть завдаючи шкоди собі, ми все ж таки мали що протиставити власним чарам. Наприклад, Інна була впевнена, що вогненний згусток летів їй прямісінько в обличчя, проте останньої миті вона спромоглася відхилити його вбік. А що було б, якби в той час за її спиною стояла Суальда?… Чи якби тоді я пройшов не крізь двері, а крізь Шако, лишивши в його тілі частину свого халату?… І що, як з необережності, ми, чого доброго, викличемо якогось злого демона з потойбіччя?…

— Так діла не буде, — врешті не стерпіла Інна. — Нам потрібен учитель, і то негайно.

— Не заперечую, — сказав я. — Але найперше ми мусимо знайти вихід на інші Грані.

— Про це я й кажу.

— Маєш якусь ідею?

— Так. Правда, божевільну.

— Ну?

— Звернутися по допомогу до Леопольда.

Я аж онімів з подиву й утупився в дружину недовірливим поглядом. Спершу я подумав, що це вона так невдало пожартувала, підкреслюючи безнадійність нашого становища. Але ні, говорила цілком серйозно — і це вразило мене ще дужче.

— Одного разу кіт телепортував нас, — тим часом продовжувала Інна. — То чом би не спробувати ще раз.

— Як? — спитав я, коли до мене повернулася здатність говорити. — Адже ми, здається, зійшлися на тому, що Леопольд просто виконував закладену в нього програму. Чи тепер ти думаєш інакше?

— Ні, я досі так вважаю.

— Тоді я не втямлю…

— А тут і тямити нічого. Програма програмою, але щоб виконати її, кіт повинен мати певні чаклунські здібності. Хіба ні?

— Ну… Мабуть, так, — змушений був погодитись я.

— От тобі й відповідь, — сказала Інна. — Кіт не усвідомлює своїх можливостей, та для нас це не проблема. Ми звернемося до його підсвідомості і змусимо робити те, що нам потрібно. Гадаю, це вдасться. Принаймі, спробувати не завадить. Якщо діяти обережно, нічого лихого не станеться.

— І який оберемо спосіб? Часом, не „колодязь“?

— Звісно, його. Навряд чи Леопольд спроможеться на щось складніше… Та й нам це поки не до снаги. Отож лишається „колодязь“.

Я зіщулився, згадавши нашу моторошну подорож з Землі на Ланс-Оелі. Читаючи посібник з міжпросторового сполучення, ми переконалися, що кіт переніс нас у Кер-Маґні саме „колодязем“ — ця назва дуже вдало характеризувала наші тодішні відчуття. Об’єктивно „колодязь“ не найшвидший з усіх способів переміщення між Гранями, проте в суб’єктивному сприйнятті мандрівника його „падіння“ триває лічені хвилини. (Коли ми з Інною прочитали про це, то спершу злякалися, що пробули в „колодязі“ бозна-скільки часу. Але згодом зробили підрахунки і трохи заспокоїлися: завдяки тому, що Земля і Ланс-Оелі перебували на одній осі симетрії Кристалу, наша подорож тривала не дуже довго — днів десять-п’ятнадцять.)

— Ну що ж, — промовив я після тривалих роздумів. — Схоже, іншого виходу немає. Хоча я не в захваті від перспективи знову зв’язуватися з Леопольдом.

— Я теж не радію, — сказала Інна. — Але у нас справді нема іншого виходу. Доведеться ризикнути…

Результатом подальшого обговорення був чіткий, продуманий в усіх подробицях план, а також твердий намір будь-що здійснити його. Лишалось тільки сподіватись, що Леопольд після того, як переніс нас у Ланс-Оелі й виконав таким чином закладену в його підсвідомість програму, не позбувся своїх прихованих талантів.

Спочатку ми планували повернутися на Землю, однак згодом, хоч як цього й хотілося, довелося передумати. Ми не знали, як часто інквізитори відвідують Основу, і навіть якщо декотрі з них мешкають там постійно, то не афішують своєї присутності, і нам буде нелегко їх відшукати. А перспектива давати в газети оголошення на зразок: „Ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі, спадкоємці верховного короля Граней і хазяї кота-перевертня Леопольда Лансоельського, шукають контакту з керівництвом Інквізиції“, — нас абсолютно не влаштовувала. Тому ми, примирившись з тим, що рідні ще довго вважатимуть нас загиблими чи зниклими безвісти, вирішили шукати вихід на Грані, де маґія — цілком звичне явище і де про Інквізицію знають усі, від старого до малого.

Кінцевою метою спроби телепортації ми обрали Аґріс. По-перше, ця Грань, хоч і не прилягала до Контр-Основи, однак її зоряне небо було схоже на небо Ланс-Оелі — а якраз зорі ми й збиралися використати як орієнтири. По-друге, відповідно до наших розрахунків, подорож до Аґріса мала тривати не більше трьох тижнів. А по-третє, Аґріс — досить цивілізований світ, і поблизу Альбіни, столиці королівства Ліон, пролягав трактовий шлях, по якому „всього лиш“ за місяць можна дістатися до Грані Лемос, де, за твердженням „Реєстру“, було найближче командорство Інквізиції.

Між іншим, зауважу, що ми цілих п’ять днів перебирали різні Грані, бракуючи їх одну за одною, аж поки не натрапили на Аґріс. Для нас це була справжня знахідка: якщо сумістити зоряні карти Ланс-Оелі й Аґріса таким чином, щоб збігалися їхні астрономічні координати, то вийде, що Кер-Маґні й Альбіна розміщені майже поряд, за якихось п’ятсот кілометрів одне від одного. Це було дуже важливо, оскільки інших орієнтирів, окрім зоряного неба, ми не мали і не могли довільно задати точку виходу з „колодязя“ — її широта й довгота повинні відповідати нашим на Ланс-Оелі.

Наступного дня за сніданком я звелів Суальді спакувати нам речі на дорогу. Вона не виявила ніякої цікавості до того, куди ми зібралися їхати (ідеальна служниця!), лише запитала, коли ми вирушаємо і чи тривалою буде подорож. На перше запитання я відповів, що сьогодні ввечері, а на друге — що не знаю, може, кілька місяців, а може, вже завтра й повернемось; таким чином я перестрахувався на випадок невдачі. Суальда мовчки подалася виконувати мій наказ.

Потім я підписав едикт, згідно з яким на час нашої відсутності доручав управління ґрафством державному радникові Ервіну Оріарсу, дядькові Шако (шкода, що не маю можливості ближче познайомити читача з цим вельми достойним і мудрим чоловіком).

О, і ще одне! Я зважив, що, вирушаючи в далеку путь, варто взяти з собою справжню бойову зброю. У моїй спальні висіла придворна шпага, яку я іноді чіпляв собі до пояса і красувався перед підданими Але вона явно не годилася для подорожі. Отож, у пошуках чогось кращого, я і Шако спустилися у зброярню, розміщену в підземеллі будинку.

Там зберігалося багато мечів, шпаг, кинджалів та іншої холодної зброї, зате не було жодного пістолета, рушниці чи принаймні мушкета. Втім, їх і бути не могло: як я вже знав з книжок, на Гранях навіть учень сільського відуна здатен підпалити на відстані порох і підірвати будь-яку вибухівку. А тому носити вогнепальну зброю було надто ризиковано.

Майже відразу в око мені впав одноручний меч, що висів на стіні в найвиднішому місці між двома обтягнутими видубленою шкірою щитами. Його ефес та піхви були оздоблені скромно, але майстерно і з неабияким смаком.

— Краще не треба, пане ґрафе, — попередив Шако, збагнувши мій намір. — Цей меч належав Метрові.

— А тепер він належить мені, — сухо відповів я і взявся за руків’я…

Певніше, тільки торкнувся його. Враз мене ніби пронизало електричним струмом високої напруги; я весь здригнувся і відсмикнув руку.

— Ну ось! — сказав хлопець. — Я ж вас попереджав. Цей меч належав Метрові. Лише він міг тримати його в руках.

— І більше ніхто?

— Ну, одного разу я бачив, як його брав до рук великий інквізитор. Однак спершу він щось із ним робив, здається, накладав захисні чари. Тож візьміть іншого меча.

Та я був упертий і відступати не хотів. Перепробувавши всі відомі мені захисні чари, навіть проти зурочення, я мусив змиритися: меч, незважаючи на всі намагання, так і не визнав мене своїм новим господарем.

Зрештою, після поразки, я все ж підшукав собі меч — легкий есток[8] зі зручним руків’ям та срібним клинком (особливі маґічні домішки робили цей м’який метал твердим і міцним як сталь). Зовні він нічим не поступався мечеві Метра, навіть був багатше оздоблений, проте не викликав у мене такого святобливого захвату і пристрасного, нездоланного бажання володіти ним.

Також я взяв два кинджали для себе й дружини, півдюжини метальних ножів та арбалет з запасом стріл — мало що може трапитись у дорозі, а зайва зброя ніколи не зашкодить.

Перед самим від’їздом я зробив останню спробу вмовити Інну пересісти в чоловіче сідло, але, як і перше, зазнав цілковитого фіаско. Моя дружина не визнавала штанів ні під яким соусом — буцімто з естетичних міркувань. Чомусь вона взяла собі в голову, що вони їй не пасують, і стояла на своєму, хоч ти лусни. (А втім, може, й справді не пасують; нічого напевно я стверджувати не міг, бо за час нашого знайомства жодного разу не бачив Інну в штанях.) На Землі її улюбленим вбранням була куца спідничка з чорними колготками, а на Ланс-Оелі вона приохотилася до розкішних довгих суконь з пишними спідницями і навіть у дорозі не хотіла розлучатися з таким милим її серцю образом феодальної принцеси. Коли ж я спробував наголосити на суто утилітарному аспекті зміни вбрання, переконуючи, що так буде швидше й зручніше, Інна розсердилась і категорично заявила, що ні за які скарби світу не надягне штанів, а про те, щоб сісти в чоловіче сідло, й мови бути не може. На цьому суперечка скінчилася. Мені довелося змиритися з тим, що через безглузду забаганку дружини, яка корчила з себе поважну даму, наша подорож триватиме довше, ніж ми запланували.

Об одинадцятій вечора ми виїхали з Кер-Маґні й попрямували на захід, аж поки садиба й ліс не зникли за обрієм; тепер ніщо не затуляло нам небосхилу. Зупинившись, ми посходили з коней, зняли з них поклажу й обернули їх на котів. Я взяв Леопольда на руки й повернувся в напрямку, протилежному до того, куди дивилась Інна. Ми повідкидали назад голови, щоб охопити поглядами якомога більшу ділянку неба.

„Ти готовий, Владику?“ — подумки спитала Інна.

„Так“.

Ми встановили між собою тісний ментальний контакт; тепер я бачив не лише своїми очима, а й жінчиними.

„Починаємо!“

Значну частку своєї уваги я зосередив на чаклунському камені, вправленому в мій перстень, „витяг“ звідти точне зображення зоряного неба Аґріса на довготі й широті, що відповідали нашим, наклав його на видиму ділянку неба Ланс-Оелі і сполучив зорі-аналоги тонкими прямими лініями червоного кольору.

Тим часом Інна обережно торкнулася свідомості Леопольда і стала легенько підштовхувати його до дії. Ми вже знали, як відкривати „колодязь“, але самого знання було замало. Здатність керувати силами такого високого рівня в нас ще не прокинулася; єдина надія була на закладену в підсвідомість кота програму…

— Вперед! — гукнула Інна і подумки, і вголос.

Як і попереднього разу, світ потьмарився в наших очах, і ми втратили відчуття часу та простору. Ми провалились у безодню і стрімко полетіли вниз. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Нас з запаморочливою швидкістю несло в Невідомість, ні поворухнутись, ні озватися ми не могли…

Втім, цього разу ми були готові до таких неприємних відчуттів і протягом усієї подорожі лишалися при тямі, хоч це було зовсім нелегко. Нарешті спливли довгі, мов вічність, хвилини пітьми й тиші, і наш політ раптово припинився. „Приземлення“ вийшло навдивовижу м’яким: ми просто відчули ґрунт під ногами, і навіть не довелося докладати зусиль, аби втримати рівновагу. Тієї ж таки миті почулося злякане нявчання Лаури і плаксиві докори Леопольда, який розпікав нас за чергові, за його висловом, „коники“. Ми знову могли розплющити очі — і, розплющивши їх, побачили над собою зоряне небо Аґріса.

Звіряючися з картою, ми за півтори години, вже коли світало, дісталися першого людського поселення на нашому шляху — маленького містечка, на околиці якого розташувався гостинний двір з трактиром. Останнє було дуже до речі: після перебування в „колодязі“ ми почувалися смертельно стомленими і розбитими.

Хазяїн гостинного двору виявився напрочуд приязною й запопадливою людиною. Він став ще приязнішим і запопадливішим, коли я перекинув коней на котів і назвав наші імена для запису в книзі постояльців: ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі — у нас не було підстав подорожувати інкоґніто.

Жодних проблем зі спілкуванням не виникло. Мешканці королівства Ліон розмовляли мовою, що мала в своїй основі французьку, точніше, старофранцузьку, зі значною домішкою слів та фонем скандинавського походження. Вона називалася ґаллійською й була дуже поширена в усьому Лемоському архіпелазі — окраїнної населеної області, до складу якої входив Аґріс. Вирушаючи в подорож, ми з Інною розраховували обійтися в дорозі коруальською й латиною, а також моїм непоганим знанням спорідненої з ґаллійською французької мови. Одначе при в’їзді до містечка, коли я звернувся по-латині до вартового на міській заставі, ми з подивом виявили, що не лише розуміємо його відповідь ґаллійською, а й самі можемо вільно розмовляти нею. Втім, особливих емоцій це в нас не викликало, бо ми вже втомилися дивуватись усьому, що відбувалося з нами, і без довгих обговорень списали це на чергові витівки Леопольда. У нас були всі підстави так вважати — адже саме після першої подорожі „колодязем“ ми заговорили коруальською й латиною…

Від запропонованого раннього сніданку ми ввічливо відмовилися. Трактирник провів нас до найкращої в його закладі кімнати на горішньому поверсі, а слуга швиденько переніс туди всі наші речі. Вже засинаючи на ходу, я попросив хазяїна подбати про котів і звелів розбудити нас ополудні. Коли трактирник, побажавши приємних снів, пішов, ми з Інною недбало поскидали з себе одіж і негайно вклалися в ліжко. Тільки-но наші голови торкнулися м’яких пухових подушок, ми тут-таки заснули мертвим сном.

Трактирник, окрім усього іншого, виявив ще й надзвичайну пунктуальність — він розбудив нас рівно о дванадцятій й відразу поцікавився, що ми замовимо на обід.

— Що найсмачніше, — сказала Інна. — На ваш розсуд.

— Обід буде готовий за півгодини, ваші світлості. Принести його сюди, чи ви зійдете в обідню залу?

— Поїмо внизу, — відповів я, потираючи заспані очі. — Якщо, звісно, там незабагато людей.

— Ні, монсеньйоре, незабагато. Семеро загірських лицарів та мандрівний чернець — оце й усі мої клієнти.

— Гаразд. Тільки стіл накривайте не за півгодини, а за три чверті, не раніше. Ми хотіли б помитися — це можна влаштувати?

— О, прошу! — трактирник указав на невеликі дверцята в кутку кімнати. — Наш гостинний двір не якась там задрипана нічліжка. До ваших послуг, ласкаві панове, купальня з водогоном… Гм, вибачайте, гарячої води нема, знову щось зіпсувалося. Ніяк не знайду путящого відуна, щоб навів стійкі чари. Якщо забажаєте, негайно розпоряджусь, аби для вас нагріли воду на вогнищі.

— Не варто, — відмахнувся я. — Ми з цим швидше впораємось.

Трактирник з розумінням кивнув, згадавши, либонь, як я без будь-яких заклинань перетворив коней на котів.

— До речі, хазяїне, — обізвалась Інна, — що з нашими котами?

— З ними все гаразд, мадам. Поспали, потім поїли, а зараз побігли гуляти. Леопольд просив переказати вам, щоб за них не турбувалися.

— Добре, — кивнув я. — За чверть… ні, рівно о першій ми прийдемо обідати.

— Чекатиму на ваші світлості. — Трактирник уклонився і вийшов.

Не гаючи часу, ми вибралися з ліжка і ввійшли до купальні. Я наповнив водою велику, схожу на продовгувастий чан, ванну і застосував один із 73 способів зменшення ентропії, наведених у довіднику „Демони Максвела“. А Інна тим часом виловлювала з ванни й кидала в раковину умивальника шматки криги, за рахунок утворення яких розігрівалася решта води.

Приготувавши таким чином теплу купіль, ми добряче помилися і рівно о першій, посвіжілі, збадьорені й одягнені як лялечки, в усе новеньке, зійшли донизу, де на нас чекав обід. Про всяк випадок я пристебнув до пояса меч, хоча й не думав, що він знадобиться. Просто мені сподобалося носити при собі зброю.

За годину, що минула після нашого пробудження, контингент відвідувачів трактиру не змінився.

У кутку, за великим столом, влаштувалося шестеро молодих людей у повному військовому спорядженні. Найстаршому з них було років двадцять шість, решті — від вісімнадцяти до двадцяти двох. Вони вже пообідали і зараз мовчки пили вино; їхні обличчя були похмурі, а погляди — стомлені й невеселі.

Сьомий лицар, вусатий, але безбородий, на вигляд трохи старший тридцяти, судячи з багатого вбрання та владного вигляду — чільник цього нечисленного загону, сидів окремо від своїх підлеглих, за одним столом з худорлявим літнім чоловіком у чернецькій сутані з відкинутим каптуром. Монах перебирав чотки і щось тихо втлумачував своєму молодому співрозмовникові. Той уважно слухав його і згідно кивав.

Трактирник провів нас до сусіднього столу, заставленого різними наїдками. Вони пахли так смачно, що ще дужче розбурхали мій і без того вовчий апетит.

— Прошу пригощатися, ласкаві панове, — сказав хазяїн. — Як буде щось потрібно, покличте мене.

З цими словами він відійшов, а ми влаштувалися за столом і поважно, як це й личить знатним вельможам, узялися до їжі.

Якийсь час наші сусіди мовчали, зацікавлено поглядаючи на нас. Зрештою, їхня розмова поновилася.

— Та вже ж, бароне, — повів чернець рівним, безбарвним голосом, — скрутні часи нині настали. Тепер і на землях Імперії кепські справи. Проривів, утім, ще не було, Бог милував, та останнім часом усе більше нечисті стало проникати через тракти, незважаючи на посилення їх охорони. А про сатаністів і говорити годі. Навіть у Вічному Місті можна стріти псевдо-пророків, що провіщають близький Кінець Світу… І якби ж то вони сповідували якусь нову єресь чи, хоча б, камуфлювали свої погляди під єресь. Де там! Вони прямо кажуть: скоро буде Кінець Світу, а по тому настане царство Сатани — отож шануйте свого майбутнього володаря.

— А що Інквізиція? — запитав той, кого називали бароном. Як і монах, він говорив з виразним акцентом, і я зрозумів, що вони обидва чужоземці.

— А що Інквізиція, — повторив чернець, однак з іншою інтонацією, ніби казав: „А що вона може, та Інквізиція?“ — Спалювати їй диявольських прихвоснів, як у старі добрі часи, чи що?… А втім, якби це якось зарадило, вона б таки відродила практику аутодафе.

— Наш король, — зауважив барон, — ухвалив едикт про негайний арешт і допит запідозрених у чорнокнижництві та поклонінні дияволу. У нас, у Загір’ї, з прислужниками Сатани не панькаються — саджають на кіл або четвертують. А от у вас, в Імперії, надто вже ліберальні порядки.

— Це у вас, пане бароне, вони надто жорстокі, — заперечив монах. — Страчувати винних — це правильно, тут я цілком згоден з вами; мені також не до вподоби благодушність імперського уряду. Але допит — не найкращий спосіб з’ясування істини. Під тортурами й невинний зізнається в злочині.

Барон зніяковів.

— А ще у нас регулярно влаштовують нічні облави, — додав він, ніби виправдовуючись. — Виловлюємо розстриг-ченців, що справляють чорні меси, та їхню „паству“. От з ними й нічого церемонитися — зразу ж усіх на шибеницю. А під час однієї з облав, у яких я брав участь, ми заскочили сатаністів якраз тоді, коли їм явився Чорний Емісар. Порубали цього пекельного вилупка срібними мечами, і на наших очах його мерзенна плоть спалахнула й перетворилася на попіл.

— Оце ви правильно вчинили, бароне, — схвалив чернець. — У простих людей є лише один спосіб протистояти Нечистому — істинна віра, і лише один засіб боротьби з його слугами — срібна зброя.

— Ну, щодо зброї, то з цим у нас ніяких проблем, — барон поплескав рукою по ефесу свого меча. — Хоча шестеро моїх людей та я — це все, що можу запропонувати до послуг короля Ґуннара, усі ми споряджені як годиться.

Монах кивнув:

— Нехай вам щастить, бароне. Хай буде з вами Господь у вашій боротьбі за Правду і проти Кривди. Хоча ми з вами трохи по-різному віримо в Бога, та Він у нас один і Він — на нашому боці. Він не зоставить вірних чад своїх на поталу Нечистому… Так, воістину, скрутні часи нині настали — але не тому, що багато людей потрапили в обійми Сатани, радше якраз навпаки: слуги диявола вкрай знахабніли саме тому, що настали скрутні часи. Тут ви плутаєте причину з наслідком. Ну, а скрутні часи… Що й казати, ви ж бо все знаєте. Хто зараз на троні верховного короля? Ференц Карой, великий інквізитор — звичайна людина, хай він і наймогутніший з нині сущих чаклунів. А торік верховним королем іще був Метр — Великий. За часів моєї молодості великим інквізитором також був Великий, а триста літ тому семеро найвищих керівників Інквізиції були Великі. Тепер немає жодного Великого, нікому боронити нас у Нічиї Літа — тому й настали скрутні часи.

Їхня розмова так зацікавила нас, що ми з Інною навіть забули про їжу. Зрештою я не стерпів, устав з-за столу й підійшов до наших сусідів.

— Перепрошую, панове, що турбую вас, та ми з дружиною випадково почули уривок з вашої бесіди. Ви розмовляєте про дуже цікаві, хоч і не надто веселі речі.

— Ну то й що? — спитав барон, неприязно дивлячись на мене.

— Чи не дозволите нам приєднатися до вашого товариства?

Барон запитливо подивився на ченця.

— Я не заперечую, — сказав той.

— Що ж, прошу, панове, — неохоче промовив барон.

Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його упритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.

— У тому, про що ми розмовляємо, — сказав чернець, коли всі повсідалися, — немає нічого цікавого, вельможні панове… Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.

Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але ґрафські титули справили на них неабияке враження.

— Так от, монсеньйоре, мадам, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.

— Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються дияволові й відправляють чорні меси. Однак у нас це не набуло такого розмаху, аби драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, що його вкладаєте в цей вислів ви.

— І до речі, — додав я, — про які Нічиї Літа ви говорили?

Чернець насторожився.

— Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґаллійською ви розмовляєте правильно, але я певен, що ця мова для вас чужа.

— Ви не помиляєтесь, панотче, — відповів я.

„Владику, — підказала Інна, — в ґаллійській мові є слово „склавон“, що означає „слов’янин“.

„Атож, згадав… Гм, дивним видається оце „згадав“, якщо ніколи не вчив“.

„Ще б пак!“ — погодилась Інна, а вголос промовила:

— За походженням ми слов’яни.

— O?! — здивовано вигукнув барон. — Jeste sloviny hospodary moi?

Ми з Інною обмінялися швидкими поглядами.

— То ви слов’янин? — запитав я.

— Tak, tak, jesm slovin, — енерґійно закивав барон. — Slovin-zahorian zo vladarstva Zahorie. Sztepan moje zvisko. Sztepan Simicz, gazda z Jabloniczev. A hospodary, kakovi jeste sloviny? — барон раптом збагнув, що монах не розуміє нас, і додав ґаллійською: — А ви, панове, які саме слов’яни?

— Я полька, — відповіла Інна. — А мій чоловік українець.

Барон Штепан Сіміч похитав головою:

— Ні, не чув про таких.

— Ми з Києва, — про всяк випадок додав я. В глибині душі був певен, що коли навіть сноби-американці, які не бачать далі свого носа, чули про моє рідне місто (здебільшого через Чорнобиль та котлети по-київськи), то вже на Аґрісі й поготів мають про нього знати.

Очі барона зблиснули.

— Кийов? — перепитав він.

— Ага! — зрадів я. — Вам знайома ця назва?

— Так, знайома. У нас побутують легенди, бувальщини про кийовського князя Владесвята Красне Слончко і про князя Свентослава, що ходив із військом на грецький Владарград.

— Грецький Владарград? — пожвавився чернець.

— Царгород, Візантій, Константинополь, — пояснив я. — Зараз це місто зветься Стамбул. Точніше, Істанбул.

— Але ж воно на Основі!

Я знизав плечима:

— Так, справді, на Основі. І Київ на Основі. І ми родом з Основи. А що тут такого?

З несподіваною для свого віку спритністю монах схопився на ноги, підніс розп’яття, що висіло у нього на грудях, і спрямував на нас.

— Диявол хитрий, підступний, але дурний, — погрозливо-урочисто виголосив він. — Йому не ошукати чесних людей.

— Що це означає? — запитав Штепан, встаючи з-за столу. — Нічого не розумію.

— Бо ви тугодум, бароне! Чули, що він сказав? — старий кивнув у мій бік. — Що вони з Основи. А з Основи на Грані можуть переходити лише справжні чаклуни.

Барон пильно подивився на мене.

— А що, як вони справді чаклуни? Чи, може…

— Що „може“, дурню! Якби вони були чаклуни, то не казали б таких дурниць. І не розпитували б про Нічиї Літа.

В очах Штепана майнули блискавки, що не зичили нам нічого доброго. З останньою надією він сказав:

— А якщо вони потрапили на Грані випадково? Як предок герцоґа Бокерського.

— Дурниці! — запально заперечив монах. — З настанням Нічиїх Літ інквізитори стережуть Основу як зіницю ока. Вони б неодмінно перехопили їх.

— Що правда, то правда, — мусив погодитися барон. — Якщо тільки пан ґраф і пані ґрафиня не набагато старші, аніж здаються, то…

— Ніякі вони не ґраф та ґрафиня, — перебив чернець. — Вони не слов’яни і, взагалі, не люди. Це діти Сатани. Убийте їх, бароне!

Все ще вагаючись, Штепан узявся за меч і гукнув до своїх підлеглих:

— K zbroje!

Ми відступили до стіни. Загірські воїни з мечами напоготові оточили нас півколом.

„Я можу підпалити їхній одяг, — подумки озвалася Інна. — Але щось не хочеться“.

„Я теж не хочу вбивати їх. Хіба вони вороги нам? Аж ніяк! До того ж брати-слов’яни. Цей монах — дурисвіт, щоб його покорчило…“

„Ми теж гарні. Нічого було розпускати язики… Утечемо через стіну?“

„Мабуть, доведеться. Пограємо в кота-мишки, поки знайдемо наших котів, — невдало скаламбурив я. — Але спершу…“

Я вихопив з піхов свого меча і сказав:

— Стривайте, панове лицарі, і ви, панотче. Сталося якесь прикре непорозуміння.

— Jeho micz zo srebla! — вражено промовив один із загорян.

— Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!

До нас підбіг трактирник.

— Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон поєдинки на гостинних дворах заборонені. Та й, окрім того, дуелі в нас суворо регламентовані, дозволені лише двобої у присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.

— Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан ґраф та пані ґрафиня — пекельні вилупки.

— Це істинна правда, — притакнув чернець.

Трактирник аж очі вирячив з подиву.

— Таж це несусвітня дурниця! — вигукнув він. — Ви з глузду з’їхали, панотче, даруйте за відвертість. Мадам та монсеньйор — шановні чаклуни, вони мають справжніх котів-перевертнів, один із яких самець…

— Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався нечистому! Zabijcze ich! Trech uszestkich zabijcze! Natymiescze!

Барон замахнувся мечем.

„Лишенько! — вигукнула Інна. — Владику, він же уб’є невинного чоловіка! Що робити?“

„Не знаю, Інно, не… — Я аж зомлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю. — Боже мій! Невже…“

Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару, напевно, позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум’ям, голова ченця перелетіла через сусідній стіл і покотилася проходом, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й теж запалало зеленим вогнем.

Інна зойкнула й, напівзомліла, почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обійняв її й пригорнув до себе.

Спочатку воїни барона заціпеніли, а потім, скоряючись наказові, гуртом накинулися на „ченця“ і стали завзято шматувати його тіло на клапті. Від цього видовища мене замлоїло.

Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, проте, не припиняли шматувати „монаха“. Нарешті я збагнув: вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.

Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:

— Даруйте, вельможні панове. Цей слуга Сатани замалим не змусив мене убити вас.

— Пусте, — сказав я. — Однаково вам би це не вдалося.

Інна підвела голову.

— Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей… оце… бр-р!? — її пересмикнуло з огиди.

— „Диявол хитрий, підступний, але дурний“, — з усмішкою процитував Штепан слова „монаха“. — Та все ж не такий дурний, щоб з перших же слів накликaти на себе підозру. Лоґічніше було б припустити, що ви кажете правду… чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.

Я схвально хмикнув.

— А проте, — вів далі барон, — псевдочернець вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив хазяїна, який прийшов вам на виручку, сатанинським прислужником. Він аж оскаженів від згадки про котів-перевертнів.

