Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег Авраменко. ЖМЕНЯ ВIЧНОСТI. Роздiл 2

 

2

Аеропорт Нью-Калькутти був найбільший на Магаварші. Колись він називався космопортом, проте років дев’яносто тому його без зайвого галасу перейменували. Така ж доля спіткала і всі інші космопорти планети, з яких уже понад сторіччя не стартував жоден космічний корабель. Астровокзали перетворилися на аеровокзали, величезні анґари для міжзоряних суден поступово демонтували, і на згадку про часи людського панування над космосом залишилися тільки довгі злітно-посадочні смуги з потужними антиґравами, розрахованими на навантаження до п’ятисот кілотонн. Більшість цих смуг давно були виведені з експлуатації, а ті, що ще продовжували функціонувати, використовували ледве на п’ять відсотків їх робочої потужності, обслуговуючи польоти трансконтинентальних важковозів на зразок мого лайнера.

Я неквапно перетнув наповнений людьми центральний вестибюль аеровокзалу і спустився на другий підземний рівень, де містилися маґазини, відео- та ігрові салони, перукарні, бари, кафе та ресторани.

Я любив занурюватися в атмосферу цього невеликого, але гамірливого містечка. Часом у мене виникала ілюзія, що я перенісся на сотню років у минуле і знаходжуся серед людей, які вирушають у подорож не на кілька тисяч кілометрів, а в довготривалий міжзоряний переліт...

Поблукавши півгодини серед строкатої юрби, я відчув, що вже нагуляв собі апетит, і попрямував до невеликого ресторанчика, що скромно притулився в самому кінці одного з бічних тунелів. Я частенько заходив сюди перекусити після роботи, мені дуже подобалася тутешня кухня.

Поки офіціант виконував моє замовлення, я поволі пив мінеральну воду і безтурботно спостерігав за декоративними рибками, що плавали у величезному акваріумі. Але незабаром мою увагу привернула худенька світловолоса дівчинка років дванадцяти в легкій квітчастій курточці й штанях темно-синього кольору, що сиділа за сусіднім столиком. Вона вже пообідала і тепер ліниво копирсалася ложкою в десерті, час від часу зиркаючи в мій бік. Я допитливо подивився на неї, дівчинка чомусь почервоніла і зніяковіло втупилась у свій десерт.

Нарешті офіціант приніс мені обід, побажав смачного й попрямував до моєї юної сусідки. Починаючи їсти, я краєм ока побачив, як дівчинка простягла йому банкноту в сто рупій. У відповідь офіціант незадоволено похитав головою і тихо щось сказав. Його слів я не розібрав, але суть справи зрозумів: дівчинка намагалася розплатитися за обід готівкою, проте офіціант відмовлявся її приймати й вимагав картку соціального забезпечення.

Дівчинка розгубилася. Вона безпорадно знизала плечима і, затинаючись, почала пояснювати, що забула картку в сумці, яка з іншими речами лежить зараз у камері схову. Її акцент (а вірніше, майже цілковита його відсутність) остаточно прояснив ситуацію: як і я, вона була родом з Полуденних островів, мешканці яких, переважно нащадки британських та північноамериканських першопоселенців, вперто не бажали інтеґруватися в надто соціалістичне суспільство материкової частини Магаварші. Полуденні мали широку автономію в межах федерації й жили за своїми, значно ліберальнішими законами. Так, наприклад, виховання дітей вважали в нас винятковою прероґативою батьків, а суспільству в цьому процесі відводили другорядну роль. Вочевидь, дівчинка вперше прибула на материк і зовсім не врахувала тієї обставини, що тут її витрати контролюють не татко з матусею, а держава.

З’ясувавши, що соцкартки в клієнтки нема, а її батьки залишилися вдома, офіціант неохоче дістав телефон, щоб викликати чергового інспектора з дитячої кімнати поліції. Його аж ніяк не тішила перспектива зчиняти в ресторані скандал, проте нічого вдіяти він не міг: за законом усі розрахунки з неповнолітніми мали здійснюватися лише через фонд соцзабезпечення, а брати в них „живі” гроші — чи то готівку, чи електронні — суворо заборонялося.

Дівчинка зацьковано роззирнулася в пошуках порятунку, і майже відразу її погляд зупинився на мені. Я зрозумів, що зараз вона утне якусь дурницю: кинеться тікати чи спробує дати офіціантові хабара. Найгірше, що чекало на неї через відсутність картки, це безкоштовна лекція з основ соціальної держави і повернення додому. А от за злісний антигромадський учинок її могли на кілька місяців запроторити до спецінтернату. Часто-густо діти неадекватно реаґують на ситуацію і, намагаючись уникнути дрібних неприємностей, здатні втрапити у велику халепу...

