Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Fair.ru Fair of sites Якщо сторінка погано завантажується, перейдіть сюди.
© Олег Авраменко, 2001. Лише для приватного некомерцiйного використання. Будь-яке копiювання й розповсюдження цього тексту, включаючи розмiщення на iнших ресурсах, можливе лише з дозволу автора. З усiх питань звертатися за адресою: olegawramenko@yandex.ua.

На головну Книги Тексти

Вкажіть розмір шрифта:


sf_fantasy Олег Авраменко Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Ейрін вер Келлах була звичайнісінькою принцесою, яких на світі багато. До того ж королівство, де править її батько, геть маленьке й незначне; власне, воно лише нещодавно стало королівством, а доти було пересічним князівством.

Проте все в житті Ейрін змінилося, коли до Ленніру прибули три відьми з далекого острова Тір Мінеган. Змінилося рішуче й безповоротно, змінилося навіть дужче, ніж їй це спершу здавалося. Бо разом з великим даром, про який вона досі й мріяти не сміла і який зненацька став дійсністю, Ейрін здобула могутніх ворогів — як на землі, так і під землею, в найпохмуріших глибинах зловісного Ан Нувіну…


[Примітка. Роман було опубліковано в російському перекладі: Первозданная. Дорога на Тир Минеган. Роман. — Москва: Альфа-Книга, 2013. При оформленні українського тексту використано обкладинку з вищезгаданого видання.]

uk ExportToFB21, FictionBook Editor Release 2.5 01/05/2016 OOoFBTools-2016-5-1-18-55-23-390 1.1

Первісна

Дорога на Тір Мінеган


Сага про Первісну

книга перша





Розділ I

Гостя з Півночі

Піднявшись по драбині до середини високого стелажа, Ейрін почула, як на подвір’ї зненацька зчинилася метушня, забрязкали металеві засуви, пронизливо заскреготали петлі на брамі, заглушивши собою нерозбірливі голоси вартових. А коли все стихло, хтось гукнув: „Гей, розійдіться!“ — і до її вух виразно долинуло цокання підков по бруківці.

„Щось зарано вони повернулися,“ — здивувалась Ейрін. Вона піднялася ще на дві сходинки, дістала з полиці книжку, по яку прийшла до бібліотеки, після чого хутенько спустилася вниз, підбігла до найближчого вікна й визирнула назовні.

Саме в цей час через розчинену навстіж браму до внутрішнього двору в’їхали вершники. Але то були не батько з дядьком Рісом та кузеном Лоґаном, як подумала спершу Ейрін, і навіть не п’яний у дим Делвин зі зграєю своїх друзів-гультіпак, а четверо незнайомців — троє чоловіків і молода жінка. Слідом за ними чвалала в’ючна коняка, чий довгий повідець було прив’язано до сідла білої кобили, на якій їхала жінка.

Стара Вежа, де розташовувалась бібліотека, стояла майже біля самої брами, тож ніщо не заважало Ейрін роздивлятися гостей. Утім, чоловіків вона вшанувала лише побіжним поглядом, миттю розпізнавши в них звичайних охоронців, відтак її увагою цілком заволоділа жінка. А певніше, дівчина — на вигляд їй було сімнадцять чи вісімнадцять, лише на два-три роки більше, ніж самій Ейрін.

Незнайомка була вдягнена в сукню з червоного шовку, насичений колір якої вдало поєднувався з її довгим темним волоссям — а воно, своєю чергою, приємно відтінювало ніжну білизну обличчя з тонкими, досконало правильними рисами. Її ошатне вбрання не було призначене для верхової їзди: нижні спідниці не мали спеціальних розрізів від колін до подолу, тому трохи закотилися догори, відкривши поглядові стрункі ноги в напівпрозорих білих панчохах і коротких коричневих черевиках. Ейрін припустила, що перед прибуттям до Кардуґала дівчина зробила коротку зупинку в одному з місцевих гостиних дворів — чи то в старому доброму „Одновухому коті“, чи в нещодавно збудованому „Золотому вінці“, — де причепурилась і змінила просту дорожню одіж на розкішнішу.

На подвір’ї гостей зустрічав управитель замку, майстер Левелін аб Фарґал, опасистий чоловік середнього віку, за чиєю спиною юрмилася допитлива челядь. Незграбно вклонившись, він промовив своїм гучним, басовитим голосом:

— Ласкаво просимо до Кардуґала, леді Шайно. Наш государ Келлах наразі відсутній, але запевняю, що надвечір він повернеться і неодмінно влаштує вам гідний прийом.

Гостя, яку назвали леді Шайною, щось відповіла. Вона говорила значно тихіше за майстра Левеліна, і її слів Ейрін не розчула. Проте сам її голос був дуже приємним — дзвінким та мелодійним.

Огрядний управитель квапливо витер хустинкою спітніле від спеки обличчя і знову вклонився.

— Ну що ви, ласкава пані, жодних клопотів! Ваша поява, хай і неочікувана, робить нам велику честь. У Кардуґалі завжди знайдеться місце для вас і ваших супутників.

Леді Шайна, не вдаючись до сторонньої допомоги, спритно зіскочила з сідла і швидкими помахами рук розправила сукню. Конюх негайно схопив кобилу за вуздечку й повів її за браму — до стаєнь, розташованих потойбіч внутрішнього фортечного муру. Тим часом охоронці також спішилися і познімали з в’ючної коняки кілька важких валіз із речами.

Левелін аб Фарґал запопадливо запропонував леді Шайні руку і, без угаву просторікуючи про велику честь для Кардуґала, повів її до Вежі Іралах, де були гостьові помешкання. Ейрін стежила за ними заінтриґованим поглядом, гадаючи про те, що ж це за гостя до них завітала. Безумовно, дуже знатна — про це свідчила і надзвичайна шанобливість майстра Левеліна, і та обставина, що перед леді Шайною розчинили внутрішню браму, а не змусили спішитися на зовнішньому дворі й увійти через бічну хвіртку в стіні.

Попервах у Ейрін майнула була думка, що її батько після невдачі зі сватанням до леді Блодвен вер Фейґлім знайшов собі іншу наречену, та невдовзі вона відкинула таку можливість. Передовсім, приготування до весілля, навіть найскромнішого, ніяк не приховаєш, а Ейрін про це нічого не чула. Крім того, леді Шайна була аж надто молода для батька; за віком вона годилася Делвинові або Лоґанові, проте перший уже мав жінку та малого сина, а другий був заручений з літримською принцесою Ріаннон. І в кожному разі, якби леді Шайна була чиєюсь нареченою, її б супроводжувало не троє охоронців, а чималий почет зі слугами та придворними.

Скрушно зітхнувши, дівчина відступила від вікна. Вона мала велику підозру, що батько вже остаточно відмовився від наміру вдруге одружитись, отож Ейрін і далі залишатиметься його спадкоємицею, полонянкою свого високого становища, яке обмежувало її свободу незгірш за в’язничні ґрати. А вона ж так жадала звільнитися!..

Притиснувши до грудей книжку, Ейрін вийшла з бібліотеки, піднялася поверхом вище і по ґалереї, що тяглась уздовж внутрішнього муру, подалася до Князівської Вежі. Чи то пак, до Королівської — Тир Бренінол. Її назву змінили менше року тому, коли Ейрінин батько, князь Келлах, проголосив себе королем Ленніру.

Ейрін досі не могла звикнути до нового батькового титулу і до нового статусу їхньої маленької країни, що тулилася між трьома великими державами, кожна провінція в яких не поступалася за розмірами всьому Леннірові. Та й решта Південних Королівств були значно більші, їхні правителі мешкали в палацах, мали свої столиці — а в Леннірі такої не існувало з тієї простої причини, що тут не було жодного пристойного міста, лише села та невеличкі містечка. Ну, а замок, хай навіть це Кардуґал з його п’ятьма вежами і двома кільцями фортечних мурів, нітрохи не тягнув на горде ймення столиці.

Проте Ейрін аж ніяк не вважала це недоліком Кардуґала. Вона любила замок, де провела всі п’ятнадцять років свого життя, і не проміняла б його на жодне місто. Та попри те дівчина пристрасно мріяла коли-небудь вирватися звідси, вирушити в тривалу подорож, побувати в усіх куточках Абраду — не лише Південного, а й Північного, відвідати різні країни континенту і всі найбільші острови, а передовсім — леґендарний Ініс Шінан, не менш леґендарний Тір Мінеган і геть загадковий Ініс на н-Драйґ, де майже тисячу років тому помер останній у світі дракон… На жаль, про все це їй залишалося тільки мріяти.

Ґалерея була відкритою, опівденне сонце палило несамовито, і Ейрін пошкодувала, що не пішла коридором на першому поверсі. Дарма що на ній була лише легенька сукня без нижніх спідниць, вона все одно мало не зомлівала від спеки. Заздрісно подумавши про те, який свіжий вигляд мала леді Шайна, ніби пекучі сонячні промені й розжарене повітря зовсім не діймали її в дорозі, Ейрін прискорила ходу, майже бігцем дісталася кінця ґалереї і з насолодою поринула в приємну прохолоду Королівської Вежі. Товсті кам’яні стіни в поєднанні з чарами, накладеними на них Іґаном аб Кіном, придворним чаклуном Кардуґала, захищали житлові приміщення замку від палких обіймів літа, а взимку надійно утримували всередині тепло, завдяки чому не доводилося надто сильно палити каміни.

Ейрін вибігла по сходах на п’ятий поверх, де було розташовано дівочі покої, і передовсім зазирнула до своєї кузини Фіннели з наміром розповісти їй про леді Шайну і разом з нею дочекатися майстра Левеліна, що мав доповісти про прибуття гості. Сьогодні зранку батько з дядьком Рісом поїхали на полювання, і до їхнього повернення Ейрін залишалася головною в Кардуґалі. Принаймні, формально.

Фіннели в себе не було, а чергова покоївка повідомила, що недавно вона подалася гуляти по замку. Тоді Ейрін пройшла до своєї спальні, там скинула м’які туфельки, забралася з ногами на широке ліжко і розгорнула на колінах книжку, яку щойно принесла з бібліотеки. На титульній сторінці великими літерами було надруковано: „РОЗДУМИ ПРО МОР ДЕОРАХ“, нижче, дрібнішим шрифтом: „Кара Великого Дива чи підступи Китрайла?“, і в третьому рядку заголовка: „А може, щось інше?“

Наявність таких вільнодумних книжок у бібліотеці Кардуґала постійно слугувала предметом запеклих суперечок між Ейріниним дідом, князем Тирнаном аб Овайном, і місцевим духівником, Еваном аб Гивелом. Позаторік, після смерті старого князя превелебний Еван замірився був очистити бібліотеку від „єретичної погані“, проте новий князь, Келлах аб Тирнан, хоча й не цікавився філософськими проблемами, катеґорично заборонив йому чіпати батькові книжки, пригрозивши вигнанням із Кардуґала. Духівнику довелося скоритись — боротьба за чистоту віри, безумовно, справа свята, але й втрачати своє місце при дворі він анітрохи не хотів, надто ж з огляду на те, що Леннір от-от мав стати королівством. Відтоді превелебний Еван більше не заводив мови про знищення книжок, а крім того, ще й мусив миритися з тим, що мало не на кожній сповіді Ейрін, із чистісіньких пустощів, цитувала йому уривки з наукових трактатів, які суперечили офіційній доктрині Духовної Ради Півдня. У минулому він міг дозволити собі конфліктувати з князем, але поводитися так із королем та королівською дочкою вже не наважувався.

Чекаючи на управителя, Ейрін навмання гортала книжку в пошуках якоїсь влучної цитати, щоб пришпилити нею превелебного Евана на завтрашній зустрічі, і водночас думала про свого діда Тирнана. Старий князь зажив собі слави жорсткого та суворого правителя, однак для Ейрін він передовсім був любим дідусем, який просто душі в ній не чув. Звичайно, він любив й інших своїх онучок, доньок меншого сина Ріса, проте Ейрін завжди була в нього на особливому рахунку. Можливо, тому що зростала напівсиротою — її мати, леді Ґледіс вер Амон, померла, коли доньці ще не минуло й двох років. А може, причина була в тому, що Ейрін, на відміну від своїх кузин, змалку спрагло тяглася до знань. Утім, не виключено, що цю рису прищепив їй саме дід, який часто розповідав онучці різні захопливі історії, читав разом з нею книжки, заохочував її допитливість, навчав докопуватися до глибинної суті речей та явищ. Та хай там як, але з усіх дорослих князь Тирнан був найближчою для Ейрін людиною, ближчим навіть, ніж рідний батько. Вона дуже сумувала за ним…

Згаявши понад півгодини, Ейрін нарешті обрала годящий уривок:

Духівники Півдня відкидають саму думку, що Мор Деорах міг бути спричинений діями Китрайла, позаяк це, на їхнє переконання, свідчило б про те, що Великий Див виявився неспроможним завадити Ворогові захопити цілий острів і перенести його з усіма мешканцями в інший світ, до берегів тоді ще дикого та смертельно небезпечного Абраду. Північани ж, глузуючи з невігластва своїх південних колеґ, самі постають не в кращому світлі, замалим не звинувачуючи Творця у змові з Темним Володарем Ан Нувіну. А за великим рахунком, різниця між тими й іншими не така вже й значна; просто перші стверджують, що Великий Див особисто покарав людей Ініс Шінану за їхні гріхи, а другі — що Він зробив це руками Китрайла.

Зате в одному, найголовнішому, обидві сторони цього затяжного реліґійного конфлікту одностайні: вони не залишають для нас, нащадків давніх шінанців, жодного іншого вибору, окрім як старанно молитись у сподіванні на те, що наші предки, звільнивши Абрад від панування нечисті, змили свої гріхи власною кров’ю і здобули нам милість Дива…

Ейрін позначила сторінку закладкою і вже збиралася встати з ліжка, щоб покласти її на стіл, коли в передпокої почулися швидкі кроки, двері розчинились і до кімнати ввійшла струнка синьоока дівчина з пишною гривою волосся кольору стиглої пшениці. Лицем вона дуже нагадувала свою ровесницю та двоюрідну сестру Ейрін, але була набагато вродливіша — принаймні, так вважала сама Ейрін. Своєю чергою, Фіннела щиро запевняла, що з них двох красивіша якраз Ейрін. Часом дівчата навіть сперечалися з цього приводу — і щоразу доходили компромісного рішення, що вони обидві нівроку гарненькі.

Фіннела та Ейрін разом займали східну частину дівочих покоїв, їхні спальні розташовувалися поруч, а ґардеробна та мильня були в них спільні. І хоча решта помешкань залишались вільними (торік обидві старші Фіннелині сестри, Диліш та Морін, вийшли заміж і поїхали з Кардуґала, дві менші ще жили разом з матір’ю в жіночих покоях, а Ейрін сестер не мала), проте ні тій, ні іншій навіть на думку не спадало розселитися. Вони змалку звикли бути разом, ділили все на двох і навіть зганяти злість воліли одна на одній. Фіннела напівжартома — і наполовину серйозно — стверджувала, що їм конче треба взяти за чоловіків двох братів, найліпше близнюків. Частка жарту в словах кузини не надто веселила Ейрін, а ледь прихована серйозність цієї пропозиції навіть лякала її. З приводу одруження (як, до речі, і з багатьох інших питань) вона рішуче не погоджувалася з Фіннелою, якій останнім часом кортіло чимшвидше пізнати доросле життя й відчути себе справжньою жінкою. А Ейрін і без того вважала себе дорослою (та й вигляд мала доросліший, ніж Фіннела), вона й так була жінкою, нехай дуже молодою, геть іще юною. А подружнє життя її нітрохи не вабило, вона боялася, що шлюб зв’яже їй руки, позбавить її самостійності…

— Вже чула новину? — просто з порога запитала Фіннела.

Ейрін одразу збагнула, про яку новину йдеться. Навряд чи сьогодні в Кардуґалі сталося щось визначніше, ніж прибуття загадкової знатної гості.

— Не лише чула, — відповіла вона, — а й бачила.

— Ага, — протягла кузина з легкими нотками розчарування; вона любила дізнаватися про все раніше за Ейрін. — А я ще ні. Просто була в мами, коли прийшов майстер Левелін з доповіддю.

Ейрін із прикрістю підібгала губи. Вона, втім, звикла до того, що в замку порядкує Фіннелина мати, леді Ідріс вер Берах, і загалом не мала жодних заперечень, коли це стосувалося повсякденних справ. Проте з такої нагоди майстер Левелін мусив був звернутися саме до Ейрін! Зрештою, вона перша принцеса Ленніру, а тітка Ідріс — лише невістка короля.

Погамувавши мимовільне роздратування, Ейрін поцікавилася:

— До речі, а хто вона така?

У волошкових очах Фіннели спалахнули пустотливі вогники.

— То ти не знаєш? — Здавалося, непоінформованість Ейрін вельми потішила її. — Справді не знаєш?

— Справді. Я просто бачила з бібліотеки, як вона приїхала. І ще чула, як майстер Левелін називав її леді Шайною.

Фіннела поважно кивнула:

— Її звати Шайна вер Брі О’Мейнір. Висока пані Тір Мінегану.

Ейрін аж рота роззявила від подиву. Їй було добре відомо, щó означає цей титул, який прирівнював його носіїв до осіб королівської крові. Тір Мінеган був островом на північному заході континенту, за двісті миль від узбережжя Івидону; про нього знали і діти й дорослі в усіх куточках Абраду. Ще його зрідка називали Ініс Ерахойд — Острів Відьом…

Поки Ейрін перетравлювала цю звістку, Фіннела роззулася, спритно вскочила на ліжко і всілася навпроти неї, підгорнувши під себе ноги. Попри спекотний день, кузина була в розкішній сукні із синього шовку, рясно оздобленій золотою вишивкою й тонким мереживом, під сукнею був корсет та пишні спідниці, а на ногах — панчохи замість коротких шкарпеток, як у Ейрін. Фіннела полюбляла гарно вдягатися, і ніяка спека не заважала їй розгулювати в найкращому вбранні.

— То, виходить, леді Шайна відьма, — врешті промовила Ейрін, не питаючи, а просто констатуючи факт.

— Атож, — підтвердила Фіннела. — Уяви лишень, до нас завітала відьма! Найсправжнісінька! Я хотіла була відразу піти до неї, але мама сказала, що так не годиться, мовляв, треба дати їй відпочити з дороги. Мабуть, вона має рацію… Та мені так кортить її побачити!

Ейрін чудово розуміла нетерплячку кузини. Її саму так і поривало негайно податися до Вежі Іралах і ніби ненароком зайти до леді Шайни, поспілкуватися з нею, розпитати її про безліч цікавих речей. На Півдні відьми були великою рідкістю — це не Північ, де їх можна зустріти мало не при кожному королівському чи князівському дворі. Вони там не служили (з книжок Ейрін знала, що в присутності відьом краще не вживати цього слова), а просто гостювали у правителів і, в подяку за гостинність, надавали їм різні маґічні послуги. Ну, а правителі підкріплювали свою гостинність безоплатними дарунками — грошима, коштовностями, землями, — співрозмірними з вартістю наданих послуг.

Колись так само було й у Південному Абраді, проте ситуація докорінно змінилася після того, як у середині дванадцятого сторіччя Духовна Рада, що доти об’єднувала всіх духівників континенту, розкололася навпіл у питанні про причини Мор Деораху. За великим рахунком, відьмам було байдуже, як південці та північани тлумачать події сивої давнини, проте їх неабияк образило, що Духовна Рада Півдня зарахувала застосування чарів до переліку грішних учинків — надто ж коли зважити, що тоді ще не минуло й сотні років, як зусиллями відьом та чаклунів було знищено останніх чудовиськ на Абраді. З того часу відьми оголосили бойкот усім Південним Королівствам і з’являлися тут лише вряди-годи, винятково в своїх справах. У таких випадках вони погоджувалися скористатися гостинністю одного з місцевих володарів, але не брали на себе жодних зобов’язань і не затримувалися довше, ніж того вимагали їхні відьомські справи. З родинних хронік Ейрін знала, що останнього разу відьми були в Кардуґалі у середині п’ятнадцятого століття — понад двісті років тому…

— А ти добре роздивилася леді Шайну? — знов озвалась Фіннела, акуратно розправляючи довкруг себе спідниці. — Яка вона? Вродлива?

— Так, дуже. Хоча до тебе їй далеко. — Дівчата обмінялися лукавими усмішками. — А ще вона досить молода. Десь на три роки старша за нас. Щонайбільше на чотири. А може, лише на два.

Фіннела скептично гмикнула.

— З чого ти взяла? Всі відьми на вигляд як юні дівчата, навіть найстаріші. Так написано в книжках.

Ейрін поблажливо всміхнулася. Фіннела була розумна та тямуща дівчина, проте свої знання про довколишній світ здобувала переважно з жіночих пліток, пісень бардів і любовних романів. А майже на всіх уроках, крім занять із музики, малювання та красного письменства, вона або перешіптувалася з придворними панночками (позаяк Ейрін завжди була зосереджена на навчанні), або дрімала, або ж поринала в думки про симпатичних хлопців і любісінько пропускала слова вчителів повз свої гарненькі вушка.

— Так написано в тих книжках, які ти звикла читати, — зробила уточнення Ейрін. — Але це перебільшення. Десь до тридцяти років відьми старшають зовні, як і звичайні жінки, а потім час для них ніби зупиняється і на все життя вони зберігають молодий вигляд. Саме молодий — але не юний. Якщо ж відьма здається юною дівчиною, то, найпевніше, вона така і є… До речі, майстер Левелін не питав у леді Шайни про мету її візиту?

— Питав, та вона ухилилася від відповіді. Проте ясно дала зрозуміти, що радо прийме пропозицію погостювати в нас. Мама припустила, що незабаром десь у Леннірі має народитися нова відьма.

— Цілком можливо, — кивнула Ейрін. — І якщо так, то згодом до леді Шайни приєднаються ще дві або й три відьми, а коли надійде час, вони несподівано завітають у дім породіллі, приймуть пологи і заберуть із собою новонароджену дівчинку.

— А як батьки не захочуть її віддавати? Що тоді?

— Не знаю, — чесно відповіла Ейрін. — В історичних хроніках я читала лише про сутички на Лахліні… Та це ж Лахлін, там не батьки відмовлялися віддавати, а поборники, і відьми їм задавали жару. А щоб хтось не віддавав на Абраді — про таке я не зустрічала жодної згадки, а в усі ті страшні казочки не вірю. Мабуть, відьми просто вміють переконувати — і золотом, і словами.

Фіннела із сумнівом похитала головою.

— Не уявляю, яке золото і які слова могли б переконати моїх тата за мамою відмовитися від мене.

— Слова, думаю, знайшлися б. Таким батькам, як твої, я б не стала пропонувати ні грошей, ні земель, а звернулася б до їхніх почуттів. Постаралася б переконати їх, що твоє місце серед відьом, що так ти будеш щасливою, проживеш довге життя, не пізнавши старості, матимеш могутню силу, яку застосовуватимеш для добра людей. А ще я сказала б, що присутність серед відьом леннірської принцеси надовго вбезпечить нашу країну від ворогів, служитиме звеличенню нашого роду.

Фіннела відкинулася спиною на подушки і випростала ноги, примостивши їх у Ейрін на колінах.

— Може, це й спрацювало б, — промовила вона задумливо. — Та до чого ці балачки. Я ж однаково не відьма…

— Зате можеш стати чаклункою.

Фіннела демонстративно позіхнула, всім своїм виглядом зображаючи нудьгу.

— Не починай знову, Ейрін. Мені це нітрохи не цікаво.

Хист до чарів не був надбанням одних лише відьом — жменьки жінок, обдарованих Відьомською Іскрою. Існували також люди, що мали набагато слабшу силу, але цілком достатню для того, щоб керувати маґією, присутньою в довколишньому світі — в землі та воді, в повітрі й вогні, в рослинах і тваринах, в різноманітних чарівних предметах, як артефактах (тобто створених штучно, руками людей або нелюдів), так і в реліктах (що з’явилися ще на початку часів). Ці чоловіки та жінки після належного навчання ставали чаклунами й чаклунками. Вони були не такі могутні, як відьми, та все ж багато що вміли, а крім того, на відміну від відьом, не мусили зберігати незайманість — їхня сила від цього не залежала.

Фіннела народилася з чаклунським хистом, а от Ейрін, на свій превеликий жаль, не мала його, тому по-доброму заздрила кузині і водночас сердилася на неї за недбале ставлення до свого рідкісного таланту. Ще як Фіннела була малою, придворний чаклун Іґан аб Кін навчив її стримувати свою силу, щоб вона з необережності не нашкодила ні собі, ні довколишнім. А коли їй минуло одинадцять років, майстер Іґан, з дозволу Фіннелиного батька, лорда Ріса аб Тирнана, став уже по-справжньому навчати дівчину маґії. Та все марно — Фіннела ніколи не відзначалася особливою пристрастю до наук, була дуже нетерпляча й непосидюща, а побачивши, як багато їй доведеться працювати, перш ніж вона зуміє зробити щось значне та корисне, геть опустила руки й відмовилася від подальших занять. Упродовж наступних років Фіннела кілька разів піддавалася на вмовляння Ейрін і поновлювала навчання, проте її витримки вистачало ненадовго.

А Ейрін віддала б усе на світі, аби лишень мати чаклунський хист. Та ще більше, ще відчайдушніше їй хотілося бути відьмою. Частенько перед сном, лежачи в своєму затишному ліжкові, Ейрін уявляла, що вона відьма — прекрасна, грізна й велична. На такі думки дівчина відчувала якусь болючу насолоду, їй паморочилося в голові від захопливих картин, що проносилися в її уяві, і разом з тим ставало невимовно гірко від усвідомлення всієї марності своїх мрій. Ейрін ніколи не ділилася цими фантазіями з Фіннелою. Вони були аж надто особисті, аж надто потаємні, щоб звіряти їх навіть найкращій подрузі…

Ейрін прибрала кузинині ноги зі своїх колін, посунулася до краю ліжка і встала.

— Ні, так не годиться! — обурено мовила вона. — Це справжнісіньке неподобство!

— Ти про що? — спитала Фіннела, підвівшись із подушок.

— Майстер Левелін досі не доповів мені про леді Шайну. Найперше побіг до твоєї матері, але й після того не сподобився прийти до мене. Бодай із простої ввічливості.

— Ага, ясно, — сказала Фіннела. — І тебе це розсердило?

— Ще б пак! — відповіла Ейрін. — Зрозумій мене правильно, сестричко, я не маю нічого проти тітоньки Ідріс, я люблю й шаную її. Проте не вона хазяйка в Кардуґалі.

— Авжеж ні, — відразу погодилася кузина. — Раз у твого батька немає дружини, то хазяйка тут ти. І до твого відома, мама цього не заперечує. Вона просто виконує твої обов’язки і все чекає, коли ти збунтуєшся.

Ейрін запитливо глянула на неї:

— Так гадаєш?

— Я не гадаю, а знаю. Мама про це казала ще рік тому. Але попросила мовчати, поки ти перша не заговориш. Мовляв, мусиш сама захотіти, щоб тебе сприймали серйозно.

— Я цього хочу, — рішуче оголосила Ейрін. — І передовсім задам прочухана майстрові Левеліну.

— Передовсім ти належно вдягнешся, — твердо мовила Фіннела, вставши з ліжка і взуваючи туфлі. — Майстер Левелін поставиться до тебе серйозніше, якщо ти будеш схожа на принцесу, а не на доньку зубожілого поміщика.

Ейрін збиралась була заперечити, але потім визнала, що кузина має слушність.

— Гаразд. А ти накажи розшукати його й викликати до мене.

Дівчата разом залишили спальню й опинились у передпокої. Фіннела рушила до дверей, що вели в коридор, а Ейрін пройшла до ґардеробної. Кликати покоївку не стала, бо ще змалку звикла вдягатися й роздягатися сама, і лише в тих випадках, коли не могла впоратися з чимось складним, на зразок хитромудрих застібок на спині, зверталася по допомогу.

Всупереч очікуванням, Фіннела повернулася не відразу, а лише за чверть години, коли Ейрін уже вбралась у зелену шовкову сукню, під колір своїх очей, надягла на шию намисто з перлин і тепер сиділа перед дзеркалом, розчісуючи волосся. З ним вона завжди мала багато клопоту, її непокірливі світло-руді пасма вперто не бажали вкладатися в акуратну зачіску, а всі спроби заплітати їх у коси неодмінно зазнавали фіаско.

Щойно Фіннела ввійшла до ґардеробної, Ейрін, не давши їй і рота розкрити, запитала:

— Де ти завіялася? Сама бігала за майстром Левеліном?

— Ні, з ним доведеться зачекати. Є важливіша справа.

— Яка?

— Я зустріла Шайну вер Брі. Вона прийшла засвідчити тобі повагу, як хазяйці Кардуґала.

Почувши це, Ейрін задоволено всміхнулася, відклала гребінець і встала зі стільця.

— Чудово! Де вона?

— Я провела її до вітальні й попросила зачекати, — відповіла Фіннела. — А ти постривай, не квапся.

Кузина прискіпливо оглянула Ейрін з усіх боків, трохи поправила її сукню в талії, а наостанок переконалася, що вона змінила шкарпетки на панчохи і взула гарні туфлі.

— Зараз ти просто чарівна, сестричко, — схвально мовила Фіннела. — Якби ще додати прикрас… Хоча й так згодиться. Ходімо.

Робити зауваження щодо відсутності корсету вона не стала — Ейрін рішуче відкидала цю частину вбрання, запевняючи, що радше обріже собі волосся й одягне білий балахон нареченої Дива, ніж так знущатиметься із себе. Власне, й худенькій Фіннелі з її маленькими грудями корсет був не потрібен. Вона носила його лише для того, щоб мати доросліший вигляд — бо хоч і була на півтора місяця старша за Ейрін, але зовні здавалася чи не на рік молодшою. Втім, це зовсім не означало, що Фіннела затримувалась у розвитку, вона виглядала якраз на свої п’ятнадцять із хвостиком; інша річ, що Ейрін подорослішала швидше, ніж більшість дівчат її віку. Фіннела дуже заздрила їй, хоча Ейрін не бачила для цього жодних підстав. Щонайбільше за двійко років ця різниця зникне; тоді кузина стане і вищою за неї, і вже напевно вродливішою.

— До речі, ти мала рацію, — сказала на ходу Фіннела. — Шайна справді молода. І дуже красива. А ще нахабна, як не знаю хто.

— Ви вже встигли посваритися? — здивувалась Ейрін.

— Та ні, нічого такого. Але вона страх яка зарозуміла. Я їй кажу „ви“ і „леді Шайно“, а вона у відповідь — „ти“ і „Фіннело“. Певна річ, я теж стала називати її просто на ім’я. [1]

— Не думаю, що вона збиралась тебе образити, — зауважила Ейрін. — Мабуть, таким чином вирішила показати, що воліє обійтися без зайвих церемоній.

Кузина пирхнула:

— Могла б зробити це інакше. Не так… безцеремонно.

Вони дійшли до середини коридору, що сполучав східну частину дівочих покоїв з північною, і зупинилися біля дверей вітальні. На Фіннелиному обличчі раптом з’явився лукавий вираз, і вона шепнула:

— Зачекай трохи. Я перша.

Ейрін миттю все зрозуміла, згідно кивнула і відступила вбік. А кузина розчахнула настіж обидві стулки дверей, ввійшла досередини й урочисто, ніби це була офіційна аудієнція, проголосила:

— Її королівська високість, леді Ейрін вер Келлах О’Дуґал, перша принцеса Ленніру!

Намагаючись надати своїй ході недбалої величності, Ейрін пройшла до вітальні. Шайна вер Брі стояла в глибині кімнати поруч із кріслом, у якому, вочевидь, сиділа до їхньої появи. Як і під час прибуття в замок, на ній була червона сукня — але вже інша, розкішніша, з бічними розрізами, що відкривали поглядові білосніжні спідниці. На зріст вона була десь на півголови вища за Ейрін та Фіннелу. Утім, якщо врахувати різницю у віці, то зрештою Фіннела обжене її; а от Ейрін, мабуть, так і залишиться нижчою.

Коли Ейрін наблизилася, Шайна лише трохи нахилила голову, як гостя, що вітає рівну собі за станом господиню дому.

— Моє шанування, принцесо.

У відповідь Ейрін приязно, хоч і з легким відтінком погорди, кивнула:

— Рада з тобою познайомитися, Шайно. Для нашої родини неабияка честь приймати в себе високу пані Тір Мінегану. — Вона опустилася на диван і помахом руки вказала на крісло. — Прошу, сідай. Можеш називати мене просто Ейрін.

Фіннела, зачиняючи двері, нишком посміхнулася. Шайна, звичайно, відразу збагнула, що з боку Ейрін це була маленька помста за нечемне поводження з її кузиною, проте вона й оком не змигнула, а з цілком серйозним виглядом подякувала за виявлену честь і вмостилась у кріслі.

Якийсь час вони допитливо розглядали одна одну. Ейрін намагалася відшукати в Шайниній зовнішності щось особливе, специфічне, що вказувало б на її відьомське походження. Проте зрештою мусила визнати, що жодних таких ознак не помічає, і Шана радше скидається на дівицю з якогось знатного роду. Майстер Іґан аб Кін стверджував, що навіть чаклуни й чаклунки неспроможні з цілковитою певністю розпізнати в жінці відьму, поки та не вдається до чарів, бо джерело їхньої сили, Відьомська Іскра, помітне лише самим відьмам. Зате відьми непомильно відрізняють людей із чаклунським хистом від тих, хто його не має.

— Сподіваюсь, ти добре влаштувалася? — запитала Ейрін. — Наші слуги про все подбали?

— Так, дякую. Я всім задоволена, — ввічливо відповіла Шайна. Як Ейрін і чекала, її вимова була типово північною: вона трохи розтягувала голосні й надміру пом’якшувала приголосні.

— Коли щось не так, вибачай, — продовжувала Ейрін. — І кажи про це прямо. Ми ж не звикли приймати в себе гостей з Тір Мінегану. Від часу попереднього візиту ваших сестер до Кардуґала минуло двісті тридцять шість років. Тоді в Леннірі народилася відьма.

— Так, знаю, — кивнула Шайна. — Сестра Аслін вер Еймер. На жаль я ніколи з нею не зустрічалася, бо ще до мого народження вона поїхала на Шогірські острови і вже два десятиліття гостює в тамтешнього короля.

— А в нас вона взагалі не була, — сказала Ейрін. — Принаймні, в цьому столітті.

— То тепер Леннір матиме двох відьом? — нетерпляче озвалася Фіннела, присівши на диван поруч із Ейрін. — Ти ж приїхала по нову сестру?

Шайнине обличчя на коротку мить затьмарила тінь досади. Ця тінь була легка, ледь помітна і тут-таки щезла без сліду, проте Ейрін встигла зауважити її. Шайна, безумовно, очікувала на це запитання, та коли воно пролунало, насилу стримала своє роздратування — бо знала, що чує його далеко не востаннє. Ейрін чудово розуміла почуття гості, її б також розбирала злість на думку про те, що найближчим часом (а може, не лише найближчим, може, протягом кількох місяців) їй доведеться знову й знову чути ці слова і щоразу ухилятися від відповіді.

— Якби й так, я б цього не визнала, — стримано мовила Шайна. — Бо тоді б почали розпитувати, котра саме з вагітних жінок Ленніру має народити відьму. А це поставило б мене в дуже незручне становище.

— Ясно, — сказала Фіннела. — А уявімо таку… ну, гіпотетичну ситуацію, — вона старанно вимовила передостаннє слово, яке досі ніколи не вживала, проте іноді чула його від Ейрін, діда Тирнана та майстра Іґана. — Припустімо, ти разом з іншими сестрами прибула по малу відьму, дочекалася її народження — а дівчинку не захотіли віддавати. Навідсіч. Незважаючи на вмовляння, попри всі обіцянки. Що тоді?

— Її б однаково забрали, — відповіла Шайна навпрямки. — Втім, за останні п’ять сторіч ми жодного разу не вдавалися до таких крайніх заходів. Щоразу нам щастило порозумітися з батьками.

— Навіть із найзнатнішими та найбагатшими?

— Навіть із ними. Часом буває дуже важко, та зрештою всі поступаються. Одних спокушає щедра винагорода, інші чинять так з любові до своїх дочок, дбаючи про їхнє добро.

Фіннела із сумнівом похитала головою:

— Важко в це повірити. Адже різні батьки бачать щастя своїх дітей по-різному. Невже не зустрічається таких, які вважають, що найкраща доля для їхньої доньки — бути звичайною жінкою, мати чоловіка, дітей?

— Чому ж, зустрічаються й такі батьки. Вони гадають, що варто лише дочекатися, коли дівчинка підросте, чимшвидше віддати її заміж, і все буде гаразд. Та це не так.

— А як?

Відповісти Шайна не встигла, її випередила Ейрін:

— Відьма не може стати звичайною жінкою. Пізнавши чоловіка, вона втрачає свою Іскру, проте зберігає в собі її відбиток, що дає силу, співрозмірну із силою чаклунів. Перетворюється на відьмачку — слабку, недолугу подобу справжньої відьми.

— Я це знаю, Ейрін, — ображено мовила Фіннела. — Не май мене за дурненьку. Ідеться ж зовсім про інше. Ця дівчинка зростатиме, не знаючи, що є відьмою, і вважатиме правильним те життя, яке обрали для неї батьки. А після одруження, ставши відьмачкою, тільки зрадіє, виявивши в себе маґічну силу…

Ейрін саркастично пирхнула.

— Авжеж, авжеж! До всього іншого, вона ще й уклінно дякуватиме батькам, які еґоїстично позбавили її довгого життя, вічної краси та справдешньої могутності. Бідолаха буде невимовно щаслива володіти крихітною силою відьмачки і нітрохи, аж ніскілечки не страждатиме від того, що через дурну примху рідних людей позбулася безцінного дару, який мала від народження.

У карих Шайниних очах промайнув якийсь дивний вираз — чи то жалю, чи то провини. Вона поспіхом відвела погляд і заговорила:

— Є й вагоміша причина, чому ми не залишаємо новонароджених відьом з батьками. Іскра вкрай рідко зберігає пасивність до настання шлюбного віку, зазвичай вона пробуджується вже на третьому або четвертому році життя. Цей процес неможливо ні відвернути, ні зупинити, його можна лише контролювати і спрямовувати. А без нагляду з боку досвідчених сестер-виховательок неконтрольована маґія просто вбиває дівчинку.

Шокована Фіннела мовчки втупилась у Шайну. А Ейрін вражено промовила:

— Милостивий Диве! Я ніколи про це не чула. І ніде не читала…

— Ми вже понад тисячу років цього не допускаємо. Свого часу наші попередниці вели суперечку, чи варто силою забирати дівчат у надто непоступливих батьків, чи краще кинути їх напризволяще. Зрештою ж, Іскра не щезає після смерті відьми, а знаходить собі нового носія. Проте перемогла точка зору, що ми не маємо права прирікати на смерть наших малих сестер через дурість їхніх батьків. Та й усі ті страшні історії, що буцімто ми вбиваємо дівчат, якщо їх нам не віддають, виникли аж ніяк не на порожньому місці. Вони гинули при неконтрольованому пробудженні Іскри, а згорьовані батьки звинувачували в усьому відьом. Коли ж було вирішено в разі потреби вдаватися до сили, то виявилося, що вистачає однієї погрози її застосування.

— І часто доводиться погрожувати? — запитала Ейрін.

— Ні, лише в поодиноких випадках. Спершу ми випробовуємо делікатніші підходи, а відверті погрози притримуємо для найупертіших батьків, на яких не діють жодні інші арґументи. І тоді, поставши перед вибором — або погодитися на наші умови, або ж доньку в них однаково заберуть, не давши нічого навзамін, — вони стають значно поступливішими. Але, як правило, до цього не доходить. Скажімо, мої батьки дуже не хотіли зі мною розлучатися, адже я була їхнім первістком. Та врешті-решт їх переконали, вони віддали мене під опіку сестер, а самі одержали у винагороду великий маєток у Ґвидонеді.

— Ти підтримуєш із ними стосунки?

Після деяких вагань, Шайна відповіла:

— Це важко назвати стосунками. Ми лише зрідка листуємося, і цим усе обмежується.

— Ґвидонед таки далеченько від Мінегану, — промовила Ейрін, уявивши карту Північного Абраду. — Та невже вони ні разу не відвідали тебе?

— Поки мені не минуло тринадцяти, це було заборонено. А потім… Гадаю, на той час вони вже змирилися з тим, що нас пов’язує тільки кров, а в усьому іншому ми чужі одне одному. — Шайна говорила про це безпристрасно і майже недбало. — До того ж мої батьки зовсім не самотні. Після мене в них народилося ще п’ятеро дітей, два сина і три доньки.

— І ти не хочеш зустрітися з ними?

— Чому ж, хочу. Просто ще не випадало нагоди. Лише взимку я закінчила навчання і склала іспити, а невдовзі старша сестра Айліш вер Нів узяла мене з собою в поїздку західним узбережжям. У Ґулад Данані наші шляхи розійшлися — Айліш подалась до Евраха й відпливла на кораблі на Ініс Лівенах, а я отримала від тилахморського герцоґа Довнала аб Конховара запрошення погостювати в нього. У Тилахморі пробула чотири місяці, згодом збиралася вирушити на північ, у Ґвидонед, проте обставини склалися так, що довелося їхати на південь. А втім, я не шкодую, мені подобається подорожувати.

— Ти вже багато відвідала країн?

— Ті, що були на моєму шляху. Івидон, Коннахт, Катерлах, Торфайн, Ґулад Данан, Румнах, шматочок Літриму — і, нарешті, ваш Леннір. В Іхелдиройді не була, бо не захотіла їхати через Двар Кевандір, а попливла на кораблі з Евраха до Конві.

— А от я б охоче побувала в горах, — сказала Ейрін. — До речі, ті троє охоронців, що приїхали з тобою, це перевдягнені ґвардійці Тір Мінегану?

— Ні, ми з сестрою Айліш подорожували без супроводу. А цих трьох мені нав’язав герцоґ Довнал, довідавшись, що я вирушаю до Південного Абраду. Зрештою, він мав рацію: коли люди бачать на дорозі самотню молоду жінку, в них відразу виникає підозра, що вона відьма. Я ж до пори до часу не хотіла виказувати себе, тому погодилася на охоронців — і це було правильне рішення. Наступного разу, як поїду на Південь, неодмінно візьму наших ґвардійців.

— Маєш тут іще якісь справи?

— Поки не маю, та згодом, може, з’являться. А якщо ні, то все одно поїду — просто з цікавості. Як я вже казала, мені подобається подорожувати, я хочу об’їхати весь Абрад, від Ан Каваху до Алпайну, і побувати на всіх довколишніх островах. За винятком, певна річ, Лахліну.

— А це правда, — озвалася Фіннела, — що Лахлін проклятий, і на ньому не народжуються відьми?

— Він не проклятий, а заклятий, — зробила уточнення Шайна. — Майже десять століть тому, об’єднаними зусиллями всіх наших сестер Лахлін було оточено особливими загороджувальними чарами, Лахлінським Бар’єром. Відтоді жодна Іскра, вивільнена після смерті відьми або її перетворення на відьмачку, не потрапляла на цей острів.

— Зрозуміло, — сказала Фіннела. Вона трохи пом’ялася в нерішучості, та зрештою запитала: — А багато відьом стають відьмачками?

Шайна заперечно похитала головою:

— Це трапляється вкрай рідко. Ми надто цінуємо свою Іскру, щоб легковажити нею, до того ж у старшому віці її втрата стає смертельною. Наразі є три відьмачки. Одній уже за дев’яносто, і ви, мабуть, чули про неї — це Ґрівільд вер Мірґен, королева-вдова Алпайну. Другій відьмачці під шістдесят, а третя майже моя ровесниця, їй дев’ятнадцять років.

— Ти добре її знала?

— Досить добре, — в Шайнинім голосі забриніли сумовиті нотки. — Власне, ми були найкращими подругами.

— О! — співчутливо мовила Фіннела. — Мені дуже прикро.

— Мені теж, — зітхнула Шайна. — І годі про це. Поговорімо краще про тебе, Фіннело. Я відчуваю в тобі чаклунський хист, але геть нерозвинений. Чому ти не навчаєшся? Батьки забороняють?

Фіннела видимо збентежилась, а Ейрін замість неї відповіла:

— Дядько Ріс і тітка Ідріс тут ні до чого, вони нітрохи не заперечують. Проблема в самій Фіннелі. Кілька разів вона розпочинала навчання, та майже зразу кидала. А все через лінощі.

— Аж ніяк! — заперечила кузина. — Це не через лінощі. Просто… — Либонь вона збиралась була вчергове сказати, що їй не цікаво, та потім чомусь передумала і чесно зізналася: — Це дуже важко. У мене нічого не виходить. Може, мені ще рано?

— В жодному разі не рано, — сказала Шайна. — Що раніше, то краще. І в тебе все вийде, просто наберися терпіння. Починати найважче, я знаю це з власного досвіду. Моя Іскра пробудилася в три роки, і я не пам’ятаю, як усе відбувалося. Але то була лише чиста енерґія, без форми та змісту, і до шести років сестри навчали мене стримувати її, підкоряти своїй волі. А потім уже почалося справжнє навчання — як спрямовувати безладні маґічні потоки, розщеплювати їх на тонкі нитки і сплітати з них чари. Мені довелося добряче помучитися над моїм першим, найпростішим плетивом, та коли я подолала цей бар’єр, то з кожним наступним кроком ставало чимраз легше.

— Ти кажеш про відьомську маґію, — зауважила Фіннела. — А маґія чаклунів зовсім інша.

— Ну, насправді маґія та ж сама, різниця лише в її походженні. Чаклуни використовують уже готову, яка знаходиться довкола них, а ми виробляємо свою власну, черпаючи силу з Іскри. Чаклуни на це не здатні — проте, з іншого боку, жодна відьма не має чаклунського хисту, з якоїсь причини наша Іскра з ним несумісна, і тому ми не можемо керувати ніякою сторонньою маґією, навіть маґією своїх сестер.

— А хіба в цьому є потреба? — запитала Ейрін.

— Часом буває корисно. От уявіть таку ситуацію: відьма та чаклун вступають у поєдинок з іншою відьмою. Хто, на вашу думку, переможе, якщо всі троє добре навчені?

Відчувши в такій постановці питання якусь приховану каверзу, Ейрін промовчала. А Фіннела простодушно відповіла:

— Якщо обидві відьми рівні за силою, то переможе та, що в парі з чаклуном. Але жоден чаклун не допоможе слабкій відьмі подолати сильну.

— А от і ні, — сказала Шайна. — Наслідок такого поєдинку відомий наперед за будь-якого співвідношення сил. Відьма з чаклуном завжди перемагають.

— Правда? І чому?

— Якраз тому, що чаклун має здатність керувати чужою маґією. Сам-один він беззахисний перед силою відьомських чарів, проте за його сприяння навіть найслабша відьма може легко зруйнувати як захисні, так і атакувальні плетива суперниці. Це називається ефектом чаклунсько-відьомської взаємодії. Через те в давні часи, коли на Абраді панувала нечисть, відьми нерідко вдавалися до допомоги чаклунів у боротьбі проти великих зграй чудовиськ. Та й зараз ми тісно співпрацюємо з ними, бо в чаклунсько-відьомської взаємодії є й багато мирних застосувань. Як правило, маємо справу з чаклунками — нам значно легше порозумітися з жінками, ніж із чоловіками. Крім того, деяким чаклункам притаманний дар пророцтва та яснобачення — а ми його дуже цінуємо. Жоден чоловік-чаклун, жодна відьма ворожити не вміють.

— Тепер ясно, — сказала Ейрін. — Я й раніше знала, що на Тір Мінегані мешкають чаклунки, а в Абервені є навіть школа для дівчат із чаклунським хистом. Проте досі не могла зрозуміти, навіщо вам це потрібно. А коли запитала в майстра Іґана, нашого чаклуна, то він мені сказав, що ви робите так на зло чаклунам, а чаклунок використовуєте як особисту прислугу.

Шайна тихенько, але від душі розсміялася.

— Повір, ми не такі пихаті дурепи, щоб брати собі за покоївок чаклунок. Вони не служниці, а наші помічники.

— Отже, майстер Іґан збрехав?

— Я так не думаю. Мабуть, він сам щиро в це вірить. Багато чоловіків-чаклунів не люблять відьом і засуджують тих чаклунок, що співпрацюють із нами. Вочевидь, ваш майстер Іґан саме з таких чаклунів. Він навіть не прийшов привітати мене, коли я приїхала, хоча цього й вимагали елементарні правила ввічливості.

— Зараз його немає в замку, — пояснила Ейрін. — Учора він поїхав на день у Бентрай, сусіднє містечко, де мешкає його рідня. Надвечір має повернутися.

— То он воно що, — кивнула Шайна. — Виходить, я поквапилася з висновками.

— Майстер Іґан дивна людина, — промовила Фіннела. — Служить тут уже тридцять з гаком років, за цей час завів дружину, дітей, але так і не забрав їх до Кардуґала. Скільки себе пам’ятаю, лише два чи три рази на місяць відвідує їх у Бентраї.

— Чоловіки-чаклуни всі такі. За натурою своєю самотні вовки. Навіть ті з них, що одружені, все одно воліють жити окремо від родини.

— А чаклунки?

— Вони не такі затяті самітниці, хоча заміж виходять далеко не всі. На світі мало чоловіків, ладних зв’язати своє життя з чаклункою. Звичайно, все було б інакше, якби хист до чарів передавався у спадок, тоді б чаклуни та чаклунки більше дбали про продовження роду.

— Дід Тирнан казав, — зауважила Ейрін, — що в такому разі вся шляхта, і на Півночі, і на Півдні, давно б стала чаклунською.

— Мабуть, що так, — погодилась Шайна. — І один лише Див знає, добре це було б чи погано. Проте чаклунський хист не успадковується, і жодної закономірності його появи поки з’ясувати не вдалося. Тому більшості чоловіків-чаклунів байдуже, будуть у них діти чи ні, а чаклунки, хоч і прагнуть завести сім’ю, не завжди знаходять собі пару. Певна річ, це не стосується чаклунок знатного роду, а надто ж принцес — як от ти, Фіннело. У нас на Півночі до кожної з них шикується ціла черга претендентів. Будь-який король, не кажучи вже про князів, мріє запопасти собі дружину або невістку з таким посагом.

— У нас на Півдні так само, — сказала Ейрін. — Дядько Ріс просто не знає, що робити з пропозиціями, які сиплються на нього зусібіч. А нещодавно Ґвилім аб Кілан, король Літриму, запропонував одружити з Фіннелою свого найменшого сина Лавраса. Хоче влаштувати подвійне весілля — адже наприкінці літа його дочка Ріаннон виходить за Фіннелиного брата Лоґана. Проте дядько не поспішає погоджуватися, чекає на кращий варіант.

— Кращим за молодшого принца може бути лише старший принц, — зауважила Шайна.

— Або король, — додала Ейрін. — Падрайґ аб Міредах із Ферманаху. Нещодавно йому минуло шістнадцять, і королева-матір, Блодвен вер Фейґлім, зараз шукає для нього наречену.

— А я чула, що короля Падрайґа сватають до тебе.

— Ну… — завагалася Ейрін. — Усе було трохи інакше. Навесні, коли скінчилася жалоба за покійним королем Міредахом, мій батько зробив пропозицію леді Блодвен. Вона відповіла принциповою згодою, але висунула умову, щоб одночасно я вийшла за Падрайґа. А для батька це було неприйнятно.

— Чому?

— Бо я наступниця престолу, і якби його шлюб із леді Блодвен виявився бездітним, то леннірську корону успадкував би наш із Падрайґом старший син. А батько й дід Тирнан не для того так довго добивалися для Ленніру статусу королівства, щоб зрештою зробити його провінцією Ферманаху.

— Розумію, — сказала Шайна. — Ти, либонь, шкодуєш про це? І справді, було б заманливо стати королевою такої великої країни, як Ферманах.

Ейрін недбало стенула плечима.

— Здався мені той Ферманах! Я лише жалкую, що батько не одружився з леді Блодвен.

— Вона тобі подобається?

— Я з нею ніколи не бачилася. Чула, що вона вродлива, молодо виглядає для своїх тридцяти п’яти років, а за вдачею справжня меґера. Та мені без різниці. Я просто хочу, щоб у батька була дружина, яка народила б йому сина. А хто вона — байдуже.

— Тобто, — здивовано мовила Шайна, — ти не хочеш успадкувати престол?

— Нітрохи, — рішуче відповіла Ейрін.

— А точніше, — втрутилася Фіннела, — вона не хоче одружуватись. Її лякає сама думка про це.

Ейрін сердито зиркнула на кузину.

— Аж ніяк, — заперечила вона. — Просто я не хочу з цим поспішати, а батько вже починає тиснути на мене. Мовляв, раз я наступниця престолу, то мушу з відповідальністю дивитися в майбутнє, дбати про спадковість влади — іншими словами, вийти заміж і народити сина-спадкоємця.

— Про це я й кажу, — наполягала Фіннела. — Ти розглядаєш одруження, як цілковиту втрату свободи.

— А хіба не так? Якщо я матиму чоловіка та дітей, то вже не зможу надовго залишити Леннір, не зможу поїхати, куди мені захочеться, ніколи не вирушу в подорож по Абраду… — Ейрін знову перевела погляд на Шайну. — Тобі, мабуть, важко це зрозуміти. Ви, відьми, не знаєте таких обмежень.

— Та все ж я розумію, — сказала Шайна. — Ще торік я була меншою сестрою, тобто ученицею, а меншим сестрам не дозволяють покидати Тір Мінеган. Був час, коли я боялася, що ще довго не стану повноправною сестрою, що залишатимусь ученицею років до тридцяти і не скоро зможу побачити інші країни. Хоча, звісно, між „не скоро“ і „ніколи“ є велика різниця. На жаль, ніщо на цім світі не дістається задарма, і обмеження особистої свободи — це твоя плата за багатство та владу. Ми, відьми, також платимо за свою могутність, довголіття й вічну молодість. Платимо тим, що не можемо мати сім’ї, дітей.

— Але й не відмовляєтеся через це від своєї відьомської сили, — зауважила Ейрін.

— Певно ж, ні. Так само й ти мусиш визнати, що зараз перебуваєш у вигіднішому становищі, ніж, скажімо, Фіннела. Навіть вийшовши за Падрайґа і ставши королевою, вона буде просто дружиною короля, а ти, успадкувавши від батька корону, порядкуватимеш Ленніром на свій розсуд.

— Я їй так само кажу, — промовила Фіннела. — А всі ці балачки про свободу та несвободу яйця виїденого не варті. От волоцюги цілковито вільні, вони вештаються, де їм заманеться. Та чи хотіла б ти, Ейрін, опинитися на їхньому місці?

— Ні, звичайно. Зате радісінько помінялася б місцями з тобою. Твій хист до маґії важить набагато більше мого титулу першої принцеси. Я б не стала виходити ні за Падрайґа, ні за Лавраса, ні за будь-кого іншого, а передовсім вирушила б до Кованхара, щоб навчитися чарам… Або на Тір Мінеган — у ту відьомську школу для дівчат-чаклунок. Схоже, вона теж гарна, раз майстер Іґан так катеґорично засуджує її існування. Навіть якби батько заперечував, я б його не послухалась і все одно поїхала. Просто втекла б із дому.

Шайна зміряла її пильним поглядом.

— Ти серйозно?

— Авжеж, — без найменших вагань кивнула Ейрін. — Хіба є на світі щось цікавіше, ніж займатися маґією? Чи проміняла б ти свою силу на королівство, хай навіть найбільше?

У відповідь Шайна лише зітхнула.



Розділ II

Нова відьма

Келлах аб Тирнан, король Ленніру, мав такі ж смарагдові очі, як його дочка, і таке ж непокірливе яскраво-руде волосся, щоправда, рясно припорошене сивиною. Йому було вже за п’ятдесят, і в такому віці більшість чоловіків має по кілька внуків, проте Келлахові з цим не пощастило. Його шлюб із Ґледіс вер Амон, донькою рувінського герцоґа Амона аб Гована, довгий час залишався бездітним, потім нарешті народилась Ейрін, а від другої вагітності леді Ґледіс померла. Овдовівши в сорок років, Келлах аб Тирнан намагався одружитися знову, але щоразу вже домовлений шлюб, з тих або інших причин, здебільшого політичних, розладнувався. Наскільки Шайні було відомо — а після зустрічі з Ейрін та Фіннелою вона розмовляла і з іншими мешканцями Кардуґала, серед яких було кілька вельми жвавих на язик придворних, — дехто пояснював ці невдачі таємними підступами принца Ріса, що був молодший за короля аж на тринадцять років і буцімто плекав далекосяжні плани успадкувати по братовій смерті корону в обхід Ейрін та її майбутніх дітей.

Шайна не знала, чи можна бодай на крихту вірити цим пліткам. Під час вечері в бенкетній залі вона займала почесне місце між королем і його дочкою, а по інший бік від Келлаха сидів Ріс. Брати невимушено спілкувалися, і Шайна відчувала в їхніх стосунках щиру, невдавану приязнь, без найменших ознак штучності чи фальшу. Та й у тій інформації, що їй надіслали з Тір Мінегану, коли вона отримала своє завдання, не було жодної згадки про ймовірні інтриґи з боку Ріса аб Тирнана. А відьми, хоч і бойкотували Південні Королівства, намагалися бути в курсі всіх важливих тутешніх справ і для збору відомостей вдавалися до послуг місцевих чаклунів та чаклунок. Правда, не всі з них погоджувалися на таку співпрацю, зокрема, кардуґальський чаклун Іґан аб Кін, ще тоді, як обійняв свою посаду, навідсіч відмовився, за його висловом, шпигувати за своїми працедавцями. А проте, інформація з Ленніру справно надходила — і, за іронією, якраз від його дружини, Шінед бан Іґан, що також була чаклункою, відомою в Бентраї цілителькою.

До речі, Іґан аб Кін встиг повернутися до Кардуґала перед самою вечерею і тепер сидів у протилежному кінці королівського столу, раз по раз кидаючи на Шайну допитливі погляди. Шайна знала, що йому вже минуло шістдесят років, та на вигляд він здавався молодшим, зокрема, через відсутність у густому темному волоссі навіть натяку на сивину — вочевидь, ретельно фарбував його чарами. На відміну від більшості придворних чаклунів, майстер Іґан не носив традиційної мантії з рунічним шитвом, і в своєму скромному, але добротному шляхетському вбранні скидався радше на поважного вельможу.

Утім, не лише Іґан аб Кін пас Шайну очима. Вона перебувала в центрі загальної уваги всіх присутніх у бенкетній залі. Одні поглядали на неї просто з цікавістю, як на рідкісну дивовижу, інші — з певною осторогою, а троє жінок, що мали явні ознаки вагітності, не могли приховати свого занепокоєння. Зрозуміти останніх було неважко: кожна з них побоювалася, що Шайна приїхала саме за її дитиною. А може, то був не страх, може, навпаки — сподівання. Батьки новонароджених відьом одержували чималі відступні за своїх доньок і відразу просувалися на кілька щаблів вище в суспільному становищі. Так, наприклад, Шайнині рідні раніше були простими кередіґонськими рибалками, а після її народження стали заможними поміщиками — їм дістався гарний маєток у Ґвидонеді, один із багатьох у Північному Абраді, що їх відьми здобули у власність Тір Мінегану, як подяку за надані тамтешнім правителям послуги. На Півдні Сестринство не мало земельних володінь, тому домовлятися з південцями було важче. Зазвичай доводилося спокушати їх грошима й коштовностями — а це, треба визнати, не справляло такого враження, як землі. Хоча ті, що належали до шляхти або вищих верств міщанства і не боялися бути ошуканими, таки погоджувалися прийняти в дарунок маєтки на Півночі. І не шкодували про це — бо відьми, коли йшлося про їхніх малих сестер, вважали нижчим своєї гідності вдаватися до обману…

Ніби підслухавши Шайнині думки, король схилився до неї й тихо мовив:

— Пам’ятаєте, вам відрекомендували Бронан вер Ріґнан, придворну моєї невістки Ідріс. Це та вагітна білявка в блакитній сукні за правим столом. Схоже, вона була б рада народити відьму. Ще дівицею мріяла вийти за якого-небудь лорда з Півночі, проте мусила вдовольнитися прапорщиком моєї ґвардії.

— У неї буде хлопчик, — сказала Шайна.

— Гарна новина для її чоловіка. Після двох дочок він нарешті матиме сина. — Келлах аб Тирнан власноруч наповнив Шайнин келих вином і продовжив: — Звістка про ваше прибуття вже облетіла околиці, тож сьогодні вночі багато майбутніх матерів кепсько спатимуть. Я взагалі не збагну, чому ви до останньої миті приховуєте, в кого народиться відьма. Невже боїтеся, що та жінка з дурного розуму спробує втекти?

— Ні. Головно ми боїмося, що її скривдить якийсь відьмоненависник. У минулому таке траплялося.

— І то правда, — мусив погодитися король. — Аґресивних фанатиків ніде не бракує, надто ж у нас, на Півдні. — І він кинув швидкий погляд на літнього чоловіка в духівничій сутані, єдиного з присутніх, хто не приховував своєї ворожості до гості.

— А взагалі, — зауважила Шайна, — я чекала від Півдня набагато гіршого. Тому й подорожувала, не виказуючи своєї належності до Сестринства. А виявляється, тут до нас ставляться майже так само, як у Ґулад Данані або Торфайні.

— Це при королівському дворі, пані. Тутешні люди, хоч і не всі з них великі розумники, мають більш-менш широкий світогляд і не скуті безглуздими забобонами. А от наші селяни, та й чимало простих городян, щиро вірять, що маґія буває лише лише лихою, а всі відьми й чаклуни продали свої душі Китрайлові. Втім, це не заважає їм, коли припече, чимдуж бігти по допомогу до цілителів — а потім вони ще швидше біжать до духівників, щоб сповідатися в своїх гріхах.

— Дід Тирнан казав, — озвалась Ейрін, яка уважно дослухалася до їхньої розмови, — що наші духівники тому й оголосили чари гріховними, аби мати від цього зиск.

— І вони його мають, — підтвердив король. — У більшості парафій на території Ленніру виплати за очищення від гріхів, пов’язаних з уживанням чарів, є третьою за величиною статтею доходів після весільних та поховальних обрядів. Гадаю, така сама ситуація і в решті земель Південного Абраду. Проте наш превелебний Еван майже нічого на цьому не заробляє. Дванадцять років тому, коли тільки обійняв свою посаду, щотижня з великим натхненням виганяв бісів зі світильників, водогону, пічок і камінів, іншого устаткування, що працює з допомогою маґії. Та поступово його ентузіазм зійшов нанівець, бо йому за це ніхто не платив, і тепер панотець лише двічі на рік проводить загальне освячення всього замку. Але ми не нарікаємо — і без його благословення все працює чудово.

Шайна поглянула на люстри з маґічними кулями, що промінилися м’яким жовтавим світлом. Відсутність навіть найменшого червонуватого відтінку свідчила про досвід і вправність чаклуна, який змайстрував їх. Звичайно, відьми робили набагато кращі світильники, вони й функціонували довше, і їхнє світло нічим не відрізнялося від сонячного — та це вже були несуттєві дрібниці. Головне полягало в іншому: судячи з усього побаченого Шайною в Кардуґалі, король Келлах мав у себе на службі дуже гарного чаклуна. Можна не сумніватися, що з такими непересічними здібностями Іґан аб Кін міг залюбки отримати місце при будь-якому з великих королівських дворів як на Півдні, так і на Півночі. А проте, він обрав маленький Леннір, де народився, і ніколи не зраджував свого вибору, хоча (в чому Шайна була цілковито впевнена) його неодноразово спокушали заманливими пропозиціями сусідні королі.

Поступово вечеря добігла кінця. Власне, присутні вже давно наїлись, але ще добру годину просиділи за столом, потроху куштуючи вино та солодощі, розмовляючи між собою або розважаючись виступами придворних музик, жонґлерів і танцівниць. Нарешті Келлах аб Тирнан підвівся зі свого місця і побажав усім на добраніч. Після чого запропонував Шайні руку, якою вона охоче скористалася, щоб і собі встати.

— Якщо не заперечуєте, — сказав король, — я волів би продовжити наше спілкування у приватному колі.

Шайна була готова до цього, тому негайно відповіла:

— Так, нам є про що поговорити. Гадаю, буде не зайвим запросити до цієї розмови майстра Іґана аб Кіна.

Короля здивувала така пропозиція, однак він не став нічого питати, лише виразно подивився на старого чаклуна, а потім перевів погляд на двері. Майстер Іґан усе зрозумів (чи, може, мав гострий слух і розчув останні Шайнині слова), без найменших зволікань вибрався з-за столу й рушив до виходу. Тим часом Шайна попрощалася з членами королівської родини й вищими достойниками Ленніру, домовилась із Ейрін та Фіннелою, що завтра вранці поснідає з ними в їхніх покоях, а потім разом з Келлахом аб Тирнаном і двома ґвардійцями з його особистої варти залишила бенкетну залу.

В коридорі до них приєдналися Іґан аб Кін та ліврейний слуга з ліхтарем. Усі шестеро дійшли до сходів і стали підніматися нагору. Дорóгою король увічливо розпитував гостю про її ґвидонедську рідню, а чаклун мовчки йшов слідом за ними, і Шайна майже фізично відчувала на своїй потилиці його запитливий погляд. Він, безумовно, здогадувався про тему майбутньої розмови і не міг збагнути, навіщо його запросили.

Біля своїх покоїв король відпустив обох ґвардійців та лакея і провів Шайну з майстром Іґаном до просторого кабінету з двома письмовими столами, кількома шафами та добрим десятком стільців і крісел. Менший зі столів стояв біля самого входу, праворуч від дверей; на ньому в канделябрі горів невеличкий світильник. За цим столом працював з паперами молодий чоловік, вірніше, юнак, лише на рік або два старший за Шайну, у строгому чорному вбранні, яке зазвичай носили правники та чиновники. При появі короля він рвучко скочив на ноги, низько вклонився, а випроставшись, смикнув за шворку, що звисала вздовж стіни біля одвірка. Кімнату залило яскраве світло від маґічного світильника під стелею.

— Государю, — шанобливо мовив юнак. — Пані, майстре.

— Ґавіне, — кивнув йому Келлах, — на сьогодні ти вільний. Можеш іти. Добраніч.

Хлопець, якого звали Ґавін, знов уклонився, кинув на Шайну трохи насторожений і водночас зацікавлений погляд, після чого швидким кроком вийшов з кабінету. Коли двері за ним зачинилися, король пояснив:

— Це Ґавін аб Левелін, управителів син і мій особистий секретар. Ви не бачили його на вечері, бо він, вочевидь, запрацювався і про неї забув. Аж надто завзятий у роботі.

Тим часом Іґан аб Кін перевірив накладені на кабінет глушильні чари, які захищали від підслуховування, й доповів, що з ними все гаразд. Король запросив Шайну сідати, де їй зручніше, а сам улаштувався за широким письмовим столом із червоного дерева, що стояв посеред кімнати. Шайна обрала собі місце у м’якому кріслі по інший бік столу, а майстер Іґан примостився осторонь на стільці біля вікна. З усього було видно, що він і досі спантеличений запрошенням на цю розмову.

— Наскільки мені відомо, — заговорив Келлах, — ви сповіщаєте місцевих правителів, котра з їхніх підданих має народити відьму. Проте я не знав, що це правило поширюється й на королівських чаклунів.

— Ні, не поширюється, — відповіла Шайна. — Та наразі ситуація геть особлива. Я справді приїхала по нашу нову сестру, але жодна з вагітних жінок Ленніру мене не цікавить. Дівчина з Відьомською Іскрою вже народилася — до того ж не вчора, і не на тижні, і не минулого місяця, навіть не торік. Їй уже п’ятнадцять, — тут Шайна зробила паузу, але не для того, щоб надати подальшим словам більшої драматичності. Навпаки, вона змусила себе зосередитись і промовити їх якомога спокійніше, рівніше, буденніше. — Це ваша дочка Ейрін.

Від несподіванки Іґан аб Кін зайшовся гучним, нестримним кашлем. Король відреагував зовні не так бурхливо. Його обличчя зблідло, він завмер, ніби скам’янів, і втупився в Шайну поглядом, у якому читались розгубленість, недовіра, підозра, що з ним вирішили зле пожартувати, — а також страх, що це може виявитися правдою…

Першим оговтався чаклун. Він угамував свій кашель і, ще тримаючись рукою за груди, хрипким голосом мовив:

— І ви так довго шукали її? — Очевидячки, йому навіть на думку не спало, що це якийсь жарт. — Усі ці роки? А Ейрін стільки ж разів могла загинути! Якщо не помиляюсь, у минулі часи лише одна з сімнадцяти дівчат-відьом, що зростали без нагляду, доживала до безпечного віку.

— Якого безпечного віку? — озвався Келлах аб Тирнан, що нарешті опанував себе, чи, принаймні, повернув собі здатність говорити. — Про що ви… Але ні. Спершу, леді Шайно, я хотів би почути відповідь на запитання майстра Іґана. Якщо Ейрін справді відьма, то чому ви так забарилися? Де ви були п’ятнадцять років тому?

„Я була малою дитиною на Тір Мінегані,“ — подумала Шайна. — „І якраз переживала перші наслідки пробудження моєї сили.“

А вголос сказала:

— Тоді ми нічого не знали. Ніхто з нас навіть не підозрював, що в цей світ прийшла ще одна відьма.

Осудливий вираз на обличчі старого чаклуна змінився приголомшеним і трохи недовірливим.

— Нова Іскра?.. Та невже?!

Саме тому Шайна й хотіла, щоб тут був присутній Іґан аб Кін, який за родом своїх занять чимало знав про відьом. Складні речі набагато легше пояснювати, коли один з твоїх співрозмовників має про них бодай загальне уявлення.

— Так, майстре, Нова Іскра. В тому сенсі, — додала Шайна вже для короля, — що досі вона не належала жодній з наших сестер. Таке трапляється, хоч і надзвичайно рідко. Востаннє Нову Іскру було виявлено ще до реліґійного розколу між Півднем та Північчю. Ми не знаємо достеменно, звідки беруться Нові Іскри — чи їх надсилають з Небес, чи вони були тут і раніше, але з якихось причин не прокинулися разом з рештою Іскор, коли на Абраді з’явилися шінанці.

Іґан аб Кін повільно кивнув:

— Тепер усе ясно. Ви просто не могли знати про Ейрін.

Король запитливо глянув на нього і з відвертим сарказмом, навіть трохи роздратовано, мовив:

— Якщо вам ясно, то просвітіть і мене. Чому це відьми не могли знати про Ейрін? Хіба вони не відчувають, коли Іскра — хай там нова чи стара — вселяється в ще не народжену дитину?

Шайні коштувало певних зусиль приховати задоволену посмішку. Її розрахунок справдився: майстер Іґан мимоволі залучився до розмови на її боці, і тепер сам мусить давати пояснення королю, який не стане сумніватися в словах свого чаклуна або шукати в них завуальовані двозначності.

— Це, государю, — тим часом заговорив Іґан аб Кін, — дуже поширена думка, але вона цілком хибна. Насправді відьми можуть лише відстежити конкретну Іскру за допомогою спеціальних чарів і визначити місцеперебування вагітної жінки, що має народити нову відьму. А для цього треба знати індивідуальні характеристики Іскри, бо інакше пошукові чари не спрацюють. Коли відьма вмирає, інші відьми легко знаходять її наступницю, оскільки часто мали справу з її Іскрою. Але Нову Іскру, незнайому їм, відстежити таким чином неможливо, навіть якщо знати про її існування.

— Це не зовсім так, — зауважила Шайна. — Коли наші попередниці дізнавалися про появу Нової Іскри — а це, на жаль, ставалося вже після загибелі дівчинки, що була її першим носієм, — вони вирушали на місце тієї сумної події і там знаходили вдосталь маґічних слідів, щоб мати змогу…

— Стривайте, стривайте! — схвильовано урвав її король. — А чому ті дівчата гинули?

— Через відсутність нагляду, коли пробуджувалась їхня Іскра, — пояснила Шайна. — З цієї причини ми й забираємо наших малих сестер відразу після народження, а не залишаємо їх у батьків, поки вони ще діти. Ейрін неабияк пощастило, що її відьомська сила залишалась пасивною. Якби вона пробудилася в дитинстві…

— А зараз?

— Небезпека вже минула, государю, — заспокійливо мовив Іґан аб Кін. — І не лише тому, що тепер тут леді Шайна. Наскільки мені відомо, коли дівчинка-відьма стає дівчиною, її Іскра набуває остаточної стійкості. — Швидкий погляд на Шайну, і та мовчазним кивком підтвердила його слова. — Тож пробудження в леді Ейрін сили радше загрожує довколишнім, аніж їй самій. Власне, саме такі дівчата, як ваша дочка, і стали першими відьмами серед давніх шінанців. Тоді ж бо ще не існувало дорослих відьом, які б подбали про безпеку своїх менших сестер… І до речі, — майстер Іґан знову поглянув на Шайну. — Я так розумію, що ви приїхали до Кардуґала, вже знаючи про Ейрін. Як ви її знайшли?

— Суто випадково. Чотири тижні тому тут проїздом побувала леді Доріс вер Мирнін, відьмачка. Південними Королівствами вона подорожувала під іншим ім’ям, але я його не запам’ятала.

— Це, мабуть, та пані з Ґулад Хамрайґу, леді Доріс вер Міраґ О’Флаґан, — припустив чаклун. — Мені ще видався підозрілим її аж надто квапливий від’їзд наступного ранку.

— Так, це була вона. Леді Доріс дуже поспішала сповістити про свою знахідку, але не поїхала до Евраха, бо кепсько переносить морські подорожі. Тому першою відьмою, яку вона зустріла, перетнувши Двар Кевандір, виявилась я. Через мене вона надіслала повідомлення найстаршим, а ті доручили мені негайно вирушати сюди. Такий самий наказ отримали ще дві сестри, що перебували найближче до Ленніру.

— Вони ще в дорозі? — запитав Келлах.

— Ні, зупинилися в Кілбані й чекають на звістку від мене.

— То вас надіслали з’ясувати ситуацію?

Шайна легко всміхнулася.

— Я сама себе надіслала. Серед них я старша.

На обличчі короля промайнуло збентеження.

— Тоді перепрошую. Я гадав, що ви… — вочевидь, він хотів був сказати „гадав, що ви молода“, але передумав, бо це фактично означало назвати її старою, — …що маєте стільки років, на скільки виглядаєте.

— Так воно і є, — підтвердила Шайна. — Восени мені буде вісімнадцять. А леді Мораґ вер Дерін і леді Етне вер Рошін, що залишилися в Кілбані, відповідно сорок сім і сто тридцять два роки. Проте з нас трьох я старша.

— Дозвольте поясню, государю, — втрутився майстер Іґан. — Мабуть, вам відомо, що за віком відьми поділяються на чотири ґрупи. До першої належать дев’ятеро найстарших, їх так і називають — найстарші сестри. Далі йдуть двадцять сім старших сестер, а решта — просто сестри, за винятком учениць, які є меншими сестрами. Менші сестри стають повноправними сестрами не в якомусь певному віці, а коли закінчать базове навчання і складуть усі належні іспити. Порядок субординації між представницями різних ґруп цілком очевидний, а от усередині кожної ґрупи існує своя, особлива ієрархія. Так, поміж звичайних сестер старшою визнається не та, що довше прожила, а та, що переважає інших за силою. Схоже, що леді Шайна, попри її юний вік, дуже могутня відьма.

„А ще з біса марнославна,“ — про себе додала Шайна, вже шкодуючи, що вхопилася за першу ж нагоду, аби похвалитися своєю відьомською силою. Хоча, з іншого боку, вона ж якось мусила дати королю зрозуміти, що, незважаючи на присутність ще двох сестер, старших від неї за віком, вона й далі залишатиметься головною.

— Отже, — підсумував Келлах аб Тирнан, зробивши з її слів швидкий і правильний висновок, — про долю Ейрін я в будь-якому разі домовлятимуся з вами.

— Саме так. А я, звичайно ж, дотримуватимусь інструкцій, одержаних від найстарших сестер. — Шайна подумки зітхнула. Те, що вона мала сказати далі, не подобалося їй від самого початку, а після знайомства з Ейрін стало не подобатися ще дужче. Проте вибору не було… — І передовсім, чітко змалюю нашу позицію. З огляду на винятковість обставин, ми готові відмовитися від претензій на вашу дочку, але за однієї неодмінної умови: ви повинні негайно видати Ейрін заміж, щоб її Іскра чимшвидше звільнилася і знайшла собі нового носія.

Закінчивши говорити, Шайна відчула злість на найстарших сестер, які змусили її викласти цю пропозицію, і водночас — глибоку зневагу до себе за те, що покірливо виконала їхній наказ. Раптом їй спало на думку, що тому вони й надіслали її до Кардуґала, замість просто подякувати за передану від сестри Доріс звістку, а ведення цієї справи покласти на Етне вер Рошін. Яка, до речі, всю дорогу висловлювала незадоволення таким рішенням і залюбки могла проіґнорувати волю найстарших. На відміну від Шайни, що лише недавно стала повноправною сестрою, Етне мала досить досвіду і впевненості в собі, щоб чинити на свій розсуд, як сама вважала правильним. І якщо раніше Шайна ще визнавала за рішенням найстарших певну слушність, то зустріч із Ейрін розвіяла її останні сумніви. Тепер вона була цілком згодна з Етне, котра стверджувала, що Іскра, хоч і не має розуму, а керується лише інстинктами, все ж недарма обрала своїм першим носієм цю дівчину, тому не варто зневажати її вибір.

А проте, Шайні забракло сміливості зробити так, як підказувало власне сумління. Вона слухняно віддала вирішення долі Ейрін на розсуд її батька — який, судячи з усього, був украй заклопотаний забезпеченням спадковості влади і в своїх планах відводив дочці визначальну роль…

Виринувши із задуми, Шайна помітила, що король і чаклун дивляться на неї широко розплющеними очима. Її слова заскочили обох зненацька, вони явно не чекали такого повороту розмови, і якщо майстер Іґан уже встиг обдумати почуте, і в його погляді, спрямованому на Шайну, виразно відчувався німий докір, то Келлах аб Тирнан був просто спантеличений. Він повільно підвівся, помахом руки зупинив чаклуна, який збирався встати слідом за ним, і неквапом пройшовся вздовж глухої стіни кабінету, нервово стиснувши кулаки. Потім зупинився і промовив:

— Відколи я довідався, що Ейрін відьма… вірніше, з тієї самої миті, як у це повірив, я намагався примиритися із втратою дочки. Намагався навіть знайти в цьому певний позитив. Аж тут ви мені кажете, що Ейрін може залишитися… тобто, що я можу залишити її — обманом або силою.

— Тільки обманом, государю, — озвався Іґан аб Кін. — Тільки приховавши від неї правду. Якщо леді Ейрін дізнається про свою Іскру, ви вже нічим її не втримаєте, ніяк не присилуєте до шлюбу. Ну, хіба що знайдете покладливого духівника, зв’яжете їй руки й ноги, та ще й сунете до рота кляп, щоб вона у вирішальний момент не сказала „ні“…

— Годі вже, майстре! — люто зиркнув на нього Келлах. — Гадаєте я цього не розумію? Я добре знаю свою дочку, хоч, може, сама Ейрін вважає, що я не цікавлюся її життям, приділяю їй мало уваги. Я знаю, як вона заздрить Фіннелі, як сумує через відсутність у себе чаклунського хисту.

Майстер Іґан згідливо кивнув:

— Мене також це засмучувало. За складом свого розуму, леді Ейрін просто створена для того, щоб чарувати. Нехай пробачить мені леді Фіннела, та я завжди вважав, що Великий Див звернув свою милість не на ту кузину. Як тепер виявилось, я звинувачував Всевишнього несправедливо, Він у жодному разі не обділив вашу дочку, а просто обрав для неї інше покликання. І я глибоко переконаний, що позбавляти леді Ейрін цього дару буде не лише наругою над нею самою, а й тяжким злочином в очах Творця, нехтуванням Його ясно вираженої волі.

Шайна здивовано глянула на старого чаклуна. Вона аж ніяк не чекала від нього такої запальної промови, оскільки знала, що Іґан аб Кін не надто приязно ставиться до відьом. Про це свідчило як його вперте небажання постачати на Тір Мінеган інформацію про події в Леннірі, так і історія сорокарічної давнини, коли молодий Іґан навчався в Кованхарському Університеті, світовому центрі чаклунства, і там мав вельми неприємний конфлікт з кількома сестрами.

Правильно зрозумівши її погляд, майстер Іґан криво посміхнувся.

— А ви думали, що я стану на іншу позицію, леді Шайно? Чи не тому запросили мене до цієї розмови? Тоді ви припустилися помилки, бо я не вважаю відьом злом, а лише переконаний, що ви забагато на себе берете, намагаючись контролювати чаклунів та чаклунок і надміру втручаючись у справи Північних Королівств. Як гадаєте, чому правителі Півдня досі не натиснули на нашу Духовну Раду, щоб скасувати положення про гріховність застосування та вживання чарів? Вони чудово розуміють, які вигоди принесе їм поновлення співпраці з вами, проте бояться, що поступово ви приберете їх до рук, нав’яжете їм свої правила, обмежите їхню владу, як давно це зробили на Півночі. А що ж до леді Ейрін… Для мене не секрет, чому ваші найстарші не хочуть бачити її відьмою. Їм потрібні сестри, цілковито віддані Тір Мінегану і тільки йому одному, а леді Ейрін, через своє походження та виховання, завжди залишатиметься принцесою Ленніру і в тій чи іншій мірі дбатиме про інтереси своєї батьківщини.

— Якраз у цьому я і вбачаю позитив, — зауважив король. — Мушу визнати, що як відьма Ейрін може принести набагато більше користі, ніж як перша принцеса та майбутня королева. Зрештою, в мене є брат, він має трьох синів і малого внука, тож ніяких проблем із наступництвом престолу не виникне. А присутність серед відьом леннірської принцеси посилить впливовість нашого роду і стане додатковою ґарантією від територіальних зазіхань з боку Румнаху.

„Отакої!“ — вражено подумала Шайна. З усього виходило, що найстарші сестри грубо помилилися в оцінці Келлаха аб Тирнана. Вони нітрохи не сумнівалися, що леннірський король неодмінно вхопиться за їхню пропозицію залишити в себе Ейрін — свою єдину дитину і, фактично, єдину надію на продовження своєї династичної лінії. Звичайно, кожен правитель прагне передати владу дітям та внукам, однак це природне і по-людському зрозуміле бажання не засліплювало Келлаха, він передовсім думав про благо країни — яке, за рідкісним збігом обставин, було також і добром для Ейрін…

Король підійшов до свого столу, взяв звідти невеликий мідний дзвоник і двічі калатнув у нього. Чари, які захищали кімнату, було налаштовано таким чином, щоб вони пропускали крізь себе цей дзвін, тому вже за кілька секунд двері розчинились, і на порозі постав лакей.

— Ваша величносте?

— Негайно розшукай лорда Ріса, — віддав розпорядження король. — Я хочу його бачити.

— Радий це чути, — долинув з коридору голос, і до кабінету, відтіснивши вбік слугу, ввійшов високий, надзвичайно худорлявий, чимось схожий на чаплю, Ріс аб Тирнан. — Я й сам вирішив завітати до тебе. Мені стало цікаво, чому ти запросив на розмову з нашою шановною гостею майстра Іґана, а про мене забув. — Утім, виразно відчувалося, що це не лише зацікавило його, а й трохи образило.

— Сідай, Рісе, — промовив король і кинув швидкий погляд на лакея.

Слуга все зрозумів, мовчки вклонився і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Тим часом принц умостився в кріслі неподалік від Шайни. Крісло виявилося занизьким для його високого зросту, тому він мусив випростати ноги, щоб коліна на стирчали на рівні грудей.

Келлах повернувся на своє місце за столом і коротко розповів про Відьомську Іскру Ейрін і про зроблену найстаршими сестрами пропозицію. Шайна не мала жодного сумніву щодо того, на чий бік стане королівський брат — хоча б з огляду на свою власну вигоду. Однак її очікування не справдилися.

— Це ж просто чудово! — захоплено вигукнув Ріс, перетравивши все почуте. — Можу собі уявити, яке враження справить звістка, що наша Ейрін відьмачка. Інші королі подуріють від заздрощів! А ґрафові Ґонвару доведеться забути про свої претензії, ми навіть зможемо схилити його до підписання мирної угоди.

Шайна знала, про що йдеться. Найбільшою проблемою Ленніру, відколи він з’явився на карті Абраду, як самостійне князівство, були постійні конфлікти з тинверськими ґрафами, чий рід контролював увесь південь Румнаху. З покоління в покоління, від батька до сина, вони передавали щире переконання в тому, що північна частина Ленніру є їхньою законною власністю і мріяли про повернення своїх „споконвічних“ земель, раз по раз провокуючи прикордонні сутички. А останнім часом конфлікт іще дужче загострився, оскільки на цих землях віднайшли поклади бокситів — сировини для виробництва білого заліза. І хоча більша частина нововідкритого родовища знаходилася власне в Тинверському Князівстві, теперішньому ґрафові, Ґонвару аб Кіхану, цього було мало, і він будь-що прагнув загарбати собі все, до чого лишень міг дотягтися.

Загалом, історична правда була на боці тинверців: раніше південь теперішнього Ленніру був просто спірною територією між Румнахом і Літримом, а шість сторіч тому молодший літримський принц Дуґал аб Артир, на чолі війська найманців і за мовчазного сприяння свого брата-короля, встановив контроль над цими землями, заразом відхопивши чималий шмат Тинверського Князівства. Проте посилатися в територіальних суперечках на минувшина було вельми ризикованою справою, оскільки, зазирнувши трохи далі в часі, скажімо, ще на два століття, можна несподівано виявити, що тоді ніякого Румнаху взагалі не існувало, а більшість його земель, так само, як і літримських, входили до складу Ферманахської Імперії…

Розрахунок Ріса аб Тирнана був цілком очевидний. Як правило, люди не бачать великої різниці між відьмами та відьмачками, за винятком того, що останні живуть не так довго, в середньому років сто, і не зберігають на все життя молодість. Тому більшість вояків ґрафа Тинверського не захочуть брати участь у нападах на Леннір з остраху, що тутешня принцеса-відьма нашле на них якесь страшне прокляття. Та й сам лорд Ґонвар муситиме вгамуватися, бо якщо він і далі конфліктуватиме з Ленніром, то в усіх бідах, які спіткають Тинвер — неврожай, падіж худоби, спекотне літо, холодна зима, — люди звинувачуватимуть не лише Ейрін, а й його самого — що він не зміг домовитись із сусідами про мир.

А втім, як вважала Шайна, такого ж ефекту можна досягти і в тому разі, якщо Ейрін буде справжньою мінеганською відьмою. Ба навіть більше — відсутність у Леннірі огорне її постать ореолом загадковості, а ймовірні лиха від її прокляття на голови ворогів зробляться ще страшнішими. Схоже, цієї ж думки дотримувався й Келлах аб Тирнан.

— А от я схиляюсь до того, — сказав він братові, — щоб відпустити Ейрін на Тір Мінеган.

— І дарма, — стояв на своєму Ріс. — Вона потрібна тут. Ейрін мусить це зрозуміти. Вона серйозна, відповідальна, розважлива дівчина і, сподіваюсь, дослýхається до наших порад. Це тобі не Фіннела.

Король зітхнув:

— Ти перебільшуєш її слухняність, Рісе. Так, Ейрін не вередує через дрібниці і робить те, що їй кажуть, — та тільки доти, доки вважає це правильним. А коли вирішить, що правда на її боці, то за впертістю перевершить не лише Фіннелу, а й усіх твоїх дочок разом узятих. Жодні вмовляння не змусять її відмовитися від своєї Іскри, тим більше, що всі арґументи на користь цього слабкі й непереконливі. А якщо спробуємо силою нав’язати свою волю, вона просто втече. Ейрін винахідлива, знайде спосіб, не сумнівайся.

— Тоді ми нічого їй не скажемо, поки не віддамо заміж. Потім вона, звісно, образиться на нас…

— Образиться? — перепитав Келлах. — Не дури себе, Рісе, вона нас зненавидить! І не по-дитячому, а по-справжньому, тією лютою, невгамовною ненавистю, якою ненавидять лише тих, кого любили і хто зрадив цю любов. Ейрін шукатиме найменшої нагоди, щоб боляче допекти нам, а коли стане королевою — на щастя, вже після моєї смерті, — то начувайся, брате, вона перетворить решту твого життя на справжнісіньке пекло. — Він похитав головою. — Ні, я не хочу втрачати її. Хай вона буде далеко, може, ми більше ніколи не побачимося, та вона, в усякому разі, залишатиметься моєю дочкою. А з королівством нічого поганого не станеться — після мене престол успадкуєш ти.

— А після мене, — скрушно додав Ріс, — корона перейде до Делвина. Певна річ, королю не конче бути мудрим, головне, щоб він мав тямущих радників. Проте боюся, що Делвин слухатиметься лише своїх друзяк — таких самих недоумків, як він сам.

На згадку про свого небожа Келлах аб Тирнан спохмурнів.

— Сподіваюся, з часом Делвин порозумнішає, — промовив він, але в його голосі вчувався сумнів. — Зрештою, йому лише двадцять років… Хоча шкода, що Лоґан не старший за нього.

У записах, з якими Шайна ознайомилася перед прибуттям до Кардуґала, згадувалося про те, що Делвин аб Ріс не тішив свого батька успіхами ні в царині державного управління, ні у військовій справі, ні в жодній з наук, зате полюбляв усілякі розваги, мало не щодня влаштовував веселі гулянки, які частенько закінчувалися гучними бешкетами. Натомість другий Рісів син, шістнадцятирічний Лоґан, був хлопець розумний, вихований і освічений, з неабиякими лідерським здібностями, до того ж, як на свій юний вік, надзвичайно мужній. Уже в Кардуґалі Шайна довідалася, що недавно він узяв участь у збройній сутичці з тинверцями, де показав себе з найкращого боку — і як вояк, і як командир. У Леннірі до нього ставилися з великою повагою.

— Государю, ваша високосте, — промовив Іґан аб Кін, вставши зі свого стільця. — З вашого дозволу, я піду. Не смію вам більше заважати.

Збагнувши, що король справді хоче поговорити з братом сам на сам, Шайна й собі підвелася. Келлах і Ріс увічливо повставали слідом за нею.

— Мабуть, я теж піду, — сказала вона. — І чекатиму на ваше рішення.

— Я повідомлю його вранці, пані, — відповів король. — За цей час ми з лордом Рісом остаточно узгодимо наші позиції.

Залишивши братів удвох, Шайна та майстер Іґан вийшли з кабінету і спустилися на третій поверх, де була розташована урядова канцелярія. Звідти виходило дві ґалереї: одна вела до Вежі Іралах, де розмістили Шайну, а інша — до Старої, де було помешкання Іґана аб Кіна з його алхімічною лабораторією. Старий чаклун зголосився провести гостю до її покоїв, і вони разом рушили безлюдною ґалереєю, яку наскрізь продував прохолодний нічний вітерець.

— Як гадаєте, — запитала в свого супутника Шайна, — чим закінчиться їхня розмова?

— Ну, спершу вони запросять леді Ідріс, — сказав майстер Іґан. — І втрьох дійдуть єдино правильного рішення.

— Відпустити Ейрін?

— Це й так очевидно, без будь-яких обговорень. Інших розумних варіантів просто немає. А кажучи про єдино правильне рішення, я мав на увазі ситуацію з молодим лордом Делвином. Леннір надто мала і вразлива країна, щоб дозволити собі розкіш мати такого безвідповідального короля.

— І що ж вони можуть удіяти?

— Ясно що. Застосувати Шосте Правило Крові.

— Шосте? — здивувалася Шайна. — Їх же лише п’ять.

— Це на Півночі. А в нас є ще й Шосте: „Якщо государ не має прямих спадкоємців, він може всиновити на свій розсуд кровного родича, що одночасно є нащадком одного з попередніх государів цієї землі не далі дев’ятого коліна. Тоді такий названий син стає наступником чинного государя і по його смерті успадковує всі належні йому титули та повноваження.“ Коли леді Ейрін зречеться своїх прав на престол, щоб вирушити з вами до Мінегану, вона й далі залишатиметься королівською дочкою, але вже не буде спадкоємицею. Тому король зможе скористатися Шостим Правилом і всиновити лорда Лоґана. Ні інші королі Півдня, ні Духовна Рада не матимуть жодних заперечень, бо інакше їм доведеться визнати зречення леді Ейрін недійсним і фактично віддати Леннір під владу відьом. На це вони нізащо не підуть. — Чаклун задоволено посміхнувся. — Тож усе, що діється, на краще. З леді Ейрін вийшла б гарна королева, проте їй судилася інша доля. А призначення юного Лоґана першим принцом королівства усуне всі заперечення з боку лорда Ріса.

— І позбавить його шансу коли-небудь стати королем, — зауважила Шайна.

— Як ви самі бачили, лорд Ріс не честолюбний… Утім, за інших обставин він би не відмовився від корони, але на першому місці для нього завжди стоять державні інтереси. Якби всі королі мали таких менших братів, світ був би набагато кращим…


У відведеній їй кімнаті Шайна передовсім розшукала серед своїх речей скриньку з письмовим приладдям, узяла кілька аркушів паперу і, влаштувавшись за столом, стала писати детальний звіт про зустріч із королем. На це пішло більше часу, ніж вона сподівалася, бо раз по раз їй доводилося стирати речення, а то й цілий абзац, і переписувати все наново. Та зрештою її оповідь добігла кінця, і на завершення Шайна висловила переконання, що задум передати Ейрінину Іскру іншому носієві був заздалегідь приречений на невдачу. Потім розклала списані аркуші перед собою і, зосередившись, наслала на них особливі, доступні лише відьмам чари. На якусь мить написані рядки спалахнули золотавим сяйвом, а відтак зникли без сліду, залишивши по собі незаймано чистий папір.

Спостерігаючи за цією метаморфозою, Шайна всміхнулася на думку про те, що в її віці більшість сестер ще кепсько справляються з поштовим плетивом, часто-густо надсилають свої листи в нікуди. А вона з чотирнадцяти років жодного разу не помилилася; от і зараз лист потрапив саме туди, куди й належало — в місто Абервен на Тір Мінегані, у відьомський палац Тах Ерахойд. Її звіт отримали найстарші сестри, і одночасно цей самий текст з’явився в зошиті з хроніками роду О’Мейнір, що зберігався в особистому помешканні Шайни. Вона була така впевнена в своїх діях, що навіть не подумала підстрахуватися й зберегти про всяк випадок ориґінал надісланого листа.

Закінчивши зі справами, Шайна роздяглася, пройшла до мильні, швиденько наготувала собі ванну й наступні півгодини ніжилась у гарячій воді з духмяною мильною піною. А коли повернулася в кімнату, то побачила, що на одному з аркушів, які вона лишила на столі, наклавши на них плетиво чекання, з’явилась відповідь. Тільки три слова:

Взято до відома.

Цим найстарші сестри сповіщали, що ознайомилися з її звітом, і одночасно давали зрозуміти, що невдоволені результатом.

„Та ну їх у Тиндаяр!“ — подумала Шайна, розчісуючи перед люстерком висушене чарами волосся. Реакція найстарших була очікуваною і не викликала в неї ані крихти страху. Вона не почувалася винною перед ними, бо точнісінько виконала їхнє доручення — і це вже не її проблема, що Келлах аб Тирнан зробив інший вибір. Безперечно, правильний вибір. Ейрін заслуговувала стати відьмою вже хоча б тому, що вижила в дитинстві, зуміла, сама про те не підозрюючи, приборкати свою Іскру, втримати її від раннього пробудження. Як Шайні було відомо з історичних хронік, усі такі дівчата ставали дуже могутніми відьмами. А від того, що Ейрін надто сильно вболіватиме за своїх рідних і за свою країну, ніякої біди не станеться. Зрештою, Шайна й сама хотіла б любити своїх батьків, проте не могла. Вони викреслили старшу дочку зі свого життя, жодного разу не відвідали її на Тір Мінегані, дарма що впродовж останніх років це було дозволено. І своїм меншим дітям прищепили байдуже ставлення до неї…

Розчесавши волосся, Шайна вдягла нічну сорочку, лягла в ліжко і згасила світло. Попереду її чекав новий день, і він мав бути кращим за попередній. Їй більше не доведеться хитрувати, вдавати таємничість, ухилятися від прямих відповідей, а зустрічаючись поглядом з Ейрін, вона вже не почуватиме докорів сумління і зможе відкрито та чесно дивитися їй у вічі.

Із цією заспокійливою думкою Шайна швидко заснула.



Розділ III

Біла нитка

Гілля чагарнику розсунулося, і звідти визирнула вкрита густою рудою щетиною ікласта кабаняча голова. Налиті кров’ю маленькі очі втупились у Бренана водночас люто й налякано, а в загрозливому рохканні виразно чулися панічні нотки. Бренанів кінь, прив’язаний до сусіднього дерева, збуджено форкнув і роздув ніздрі, але вже за мить, отримавши від свого молодого господаря порцію заспокійливих чарів, угамувався.

А Бренан із прикрістю зітхнув — це була не та здобич, на яку він розраховував. Проте не став одразу ж відпускати кабана, а змусив його вийти на відкриту місцевість. Кабанисько виявився на диво великим, дужим і по-свинячому красивим; будь-який вельможа вважав би за щастя додати його голову до своєї мисливської колекції. Однак Бренан не шукав трофеїв, а лише збирався приготувати собі вечерю.

— Ну, і що накажеш з тобою робити? — звернувся він до кабана, ніби той міг йому відповісти. — Я ж приманював кролика, звичайнісінького кролика. І був певен, що до мене біжить кролик, а натомість… — Тут Бренан осікся, помітивши на кабанячих іклах кров. — То ти його зжер, свинюко! Кролик справді біг сюди, а ти перестрів його і зжер! У результаті вийшло так, що він став наживкою, на яку я підчепив твою жирнючу тушу. От тільки ти мені з біса не потрібен. Не вбиватиму ж я тебе, такого здоровезного, задля невеликого шматка м’яса. Та й мороки буде забагато… Ну, гаразд, забирайся геть.

Скоряючись Бренановій волі, кабан розвернувся і, вжалений у гладкий зад слабенькими вогняними чарами, з несподіваною для своєї комплекції прудкістю чкурнув у хащі. Провівши його поглядом, хлопець наготувався знову вдатися до чарів, щоб цього разу вже точно прикликати кролика. Аж тут за його спиною пролунав голос:

— Це було мудро з твого боку, майстре чаклун.

Бренан рвучко повернувся й побачив за кілька кроків від себе вершника на гнідому коні, чия поява стала для нього повною несподіванкою. Зосередивши всю свою увагу на приманюванні кролика, який зненацька обернувся на кабана, він проґавив наближення іншої людини.

Незнайомець був кремезним чоловіком років за сорок, у темно-зеленому, під колір листя, костюмі, у високих шкіряних чоботях і в коричневому капелюсі з сірим гусячим пером. За його спиною виднівся сагайдак з луком та стрілами, на поясі висів кинджал у потертих піхвах, а до сідла було припасовано довгу кобуру з рушницею.

Чоловік спішився з недбалою спритністю, яка свідчила про те, що мало не половину життя він проводить у сідлі, і продовжив:

— Полювати на кроликів у нас може будь-хто, ми навіть це заохочуємо, бо ті малі паскуди розплодилися понад усяку міру. А от кабанів без спеціального дозволу чіпати заборонено. Було б дуже прикро, якби ти надумав забити того кабана. Прикро для нас обох — тоді б я, як тутешній лісник, мусив узяти тебе під варту, а ти б відмовився скоритися і вжив би проти мене свою маґію. Хіба ні?

— Мабуть, що так, — підтвердив Бренан. — Я зовсім не хочу потрапити до в’язниці через якогось дурного кабана.

— І не потрапив би, — заспокоїв його лісник. — Тобі просто довелося б відшкодувати завдані збитки — або грошима, або роботою. Наша пані не кидає за ґрати всіх поспіль, а приберігає таке покарання для справжніх браконьєрів. Правда, лише найвідчайдушніші з них ризикують потикатися сюди, а решта воліє обходити Кил Морґанах десятою дорогою.

— Кил Морґанах? — перепитав Бренан. — Він десь тут, поблизу?

— Ти вже в ньому, хлопче, — сказав чоловік. — Цей ліс називається Кил Морґанах. Він є власністю леді Ґвенет вер Меган, у якої я маю честь служити.

Від несподіванки Бренан закляк з роззявленим ротом. Меган — жіноче ім’я, а навіть найостанніший байстрюк не стане називати себе по матері, тим більше знатна пані. Якщо людина не знає свого батька, то послуговується іменем діда або іншого родича чоловічої статі, і лише кілька сот жінок на всьому Абраді становлять виняток із цього правила. Вони…

— То леді Ґвенет відьма?

— Саме так. Вона вже півтора року хазяйнує на цій землі. Тому браконьєри й оминають Кил Морґанах, бояться її гніву. Дивно, що ти нічого про це не чув. Хоча, судячи з вимови, ти не тутешній. Звідки, якщо не секрет?

— З північного сходу, — ухильно відповів Бренан, і нехай співрозмовник розуміє як хоче: чи то йдеться про північний схід Катерлаху, чи всього Абраду. — До речі, мене звати Бренан аб Ґрифид.

— А я Киран аб Ґілрі, — навзаєм представився лісник.

— Радий познайомитися, майстре Киране. Отже, ви не заперечуєте, щоб я вполював собі на вечерю кролика?

— Хоч і десяток кроликів, — недбало знизав плечима Киран аб Ґілрі. — Та правду кажучи, я трохи здивований. Завжди вважав, що всі чаклуни люди грошовиті, у подорожах винаймають собі найкращі кімнати в трактирах, а не ночують просто неба, полюючи на дрібну дичину. В крайньому разі, ти міг би напроситися на гостину до якогось заможного селянина, а там завжди знайдеться, чим відплатити — або вигнати мишей з льоху, або очистити воду в колодязі, або ж накласти на збіжжя чари проти шкідників. Утім, ти ще молодий, мабуть, тільки навчаєшся…

— Гроші я маю, — квапливо сказав Бренан. — І непогано заробляю чаклуванням. Проте сьогодні невдало склалися обставини. Коли я проминав останнє село, було ще зарано зупинятися на ночівлю. — Він, звичайно, не став пояснювати, що не зупинився в тому селі передовсім через присутність іншого чаклуна. — Там я лише запитав дорогу до Кил Морґанаху. Був певен, що це місто або містечко.

Лісник кивнув:

— Тепер зрозуміло. Сплутати „кил“ і „кіл“ неважко. Щоб ти знав, у нас іще частенько кажуть „кил“. Старою мовою це означає „ліс“.

— Я знаю. Просто не подумав про це. Зі слів тієї ворожки в мене склалося враження… — Бренан кілька секунд повагався, та все ж пояснив: — У Торфайні я звернувся за порадою до однієї чаклунки-провидиці. Вона наворожила, що відповіді я знайду на півдні Катерлаху, в Кил Морґанасі. Мені почулося „кіл“, тому я й подумати не міг, що ворожка говорила про ліс.

— Або про господиню цього лісу, — зауважив майстер Киран. Він виявився людиною вельми делікатною і не став розпитувати, які саме відповіді шукає Бренан. — Навряд чи це просто збіг, що ворожка надіслала тебе в місцину, де мешкає відьма.

— Авжеж, — із зітханням погодився Бренан. У нього зародилася така підозра тієї ж миті, як він почув від лісника про леді Ґвенет вер Меган. Та й ворожка найперше порадила йому звернутися до відьом, а вже потім додала, що також він може поїхати в Кил Морґанах. Бренан обрав останнє, бо не дуже хотів мати справу з відьмами. Проте долі не минути — раз йому судилося зустрітись із відьмою, то хоч так, хоч інак, а це станеться…

Тим часом Киран аб Ґілрі поглянув у небо й сказав:

— Засвітло ти вже не встигнеш доїхати до садиби леді Ґвенет, це аж на іншому краю лісу. Можеш лишитися тут і полювати на кролика, а можеш скористатися моєю скромною гостинністю — я мешкаю неподалік. Моя хатина, звісно, не панські хороми, проте місце для тебе знайдеться. І розкішного бенкету на вечерю не обіцяю, але їжі буде вдосталь, напхаєшся до пуза.

— Красно дякую, майстре, — шанобливо сказав Бренан. — Я радо приймаю ваше запрошення і відплачу вам, чим зможу. І мишей, якщо знадобиться, прожену, і…

— Ні, хлопче, не треба, — з усмішкою урвав його лісник. — Про мишей і все таке інше дбає леді Ґвенет. Вона дуже турботлива пані, при кожній зустрічі питає, чи маю якісь проблеми. І нічого приховати від неї не вдається — бачить людей наскрізь. Одне слово, відьма… Гм. А як захочеш віддячити за харч та ночівлю, просто розваж моїх менших дітей своїми чаклунськими штучками. Ти ж, мабуть, знаєш бодай кілька фокусів?

Бренан ствердно кивнув, підхопив з трави свої торби з речами і закинув їх на круп коня. Він вирішив не говорити, що заробляє на життя переважно не корисними послугами, а саме чарівничими фокусами, які вдавались йому на диво добре і особливо подобалися сільським дітлахам, що були не такі розбещені, як міські, постійною присутністю чаклунів. Це була одна з причин, чому він, подорожуючи впродовж останнього року по Північному Абраду, здебільшого оминав великі міста. Утім, це була не головна причина…


Менш ніж за півгодини неквапної їзди вони дісталися до лісникової оселі, розташованої в мальовничій місцевості поблизу лісового озера. Як з’ясувалося, майстер Киран трохи прибіднявся, називаючи свій дім просто хатиною. Це був величенький двоповерховий будинок, споруджений з міцної дубової деревини, із заскленими вікнами і череп’яним дахом. Та й родину Киран аб Ґілрі мав чималу: дружину, стареньку матір, дев’ятьох дітей, двох невісток — жінок найстарших синів, і трирічну онуку. Отож, коли всі зібралися на вечерю, то в просторій світлиці, що займала майже половину першого поверху, стало дуже гамірно і мало не тісно.

Вочевидь, заборона полювати на диких кабанів не поширювалася на самого лісника, бо до столу подали якраз кабанятину — в грибному соусі, щедро приправленому спеціями. Це вже певно було смачніше за пригорілу на відкритому вогні кролятину, що нею мусив би вдовольнитися Бренан, якби не люб’язне запрошення майстра Кирана. До м’яса була товчена картопля, овочевий салат, свіжий, щойно спечений хліб, запашний сир, а на десерт — тістечка з повидлом і молоко. Ніхто з домашніх, включно з господарем, нічого хмільного не пив, а Бренан, коли йому запропонували вина, ввічливо відмовився, чим заслужив схвальні погляди жінок, а лісникова дружина, Гелед бан Киран, тицьнула пальцем у свого вісімнадцятирічного сина Арноґа і повчально промовила: „От таких друзів треба шукати, а не валандатися з тими п’яничками!“

Після вечері Бренан, як і обіцяв майстрові Кирану, розважив його рідних демонстрацією своїх чаклунських умінь. Він жонґлював відразу десятком повних чашок, не проливши з них жодної краплини; створював у повітрі різнобарвні світлові лінії і сплітав їх у вигадливі візерунки; потім видобув зі своїх речей кілька ляльок, примусив їх рухатися, говорив за них різними голосами і розіграв із цього цілу виставу на мотиви відомих йому казок. Останнє давалося Бренанові легко й невимушено, бо в дитинстві він майже не спілкувався з однолітками, а здебільшого сидів удома і бавився з іграшками, керуючи ними за допомогою чарів.

Насамкінець, коли надворі вже геть стемніло, він запросив усіх вийти з будинку і влаштував над озером розкішний феєрверк: створював вогняні кулі та підкидав їх високо вгору, де вони вибухали, розсипаючись урізнобіч безліччю яскравих жарин. Це видовище справило неабияке враження не лише на малечу, а й на дорослих. Майстер Киран цілком щиро сказав йому, що кращий феєрверк бачив лише у виконанні леді Ґвенет.

На ніч Бренан отримав у своє розпорядження окрему кімнату, і для цього нікому не довелося потіснитися, оскільки влітку менші Киранові сини (за гарної погоди, звісна річ) воліли ночувати під відкритим небом. Господар пропонував гостеві першим скористатися мильнею, але Бренан запевнив, що ще не дуже хоче спати. Тут хлопець трохи покривив душею, його вже добренько хилило на сон, та разом з тим йому хотілося без зайвого поспіху помитися, не змушуючи нікого чекати. Тож коли мильня звільнилася, він зміг у своє задоволення полежати в дерев’яній ванні, наповненій гарячою водою, час від часу досипаючи в неї дрібку нагрівального порошку. Дарма що Бренан уже понад рік мешкав на Абраді, його не переставало дивувати, як широко застосовувалась тут маґія; нею був наскрізь просякнутий навіть повсякденний побут. І не лише тут, на Півночі, а й у південній частині континенту — хоч там, щоправда, чари вважалися гріховними, і кожне їх уживання вимагало подальшого очищення молитвами. Однак це не йшло в жодне порівняння із суворими звичаями його батьківщини, де за найменший зв’язок з маґією людей засуджували до страти, як прислужників Китрайла…

Приємний вечір у лісниковій оселі закінчився вельми прикрим інцидентом. Щойно Бренан уклався спати, до кімнати тихенько прошмигнула старша Киранова донька, шістнадцятирічна Рінаґ, і, скинувши нічну сорочку, голяка забралася в ліжко. Приголомшений таким розвитком подій, хлопець розгубився і просто не знав, що йому робити. Ще за вечерею він знай ловив на собі грайливі, а то й відверто хтиві погляди дівчини, проте навіть подумати не міг, що вона зважиться на такий відчайдушний і безсоромний вчинок.

Не гаючи часу на розмови, Рінаґ одразу стала цілувати Бренана — і тут з’явився розлючений майстер Киран. На щастя, лісник нітрохи не ідеалізував свою дочку, тому об’єктивно оцінив ситуацію і весь свій гнів спрямував на Рінаґ. Безжально схопив її за коси, витяг із ліжка й виштовхав з кімнати, бурмочучи щось про різки. Як виявилося, це була не пуста погроза — невдовзі знадвору долинули дівочі зойки та благання, що супроводжувалися глузливим реготом Рінажиних братів. Очевидно, це вже не вперше їхня сестра отримувала прочухана за свої походеньки.

На ранок, після сніданку, коли вони з Кираном аб Ґілрі вирушили до садиби леді Ґвенет, Бренан почав був вибачатися за нічну пригоду, та лісник рішуче урвав його:

— На Дива, хлопче, ти ж нічим не завинив. Ну, хіба лише тим, що вродився такий нівроку гарний, і Рінаґ просто не могла оминути тебе увагою. Я знаю, ти й гадки не мав зваблювати її.

„Але й не опирався,“ — скрушно подумав Бренан. Від перших же поцілунків дівчини він геть очманів і вже не годен був дати їй відсіч. Навпаки — ще якась хвилина, і сам став би відповідати на її пестощі. У чому, після деяких вагань, і зізнався майстрові Кирану.

— Ціную твою чесність, Бренане аб Ґрифиде, — сказав той з кислим виразом обличчя. — Інший би промовчав, щоб не сипати мені сіль на рану, але ти, бачу, дуже вразливий і жити не можеш з нечистим сумлінням. То от що я тобі скажу… До речі, ти в когось закоханий?

— Ні.

— Тоді твоя поведінка була цілком нормальна. Ми, чоловіки, завжди хочемо жінок, а в твоєму віці це бажання просто нестерпне. Його може подолати лише кохання, проте в тебе немає дівчини, якій ти мусиш зберігати вірність. І коли тобі на шию чіпляється молоденька, гарненька і вкрай розпусна краля… — Він важко зітхнув. — Не знаю, що я зробив не так у житті, де недогледів, за які гріхи мені така кара. Останні три роки маю з Рінаґ більше клопоту, ніж із рештою моїх дітей. Був би й радий віддати її заміж, та проґавив слушний час, а тепер таку лярву в жодну порядну родину вже не візьмуть. А брати за зятя якогось злиденного неробу… Ні, краще виховуватиму байстрючат. Боюся, їх довго чекати не доведеться…

Далі вони їхали, майже не розмовляючи. Бренанові думки цілком зосередилися на прийдешній зустрічі з відьмою. Він панічно боявся цього — і, водночас, прагнув усе з’ясувати, йому вже несила було терпіти невизначеність. Якщо в ньому криється Зло і нічого вдіяти з цим не можна, нехай леді Ґвенет уб’є його. Єдине, про що він у неї попросить — зробити це безболісно й милосердно.

Добре хоч найбільший страх, що раніше ні на мить не полишав Бренана, вже не мучив його. Понад усе він жахався думки, що може довіритись не тій людині й потрапити до рук прислужника Китрайла. Йому коштувало чималих зусиль звернутися за порадою навіть до старезної, немічної чаклунки, що ворожила людям на базарі в торфайнському місті Довран. Зрештою він таки наважився, проте не став відкривати їй свою чаклунську силу, а просто сказав, що має певні проблеми і шукає їхнього вирішення. Ворожка вклала йому в руки свою кришталеву кулю, якийсь час пильно вдивлялася в неї, а тоді й дала пораду щодо відьом та подорожі в Кил Морґанах. Після чого здивовано зауважила, що досі ще нікому не радила зв’язуватися з відьмами, тим більше людям, геть-чисто позбавленим маґічного хисту. Трохи посміливішавши, Бренан поділився з нею своїм страхом перед зустріччю зі слугами Китрайла, не пояснивши, втім, справжньої причини цього страху. Ворожка скрипуче розсміялася й відповіла: „Коли маєш справу з відьмами, слід боятися багатьох речей, та тільки не підступів Ворога. Відьми бувають різними, серед них чимало лихих жінок, є справжні стерви, що залюбки вирвуть тобі язика за одне нечемне слово. Проте лихих відьом — не як жінок, а саме як відьом, — не буває. Навіть за великого бажання вони не можуть продатися Китрайлові. Їхня Іскра несумісна з темною енерґією Ан Нувіну…“

Слова старої чаклунки, яка не крилася зі своєю антипатією до відьом, переконали Бренана, тож тепер, прямуючи на зустріч із відьмою, він принаймні не боявся, що вона виявиться лихою, пробудить у ньому приховане Зло і примусить до служби Ан Нувінові. А те, що він може померти… Певна річ, болісно думати про смерть, коли тобі ще нема й вісімнадцяти, але Бренан намагався втішити себе тим, що хоча б убереже свою душу від вічного прокляття. Мабуть, років у п’ятдесят це було б вагомою розрадою, та зараз…

Так минуло години зо три. Нарешті, виїхавши слідом за майстром Кираном на черговий пагорб, Бренан побачив попереду велику будівлю, оточену численними господарськими спорудами й огороджену високим кам’яним муром. Серце важко загупало у хлопцевих грудях, і він, щоб бодай трохи вгамувати хвилювання, став подумки молитися. Своїми власними словами — бо тутешні обряди досі не вивчив, а всі молитви його батьківщини містили рядки на зразок: „Убережи нас від Китрайла та прислужників його, відьом і чаклунів,“ — що наразі було цілком недоречно.

До садиби вони доїхали швидше, ніж того хотілося Бренанові, проминули розчинену браму й опинилися на широкому людному подвір’ї. Кирана аб Ґілрі тут добре знали, тому слуги зустріли їх обох приязно і, хоча й поглядали на Бренана з цікавістю, зайвими питаннями не діймали. А лісникові повідомили, що леді Ґвенет зараз удома і саме збирається вирушити на прогулянку.

Коли Бренан і майстер Киран спішилися, передавши коней під нагляд конюхів, з будинку на ґанок вийшов стрункий хлопчина років, може, чотирнадцяти, з по-дівочому вродливим лицем і… Тут Бренан розгублено закліпав очима, усвідомивши свою помилку. Це був зовсім не хлопчина, хлопці не мають опуклостей на грудях і такої звабливо вигнутої талії. Насправді це була дівчина його віку чи трохи старша, вдягнена в чоловіче вбрання і з короткою, за жіночими мірками, стрижкою — світло-русяве волосся ледве доходило їй до плечей.

Краєм ока Бренан помітив, як майстер Киран схилився в шанобливому поклоні. Сам же він уклонитися не встиг, оскільки дівчина — поза будь-яким сумнівом, леді Ґвенет вер Меган, — зробивши крок уперед, зненацька заклякла, мов укопана, тихенько скрикнула і вп’ялась у Бренана приголомшеним поглядом.

Наступної миті він відчув присутність чарів. У відповідь негайно прикликав свій маґічний зір і побачив, що постать дівчини огортає сяйво, схоже на те, яке він помічав у чаклунів, та все ж трохи інше. Приємніше, ближче йому, навіть рідніше… Але найбільше Бренана вразив спосіб, яким вона сплітала свої чари. Іноді він нишком спостерігав за діями чаклунів та чаклунок і поступово переконався, що робить усе інакше, ніж вони. Спершу думав, що в усьому винне його самоуцтво, намагався виправитись, але марно — це призводило лише до різкого зниження ефективності його маґії. Згодом Бренан став побоюватися, що його особлива манера роботи з чарами викликана прихованим у ньому Злом. І ось тепер, зустрівшись із відьмою, несподівано виявив, що леді Ґвенет сплітає маґічні нитки точнісінько, як він, тільки набагато майстерніше. То що ж це виходило — від самого малечку, сам того не підозрюючи, він чарував на відьомський лад?..

Створене дівчиною плетиво накрило Бренана, а він і пальцем не ворухнув, щоб протидіяти цьому. Ще по дорозі вирішив нічому не опиратися, до того ж у цих чарах не було жодної загрози — відьма просто хотіла дослідити його маґічну силу. Через плетиво до Бренана долинув відгомін її емоцій, і в них він не відчув ні огиди, якої так боявся, ні найменшої тіні ворожості, ні бодай настороженості. Почуття, що охоплювали леді Ґвенет, можна було охарактеризувати двома словами — безмежний подив. Складалося враження, ніби вона добре знала його — і, водночас, ніяк не могла повірити в його існування.

Немов звідкись іздалеку пролунали слова майстра Кирана, який назвав Бренанове ім’я і почав був розповідати про їхню зустріч. Проте відьма жестом зупинила лісника, прибрала свої чари й підійшла до Бренана.

— Ти хоч розумієш, хто ти такий? — запитала вона, пильно вдивляючись йому в лице. Її великі сірі очі гарячково виблискували. — Що ти знаєш про себе?

— Майже нічого, пані, — відповів Бренан, збагнувши, що вона питає про його чаклунський хист. — Лише те, що вмію чарувати, але відрізняюся від решти чаклунів. Тому я й прийшов до вас.

— Саме до мене? І хто тобі порадив?

— Одна чаклунка з Доврана. Вона наворожила мені, що в Кил Морґанасі я знайду відповіді.

— Отже, вона не була шахрайкою, — сказала леді Ґвенет, продовжуючи жадібно вивчати поглядом кожну рисочку на його обличчі. — Я й справді можу дещо прояснити, хоч і далеко не все. Уявлення не маю, чому про тебе досі нічого не чули. Не могла ж Айліш вер Нів… Ні, я просто не знаю, що й думати. Лиш одного певна: ти — це ти. І твоя зовнішність, і твій вік… Тобі ж сімнадцять?

— Так, пані.

— А коли буде вісімнадцять?

— В останній день монфовіра [2].

Дівчина кивнула:

— І тут збігається.

— Що збігається, пані? — запитав Бренан, геть збитий з пантелику.

— Зараз ми про все поговоримо, — пообіцяла вона. — Тільки не тут.

Леді Ґвенет подякувала майстрові Кирану за турботу про гостя, сповістила присутніх, що скасовує сьогоднішню прогулянку, і повела Бренана до будинку.

У коридорі біля вхідних дверей юрмилися допитливі служниці. Господиня розігнала їх, наказавши одним приготувати гостьові покої, а інших відрядила на кухню по солодощі та прохолоджувальні напої.

— Я навіть не питаю, чи ти снідав, — звернулася вона до Бренана. — Можна не сумніватися, що в майстра Кирана тебе годували, як на забій. Це ж ти вчора розважав їх феєрверком?

— Так, пані, — підтвердив він.

Леді Ґвенет зиркнула на нього з якимсь незрозумілим виразом — чи то роздратовано, чи то з досадою, — ніби щось у цій відповіді їй не сподобалося. Та вже наступної миті цілком щиро всміхнулася:

— А в тебе гарно виходить. І дуже потужно. Навіть звідси було видно.

Вони проминули простору приймальну залу і стали підійматися сходами нагору. Бренан ішов слідом за дівчиною, дивився їй у спину і всіма силами намагався не опускати погляд нижче талії, де обтислі штани щільно облягали її фіґуру. Думки в його голові геть переплуталися. Щоб бодай трохи зосередитись, він ухопився за першу-ліпшу з них і став гадати про те, чи не помиляється, вважаючи леді Ґвенет молодою дівчиною. Йому було відомо, що відьми живуть дуже довго і не старіють, тому, в принципі, їй могло бути скільки завгодно років — хоч п’ятдесят, хоч сто, а хоч і двісті. Проте Бренанові в це не вірилося. Всі її манери свідчили про молодість, а тут іще це вбрання — жодна поважна пані так не вдягнеться. Лише дівчисько, що не мусить нікому коритися, ні перед ким не відповідає за свою поведінку і має досить влади над людьми, щоб диктувати їм власні уявлення про пристойність…

На другому поверсі вони ввійшли до невеликої світлої кімнати, обставленої вишуканими меблями; її стіни було завішано барвистими ґобеленами, а всю підлогу вкривав м’який пухнастий килим. Леді Ґвенет умостилась у кріслі біля невисокого столика і кивком вказала на сусіднє.

— Прошу, сідай.

— Дякую, пані, — відповів Бренан, негайно скориставшись її запрошенням.

На обличчі дівчини знову з’явився той самий вираз, що й тоді, коли йшлося про феєрверк. Цього разу вона пояснила його причину:

— Не можу чути, як ти називаєш мене „пані“. Для тебе я просто Ґвен. Не Ґвенет, а саме Ґвен. Це ніяка не фамільярність. З усіх відьомських імен, що починаються на „ґвен“, лише моє дає право на таке скорочення — навіть в офіційному вжитку. То що, домовилися?

— Е-е… — розгублено промимрив Бренан. — Ну, хіба я можу… Ви ж відьма…

— Колишня відьма, — уточнила вона. — А тепер відьмачка. Знаєш, що це означає?

Бренан розтулив був рота — і відразу закрив його, мало не бовкнувши перше, що спало на думку. Потім обережно промовив:

— Це коли відьма… з певних причин втрачає Іскру.

— А разом з нею й більшу частину своєї сили, — додала леді Ґвенет… тобто просто Ґвен. Схоже, вона здогадалася, про що подумав Бренан, бо її щоки густо зашарілись. — Для простих людей це не має великого значення, вони щиро вважають мене справжньою відьмою, хіба що слабшою, ніж інші. Але ти не проста людина і мусиш розуміти різницю.

— Загалом, розумію, — відповів Бренан. — Проте мої знання не можна назвати вичерпними й достовірними, вони походять із ненадійного джерела.

— А саме?

Бренан зам’явся. Йому стало трохи ніяково.

— Ну, зі звичайних розмов, а ще — з книжки „Чарівний острів Тір Мінеган і його дивовижні мешканки“.

Кілька секунд Ґвен стримувалася, та зрештою не стерпіла і зайшлася дзвінким сміхом.

— Справді? Ти не жартуєш? Це ж дитяча книжка… Ну, не зовсім дитяча, але несерйозна.

— Я не міг купувати серйозні книжки, — пояснив Бренан. — Чаклунську літературу продають лише в книгарнях, власниками яких є чаклуни. А я не ризикував привертати до себе зайву увагу. Боявся… — Він замовк, збираючись на рішучості. Такого-сякого оптимізму йому додавало те, що Ґвен ставилася до нього доброзичливо, без найменшої остороги… Хоча це могло бути лише хитрістю з її боку. — Та й зараз боюся, що в мені криється Зло.

Сміхотливі іскорки миттю згасли в очах дівчини.

— Зло? — перепитала вона. — Маєш на увазі не людське, а маґічне Зло?

— Так.

— І з чого ти взяв?

— Ну, я ж умію приховувати свою силу. А це — одна з ознак лихого чаклуна. Хіба ні?

Ґвен ствердно кивнула:

— Твоя правда. Чаклуни, що живляться темною енерґією, здатні приховувати від інших свою силу. Але ти цього не можеш.

— Як не можу? Жоден чаклун не помічає моєї сили, якщо я не вдаюся до чарів. Вони не помічають її навіть тоді, коли я викликаю чаклунський зір.

— Цей зір, як і чуття, належить до пасивних засобів маґічного сприйняття. Він не створює чарів, а лише дозволяє бачити їх. Що ж до твоєї сили…

Тут вона мусила перерватись, оскільки до кімнати ввійшли дві служниці й хутенько розставили на столику вази з фруктами, печивом та тістечками, глечик яблучного соку, кришталеві келихи й фарфорові креманки з морозивом. Ґвен запросила Бренана пригощатися, і він, дарма що зараз його думки були далекі від їжі, охоче взявся до морозива. Це було одне з тих ласощів, які Бренан уперше скуштував уже на Абраді й дуже їх уподобав.

Ґвен також стала їсти морозиво. А коли служниці забралися геть, вона продовжила:

— Вміння приховувати свою силу означає, що за бажання її можна показувати іншим, а можна й не показувати. Проте ти не здатний так робити. Незалежно від твоєї волі, твоя сила невидима для чаклунів, якщо ти не чаруєш.

— І чому так?

Дівчина похитала головою.

— Ти дивовижний невіглас, Бренане. Просто унікальний. Замість жахати себе дурною думкою, буцім у тобі криється Зло, міг би трохи поворушити своїми звивинами і сам про все здогадатися. Твоя сила… До речі, зі скількома кольорами одночасно ти можеш працювати?

— З усіма сімома, — відповів Бренан не без гордості. — Щоправда, із синім і, особливо, з фіолетовим мені трохи важкувато.

— Це й зрозуміло, вони найпотужніші. А тепер поглянь. — У повітрі між ним і Ґвен з’явилося сім різнобарвних маґічних ниток. — Ти колись пробував сплести їх разом?

— Так, пробував. І отримував білу.

— Атож. — Ґвен стягла сім ниток у жмутик, переплела їх між собою, і вони перетворилися на одну нитку, що випромінювала яскраве біле світло. — У маґії, як і в природі, білий колір не є простим, він складається із семи основних кольорів. А проте, його заведено вважати окремим, восьмим кольором. Також його називають відьомським — і знаєш чому?

— Ні, не знаю.

— Бо будь-який чаклун, поєднавши сім основних кольорів, одержить не білий, а інший, дев’ятий колір маґії — чорний. У такому контрасті немає нічого лиховісного, це лише демонструє найістотнішу відмінність між маґією відьом та маґією чаклунів. Створюючи нитки для плетення чарів, ми насичуємо їх енерґією, що йде від нас; а нитки, створені чаклунами, вбирають у себе маґічну енерґію з довколишнього світу. Тому чаклунське поєднання семи різнобарвних ниток дає в результаті чорну нитку — вона не випромінює кольори маґії, а поглинає їх усі.

— То що ж це виходить? — промовив Бренан. — Моя маґія більше схожа на відьомську, ніж на чаклунську?

— Не просто схожа, вона і є відьомська, — сказала Ґвен. — Ти не чаклун, у тебе немає ні крихти чаклунського хисту. Ми з тобою однакові, ти так само несеш у собі відбиток Відьомської Іскри.

Мало не впустивши морозиво собі на коліна, Бренан обережно поставив креманку на столик.

— Відбиток?.. Іскри?.. Хіба так може бути? Я ж чоловік…

— Це дуже рідкісне явище. Хлопці-відьмаки, на зразок тебе, народжуються надзвичайно рідко. У цьому тисячолітті їх було лише четверо, ти п’ятий. Ми не приховуємо їхнього існування, про них відомо всім освіченим людям. Та й не лише освіченим. Скажімо, в Івидоні про відьмаків знає чи не кожен, бо двоє з них були івидонськими королям. Якби ти не був зосереджений на уявному Злі всередині себе й відкрився котромусь із чаклунів, він пояснив би тобі, що твоя сила невидима не через зв’язок з Ан Нувіном, а через її відьомське походження.

— Торік навесні я звернувся до одного чаклуна, — сказав Бренан. — Прибувши в Дінас Ірван, передовсім зайшов до крамниці маґічного приладдя і спитав у господаря поради, де найкраще навчатися чарам. Він відповів, що, безперечно, в Кованхарі, але не не радив мені вирушати в таку далеку дорогу, бо я однаково не маю ні найменшого чаклунського хисту. Я саме збирався показати йому, що це не так, коли він зі сміхом додав: „Якщо, звісно, ти не прислужник Китрайла і не ховаєш від мене свою силу. Але тоді тобі тим більше не варто їхати до Кованхара…“ Отак я вперше почув про здатність лихих чаклунів маскувати свій хист до чарів.

Дівчина спрямувала на нього співчутливий погляд.

— Бідолаха! Уявляю, як ти мучився… А до того ти не зустрічав жодного чаклуна? Невже їх так мало в Кередіґоні?

— Я не кередіґонець, — сказав Бренан. — Моя вимова тільки здається кередіґонською. Насправді я з Лахліну.

Ґвен була шокована:

— З Лахліну? Жартуєш!

— Аж ніяк. Я народився і зріс на Лахліні.

Вона повернула своє морозиво на столик, налила до келиха соку і відпила ковток. Увесь її вигляд виказував безмежну розгубленість.

— Це просто неймовірно. Не розумію, як… Та я взагалі нічого не розумію! Ти не міг народитися на Лахліні. І вижити там не міг.

— Так, це справжнє диво, — погодився Бренан. — Часом мені й самому не віриться, що я так довго прожив на Лахліні і зміг уціліти. Тим більше, що чарувати почав ще в п’ятирічному віці. Інші батьки відразу б віддали мене до рук поборників — чи просто задушили б уві сні, щоб мати менше клопоту. В нас часто так роблять, коли помічають за дітьми прояви чаклунського хисту — або власноруч їх убивають, або просять про послугу когось із знайомих, — а потім видають це за природну смерть.

— Я про це чула, — майже пошепки мовила Ґвен. — Це так жахливо…

— А з іншого боку, милосердніше, ніж прирікати дітей на тортури та спалення на вогнищі. Поборники називають це „очищенням від мерзоти“… — Бренан невесело посміхнувся. — Не знаю, та й не хочу дізнатися, чи розглядали мої рідні такий варіант. Головне, що вони на це не пішли, а вирішили зберегти мені життя, ризикуючи накласти власними головами. На щастя, наша сім’я мешкала відлюдно, на маленькій віддаленій фермі, де працювали лише тато з мамою, а гості нас відвідували нечасто. Тому єдиним обмеженням, яке мені дошкуляло, була заборона бігати до найближчого села, де мешкали всі мої товариші. А коли вони приходили до мене, тато їх проганяв: мовляв, я вже виріс і маю працювати, а не байдики бити з неробами-друзями. Зрештою вони перестали приходити, і я мусив гратися наодинці, дедалі частіше розважаючись чарами, а батьки по черзі наглядали за мною. Ясна річ, у маґії вони геть нічого не тямили, але стежили, щоб я собі не нашкодив, і навчали мене обережності. Поступово я засвоїв від них дві важливі речі: по-перше, в моїй силі немає нічого лихого, лихими можуть бути лише мої вчинки; а по-друге, інші люди ненавидять маґію й бояться чаклунів, тому за жодних обставин я не повинен показувати свого володіння чарами.

— Твої батьки мудрі люди, — зауважила Ґвен. — Якби вони просто залякували тебе й забороняли чарувати, ти б рано чи пізно викрив себе. І швидше рано, ніж пізно.

— Ця ідея належала моїй матері. Вона була з освіченої родини і розуміла, що мій єдиний шанс на порятунок — навчитися контролювати свою силу. Також вона усвідомлювала, що я все одно не зможу довго протриматися на Лахліні, тому переконала батька відкладати всі вільні гроші для майбутнього переїзду на Абрад.

— То зараз вони мешкають у Кередіґоні?

Бренан відчув, як до його горла підкочується тугий клубок. Щоразу на згадку про батьків його душили сльози, але він усіма силами стримував їх, бо чоловікам плакати не личить.

— Ні, залишились на Лахліні, — глухо відповів він. — У могилі. Чотири роки тому в нас була епідемія холери, від якої обоє вмерли. Завжди боялися тільки поборників, а згубила їх хвороба. У мене ж не було навіть легкого нездужання. Взагалі не пам’ятаю, щоб я на щось хворів, бодай на нежить. Певно, це через мою чак… відьмацьку силу. — Бренан запитливо глянув на Ґвен, та ствердно кивнула, і він продовжив: — Я нічим не міг їм зарадити. І тоді не вмів лікувати, і зараз не вмію. А наші лікарі були безпорадні, бо всі дієві засоби від холери виготовляються абрадськими чаклунами, і їх заборонено завозити на Лахлін.

— Мені дуже шкода, Бренане, — м’яко сказала Ґвен. — Отже, після смерті батьків ти переїхав на Абрад?

— Не відразу. Заощаджених грошей бракувало навіть на одне місце на кораблі, а за нашу ферму мені пропонували просто смішні гроші — і через мою молодість, і через недавню епідемію. Сам я порядкувати на землі не вмів, батьки виростили мене білоручкою, — він мигцем глянув на свої пальці. — Вони здебільшого заохочували мене до навчання, у нас було чимало книжок, які мама успадкувала від діда. Твердили, що я маю бути грамотним, аби потім, коли ми переберемося на Абрад, зміг вивчитися на справжнього чаклуна і забезпечити їм безбідну старість. Тому я здав ферму в оренду — за суто символічну платню, але надійним людям, які могли про неї подбати. А сам поїхав до Дервеґа, де мешкала материна рідня, і став працювати в їхній майстерні. На початку минулого року нарешті зміг продати батькову ферму й вирушив на Абрад… Оце й уся моя історія.

Ґвен мовчки встала з крісла, помахом руки вказала Бренанові, щоб він сидів, і в задумі пройшлася по кімнаті. Бренан стежив за нею поглядом і сподівався, що не надто відверто виказує своє захоплення. Тепер, знаючи, що вона відьмачка, він просто не міг дивитися на неї інакше. У тій наївній книжечці про чарівний острів Тір Мінеган було написано, що геть усі відьми вродливі, бо Іскри обирають собі лише найкращих дівчат — як за розумом, так і за зовнішністю. Можливо, тут автор нітрохи не перебільшував; і якщо так, то Ґвен служила яскравим підтвердженням цієї тези, вона була і розумницею, і красунею, а незвичне для жінки вбрання лише підкреслювало її привабливість. І що найголовніше, на відміну від справжніх відьом, вона вже не мусила цуратися чоловіків. Принаймні один у неї точно був… а може, й досі є. Щоправда, ні майстер Киран, ні його рідні не згадували ні про якого чоловіка, але вони також і словом не обмовилися, що їхня пані — відьмачка. На Лахліні з повного жінчиного імені можна було непомильно визначити, дівиця вона чи заміжня, проте на Абраді жоден закон не зобов’язував одружених жінок називатися за чоловіком. Була лише традиція, якої дотримувалися прості люди і яку рішуче відкидали знатні жінки — вони вважали її принизливою й воліли зберігати в заміжжі своє дівоче ім’я. Здоровий глузд підказував Бренанові, що Ґвен усе-таки одружена, бо ж інакше довелося б визнати її хтивою дурепою, яка піддалася хвилинній слабкості й проміняла свою Іскру на швидкоплинну мить насолоди. Та вона не така, це ясно. Лише справжнє кохання, глибоке, самовіддане й нездоланне, могло змусити її відмовитися від своєї могутності, від довгого життя і вдовольнитися звичайним жіночим щастям…

— От що, Бренане, — промовила Ґвен якось нерішуче. — Наперед прошу пробачення, але я мушу про це запитати. У тебе ніколи не виникало підозри, що твої батьки… що ти не їхній рідний син?

— Ніколи, — відповів він, зовсім не образившись. — І це просто неможливо. Я дуже схожий на матір, щоб бути приймаком. Зазвичай сини вдаються в батька, а от я цілком пішов у маму — це всі помічали.

— А не могло бути так, — продовжувала допитуватися дівчина, — що ти народився в Кередіґоні, а потім твої батьки повернулися з тобою на Лахлін?

— Ні, не могло, — впевнено сказав Бренан. — Я точно народився на нашій фермі, батьки розповідали мені про той чудернацький день. І вони ніколи не були на Абраді… А чому це так важливо?

Ґвен знову сіла в своє крісло й пояснила:

— Річ у тім, що Лахлін оточено спеціальними чарами, які перешкоджають Іскрам потрапляти на ваш острів. Це було зроблено ще в минулому тисячолітті, після того, як нашим попередницям не вдалося домовитись із поборниками про безперешкодну передачу новонароджених відьом. І тоді, задля уникнення подальших конфліктів, сестри звели Бар’єр, щоб на Лахліні взагалі не народжувалися відьми.

— Я читав про Лахлінський Бар’єр, — кивнув Бренан. — Та хіба це мене стосується? Я ж не не маю Іскри — лише її відбиток.

— Щоб отримати цей відбиток, ти мусив, перебуваючи в материнській утробі, мати контакт з Іскрою. І все вказує на те, що вона таки потрапила на Лахлін. Якщо я нічого не наплутала в датах, то вже через місяць після народження… після твого народження наші найстарші скликали всіх досвідчених сестер, щоб зміцнити Бар’єр. Нібито для більшої певності — а виявляється, не тільки для цього. Насправді він був пошкоджений. А отже, сестра Айліш… Стривай-но! — Ґвен запитливо глянула на Бренана. — Ти назвав день свого народження чудернацьким. Чому?

— Бо тоді сталося дещо дивне. Безперечно, маґічне. Напередодні до нашого дому завітала молода жінка, пояснила, що їде до тітки в Дервеґ, але збилася з головної дороги. Оскільки вже настав вечір, батько не міг залишити її на ніч без даху над головою — на Лахліні, навіть на півдні півострова Аден Флахт, де ми мешкали, кінець монфовіра вважається початком зими. Тому він запропонував жінці заночувати в нас, проте застеріг, що навряд їй вдасться виспатись, бо в його дружини вже розпочалися перейми. У відповідь жінка сказала, що її, мабуть, сам Див сюди привів — у своєму місті вона навчалася в найкращої повитухи і вже встигла прийняти чимало пологів. І хоча за мамою вже наглядала стара повитуха із сусіднього села, від зайвих рук гріх було відмовлятися. А пологи виявилися важкі, перейми тривали всю ніч і майже весь ранок, а ближче до обіду врешті народився я. Незнайомка дуже вправно прийняла мене, сповила, передала матері — і от тоді трапилася та сама дивовижа. І батькові, й мамі, і старій повитусі одночасно потьмарилося в очах, а коли прояснилося, все залишилось, як було, за винятком того, що гостя щезла, мов у повітрі розчинилася. Як згодом з’ясувалося, також зник її кінь разом з усією поклажею. Попервах батьки були дуже налякані, та переконавшись, що зі мною все гаразд, поступово заспокоїлися. А от стара повитуха ніяк не могла вгамуватися, все бідкалася і благала мовчати про те, що сталося, не казати нікому ні єдиного слівця. Її страх був цілком зрозумілий: тут явно не обійшлося без чарів, а якщо поборники розпочнуть слідство, то неодмінно візьмуть її в роботу, бо всі повитухи в них під великою підозрою. Тато з мамою також не хотіли зв’язуватися з представниками влади, тому всі троє заприсяглися зберігати все в таємниці. Старенька померла через три роки, так і не розповівши нікому про ту подію. А коли в мене проявилися перші здібності до маґії, батьки не були заскочені зненацька. Вони вже давно збагнули, що та загадкова жінка була чаклункою і завітала до нас через мене.

— То була не чаклунка, — впевнено сказала Ґвен, — а відьма. Я навіть здогадуюся, хто саме. Батьки не описували тобі її зовнішність?

— Описували. Тато добре запам’ятав її, хоча ім’я вилетіло в нього з голови. Трохи пухкенька, невисока, рожевощока, з кучерявим темно-рудим волоссям, округлим веснянкуватий обличчям, зеленкувато-карими очима і кирпатим носом.

— Так і є. Це була старша сестра Айліш вер Нів, тоді ще просто сестра.

— І вона прибула на Лахлін, щоб прийняти в мами пологи? — запитав Бренан. — Навіщо? Який у цьому сенс? Інша річ, якби пояснила батькам, хто я такий, і запропонувала допомогу в переселенні на Абрад. А так просто щезла… Невже відьми вміють переноситися з місця на місце?

— Сестра Айліш нікуди не переносилася. Твоїм батькам і повитусі просто здалося, що вона миттєво зникла. Насправді ж на них було наслано чари забуття.

— О! — вражено протягнув Бренан. — Такі чари існують?

Ґвен кивнула:

— Вони дуже могутні, проте мають одне істотне обмеження. З їхньою допомогою не можна примусити людину забути минулі події — лише майбутні.

— Як це?

— Щоб викреслити з пам’яті певний проміжок часу, чари забуття треба накласти ще на початку цього проміжку. Так би мовити, поставити мітку, позначити момент, від якого стиратимуться спогади. У вашому випадку, гадаю, події розвивалися наступним чином. Сестра Айліш, визначивши, що народжується хлопчик, спокійно прийняла тебе, віддала матері — і саме тоді наслала на неї, твого батька та повитуху чари забуття. Далі сталося те, про що всі троє згодом забули, а коли все скінчилося, сестра Айліш знерухомила їх, пересунула на ті місця, де вони були в початкову мить дії чарів, знову поклала тебе до матері, а сама забралася геть. Після себе, вочевидь, залишила особливе плетиво, яке десь за півгодини спрацювало, активувавши чари забуття і одночасно скасувавши чари нерухомості. Можливо, в дрібних деталях щось було інакше, та я не сумніваюся, що загалом правильно відтворила хід подій.

— І про що ж могли забути мої батьки з повитухою? — запитав Бренан. — Що такого важливого сталося після мого народження?

— Ще одне народження. У твоєї матері була двійня — ти і твоя сестра-близнючка. Відьма, чия Іскра залишила в тобі відбиток. Айліш вер Нів забрала її і стерла з пам’яті твоїх батьків найменшу згадку про те, що в них, окрім сина, народилась і донька. Це вже не просто моє припущення, а доконаний факт. Власне, тільки так і з’являються на світ хлопці-відьмаки — у парі з сестрою-відьмою.

Приголомшеному цією новиною Бренанові геть-чисто відібрало мову. Він лише очманіло витріщався на Ґвен, а дівчина тим часом вела далі:

— Я відразу збагнула, хто ти такий, бо добре знаю твою сестру Шайну, а ти надзвичайно схожий на неї. Тому й була певна, що ти народився в Кередіґоні — адже саме звідти її привезла сестра Айліш. Тепер я розумію, що вона просто знайшла там молоде подружжя і вмовила їх, в обмін на маєток у Ґвидонеді, видати себе за Шайниних батьків. Таким чином вдалося приховати від усіх, що Лахлінський Бар’єр дав слабину. Гадаю, про це не дізнався ніхто, крім, звісно, самої Айліш вер Нів і дев’яти найстарших сестер. Люди думають, що ми з легкістю визначаємо, де й коли має народитися нова відьма, та насправді це дуже складна процедура, і за традицією її проводять найстарші. А коли вони з’ясували, що Іскра, звільнена після смерті сестри Брі вер Айрен, потрапила на Лахлін, то вирішили не розголошувати цього факту й доручили сестрі Айліш залагодити справу.

— Але ж це підло! — нарешті витиснув з себе Бренан. — Це жорстоко, не по-людському! Ваша сестра Айліш знала, що я відьмак, але кинула мене на Лахліні, змусила моїх батьків щодня, щохвилини ризикувати собою, щоб уберегти від поборників. А якби їх викрили, то спалили б на вогнищі разом зі мною. Ну, хіба так важко було забрати на Абрад усіх нас — і мене з сестрою, і тата з мамою? Зараз вони були б живі, я б дбав про них… — Хлопець замовк, відчувши, що на очі йому навертаються сльози.

— Я не виправдовую сестру Айліш, — після короткої мовчанки заговорила Ґвен. — Але можу зрозуміти її мотиви. Головне для неї було врятувати нашу нову сестру Шайну — духовну дочку й наступницю покійної сестри Брі. А вивезти з Лахліну одну дитину набагато легше, ніж двох дорослих з двома немовлятами.

— То ти вчинила б так само?