— І це вам здалося підозрілим?

— Ще б пак. Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і „чернець“ злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши по-загорянському без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже воїстину: диявол хитрий, але дурний.

— Однак треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Чернець міг би виявитися звичайнісіньким аґресивним параноїком.

— Ваша правда, монсеньйоре, я ризикував, — погодився Штепан. — Але іншого виходу не було. Цієї ночі ми мало спали й вирушили в дорогу ще вдосвіта, аби надвечір бути в Хасседоті. Ми вже добряче стомилися, до того ж випили, і лжемонах міг легко взяти нас під свій контроль. По тому, як він метушився і як наполегливо вимагав убити вас, я зрозумів, що ви були його головною мішенню. Він би ні перед чим не зупинився, виконуючи звоє завдання.

— Тоді чому він сам не напав на нас? — розгублено запитала Інна.

— Бо він Чорний Емісар, — пояснив барон, здивований нашим невіглаством. — Пекельні істоти, що здатні вбити людину чи завдати їй тілесних ушкоджень, можуть з’явитися на світ або за викликом чорного мага, або під час Прориву — і ніяк інакше. Тому псевдомонахові довелося шукати посередників.

— У такому разі, — зауважив я, — йому варто було зразу взяти вас під контроль.

Штепан кивнув:

— З погляду здорового глузду, так. Але, на щастя, диявол дурний, і його слуги неухильно дотримуються інструкції: найперше спробувати занапастити душі людей, підбивши їх на лихі вчинки, і тільки в разі невдачі надломлювати їхню волю.

До нас сторожко підступив один із загорян, високий, кремезний юнак років вісімнадцяти, лицем дуже схожий на Штепана, тільки безвусий. У простягненій руці він тримав ланцюжка з хрестом, що належав „монахові“.

— Pohlan, bratko.

Штепан узяв хреста й уважно оглянув його з обох боків.

— Дивна річ, — промовив він. — На цьому хресті нема ніяких кабалістичних знаків, а однак, його вільно носив слуга Сатани.

— Не думаю, що розп’яття, як матеріальний предмет, само по собі має якусь силу, — зауважив я. — Принаймі в підручнику з ритуальної маґії сказано, що будь-який сакральний символ стає дієвим лише разом з людською волею.

— Зрозуміло, — з серйозною міною на обличчі відповів барон, але очі його лукаво всміхалися. Я збагнув, що він, скориставшись нагодою, вирішив перевірити, чи справді ми такі невігласи, яких вдаємо. І, схоже, дійшов висновку, що ми ведемо якусь хитру гру, прикидаючись наївними простачками.

Я збирався пояснити Штепанові, що він помиляється, та Інна випередила мене.

— По-моєму, — сказала вона, гидливо морщачи носа, — нам краще продовжити розмову в іншому місці. Від цього смороду мене нудить.

Ми з бароном погодилися, що це розумна пропозиція.

Попросивши хазяїна негайно вислати когось на пошуки Леопольда й Лаури, ми втрьох піднялися на горішній поверх, до нашої з Інною кімнати. Дорогою Штепан прихопив пляшку вина й три чисті келихи — після всього пережитого це було зовсім не зайвим. І, ввійшовши до кімнати, ми передовсім трохи випили, щоб заспокоїти пошарпані нерви, потім я закурив сигарету, а Штепан — з дозволу Інни — свою люльку.

— Пане Сіміч, — промовив я. — Не подумайте, що ми хитруємо з вами, прикидаючись невігласами. Ми й справді в певному розумінні невігласи і нічого не тямимо в багатьох речах, які видаються вам очевидними. Ми з дружиною потрапили в дуже заплутану історію і геть не розуміємо, що довкола відбувається. Я це кажу, аби ви не дивувалися нашим запитанням, хоч якими дурними вони не здавались.

Перш ніж продовжити, я зробив коротку паузу. Штепан негайно скористався з цього, щоб прояснити один момент, який надзвичайно цікавив його:

— І все ж таки, монсеньйоре, ви з пані ґрафинею чаклуни чи ні?

— Ну-у… — невпевнено протягнув я і зиркнув на Інну. — Це залежить від того, що розуміти під словом „чаклун“. Так, ми володіємо чаклунськими здібностями, проте мало що знаємо і ще менше вміємо. Часто-густо ми не контролюємо своєї сили, і це нас лякає. Бачте, так склалося… — я замовк, зрозумівши, що починаю розповідати йому нашу історію, чого в даний момент не збирався робити. Спершу я хотів прояснити ситуацію з „монахом“. — Але про це згодом. Передусім розберімося з Чорним Емісаром. Як ви з ним познайомилися?

— Він уже був тут, коли ми приїхали, — розпочав свою оповідь Штепан. — Здавалося, він когось чекає. Ми влаштувалися за столом, замовили їжу й випивку, а „чернець“ тим часом уважно придивлявся до нас. Врешті, він підійшов до мене, назвався отцем Якобом, мандрівним проповідником, і запропонував мені розділити з ним трапезу. З поваги до його сану я не міг відмовитися, хоча побоювався, що він вмовлятиме навернутись до латинської церкви. Я вже мав справу з такими проповідниками, вони загалом нешкідливі, але дуже нав’язливі.

— Однак цей проповідник говорив з вами про інше, — швидше не спитав, а констатував я.

— Атож, про інше, — кивнув Штепан. — Його цікавила ситуація з нечистю на моїй батьківщині, в Загір’ї. Тепер я розумію, що він завів цю розмову з певною метою — належним чином підготувати мене до зустрічі з вами… Гм, мушу визнати, йому це вдалося. Розмова з цим вилупком дуже засмутила мене, всюди ввижалися слуги диявола, і скажу вам відверто: хоча аргументи лжемонаха стосовно вас були досить непевні, я мало не повірив, що ви насправді сатанинське поріддя.

— Невже у вас в Загір’ї такі кепські справи? — співчутливо запитала Інна.

— У нас така сама ситуація, як і на всьому Аґрісі, — сумно відповів барон. — Тобто паскудна. І що далі, то гірше. Поклонників диявола розвелося, як сарани, Чорні Емісари давно перестали бути дивовижею, вже тричі в Загір’ї відбувалися Прориви, і на світ Божий з’являлася всіляка нечисть з найпохмуріших глибин пекла. Щоправда, на власні очі я цього не бачив, але розмовляв з багатьма очевидцями, і вони одностайно стверджували, що нічого жахливішого в їхньому житті ще не було. Під час останнього, найдужчого, Прориву, що стався в Кралеві, на півдні Загір’я, загинуло понад три сотні людей і майже стільки ж дістали тяжкі поранення. Та й два попередні завдали чимало лиха. — Штепан важко зітхнув. — А це ж були лише локальні, власне, незначні Прориви.

— Нівроку! — розгублено промовив я. — Триста загиблих, і ви називаєте Прорив незначним! Що ж тоді буває при значних Проривах?

— Буває, що нечисть захоплює Грані повністю, — з цими словами Штепан квапливо перехрестився. — Вбережи нас Боже від такого Прориву.

— І давно почалися ці неподобства?

— Як і годиться, з початком Нічийного Сторіччя, — відповів барон з таким виглядом, ніби говорив про щось загальновідоме. Та, либонь, помітивши спантеличений вираз наших облич, пояснив: — Себто від кінця шістдесят сьомого року; саме тоді почався відлік Нічиїх Літ на межі двох тисячоліть. Невже ви нічого про це не знаєте?

— Ні, дещо знаємо, — сказала Інна. — У нас теж багато говорять про активізацію темних сил на межі тисячоліть. Проте ситуація з нечистю на Основі, видно, не така критична, як на Гранях. Принаймі, ми не чули, щоб десь ставалися Прориви, а Чорні Емісари у нас така велика рідкість, що до сьогодні ми навіть уявлення не мали про їхнє існування.

Штепан трохи подумав, потім невпевнено кивнув:

— Все може бути. Судячи з усього, інквізитори старанно боронять Основу, і даремно деякі гарячі голови звинувачують їх у бездіяльності.

— А хіба Аґріс вони не охороняють?

Наш співрозмовник знову зітхнув і похитав головою:

— Таких окраїнних Граней, як наша, сила-силенна. А Основа одна, і її треба оберігати. Якщо згине Аґріс, то світ втратить лише одну незначну Грань. Якщо ж нечисть захопить Основу, то це буде кінець людської цивілізації, зрештою, кінець усього людства, Кінець Світу… Всі це чудово розуміють, та від розуміння легше не стає. Як не крути, а все ж своя сорочка ближча до тіла. Ніхто не хоче вмирати, а поготів — потрапляти під владу Сатани. Тому зараз так багато нарікань на Інквізицію.

„Інночко, — подумки озвався я. — Схоже, ми припустилися великої помилки“.

„Що залишили Ланс-Оелі?“ — миттю збагнула вона.

„Атож. Не знаю, з якої причини, та Контр-Основа, на відміну від решти Граней, виявилася неприступною для не дуже люб’язних створінь, на зразок того псевдо-монаха…“

„Кажи прямо: для нечисті. Чи ти боїшся цього слова?“

„Ну… гаразд. Нечисть, то нечисть, — неохоче поступився я. (Інна мала рацію: слово „нечисть“ мене бентежило. За моєю лоґікою, визнати Чорного Емісара та йому подібних істот не просто лихими, ворожими людям створіннями, а пекельними вилупками, означало визнати існування диявола, а отже, й Бога; я ж у душі залишався людиною невіруючою… в усякому разі, не реліґійною.) — Так от. Тепер я вважаю, що у Метра були вагомі підстави помістити нас у замкнений світ Контр-Основи, де ми могли вільно розвивати свої здібності, не ризикуючи натрапити на всіляку нечисть“.

„А тут вона аж кишить“.

„Отож-бо. За цих обставин наші неконтрольовані чаклунські здібності стають ще небезпечнішими. Не візьмусь передбачити, як це може вплинути на тутешню напружену ситуацію, та підозрюю, що не найкращим чином. А якщо Штепан не помилився в своїх здогадах, і Чорний Емісар з’явився не випадково, а через нас, то виходить, що з перших же кроків на Аґрісі ми привернули до себе увагу нечисті“.

„Цікаво, чому?“

„Хтозна. Може, тому що ми наразі ненавчені чаклуни і з нами легко впоратися. Очевидячки, ці злі сили, хай якої природи вони не були, вважають нас потенційними ворогами і не хочуть, аби ми опанували свою могутність і влилися в лави Інквізиції… Втім, це тільки припущення, однак я боюся, що воно дуже близьке до істини. Так чи інакше, а Метр знав, що робив, коли запрограмував Леопольда перенести нас на Ланс-Оелі“.

„А ми були такі дурні й нетерплячі, що втекли звідти, — резюмувала Інна. — З райських кущів у самісіньке пекло. Адам та Єва втратили місце в Едемі з необачності, вони навіть і гадки не мали, що їх чекає така страшна кара. Ми ж з тобою покинули наш Едем з власної волі — хоча, звісно, не здогадувалися, що потрапимо до пекла… Ти пропонуєш повернутися?“

„З допомогою Леопольда? Ні, красно дякую! Краще пошукаємо інквізиторів. Після всього почутого від барона я вже схиляюся до думки, що у них і так клопотів вистачає, і для повного щастя їм бракувало тільки двох чаклунів-недоуків. Найпевніше, вони просто повернуть нас на Ланс-Оелі. Можливо, вище керівництво Інквізиції від самого початку знало про нас і вважало, що все йде нормально. А може, так було задумано давно: в ці скрутні часи використовувати Контр-Основу як дитячий садок для юних чаклунів“.

„Якщо навіть так, — зауважила Інна, — то нас все одно не можна звинуватити в тому, що ми виявилися неслухняними і невдячними вихованцями. І Метр, і Ференц Карой, і решта, хто мав стосунок до цього задуму, самі винні. Треба було відразу все пояснити, дати змогу попрощатися з рідними… Словом, Владику, не журись. Ми не даремно здійснимо цю подорож. Хоч там як, а ми доб’ємося свого і змусимо цих добродіїв улаштувати нам зустріч з батьками, чи, в крайньому разі, передати їм від нас звістку“.

„Певна річ“, — погодився я.

„І між іншим, — додала Інна. — Нарешті я зрозуміла, чому так склалося, що на Гранях усі знають про Основу, а на Землі майже ніхто не чув про Грані“.

„І чому?“

„Річ в особливому статусі Основи. Втім, ми й раніше знали, що вона злютовує весь Кристал, однак у світлі розповіді Штепана цей суто науковий факт набуває загрозливого звучання. Як видно, ті сили, що прагнуть знищити світ людський, теж про це знають. А тому стає зрозуміло, чому контакти Землі з рештою світу зведені до мінімуму. Це не чиясь забаганка, а сувора необхідність, це справа всесвітньої безпеки. Але якщо мешканцям Граней можна сказати: „Бувайте де завгодно, тільки не потикайтеся на Основу“, — то стосовно до наших „земляків“ це був би чистісінький садизм: „Атож, у Всесвіті є багато населених світів, декотрі з них зовсім поруч, і потрапити туди неважко. Але для власного ж добра, ви, мешканці Основи, мусите сидіти в своєму рідному світі й нікуди не рипатися, бо інакше ми не зможемо контролювати орди нечисті, котрі прагнуть потрапити на Землю…“ Аргумент загалом переконливий, та я не думаю, що він утішив би мільярди людей, змушених тіснитися на одній, по суті, маленькій планеті. За нинішніх обставин це призвело б до такого потужного соціального вибуху, порівняно з яким усі світові й реґіональні війни вкупі з усіма революціями видалися б дитячими пустощами. Втім, це зовсім не заперечує іншого: через природну ізольованість Основи кількість „землян“, яким вдалося побувати на Гранях, мізерна, і їхні розповіді про інші світи ніхто всерйоз не сприймає. Гадаю, обидва пояснення справедливі — і очевидцям мало хто вірить, і Інквізиція робить усе від неї залежне, аби їх було якомога менше“.

„А чому би тоді взагалі не переселити всіх мешканців Основи на Грані? — спитав я. — Чому це не зробили давно?“

„Гарне питання. Справді — чому? Можливо, річ в унікальності земної цивілізації. Технолоґічної цивілізації! Ніде на Гранях така цивілізація не могла б розвинутися, і якби Основа була незаселена, уявлення людства про світобудову було б неповне, однобоке…“

Поки ми з Інною обмінювалися цими думками, Штепан заходився розповідати про мету своєї подорожі. Від нього ми дізналися, що після смерті Метра ситуація з нечистю на Аґрісі різко погіршилася, і кілька місяців тому молодий король Ліону Ґуннар VII закликав інших володарів Грані взяти посильну участь в охороні трактового шляху. На цей заклик відгукнулися геть усі правителі. Ніхто з них не ризикнув проігнорувати звернення Ґуннара, під чиїм цілковитим контролем перебував єдиний тракт, що сполучав цю Грань з рештою світу. Сюзерен Штепана, король Загірський, окрім того, що надав у розпорядження Ґуннара загін з півсотні людей, ще й дозволив тим васалам, яким не сиділось на місці, стати на тимчасову службу до ліонської армії — але за умови, що ця служба буде пов’язана тільки з охороною трактового шляху. Барон і його шестеро воїнів були вже третім загоном добровольців із Загір’я.

Позаяк ми теж прямували до Альбіни, столиці Ліону, Штепан люб’язно запропонував їхати далі разом. Власне, ми були б тільки раді пристати до товариства, але, судячи з останніх подій, ми могли виявитись надто небезпечними супутниками для тих, хто погодиться скласти нам компанію в дорозі. Коли Інна виклала баронові ці міркування, він відповів:

— Я й мої люди не з боязких, мадам, і ми звичні до небезпеки. До того ж боротьба з нечистю — наш обов’язок як християн і просто як чесних людей. А ще нагадаю ваші ж слова про те, що ви зовсім нічого не тямите в багатьох очевидних речах. Через це можете мати великі неприємності не лише від нечисті, а й від усіляких фанатиків, які в кожному підозрілому незнайомцеві вбачають слугу Сатани.

— Мабуть, ваша правда, пане Сіміч, — погодився я. — Тільки зрозумійте нас правильно, ми навіть не припускаємо, що вас чи ваших людей може злякати небезпека. Просто не хочемо, аби через нас постраждали інші люди.

— Я все розумію, монсеньйоре, — кивнув він. — І ще раз повторюю: вважаю за свій обов’язок допомогти вам.

— Ви дуже люб’язні, бароне, — ввічливо відповіла Інна. — Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію. Коли ви збираєтесь вирушати?

— Якомога швидше. Я й мої люди готові виїхати негайно. Отже, все залежить від вас.

Цієї миті за дверима почулося голосне нявчання, а відтак пролунав стурбований голос Леопольда:

— Інно, Владиславе, ви тут? Відчиніть. З вами все гаразд?

Я встав зі стільця й відчинив двері. Тут-таки до кімнати увірвався наїжачений Леопольд; за ним чимчикувала як завше незворушна Лаура. Змірявши нас прискіпливим поглядом і переконавшись, що ми цілі й неушкоджені, кіт трохи заспокоївся, підійшов до Інни й потерся об її ноги.

— Ну, слава Богу! — мовив він з полегкістю. — Бачу, ви живі-здорові. А той телепень слуга дорогою такого наплів… Я дуже за вас хвилювався!

— Заспокойся, котику, з нами все гаразд, — лагідно сказала Інна, беручи Леопольда на руки. — Завдяки баронові все обійшлося.

Кіт зрозумів, що йдеться про нашого співрозмовника, і з цікавістю поглянув на Штепана.

— Дуже мило, бароне. Мене звуть Леопольд. А це, — він вказав лапою на кішку, — моя подруга Лаура. Дружина, можна сказати.

— Радий нашому знайомству, Леопольде, — чемно відповів Штепан. — Я ще жодного разу не спілкувався з котами-перевертнями. На моїй батьківщині, в Загір’ї, мешкає лише шість твоїх одноплемінників, і всі вони — кішки.

Ми з Інною не розпитували барона, чому він надає такої ваги статі котів, бо вже знали: лише перевертні-самці мають людський інтелект і вміють розмовляти, однак вони народжуються вкрай рідко — приблизно один раз на тридцять-сорок окотів. За словами Шако, нам неймовірно пощастило, що в першому ж виводку Леопольда й Лаури був „хлопчик“.

— То що ж, зрештою, сталося? — запитав Леопольд. — Зі слів того бовдура я зрозумів лише, що вам загрожувала небезпека.

Інна стисло розповіла йому про зустріч з Чорним Емісаром.

— Горе та й годі! — скрушно констатував кіт, вислухавши її. — Вас ні на мить не можна лишати без догляду, неодмінно вскочите в якусь халепу. Ну що за лихо на мою голову!

Ми з дружиною мимохіть усміхнулися. Зарозумілість Леопольда, його звичка ставити себе в центр Всесвіту завжди потішала нас.

— Ви добре відпочили? — спитала у кота Інна.

— Чудово. Вволю поспали, а коли прокинулися, Ларс, хазяйський хлопчина, нагодував нас усілякими лагоминами. Я побалакав з ним трохи, потім ми побігли гуляти… А чому ти питаєш?

— Ми вже мусимо їхати, котику. Тож тобі й Лаурі доведеться знову стати кіньми.

Леопольд труснув головою.

— Не заперечую. Треба, то треба. Коли вирушаємо?

— Негайно, — сказав я і повернувся до Штепана: — За півгодини будемо готові. Вас це влаштовує?

— Цілком, — відповів барон. — Сподіваюсь, ми ще встигнемо прибути в Хасседот до закриття міської брами. Правда, з котом-перевертнем нас пропустять і посеред ночі, але краще уникнути зайвих суперечок з вартовими. — Він підвівся. — А зараз я, з вашого дозволу, піду. Треба попередити моїх людей про від’їзд, а також перевірити, чи добре нагодовані коні. Трактирник ніби й порядний чоловік, та з людьми його професії слід бути насторожі. Зайва довірливість клієнтів розбещує їх.

За хвилину після того, як Штепан пішов, до нас піднявся трактирник. Він уже знав, про від’їзд і розсипався в перепрошеннях за недавній прикрий інцидент. Ми зрозуміли, що він побоюється за репутацію свого закладу і запевнили його, що жодних претензій не маємо. Відтак розрахувалися з ним, замовили продукти й вино на дорогу і попросили прислати слугу, аби той зніс речі.

А менше ніж за півгодини наш невеличкий загін покинув гостинний двір і виїхав у напрямку Хасседота.

Розділ 6
„Лісова прогулянка“

Проминувши містечко, милі за дві ми заглибились у ліс. Обабіч дороги височіли стрункі молоді сосни, повітря було свіже та чисте, сповнене густих пахощів хвої й трав з легкою домішкою духу ягід і грибів. Рівна, досить широка стежка йшла трохи вгору і зникала десь за обрієм. Мені здавалося, ніби наш шлях пролягав прямісінько на небо. Просто неймовірно, як я тоді помилявся. Швидше, ми в’їжджали у ворота пекла.

Дорогою ми неквапно розмовляли зі Штепаном і потроху заповнювали численні прогалини в наших уявленнях про світ Граней. Хоча його знання не вирізнялися глибиною й систематичністю, а кругозір здебільшого обмежувався рідним Аґрісом та ще кількома прилеглими Гранями, з якими Аґріс підтримував тісні економічні зв’язки, ми все ж почули багато корисної інформації, зокрема остаточно з’ясували все про Інквізицію. Як і випливало зі слів Шако та його дядька Ервіна, це була організація могутніх чаклунів, що не мала ніякого стосунку до жодної з реліґій. Її назва виникла в давні часи, якщо вірити Штепанові, ще до Різдва Христового. Інквізиція була головною опорою влади верховного короля Граней, панівною політичною силою в Імперії і дуже впливовою — за її межами. Оскільки Штепан народився вже після настання Нічиїх Літ і все його свідоме життя припало на період активізації темних сил, він ставився до Інквізиції однозначно позитивно і вважав, що її основна функція — боротьба з нечистю та чорними маґами, захист світу людського від підступів Сатани. А про те, що робили інквізитори в проміжку між Нічийними Сторіччями, барон мав дуже туманне уявлення.

Принагідно я сказав Штепанові, що на Основі більше відомо про іншу Інквізицію — ту, яка підпорядковувалася римо-католицькій церкві і боролася не так з нечистю, як з єретиками.

У відповідь наш співрозмовник знизав плечима і недбало відповів:

— А що з католиків візьмеш! Вічно вони щось мудрують.

Втім, сказав він це зовсім незлобливо, швидше з доброзичливою іронією. Окрім усього іншого, мене вразила ґармонія міжконфесійних стосунків на Аґрісі. Тут мирно і майже безконфліктно співіснували не лише різні гілки християнства, а й християнство з ісламом, іудаїзмом, буддизмом, зороастрізмом та ще кількома реліґіями, про які я раніше й не чув. Наприклад, християни східного обряду, до яких належали й загоряни, на відміну від багатьох своїх земних єдиновірців, вважали католицькі храми такими ж святими місцями, як і православні церкви, і, перебуваючи на чужині, вільно ходили туди молитися. Штепан з жалем зауважив, що, поспіхом залишаючи містечко, ми забули замовити в тамтешній церкві подячний молебень за перемогу над слугою Нечистого.

— А в Хасседот ми приїдемо надто пізно, — додав він. — Службу бажано б відправити сьогодні.

— Хіба дорогою нам не трапиться жодного людського поселення? — спитав я. Зі слів барона знав, що протягом останніх десяти років він уже разів зо п’ять бував у Альбіні і добре знав цю місцевість.

— Чому ж, трапиться, — відповів Штепан. — Невеличке село на півдюжини хатин, але церкви там немає. А десь за півтори години ми проминемо родовий замок герцоґів Бокерських. Однак туди краще не потикатися.

— Чому? — поцікавилась Інна, з суто жіночою інтуїцією відчувши, що за цим криється незвичайна історія. — Ви з герцоґом вороги?

— Ні, мадам, у жодному разі. Я навіть ніколи не зустрічався з ним. Проте всьому Аґрісові відомо, що Ґарена де Бресі, нинішнього герцоґа Бокерського, ліпше не турбувати. Він і раніше був замкненим й нетовариським, а як утратив обох синів, то взагалі став відлюдьком. Відтоді герцоґ усунувся від державних справ, передав управління князівством найближчому родичеві, а сам переїхав з Хасседота до свого родового замку Шато-Бокер. Уже четвертий рік він сидить там безвиїзно, майже ні з ким не спілкується і нікого не хоче бачити.

— Його сини загинули?

Штепан якось непевно похитав головою:

— Це складне питання, мадам. Одним словом — „так“ чи „ні“ — на нього не відповісти. Те, що сталося з дітьми герцоґа, дуже заплутана історія, і…

— Будь ласка, розкажіть, — втрутився я, зрозумівши, що барон хоче змінити тему розмови. — Ми з дружиною любимо всілякі загадкові історії.

— Гм… Чого-чого, а загадок тут не бракує. — Штепан прокашлявся і став розповідати: — Мабуть, варто почати з того, що Ґарен де Бресі отримав герцоґський титул у дванадцять років. Його батько, Олаф, загинув на полюванні за дуже підозрілих обставин, і ця загадкова смерть привернула до себе пильну увагу найвищих кіл. Кажуть, що за місяць по тій події до Хасседота завітав сам верховний король. Відтоді при юному Ґарені завжди перебував інквізитор — а це вже не іграшки. Певно, обставини смерті старого герцоґа вельми стривожили Метра та Інквізицію.

— А можна докладніше? — попросив я.

Барон знову прокашлявся.

— Про це ходить багато різних, часто-густо суперечливих історій. Найвірогіднішою мені видається версія провідника, який супроводжував мене під час першої поїздки до Альбіни. Він був одним із загоничів на тому злощасному полюванні і розповідав, що в усьому винен здоровенний кабан, якого ще напередодні вистежили ловчі герцоґа Олафа. Коли собаки загнали його, а герцоґ спішився і вже намірився кинути списа, кабанисько раптом звівся на задні ноги, а між його передніми ратицями промайнула блискавка. Наступної миті кабан зник, а натомість з’явився чоловік у чорній сутані з накинутим на голову каптуром. За словами загонича, всі тоді дуже злякалися — ще б пак, їх можна зрозуміти. Але герцоґа аж затіпало від страху. Наче пізнавши ту людину, він мертвотно зблід, упустив списа і вигукнув: „Ні, ні, тільки не це!“ Тоді чоловік у чорному здійняв руки і щось тихо промовив. На досі ясне небо зненацька набігли важкі свинцеві хмари, разом спалахнули десятки, а може, й сотні, блискавиць — і одночасно вдарили у герцоґа. Від такого яскравого спалаху присутні на кілька секунд осліпли, а коли розвиднілося, — незнайомця в чорному вже не було. Герцоґ стояв на тому самому місці, але тепер він був більше схожий на привида, ніж на живу людину. Дехто стверджує, що крізь нього виднілись дерева; наш загонич теж їх бачив, однак чесно визнав, що йому могло й привидітися. Вражені люди завмерли, не в змозі бодай ворухнутися. А привид герцоґа повернувся до них і сказав: „Я покидаю вас. Хай простить мені Господь милосердний. Хоч куди б я потрапив, я благатиму Його, аби Він захистив моїх нащадків від кари за мої гріхи“. Після цих слів герцоґ розтанув у повітрі, а на тому місці, де він стояв, лишилася тільки випалена земля. Отак загинув герцоґ Олаф Ґабріель де Бресі… І хтозна, чи він справді загинув, чи, може, з ним сталося щось набагато гірше за смерть.

Штепан замовк і видобув з кишені люльку та кисет з тютюном.

„Далебі, Владику, — подумки озвалася Інна. — Ніяк ненадивуюсь, як швидко ми з тобою приймаємо нові правила гри. Слухаючи розповідь барона, я ловила себе на тому, що не відкидаю її відразу як явну нісенітницю, а старанно розбираю кожну деталь і намагаюсь відтворити цілісну картину тих подій. Наприклад, чи був кабан просто ілюзією, чи людина в чорному перекинулася на кабана, аби заманити герцоґа в пастку? І взагалі, ким був той незнайомець, як він зник, щo зробив з герцоґом і навіщо?… Цікаво, як би ми поставилися до такої історії кілька місяців тому?“

„Зрозуміло як. Назвали б її маячнею, — відповів я. — Але зараз… Що вдієш, любонько. Нiчого було смикати кота за хвоста, надто коли він уміє розмовляти. Щоразу це приводить до нових пригод. От і зараз на обрії маячіє чергова історія, в яку ми, судячи з усього, вже влипли“.

„Ти так гадаєш?“

„Я певен. Останнім часом із нами нічого не відбувається просто так. Нас спеціально добирали, з допомогою кота познайомили, підсвідомо до чогось готували, потім у належний момент переправили на Ланс-Оелі, де пробудили наші чаклунські здібності — і це відбувалося так стрімко й безконтрольно, що ми, як люди відповідальні, кинулися на пошуки виходу з цього небезпечного становища. Можеш назвати це параноєю, та я підозрюю, що ми зовсім не випадково опинилися на Аґрісі“.

„По-твоєму, це запрограмовано?“

„Боюся, що так… Мені здається, нам не вдасться просто проїхати повз замок герцоґа Бокерського і без перешкод дістатися Альбіни“.

„Це справді схоже на параною, — зауважила Інна. — Але я, в свою чергу, боюся, що твої побоювання можуть справдитися. Параноя — заразна хвороба“. І вже вголос, звертаючись до барона, промовила:

— Продовжуйте, пане Сіміч. Нас дуже зацікавила ваша розповідь. Тільки не оминайте жодної подробиці.

— Постараюсь, — Штепан якраз закінчив набивати люльку, розкурив її і продовжив: — Так от. Про загадкову смерть герцоґа Олафа з часом забули і в товаристві згадували про неї лише зрідка. У двадцятирічному віці герцоґ Ґарен одружився з онукою тодішнього короля Ліону. Перша їхня дитина, дівчинка, народилася мертвою; потім, один за другим, з’явилися на світ двоє міцних, здорових синів, Сіґурд та Ґійом; а от при четвертих пологах дружина герцоґа вмерла разом з дитиною. Багатьом це здалося підозрілим, адже пологи приймав сам інквізитор — і все ж не зміг урятувати її життя. Обізнані люди стверджують, що у герцоґині було слабке серце, і тричі інквізитор буквально витягав її з могили, а вчетверте вже не зміг нічого вдіяти. Хоч там як, але в тридцять років герцоґ лишився удівцем з двома дітьми на руках. Удруге він так і не одружився, а цілком присвятив себе вихованню синів. Він душі за ними не чув, задовольняв кожну їхню забаганку, ні в чому їм не відмовляв — словом, панькав. Аж раптом, за сім років по смерті дружини, Ґарен несподівано повідомив родичів, що відсилає обох синів до Вічного Міста. Всі були спантеличені таким рішенням, однак розпитувати ніхто не наважився. От тоді сталося те, про що досі ходять найрізноманітніші історії. Одні кажуть, що того ж дня надвечір у Хасседот в’їхала розкішна карета, зупинилася перед герцоґовим палацом, і з неї вийшов чоловік у чорній сутані з каптуром. Інші ж стверджують, що він просто вийшов із сусіднього провулка, перетнув майдан перед палацом, постукав у ворота і почав вимагати зустрічі з герцоґом. Так воно було чи інакше, та певно одне: Ґарен де Бресі відмовився прийняти його. Почувши таку відповідь з уст вартового, незнайомець заявив, що герцоґ дуже пошкодує, відтак здійняв руки — і ворота завалилися, поховавши під собою вартового. Чоловік у чорному попрямував через широке подвір’я до ґанку.

Штепан ненадовго замовк, мовби зважуючи подальші слова. Його замислений погляд ковзнув уздовж дороги перед нами і на мить затримався на підводі з сіном, що саме виїхала з-за пагорба. Підводу тягла квола й старезна шкапа, яку раз по раз оперіщував батогом кремезний бородань у темній полотняній одежі. Другий селянин лежав горілиць на сіні й дивився в небо.

— Отож, — знову заговорив Штепан. — Коли незнайомець проминув середину подвір’я, парадні двері розчинились, і на ґанок вийшов інквізитор. Чоловік у чорному зупинився й голосно промовив:

„Забирайся з моєї дороги, Рівале. Не заважай взяти те, що належить мені по праву. Ти однаково не зупиниш мене, а під час сутички можуть постраждати смертні“.

„У палаці нікого немає, крім мене, герцоґа та його дітей, — незворушно відповів інквізитор. — Єдиного вартового ти вже убив, герцоґові з синами втрачати нічого, а я тут, аби захистити їх“.

„У такому разі, — насмішкувато мовив чоловік у чорному, — я зроблю тобі велику честь. Ти приймеш смерть від моєї руки“.

„Це ми ще побачимо, — сказав інквізитор. — Я давно прагнув зустрічі з тобою, Женесе. Все своє життя я готувався до цього дня. Покоління моїх предків, чия пам’ять живе в мені, закликають зараз до помсти. Отож не сподівайся на легку здобич“.

„Я прийшов не по здобич, — заперечив той, кого звали Женесом. — Я хочу забрати свою законну власність. І ніхто з вашої білої зграї не зможе зупинити мене“.

З цими словами Женес здійняв догори руки з розчепіреними пальцями. Тут-таки небо затягло важкими хмарами, загримів грім, і з десяток величезних гіллястих блискавок вдарили туди, де стояв інквізитор. Над головою інквізитора миттю засяяла смарагдова півсфера, і блискавки розлетілися врізнобіч, руйнуючи все на своєму шляху. Стіни палацу потріскалися, арка воріт почала обвалюватися на голови роззяв, що спостерігали на віддалі за сутичкою двох чаклунів. Люди розбіглися…

Штепан раптом осікся і, рвучко натягнувши поводи, підняв дибки свого коня. Його гучний окрик злився з наляканим кінським іржанням:

— Zahroza! K zbroje!

Наступної миті дві стріли влучили в груди баронового коня, а ще одна подряпала мою щоку і зачепила мочку вуха. Наш загін майже порівнявся з підводою, коли з сіна вискочили троє людей і вистрілили в нас з арбалетів. На щастя, Штепан вчасно відчув небезпеку і прикрив себе та Інну, що їхала справа від нього. А мене врятував Леопольд. Він різко зупинився, аби не зіштовхнутися з конем барона, і присів на задні ноги.

Бородань, що правив підводою, швидко сплигнув на землю і вдарив палашем по ногах коня загорянина, який їхав попереду нас. Кінь спіткнувся і впав, підім’явши під себе вершника.

А от Штепан встиг вчасно звільнитися, коли кінь падав, і уникнув незавидної долі свого підлеглого. Він швидко виплутався зі стремен, вихопив з піхов меча і кинувся до підводи. Шлях йому перегородив ще один розбійник з мечем наголо, і вони зійшлися в двобої. Тепер, у всякому разі, барон був прикритий від арбалетників, які поспіхом перезаряджали зброю.

Не озираючись, я відчув, що Інна вже спішилась і сховалася від стрільців за Лаурою. Вона пробувала підпалити сіно на підводі, але якась таємнича сила, немов губка, поглинала майже всю енерґію пірокінетичних імпульсів. Лише подекуди сіно почало трохи тліти.

А я зосередив свою увагу на розбійниках з арбалетами, намагаючись паралізувати їх. Та знову ж таки, та сама таємнича сила нейтралізовувала мою маґію; щонайбільше вдавалося тільки трохи уповільнити їхні рухи. Троє загорян поспішали до підводи, але вони явно не встигали до пострілу. У розбійників були не примітивні середньовічні арбалети, а сучасні, вдосконалені, перезарядити які — справа кількох секунд.

На якусь мить я розгубився і не знав, що робити. Я також міг зістрибнути на землю і прикритися Леопольдом. Але не хотів жертвувати ним задля порятунку власного життя. Для мене Леопольд був не просто кіт, навіть не просто кіт-перевертень; він був мій друг, мій молодший брат, мій вихованець…

Арбалети вже зарядили, підняли і спрямували в мій бік. Я негайно перекинув Леопольда на кота і, виставивши вперед напівзігнуті руки, полетів униз.

А наступної секунди клацнули спускові гачки арбалетів. Дві стріли, зі свистом розтинаючи повітря, пролетіли над моєю головою. Третій же розбійник, певно, цілив у Леопольда; його стріла майнула перед моїм лицем.

При контакті з землею я спружинив руками, пом’якшуючи удар, перекотився через правий бік і скочив на ноги. Чисто автоматично, майже не усвідомлюючи, що роблю, схопив Леопольда і пожбурив його в найближчий кущ.

Втретє арбалетники вистрілити не встигли. Інна нарешті добилася свого, сіно спалахнуло. Розбійники повистрибували з підводи й кинулися в хащі ліворуч дороги. Слідом за ними побіг і бородань. А останній, п’ятий, що бився на мечах зі Штепаном, уже лежав на землі з розкроєним черепом.

Тоді з лісу полетіли стріли. Добре, що вони були пущені здалеку, і нам з Інною вдавалося відхиляти їх убік. Втім, ми не змогли вберегти молодшого брата барона, вісімнадцятирічного Йожефа, який був надто близько до лісу. Стріла влучила юнакові в груди, і він замертво впав на узбіччя. Штепан кинувся до брата, підхопив його на руки і поніс до нас. Двоє загорян допомагали своєму товаришеві вибратися з-під туші скаліченого коня. А впряжена в підводу шкапа дико заіржала і зпереляку помчала вперед, розкидаючи по всій дорозі палаюче сіно.

„Владику, — звернулася до мене Інна. — У лісі праворуч нікого немає“.

Я перевірив. З правого боку дороги не відчувалося тієї сили, що прикривала розбійників на підводі та їхніх спільників у лісі. Вочевидь, чаклун, який влаштував на нас засідку, не ризикнув розміщувати своїх людей обабіч дороги, побоюючись передчасно сполохати нас.

Я гукнув Штепанові, що ліс за нашими спинами „чистий“. Барон негайно наказав своїм людям відходити з кіньми в хащі. Ми з Інною прикривали відступ. Стріли з протилежного боку вже сипалися градом, ставало все важче відхиляти їх.

На щастя, скоро ми опинилися під захистом дерев. Загоряни видобули з сумок на крупах коней арбалети і почали навмання відстрілюватися.

„Кепські справи, Владику, — обізвалась Інна. Вона ховалася за стовбуром сусіднього дерева і тримала на руках Лауру, знов обернену на кішку. — Цього разу ми зустріли серйозного супротивника“.

„Ти теж не відчуваєш розбійників?“ — запитав я.

„Ні. Відчуваю лише силу, що прикриває їх. Нам протистоїть дуже сильний чаклун. Він надійно екранує своїх людей. Ми повинні були відчути небезпеку задовго до того, як наблизилися до підводи, а вийшло, що Штепан перший виявив засідку“.

„І врятував наші життя, — додав я. — Треба з ним переговорити“.

Швидко перебігаючи від одного дерева до іншого, я дістався до Штепана.

— Що будемо робити, бароне?

— Все залежить від кількості розбійників, — відповів він. — Якщо їх небагато, краще продовжувати бій тут, позиція в нас вигідна. Та якщо це велика зграя, слід негайно відходити вглиб лісу, аби вони не обійшли нас з флангів.

— На жаль, проблема не лише в цьому, — сказав я. — Якби це був звичайний напад, ми з дружиною швидко паралізувати б усіх розбійників. Однак їх прикриває досить сильний чаклун. Можна спробувати зруйнувати його захист потужним маґічним ударом, але бити наосліп дуже ризиковано.

— То що ви пропонуєте? — спохмурнівши, запитав Штепан.

— Найперше треба все розвідати. Та це завдання не для людини.

— А для кого?

Замість відповіді я гукнув Леопольда.

— Навіщо кричати? Так і оглухнути можна, — почувся біля моїх ніг вередливий голос самозакоханого кота. — Ні щоб запитати, як я почуваюся, чи не хочу пити, чи не болить мені хвіст, на якого, до речі, ти наступив…

— Не розслабляйся, друже, — обірвав я його ремствування. — Ми досі в небезпеці, — я погладив Леопольда і, склавши долоню „човником“, налив у неї трохи води з фляжки. — Пий і слухай мене. З іншого боку дороги переховується чаклун, він прикриває своїми чарами розбійників, які замалим не вбили нас. Необхідно з’ясувати, скільки їх і що вони роблять. Ти єдиний, хто в змозі провести розвідку. Наша доля у твоїх руках… певніше, в лапах. Допоможеш нам?

— Ясна річ, — відповів улещений моїми словами кіт. — Що я маю робити?

— Перебігти на той бік і залізти он на те високе дерево. Звідти побачиш усе, що нам треба. Згоден?

— Без проблем. Якщо від мене залежить ваше життя, я готовий на все.

„Будь обережний, котику, але нічого не бійся, — подумки звернулася до нього Інна. — Ми будемо з тобою і в разі чого допоможемо“.

— Отже, вперед! — сказав я.

Леопольд поглянув на мене своїми великими очима й серйозно кивнув, даючи зрозуміти, що цілком усвідомлює вагу свого завдання. Відтак щодуху кинувся через дорогу і стрілою зник між деревами. Розбійники з того боку не звернули на нього уваги. Проте ми з Інною розуміли, що наш супротивник-чаклун невдовзі розгадає цей маневр і впритул візьметься до кота. Таким чином він розосередить увагу і бодай трохи послабить свій захист — саме на це ми й розраховували.

Тримаючи ментальний контакт з Леопольдом, ми перестали слідкувати за стрілами, і в результаті ще один з наших був поранений — на щастя, не смертельно, в плече.

Супротивник, врешті, почав діяти і поставив на шляху кота силовий бар’єр. Ми зруйнували його з такою легкістю, що аж самі злякалися. При цьому вивільнилася велика кількість енерґії, яку чаклун негайно поглинув. Ворог володів колосальними ресурсами, і я не міг збагнути, чому він не вживає рішучіших заходів. Адже ніщо не заважало йому підірвати до бісової матері весь ліс разом з нами й людьми Штепана…

„Мабуть, побоюється, що ми можемо відбити удар і спрямувати всю енерґію проти нього, — припустила Інна. — Тобто використаємо для контрнаступу його ж власні ресурси. Тим-то й небезпечний поєдинок голих сил. А цей чаклун, при всій своїй могутності, не дуже вправний і не зовсім впевнений у собі“.

„Ти так гадаєш?“

„Атож. Він діє надто прямолінійно і більше покладається на силу, аніж на майстерність. Узяти хоча б той бар’єр — скільки енерґії він витратив на його спорудження!…“

Леопольд добіг до дерева і спритно подряпався нагору. Я залишив кота під доглядом Інни, а сам став пильнувати околиці у сподіванні, що чаклун, зайнятий Леопольдом, викаже себе.

І таки виказав…

„Що він робить з котом?“ — запитав я в Інни.

„Намагається обплутати його якимись в’язкими маґічними тенетами. Він дуже обережний — певно, відчуває мою присутність“.

„Гаразд. А зараз трохи відкрийся, та лише трохи, і спробуй зруйнувати його чари. Завдай йому серію ударів, а я тим часом спробую якомога ближче підступитися до нього. Починаймо!“

Дочекавшись, коли чаклун зосередиться на відбиванні Інниних ударів, я простягнув до нього ментальний щуп і „краєм ока“ зазирнув у його розум. На свій подив, виявив, що наш супротивник — зовсім юний хлопець, років шістнадцяти, не більше. А понад усе мене вразила шалена, нелюдська злоба, що переповнювала його думки. Мені стало гидко…

„Інно! Негайно прикрийся і захисти кота. Зараз він атакує!…“

У кроні дерева, де ховався Леопольд, спалахнули сотні мікроскопічних блискавок. Інна оточила кота захисним коконом, при зіткненні з яким блискавки згасали й розсипалися на всі боки безліччю дрібних жаринок. Потім чаклун знову вдарив, і дерево миттю спалахнуло, мов велетенський смолоскип. Леопольд гепнувся додолу, та ні вогонь, ні падіння з тридцятиметрової висоти не завдало йому ані найменшої шкоди. За якусь хвилину він опинився на руках у Інни і збуджено переповідав усе, що сталося з ним на тому боці.

А я тим часом атакував нашого супротивника-чаклуна потужним ментальним ударом. Цим я розраховував спершу оглушити його, а потім, з допомогою Інни, остаточно вивести з ладу — інакше кажучи, убити.

Однак чаклун виявився міцним горішком. Рятуючи життя, він пожертвував частиною своєї маґічної сили, над якою я захопив контроль, і не став боротися за її повернення. Поки я переґруповувався для наступної атаки, він кинувся навтьоки, тягнучи за собою рештки обірваних та сплутаних ментальних ниток, а його надтріснутий стогін ще довго лунав у моїй голові.

Чаклун відступив за межі досяжності, а ми не могли кинути загорян, щоб переслідувати його. Розбійники й самі по собі, без будь-якої маґічної підтримки, становили серйозну загрозу.

Леопольд велемовно оповідав про підступні пастки, що чигали на нього по той бік дороги, і про те, як він подолав їх; але я безцеремонно перервав його:

— Скільки там розбійників?

— Багато, — відповів кіт. — Я нарахував двадцять три, а були ще й інші, що переходили дорогу он там, за пагорбом. Я не встиг полічити їх, бо дерево…

Я вже не слухав і повернувся до Штепана. Почувши від кота про чисельність супротивника і про його намір зайти до нас з тилу, барон ще дужче спохмурнів.

— Нас оточують, — сказав він. — Боюся, відступати пізно.

Я підбадьорливо всміхнувся:

— У цьому немає потреби, пане Сіміч. Розбійників зараз ніхто не прикриває, отож ми можемо застосувати проти них маґію. Хай ваші люди побережуть стріли, вони можуть знадобитися пізніше.

Штепан кивнув, погоджуючись з моїм планом дій, і наказав своїм підлеглим припинити стрілянину й поховатися за стовбурами дерев. Я обережно „прощупав“ ліс за дорогою і визначив розташування основної ґрупи розбійників. Присутності чаклуна не відчув. Очевидячки, він відступив далеко в лісові хащі й там зачаївся.

Інна страхувала мене про всяк випадок, а я використав ту енерґію, що відібрав у нашого супротивника, і спрямував на розбійників вогняний смерч. Тієї ж миті чаклун кинувся в контратаку, проте ми з Інною були насторожі і майже одночасно завдали йому два удари-нокаути, вщент зруйнувавши весь його захист. Рятуючи життя, наш супротивник знову поступився частиною своєї маґічної сили і дременув геть. На відміну від попереднього разу, це вже не був тактичний відступ — чаклун утікав світ за очі, залишивши своїх людей напризволяще.

А наступної секунди ліс, де ховалися розбійники, вибухнув, немовби нашпигований динамітом. Від оглушливого гуркоту нам позакладало вуха, по той бік дороги в небо шугнув стовп диму та вогню. Краєм ока я побачив, як обличчя Штепана видовжилося від подиву, а в його очах, разом з повагою, промайнув переляк.

„Тепер він ставитиметься до нас інакше“, — подумки сказав я Інні.

„Атож, — погодилась вона. — Ти явно переборщив“.

Спільними зусиллями ми загасили пожежу в лісі, після чого взялися до розбійників, що намагалися обійти нас з тилу. Цього разу ми не застосовували „важкої артилерії“, а вирішили обмежитися м’якшими засобами впливу: послали на них зо дві блискавки, які звалили на їхньому шляху дерево. Розбійники відразу зрозуміли натяк і, збагнувши, що події розвиваються не за сценарієм їхнього ватажка, розважливо чкурнули від гріха подалі.

Штепан та ще двоє його людей обережно перейшли дорогу і розвідали обстановку в районі згарища. Повернувшись, вони повідомили, що, крім обгорілих трупів, там більше нікого немає. Бій скінчився, ми перемогли; тепер настав час порахувати втрати й взятися до поранених.

Загорянин, якому стріла пробила плече, зламав наконечник і витяг її з рани. Перше ніж ми встигли втрутитися, його товариш розжарив лезо кинджала над нашвидкуруч розкладеним вогнищем і припік вхідний та вихідний отвори. Він уже збирався перев’язати плече, та Інна спинила його й наклала на рану знеболювальні та бактерицидні чари. Поранений зразу відчув полегкість.

А я тим часом оглянув Йожефа. Спливаючи кров’ю, він лежав на траві під високою сосною, з його грудей стирчало древко стріли, обламане сантиметрів за десять від рани.

— Стріла застрягла в легенях поряд із серцем, — тихо промовив Штепан. — Якщо ми спробуємо витягти її, він помре в муках. Я вже бачив такі рани і знаю, що Йожеф приречений. Краще дозволити йому спокійно померти, аніж завдавати зайвих страждань.

— Однак ми спробуємо, — сказала Інна, присівши навпочіпки поруч мене. — Стан вашого брата ще не безнадійний. Якщо почати негайно, його можна врятувати.

— Так, бароне, — підтримав я дружину, пригадавши, що в Кер-Маґні вона, крім усього іншого, вивчала основи маґічної медицини. — У Йожефа є шанс, не можна його втрачати.

— Ну, не знаю, — з сумнівом протягнув Штепан. — Наші знахарі й відуни за такі рани не беруться.

— Ми не знахарі, — рішуче заперечила Інна. — І не відуни. Ми чаклуни — хоч і початківці.

— В будь-якому разі, — промовив я, — ваш брат не страждатиме. Це ми вам гарантуємо.

— Гаразд, — зітхнув Штепан. — Починайте. А я молитиму Бога, щоб він допоміг вам здійснити це диво. — І після короткої паузи додав: — Якщо Йожеф виживе, я буду вашим вічним боржником. Він мій єдиний брат.

Барон відійшов від нас, стромив у землю меча, став перед ним навколішки і ревно зашепотів молитву. Невдовзі до нього приєдналися й інші загоряни.

„Отже, Інно, — звернувся я до неї подумки, щоб Штепан та його люди не чули нашої розмови. — Що ти пропонуєш?“

„Передусім, — сказала вона, — треба провести загальну анестезію, вповільнити пульс та дихання, понизити тиск, аби запобігти подальшій втраті крові… Проте належить діяти вкрай обережно, в жодному разі не можна допустити кисневого голодування клітин мозку. Ми продезинфікуємо рану ззовні і зсередини, потім ти повільно руйнуватимеш стрілу, а я тим часом буду зрощувати розірвані тканини й судини…“

„А як же капіляри? Їх там тисячі, десятки тисяч“.

„Доведеться просто закупорити їх, — відповіла Інна. — Та це не біда. За рахунок природної регенерації тканин „пробка“ з часом розсмокчеться, і нормальний кровообіг в ушкодженій ділянці відновиться“.

„Гаразд. Починаємо?“

„Починаємо“.

І ми взялися до справи. На практиці все пройшло не так просто, як виглядало в теорії. Тканини були сильно пошкоджені, а кров з розірваних капілярів буквально заливала легені, і нам довелося очищати їх, штучно підтримуючи дихання юнака. Та, зрештою, все скінчилось добре. Стрілу вийняли, кровотеча припинилася, легені й серце працювали нормально. Інна поступово підвищила тиск майже до норми і прискорила пульс. Рана не кровоточила, Йожеф дихав глибоко й рівно, на його раніш блідому обличчі проступив слабкий рум’янець. Інна підвелася й підійшла до Штепана.

— Господь почув ваші молитви, бароне, — втомлено промовила вона. — Ваш брат житиме і за кілька днів одужає. Але йому потрібен спокій і ретельний догляд. Він дуже заслаб.

Не тямлячи себе з радості, Штепан кинувся до брата. Та Інна його зупинила:

— Зараз Йожеф спить і, швидше за все, до завтра не прокинеться. Він втратив надто багато крові.

Переконавшись, що брат живий, а стріли в його грудях уже немає, Штепан став палко дякувати нам і запевняти, що відтепер він наш боржник на все життя. Проте я рішуче обірвав його:

— Дозвольте не погодитися, пане Сіміч. Адже це ми втягли вас у неприємності, через нас мало не загинув ваш брат; якби ми не їхали з вами, цієї сутички не було б. І коли мова зайшла про вдячність, то мушу нагадати, що ви врятували нас першим, відчувши небезпеку. А ми лише повернули невелику частку боргу.

Штепан знизав плечима, знову схилився над Йожефом і прислухався до його рівного дихання.

— Боюсь, нам не можна довго тут затримуватись, — озвалася Інна. — Я більше ніж певна, що той чаклун, хай хто б він був, не збирається визнавати своєї поразки. Ми мусимо їхати далі. Вашому брату, бароне, потрібен спокій і догляд — але не посеред лісу, де за кожним деревом на нас чигає небезпека.

— Авжеж, мадам, ви маєте рацію, — погодився з нею Штепан і ненадовго поринув у роздуми. — Але де ж ми зупинимося на ніч? Хасседот відпадає, до нього ще далеко, а Йожеф навряд чи витримає такий тривалий перехід.

Інна ствердно кивнула:

— Про це й мови бути не може. Стан вашого брата не критичний, та все ж краще не піддавати його організм надмірним навантаженням. Як лікар Йожефа, я приписую йому постільний режим у найближчому до нас людському помешканні.

Штепан знову замислився.

„Ну от, — подумки промовив я. — Бачиш! Я мав рацію. Нам таки доведеться познайомитися з Ґареном де Бресі“.

„Здається, так, — відповіла Інна. — Гадаєш, Штепан запропонує нам їхати до герцоґа?“

„Певен“.

І я не помилився.

Розділ 7
Прокляття родини де Бресі

За півгодини ми знову вирушили в дорогу, однак тепер кінцевою метою нашого денного переходу був не Хасседот, а Шато-Бокер, родовий замок герцоґів Бокерських. Кінь Йожефа тягнув обгорілу підводу, де на м’якій трав’яній підстилці лежав його поранений господар. Підводою правив хлопець на ім’я Мілош — той самий, якому стріла пробила плече. Ще один загорянин, Борислав, який втратив у сутичці коня і звихнув при падінні ногу, напівлежав на підводі поруч з Йожефом і наглядав за ним. Штепан їхав попереду на коні Мілоша.

За кілька миль від місця сутички ми побачили, що назустріч нам прямує кінний загін із трьох, а то й чотирьох десятків осіб. Його очолював високий на зріст вершник без лат, одягнений в усе чорне. Кроків за сотню від нас він наказав своїм підлеглим зупинитися і далі поїхав сам.

— Здається, це люди герцоґа, — промовив Штепан. — І, якщо не помиляюся, до нас їде сам пан де Каерден. Отож боятися нічого… А втім, я не зовсім певен. Зачекаймо.

Чільник загону зупинився за кілька кроків від нас. Зблизька його одіж виявилася не чорною, а швидше сірою, з металічним полиском. На ногах були високі шкіряні чоботи з острогами, а на широкому поясі висів важкий бойовий меч. На вигляд чоловікові було не більше п’ятдесяти років, але уважний, зосереджений погляд синіх очей виказував усі шістдесят, якщо не сімдесят. Від нього віяло силою, впевненістю та надійністю.

— Я барон де Каерден, мажодорм герцоґа Бокерського, — представився він і легко кивнув головою. — Ми помітили над лісом дим та спалахи блискавок і вирішили з’ясувати, що коїться.

У відповідь Штепан назвав себе і відрекомендував нас. На наші титули де Каерден прореагував досить дивно. Спочатку на його обличчі промайнула розгубленість з відтінком недовіри та настороженості. Проте наступної миті він поглянув на мого коня, і в його синіх очах відбилося розуміння, а по міцно стулених губах ковзнула ледь помітна усмішка. Все це тривало заледве секунду, і якби Інна не помітила того ж самого, я б, мабуть, вирішив, що в мене просто розгулялась уява.

Надалі наш новий знайомий поводився стримано і розповідь про сутичку з розбійниками вислухав спокійно і незворушно. Лише насамкінець витримка зрадила його, і він раптом прикипів поглядом до Інни, мовби силувався пригадати, де бачив її раніше.

Коли Штепан закінчив, де Каерден ще трохи помовчав, пильно дивлячись на мою дружину, потім кинув швидкий погляд назад і звелів своїм людям під’їхати ближче.

— Пані, панове, — звернувся він до нас. — Від імені герцоґа Бокерського запрошую скористатися його гостинністю й завернути до замку Шато-Бокер. Ваш поранений товариш потребує догляду.

— Дякуємо за люб’язне запрошення, пане де Каерден, — відповіла Інна. — Власне, ми й самі хотіли просити пана герцоґа про притулок на цю ніч. Але ми чули, що він… — вона зам’ялась, добираючи потрібні слова.

— Вас це не стосується, мадам, — сказав де Каерден. — Ви зазнали нападу розбійників на землях пана герцоґа, і це накладає на нього певні зобов’язання, — він хмикнув. — До того ж на вас напали не зовсім звичайні розбійники.

— Ви знаєте їхнього ватажка?

— В мене є певні здогади. Та спершу маю оглянути місце сутички, щоб мої твердження не були голослівними. А ви поки їдьте до Шато-Бокер, пан Нікоран супроводжуватиме вас, — з цими словами він виразно поглянув на молодого вершника, що вирізнявся серед решти своїм багатим вбранням. — Найпевніше, герцоґ не вийде зустрічати вас, та ви вже даруйте. Нікоран має всі необхідні повноваження, аби подбати про ваше влаштування. До побачення, панове.

Недбало відсалютувавши нам, де Каерден приострожив коня й помчав далі, до місця нашої зустрічі з розбійниками. Слідом рушила більша частина загону.

— У нього кицька, — сказав Леопольд, повернувши до мене голову.

— У кого? — не зрозумів я.

— Ну, у начальника, — Леопольд кивнув у бік основного загону, що швидко віддалявся від нас. — Він їде на кішці.

— Ага…

— І острожить її, а це погано. Правда, вона кицька, а не кіт, та однаково це неправильно.

До нас наблизився Нікоран.

— Монсеньйоре, мадам, — поштиво промовив він. — Нам час вирушати. Ви готові їхати далі?

— Так, пане, — відповів я. — Їдьмо.

Дорoгою ми намагалися схилити Нікорана до відвертої розмови, однак він дуже неохоче відповідав на наші запитання про герцоґа, а про його синів узагалі відмовився говорити. А от коли мова зайшла про розбійників, наш новий попутник пожвавішав і розповів, що учора, всього в десяти милях на захід від Шато-Бокерзазнав нападу загін королівських гвардійців, які їхали з Руана в Альбіну. Вцілів лише один вояк — він був поранений на самому початку сутички і сховався в заростях чагарнику, де його ніхто не помітив. Хлопець зовсім утратив розум, спостерігаючи, як розбійники виривали в його вбитих товаришів серце та печінку і там-таки, не сходячи з місця, з’їдали.