Ці думки блискавкою промайнули в моїй голові. Підкоряючись імпульсові, я покликав офіціанта. Оскільки я був постійним клієнтом закладу, він негайно полишив дівчинку й підійшов до мене.

— Слухаю вас, сер.

— Перепрошую, що втручаюся не у свою справу, — промовив я досить голосно, щоб мене чула й сусідка, — але, здається, я можу вирішити проблему.

Офіціант подивився на мене трохи здивовано, а дівчинка — з боязкою надією. Я продовжував:

— Гадаю, я маю повне право почастувати юну леді обідом. Чи не так?

— Це ваше право, сер.

Я дістав з кишені кредитку.

— Скільки вона винна?

Якби я був випадковим відвідувачем ресторану, офіціант напевно відхилив би мою пропозицію, запідозривши мене в нечистих намірах щодо дівчинки. Проте я тут часто обідав, на мені була форма льотчика, а крім того, моя зовнішність і вимова свідчили про походження з Полуденних, отож він вирішив, що я просто хочу виручити землячку.

— Вісімдесят п’ять рупій, сер.

— Відрахуйте.

Офіціант зняв з моєї кредитки гроші, потім сказав:

— Дякую вам, сер. Нам ні до чого зайві проблеми. — Відтак повернувся до дівчинки: — А ви, міс, зараз же йдіть до камери схову і візьміть свою соцкартку. Завжди тримайте її при собі. Зрозуміло?

Вона лише мовчки кивнула, ледь переводячи подих від хвилювання. З усього було видно, що цей прикрий інцидент змусив її добряче понервувати.

Офіціант пішов обслуговувати інших клієнтів, а я підбадьорливо усміхнувся своїй юній сусідці і повернувся до перерваного обіду.

За хвилину вона підвелася й несміливо підійшла до мене.

— Дуже вам дякую. Ви мене здорово виручили.

— Пусте, — відповів я. — Наступного разу будь уважніша, не залишай свою картку в баґажі.

— Авжеж... Я буду уважною... — Дівчинка зам’ялася. — Я... я так розумію, що мені не можна відшкодувати ваші витрати?

— Правильно розумієш. Та не переймайся: через ті вісімдесят п’ять рупій я не збанкрутую. Якщо ж совість не дозволить тобі жити в боргу переді мною, то попросиш батьків перерахувати цю суму до фонду профспілки льотчиків — і ми будемо квити.

Вона нарешті усміхнулася. Від її усмішки навколо стало світліше, ніби сонечко зійшло. Я мимоволі подумав, що з такою чарівною, з такою променистою усмішкою вона вже за кілька років почне розбивати чоловічі серця.

— Безумовно, містере... — вона зробила паузу, щоб прочитати напис на іменній планці з правого боку мого кітеля, — ...е-е, капітане Матусівікз.

— Матусевич, — поправив я. — Сполучення „c” і „z” позначає звук „ч”. А тебе як звати?

— Рашель... тобто Рейчел.

— То Рашель чи Рейчел?

— Рашель. Але пишеться так само, як Рейчел.

Тільки зараз я відчув у її мові певну своєрідність. Мешканці Полуденних розмовляли чистою анґлійською, та це аж ніяк не означало, що вимова на всіх островах була однаковою. У Рашелі акцент вчувався сильніше, ніж звичайно, і я ніяк не міг прив’язати його до ґеоґрафії архіпелаґу. Слова її лилися м’яко та мелодійно.

— До речі, ти звідки?

У великих сірих очах Рашелі промайнула розгубленість. Здавалося, вона не відразу зрозуміла моє запитання, а потім, коли нарешті збагнула, про що йдеться, ще кілька секунд барилася з відповіддю.

— Спрінґфілд, острів Джерсі.

— Гм, ніколи там не був. Однак чув, що у вас чудовий курортний комплекс.

— Ага, — підтвердила Рашель.

На цьому наша розмова згасла. Рашель ще трохи постояла біля мого столика, переминаючись з ноги на ногу, тоді якось непевно мовила:

— Ну, я пішла...

— Щасливо, — відповів я. — Не забудь про картку.

— Не забуду. Ще раз дякую.

Подарувавши мені на прощання свою осяйну усмішку, Рашель попрямувала до виходу. Я провів дівчинку довгим поглядом і з заздрістю подумав, що її батькові неабияк поталанило. Чоловік, у якого є така донька, має відчувати себе надзвичайно щасливою людиною...

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег Авраменко. ЖМЕНЯ ВIЧНОСТI. Роздiл 2


Спасибо партнёрам: