28

Залишивши Сіґурдсона вправлятися на тренажерах, я вирішив зробити обхід корабля і найперше навідався до реакторного відсіку. Там застав лише Аґатіяра, чия увага була зосереджена на екрані інтеркома, що транслював зображення з шостої каюти. Я підступив був до пульта, щоб вимкнути його, але професор рішучим жестом зупинив мене:

— Зачекайте, містере Матусевич. Послухайте. Це дуже цікаво.

Я побачив, як на екрані альв Шелестов звертається до Ахмада:

— Я тебе не розумію, друже-чоловіче. Ти верзеш казна-що. Яка дискримінація? Який ґеноцид? Люди — найдобріші, найгуманіші істоти у Всесвіті. Вони завжди гарно до нас ставилися. Вони вивели нас з дикості, зробили космічною расою. А ти кажеш — гнобили й винищували. У тебе щось негаразд з лоґікою. Якби люди хотіли нас винищити, то зробили б це відразу, ще на Альвії. Ми зі своїми мечами та луками і дня не протрималися б супроти ваших бластерів та плазмотронів.

— Тебе не було тисячу років...— почав був Ахмад, проте альв запально перебив його:

— Та хоч і дві тисячі! Я не вірю й нізащо не повірю, що люди так змінилися. Вони вклали стільки сил, стільки часу, стільки коштів, щоб допомогти нам звестися на ноги. Навіщо, дозволь запитати? Щоб потім гнобити й винищувати?

— Щоб потім безжально експлуатувати вас, зробити своїми рабами, — майже менторським тоном заговорив Ахмад. — Ти з XXVII століття, чи не так? Отже, маєш знати про те, як 2573 року сорок тисяч альвів та дварків були захоплені в полон і відправлені на копальні планети Уранії-5. Майже дві тисячі там загинули, а половина з тих, що повернулися, згодом померли від променевої хвороби. Це, по-твоєму, не ґеноцид?

— Я знаю про цей ганебний епізод, — сказав альв. — І знаю також, що люди, які зробили це, були злочинцями. Врешті-решт вони поплатилися за свої злочини. Між іншим, серед цих злочинців були не лише люди, а й альви, і дварки. У сім’ї не без виродка, а це були якраз виродки, потолоч, ганьба для всіх наших рас. Крім того, ти забув сказати, що саме загін земних командос знищив цей злочинний синдикат і звільнив альвів та дварків з рабства. Тож ти хитруєш, друже-чоловіче, підтасовуєш факти, спотворюєш їх на догоду своїм переконанням. Люди — люди загалом, а не окремі, гірші їхні представники — не здатні заподіяти зло іншим розумним расам.

— Авжеж, вони бажали вам тільки добра, — саркастично відгукнувся Ахмад, миттю перемінивши тактику. — Точнісінько так, як у XIX — XXI століттях північноамериканські та європейські імперіалісти бажали добра відсталим народам Азії, Африки й Латинської Америки. Вони начебто несли їм свободу та демократію, допомагали розвивати економіку, науку й медицину, а насправді експлуатували їхню дешеву робочу силу та природні ресурси, наживалися за рахунок країн „третього світу”. Заможний Захід, так званий „золотий мільярд” людства, купався в розкоші, а тим часом інші народи ледве животіли.

Альв Шелестов похитав головою:

— На жаль, я майже нічого не знаю з докосмічної історії Землі, тому не можу судити, кажеш ти чисту правду чи знову спотворюєш її. Але в стосунках людей з іншими расами не було нічого подібного. Так, ви жили краще за нас. Людська цивілізація була найбагатшою, наймогутнішою в Ґалактиці. Але ж і в космос ви вийшли найпершими! Вийшли — і привели туди інших. Якщо навіть ти кажеш правду, якщо навіть люди наживалися за рахунок інших рас, то вони просто компенсували собі ті витрати, що їх понесли, допомагаючи нам досягнути зірок. Ми, альви, і всі інші раси перед вами в неоплатному боргу.

— А як щодо знищення вашої самобутньої культури? — правив своєї Ахмад. — От, скажімо, твоя рідна мова російська. І віриш в людського Бога. А де ж поділося все ваше споконвічно альвівське? Де ваші традиції, мова, вірування? Я скажу де: люди знищили їх!

Альв піднявся з крісла й пильно подивився в очі співрозмовникові.