І якщо раніше ми з Інною вважали, що трохи погарячкували, спрямувавши на супротивника вогненний смерч, то після розповіді Нікорана вже не відчували й найменших докорів сумління. Поза будь-яким сумнівом, розбійники, що напали на нас, були ті самі канібали, або їхні товариші з тієї ж ватаги. А таким нелюдам пряма дорога в пекло…

Дізнавшись, що сталося з гвардійцями, герцоґ спорядив до Хасседота гінця за підмогою, а воїни із замкової залоги під орудою де Каердена з самого ранку прочісували довколишні ліси. Коли вони побачили на сході блискавиці та дим від пожежі, зразу все збагнули і вирішили поглянути, що відбувається. Отак ми й зустрілися.

Дорога до замку стелилася рівна, без глибоких вибоїн. Ми їхали досить швидко, як на людей, що везуть пораненого, і години за півтори попереду на обрії забовванів Шато-Бокер.

Це була одна з тих древніх твердинь, що з плином часу опинилися поза головними шляхами і втратили своє колишнє стратегічне значення, проте досі господарі використовували їх як надійне сховище, а ще частіше — як надійну в’язницю. Основну споруду Шато-Бокер становили чотири башти, сполучені галереями, а між ними розташувався просторий внутрішній двір; замок стояв на вершині пагорба й був оточений потрійним фортечним муром. Ліворуч і праворуч насипу, по якому пролягала дорога до замку, починалася драговина. Я подумав, що господар Шато-Бокер, маючи повний гарнізон та достатню кількість продовольства й питної води, міг би оборонятися тут роками.

Наш загін проїхав підйомним мостом і, проминувши розчинену браму, опинився на внутрішньому дворі. Заздалегідь попереджені надісланим уперед вершником слуги негайно поклали пораненого Йожефа на носилки і доправили його до північної башти, де згодом розмістилися й інші загоряни. До наших котів тут поставилися так само уважно, як і до людей. Нікоран миттю зреагував на бідкання зголоднілого Леопольда і, перше ніж піти зі звітом до герцоґа, особисто відвів вередливого кота на кухню, аби там його нагодували. Ми зрозуміли, що в тут пихатість кота аніскільки не постраждає, радше навпаки — ще збільшиться.

Двоє слуг, чоловік та жінка середніх років, яких звали Бедаліс та Ніколета, провели нас до східної башти, в гостьові покої. Наші апартаменти складалися з передпокою, вітальні, спальні та ванної. Вітальня виявилася доволі просторою кімнатою з м’якими кріслами, столом та комодом; підлога була встелена килимами, стіни прикрашали гобелени з зображенням мисливських та батальних сцен. У спальні стояло широчезне ліжко з шовковими простирадлами й оксамитовим балдахіном, а над каміном у кутку висіли дві кабанячі голови. Поруч із каміном були невеличкі дверцята, що вели до ванної. Покоївка відчинила їх, і ми побачили яскраво освітлену кімнату, облицьовану мармуровою плиткою. Посеред кімнати стояла витесана з граніту ванна просто приголомшливих розмірів, до неї був підведений кран з двома позолоченими вентилями.

— Ви, певно, хочете помитися з дороги, — промовила служниця зі ствердною інтонацією.

Я одразу ж відчув себе дуже брудним. Власне, ми обоє й справді були брудні — що й не дивно після такої прогулянки.

Інна поглянула на себе в дзеркало й невдоволено поморщилася.

— Звісно, що помиємося, — сказала вона. — І чимшвидше. Бажано в гарячій воді… якщо вона є.

Ніколета мовчки ввійшла до ванної, повернула один з вентилів і підставила руку під струмінь. Лише тоді вона впевнено відповіла:

— В нашому замку завжди є гаряча вода.

Ми з дружиною також пройшли до ванної, лишивши Бедаліса у спальні розбирати речі. Тим часом покоївка відрегулювала обидва вентилі й попросила перевірити, чи влаштовує нас така температура води. Я перевірив і додав ще трохи гарячої.

— А чи не надто сильний напір? — спитала Інна, занепокоєно слідкуючи за тим, як швидко наповнюється ванна. — Може піти іржа.

— Іржі в нас ніколи не буває, — запевнила її Ніколета, насипаючи у ванну якихось пахучих порошків. — Чари на водогін накладав сам пан де Каерден.

— То він чаклун? — запитав я, а подумки додав: „От тепер усе ясно“.

„Ти про його кішку-перевертня чи про дивну реакцію на наші титули?“

„І про те, і про інше. Ми мали відразу збагнути, що барон де Каерден — чаклун. І не просто чаклун, а…“

— Він не просто чаклун, — немов відгукуючись на мої думки, промовила покоївка. — Велебний Рівал де Каерден — лицар Інквізиції. Ось уже двадцять сім років він перебуває при особі його світлості пана герцоґа за велінням його величності милостивого пана верховного короля. Хіба ви не чули про це?

— Дещо чули, — відповів я. — Нам розповідали історію про синів пана герцоґа, та до кінця не доказали. А ми б дуже хотіли дізнатися, чим усе це скінчилося.

Покоївка аж на виду змінилася. Рум’янця на її щоках мовби й не було.

— Ви вже даруйте, ласкаві панове, — тремтливим голосом відказала вона, злякано роззирнувшись довкола. — Його світлість не схвалює таких розмов. Якось Бедаліс надміру розпустив язика, так пан герцоґ замкнув його в підземеллі і протримав там два тижні на хлібі й воді. — Ніколета кинула швидкий погляд крізь розчинені двері в спальню, де Бедаліс мовчки робив свою справу. Відтоді, як нам його представили, він ще не зронив жодного слова. — Отож вибачайте, панове. Якщо вас це так цікавить, зверніться до пана де Каердена. Лише він у цьому замку може говорити про синів його світлості.

— Що ж, добре, — сказав я і побачив, як обличчя покоївки миттю проясніло. — Дякуємо за попередження. Матимемо це на увазі, аби не потрапити в незручну ситуацію.

— Завжди рада прислужити вашим світлостям, — уклонившись, відповіла Ніколета. Вона підійшла до дверей, щільно зачинила їх, відтак поспіхом повернулася до крана й закрутила обидва вентилі. — Ванна готова, панове. Якщо не заперечуєте, я зараз же візьмуся до вашого вбрання, простежу, щоб його негайно випрали. До ранку воно буде висушене й випрасуване.

Інна подякувала покоївці, з її допомогою швиденько роздяглася і влізла до ванни. Я ж лише заздрісно дивився, як дружина, повискуючи від задоволення, плюскалася в теплій воді, і чекав, коли піде служниця. А вона в свою чергу терпляче очікувала, коли я роздягнуся й віддам свою брудну одіж. Їй навіть на думку не спадало, що я можу соромитися.

„Владику, не манірся, — під’юджувала мене Інна. — Ти ж не соромився Суальди“.

„Так то ж Суальди, — заперечив я. — Вона нам як бабуся… Чесне слово, ці феодальні звичаї мене скоро доконають!“

Зрештою, я не витримав, роздягся лише до білизни і в такому вигляді поліз у воду. Покоївка зрозуміла цей прозорий натяк і, прихопивши мій верхній одяг, вийшла з ванної, нагадавши насамкінець, що вечеря почнеться в головній вежі за півтори години.

Тільки-но ми з Інною лишилися на самоті, я з полегшенням стягнув з себе мокру білизну і по шию занурився в мильну воду, яка духмяніла пахощами хвої та лугових квітів. Якийсь час ми мовчки ніжилися в ванні, мліючи від насолоди, нарешті Інна присунулася до мене, набрала в ківш води й вилила на себе. Я взяв шматок рожевого мила і намилив її волосся. Мені дуже подобалося мити Інну і зазвичай вона нічого не робила у ванні сама, з задоволенням дозволяючи мені прислуговувати їй.

— Отже, ми знайшли, кого шукали, — заговорила Інна, коли я закінчив з її волоссям і перейшов до шиї та грудей. — Ми зустріли інквізитора, і то раніше, ніж сподівалися… До речі, Владику, тобі не здалося, що він звідкись знає мене?

— Здалося, — відповів я. — Він так дивився на тебе, ніби ви з ним уже зустрічалися. Ти не пригадуєш його?

— Ні. Я певна, що бачу його вперше. Пам’ять у мене добра, а зовнішність де Каердена дуже примітна. Я б його не забула… Якщо тільки, — поквапилася додати Інна, — ми не зустрічалися років десять чи п’ятнадцять тому. — Вона зробила коротку паузу. — Тоді виходить, що я змалку була, як то кажуть, „під ковпаком“ у Інквізиції. А може, й ми удвох. Як ти гадаєш?

Я зітхнув:

— Навіть не знаю, сонечко. Сподіваюся, незабаром ми матимемо відповіді на всі запитання, зокрема й на це. А поки що я можу сказати лише одне: в усіх сьогоднішніх неприємностях є свій позитивний момент. Якби не Чорний Емісар, ми, можливо, не познайомилися б зі Штепаном і не поїхали б далі разом. А тоді хтозна, чим скінчилась би зустріч з розбійниками та їхнім ватажком-чаклуном. Та й цей напад нам прислужився — інакше ми не зустрілися б з Рівалом де Каерденом і втратили б щонайменше з місяць, добираючись трактом до Лемоса.

— Гм… — Інна встала на повен зріст, аби я міг помити їй живіт та ноги. — З твоїм останнім твердженням я, мабуть, не погоджуся. Ще під час розповіді Штепана про зустріч чорного мага Женеса з інквізитором Рівалом, я думала про те, що коли останній вцілів після сутички, то, цілком можливо, він і досі на Аґрісі. І вирішила дослухати історію до кінця, а потім уже поділитися з тобою своїми міркуваннями — та цьому завадили розбійники. Отож у будь-якому разі ми завернули б до Шато-Бокер.

— Умгу, справді, — погодився я. — А мені це навіть і на думку не спадало. Я просто слухав Штепана, роззявивши рота, і ні про що таке не думав.

— Ай, не прибіднюйся, Владику! Адже ти зразу сказав, що нам не уникнути зустрічі з герцоґом. Я певна, що ти дійшов такого висновку, почувши про інквізитора. У тебе дуже розвинене асоціативне мислення, і тому ти часом міркуєш навиворіт. Наприклад, замість побудувати елементарний лоґічний ланцюжокк: „при особі юного герцоґа перебував інквізитор — може, він і досі тут — отже, треба завернути до Шато-Бокер і про все дізнатися“, ти виходив з кінцевого результату: „Чомусь мені здається, що історія Ґарена де Бресі стосується і нас. Чому це?…“ Додумати до кінця ти не встиг, бо нас атакували розбійники.

— По-моєму, ти спрощуєш ситуацію, — зауважив я, змиваючи з її гарненького животика і струнких ніжок мильну піну. — Я був би дуже радий, якби наша участь у цих подіях обмежилася лише зустріччю з інквізитором. Але… Боюся, що все не так просто.

— А я й не кажу, що все так просто. Я теж боюся, що ми влипли в цю історію по самі вуха. І боюся, що навіть зустріч з інквізитором не покладе край нашим пригодам…

Коли ми закінчували митися, повернулася Ніколета з цілою горою сухих і теплих рушників. Інна подякувала їй за турботу і наказала не чекати нас, а йти у своїх справах. Цього разу служниця відразу зрозуміла, що її присутність у наших покоях небажана, і, забравши мою мокру білизну, залишила нас удвох.

Вибравшися з ванни, я закутав Інну в теплі рушники, на руках відніс її до спальні і вклав у ліжко. До вечері ще залишався час, і ми не хотіли марнувати його на розмови. Поруч зі мною була Інна — жінка, без якої моє життя втратило б сенс; поруч з Інною був я — перший і єдиний чоловік у її житті. Всі переживання останніх годин миттю відійшли на другий план, ми викинули з голови тривожні думки, на якийсь час забули про всі проблеми і цілком віддалися коханню. Ми любилися так палко, так жадібно, з такою пристрастю, ніби робили це востаннє в своєму житті…

Коли за годину ми покинули гостьові апартаменти, збираючись пройти до головної башти на вечерю, то застали у дворі метушню й біганину. Замок нагадував розтривожений вулик, усюди сновигали озброєні мечами, луками й арбалетами люди, і ніхто, здавалося, й не думав про вечерю. Два десятки дужих, міцних чоловіків, обливаючись потом, штовхали до головної брами велетенську незграбну споруду на колесах, яка досить віддалено нагадувала збільшену до неймовірних розмірів середньовічну мортиру.

— Владику, — промовила Інна, з острахом поглядаючи на „мортиру“. — Цю штуковину обплітають такі потужні чари і їх так багато, що коли вони вивільняться, від замку не лишиться каменя на камені.

Я ствердно кивнув. „Мортира“ була не просто обплутана чарами — її оточував справжній клубок з тисяч і тисяч гранично насичених енерґією маґічних „ниток“.

— Що ж тут, в дідька, коїться? — стривожився я. — На замок хочуть напасти? Чому ж тоді нас ніхто не попередив? І де… Ага, ось він!

Цієї миті я побачив інквізитора. Він ішов через двір у напрямку сторожової вежі і на ходу щось пояснював високому рудому чоловікові років сорока. Ми поквапилися їм навперейми.

— Пане де Каерден! — гукнув я. — Пане де Каерден, заждіть!

Інквізитор нарешті помітив нас і зупинився.

— А ось і ви… Ми з паном герцоґом саме збиралися послати за вами. Я спеціально наказав, щоб вас не турбували передчасно і не заважали відпочинку. Незабаром нам буде потрібна ваша допомога. — Потім він повернувся до свого рудоволосого супутника: — Монсеньйоре, дозвольте представити вам ґрафа та ґрафиню де Ланс-Оелі. Якщо ви пам’ятаєте, Вінченцо Торрічеллі розповідав про химерний заповіт Метра щодо Кер-Маґні…

— Так, Рівале, пам’ятаю, — неуважно відповів герцоґ; він лише ковзнув по нас поглядом, а відтак знову задивився кудись удалечінь. — Ласкаво прошу до мого замку, панове. На жаль, з вечерею доведеться зачекати. Слідом за вами завітали незвані гості, яким не терпиться побенкетувати за нашим столом. Тож треба влаштувати їм гідну зустріч.

— А що за гості? — спитала Інна. — Невже той самий чаклун, що напав на нас?

— Не лише він. Нас чекає битва з Женесом, злим ґенієм моєї сім’ї й бичем усього Аґріса. А також… — герцоґ на секунду замовк, його лице перекосила гримаса болю, — Разом з Женесом мої сини… Певніше, чудовиська, на яких він перетворив моїх хлопчиків. Рівал розповів, що з Сіґурдом ви вже познайомилися.

Ґарен де Бресі гірко зітхнув, схилив голову і лівою рукою скуйовдив своє руде волосся.

— Поговоримо про це пізніше, — втрутився інквізитор. — Зараз у нас мало часу. Ворог уже наступає, ми мусимо діяти. Ви допоможете нам?

— Ясна річ, — відповіла за нас обох Інна. — Ми зробимо все, що в наших силах. Але чесно попереджаємо, що можемо виявитися небезпечними помічниками. Ми погано контролюємо свою силу, точніше зовсім не контролюємо її…

— Атож, розумію, — перебив нас де Каерден. — Це вічна проблема всіх чаклунів-початківців, надто ж коли їхній дар пробуджений у зрілому віці. Я вже повідомив про вас командорові Торрічеллі. Сподіваюсь, він не зволікатиме й негайно вживе належних заходів. Людина з Лемоса має бути тут післязавтра ввечері, в крайньому разі — наступного дня зранку. А поки що покладіться на мене. Я допоможу вам приборкати сили, які ще не повністю підкоряються вашій волі. Отож не хвилюйтеся. — І він нетерпляче махнув рукою. — А зараз ходімо. Нам треба поспішати.

Я, Інна та Рівал де Каерден попрямували до сторожової вежі, а герцоґ лишився керувати людьми у дворі.

— Так от, — швидко заговорив інквізитор. — Зараз супротивник біля мосту, і можна не сумніватися, невдовзі він його захопить. Я збираюся використати проти Женеса знаряддя, над яким працював упродовж останніх двох років, — він кивнув у бік „мортири“, що сантиметр за сантиметром невблаганно просувалася до брами. — Це нагромаджувач сили. Думаю, ви бачите, скільки в ньому зібрано енерґії.

— Бачимо, — ствердив я. — І нам здається, що вона ось-ось вивільниться.

— Не хвилюйтеся, це оманливе враження, — заспокоїв нас де Каерден. — Вивільнення відбудеться лише за моєю командою. Найзручніша нагода для удару настане в той момент, коли Женес повністю зосередиться на іншій цілі. Це єдина можливість заскочити його зненацька.

— І як ви це зробите? — запитала Інна.

— Женес неодмінно спробує захопити головну браму. Це найвразливіше місце оборони замку, про що він, безумовно, знає. Тут він застосує свою маґію, а я намагатимуся стримувати його, доки він не спрямує всі свої зусилля на подолання мого опору. Сподіваюсь, що з вашою допомогою мені вдасться відволікти Женеса настільки, що він не встигне зреагувати на удар.

— Ми зробимо все, що в наших силах, — повторила Інна.

Тієї ж миті, як ми піднялися на сторожову вежу, здійснилося перше пророцтво інквізитора: ланцюги підйомного мосту обірвалися, і він звалився донизу, відкриваючи нападникам дорогу до замку. Від безлюдного спокою околиць не лишилося й сліду. Весь насип заполонили вершники в важкому бойовому обладунку; легко озброєні піхотинці тягли довгі облогові драбини, лучники й арбалетники перші кинулися через міст і відкрили стрілянину в захисників на фортечних мурах. За моїми оцінками, чисельність супротивника вже перевищила три сотні людей — а до них все підтягувались нові сили…

— Ну, нарешті! — промовив де Каерден тоном людини, яка вперше за багато років вдихнула свіже повітря. — Скінчилося моє довге чекання. Сьогодні хтось із нас неодмінно помре. Чи я, чи Женес… Невже Той, у чиїх руках доля людська, знову допустить, аби я зазнав поразки?!

— Ви відчуваєте присутність Женеса? — спитав я.

— Не лише відчуваю. Я вже бачу його. Вам, молоді люди, дуже пощастило, що Женес не встиг вчасно прибути на місце вашої сутички зі старшим сином герцоґа. Мабуть, він недооцінив вас і вирішив, що з вами легко впорається його помічник… його раб. А коли він збагнув свою помилку і кинувся її виправляти, було вже запізно.

— То все це діється через нас?!

Де Каерден силувано посміхнувся й похитав головою:

— Ні, панове. Судячи з усього, Женес давно готував напад на Шато-Бокер, а ви хіба що трохи підштовхнули його. Певно, він подумав, що мені в підмогу надіслали двох ненавчених чаклунів і поквапився напасти на замок, поки ми з вами не спрацювалися.

— Хоч там як, а ми все одно винні, — похмуро зауважила Інна. — Наша поява на Аґрісі спровокувала Женеса.

— За що ми з герцоґом вдячні вам, — сказав інквізитор. — Хай хто переможе у цій битві, сьогодні настане край нашим стражданням.

Де Каерден подивився на загін з двох десятків вершників, що неквапно просувалися насипом до поваленого мосту. На чолі загону їхав чоловік у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром.

— Дивіться-но, — промовив інквізитор, вказуючи на чільника загону. — Це він, Женес де Фарамон, ґраф де Торлор, що сотні років тому відібрав у мого роду всі його володіння і прирік багато поколінь моїх предків на рабство та злидні. Якщо буде на те воля Неба, сьогодні він поплатиться за свої злочини.

Тим часом загін під’їхав до мосту й зупинився. Чоловік у чорному спішився, підкликав до себе двох юнаків з хвилястим білявим волоссям і віддав їм якісь накази. Лучники та арбалетники посилили обстріл фортечних мурів, змусивши захисників поховатися в укриття, а по дорозі з драбинами напереваги рушили чотири штурмові загони.

І тут брама здригнулася від потужного удару. Почувся тріск дерева і скрегіт металу. Де Каерден миттєво зреагував і зміг пом’якшити силу удару. Ми з Інною негайно приєдналися до інквізитора, і спільними зусиллями нам поки що вдавалося стримувати натиск Женеса та його помічників. Однак ми відчували, як кожної секунди напруга зростає й зростає. Де Каерден допомагав тримати під контролем нашу силу і захищав від прямого контакту з супротивником, приймаючи всі удари на себе, тоді як Женес прикривався від нас синами герцоґа, використовуючи їх, мов живі щити. А ті чи то не розуміли цього, чи, може, їм було байдуже…

Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, по троє стояли з протилежних країв прірви, на дні якої вирували первозданні сили. Тим силам було однаково, на чиєму боці правда, вони не знали, що добре, а що погано, бо з’явилися ще до того, як хтось позначив межу між Добром та Злом. Вони були перше, ніж із Хаосу виник Порядок; перше, ніж один заявив, що він Світло, а інший — що він Пітьма; перше, ніж хтось сказав: „я люблю“, а хтось: „я ненавиджу“. Але вже після того, як усе це зникло, аби знову відродитися з нічого…

Чи навпаки?

Про це знав лише Той, хто стояв над усім сущим. Та чи є Він узагалі, чи Його просто вигадали зі страху перед незбагненним — цього не знав ніхто…

Шестеро людей, п’ять чоловіків і жінка, стояли з протилежних країв неподоланної прірви. Двоє з них любили і сподівалися. Двоє — ненавиділи, та все ж сподівалися. А двоє вже ні на що не сподівалися; вони забули про своє людське походження і сліпо підкорялися тому, хто зробив з них нелюдів.

Ті двоє, що любили і сподівалися, не знали, щo чекає на них у майбутньому, і були щасливі в своєму невіданні. Двоє, що жили в безнадії, взагалі не знали про існування майбутнього, для них це слово було пустим звуком. І лише ті двоє, в чиїх серцях палала ненависть, твердо знали, що в майбутньому є місце тільки одному з них. Але й вони не знали, що в їхньому поєдинку вирішується щось значно більше й вагоміше, ніж просто давній спір…

Ми з Інною проґавили мить, коли де Каерден застосував „мортиру“, яка на той час уже стояла посеред маленького подвір’я між середнім та зовнішнім мурами. Зненацька брама, що чимдалі дужче здригалася від ударів Женеса, зі страшним гуркотом повалилася — але не в той бік, куди штовхав її наш супротивник, а в протилежний, назовні. Женес та обидва його помічники, що колись були дітьми герцоґа, попадали додолу як підкошені. „Мортира“ за лічені секунди поглинула всі їхні життєві сили і залишила від них тільки оболонку. А потім з її жерла вирвався потужний смерч і налетів на вороже військо, розкидаючи людей навсібіч, мов пушинки. В повітря здійнялися хмари куряви, і сутінки перетворилися на ніч. Мої очі засльозилися, пил потрапив до носа й рота, я закашлявся. Інна виявилася кмітливішою, ніж я; вона негайно зажмурила очі й затулила обличчя своєю накидкою.

Тим часом смерч, промчавшись рівниною, досяг передлісся, вирвав з корінням кілька дерев і зник так само раптово, як і з’явився. Слідом за тим з неба пішов дрібний дощик і швидко прибив куряву.

Видовище, яке постало перед нашими очима, чимось нагадувало місячний ландшафт, з тією тільки різницею, що пилом тут були вкриті не моря й кратери, а подвір’я замку, фортечні мури, башти і вся рівнина довкола. То тут то там на насипу ворушилися невеликі горбочки, а через якийсь час вони набували обрисів людських фігур, що згодом підводилися, обтрушувалися і нещадно протирали запорошені очі.

До нас на вежу вибіг Ґарен де Бресі. Він важко дихав від хвилювання, а його смарагдові очі гарячково блищали.

— Ну, що?

— Все гаразд, — відповів йому інквізитор і спробував усміхнутися, однак здобувся лише на моторошний вищир. — Тепер можна пускати в хід мечі.

Очі герцоґа згасли. Слабка надія поступилася місцем сліпій покорі перед долею.

— Отже, вони… мертві?

— Вони вільні, монсеньйоре. Хай ця думка втішить вас. Замість сторіччями спокутувати провину свого предка, ваші діти знайдуть спокій і прощення там, де судилося бути лиш обраним. А зараз візьміть своїх людей і швидше закінчуйте цей спір неправих. Інакше не можна.

Скорботно схиливши голову, герцоґ зійшов донизу, а слідом за ним подались і воїни, що були разом з нами на вежі. Незабаром з двору почулись його чіткі команди. Захисники замку, проминувши арку зруйнованої брами, взяли під контроль повалений міст і швидко просувалися вздовж насипу. Вцілілі після шаленства стихії розбійники не чинили ніякого опору і навіть не намагалися втекти, а негайно складали зброю, віддаючи себе на ласку переможця. Втім, полонених виявилося небагато. Більшість укритих пилом горбочків ховали під собою мертві тіла ворожих воїнів. Десь серед них лежали сини герцоґа та їхній злий ґеній Женес, чия чорна душа зараз прямувала в найпохмуріші глибини пекла…

Немов відгукуючись на наші думки, де Каерден заговорив:

— От і все, його вже нема. Проте я не почуваю ні радості, ні тріумфу, ні бодай найменшого полегшення. Я теж доживаю останні хвилини на цім світі… Дивно, мені завжди здавалося, що людина, усвідомлюючи близькість і неминучість смерті, має підсумовувати своє життя, згадувати все, що зробила в ньому, і гарного, і поганого… Я ж з гіркотою думаю про ті маленькі радощі, яких не пізнав, про ті спокуси, перед якими встояв. Коли все життя до останку підпорядковуєш одній, хай і великій меті, коли присвячуєш себе служінню іншим, то наприкінці земного шляху починаєш шкодувати, що не встиг пожити бодай трохи для себе. Важко вмирати, жодного разу не пізнавши пристрасті, не кажучи вже про любов… — він підвів на нас сумні очі, і ми побачили, як у них згасають останні жаринки життя. — Коли ми відходимо туди, то нічого не залишаємо тут. Ми забираємо з собою весь біль і всю радість, і помиляється той, хто гадає, буцім, переступивши межу, ми отримуємо перепустку в нове життя, позбавлене тягаря попереднього. Це не так, повірте мені. На жаль, ні час, ні ненависть, не дають зцілення… Час лише рубцює рану, а ненависть перетворює гострий біль на тупий… І тільки зневага може допомогти врятувати роздерте на клапті серце… Слабкий може лише страждати, сильний — ненавидіти і пробачати… але тільки той, що вищий духовно, — зневажати… 

Він замовк, підійшов до зубця фортечного муру і, притулившись до нього спиною, повільно сповз додолу.

„Інно! Я не можу вловити жодної емоції. Він наче…“

— І не намагайтеся, юначе, — незворушно промовив інквізитор; його обличчя почало кам’яніти, а рот відкривався й закривався з неприродною автоматичністю. — Неможливо відчути емоцій того, хто відходить. Я вже на шляху туди, і всі мої балачки — лише передмова до останньої місії в земному житті. Ви вже даруйте за велемовність і не перебивайте мене, бо інакше я неодмінно про щось забуду. Згода?

Ми з Інною кивнули. Де Каерден знову заговорив:

— Я залишаю цей світ, коли в ньому все змінюється. Великих уже нема, і тепер доля людства в його власних руках. Маґія більше не править світом, а лише підтримує в ньому хистку рівновагу. Той, хто все життя бачив світло, відчуває на собі силу пітьми; а той, хто служив пітьмі, дивиться на світло без остраху. Тільки одиниці нині здатні любити по-справжньому, а решта вміє лише ненавидіти. Ви належите до цих небагатьох — і я щиро заздрю вам, як один із більшості… Запам’ятайте мої слова, це послання для вас. Ви мусите продовжити шлях, який, зрештою, приведе вас до останнього з прийшлих. Будьте обережні, але не бійтеся. Поряд з вами — сила минулого, а попереду — початок прийдешнього. І коли ви збагнете, в чому полягає теперішнє, то зумієте подолати темну міць, накопичену впродовж багатьох сторіч. Я зробив свою справу, а те, що лишилося, мене вже не стосується. Мимоволі ви втрутилися в давній спір, тож тепер вам належить поставити в ньому крапку. В чужій розповіді знайдіть ключ, з його допомогою відчиніть двері і йдіть туди, де зараз потрібні, там вас чекатимуть… Оце, мабуть, і все. Прощавайте. І до зустрічі.

Ми вирішили, що все вже скінчилося, аж раптом інквізитор ворухнувся й розплющив очі. Його погляд не був людським. Це був погляд вищої істоти, незмірно далекої від усього земного. Нам стало моторошно…

— І наостанок запам'ятайте, — промовив він. — Небезпечний не той демон, що нападає у відкритому бою, а сумніви всередині вас, через які ви багато втрачаєте в своєму житті, навіть не спробувавши пізнати істину… От тепер справді все.

Наступної миті очі де Каердена знову заплющилися, і він завмер у непорушності.

Хвилину я простояв, нерішуче дивлячись на інквізитора, потім опустився перед ним навпочіпки і взяв його за зап’ясток, намагаючись відшукати пульс.

— Все марно, Владику, — сказала Інна. — Вже хвилин зо п’ять, як у нього зупинилося серце. Отож з нами говорив не просто динамік, а динамік без живлення. І те, що він сказав, ні в якому разі не можна назвати маячнею вмирущого. До нас зверталася вже мертва людина. Ось тобі й маґія, яка більше не править світом!

Я скинув з себе короткий плащ і вкрив ним інквізитора. Потім випростався й повернувся до дружини.

— Терпіти не можу, коли зі мною говорять загадками, — промовив я. — Чому б тим чи тому, чиє послання передав нам Рівал де Каерден, не висловитися прямо, без усіляких натяків і алегорій. А так єдине, що я второпав, нагадує президентський наказ з комедійного фільму: „Ти вибуваєш, вони вбувають“. Але куди ми вбуваємо і чому вибув інквізитор, — залишається нез’ясованим.

— Ну, припустімо, на питання „куди“ відповідь більш-менш зрозуміла, — зауважила Інна. — Ми вбуваємо, певніше влипаємо, чи то пак — уже влипли, в протистояння двох вселенських сил, які умовно назвемо Світлом та Пітьмою. Природним чином, ми опинилися на боці Світла. А ще й, усупереч власній волі, втрутились у давній спір. І хтось (я навіть думати боюсь, ким він може бути) вирішив, що останню крапку належить поставити нам. Рівал казав, що ми віднайдемо ключ у чиїйсь розповіді; можливо, це історія герцоґа… — Вона зітхнула й розгублено подивилася на мене. — Боюсь, Владику, в нас немає вибору. Ми мусимо поставити цю кляту крапку.

— Поставити крапку, — з гіркою усмішкою повторив я й обвів поглядом околиці замку. — А чи не краще було б, якби за це взявся хтось інший? Скажімо, той самий хтось, на кого ти боїшся навіть подумати. А ми… Сьогодні довкола нас загинуло стільки людей, що я мимоволі почуваю себе темним ангелом смерті — і аж ніяк не лицарем Світла.

— Не кажи так! — Інна підійшла до мене і схилила голову до мого плеча. — Ми ж не винні, що опинилися тут у момент розв’язки.

Я погладив її потемніле від пилу волосся.

— Не намагайся обманути себе й мене. Однаково нічого не вийде: ми з тобою чудово розуміємо, що їм потрібні саме ми, хоча не й знаємо навіщо.

Інна підвела голову й зазирнула мені в очі:

— Я б не стверджувала це так категорично. Певна річ, не можна вважати простим збігом обставин, що після зустрічі з Чорним Емісаром нас двічі намагалися вбити одні й ті самі люди. Але якщо в першому випадку напасти на нечисленний загін на лісовій дорозі було цілком лоґічним учинком, то для атаки на добре укріплений замок з потужним гарнізоном потрібні дуже вагомі підстави. І я гадаю, що Женес вирішив одним ударом убити двох зайців. Я звісно, високої думки про себе, та все ж не вважаю себе центром всесвіту. Отже: а) Женесові потрібні були ми; б) окрім нас, йому потрібен цей замок; в) замок чи те, що є в замку, для нього було таким важливим, що він поставив на кін усе, включаючи власне життя, — Інна замовкла і подивилася на накрите моїм плащем тіло де Каердена. — Тут йому не місце, — сказала вона. — Треба віднести його вниз.

Я погодився з дружиною, а позаяк на сторожовій вежі нікого, крім нас, не було, ми вирішили спуститися у двір по допомогу. І перший, кого зустріли там, був Штепан з двома своїми людьми.

— Оце так-так, панове, — звернувся він до нас. — А я гадав, що в цьому житті мене вже ніщо не здивує. Але щоб протягом одного дня спершу пообідати з Чорним Емісаром, потім зустрітися з лісовими розбійниками, якими керував злий чаклун, пережити штурм замку і нарешті стати свідком маґічного поєдинку, що скінчився безумством сил природи… — він розгублено похитав головою. — Та що й казати! Якщо це все відбувається через вас, то дозвольте мені й надалі бути поруч. Допомагаючи вам, я здійсню безліч богоугодних вчинків і завчасно забезпечу собі тепленьку місцину в раю.

— Ну от! — сумно промовив я. — Ви вже іронізуєте. Ще кілька хвилин тому я б не оцінив вашого чорного гумору і взяв би ваші слова надто близько до серця, але зараз… Зараз можу сказати лише одне: схоже, це тільки початок. Далі може бути ще цікавіше.

— Тоді вирішено, — твердо заявив Штепан. — Я лишаюся з вами. Якщо, звичайно, ви не заперечуєте.

— Що ви, бароне, жодних заперечень, — відповів я. — Та як же ваша служба королю Ґуннару?

— Вона ще не почалася, монсеньйоре. Зараз я вільний і вважатиму за честь запропонувати вам свою шпагу.

— Ми її приймаємо, пане Сіміч, — сказала Інна і кволо посміхнулася. — А то й справді: що ж це за ґраф та ґрафиня без почту.

Я вже хотів звернутися до Штепана з проханням допомогти нам перенести загиблого інквізитора, коли побачив, як до замку повертається герцоґ. Ми поквапились йому назустріч і розповіли про смерть де Каердена.

Ґарен де Бресі вислухав нас спокійно, але в глибині його зелених очей ховався гострий біль. Він попросив усіх лишатися внизу, а сам піднявся на вежу і за хвилину повернувся, несучи тіло інквізитора.

— Сьогодні Рівал урятував багато життів, — скорботно промовив він. — Я поховаю його в Хасседоті, разом з Сіґурдом та Ґійомом. Хай це буде їм пам’яттю і спокутою гріхів мого роду.

Ми мовчки пройшли слідом за ним до невеличкої церкви поблизу найдревнішої на вигляд південної башти. Герцоґ поклав де Каердена біля вівтаря, де вже лежали тіла обох його синів. Ми з Інною зауважили, що вхід до церкви охороняли двоє вартових з мечами наголо, а ще двоє стояли всередині, обабіч вівтаря. Мечі в усіх чотирьох були срібні, а на шиї у кожного висіли „ланцюги сили“. Це були охоронні амулети, що до певної міри нейтралізували вплив маґії на власників; однак, разом з такою корисною для простої людини властивістю, вони негативно впливали на нервову систему, тому до їхньої допомоги вдавалися лише за виняткових обставин. Напад Женеса на замок якраз і був надзвичайною ситуацією; але те, що герцоґові воїни не познімали „ланцюгів сили“ відразу після розгрому противника, був лихий знак.

Коли ми разом вийшли з церкви, герцоґ промовив:

— Мені потрібно близько години, аби владнати деякі невідкладні справи, потім я буду весь до ваших послуг. Перед боєм Рівал сказав, що в разі його смерті я можу покластися на вас. — І, випереджаючи наше запитання про „ланцюги сили“, додав: — Ті застережні заходи, можливо, зайві, та береженого Бог береже. Ми досі не знайшли Женеса — а я не вгамуюся, доки на власні очі не побачу його трупа…

*

Прислуга в замку знала свою справу. Поки ми з Інною були в ванній, змиваючи з себе свіжий бруд, у вітальні для нас накрили стіл. Після всіх сьогоднішніх пригод ми обоє вмирали з голоду і взялися до вечері з дуже гарним апетитом, якого не змогли відбити навіть спогади про пережиті страхіття.

Герцоґ прийшов, коли ми вже закінчували трапезу. Він мовчки обвів кімнату похмурим поглядом, відтак виразно подивився на слуг. Ті зрозуміли його без слів і квапливо вийшли з покоїв. Тоді герцоґ важко опустився на вільний стілець, налив собі повного келиха вина і одним духом вихилив його.

— Перепрошую за безцеремонність, панове, — сказав він. — У мене просто не витримують нерви. Після смерті батька лише постійна присутність Рівала давала відчуття певності й безпеки. А тепер він мертвий, і я не соромлюся визнати, що відчуваю себе безпорадною дитиною. Женес де Фарамон, цей виродок, переслідував нашу сім’ю майже тисячу років, і на мою долю випала найстрашніша частина його помсти.

Ґарен де Бресі замовк і знову налив собі вина. Цього разу він пив повільно, маленькими ковтками, і якось розгублено дивився на Інну. Мовчання все затягувалося. Нарешті ми збагнули, що він ніяк не може зібратися з думками і гарячково шукає зачіпку для продовження розмови.

— Пане герцоґ, — прийшла на допомогу Інна. — Давайте про все по порядку. Почнімо з того, коли ваш рід уперше зіткнувся з Женесом.

Герцоґ полегшено зітхнув і з вдячністю подивився на неї.

— Це дуже давня історія, — заговорив він. — Мабуть, варто почати з того, що по чоловічій лінії мій рід походить з Основи, і коріння його на півночі Франції. Ще з часів Людовіка Лисого мої предки володіли землями як у Нормандії, так і в Бретані. Бувши васалами обох герцоґів і перебуваючи з ними у віддалених родинних зв’язках, вони брали участь у багатьох їхніх військових авантюрах, найграндіознішою з яких був похід Вільгельма Нормандського в Англію…

З подальшої розповіді герцоґа ми дізналися, що його далекий предок Бодуен де Бресі з ентузіазмом відгукнувся на заклик Вільгельма, негайно спорядив корабель і разом зі своїми вояками відплив із Шербура до Гавра, де планував приєднатися до нормандського війська. Однак доля вирішила інакше, і несподіваний шторм відніс судно далеко в море. Буря не стихала цілий день і всю ніч, а вранці, коли море заспокоїлося, Бодуен де Бресі та його люди побачили за кілька миль на північ берегову смугу.

Позаяк шторм гнав корабель на північний схід, Бодуен вирішив, що це південне узбережжя Девону чи навіть Корнуолу. Однак то було на так. За іронією долі, корабель Бодуена потрапив у міжпросторовий тунель, таємно прокладений темними силами для останньої спроби Прориву на Землю насамкінець Нічийного Сторіччя. Завдяки цій випадковості, інквізитори вчасно виявили тунель і зруйнували його, відвернувши загрозу Прориву.

А Бодуен де Бресі та сотня його людей, опинившись у чужому світі, незабаром переконалися, що про повернення додому годі й мріяти. Втім, більшості з них гріх було нарікати на нещасливу долю. Вони потрапили на Аґріс якраз у той час, коли християнський король Ліону намагався поширити свою владу на прилеглі до його держави території, що перебували під контролем могутнього союзу язичницьких племен. У кожному з них формально урядувала рада старійшин, однак фактичним лідером і одноосібним правителем був старший жрець. Слово жерця було законом для всіх членів племені, він міг скасувати будь-яке рішення ради старійшин та громадського віча, ухваливши на противагу йому своє. А всі общинні й племінні жреці, в свою чергу, беззаперечно підкорялися верховному жерцеві — Заклинателю Стихій, непримиренному ворогові християнства та інших позитивних реліґій.

Швидко зорієнтувавшись у ситуації і зрозумівши, що вороття немає, Бодуен де Бресі запропонував королю свої послуги у війні з язичниками. Його загонові сприяв успіх, і за неповні чотири місяці нормандці власними силами захопили всі південно-східні території язичників. Тепер у володінні Бодуена де Бресі було в десятки разів більше землі, аніж на Основі.

Втім, на цьому він не зупинився. Ретельно зібравши інформацію і встановивши місцеперебування верховного жерця, вирішив швидким маршем пройти до його фортеці і зненацька заскочити Заклинателя Стихій у власному лігвищі. Бодуен де Бресі розраховував, що, позбавлені загального керівництва, язичники невдовзі вгрузнуть у міжплемінних чварах і стануть легкою здобиччю для організованого війська.

План був ризикований, якщо не сказати — самовбивчий; однак Бодуена підтримала більшість його лицарів, що прагнули нових володінь. За давніми переказами, ввечері напередодні походу, коли майбутній герцоґ Бокерський прийшов до церкви попросити благословення Господнього, він зустрів там дивного незнайомця, найпевніше, одного з Великих, стверджують, що це був сам Метр. Незнайомець сказав Бодуенові, що він не просто йде на герць з лихим чаклуном; це буде одна з останніх битв з силами Пітьми в сторічній війні за нове тисячоліття людства. Наприкінці розмови таємничий візитер благословив Бодуена і дав скромний на вигляд перстень, наказавши носити його на середньому пальці правої руки. За словами незнайомця, це не дозволить Заклинателю Стихій застосувати свою чорну маґію і завадити чесному поєдинкові.

Наступного дня вдосвіта предок Ґарена де Бресі виступив у похід, і за два тижні, 17 березня 1067 року, його військо підійшло до головної цитаделі язичників, до лігва Заклинателя Стихій. Штурм почався відразу ж, і після запеклого бою лицарі Бодуена де Бресі увірвалися в середину фортеці. Недобитки ворожого війська замкнулися в кам’яній башті й довго оборонялися, та, зрештою, нормандці подолали їхній опір, піднялися по крутих сходах на верхню терасу й побачили там головного жерця. Він був одягнений у довгу чорну сутану з каптуром, а в руках тримав палицю з чорного дерева. Завидівши Бодуена де Бресі, чаклун спрямував на нього палицю й почав читати якесь заклинання, але на перших же словах спіткнувся.

— Тобі пощастило, лицарю з Землі, — сказав він. — Я не зможу покарати тебе і ще багато поколінь твоїх нащадків, надто вже могутня сила стоїть за тобою. Та мине дев’ять сторіч і знову прийде мій час; я повернуся на Аґріс і жорстоко помщуся твоєму родові.

З цими словами жрець щез у пекельно-червоному полум’ї. Там, де він стояв, з’явилася в підлозі конічна вирва з гладенькими, немов відполірованими, стінками, а поряд лежала вплавлена в кам’яну плиту чорна палиця.

Бодуен де Бресі не забув погрози жерця і поставився до неї дуже серйозно. Він лишив письмове застереження нащадкам, а сам відтоді ані на мить не знімав персня і заповів поховати його з ним, аби після смерті не стати здобиччю Заклинателя Стихій…

Скінчивши розповідь про свого предка, Ґарен де Бресі хвилину помовчав, потім знову заговорив:

— Оце все, що відомо про першу зустріч моєї сім’ї з Женесом де Фарамоном. Я почув цю історію вже після смерті мого батька.

— А що, власне, сталося з вашим батьком? — я намагався говорити м’яко, бо бачив, яких неймовірних зусиль коштувало герцоґові зберігати спокій. — Якщо не помиляюся, він був першим із нащадків Бодуена де Бресі, кого через дев’ять сторіч мала спіткати помста Заклинателя Стихій.

— Так воно й сталося, — похмуро промовив герцоґ, починаючи наступну розповідь. — Мій дід помер дуже молодим, і батько у трирічному віці успадкував князівство. Можливо, це стало головною причиною всіх лих, що звалилися на нашу родину. Хоча мої предки давно забули про застереження Бодуена, та всі вони, за рідкісним винятком, були людьми розважливими й обережними. На жаль, мій батько якраз і належав до цього винятку. Його мати була при ньому регентом і так його любила, що опинилася в цілковитій залежності від нього й виконувала будь-які його примхи, заплющуючи очі на всі витівки малого шалапута. За її потурання батько виріс украй легковажною й безвідповідальною людиною; власне кажучи, він так і не став дорослим чоловіком, а на все життя лишився вередливим підлітком. Гуляв-пив без просипу, тижнями пропадав на полюванні, вештався по корчмах і водився з вельми темними особами. Окрім усього іншого, він був затятим гравцем і часом програвався так, що починав закладати родові землі. Ні одруження, ні моє народження нічого не змінили. Мої спогади про нього не можна назвати приємними. З матір’ю він був жорстокий і цинічний, зі мною — незмінно грубий, і тільки наша остання розмова… — герцоґ зробив паузу, знову наповнив свого келиха й випив. Потім видобув з кишені кілька списаних аркушів паперу і поклав їх перед нами на стіл. — Слуга розбудив мене серед ночі, попросив одягнутися і провів до батькового кабінету. Батько чекав там — похмурий і змарнілий, але зовсім тверезий. Він був чисто виголений і охайно вдягнений, що йому було аж ніяк не властиво, бо навіть на власне весілля він примудрився прийти з триденною щетиною і в камзолі з надірваним коміром. Батько дав мені нерозкритого листа і звелів прочитати його, коли з ним щось станеться. А потім попросив вибачення за все, що заподіяв мені в житті. Це була моя остання зустріч з ним, і я досі пам’ятаю її до найменших подробиць. За кілька днів сталося те жахіття на полюванні… Втім, я гадаю, що спершу варто прочитати, що він написав.

Інна мовчки взяла листа, швидко пробігла очима перший аркуш і передала його мені. Я зауважив, що цупкий папір по краях потертий, а текст подекуди розмазаний; це беззаперечно вказувало на те, що впродовж минулих років листа неодноразово перечитували. Почерк був розгонистий і неакуратний, нерівні рядки налазили один на один…

„Любий сину!

Не знаю, чи зможеш ти пробачити своєму батькові, прочитавши ці рядки, та й не дуже розраховую на це. Я пишу їх з іншою метою — у сподіванні, що моя відверта сповідь бодай трохи зарадить тобі в боротьбі з прийдешніми бідами. Лише припустившись фатальної помилки, я став замислюватися над своїми вчинками і гірко пошкодував, що не помер ще в колисці. Змарнувавши своє власне життя, заподіявши багато страждань усім, хто мене любив, я, зрештою перевершив самого себе і загубив не лише свою душу, а й душі своїх іще ненароджених онуків… Але про все по порядку.

Перша зустріч з моїм злим ґенієм відбулася на свято весни 1968 року. Якось уночі, під час гри в покер, я геть програвся й запропонував під заставу старовинний перстень, знайдений моїм дідом при реконструкції каплиці в Шато-Бокер. Мої партнери відмовилися прийняти його на кін; на їхню думку, він не мав ніякої реальної цінності.

Та раптом з глибини залу (а це було в одному зі столичних гральних домів) з’явився літній панок у чорному камзолі без прикрас і в чорному манто. Він рішуче підступив до нашого столу, подивився на мене і сказав, що вірить у моє щастя. Відтак запропонував безвідсоткову позику на суму, що втричі перевищувала необхідну для продовження гри, а перстень погодився взяти лише на знак моєї подяки за цю послугу. Я був захоплений азартом і, певно ж, радо прийняв його люб’язну пропозицію. Я продовжив гру, мені щастило, і на ранок я виграв стільки грошей, скільки не вигравав ще ніколи в житті. Тут варто було б зупинитися — та я, на жаль, ніколи не був стриманою людиною.

Наступного вечора гра поновилася в тому ж самому товаристві, але фортуна відвернулася від мене, і я втратив майже весь учорашній виграш. Та ось мені прийшла чудова карта, і я ризикнув поставити на кін решту своїх грошей. Попадали всі гравці, окрім одного араба з далекої Грані, який за час свого недовгого перебування в Альбіні розкидався грішми з такою легкістю, немовби був самим Крезом. Цей араб, не пригадаю вже його імені, підняв ставки ще вище, чого, правду кажучи, я ніяк не сподівався. Сума була просто фантастична, а у мене не лишилось ані шеляга. Мене охопив розпач, адже я знав, що ніхто не позичить таких грошей — усі завсідники цього грального дому знали, що я дуже неохоче віддаю борги, часом навіть зовсім не повертаю. А клятий араб не визнавав ні чеків, ні розписок, він вимагав лише готівку.

Я бачив, що виграш вислизає з моїх рук… Аж раптом помітив у дальньому кутку залу мого вчорашнього знайомого в чорному вбранні і негайно кинувся до нього з проханням про позику. Трохи подумавши, той виклав на стіл пачку кредитних білетів королівської скарбниці і згорнутий аркуш паперу. Він заявив, що згоден позичити ці гроші, якщо я в присутності свідків письмово присягну безсмертям своєї душі, що зіграю з ним одну гру на будь-яку, запропоновану ним ставку, а в разі моєї смерті це зобов’язання перейде до мого сина. Умови були, м’яко кажучи, підозрілі, та, побачивши гроші, я розгубив рештки обачності й без жодних вагань погодився. Треба відзначити, що я взяв гостро заточене перо так незграбно, що примудрився вколоти собі пальця. Чоловік у чорному забрав розписку, а натомість видав гроші. Коли ми з арабом відкрили карти, то виявилося, що я виграв. Я тут-таки повернув незнайомцеві борг, після чого той пішов і більше в гральному домі не з’являвся.

Відтоді минуло п’ять років. Пам’ять у мене коротка, отож з часом я зовсім забув про чоловіка в чорному і про нашу з ним угоду. Та одного дня він сам нагадав мені про своє існування. Я саме гостював у Альбіні, куди приїхав розбиратися з судовими позовами сусідів. Доповіли, що мене хоче бачити якийсь Женес де Фарамон де Торлор. Я ніяк не міг пригадати людину з таким іменем, однак, знаючи про свою звичку напідпитку заводити всілякі знайомства, погодився прийняти його.

То був мій кредитор — тільки цього разу одягнений не в чорний камзол, а в довгу чорну сутану з каптуром. Без будь-яких передмов він нагадав про нашу угоду й запропонував зіграти одну гру, ставка в якій — моя душа. Я був такий приголомшений, що не спромігся вимовити жодного слова. А він показав підписану моєю кров’ю розписку і зауважив, що в разі відмови має повне право забрати мою душу й без гри, а сама гра лише дає мені можливість усе виправити. Я відразу ж збагнув, до чого все йде. Хтось розумніший і розсудливіший на моєму місці, мабуть, відмовився б від гри, аби не загрузнути ще глибше в диявольських тенетах. Але я…

Певна річ, я програв. Женес усміхнувся і сказав, що з цієї миті „володар“ передає мене під його повну владу, і якщо я не виконаю бодай одного з його бажань, то потраплю прямісінько в пекло, а це бажання виконає за мене мій син.

За півроку, які минули відтоді, я вчинив стільки гріхів, що тепер мені в будь-якому разі гарантоване місце в пеклі. Я покірно виконував найжахливіші бажання Женеса, щоразу тішачи себе надією, що його збочена уява от-от виснажиться. Але те, що він зажадав сьогодні, перевершило найгірші сподівання. Він захотів, аби я віддав йому душі своїх онуків — твоїх ще не народжених дітей, сину! При цьому Женес знову нагадав, що бажання, яке я відмовлюсь виконати, відповідно до угоди, стане твоїм зобов’язанням.

Не знаю, чи правомірна така умова, та боюсь, що лукавий усе передбачив. Гадаю, він не вимагав твоєї душі тільки тому, що ти народився ще до укладання нашої угоди, а отже, я не мав права розпоряджатися твоєю долею. Але є ще слабка надія, що Женес намагається ошукати мене і хитрістю запопасти собі нових рабів. Хоч там як, я вирішив, що краще пізно, ніж ніколи, і відмовив йому. Він наказав мені готуватися до зустрічі з „володарем“ і зауважив, що це однаково не врятує моїх онуків.

Мої дні на цім світі вже добігають кінця, і, правду кажучи, я нетерпляче чекаю смерті. Навряд чи в пеклі буде гірше, ніж зараз. Я не прошу в тебе пробачення, синку, бо знаю, що моїм учинкам немає ні прощення, ні виправдання. Я лише благаю тебе бути обережним. Прощавай. Нехай буде з тобою Той, чиє ім’я мені, грішнику, не годиться поминати.

Твій батько, Олаф Ґабріель де Бресі,

двадцять восьмий герцоґ Бокерський.

Хасседот, 9 вересня 1973 року“.

Дочитавши до кінця листа, я поклав останній аркуш на стіл і подивився на герцоґа. Ґаренові де Бресі було лише сорок років, однак він виглядав на шістдесят. Йому довелося спокутувати гріхи свого батька і прийняти на себе всю міць помсти, виношуваної впродовж дев’яти сторіч.

Герцоґ, тим часом, продовжив свою розповідь:

— Наступного ранку батько поїхав з Хасседота в Шато-Бокер, а за шість днів загинув на полюванні від рук Женеса… Чи не загинув. Не знаю… А я, прочитавши батькового листа, негайно відрядив гінця до Лемоса, в найближче командорство Інквізиції. Десь за місяць по тому приїхав сам верховний король у супроводі кількох інквізиторів. Уважно вислухавши мене й ознайомившися з листом, Метр сказав, що відтепер я перебуватиму під постійною опікою Рівала де Каердена. Рівал став мені за старшого брата, якого в мене ніколи не було, і за батька, якого я майже не знав. Багато в чому нас об’єднувала спільність долі, певніше те, що обидві наші родини зазнали лиха від Женеса де Фарамона. Цей нелюд народився на Основі, в давньому фінікійському місті Тирі; там він був жерцем Вельзевула, а потім зрадив своїх співвітчизників, вступивши у змову з фараоном Тутмосом, і допоміг захопити Тир єгиптянам. Згодом він правив чорні шабаші у карфагенян і водив їхні кораблі до берегів Куби… Рівал багато розповідав мені про Женеса, кровного ворога свого роду. Гадаю, вас зацікавить і ця історія.

Почну з того, що за десять років після своєї поразки на Аґрісі Женес з’явився на Основі, у Ванні, що на південному сході Бретані, і втрутився в боротьбу за герцоґський престол. У цьому північнофранцузькому князівстві знатне дворянство надихав приклад ґрафів Паризьких Робертинів, які в минулому сторіччі стали королями Франції, і кожен з могутніх бретонських вельмож вважав справою престижу претендувати на владу в герцоґстві. Женес виступив на боці одного з претендентів, збираючися згодом усунути свого соратника й посісти його місце. Та на шляху чорного мага став Буґар Валенський, предок Рівала де Каердена, старший жрець кельтського язичницького культу. Він збагнув, щo за сила стоїть за новоявленим претендентом, і рішуче виступив на захист законного герцоґа. Женесові так і не вдалося здійснити задумане, але перед тим, як покинути Основу, він смертельно поранив Буґара, а в його сина відібрав пам’ять і продав на півдні Франції, як простого смерда. Такою була помста колишнього жерця фінікійського бога смерті старшому жерцю бретонських друїдів.

Минуло кілька сторіч, перш ніж нащадки Буґара Валенського звільнилися від ганебного рабства. І лише після того, як один із них потрапив на очі інквізиторові, що виявив у нього великий чаклунський дар, вони дізналися про своє походження й поставили собі за мету помститися Женесові за всі приниження їхнього роду. Предки Рівала відшукали сліди свого ворога у фінікійських колоніях Північної Африки, на Кубі, де він був жерцем племені Таїно, і в містах майя Тулімі та Ісмалі. Женес водив конкістадорів Кортеса й Пісаро до скарбниць ацтеків та інків; на Грані Аро він спалив острів Кондар дотла; в Німеччині він був з Валенштайном під час Тридцятирічної війни і став одним із його вбивць… Цей перелік можна продовжувати до нескінченності, і всюди довкола Женеса вирувало море крові й людських страждань. Починаючи з сімнадцятого сторіччя, серед його супротивників завжди з’являвся один із роду Буґара Валенського, але ніхто з них не мав досить часу і сил, аби здолати свого кревного ворога. Та ось, з початком Нічиїх Літ, Женес повернувся на Аґріс для здійснення своїх давніх планів помсти моїй родині. Дізнавшись про це, Рівал переконав верховного короля й Вищу Раду Інквізиції дозволити йому залишитися на нашій Грані. Отак він опинився тут.

Герцоґ на секунду замовк, простягнув руку до ґрафина з вином, проте передумав і з жалем похитав головою.

— Мабуть, мені не варто було одружуватися й народжувати дітей, — знову заговорив він. — І вже напевно, не треба було брати за дружину дівчину з чаклунської родини, хай навіть королівської. Однак із плином часу, коли нічого не відбувається і відчуття небезпеки слабшає, завжди робиш необачні вчинки. Рівал покладався на свій маґічний хист і на Метрове благословення, а я — на те, що Женес погамував свою жадобу помсти, згубивши мого батька. Та ми обидва помилялися.

Понад три роки тому Рівал надибав у архіві щоденник мого прапрадіда, котрий, як виявилося, потай забавлявся чорнокнижництвом. Одного разу йому вдалося викликати слугу Нечистого й запроторити його до пляшки, скріпленої Соломоновою печаткою. Якимось чином той зумів звільнитися, але чомусь не зміг заподіяти прадідові ані найменшої шкоди. Перш ніж повернутися до пекла, злий дух пообіцяв, що ця витівка не залишиться безкарною, і в період Нічиїх Літ його володар визнає будь-яку клятву, якщо вона здатна зашкодити нашій родині.

Дуже схвильований цим відкриттям, Рівал сказав мені, що раніше він недооцінював навислої над Сіґурдом та Ґійомом небезпеки, і запропонував негайно вивезти хлопців з Аґріса. Я звик сліпо довіряти йому в усьому, тому без жодних заперечень став готуватися до від’їзду. Не знаю, звідки взялася версія, буцім я оголосив про це публічно; все робилося таємно, і навіть найближчі родичі нічого не знали… А втім, це не допомогло — мабуть, серед прислуги був шпигун Женеса, який щось запідозрив і сповістив свого господаря. Рівал звернувся до верховного короля з проханням забрати хлопців до Вічного Міста, проте Метр був чимось заклопотаний і звелів добиратися до Лемоса своїм ходом. Після цього Рівал ще дужче занервувався. Ми прискорили приготування, та вирушити не встигли — Женес з’явився раніше. Його поєдинок з Рівалом тривав майже годину, і весь цей час ні я, ні мої сини не могли ворухнутися. Сутичка закінчилася поразкою Рівала, добре що не його смертю. Женес увійшов до кімнати, де ми були втрьох, і сказав, що відтепер Сіґурд та Ґійом належать йому. Він покликав їх, і вони пішли за ним. А на порозі Женес повернувся і додав, що не мине й п’яти років, як мої сини роздеруть мене на шматки, але спершу вони перетворять моє життя на пекло…

Ґарен де Бресі важко зітхнув:

— Про те, що відбувалося впродовж останніх трьох років, боляче й згадувати. Мої сини стали найжорстокішими розбійниками на Аґрісі, і я нічого не міг удіяти. Вони грабували й убивали подорожніх, викрадали дітей і незайманих дівчат, влаштовували разом з Женесом шабаші й приносили людські жертви. Незважаючи на всі зусилля, нам не вдавалося зупинити їх, вони були всюдисущі й невловимі. Рівал був певен, що рано чи пізно вони спробують напасти на Шато-Бокер, і готувався до цього дня. Ну, а чим усе скінчилося, ви знаєте.

Все-таки не стримавшись, герцоґ випив ще трохи вина. Потім похмуро промовив:

— Втім, ще невідомо, чи справді все скінчилося. Мої люди досі не знайшли тіла Женеса.

— Як же так? — запитав я. — Адже „мортира“ вдарила прямісінько в нього. І ми не відчули з його боку ніякого опору.

Інна мовчки кивнула, погоджуючись зі мною.

— Не знаю, панове, — сказав герцоґ. — Я не чаклун і нічого певного сказати не можу. Проте факт наявний: Женеса ніде немає.

— Отже, він вижив і втік, — замислено промовила Інна. — Або ж… Чи не міг він проникнути в замок?

Герцоґ кивнув:

— Це не виключено. Про всяк випадок я наказав усім воїнам не знімати „ланцюгів сили“, — він торкнувся срібного ланцюга на своїх грудях. — Та це мало зарадить, якщо Женес уже в замку.

— А ви не перевіряли серед полонених? — спитав я.

— Атож, це спадало мені на думку. Але серед полонених його немає. Женес міг потрапити сюди ще простіше… — герцоґ на хвилю зам’явся. — Річ у тім, що коли ми брали полонених, брама на кілька хвилин лишилася без нагляду.

— Гм-м, — протягнув я. — Якщо Женес десь тут, то він напевно щось замишляє. Але що?… Скажіть, цей замок дуже старий?

— Йому вже дев’ять сторіч. Шато-Бокер збудував герцоґ Бодуен на місці захопленої ним фортеці Заклинателя Стихій. А південна башта ще древніша. Вона збереглася з язичницьких часів.

— І що там?

— Нічого особливого. Продовольчі склади.

Я встав і пройшовся кімнатою.

„Інно! Гадаю, нам слід оглянути цю башту“.

„Й особливо її верхню терасу“.

„Ага! Отже, ти подумала про те ж саме…“

— Пане герцоґ, — промовив я вголос. — Якщо башта лишилася ще з тих часів, коли тут хазяйнував Женес, то, можливо…

Ґарен де Бресі миттю підхопився.

— Атож, звісно! Я мав би зразу про це подумати… Ходімо! Мерщій! — І він стрімголов кинувся до дверей.

Прихопивши з собою меча, я побіг за ним. Інна не відставала від мене ні на крок.

„Твоя правда, Владику, — подумки зауважила вона. — Наші пригоди лише починаються“.

„Ой, Інночко! — відповів я. — Я ж так хотів помилитися…“

Ми зійшли вниз, перетнули двір і опинилися біля входу в південну вежу. Герцоґ почав розбирати в’язку ключів, аж раптом завмер і, глянувши на мене, потягнув за сталеве кільце. Двері прочинилися.

— Привіт! — почувся поряд голос Леопольда. Немов привид, він вискочив з пітьми церковної арки і прослизнув до дверей. — Ви, мабуть, когось шукаєте? Якщо типа в чорному вбранні, то він уже всередині.

Ґарен де Бресі люто вилаявся і, надриваючи горло, заволав, вимагаючи світла. До нас негайно підбіг зброєносець з запаленим смолоскипом. Герцоґ схопив його, і ми втрьох помчали вгору по сходах. За нами слідом біг кіт, а за ним — кілька воїнів.

Долаючи крутий підйом, я гарячково міркував, чому Леопольд не зчинив тривоги, коли побачив Женеса. Чому в нього не спрацювало чуття на нечисть?…

„Женес не нечисть, він людина, — заперечила Інна. — Людина, що продалася темним силам за могутність і довге життя, та все ж людина…“

Коли ми піднялися на самий верх башти, то побачили у протилежному кінці широкої тераси людську постать у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром. Женес стояв навколішки спиною до нас, здійнявши руки над головою, а між ним та високим парапетом пульсував стовп зловісного рубіново-червоного світла. Чаклун читав якесь заклинання, та, побачивши нас, замовк, встав з колін і повернувся.

Очі Женеса палали таким самим лиховісним рубіново-червоним вогнем. У сутінках його обличчя було розмитим та невиразним і слабко світилося, мов намазане фосфором.

— О! До мене завітали гості, — пролунав холодний скрипучий голос. — І то гості не прості. Володар попереджав, що ви небезпечні, та я не думав, що аж так… Ну що ж, ласкаво просимо, панове. Щоправда, ви з’явилися трохи передчасно — але вас це не врятує.

Женес зробив блискавичний порух рукою, і стовп червоного світла перетворив на вогнену стіну, а клуби в’язкого сірого туману заповнили весь простір між ним та нами. Почулося злякане нявчання кота…

Я ступив уперед, аби закрити собою Інну, і потягнувся за мечем, але зненацька збагнув, щo треба робити. Тієї ж миті Інна взяла мене за руку, і наші сили злилися воєдино. Ми разом вдарили по сірому туману й розірвали його на дрібні клапті.

Женес дико завив, упав навколішки і, схиливши голову, підняв догори руки. Та це не був жест капітуляції. Частина рубінового полум’я за його спиною відокремилася від загальної маси і, згорнувшись у вогненну кулю, зависла між долонями Женеса. А наступної секунди вона стрімко полетіла в наш бік.

Ми з Інною миттєво поставили перед собою енерґетичний бар’єр. Куля відскочила від нього, мов тенісний м’яч від ракетки, і зі ще більшою швидкістю повернулась до Женеса, на льоту змінивши свій рубіново-червоний колір на блакитний.

Супротивник не зміг відбити контрудару, але останньої миті йому все ж вдалось ухилитися. Блакитна куля зіткнулася з червоним полум’ям, пролунав оглушливий вибух, і вогненна стіна позаду Женеса щезла.

Ми побачили в кутку конічну заглибину, з якої стирчала довга палиця з чорного дерева. Тепер усе стало на свої місця. Як і майже тисячу років тому, на цій древній башті знову йшов бій між життям та смертю. Відміна полягала лише в тому, що той бій був одним із останніх, а зараз протистояння тільки набирало сили. Колись лицар з Основи, випадково потрапивши в світ Граней, поставив тут крапку в сторічній битві вічних; а ми, опинившись на Гранях з волі останнього з Великих, вступали в нову битву людей з силами Пітьми, битву між добром та злом, битву людства за своє право на життя…

Не озираючись, я гукнув присутнім, щоб вони забиралися геть. Уже очима дружини побачив, як воїни герцоґа позадкували до виходу. А герцоґ і Штепан, який щойно піднявся на башту, лишилися з нами, хіба що відступили ближче до парапету, аби не заважати нам.

Тим часом Женес забурмотів якесь заклинання, проте Інна змусила його замовкнути. Викликаний нами потужний вітер збив чаклуна з ніг і потягнув його до вирви. Смуга ясно-блакитного світла пролягла між нами та чорною палицею і почала поступово розширюватися, захоплюючи чимдалі більшу частину тераси. Охопивши простір довкола сфери, у центрі якої ховався чаклун, ми посилили тиск. Здавалося, ще трохи, і ворог не витримає… Та раптом Женес, ухопившись за палицю, підвівся на повен зріст, відкинув з голови каптур і витяг з-за пазухи золотий ланцюжок, на якому висів перстень із невеличким жовтим каменем. Він надяг його на середній палець, простягнув руку вперед і, стиснувши пальці в кулак, спрямував її на нас.

На кілька секунд нас засліпив спалах білого світла. Я відпустив жінчину руку й затулив долонею очі, і тієї ж миті швидше відчув, ніж побачив, як до нас кинувся Женес. Інна перша зреагувала на небезпеку і спробувала зупинити його, але він недбало відштовхнув її вбік і підняв над моєю головою палицю… Часу на те, щоб вихопити зброю, не лишалося, а моя маґія була немов паралізована. Я інстинктивно закрився в блоці, і кисті прийняли на себе всю силу удару. Ліву руку пройняв жахливий біль; здається, я закричав…

Палиця знову піднялася, проте наступного удару вже не було. Женесові завадила не Інна: вона лише підводилася з кам’яної підлоги; я впорався з ним сам. Чесно кажучи, досі не розумію, як я встиг за такий короткий час опустити руку, вихопити з-за пояса кинджал й увіткнути його в живіт супротивника. На руків’я потекла густа темна кров, обпалюючи мою долоню. Тіло Женеса обм’якло і всією вагою навалилося на мене, кров залила мені руки та груди. Я гидливо відсахнувся, лишивши кинджал у його животі.

Женес упав навколішки. Його водянисті сірі очі тьмяніли, та, як і перше, горіли злобою. Губи смикалися в судомах болю, потім на них з’явилася червона піна, і цівки крові потекли від кутів рота до підборіддя. Він повалився боком на підлогу і вже в передсмертних конвульсіях стягнув з пальця перстень…

Цієї миті я знову відчув присутність сил. Женес щось пробурмотів і з тихим стогоном витягнув з рани кинджал. Його оточувало рубіново-червоне сяйво, що чимдалі ставало яскравішим. Загримів грім. Женес повільно підвівся з підлоги й сів. Його очі знову запалали диявольським вогнем.

Я вихопив з піхов меча і вдарив у серце Женеса…

Дзеньк!!!

В усі боки посипались іскри, і вістря меча зупинилося в якомусь сантиметрі від грудей, ніби наштовхнулося на міцну броню. Я замахнувся для нового удару, а Інна тим часом спрямувала на Женеса хвилю блакитного сяйва.

Мій клинок майнув срібною блискавкою, легко пробив „броню“ супротивника і встромився точнісінько в його серце…

Спалах!!!

Тіло Женеса миттю скарлючилося й розлилося вогненною жижею біля наших ніг. Ми з Інною відступили на крок. Повітря наповнилося жахливим смородом. Викликаний нами вітер розігнав клуби зеленого диму, підхопив сірий попіл і поніс його геть від замку — туди, де години дві тому сідало сонце…

Долаючи відразу, я нахилився і взяв з підлоги різьблену палицю з чорного дерева та золотий перстень з невеличким зеленкувато-жовтим камінцем, схожим на хризоліт. До мене підбіг Леопольд і потерся об мою ногу.

— Здорово ми його, еге ж?

Відповідати не було сил. Я легенько почухав кота за вухом, потім випростався й поклав перстень до кишені, а палицю сунув під пахву. Ліва рука боліла, але не дуже сильно. Я міг вільно згинати й розгинати пальці та зап’ясток, не відчуваючи при цьому пекучого болю.

Я кинув останній погляд на конічну вирву і, врешті, повернувся до герцоґа. Той мовчки дивився на мене, вигляд у нього був похмурий, проте обличчя виражало невимовне полегшення. Штепан хрестився й шепотів молитву.

Інна торкнулася мого плеча.

— Ходімо, Владику, — тихо сказала вона.

— Атож, — кивнув я. — Ходімо.

Ми попрямували до виходу. Ґарен де Бресі та Штепан ішли слідом. Внизу на сходах і біля входу до башти нас чекали воїни та слуги. Вони дивилися на нас з цікавістю й хвилюванням, проте, зустрічаючись з холодним поглядом герцоґа, мовчки розступалися і ні про що не питали.

Коли ми опинилися на подвір’ї, я відчув, як палиця завібрувала. Вона ніби оживала, наближаючись до якоїсь цілі. Інна торкнулася мого ліктя і вказала на церкву. Поклавшись на жінчину інтуїцію, я ступив у той бік. Вібрація посилилася.

— Її щось тягне до церкви, — сказав я.

— Ну, то ходімо!

Я в нерішучості переступив з ноги на ногу і з сумнівом промовив:

— А чи варто?…

— Гадаю, варто. Адже з якоїсь причини ти взяв перстень та палицю.

— Щоб не лишати їх без нагляду.

— Згодна. І це теж. Але… Зрештою, чого нам боятися? Коли ми подолали Женеса з палицею, то вже якось упораємося з палицею без Женеса.

Я зітхнув:

— Гаразд, ходімо.

І ми поступилися вимогам палиці. Герцоґ та Штепан пішли за нами. Що ближче ми підходили до церкви, то дужчала вібрація, і я вже з зусиллям утримував палицю в руках. Її тягнуло вперед, ніби маґнітом.

Коли ми ввійшли до церкви, палиця різко смикнулася й вирвалася з моїх рук. Інна спробувала упіймати її, та вхопила лише повітря. Палиця попливла між рядами лавок і зупинилася біля вівтаря, перед тілами синів герцоґа. Вона засяяла багряним світлом, що поступово перейшло в блакитне, а потім раптово впала на підлогу. Кам’яна плита в тому місці розжарилася до червоного, а посередині навіть розплавилася, і палиця вгрузла в неї на кілька сантиметрів.

Від тіл Сіґурда та Ґійома відокремилися дві примарні постаті й піднялися над вівтарем. Вони сумно дивились на нас і всміхалися; від них в усі боки розходилося золотаве сяйво. Герцоґ вражено прошепотів їхні імена. Постаті помахали нам руками, немов прощаючись, відтак піднеслись до склепінчастої стелі церкви і там розтанули…

— Господи всемогутній! — у святобливому захваті промовив Штепан, стаючи навколішки. — Прости мене, грішного, що часом я сумнівався в Твоєму існуванні…

Сказати по правді, тієї миті я й сам мало не повірив у Бога.

Розділ 8
Прорив

Ми з Інною стояли попід стіною біля сповідальні й дивилися поверх голів присутніх на три тіла перед вівтарем. Звістка про диво миттю облетіла весь замок, і щохвилини сюди приходили нові й нові люди, кваплячись приєднатися до імпровізованого подячного молебня за порятунок і звільнення від зла невинно загублених душ. Блакитне світло від палиці й далі розливалося під склепінням церкви і мовби огортало все довкола, що надавало дійству відтінок містерії.

„Знаєш, Інно, — звернувся я до дружини, кинувши сторожкий погляд у стелю. — Якби зараз ми були десь у лісі просто неба, я почувався б значно безпечніше, аніж тут. У мене таке враження, що кожна стіна в цьому замку нам ворожа… А ще мені не дає спокою думка, що ми пропустили щось дуже важливе. Ніяк не збагну, що саме, — і це мене бентежить“.

„Я теж про це думаю, — відповіла Інна. — І теж збентежена. Але, з іншого боку, все, що лишилося після Женеса, це перстень та палиця. Навряд чи вони приховують у собі серйозну загрозу; принаймі не більшу, ніж сам Женес, — а з ним ми якось упоралися. Щоправда, досі не знаємо, щo це за предмети і як вони діють, а незнання часто-густо породжує неусвідомлене відчуття небезпеки… У тебе є якісь міркування з цього приводу?“

„Ну, про палицю нічого певного сказати не можу — ясна річ, за винятком того очевидного факту, що з її допомогою нам удалося звільнити душі дітей герцоґа… певніше, вона сама їх звільнила, за нашого пасивного сприяння. А от стосовно персня є здогади. Схоже, це той самий талісман, що дев’ять сторіч тому захистив Бодуена де Бресі від маґії Женеса. Пам’ятаєш, у листі йшла мова про якийсь перстень, знайдений прапрадідом герцоґа при реконструкції каплиці?“

„Атож. Гадаєш, він?“

„У цьому я майже не сумніваюся. Очевидно, під час будівельних робіт гробниця була пошкоджена чи зовсім зруйнована. Може, це сталося ще раніше, а перстень знайшли тільки при реконструкції каплиці. Так чи інакше, він потрапив до рук нащадків Бодуена де Бресі, й один із них, герцоґ Олаф, необачно подарував його кровному ворогові своєї сім’ї. Женес вдався до його допомоги, коли зрозумів, що поступається нам у поєдинку. Судячи з усього, надягнений на середній палець правої руки, перстень нейтралізує будь-який маґічний вплив на людину“.

„Й одночасно перекриває їй доступ до сил, — додала Інна. — Женес був змушений зняти персня, аби знову вдатися до маґії… втім, це його не врятувало. Гадаю, що саме перстень допоміг Женесові вціліти після удару „мортири“ де Каердена. Вочевидь, він тримав його напоготові і встиг надягти, як тільки упала брама“.

„Все це дуже цікаво, — погодився я. — Та зараз мене турбує не перстень і навіть не палиця. Щось інше. Щось, пов’язане не так з конкретними предметами, як з обставинами — місця, часу, дії…“

„Отож-бо, Владику!“

„Що?“

„Башта! Ось тобі обставина дії. За тисячу років змінилося все, крім Женеса й башти. Вона знов опинилась у центрі конфлікту — і це не просто збіг обставин, тут криється щось вагоміше. Ми забули про головне: що Женес робив на башті? Шукав палицю? Навряд. Сумніваюся, що вона пролежала там дев’ять з гаком сторіч. І Рівал де Каерден уже напевно мав би забрати її звідти. Та якщо навіть палиці ніхто не чіпав, і Женес шукав саме її, це однаково не пояснює його подальших вчинків. Заволодівши палицею, він не забрався геть, а лишився на верхній терасі, щомиті ризикуючи бути поміченим, і заповзявся там чаклувати. Але чому там? Чому не в якомусь іншому місці, де йому ніхто не міг завадити? Є лише одне пояснення: те, що хотів зробити Женес, могло бути зроблене лише на башті. Він замишляв щось серйозне і дуже небезпечне… Але що?“

Ми подивилися на вплавлену в кам’яну плиту перед вівтарем палицю, що випромінювала блакитне сяйво. Це був дуже потужний і складний маґічний інструмент. Нам бракувало знань та досвіду, щоб розібратися в його функціонуванні. Ми могли лише робити припущення, покладаючись на свою лоґіку та інтуїцію…

„Саме так, — сказала Інна, відгукуючись на мої думки. — Більше нам нічого не лишається… Отже, міркуймо лоґічно. Палиця звільнила душі дітей герцоґа, зняла з них Женесове прокляття. А позаяк ми нічого з нею не робили, то її активізував і налаштував сам Женес. Навіщо? Не думаю, що він мав намір звільнити душі своїх рабів, навіть після їхньої смерті“.

„Якщо палиця налаштована на звільнення, — припустив я, — то, можливо, Женес хотів відкрити для когось шлях. Чи для чогось. Ми завадили йому, а потім мимохіть застосували вже активізовану палицю, щоб зняти прокляття з герцоґових дітей“.

„Цілком можливо. Принаймні, слід уважно оглянути башту. Ми мусили зробити це відразу“.

„То ходімо“, — погодився я і, не зволікаючи ні секунди, став пробиратися до виходу. Інна рушила за мною.

У церкві ніде було яблуку впасти, проте люди шанобливо розступалися і дивились на нас з повагою й, водночас, острахом. Опинившись на подвір’ї, ми побачили, що довкола південної башти виставлена щільна охорона, правда, вже без „ланцюгів сили“. Вартові безцеремонно віднаджували допитливих мешканців замку, які будь-що прагнули побувати на місці останньої сутички з чорним маґом.

Ми підійшли до башти з упевненим виглядом людей, яких ця заборона не стосується.

— Всередині хтось є? — недбало запитав я.

— Лише кіт ваших світлостей, — відповів один із вартових. — Він заявив, що наказ монсеньйора його не обходить, і навідсіч відмовився йти. — Вояк безпорадно розвів руками. — Ми не побігли за ним. Як відомо, коти гуляють самі по собі й не дуже зважають на вимоги людей. Особливо коти-перевертні.

— Нічого, ми його заберемо, — сказала Інна. — Нас він послухає.

Ми вже збиралися ввійти до башти, аж це ззаду нас хтось гукнув. Ми озирнулись і побачили Нікорана, що кваплячись ішов до нас.

— Нам досі щось загрожує? — спитав він, миттю відчувши нашу стурбованість.

— Не знаємо, — чесно відповів я. — Ми хочемо ще раз оглянути башту, аби переконатися, що все гаразд… чи не гаразд. Панові герцоґу ми нічого не сказали. Сьогодні він і так мав чимало клопоту.

Нікоран ствердно кивнув:

— Ваша правда, панове.

— Про всяк випадок, — зауважила Інна, — слід привести в бойову готовність замкову залогу. Ми, звісно, сподіваємося, що це фальшива тривога… а втім, хто його знає.

— Тоді ви звернулися за адресою, — сказав Нікоран. — Після смерті пана де Каердена монсеньйор доручив мені виконувати обов’язки мажодорма. Я негайно обійду всі пости й накажу людям надягти „ланцюги сили“.

— Добре, пане Нікоране. Робіть свою справу, а ми робитимемо свою.

Ввійшовши досередини, ми почали підніматися сходами і вже за першим поворотом помітили, що кам’яні стіни почали пульсувати лиховісним рубіново-червоним світлом.

— Ну от, знову починається! — промовив я. — Справжній Hell on Earth[9]. Прихильники DOOMу були б у захваті. Такої шикарної аркади їм не знайти в жодній віртуальній реальності.

— Це тобі кара, — відповіла Інна. — Нічого було нарікати на відсутність комп’ютерів на Гранях. Ось тепер і маєш їхні найгірші ефекти… Та, на жаль, зовсім не віртуальні.

Ми проминули ще один поворот і наштовхнулися на несподівану перешкоду: кам’яні сходи зненацька розм’якли й перетворилися на в’язку, мов багно, масу. Я б, мабуть, вирішив, що сплю й бачу кошмарний сон, якби не гостре, майже болісне відчуття реальності довколишнього. Ноги загрузали в камінні — і це було наяву!…

— Що далі, то цікавіше, — промимрив я.

Інна важко зітхнула.

— У мене виникла одна гіпотеза, — насилу переставивши ногу, обізвалася вона. — І якщо мій здогад підтвердиться, кінець цього дня перевершить усе, що було з нами допіру.

— Що за гіпотеза?… — я обхопив праву ногу руками і потягнув її вгору. З гучним чваканням вона вирвалася з кам’яного полону. Я піднявся ще на один щабель.

Інна відповіла не одразу. Спершу вона зробила ще крок, порівнявшись зі мною, відтак зупинилася, прибрала з очей непокірне пасмо білявого волосся і лише тоді заговорила:

— З розповіді герцоґа випливає, що його предок Бодуен прийшов сюди як посланець вищих сил, щоб загасити одне з останніх вогнищ конфлікту на межі тисячоліть. Цей конфлікт тривав ні мало ні багато ціле сторіччя, а отже, для його підтримання мусив існувати постійний канал поповнення темних сил…

— Ти хочеш сказати, що тут було щось на зразок трактового шляху, але не на іншу Грань, а… чорт зна куди!

— Отож-то й воно, що чорт знає. Хто-хто, а він уже напевно знає. І цими інфернальними трактами спрямовує на Грані свою рать. Тут це називається Проривом. — Інна глянула на мене з не зовсім доречним за цих обставин удоволенням від своєї кмітливості. — Ось тобі ключ, що про нього говорив Рівал де Каерден. А тепер нам належить поставити крапку в цій історії — і чимшвидше, а то сьогодні ми не встигнемо ще раз покохатися.

Мене завжди вражала здатність Інни в найскрутніші моменти не втрачати самовладання, але зараз я був просто приголомшений. На саму лише думку про те, щo чекає нас нагорі, у мене волосся вставало диба, полохливий, малодушний чоловічок усередині мене волав зі страху, вимагаючи повернути назад, моє серце калатало в такому скаженому темпі, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей, ноги тремтіли й підгиналися, спину заливав холодний піт… А Інні ще вдавалося жартувати!

Ми йшли далі. Поступово я переконувався, що порівняння з віртуальною реальністю не витримує жодної критики. Те, що коїлося довкола, не можна було змоделювати навіть на найпотужнішому з сучасних комп’ютерів; а якщо колись у майбутньому це стане можливим, то всі прийдешні покоління ігрових фанів перетворяться на аґресивних психів, збожеволілих під час улюблених ігор. Стіни вже не просто пульсували, вони тисли на нас звідусіль, заважаючи вільно дихати й рухатися. Ми з Інною утримували лише маленький коридор перед собою і з величезними зусиллями просувалися вперед. Кожен крок дорівнював сотні миль, а кожна секунда тривала роками.

І ось настала мить, коли я збагнув: ще трохи, і моя голова зовсім відмовиться працювати. Весь мій розум перейде під контроль рефлексів самозбереження, і я думатиму лише про те, як з наступним кроком не загрузнути намертво в камені. А між тим вирішення проблеми було десь поряд…

Мої руки знов обхопили праву ногу і потягли її вгору, лікоть уперся в напівзігнуту опорну ліву. І тоді я відчув, як перстень у кишені боляче втиснувся в стегно. Думки зачепилися за цю обставину, яка здалася мені дуже суттєвою. Ще до ладу не розуміючи, нащо це роблю, я видобув з кишені персня й надягнув його на середній палець правої руки. Камінь спалахнув зеленкувато-жовтим вогнем, сила, що опиралася моєму просуванню вперед, миттєво зникла, я втратив рівновагу і гепнувся на раптово стверділі сходи, а ззаду на мене впала Інна.

Кілька секунд я пролежав долілиць, потім обережно перевернувся на спину, сів, узяв Інну на руки і огледівся довкола. Складалося таке враження, ніби ми перебували під скляним ковпаком, а ззовні шаленів буревій. Розбурхана стихія біснувалася в якихось двох метрах від нас, але не могла заподіяти шкоди.

— Владику, — розгублено промовила Інна. — Що сталося? Я не можу дотягтися до сил.

— Так само й вони не можуть дотягтися до тебе. — Я підняв праву руку і продемонстрував їй перстень герцоґа Бодуена. — З його допомогою ми потрапимо нагору.

— А що далі?

— Поки не знаю. Все залежить від обставин.

Я встав, допоміг підвестися дружині, і ми вдавано бадьорим кроком рушили далі. Інна міцно притискалася до мене, аби дія персня поширювалась і на неї. Здавалося б, усе повернулось до норми, ніщо не заважало нам, ніщо не тисло, а проте я почувався голим і безпорадним без контакту з силами — так швидко, виявляється, звик до них. Я вже переживав щось схоже, коли перснем скористався Женес. Але в розпалі бою, коли щосекунди вирішувалося воістину гамлетівське питання — жити чи не жити, — я не мав часу аналізувати свої відчуття. А вони були з біса неприємні…

Коли ми піднялись на терасу, то найперше побачили Леопольда з настовбурченою шерстю та вибалушеними з жаху очима. Він метушився в кутку, жалібно нявчав і кликав на допомогу, та його голос був майже нечутним, що справляло ще моторошніше враження.

— Сюди, котику! — гукнула Інна. — Сюди, мій маленький!

Леопольд двома стрибками подолав відстань між нами й опинився у неї на руках.

— Тут зле, дуже зле! — пожалівся кіт, горнучись до Інни. — Воно не хотіло мене відпускати! Воно хотіло мене вбити… Я такий радий, що ви прийшли. Воно таке лихе!

Інна гладила Леопольда й запевняла, що йому вже нічого не загрожує, а я тим часом озирнувся довкруги.

Над нами було спокійне нічне небо Аґріса, всипане міріадами яскравих зірок, зате під ногами коїлося щось неймовірне. Підлога перетворилася на киплячу багряну масу, і лише завдяки персневі ми не загрузали в ній; а в тому кутку, де раніше була конічна заглибина, зараз зяяв чорний отвір. Він вів не до землі, а значно нижче — в самі глибини… Я мало не подумав: „пекла“, але останньої миті стримався, бо досі сумнівався в існуванні пекла як об’єктивної реальності. А пекло геть-чисто ігнорувало мої сумніви і чимдалі гучніше заявляло про себе…

Леопольд ще трохи пхикав на руках у Інни, та поступово заспокоювався, мов дитина в присутності матері. Я подивився на дружину й сказав:

— Твій здогад справдився. Схоже, тут починається Прорив. Що робитимемо?

— По-моєму, це очевидно, — спроквола відповіла вона, дивлячись на чорний отвір, який повільно, але неухильно розширювався. — Ми мусимо зупинити це неподобство. Принаймні спробувати.

Я кивнув:

— Твоя правда. У нас просто нема іншого вибору.

— Помиляєшся, — заперечила Інна. — Вибір у нас є. Ми можемо піти звідси і не втручатися в події. Самих себе ми, швидше за все, захистимо. Але тоді загине багато людей, чиї життя ми ще можемо врятувати… якщо, звісно, можемо. Не спробувавши, ми ніколи не дізнаємося про це напевно і до останку будемо почуватися винними в їхній смерті. Чи готовий ти заплатити таку ціну за порятунок?

— Ні, не готовий, — відповів я. — Мені забракне мужності жити з таким тягарем на совісті.

— Отже, вирішено. — Лівою рукою вона пригортала до себе Леопольда, а праву поклала мені на плече і додала вже подумки: „Шкода тільки бідолашного котика. Якщо ми загинемо, то й він не врятується“.

Я міцно обійняв Інну й ніжно поцілував її в уста. Може, це наш останній поцілунок…

— Я кохаю тебе, Владику, — сказала вона.

— Я теж кохаю тебе, рідна, — сказав я. — Останні вісім місяців були найчарівнішою порою мого життя. Спасибі тобі за все, Інночко. Спасибі за твою любов і ніжність. Спасибі за те, що ти є… — І з цими словами я стягнув з пальця перстень.

Підлога зникла з-під наших ніг, і ми полетіли донизу. Злившись воєдино, ми вдарили по першому зустрічному пучку ворожих сил. Ми вклали в удар всю ненависть до того, що заважало нам жити й любити.

Потім ми били наліво й направо по пазурах та щупальцях, які тяглися звідусіль, прагнучи розшматувати наші тіла. Довколишню пітьму розривали спалахи пекельно-червоних блискавок, вихоплюючи з мороку потойбічні почвари, з налитими злобою очима й вишкіреними в дикому оскалі кривими зубами. Від них віяло могильним холодом і болем неприкаяних душ, які не знайшли спокою після смерті своїх тіл. Ми били по них, трощили їх, і вони з полегшенням зникали в небуття…

Секунди розтяглись у вічність, а вічність стала як мить. Уперше в житті ми дивились у безодню, а безодня дивилася в нас. Все, що було всередині, вийшло назовні, а що було зверху, опустилося на дно. Причина та наслідок помінялися місцями і, кружляючи в шаленому танці, понеслися туди, де дракон пожирає власний хвіст. Час перестав диктувати свої умови й зупинився в очікуванні кращих часів. Добро та зло зіткнулись лобами й забули, хто з них є хто. Вони припинили свою споконвічну суперечку, бо не могли згадати, про що йшлося, і тихенько відступили вбік, полишивши нас відокремлювати зерно від полови…

Від жахливого смороду стало важко дихати; сірчані випари вдаряли нам у ніздрі, викликаючи нудоту. Те, що спочатку ми вважали гидким і відразливим, тепер здалося майже прекрасним порівняно з тим, що рухалося до нас інфернальним трактом. Це був авангард Прориву. Перші з істот, створених у глибинах пекла. Істот, що жадали крові та плоті людської. Істот, що йшли на смерть, аби насолодитися короткою миттю людського страждання…

Та вони запізнились — ми випередили їх. Може, надовго, а може, на якусь хвилю. Ми вже стояли біля проходу, коли вони лише наближались до нього. Небесна блакить пульсувала довкола нас, перекриваючи їм шлях. Побачивши це, істоти люто завили й кинулися в атаку.

І це був кінець. Остання напруга сил і останній крик болю. Останній сплеск енерґії й останній спалах вибуху. Останній натиск і остання відсіч.

Потім була порожнеча. Я висів у ній, нічого не бачачи, нічого не чуючи… А потім прийшов біль, душевний і фізичний. Біль, що мав прийти першим, трохи забарився, але взяв своє, нещадно мордуючи кожну клітину мого тіла, кожен нейрон мого мозку…

Я розплющив очі. Я повернув голову. Я щось побачив. Я знову став людиною…

І, ставши просто людиною, я не витримав такого нелюдського напруження сил.

Я знепритомнів.

Розділ 9
Після бурі

Наступні три дні ми провели в мороці забуття, а ще один день минув ніби в тумані.

Коли я вперше отямився, за вікном лише займався світанок. Поруч зі мною лежала Інна, а біля неї згорнувся клубочком Леопольд.

Вона міцно спала, кіт лише дрімав. Побачивши, що я прокинувся, він з радісним нявчанням кинувся мені на груди. Саме від нього я дізнався, що після нашої сутички з нечистю минуло не кілька годин, як я подумав спочатку, а понад три доби. Увесь цей час Леопольд не відходив від нас ні на крок, дуже переживав і не довіряв бадьорим рапортам лікарів про поступове поліпшення нашого стану. В своєму звичному стилі кіт заходився вичитувати мені за те, що я постійно втрапляю в різні халепи і тягну за собою Інну, наражаючи наші життя на небезпеку. Він міг нити до нескінченності, та мене врятував Штепан, який чергував у сусідній кімнаті і, почувши нарікання Леопольда, ввійшов до спальні. Слідом за ним з’явився лікар, як ми згодом дізналися, знаний фахівець, котрого герцоґ викликав з Хасседота ще тієї ночі, коли ми з Інною зупинили Прорив.

Штепан негайно відіслав кота будити служницю, щоб вона принесла мені поїсти, а лікар без зволікання розпочав медичний огляд. Його методи були цілком сучасні: він сунув мені в рота термометр, виміряв тиск і пульс, з допомогою стетоскопа послухав серце, постукав усюди молоточком, посвітив мені в очі і, врешті, заявив, що зі мною все гаразд, я лише дуже виснажений.

Інна ніяк не реагувала на те, що відбувалося в кімнаті. Попервах я стривожився, але лікар запевнив, що вона просто спить. Він розповів те, чого не встиг сказати Леопольд: години зо три тому Інна ненадовго отямилася, поїла, а потім знову заснула.

Щойно лікар закінчив огляд, як до кімнати ввійшла заспана служниця, несучи велику тацю з різноманітними стравами. Без зайвих розмов я допався до їжі з вовчим апетитом людини, яка впродовж останніх трьох днів не мала в роті ані крихи. Тим часом Штепан розповідав про те, що відбувалося в замку та його околицях у ніч Прориву.

Коли на верхній терасі південної башти були помічені червоні та блакитні спалахи, а в безхмарному небі замиготіли блискавки, воїни залоги на чолі з Ґареном де Бресі кинулися нам на допомогу. Та вже з перших кроків по сходах вони загрузли в розм’яклому камені… Герцоґ, Штепан та Нікоран подолали майже половину шляху, після чого зав’язли остаточно і вже не могли рушити з місця — ні вперед, ні назад. Вони вже вирішили, що настала їх смертна година і почали молитися, аж раптом шаленство стихії ущухло, стіни перестали пульсувати рубіново-червоним світлом, кам’яні сходи набули звичної твердості, а люди з подвір’я загукали, що більше не видко ні спалахів, ні блискавок.

Кілька герцоґових людей не встигли витягти ноги з каменя, та ніхто серйозно не постраждав. Всі вони відбулися легким переляком, тільки довелося добряче попітніти, звільняючи їх з кам’яного полону.

Втім, герцоґ, Штепан та Нікоран, хоч і загрузли найглибше, швидко звільнилися, першими дістались нагору й побачили там нас з Інною. Ми нерухомо лежали посеред тераси, а вірний Леопольд, зопалу вирішивши, що ми загинули, гірко оплакував нас. Коли Штепан сказав, що ми просто непритомні, кіт від полегшення й собі зімлів.

Тим часом герцоґ та Нікоран оглянули всю терасу і знайшли в конічній вирві труп істоти, явно породженої самим пеклом. Істота біла така потворна, що Штепан не наважувався навіть описати її, а сказав лише, що вона нагадувала покруча козла зі скорпіоном. Це був єдиний пекельний вилупок, якому вдалося вибратись на світ в епіцентрі Прориву, та й то без нижньої частини тулуба — вочевидь, ми закрили прохід тієї самої миті, коли він вилазив звідти.

Я хотів запитати у Штепана, що означають його слова про епіцентр Прориву, але мені запаморочилось у голові, перед очима все попливло, я упустив собі на коліна келих з вином і знову поринув у сон…

Вдруге я прокинувся близько дев’ятої ранку. Невдовзі прочумалася й Інна, тож наступні півгодини ми обоє були при тямі. Тепер біля нас сидів Ґарен де Бресі, і від нього ми почули докладніший звіт про нічні події.

Виявилося, Прорив, який ми зупинили, був не звичайним, локальним, а реґіональним. Зі слів герцоґа, фронт наступу нечисті охоплював прилеглі до замку землі в радіусі якнайменше ста миль, і щогодини надходила нова інформація про все віддаленіші осередки Прориву, епіцентром якого, поза всілякими сумнівами, був Шато-Бокер. Самі того не підозрюючи, ми так вправно погасили головне вогнище, що одночасно знищили всі відгалуження відкритого Женесом інфернального тракту. Щоправда, в інших місцях справа не обмежилася однією розітнутою навпіл тварюкою, на білий світ вирвалося чимало пекельних істот, і територія Бокерського князівства зараз буквально кишіла нечистю. Постраждали багато людей; у Хасседоті вже загинули понад три сотні мешканців і близько двох тисяч дістали тяжкі поранення. З настанням темряви вулиці великих міст ставали смертельно небезпечними для пізніх перехожих, а на села та маленькі містечка без надійних укріплень щоночі нападала нечисть, яка вдень переховувалась у довколишніх лісах. А проте, це були справжні дрібниці порівняно з тим, що могло би статися, якби ми не зупинили Прориву.

Герцоґ був дуже стурбований і пригнічений, адже всі ці неподобства коїлися на підвладних йому землях, а до того ж він почувався відповідальним за те, що дозволив Женесові потрапити в замок і відкрити шлях для Прориву. Також його непокоїло, що досі не з’явився інквізитор, якого перед своєю смертю викликав Рівал де Каерден і який мав прибути ще позавчора ввечері, в крайньому разі — вчора вранці. Нас це теж стурбувало — що, втім, анітрохи не завадило нам невдовзі забутися в глибокому сні…

*

Протягом дня я ще чотири чи п’ять разів прокидався, а потім засинав знову. Лише надвечір ми з Інною відчули себе досить дужими, аби встати з ліжка, прийняти ванну і повечеряти не в спальні, а за столом у вітальні, в товаристві герцоґа, лікаря, Нікорана та Штепана. Попередньо оглянувши нас, лікар констатував, що ми напрочуд швидко оклигуємо і за день-два, якщо не будемо піддавати себе надмірним навантаженням, повністю поновимо сили. Того вечора ми й у гадці не мали навантажувати себе, хіба що добряче наїлися.

Інквізитора з Лемоса й досі не було. Ґарен де Бресі висловив побоювання, що посланець затримався в дорозі через наш Прорив, маючи на увазі, що він загинув чи тяжко поранений. Останні відомості з Руана, древньої столиці королівства, змусили герцоґа припустити, що Прорив був навіть не реґіональний, а ґлобальний — себто спрямований на всю Грань.

Проте тут була одна заковика. Ні герцоґ, ні решта присутніх не знали жодного випадку, коли б ґлобальний Прорив був зупинений силами одного чи двох людей — хай навіть дуже могутніх чаклунів.

Інна подумки звернулася до мене:

„Владику, тобі не здається, що це не ми зупинили Прорив… чи то пак, що його зупинили не лише ми?“

„Хочеш сказати, що нам хтось допомагав?“

„Атож“.

„І хто?“

„Пам’ятаєш посмертну промову Де Каердена? Крім усього іншого, він звелів нам шукати останнього з прийшлих. Можливо, він натякав, що на світі лишився ще один Великий. Наприклад, Метр, який з певних причин інсценував свою смерть“.

„Гм, цікава ідея…“ — і я поділився цим припущенням з нашими співрозмовниками.

Ґарен де Бресі поставився до моїх слів серйозно, хоча й трохи скептично.

— Звісно, не можна виключати, — сказав він, — що один із Великих досі живе поміж людей інкоґніто, приховуючи від усіх свою справдешню сутність… Але Рівал, наскільки я пам’ятаю, ні миті не сумнівався, що Метр насправді пішов і що він був останнім з Великих.

— А чому Великі пішли? — спитав я. — І, власне, хто вони такі?

Я вже не соромився демонструвати перед герцоґом своє невігластво. За вечерею Інна коротко розповіла йому нашу історію. На відміну від Штепана, який до зустрічі з нами щиро вважав мешканців Основи найобізнанішими людьми в світі, Ґарен де Бресі знав, що більшість людей Землі навіть не підозрюють про існування Граней. А позаяк він з дитинства спілкувався з інквізитором, фактично був його вихованцем, то ми розраховували почути більш вичерпну відповідь, аніж уже звичне нам „Великі — це Великі“.

— Ви порушили дуже складне питання, — промовив герцоґ після тривалого мовчання. — І дуже спірне. Навіть серед інквізиторів нема єдиної думки про Великих та їхнє місце в світобудові. Так, скажімо, Рівал був прибічником ґностичної доктрини і виховав мене в дусі ґностицизму… хоча в етичному й обрядовому плані я все ж лишаюся традиційним християнином. Боюсь, дехто з наших сусідів за цим столом категорично не сприймає моїх поглядів. — Він скоса зиркнув на Нікорана. — Кожна реліґія, кожна філософська течія рішуче обстоює істинність свого тлумачення природи Великих.

— А самі Великі? У них питали, хто вони є?

— Певно ж питали. Та за рідкісним винятком вони відмовлялися відповідати — як це робив, приміром, Метр. А ті з них, хто відповідав, знову ж таки відповідали по-своєму і мимохіть ставали засновниками нових реліґій або нових течій в уже існуючих реліґіях — з усіма позитивними та негативними наслідками цього вчинку. Мені здається, що й самі Великі достеменно не знали, хто вони насправді. Принаймні, не до кінця це розуміли… Мабуть, єдине, в чому погоджуються всі реліґії, то це в божественності походження Великих, а в усьому іншому трактують їх по-різному. Посланці Господні, молодші боги, що наглядають за людьми з волі старших богів, божественні маніфестації, земні аватари богів… Гм. А деякі розумники, не буду називати імен, — герцоґ зробив виразну паузу і поглянув на Нікорана, який миттю почервонів і збентежено потупився, — вже поквапились оголосити вас новими Великими, що прийшли на зміну старим. Мені ледве вдалося запобігти розповзанню цих безглуздих чуток.

Я відчув, як у мене в грудях моторошно залоскотало. Моє серце на секунду завмерло, стислося, потім стрімко закалатало, потім знову завмерло, стислося і знову закалатало… В уяві зринув портрет Метра, що його Інна „витягла“ з Суальди. Незворушне, ніби витесане з мармуру обличчя, холодні, нелюдські очі, втомлений погляд, сповнений тисячолітньої муки та глибокої зневаги до життя…

Ні, тільки не це!

Я поглянув на Інну. Вона злякано дивилася на мене, її обличчя стало білим, мов полотно, а зіниці очей розширилися від жаху. Так страшно нам обом не було ні при зустрічі з розбійниками, ні під час сутички з Женесом, ні навіть коли ми зупиняли Прорив. Тоді ми могли загинути — однак є доля, гірша смерті.

— Але… — голос Інни зірвався. — Але ж це не так?

— Певна річ, ні, — переконано відповів герцоґ. — Великих не можна сплутати з людьми. Ті, хто хоч раз стикався з Метром, хто бачив його бодай секунду, хоч на мить зустрічався з ним поглядами, зрозуміє, щo я маю на увазі, — він мерзлякувато зіщулився. — Рівал казав, що всі Великі були такими… У цьому ви зовсім не схожі на Метра. Ви, безумовно, люди — хоча й володієте нечуваною могутністю.

— А Великі хіба не були людьми? — спитав я.

— Ну, все залежить від того, що розуміти під цим словом. Великі мали людські тіла, і в цьому сенсі їх можна назвати людьми. Проте їм були не властиві людські емоції, вони не могли любити й ненавидіти, радіти й сумувати, відчувати страх, біль, відчай… Ось чому я відразу збагнув, що ви не можете бути Великими. Ви — люди, земні люди. А Великі, якщо виходити з ґностичної інтерпретації, були земними втіленнями Вищого Розуму, інакше — Вселенського Духу, творця Світового Кристалу.

„Коротше, деміурга, — подумки прокоментувала Інна. — Неодмінного персонажа будь-якої ґностичної теорії“.

Я згідно кивнув.

Нікоран розкрив, було, рота з очевидним наміром заперечити, та, зрештою, передумав і промовчав. Однак своїм виглядом він рішуче показував, що не згоден з герцоґом. А сам Ґарен де Бресі, як ми зрозуміли, продовжувати не збирався. Формально, він уже відповів на запитання: „Хто такі Великі?“ — і цим вирішив обмежитися. Схоже, йому не надто кортіло нав’язувати свою точку зору.

„Проповідника з герцоґа явно не вийде“, — сказав я Інні, а вголос промовив:

— Але навіщо Вищому Розумові знадобилися земні втілення? Невже для того, щоб наглядати за людьми?

Якби герцоґ відповів „так“, я був би розчарований. Та він заперечно похитав головою:

— Ні, не лише для цього. Найпершим завданням Великих було збереження цілісності Світового Кристалу, запобігання спробам Хаосу зруйнувати його й вирватися на волю… — Ґарен де Бресі замовк і важко зітхнув. — Боюся, ця розмова закінчиться черговою сваркою з Нікораном. Він повсякчас ганить мене за те, що я погрузнув у дуалістичній єресі.

У відповідь Нікоран поважно кивнув.

— Тоді дозвольте продовжити вашу думку, пане герцоґ, — озвалася Інна, і в її очах спалахнули пустотливі вогники. — Якщо я не помиляюся, то згідно з вашою доктриною, Вищий Розум, Вселенський Дух, уособлює в собі Добро, Закон і Порядок, на противагу Абсолютному Злу, Хаосу та Беззаконню. Колись, у давні часи, Добро подолало Зло, і переможець, Вищий Розум, вирішив очистити Всесвіт від скверни Хаосу. А позаяк цілком знищити свого споконвічного ворога він не міг, то запроторив його до середини створеного задля цього Світового Кристалу. А Великі, земні втілення Вищого Розуму, стали чимось на кшталт наглядачів у цій вселенській в’язниці. Що ж до нас, людей, то тут одне з двох — або ми виявилися побічним продуктом Акту Творення, або ж нам від самого початку відводили роль молодших тюремників.

Слухаючи Інну, Ґарен де Бресі дивився на неї широко розплющеними від подиву очима. Нікоран осудливо хитав головою, а лікар (я так і не дізнався, як його звали) доброзичливо всміхався собі у вуса. Бувши людиною з науковим складом розуму, він мав уявлення про дедукцію.

Коли Інна скінчила, герцоґ прокашлявся і глухо мовив:

— Мадам, я схиляюся перед вашим розумом і проникливістю. Загалом ваші здогади відповідають дійсності… — тут він скоса зиркнув на Нікорана й поспіхом уточнив: — у рамках ґностичної доктрини, звісна річ. Навіть неоднозначність трактування місця та ролі людей у світобудові ви цілком влучно завважили. Щодо цього поміж філософів та теолоґів і досі нема одностайності. І хоча ви занадто все спростили, насправді ґностицизм значно складніший, та, повторюю, загалом ви маєте слушність.

„Це не так ґностицизм, як примітивний дуалізм, — подумки промовила Інна. — Добро та Зло, Світло й Пітьма, Мітра та Арімана, Порядок і Хаос, Бог та Диявол в уявленні аріанців та катарів. Надто просто, наївно… а втім, мушу зізнатися, мене завше вабила простота і ясність дуалізму“.

„Посоромся! Ти ж католичка“, — жартома покартав я її і звернувся до герцоґа:

— І все-таки, чому Великі пішли? Чому вони лишили Грані без нагляду? До того ж, у самому розпалі Нічиїх Літ, коли їхня допомога потрібна найбільше.

Ґарен де Бресі знову зітхнув:

— Великі покидали Грані ще до Різдва Христового, а з закінченням попереднього Нічийного Сторіччя це набуло масового характеру. Вони… втомились, якщо можна так висловитись. Втомились від своєї людськості, від свого земного існування. Кожен із них носив у собі частку Вселенського Духу, Безмежний Всесвіт був їх рідною домівкою, але впродовж багатьох тисячоліть вони були змушені скніти в людській подобі. Тюремники Хаосу самі стали в’язнями людського тіла, і чимдалі нестерпнішим робилося їм це ув’язнення. Вселенський Дух не зливався воєдино з їхньою плоттю, він був її бранцем. Нам, людям, чиї душа та тіло — єдине ціле, неможливо уявити, щo почували Великі, відірвані від Вищого Розуму, який породив їх. За словами Рівала, останнім часом Метр часто згадував про поклик зірок. Зорі символізували для Великих Безмежний Всесвіт, Царство Порядку, частиною якого вони були… Зрештою, вони не витримували і поверталися в лоно Вселенського Духу. Метр опирався покликові довше за всіх, інквізитори сподівалися, що він залишиться хоча б до завершення теперішніх Нічиїх Літ. Здавалося б — що для Великого кілька десятиріч порівнянно з вічністю?… Та все ж Метр не зміг. Не витримав. Пішов.

— Тоді, за лоґікою речей, Вищий Розум мав надіслати на Грані нових Великих, — зауважила Інна. — Чи він більше не зацікавлений у збереженні Світового Кристалу?

— Він-то, напевно, зацікавлений, — похмуро відповів герцоґ. — Проте нових Великих надіслати не може. Власне, він їх ніколи й не надсилав.

— Як це? — здивувалися ми.

— Згідно з ґностичною теорією, частка Вселенського Духу, що породила Великих, була надана земному світові в процесі його створення. А всі подальші спроби Вищого Розуму поповнити… гм, земні запаси Духу зазнали фіаско.

— Отже, — скептично промовила Інна, — всі Великі — ровесники нашого світу?

— Так стверджують деякі ортодокси. Однак більшість дотримується думки, що впродовж багатьох мільйонів років одні Великі змінювали інших, аж поки не вичерпалася відпущена для цього частка Вселенського Духу. Тепер Великим нема звідки з’являтися.

Я хмикнув:

— Якщо це справді так, то Великі, мабуть, могли передавати свою частку Духу іншим людям, роблячи їх своїми наступниками… Чи не могли? Що про це каже ґностична доктрина?

— Вочевидь, могли, — відповів герцоґ. — Та не передавали. Хоча в літописах зустрічається згадка про один випадок передавання Духу, що буцімто трапився понад три тисячі років тому. Але цей випадок, якщо він справді був, — виняток із загального правила. Великі стомлювалися від життя, це так, — але стомлювалися від земного життя. Вони прагнули жити в Безмежному Всесвіті, вони прагнули возз’єднатися зі своїм Отцем, Вищим Розумом; а передача Духу означала для них втрату власної особистості — смерть, як індивіда. Не тому вони тисячоліттями скніли на Гранях, щоб потім піти в небуття… Втім, Рівал казав, що років десять тому Метр начебто вирішив передати свою частку Духу Ференцові Карою, теперішньому регентові, та, видно, останньої миті не зміг подолати поклику зірок, поклику Безмежності… Гм. І я не думаю, що регент був засмучений цим. Найпевніше, він відчув полегшення.

Подумки я поспівчував регентові. Цілих десять років жити під дамокловим мечем, в очікуванні моменту, коли тобою оволодіє Вселенський Дух, вихолостить людськість, позбавить здатності вірити, сподіватися, кохати… Це справжня каторга!

— І що ж далі? — запитала Інна. — Як тепер буде без Великих?

Герцоґ безпорадно знизав плечима:

— Цього не знає ніхто. Певно одне: тепер людям стане непереливки. Можна не сумніватися, що Хаос спробує вирватися з ув’язнення, і якщо ми не зможемо зупинити його, він знищить увесь земний світ. Тоді Вищий Розум знову вступить у боротьбу зі Злом, знову переможе його і створить для нього нову в’язницю, новий Світовий Кристал. Цілком можливо, що він виявиться точною копією нашого — але там не буде місця нам і нашим нащадкам.

Нікоран довго терпів це богохульство, та, врешті, не стримався.

— Господь відкликав з земного світу всіх Великих, бо вирішив піддати людство суворому випробуванню, — переконано промовив він. — Скоро почнеться Армаґедон, і люди мусять самі, без сторонньої допомоги, довести своє право на існування.

— Ну-ну! — невесело посміхнувся герцоґ. — Раз так, то чому ж ти чекаєш нового пришестя Великих? Хочеш уникнути випробування?

Нікоран відповів йому ніяковою усмішкою:

— Надія помирає останньою, монсеньйоре. Як кажуть, cum spiro spero…[10]

Хоча ми нещодавно прокинулися, вже близько півночі нас знову почало хилити на сон. Завваживши це, наші співрозмовники побажали нам на добраніч і негайно пішли, а ми без зволікання попрямували в спальню. Тут до нас причепився Леопольд з явним наміром скласти нам компанію — чи, як він сам висловився, охороняти наш сон. Проте у нас з Інною на цю ніч були інші плани, що не передбачали присутності в спальні балакучих котів. А оскільки Леопольд навідсіч відмовлявся розуміти наші досить прозорі натяки, то мені довелося витягти його з-під ліжка і без зайвих церемоній виставити за двері.

Позбувшись нашого славного, але дуже настирливого кота, я поспіхом роздягнувся, заліз під ковдру і притягнув до себе Інну, яка вже лежала в постелі. Вона міцно пригорнулася, заховала обличчя на моїх грудях і прошепотіла:

— Знаєш, Владику, я так злякалася…

— Я теж злякався, — сказав я, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат її волосся. — Це було б жахливо. Яке щастя, що ми не Великі!

— Але я боюся… боюся, що ми можемо ними стати. А що як Нікоран має рацію? Може, Дух уже вселився в нас, просто ми ще не помічаємо цього. Може, ми доживаємо свої останні дні як люди.

— Ні! — Я повернув до себе лице Інни й зазирнув у лагідну блакить її очей. — Ми з тобою люди і завжди будемо людьми. Всупереч усім Вищим Розумам та Вселенським Духам. Ніщо не примусить нас зректися своєї людськості, відмовитися від великого щастя кохати одне одного. А майбуття світу та всього людства… В одному я цілком згоден з Нікораном: люди мусять самі довести своє право на життя. І ми разом з усіма.

Цієї ночі ми активно надолужували втрачене за останні дні, кохалися до знемоги і заснули лише близько другої ночі, втомлені, але щасливі…

Розділ 10
На порозі Вічності

Наступного дня вранці я прокинувся від того, що хтось легесенько шарпав мене за плече. Продерши заспані очі, побачив нашу служницю, яка не гаяла марно часу і вже будила Інну. Я подивився на годинника — було лише двадцять на дев’яту — і вже зібрався у ввічливій, але жорсткій формі висловити всю глибину свого незадоволення тим, що нас розбудили так рано, але Інна випередила мене:

— Що сталося, Ніколето? — спитала вона, солодко позіхнувши. — Сподіваюся, до нас не завітав мстивий син Женеса?

Не уловивши іронії, покоївка поспіхом зробила знак від навроки і цілком серйозно відповіла:

— На щастя, ні, мадам, Бог милував.

— То в чому ж річ?

— Нещодавно в Шато-Бокер прибув лицар Інквізиції з Лемоса. Він бажає якомога швидше зустрітися з вашими світлостями.

На цю звістку я замалим не вистрибнув з ліжка і лише останньої миті стримався, бо згадав, що на мені немає навіть мінімуму білизни.

— Ну, нарешті! — вимовив я з полегшенням. — Де він?

— Чекає на ваші світлості у вітальні.

— Гаразд, — сказала Інна і вибралася з ліжка, зовсім не соромлячись перед Ніколетою своєї наготи. — Скажи йому, що ми зараз вийдемо. Лише вдягнемось і трохи причепуримося. Хай зачекає ще кілька хвилин.

— Слухаю, мадам. — Служниця вклонилась і вийшла.

Тільки двері за нею зачинилися, я відкинув ковдру, сів і квапливо заходився вдягатися.

— Навіть не віриться, — схвильовано промовила Інна, натягуючи панчохи. Я помітив, що в неї тремтять руки. — Невже наші пригоди закінчилися?…

— Не думаю, — відповів я. — Гадаю, вони лише починаються. Але тепер принаймні ми будемо не самі.

Я хотів обмежитися суто домашнім вбранням — штанами, сорочкою та м’якими капцями. Однак Інна твердо вирішила з’явитися перед інквізитором у всій красі (ох, це жіноче кокетство!), отож і мені мимоволі довелося причепуритися; після деяких вагань я навіть причепив до пояса свого меча. В результаті, замість обіцяних Інною „кількох“ хвилин, інквізитор чекав нас не менше двадцяти. Коли ми нарешті вийшли зі спальні, він не сидів десь у кріслі, а нетерпляче міряв кроками вітальню.

Я зразу впізнав його з тих ментальних „картинок“, що їх показувала Інна ще на Ланс-Оелі, і вражено вигукнув:

— Регент!

Інна здивовано промовила:

— Пане Карой!

Ференц Карой, великий інквізитор та регент Імперії, вдягнений у темно-коричневий костюм без жодних прикрас і регалій, втомлено усміхнувся нам:

— Добридень, молоді люди. Радий знову бачити вас, Інно. — Відтак уважно подивився на мене. — А з вами, Владиславе, радий познайомитися.

— Я теж… е-е… монсеньйоре, — з заминкою відповів я, бо не знав, як належить звертатися до регента Імперії. Що не „сір“ і не „ваша величносте“, це точно, а щодо „ваша високосте“ мав деякі сумніви.

— Добре, що ви нас знайшли, професоре, — сказала Інна. Питання з титулом вона вирішила для себе просто: й далі зверталася до нього так, як на семінарах в університеті. — До речі, як ви нас знайшли?

— Я отримав повідомлення про вас.

— Від Рівала де Каердена?

— Ні, ще раніше. Наступного дня після вашого від’їзду Суальда, виконуючи інструкції Метра, розбила кришталеву кулю з телепатичним посланням для мене. А потім наші люди в Лемосі отримали звістку від Рівала. Коли мені повідомили про це, я намагався зв’язатися з ним, та він не озивався. — Регент важко зітхнув. — Рівал був моїм другом і учнем.

„Дивно, — зауважив я, подумки звертаючись до Інни. — А на вигляд Рівал здавався старшим за регента“.

Ми досі стояли посеред кімнати. Інна нарешті збагнула, що Ференц Карой не сідає через неї, і швиденько влаштувалась у зручному кріслі біля каміна. Я присунув стілець і сів поруч з дружиною, а регент улаштувався навпроти. Він витяг з бічної кишені пом’яту пачку сигарет і простягнув мені:

— За моєю інформацією, ви палите. Пригощайтеся.

