35

Як це завжди буває, в останню хвилину командування переглянуло ґрафік відбуття Дев’ятнадцятої ескадри, тому наша бриґада стартувала з півторагодинною затримкою й опинилася майже в самому хвості ешелону. Це не давало нам істотних переваг для втечі, зате ми мали можливість відірватися раніше, не чекаючи на завершення розгону. Усі більш-менш швидкісні кораблі йшли далеко попереду й набирали швидкість раніше нас, тому, якби вони надумали кинутися нам навздогін, їм для початку довелося б трохи загальмувати.

Цього разу в рубці були тільки я та Ріта, яку за згодою Ахмада я привів до тями, щоб вона виконувала обов’язки офіцера зв’язку.

Поки я був відсутній, Ахмад переніс Рашель у мою каюту. Непритомна дівчинка лежала на ліжку, але вже не паралізована, а накачана снодійним. Поруч з нею в кріслі сидів Ахмад, він стискав у руці два дроти, що тяглися до боєголовки на підлозі посеред каюти. Цю картину я бачив на екрані монітора внутрішнього зв’язку, і сказати, що вона доводила мене до сказу, означало не сказати нічого...

По закінченні другої години польоту Ахмад почав виявляти ознаки втоми. Подолавши почуття відрази, я ввімкнув зв’язок з каютою й заговорив у інтерком:

— Ну все. Гадаю, вже можна йти у відрив.

Ахмад повернув обличчя до екрана:

— А не зарано?

Власне, було ще трохи рано, але я сказав:

— Цілком слушний момент. Ми відійшли від Сатурна на пристойну відстань, кораблі віддалилися один від одного на сотню кілометрів, а вся ескадра розтяглася на добрих три мільйони. Це максимум. Скоро відстань між її головою та хвостом почне скорочуватися.

Ахмад кивнув:

— Гаразд, починай.

За допомогою бічних дюз я розвернув корабель майже під прямим кутом до напрямку руху і різко збільшив тягу з крейсерських шістдесяти „же” до повних дев’яноста. Найближчий корабель, що летів приблизно за сотню кілометрів від нас, почав стрімко віддалятися, потроху відхиляючись убік.

Хвилини за три на зв’язок з нами вийшов капітан Лорен. Спершу він досить коректно поцікавився нашими справами, але, не дочекавшись відповіді, почав виказувати ознаки хвилювання, які виявлялися в тому, що він став приперчувати свою мову не надто ввічливими висловлюваннями на нашу адресу. Крім слова „merde”^* я нічого не розібрав, але з виразу Рітиного обличчя було зрозуміло, що він вживав і значно крутіші слівця.

* „Лайно” (фр.).

Коли хвилювання Лорена переросло в справжнє занепокоєння, я звернувся до Ріти:

— Відповідай йому. Дослівно: „На жаль, ми змушені вийти зі складу бриґади. Серед нас є дванадцятирічна дівчинка, яка катеґорично не хоче залишати корабель, а ми більше не можемо піддавати її життя небезпеці. Тому відвозимо її до дядька, віце-адмірала Брісо. Бажаємо всім удачі”.

Ріта слухняно переклала моє пояснення капітанові Лорену, і він, витративши з півхвилини на осмислення почутого, вибухнув довгою та гнівною тирадою, яку закінчив вагомим анґло-французьким словосполученням „les fucking deserteurs”.

Я поморщився, як від ляпасу, і коротко кинув Ріті:

— Вимкни.

Полегшено зітхнувши, вона виконала мій наказ. З інтеркома почувся глузливий сміх Ахмада:

— Командир помилився. Йому слід було назвати тебе зрадником.

— Заткнися! — гаркнув я.

— Добре, добре, я пожартував. До речі, міс Аґатіяр, Стефан більше не потребує вашої допомоги. Йдіть до мене.

Ріта зісковзнула з крісла і безпорадно подивилася на мене. Я відповів їй таким же безпомічним поглядом.

— У нас немає іншого виходу. Доведеться повірити йому на слово.

— Не бійтеся, я вас не підведу, — озвався Ахмад.

Ріта тихо зітхнула і вийшла з рубки. Поки вона йшла до капітанської каюти, я перевірив показники радарів. Кораблі Дев’ятнадцятої ескадри дотримувалися свого маршруту, ніхто за нами не гнався. Нас просто викреслили зі списків особового складу й занесли до ґрафи „довбаних дезертирів”.

Нарешті я побачив на екрані, як Ріта ввійшла в каюту.

— Сідайте, міс, — промовив Ахмад, вказуючи на вільне крісло. — Не бійтеся, це не боляче.

Ріта боязко влаштувалася в кріслі, Ахмад узяв вільною рукою паралізатор, направив на неї й вистрілив. Вона обм’якла, відкинулася на спинку і звісила голову на груди.

— От і все, — резюмував Ахмад. — Півсправи вже зроблено. До речі, Стефане, вибач, що при ній я назвав тебе зрадником. Сподіваюся, вона ні про що не здогадається.

Я промовчав.

— А знаєш, — продовжив він після короткої паузи, — я навіть не сподівався, що ти допоможеш мені з цим стискувачем. От уже не думав, що твоя прихильність до дівчинки зайде так далеко — аж до зрадництва.

— А бодай тебе грець побив! — сказав я похмуро. — Не хочу тебе чути.

Ахмад нервово пересмикнув плечима:

— Ну, не хочеш, воля твоя. Ти мені більше не потрібен. Далі обійдуся без тебе. Все-таки я пілот, хоч і не такий класний, як ти. Ходи вже сюди.

— Гаразд, — кивнув я, почуваючи певне полегшення від того, що це болісне чекання врешті закінчилося. За якусь хвилину все з’ясується — у моєму суб’єктивному часі, ясна річ. Або ми всі разом прокинемося на борту шатла серед безкрайого космосу... або не прокинемося вже ніколи.

Переключивши корабель на автопілот, я залишив рубку і пройшов у капітанську каюту. Ахмад зустрів мене спрямованим у груди паралізатором.

— Стій, де стоїш, ближче не підходь. Ти надто імпульсивний і можеш утнути дурницю.

— Не утну, — втомлено відповів я. — Стріляй, не зволікай... А втім, ні, наостанку одне питання.

— Яке?

— Що ти робитимеш з цією інформацією?

— Віддам її іншим расам. Нехай усі володіють цим секретом, нехай ні в кого не буде переваг.

Я похитав головою:

— Ти йолоп, Ахмаде! Хіба ти не розумієш, що в чужинців і так є над нами величезна перевага? А заволодівши цією технолоґією, вони назавжди перекриють людям шлях до зірок...

— І правильно зроблять. — Палець Ахмада почав повільно натискати на гашетку.

— Щоб ти здох! — спересердя проказав я. — Якби це було можливо, я б стер із пам’яті кожну мить нашого знайомства.

Блиснув спалах пострілу, і я втратив свідомість.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. ЖМЕНЯ ВIЧНОСТI. Роздiл 35