— А от Господа не займай! — мовив він суворо. — Не блюзнірствуй! Істинний Бог для всіх один: і для людей, і для альвів, і для дварків, і навіть для безбожників ґаббарів. Що ж до давніх альвійських мов, то це наша велика біда. Саме наша, бо люди до цього не причетні. Ні росіяни, ні бразильці, ні американці, ні японці не змушували нас говорити їхніми мовами, навіть навпаки: ваші вчені-філолоґи уклали для всіх наших мов алфавіти, унормували їх, доповнили спеціальною термінолоґією — коротше, зробили повноцінними мовами, придатними для високорозвиненої космічної цивілізації. Та наші предки не оцінили цих зусиль. Вони вирішили, що стануть розумніші й сильніші, якщо говоритимуть земними мовами... І до речі. Ти розмовляєш анґлійською. Але ж ти, здається, індус. Як же так сталося?

— Маєш! — прокоментував Аґатіяр.

Проте Ахмад нітрохи не розгубився:

— Тут у нас з тобою спільна біда, друже мій альв. Колоніальна політика британців призвела до того, що багато індусів, як і представників інших народностей Індії, стали спілкуватися анґлійською мовою.

— Але ж ви не оголосили через це війну Великобританії?

— Ну... ні.

— Отож бо! Що сталося, те сталося, і з цим треба змиритися. Я погоджуюся, що ми, альви, могли б створити власну культуру, і це було б чудово. Але ми не зуміли, і це наша провина, а не ваша.

— Ні, наша! Нам не треба було втручатися у ваше життя, ми мали дати вам можливість іти своїм історичним шляхом. Ви б і самі, без нашої допомоги, досягли зірок.

— Для цього знадобилося б щонайменше три тисячі років, — заперечив Григорій Шелестов. — Три тисячі років кровопролитних воєн, голоду, хвороб, страждань. Невже ви змогли б спокійно спостерігати за цим? Ні! Ви, люди, надто добра та гуманна раса. Вам боляче було дивитися навіть на тих огидних ґаббарів, що мешкали в смердючих печерах і знай лупцювали одне одного дрючками. Ми вас попереджали, просили: дайте їм спокій, ці тварюки ніколи не стануть цивілізованим народом, вони просто поміняють дрючки на лазерні рушниці, а всередині залишаться такими ж дикунами. Та ви не послухалися нас, ви принесли їм цивілізацію, на яку вони не заслуговували... І я впевнений: це ґаббари з перевертнями-п’ятидесятниками винні в усьому, що сталося. Вони еґоїстичні, самозакохані, безсовісні; вони не знають, що таке вдячність. Але я не розумію, як могли мої брати-альви злигатися з цими виродками? Вони просто з’їхали з глузду! Весь світ з’їхав з глузду. І в цьому божевільному світі сплюндроване все святе: довіра, дружба, братерство...

На цьому їхня розмова скінчилася. Ахмад, остаточно переконавшись, що в особі альва він не знайде однодумця, сів у крісло перед терміналом і натягнув на голову ментошлом. Останніми днями він більшу частину вільного від сну часу проводив у різних віртуальностях, намагаючись утекти від реального життя, яке не віщувало йому нічого доброго. Він був зрадником, а зрада у воєнний час карається смертю. Тим часом альв пройшов у вільний куток каюти, став навколішки і забурмотів щось незнайомою мені мовою. Комп’ютер послужливо переклав:

— Отче наш, сущий на Небесах...

Аґатіяр вимкнув інтерком і повернувся до мене:

— Отака іронія долі, містере Матусевич. Чужинець захищає людей, а людина на боці Чужих.

Я розгублено похитав головою:

— І в кожного своя правда...

— Атож. Саме в цьому весь траґізм нинішньої ситуації. Біда стається не тоді, коли правда стикається з кривдою, — здебільшого правда, як це не патетично, перемагає. А от коли в конфлікт вступають дві різні правди, тоді переможець, як правило, стає кривдником. Він просто нівелює свою правду своєю ж власною перемогою, наругою над іншою правдою.

— І що ж тепер буде? — запитав я.

— Не знаю, містере Матусевич. Все надто серйозно. До війни загальна чисельність людства перевищувала сімсот мільярдів, а нині, згідно з розвідданими Терри-Ґаллії, нас залишилося трохи більше п’ятдесяти. І вже не має значення, що Чужі не проводили проти людей ґеноциду, що людство просто стало вимирати, відмовляючись розмножуватися в неволі. У будь-якому разі причиною тому були чужинці. Цього не можна ані простити, ані забути. Як би не розгортались подальші події, одне певно: примирення не буде.

— Виходить, війна до переможного кінця? До повного винищення однієї зі сторін?

— Боюся, що саме так.

Аґатіяр знову вивів на екран зображення шостої каюти. Альв Григорій Шелестов досі стояв у кутку навколішки й молився.

— Нещасна істота, — сумно і майже зі співчуттям мовив професор. — Дитина, яку вітри часу закинули в епоху жорстоких та озлоблених підлітків. Їй немає місця ні по цей, ні по той бік барикад. Їй взагалі немає місця в нашому світі...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. ЖМЕНЯ ВIЧНОСТI. Роздiл 28