Я подякував і взяв сигарету. Зазвичай я не палю до сніданку, однак ще рідше веду серйозні розмови без цигарки. А що нас чекала дуже серйозна розмова, годі було й сумніватися.

— І про що ж ішлося в посланні Метра? — поцікавилась Інна.

— Він доручив мені подбати про вас обох, — відповів регент. — Власне, Метр розраховував, що ви зможете покинути Ланс-Оелі не раніше, ніж за рік, та, видно, недооцінив вашого потенціалу.

— Нам допоміг Леопольд, — сказав я. — Ми лише скористалися закладеними в нього телепортаційними здібностями.

— Атож, знаю. Герцоґ Бокерський уже розповів вашу історію. Проте я хотів би почути її від вас, з усіма подробицями.

— Певна річ, — погодилася Інна. — Мабуть, слід почати з того, як я зустріла Леопольда… До речі, ви вже бачили його?

— Ще ні. Мені сказали, що на світанку Леопольд відбув із загоном пана Нікорана в ранковий дозор. Я звелів Іштванові розшукати його і привести до замку. — Регент замовк і закурив. — Іштван — це мій кіт, — пояснив він і відкинувся на спинку крісла. — Отже, молоді люди, я слухаю вас.

Ми заходилися розповідати про наші пригоди, починаючи з того моменту, як Інна підібрала в під’їзді свого будинку Леопольда. Говорила здебільшого моя дружина, у неї це краще виходило, а я лише час від часу дещо уточнював і вставляв свої коментарі.

Ференц Карой слухав уважно, не перебиваючи. Мовчав навіть тоді, коли Інна навмисне робила паузу в очікуванні якогось зауваження з його боку. Вочевидь, він вирішив дати нам виговоритися, а всі питання та роз’яснення лишив на потім.

І тільки, коли мова зайшла про зупинений нами Прорив, і я знову висловив припущення, що нам хтось допомагав (хоча б і той самий „останній з прийшлих“, про якого згадував Рівал де Каерден), регент заперечно похитав головою і промовив:

— Не думаю, що ви потребували чиєїсь допомоги. Хоч ви ще й погано контролюєте свою могутність, та у вас її досить, щоб самотужки зупинити ґлобальний Прорив.

— То він був таки ґлобальний? — запитав я.

— Так. І судячи з того, що я бачив дорогою сюди, дуже потужний. Можна без перебільшення сказати: Аґрісу пощастило, що ви опинилися в потрібний час у потрібному місці.

А я подумав, що, швидше, навпаки — Аґрісу дуже не пощастило, що ми опинилися саме тут. Як і перше, я вважав, що Прорив почався через нас. Інна цілком поділяла мою думку.

— І щодо прихованих здібностей Леопольда ви також помиляєтеся, — тим часом продовжував регент. — Бувають, звісно, коти зі слабким чаклунським даром, як мій Іштван, але ваш Леопольд до них не належить. Я знав його ще кошеням і певен, що він — звичайнісінький кіт… Чи то пак, звичайнісінький кіт-перевертень.

— Справді? — недовірливо промовила Інна. — А як же ті штучки, що він виробляв?

— Поза будь-яким сумнівом, він використовував для своїх вибриків вашу латентну силу. Я гадаю, що Метр вклав у підсвідомість Леопольда певну кількість маґічних прийомів (завважте: саме прийомів, а не здібностей!), і кіт поступово передавав їх вам. Наприклад, під час сутички з Женесом. Тоді вам здавалося, що знання приходило до вас інтуїтивно, немов би саме собою — та насправді ви отримували його від Леопольда. Так само було, коли ви зупиняли Прорив. А щодо могутності, то, повторюю, у вас її досить.

— Але навіщо Метр улаштував цей балаган з котом? Чи це звичайна практика підготовки чаклунів?

Регент хмикнув:

— Аж ніяк не звичайна. Щиро кажучи, я й сам гублюся у здогадах. Хотілося б знати, що це за… — тут він осікся і поглянув на двері. — Ну от, про вовка промовка.

Наступної миті за дверима почулося нявчання. Ференц Карой клацнув пальцями, двері розчинилися, і до кімнати забіг Леопольд. За ним поважно ступав великий чорний котисько з білим животом і білими „шкарпетками“ на всіх чотирьох лапах.

— Доброго ранку, Інно, Владиславе, — привітався з нами Леопольд. — Здоровенькі були, Ференце. Давно ми не бачилися. Як ся маєте?

— Дякую, все гаразд, — з усмішкою відповів регент.

А чорний кіт підійшов до нас ближче і надзвичайно ввічливо промовив:

— Моє шанування, мілорде, міледі. Дозвольте представитися: мене звуть Іштван, я головний кіт-перевертень Інквізиції.

— Приємно з тобою познайомитися, Іштване, — за нас обох відповіла Інна.

— Ференце, ви вже чули, що тут коїлося? — швидко заговорив Леопольд. — Мене, Інну та Владислава хотіли вбити, і не раз, та ми…

— Спати! — наказав йому регент.

Леопольд замовк на півслові, гепнувся боком на килимок перед каміном і справді заснув.

Іштван розгублено подивився на нерухомого товариша, потім перевів погляд на регента:

— Що з Леопольдом? — вимогливо спитав він.

— Спить, — коротко відповів Ференц Карой.

— Але ж він не хотів спати…

— Тепер захотів.

— Ага! Знову твої коники! — в голосі Іштвана виразно забриніли осудливі нотки. — Ніяк не вгамуєшся. А ми з Леопольдом збиралися полювати на горобців…

— Вибач, друже, — розвів руками регент. — Доведеться зачекати. Сходи-но ліпше на кухню і скажи, щоб тебе нагодували.

Всупереч моїм очікуванням, Іштван не сперечався, а слухняно вийшов з кімнати. Двері за ним відразу зачинилися.

Ференц Карой неквапно запалив третю поспіль сигарету і спрямував замислений погляд на Леопольда.

— Знаєте, що найдивніше в усій цій історії? — спроквола промовив він. Оскільки питання було явно риторичне, ми з Інною нічого не сказали, навіть не запитали „що?“, а мовчки чекали. — Найдивніше, — після паузи продовжив регент, — що в своєму посланні Метр жодним словом не обмовився про Леопольда.

Особисто мені це не здавалося дивним. Інні також. На наш погляд, у цій історії були й куди загадковіші моменти. І ми жадали роз’яснень.

— Перепрошую, професоре, — несміливо озвалась Інна. — Оте наше знайомство в університеті… адже воно не випадкове? Ви опинилися на Основі — і не просто на Основі, а в Києві, — через мене?

Регент усміхнувся:

— Ні, Інно. Гадаю, це просто збіг обставин. За давно заведеним розпорядком, у Нічиї Літа на Основі постійно несе вахту легіон інквізиторів, охороняючи її від проникнення нечисті з прилеглих Граней. Посаду начальника вахти почергово обіймають вищі керівники Інквізиції, а минулого року якраз і була моя черга. Взагалі, охорона Основи, хоч і відповідальна, але доволі нудна справа. Тому я вирішив у вільний час викладати — є в мене така слабинка, люблю, знаєте, навчати молодь. Отак ми й зустрілися… Гм. Коли я вперше побачив вас, Інно, то був украй вражений. Як я вже казав, ви володієте надзвичайно потужним чаклунським даром. Причому „потужним“ — ще слабо сказано. Такий дар, як у вас, в середньому з’являється лише раз на сторіччя.

Інна аж зашарілася від задоволення, а я кинув на неї трохи заздрісний погляд. Помітивши це, регент з поблажливою усмішкою уточнив:

— Мої слова такою ж мірою стосуються і вас, Владиславе. Ваш дар нічим не поступається Інниному. В цьому плані двадцяте сторіччя виявилося багатим на врожай — окрім вас, воно дало світові ще чотирьох чаклунів з таким потужним даром.

— І один із них ви? — запитав я, анітрохи не сумніваючись у ствердній відповіді.

— Ні. Я також „подарунок сторіччя“, але не двадцятого, а вісімнадцятого. Чаклуни з пробудженим даром живуть значно довше звичайних людей, і що вони могутніші, то повільніше старіють… Утім, я не стверджуватиму, що довголіття — однозначно позитивний дарунок долі. У кожної медалі є й зворотний бік. Ось коли доживете до моїх літ… — Так і не скінчивши своєї думки, Ференц Карой підвівся з крісла, переступив через Леопольда і повільно пройшовся кімнатою. — Що ж ти замислив, старий? — промовив він, дивлячись у стелю, певніше, не в саму стелю, а крізь неї кудись угору. — Що ти утнув цього разу? Ти завше був великим режисером, за свого земного життя ти маніпулював людьми, мов маріонетками… То невже збираєшся смикати за ниточки і з небес?

Ми з Інною розгублено дивилися на нього. Регент повернувся до свого крісла і сів. У нього був вигляд смертельно стомленої людини.

— А знаєте, Інно, — нарешті заговорив він. — Тепер я починаю схилятися до думки, що наша з вами зустріч зовсім не випадкова.

— Я теж вважаю, що тут не все чисто, — зауважила моя дружина. — Адже ви могли обрати для своєї викладацької діяльності якесь інше місто, іншу країну. В Києві, звісно, непоганий університет, проте не можна сказати, що він аж надто престижний. Ви могли знайти і значно…

— Не в тім річ, — перебив її регент. — Якраз у цьому нічого дивного немає. Я просто скористався з того, що було напохваті. З 1986-го року, тобто з часів Чорнобильського Прориву, земна штаб-квартира Інквізиції розміщується в Києві. Чорнобиль досі залишається найвразливішою точкою Основи. Мене насторожує інше. Зазвичай ґрафік річних вахт на Основі складає Вища Рада Інквізиції, а потім передає його на затвердження верховному королю. Однак на поточне десятиріччя його повністю склав сам Метр… гм, мушу визнати, тоді я сприйняв це як належне, хоча випадок був безпрецедентний. Далі. Познайомившися з вами, я нікому не повідомив про свою знахідку — за винятком Метра, певна річ. На тій лекції, коли ви бачили його, він був присутній через вас.

— Хотів подивитися на мене?

— Атож. І само по собі це нормально — такий рідкісний дар заслуговував на увагу з боку Великого. А після лекції Метр сказав, що вам треба дати спокій років на п’ять-шість, мовляв, ви ще не дозріли для пробудження дару.

— Ага…

— І уявіть собі, я беззастережно повірив йому. Відтоді я вже не цікавився вами і зовсім не здивувався, коли ви перестали ходити на мої лекції. Ба навіть майже забув про ваше існування.

— А я уникала зустрічей з вами, — зізналася Інна. — Не знаю чому… Втім, тепер здогадуюсь. Але не розумію — навіщо.

Ференц Карой знизав плечима:

— Я теж не розумію. Хоча, можливо, Метр збирався сам узятися за ваше навчання. Можливо навіть, у майбутньому хотів передати вам свою частку Вселенського Духу…

На ці слова я зіщулився. Інна здригнулась. А регент понуро кивнув:

— Чудово вас розумію, молоді люди. Скажу відверто: коли Метр пішов з земного життя, так і не передавши мені своєї частки Духу, у мене наче гора з плечей упала. Я людина, і не хочу втрачати своєї людськості. Власне, як і ви, як і решта людей. Напевно, Метр збагнув це, відмовився від своїх планів і пішов у Безмежність… От тоді й почав діяти кіт. Він розшукав вас, Інно, потім вас, Владиславе, м’яко пробудив ваш дар, після чого переніс обох на Ланс-Оелі, в замкнений світ Контр-Основи, куди шлях для нечисті перекритий. У принципі, Ланс-Оелі ідеальне місце для навчання чаклунів-початківців у Нічиї Літа, я вже давно накинув на нього оком, а років п’ятнадцять тому запропонував на розгляд Вищої Ради план облаштування там підготовчого центру. Одначе Метр наклав на нього своє вето і наказав мені ні в якому разі не чіпати Контр-Основи. Вочевидь, він уже тоді плекав стосовно вас певні плани… Але навіщо? І чому в посланні нема жодної згадки про Леопольда. Це дуже схоже на натяк: зверни особливу увагу на кота. Це цілком у репертуарі Метра.

— Якось ми пробували зазирнути в підсвідомість Леопольда, — зауважив я. — Але нічого не з’ясували. Натомість потрапили на Ланс-Оелі. То, може, ви його оглянете?

— Саме це я й маю намір зробити, — відповів регент і, нахилившись, погладив кота. — Його сон уже нормалізувався. Гадаю, можна починати.

— Наша допомога вам не потрібна? — з готовністю озвалася Інна.

— Ні, все гаразд. Просто мовчіть і не втручайтеся.

Ференц Карой відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й розслабився. Близько хвилини нічого не відбувалося, аж раптом регент здригнувся, немов його вдарило струмом, і розплющив очі.

— Чорт! — розгублено вилаявся він. — Що ж це таке?…

Леопольд підвівся, сів на задні лапи і зміряв нас пронизливим поглядом, від якого кров у жилах похолола.

То був погляд не кота.

То був погляд людини…

Ні, не людини!…

То був погляд Великого!

У цьому погляді відчувалася безодня сторіч, неосяжність Всесвіту, безмежна мудрість Вищого Розуму, крижаний холод Абсолютного Добра…

— Метре!!! — вражено зойкнув регент.

Зелені очиська вп’ялись у нього, і водночас на нас насунула така потужна телепатична хвиля, що мені аж в очах потьмарилося.

„Навіщо ти розбудив мене, Ференце?“

„Метре… — (Ні Великий, ні його учень не крилися від нас зі своїми думками. Метрові, мабуть, було однаково, чує їх хтось, чи ні, а регент був надто розгублений і приголомшений, щоб контролювати свої думки.) — Хіба ж я знав, Метре…“

„Ти мусив здогадатися, нікчемо! Я був певен, що ти здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й гадки не мав, що замість досконалого вивчення свідомості кота і поступового проникнення в його підсвідомість, ти ґвалтовно поткнешся в самі її глибини“.

„Даруйте, Метре, — винувато відповів регент. — Я вчинив необачно. Я дуже стомився…“

„Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б неодмінно здогадався, що торік я навмисне познайомив тебе з нею. — (Останнє слово супроводжувалося „картинкою“: Інна в університетській аудиторії.) — Ти б уторопав, навіщо я влаштував їхню зустріч. — (Знову „картинка“: тепер ми з Інною вдвох.) — Ти б зрозумів, що це за моїм наказом Леопольд переправив їх на Ланс-Оелі“.

„Я зрозумів це, Метре. Але навіщо…“

„Ти ще питаєш навіщо! Хіба це не очевидно? Адже я не випадково залишив у фальшивих спогадах кота згадку про тебе. Я ж призначав їх тобі! Ти — єдиний, хто міг би дати їм раду. — (Чергова „картинка“: ми, оточені сяйливим ореолом, що, вочевидь, символізувало нашу маґічну силу.) — Ти міг би довести до кінця мій задум“.

„Який задум?“

„Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Зустрівшися з блоком у верхніх шарах Леопольдової підсвідомості, ти мусив би зупинитись і обережно зняти цей блок — тоді б ти про все дізнався. А тепер… Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе“.

За мить регентові очі округлилися.

„О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?“

„Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?“

„Ваша правда“, — неохоче погодився регент.

„До того ж, я не був певен в успіхові, — вів далі Метр. — Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій прогноз не справдиться“.

„А він справдився?“

„Невже ти не бачиш? Подивися на них! — (Ще одна „картинка“: ми з Інною стоїмо, міцно обнявшись.) — Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися. Ще кілька років, лише кілька років — і все було б гаразд“.

„То, може, вам варто повернутися до людей? — несміливо запропонував регент. — І самому продовжити їхнє навчання“.

„І ще кілька років осоружного існування у бридкій, нікчемній людській подобі! Ще кілька років щохвилинного, щосекундного Поклику Безмежності, якої мені, зрештою, ніколи не бачити. Це понад мої сили, я цього не витримаю. Бачу, ти так і не збагнув, Ференце, нащо я забувся в підсвідомості кота, чому сам не взявся навчати їх… Поки моє рішення не було остаточним, я ще тримався, втішаючи себе, що будь-якої миті можу передумати. Та коли підійшов упритул до здійснення свого наміру, Поклик став неподоланний, мене буквально виривало з тіла. Ні, твоя пропозиція неприйнятна. Та й пізно вже — бо вони вже знають про мене. Ти все зіпсував, йолопе!“

„Метре, я… я ніколи собі цього не пробачу“.

„Знаю, Ференце, знаю. Ти дурний, але совісний. Проте я звільню тебе від необхідності вигадувати для себе покарання. Перш ніж залишити земний світ, я сам тебе покараю“.

„Отже, ви все вирішили? — понуро запитав регент. — Ви покидаєте нас?“

„Так, я покидаю вас — але не весь. Я йду від вас — але не до Отця свого, а в небуття“.

„Метре! — злякано гукнув регент. — Невже ви наважитеся…“

„Я вже наважився. Зазирни в мене, Ференце, я відкритий для тебе. Там побачиш, яку долю я приготував особисто тобі“.

Мені було моторошно дивитися на кота, що був утіленням Великого. Тому я не зводив очей з регента і раптом побачив, як його зіниці розширилися на всю райдужну оболонку а в очах застиг страх…

„Метре!!!“

„Так, Ференце, саме так. Ти був моїм кращим учнем, але ти виявився невдячним учнем. Відходячи в небуття, я призначаю тебе їхнім учителем і покладаю на твої плечі всю відповідальність за долю земного світу, за долю людства“.

— Не треба! — нестямно заволав я, лише останньої миті збагнувши, про що йдеться. Іннин крик відчаю злився з моїм. — Ні! Ні!

Проте нашої згоди ніхто не питав…

А потім був жах — глибокий, панічний, невимовний. Він проймав кожну частинку мого єства, шматував свідомість на клапті, думки розліталися в безладі, немов сполохані куріпки.

Я не хотів ніякої маґії — ні чорної, ні білої, ні сірої. Я не хотів ставати Великим, я хотів бути людиною, хотів жити по-людському, хотів кохати…

Інно, люба моя, кохана! Не покидай мене, не змінюйся, залишайся людиною — такою, яка ти є, яку я тебе люблю…

Тримай! Тримай мене, рідна, не дай мені змінитися, допоможи лишитися людиною — таким, який я є, якого ти мене любиш…

Господи, змилуйся! Це жорстоко, це безсердечно! Я не хочу могутності, здобутої такою ціною…

Мерщій звідси, з Граней, чимдалі від цієї бездушної, безжальної маґії! Назад, на рідну Землю, в нашу затишну домівку — де тиша і спокій, де ми були щасливі, де ми кохали одне одного…

О небо! О пекло! Невже цього ніколи не буде?…

І була тиша…

І був спокій…

І було забуття…

*

Мене розторсала Інна. Я розплющив очі, підвівся, спираючись на лікті, й роззирнувся довкола. У напівмороку розгледів знайомі обриси спальні нашої київської квартири.

Я лежав на підлозі біля ліжка…

Поруч сиділа Інна…

За вікном була ніч…

Але ніч незвичайна…

Ніч гамірна, наче день…

Багатоголосий гамір, що долинав знадвору, був сповнений переляку, тривоги, спантеличення, розгубленості…

— Владику, — розпачливо прошепотіла Інна. — Що ми накоїли?!

Я труснув очманілою головою і нараз усе збагнув. Ніч була штучна, створена нами!

За київським часом була перша пополудні, проте астрономічне положення Землі відповідало першій попівночі.

— Ми захотіли спокою й тиші, — хрипко мовив я. — А спокій і тиша асоціюються з ніччю…

— І Земля миттєво повернулася довкола осі на сто вісімдесят градусів.

— Але не механічно, — уточнив я. — Відбулося позапросторове переміщення. Люди не відчули ніякого руху. Просто в одну мить день для них змінився на ніч, ніч — на день, а ранок — на вечір.

— Ми — Великі, — приречено констатувала Інна.

— Тільки не це! Господи, тільки не це!!!

— Це правда, Владику, не обманюй себе. Ти чудово розумієш, що ми стали Великими. До того ж небезпечними Великими — ненавченими.

— Ядерна кнопка в руках у дитини, — похмуро сказав я, зводячись на ноги. — А втім, ні, це гірше за всі ядерні кнопки в світі… Бачить Бог, я не хотів цього.

— І я не хотіла… Але нас ніхто не питав.

Я відчепив від пояса меч і люто пожбурив його в куток кімнати. Він мені більше не потрібен — тепер я можу вбивати силою своєї думки.

— Догралися!

Інна зажурено зітхнула. Ми обоє почувалися приреченими на смерть. Навіть гірше — на втрату людськості…

Я допоміг Інні підвестись. З протилежного боку ліжка, на підлозі, ми побачили Леопольда. Він був цілий і неушкоджений, лише міцно спав. Звільняючи його розум від своєї присутності, Метр не заподіяв йому жодної шкоди.

Ми не стали чіпати кота, а взялись за руки і вийшли на балкон.

Ми не дивилися вниз — на стурбованих, спантеличених, наляканих і нажаханих людей.

Ми дивилися в зоряне небо.

Поклику не було.

Поки що не було…

— Інно, — запитав я, — ти ще любиш мене?

— Люблю, — відповіла вона впевнено. — А ти?

— Я теж люблю тебе, — сказав я і пригорнув її до себе.

Інна підняла до мене обличчя:

— Поцілуй мене любий. Може… Може, це востаннє.

Наш поцілунок був довгий і жагучий. Потім ми поцілувалися ще раз, і ще, і ще…

І, як завжди, мене охопила солодка, п’янка млість, а груди затопила тепла хвиля безмежного щастя. Від колишньої приреченості й душевної пустки не лишилося й сліду.

Коли Інна трохи відсторонилася від мене, її очі радісно сяяли.

— Ми не Великі, любий! Ми не Великі — ні!

— Ти хочеш сказати… — з полохливою надією промовив я.

— Невже ти не відчуваєш?! Зазирни в себе — ми люди й людьми зостанемося. Вселенський Дух не в’язень у нашім тілі, він з’єднався з плоттю, став невід’ємною часткою нашого єства. Ми — єдність плотського й духовного, єдність якісно інша, ніж решта людей, та все ж єдність! Зовсім не так було з Великими — їхні душі існували окремо від тіл… Ми люди, Владику, люди. Чуєш!

Я зазирнув у себе — це була правда.

Інна припала до мого плеча й заридала від щастя. Я ніжно гладив її хвилясте волосся, а по моїх щоках котилися сльози — сльози радості й полегшення.

— Я такий щасливий, рідна… Я ніби прокинувся від якогось страхітливого сну…

Трохи згодом Інна спитала:

— Владику, ти відчуваєш у собі зміни?

— Відчуваю.

— Ну, і як?

— І прекрасно, і моторошно водночас. У мені стільки незбагненного, я почуваю в собі таку неймовірну силу, такі надзвичайні можливості… Я боюся, Інно. Боюся ще щось утнути. Страшніше, ніж те, що ми вже накоїли.

— Не бійся. Ференц допоможе розібратися з нашою могутністю. Адже Метр призначив його нам за вчителя.

— А він так злякався цього. Він просто не тямився зі страху.

— Ще б пак! Йому буде непереливки, навчаючи людей, чия сила на багато порядків перевершує його власну. Людей, що здатні повернути довкола осі цілу планету. І це ще не межа… Щоправда, ми не такі могутні, не такі всесильні, не такі всевидющі, якими були Великі. Це плата за нашу людськість — втім, як на мене, плата незначна. Ми лишилися людьми, і це найголовніше. І, може, не тільки для нас, а й для всього земного світу.

— Цікаво, — промовив я. — Чи передбачав це Метр?

— Поза будь-яким сумнівом. Пригадай, що він говорив регентові. „Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися“. Це про нас — про те, що сталося з нами. Ми з тобою відчували себе одним цілим, ми не могли відмовитися одне від одного, від нашого кохання, ми не дозволили Вселенському Духові позбавити нас людськості і всупереч усьому лишилися людьми. Гадаю, саме в цьому й полягав головний задум Метра… Ні, я просто упевнена.

І тут ми почули Голос. Точніше, не почули, а — як би це сказати? — сприйняли, мабуть. Голос, що прийшов з безкраїх просторів Всесвіту, спілкувався з нами не словами і не зоровими образами, а фундаментальними інформативними символами, на зразок лоґічних одиниць та нулів. Я передам загальний зміст нашої розмови звичайною мовою в ґностичній інтерпретації.

— Саме так, - ствердив Голос. — Якраз цього прагнув Мій син, якого ви звете Метром. Спорідненість ваших душ, з’єднаних коханням, подолала відчуження Вселенського Духа від земної плоті, злютувала їх в одне ціле. Відтепер ця частка Мене належить вам і всьому вашому світові, який з цієї миті перестав бути пасивним заручником Моєї боротьби з нечистим братом Моїм. Безліч разів Я створював земний світ, та щоразу він руйнувався під натиском Хаосу, і Мені доводилося створювати його знову й знову. Один цикл Буття змінювався наступним, а між ними були періоди Пітьми та Небуття. Проте Я знав, що колись це порочне коло розімкненеться і перетвориться на нескінченну спіраль. Я терпляче чекав цього дня — і ось, нарешті, він настав!

— І що ж буде далі? — спитали ми.

— Це залежить від вас зокрема і від усього людства загалом. Віднині ви самі собі боги і вільні обирати свій дальший шлях самостійно. Ваше майбутнє — в ваших руках.

— А якщо ми помремо?

— Ви покинете земний світ тільки тоді, коли самі захочете цього, і Я радо прийму вас до Себе. Після вас залишаться ваші нащадки, що продовжать почату вами справу. Зерна Мої вже посіяні на землі, вони швидко дадуть сходи, і ніяка сила не годна викоренити Вселенський Дух серед людей. Так є і так буде!

— А як же Ти?

— Всесвіт неосяжний, тому нема межі Моєму вдосконаленню. За минулі цикли у Мені накопичилося багато Хаосу, я позбудусь його, створю в інших вимірах новий світ земний — і так буде до нескінченності. Коли ви гадаєте, що звільнилися від Мене, то помиляєтеся — це Я звільнився від вас.

— То Ти покидаєш нас?

— З вами Моя частка, а отже, і весь Я. Доки діти малі, батьки піклуються про них, доглядають їх. Ставши дорослими, діти вже не потребують батьківської опіки, але їхній зв’язок з батьками не розривається. Залишайтеся дітьми Моїми, а Я завжди буду вашим Отцем.

— Залишимося, — пообіцяли ми.

— А тепер виправте свій недогляд на Основі і не баріться — повертайтеся на Грані, ваше місце зараз там. Порочне коло розімкнулося, але битва за наступне тисячоліття людства триває. Затямте: ви переможете тільки тоді, коли визбираєте з купи полови зерна — крихти Порядку, що скніють у Хаосі Потойбіччя. Це з їхньою допомогою нечистий брат Мій намагається зруйнувати земний світ — для Абсолютного Хаосу Світовий Кристал невразливий.

— Однак рано чи пізно зерна Порядку знову потраплять у Хаос, і він знову підніме голову. То чи не краще взагалі знищити його?

— Це неможливо. Земне життя породжене протистоянням Порядку і Хаосу, Добра та Зла, Янь та Інь, і вся його історія — безперервна боротьба цих двох стихій. Так було завше, так є нині і так буде до скону віків. Світло існує тому, що є темрява. Краса тому тішить вам око, що існує потворність. Так само й пізнати Добро можна лише в порівнянні зі Злом, а без дисґармонії Хаосу вам не осягнути ґармонійності Порядку. Ви збагнули?

— Збагнули.

— Тож у добру путь, люди, діти Неба і Землі.

Голос стих.

Ми з Інною стояли на балконі й дивилися в небо.

Зорі сяяли в синій порожнечі й вабили нас до себе.

Та це був не той Поклик, що мучив Метра і решту Великих упродовж багатьох тисячоліть.

Це було звичайне людське прагнення до всього загадкового й незвіданого.

Ми почували дивовижну, хвилюючу єдність з усім світом — земним та небесним.

Ми — люди, діти Неба і Землі.

— Як це прекрасно! — зачаровано промовила Інна.

— Атож, прекрасно, — погодився я. — Та буде ще прекрасніше, коли ми повернемо людям день.

— А ми зможемо?

— Звісно, зможемо. Ми мусимо.

Ми взялися за руки і разом промовили:

— Хай буде день!

І був день.

І була Земля.

І було людство.

І були ми.

Серпень 1991 — червень 1999 рр.

Виноски:

[1] „Omnium malorum stultitia est mater“ — „Дурість — мати всіх нещасть“ (лат.).

[2] „Arrivederci, amico“ — „До побачення, друже“ (іт.).

[3] Галоперидол — лікарський препарат, що сильно пригнічує нервову систему; має широке застосування у психіатричній практиці.

[4] „Mon cher colonel“ — „Мій любий полковнику“ (фр.).

[5] Ментальний - від латинського mentus, розум. В даному контексті, ментальна енерґія — сила телепатичного впливу.

[6] Кішка-семихвістка — канчук з кількома жгутами, перев’язаними по всій довжині вузлами; знаряддя екзекузії.

[7] Пірокінез - буквально, „рух вогню“ (грецьк.).

[8] Есток — одноручний меч часів Пізнього Середньовіччя й початку Ренесансу; його клинок був пристосований для завдання не лише рублячих, але й кóлючих ударів.

[9] „Hell on Earth“ — „Пекло на землі“ (англ.), підназва другої частини комп’ютерной гри DOOM.

[10] „Cum spiro spero“ — „Поки дихаю — сподіваюся“ (лат.).