17

Усередині крейсер „Зоря Свободи” виявився не таким, яким я уявляв його, виходячи лише зі схем специфікації. Підлога коридорів була встелена пружним килимовим покриттям, стіни та стеля тішили око приємним поєднанням кольорів оббивки, а кают-компанія, куди нас привела Рашель, нагадувала, швидше, затишну, гарно вмебльовану вітальню.

Дорогою я знай роззирався довкола, шукаючи сліди ушкоджень, завданих тридцятикратним перевантаженням. Але ні в коридорах, ні в кают-компанії нічого не помітив: чи то весь інтер’єр крейсера був розрахований на такі аварійні ситуації, чи то постаралася Рашель, усуваючи наслідки катастрофи. Мені залишалося тільки поспівчувати дівчинці, уявляючи, як вона, бідолашна, переносила до морозильної камери батькове тіло...

У кают-компанії Рашель звернулася до наших супутників:

— Панове, ви поки лишайтеся тут. Якщо зголодніли, можете перекусити. Харчовий автомат приготує вам сандвічі та напої. А ми з містером Матусевичем підемо в штурманську рубку — там я передам йому командування кораблем.

Шанкар, Аґатіяр та Ортеґа не мали жодних заперечень. На їхнє прохання Ріта, яка єдина з них знала французьку, викликала на великий настінний екран каталоґ бортової відеотеки і стала шукати якийсь пізнавальний фільм про Терру-Ґаллію. Лише Ахмад продовжував тупцювати на місці, запитливо дивлячись на нас.

— Ви отримаєте статус члена екіпажу пізніше, — сказала йому Рашель. — Я не знаю, який рівень допуску має другий пілот. Це вирішить містер Матусевич... Певніше, — вона всміхнулася, — капітан Матусевич.

Ахмад мусив змиритися. Скрушно зітхнувши, він приєднався до решти наших супутників, що вже дивились якийсь фільм під Рітин синхронний переклад.

А ми з Рашеллю подалися до штурманської рубки. Там я отримав усі необхідні коди доступу, а бортовий комп’ютер, чия робоча мова була змінена на анґлійську, зафіксував у пам’яті мою зовнішність, голос, ходу, відбитки пальців та малюнок сітківки ока. Врешті-решт я став повноправним командиром „Зорі Свободи”. Чи, швидше, людиною, яку корабель в особі комп’ютера вважав своїм законним капітаном.

Поки я побіжно знайомився з системами керування кораблем, Рашель на хвильку десь вийшла, а коли повернулась, то тримала в руках сіро-блакитний військовий мундир, схожий на ті, що в них були зодягнені офіцери на станції „Вермандуа”. Вона несміливо підійшла до мене, простягла мундир і, затинаючись, мовила:

— Ви не могли б одягти його... і носити... Це татів...

Мені аж ніяк не всміхалося ходити в одязі небіжчика, але в голосі Рашелі вчувалося таке благання, що я просто не міг відмовити їй. Знявши свій кітель, я одягнув мундир, що був як на мене шитий, потім підступив до вільної від приладів стіни рубки і наказав комп’ютеру зробити її дзеркальною.

Те, що я побачив, мені дуже сподобалося. Мундир був якраз на мій смак: строгий, зручний, практичний, без претензій на якусь особливу розкіш, але й не позбавлений вишуканості. Блискучі ґудзики, золоті капітанські шеврони на рукавах, погони з чотирма широкими нашивками. Переплетені літери „T” і „G” у петлицях; емблема з трьома геральдичними ліліями на лівому боці, а на правому — іменна планка з написом: „CAPV G. Le Blanc”.

— А що значить „capv”?

— Capitaine de vaisseau, — пояснила Рашель. — Капітан першого ранґу — так само, як ви. Тільки тато був військовий, а ви цивільний.

Вона зняла з моїх грудей батьківську планку, а натомість прикріпила мою, з кітеля: „CAPT S. Matusiewicz”. Потім зміряла мене пильним поглядом і запитала:

— То ви будете його носити?

Я скуйовдив її біляве волосся.

— Певна річ. Я капітан, а отже, маю носити капітанську форму.

Рашель аж засяяла від радості. Вона стала навшпиньки й поцілувала мене в щоку.

Почуваючи себе трохи ніяково, я відійшов до інтеркому, зв’язався з кают-компанією й викликав до себе Ахмада. Коли він прийшов, я виконав належні процедури для його призначення на посаду другого пілота, а за сумісництвом — старшого помічника капітана. Ахмад був у цілковитому захваті й дуже хвилювався.

Потім я запросив до штурманської Арчібальда Ортеґу, якого імператор призначив мені за бортінженера. Поки ми його чекали, новоспечений другий пілот неквапом ходив по рубці, розглядаючи її чіпким, професійним поглядом. Нарешті зупинився перед вмонтованим у стіну боксом з легкою зброєю і взяв звідти пістолет-паралізатор.

— Не люблю того, що вбиває на смерть, — сказав він. — Я мирна людина.

З цими словами вистрілив у Рашель. Тихо зойкнувши, вона впала навзнак на підлогу, а тим часом Ахмад уже цілився на мене.

— Вибач, Стефане. Ти завжди мені подобався.

Ми стояли в різних кінцях просторої рубки, і я розумів, що не зможу нічого зробити. Проте рвучко кинувся вперед у відчайдушній спробі врятувати ситуацію. Наостанку я ще встиг почути гучне ревіння комп’ютера:

— Бунт на кораблі! Спроба замаху на...

По тому наступила тиша й пітьма.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. ЖМЕНЯ ВIЧНОСТI. Роздiл 17