— Ні, я б нізащо не залишила на Лахліні брата-відьмака. Забрала б вас обох, і тебе і Шайну, це без варіантів. Ще до того, як постукати в двері, я навела б на всіх присутніх у будинку чари забуття, а згодом стерла б із пам’яті твоїх батьків та повитухи всі спогади про мій візит і про ваше народження, ще й наслала б на всіх трьох довгий міцний сон. Поки б вони прокинулися, поки розбиралися, що сталося, поки вирішували, що робити, по мені б уже й слід загув. Але, — вираз вродливого обличчя дівчини став суворий, а в сірих очах застигла крига, — я б за жодних обставин не відкрилася твоїм батькам. Авжеж, вони виявились винятковими людьми — та чи могла я знати про це. Чи могла сподіватися на зустріч з ними в країні, де людей спалюють живцем за саму лише наявність чаклунського хисту. Де чоловіки доносять на своїх жінок, невістки — на свекрух, брати — на сестер, а падчерки — на вітчимів. Де дівчата-простолюдинки віддаються знатним юнакам зі страху, що в разі відмови ті нацькують на них поборників, а слуги вивчають грамоту тільки для того, щоб записувати назви книжок, які читають їхні господарі… Я, звичайно, ніколи не була на Лахліні, досі навіть не спілкувалася з жодним лахлінцем і знаю про все це лише з третіх-четвертих рук. Якщо ж мої уявлення про твоїх співвітчизників хибні, так і скажи мені — я вибачусь.

Бренан відвів очі.

— Вони не хибні. Саме тому я видаю свій акцент за кередіґонський. Абрадці не люблять лахлінців. Особливо ж — лахлінських чаклунів.

— І це цілком зрозуміло, бо серед них чимало чорних. Значно більше, ніж серед вихідців з будь-якої країни Абраду та решти островів. Коли людині змалку втовкмачують, що чаклунський хист є дарунком Китрайла, а потім вона виявляє в себе цей дарунок, то потрібна чимала сила волі, потрібен неабиякий розум, щоб позбутися прищеплених у дитинстві стереотипів і усвідомити, що хист до чарів є не добрим і не лихим, це лише властивість керувати природними силами, а вибір між Світлом та Темрявою робиш ти сам. Набагато легше просто змиритися з тим, що ти Китрайлове поріддя, відкрити йому свою душу, прикликати його на допомогу — і якщо твій заклик буде щирим, він почує тебе й надішле тобі вві сні демонів, які підкажуть, що робити, навчать, як захищатися, дадуть доступ до темної енерґії… — Ґвен скрушно похитала головою. — От так калічать людей тамтешні порядки. Тому ти мусиш зрозуміти, що жодна відьма не ризикнула б забрати з Лахліну твоїх батьків. Не квапся виносити сестрі Айліш обвинувальний вирок, а краще подумай про те, що вона зробила. Не суди її наміри, не розглядай гіпотетичні варіанти, просто подивися на результат. Твої батьки втратили дочку, але не горювали за нею, оскільки не знали про її існування. Натомість у них залишився ти — їхній єдиний син. Інших дітей вони мати не могли, бо після народження відьомської двійні жінка стає безплідною. Без тебе їм довелося б доживати свій вік на самоті, а так з ними був ти, дарував їм свою синівську любов і сам тішився їхньою любов’ю та турботою. З твоєї розповіді я зрозуміла, що ви були щасливі втрьох; щасливі попри всю непевність вашого становища, попри страх перед поборниками та їхніми шпигунами. От скажи, чи хотів би ти, щоб тебе немовлям забрали від них разом із сестрою?

— Ні, — твердо відповів Бренан. — Не хотів би.

— Якщо твої батьки ще не пішли на наступне переродження, — продовжувала Ґвен, — і досі перебувають у Кейґанті, то можеш не сумніватися: зараз вони дивляться на тебе з Небес і пишаються тобою. Пишаються тим, що змогли, всупереч ворожому оточенню, виростити з тебе справжнього відьмака. Також я певна, що вони пишаються й Шайною — могутньою відьмою та чудовою дівчиною. Нещодавно вона стала повноправною сестрою, а в такому віці це рідкість.

— Вона зараз на Тір Мінегані? — поцікавився Бренан.

— Ні, на Півдні, в маленькому королівстві Леннір. У тамтешньої принцеси виявили Відьомську Іскру, і Шайна поїхала домовлятися з її батьком-королем. Власне, перемовини вже фактично скінчилися, просто король Келлах продовжує наполягати на одному неприйнятному для нас пункті лише для того, щоб якнайдовше затримати при собі дочку. Проте Шайна стверджує, що незабаром вони вирушать у дорогу, зачекають лише на весілля принцесиного двоюрідного брата.

— Ти з нею листуєшся?

— Ну, правильніше буде сказати, що це вона листується зі мною. Реґулярно пише мені, а я відповідаю їй зрідка, бо після втрати Іскри можу створювати лише плетиво чекання. Свої ж листи передаю звичайним способом до сусіднього Ридихена, де при дворі тутешнього ґрафа Ідвала гостює сестра Елайн вер Мовірнін, а вона вже надсилає їх Шайні. До речі, сьогодні по обіді я відряджу гінця, щоб сповістити про тебе. Може, й ти хочеш їй написати?

Трохи повагавшись, Бренан заперечно хитнув головою:

— Ні, не хочу. Я ж зовсім не знаю її, а вона взагалі нічого не чула про мене. Не стану ж писати: „Привіт, я твій брат, якого лишили на Лахліні…“ Та й хтозна, як вона поставиться до мене.

— Гарно поставиться, обіцяю. Шайну завжди засмучувало, що її… гм, люди, яких вона досі вважає своєю ріднею, жодного разу не відвідали її на Тір Мінегані, а всі їхні листи були куці й сухі. Вона дуже хотіла любити їх, та вони самі цього не дозволяли. А тепер у неї з’явиться справжній брат… — Ґвен на секунду замовкла. — Хоча ти маєш рацію. Вам краще розпочати з особистого знайомства, а не з обміну листами. Можеш зачекати на Шайну тут, вона неодмінно завітає в Кил Морґанах на зворотному шляху. А можеш відразу поїхати до Тір Мінегану.

— Навіщо? — спохмурнів Бренан.

— Для зустрічі з найстаршими сестрами. Так чи інак, а ти належиш до відьомської спільноти. Ти — наш брат.

— Раніше їх це не дуже турбувало. Вони разом з Айліш вер Нів кинули мене майже на вірну смерть.

Ґвен стиха зітхнула.

— Я розумію твої почуття, Бренане. Та все одно раджу тобі побачитися з найстаршими. Хоча б для владнання майнових питань. Тір Мінеган здавна стоїть на позиції, що ні відьмачки, ні відьмаки не мусять нікому служити, щоб заробляти собі на прожиття. От я, втративши свою Іскру, отримала Кил Морґанах. Так само й ти зможеш обрати собі маєток у будь-якому з Північних Королівств — або, за твого бажання, на одному з островів, де Тір Мінеган має земельну власність.

— Мені не потрібна милостиня!

— Це не милостиня. Розглядай це як справедливе відшкодування. Крім того, ти опанував лише частину своєї сили, тобі ще треба навчатися. А жоден чаклун тут не зарадить, бо твоя маґія має відьомську природу.

З упертості Бренан збирався сказати, що не хоче навчатися, але передумав. Це була б відверта брехня — бо насправді він дуже хотів оволодіти всією маґією, що її мав, і плести чари так само майстерно, як робила це Ґвен.

— А ти, — запитав Бренан нерішуче, — могла б навчати мене?

Вона замислено подивилася на нього і повільно кивнула:

— Можу спробувати, хоча успіху не ґарантую. Я цілком контролюю свій відбиток Іскри і вмію майже все, що підвладне моїй силі, проте зовсім не маю вчительського досвіду. Я взагалі ще недосвідчена, мені ж лише дев’ятнадцять, та якщо наполягаєш, попрацюю з тобою.

— Я не наполягаю, в жодному разі, — запротестував хлопець. — Вибач, що так безцеремонно нав’язався тобі…

— Ради Дива, Бренане, — урвала його Ґвен. — Ти не так мене зрозумів. Я лише мала на увазі, що буду для тебе не найкращою вчителькою. Але я хочу навчати тебе, я дуже рада, що ти тут, мені так бракувало відьомського товариства… — В її очах застигли біль і гіркота. — Аби ж ти знав, як я сумую за Тір Мінеганом!

— Тебе вигнали звідти? — необачно зірвалося з Бренанового язика. — Тобто, — запізніло став виправлятися він, — я хотів спитати…

— Все гаразд, — заспокоїла його дівчина, — ніхто мене не виганяв. Я сама поїхала, з власної волі. Нестерпно бути відьмачкою там, де була відьмою, раз по раз зустрічатися зі співчутливими поглядами, знати, що мене жаліють навіть ті менші сестри, яких я постійно діймала, кепкуючи з їхньої недолугості й вихваляючись своєю майстерністю… Зате ми з тобою однакові, у твоїй присутності я не почуваюсь неповноцінною. — Вона силувано всміхнулася. — Та ворожка з Доврана зробила мені велику послугу, коли надіслала тебе в Кил Морґанах. Ти тут дорогий і бажаний гість. Я рада, що ми зустрілися.

Поки Бренан підбирав гідні слова для відповіді, Ґвен раптом насторожилась і повернула вбік голову, до чогось дослухаючись.

— Здається, — промовила вона, — повернувся Ліам. — З цими словами схопилася на ноги, підбігла до вікна і визирнула назовні. — Точно, це він. Ходімо, я вас познайомлю.

„Мабуть, її чоловік,“ — подумав Бренан, неохоче підводячись із крісла. Його не надто надихала майбутня зустріч з людиною, через яку Ґвен позбулася Іскри і тепер так страждала. Схоже, вона вже шкодувала, що пожертвувала силою заради кохання, проте минулого не повернеш…

Вийшовши в коридор, Ґвен звернула в інший бік, ніж той, звідки вони прийшли.

— Перехопимо його в їдальні, — сказала вона Бренанові. — Зазвичай Ліам повертається з полювання голодним і передусім біжить снідати.

— Повертається з полювання? — перепитав Бренан. — А хіба не зарано?

— Для такого полювання радше запізно, — відповіла Ґвен, чиє обличчя виражало суміш іронії, осуду й поблажливості. — Я намагаюсь його перевиховати, та все марно. Ліам легковажний, безвідповідальний… але дуже милий. Він обов’язково тобі сподобається.

Бренан у цьому сумнівався.

Коли вони спустися до порожньої їдальні, широкі двостулкові двері неподалік від сходів рвучко розчахнулися, пропустивши до кімнати високого, міцної статури юнака в розхристаному коричневому камзолі й такого ж кольору штанях, недбало заправлених у черевики. Побачивши Ґвен із Бренаном, він квапливо поправив одяг і пригладив своє скуйовджене русяве волосся. Його жваві сірі очі поглянули на Ґвен трохи винувато і водночас пустотливо, а на Бренана — з цікавістю.

— Вітаю, Ліаме, — промовила Ґвен, намагаючись говорити стримано й холодно, але в її голосі виразно вчувалися лагідні нотки. — Нарешті ти нагулявся.

Ліам підійшов до неї, обійняв за плечі й поцілував її в лоба.

— Доброго ранку, сестричко. Бачу, ти теж часу не гаяла. — Він знову кинув допитливий погляд на Бренана, і в нього з’явився такий вираз, ніби він щосили намагався пригадати, де вони бачилися раніше. — Е-е… Перепрошую, ми вже знайомі?

— Ще ні, — відповіла Ґвен. — Але це легко виправити. — І спершу звернулася до гостя: — Бренане, це мій менший брат, Ліам аб Конлайд О’Дойл.

— Дуже приємно, — відповів Бренан, несподівано для себе відчувши величезну полегкість від того, що Ліам виявився не її чоловіком, а братом.

— Насправді я старший, — зауважив той, міцно потиснувши Бренанові руку. — Мені на рік більше, ніж Ґвен. Та вона завжди називає мене меншим, бо я наймолодший з її братів.

— І найнесерйозніший, — додала Ґвен. — Ліаме, дозволь представити тобі лорда Бренана аб Ґрифида О’Мейніра.

— Я зовсім не лорд, — запротестував Бренан. — І не О’Мейнір. Я з простого роду.

— Ти відьмак, отже, маєш титул високого пана Тір Мінегану, — пояснила вона. — Він твій за правом народження. А Мейнір звали першу шінанську жінку, що опанувала Іскру, відбиток якої ти в собі носиш — і тому належиш до шляхетного відьомського роду О’Мейнір. Така традиція.

— Ого! — вигукнув Ліам, вирячивши з подиву очі. — Відьмак? Сестричко, ти не жартуєш?

— Ніяких жартів, — запевнила його Ґвен. — Бренан справді відьмак.

— Хіба це можливо? Я досі нічого не чув про… — Тут він осікся і приголомшено втупився в Бренана. — Провалитись мені в Тиндаяр! А я, дурень, усе думав-гадав, де ж ми зустрічалися. І як це відразу не збагнув, що ти до дідька схожий на Шайну! Такий схожий, аж страх бере. Її брат, еге ж?

— Близнюк, — кивнув Бренан.

— Отакої! — похитав головою Ліам. — А Шайна ні разу не обмовилася, що має близнюка-відьмака. І ти, сестричко, нічого не казала. І решта відьом про це нічичирк. Ви всі такі потайливі!

— Які вже є, — недбало знизала плечима Ґвен і перевела погляд на Бренана. — Зараз мені треба написати кілька листів, а ти, якщо хочеш, відпочинь з дороги. Тобі вже мали приготувати покої й перенести туди твої речі.

— Дякую, — відповів Бренан, — але я не втомився. Майстер Киран був такий люб’язний, що надав мені цілу кімнату, і вночі я добре виспався.

— То ти ночував у нашого лісника? — втрутився Ліам. — Сподіваюсь, мала Рінаґ тебе гарно розважила?

Бренан миттю почервонів.

— Аж ніяк, — збентежено промимрив він. — Нічого такого не було…

— Тоді ти багато втратив. — Ліам мало не облизнувся. — Рінаґ така солоденька, а в ліжку справжнє бісеня.

Ґвен суворо зиркнула на брата.

— Припини, нестерпний! Не міряй усіх на свій копил… Ну, гаразд, Ліаме, подбай про нашого гостя, покажи йому садибу, поспілкуйтеся досхочу — ви ж, хлопці, любите чесати язики. Тільки не надумай тягти його на денне полювання.

— Не надумаю, — пообіцяв він. — Я й нічним ситий.

Кинувши на Бренана швидкий погляд і легенько всміхнувшись, Ґвен побігла вгору по сходах, а Ліам, попросивши його трохи зачекати, рушив через їдальню до менших дверей, що вели на кухню. За якусь хвилину повернувся звідти з величеньким плетеним кошиком, укритим білою скатертиною.

— Ґвен добре вимуштрувала слуг, — сказав він Бренанові. — Не встиг я повернутись, як вони вже наготували мені харч. Я волію снідати на свіжому повітрі. Ходімо.

Молоді люди вийшли з будинку і через широкий задній двір подалися до невеличкого ставка, посеред якого плавали білосніжні лебеді. Побоюючись, що Ліам от-от почне розпитувати про нього та Шайну, і ще не вирішивши, що йому розповісти, Бренан першим завів розмову:

— А про яке полювання ви з Ґвен говорили? Щось твоя одіж не схожа на мисливську.

Ліам широко осміхнувся:

— Це зважаючи, на кого полюєш. Милі за дві звідси ліс закінчується й починаються селянські господарства. А на кожній фермі мешкає бодай одна гарненька ціпка. Ото і є моя здобич.

— Маєш на увазі дівчат?

— Еге ж. І всі, як одна, прудконогі. Поки наздоженеш — захекаєшся. Тому я й називаю це полюванням.

Бренан недовірливо глянув на нього.

— Невже ти…

— Та ні, — розсміявся Ліам. — Звісно, ні! Я нікого не присилую. Якщо дівуля не хоче, то й пальцем її не зачеплю. Мені вистачає тих, що самі просяться. А бігають від мене, бо так цікавіше. Невеличка розминка перед головною розвагою. Хай що там Ґвен каже, а тобі варто це спробувати. Як захочеш, дай знати — поїдемо на полювання разом.

Зніяковілий Бренан похитав головою:

— Дякую за пропозицію, але я в такі ігри не граю.

Ліам серйозно кивнув:

— Ще б пак. Я знав, що ти відмовишся. Ти ж бо приїхав сюди не на гульки, а свататися.

На ці слова Бренан заледве не спіткнувся.

— Ти про що?

Його подив був такий щирий і непідробний, що Ліам негайно й беззастережно повірив йому.

— Виходить, я помилився? Тоді вибачай. Гм… Хоча, може, все так і є, просто ти сам про це не здогадуєшся. Шайна ж недарма надіслала тебе до Ґвен.

— Вона мене ні до кого не надсилала, — сказав Бренан. А трохи повагавшись, додав: — І взагалі, я ще жодного разу не зустрічався з нею.

Усупереч його очікуванням, Ліам не став питати, чому так склалося. Лише співчутливо сказав:

— Ох, ці відьми!..

Вони дійшли до ставка і влаштувались на лавці біля самої води. Ліам прибрав з кошика скатертину і насамперед видобув два порожні кухлі та жбан холодного пива. Бренан охоче пригостився пивом, а від решти частування відмовився, пояснивши, що досі ситий сніданком у майстра Кирана та морозивом, яке їв разом із Ґвен. Отож він потроху попивав приємний прохолодний напій і обдумував почуте від Ліама. З його слів випливало, що Ґвен неодружена; а коли так, що ж тоді сталося з чоловіком, який зробив її відьмачкою? Помер, загинув, вона розлюбила його? Чи, може, обдурив її й кинув? Якщо останнє, то він не лише негідник, а й телепень…

Тим часом Ліам з неабияким апетитом допався до смаженої курки, блискавично ум’яв добру її половину, а вгамувавши голод, став їсти повільніше і знову заговорив:

— Не пощастило тобі з Шайною, хоч ви й близнюки. Зате в мене з Ґвен усе склалось інакше. Можливо, через те, що наша родина мешкає в Івидоні, ще й на самісінькому узбережжі — а це менше трьохсот миль до Абервена. Відколи Ґвен минуло тринадцять, ми всі частенько відвідували її, а я робив це найчастіше. Їдуть на Мінеган мама з татом — і я з ними; хтось із старших братів чи сестер — я також складаю їм компанію. Ми з Ґвен дуже швидко потоваришували, і з усієї рідні вона найбільше прихилилася саме до мене. Може, через невелику різницю у віці, а може тому, — він лукаво всміхнуся, — що я такий чудовий хлопець. Словом, ми стали справжніми братом та сестрою, не лише за кров’ю, а й за почуттями одне до одного. Коли ж Ґвен перетворилася на відьмачку, — тут Ліамова усмішка вмить зів’яла, — і вирішила поїхати в Кил Морґанах, то запросила мене з собою. Я погодився без роздумів і не шкодую про це.

— А решта ваших рідних досі мешкає в Івидоні?

— Так, у нас там велике сімейне підприємство. Ми й раніше були небідні, мали гарний будинок у Карфирдіні, два маєтки на півдні Івидону, а після народження Ґвен отримали у власність п’ять торгівельних кораблів, які приносять чи не вдесятеро більше прибутку, ніж наші земельні володіння. Правда, торік улітку сюди приїздила мама з двома старшими сестрами, але Ґвен швидко спровадила їх. Фактично, прогнала в шию.

— Чому? — здивувався Бренан.

— Ну, вони самі напросилися. Як правило, більшості людей однаково, відьма чи відьмачка, для них це невелика різниця. А от мама з сестрами впали в іншу крайність і забрали собі в голову, що тепер Ґвен стала звичайною дівчиною. Намагалися попихати нею, порядкували в Кил Морґанасі, ніби він належить їм, а на довершення почали домовлятися з ридихенським ґрафом Ідвалом аб Ґоронві про шлюб його старшого сина Ройрі з Ґвен. Коли сестричка довідалася про ці перемовини, терпець їй остаточно урвався, і тоді вона показала, хто тут справжній господар, показала, що й досі залишається відьмою. Це треба було бачити!

Ліам доїв смажену курку і жбурнув кістки двом собакам, що на диво терпляче й навіть увічливо чекали неподалік на гостинець. Погарчавши одне на одного, пси швиденько розподілили між собою кістки й заходилися їх хрумати, а Ліам витер об скатертину руки і налив до свого кухля ще пива.

— Я дуже шаную нашу матір, — повів далі він, — проте мушу визнати, що тут вона перегнула палицю. Відьма Ґвен чи не відьма, та за законом вона не підкоряється батькам. Вони ж самі відмовилися від свого права на неї, уклавши угоду із Сестринством. Хоча в одному я таки з мамою згоден. Ні, не з тим, що вона за Ґвениною спиною стала домовлятися з ґрафом Ідвалом; це якраз дуже негарно. Але Ґвен і справді пора вже подумати про заміжжя. Іскру вона втратила, її не повернеш, то, може, знайде розраду в подружньому житті, в дітях. А вибирати є з кого — претендентів серед катерлахської шляхти хоч греблю гати. Той же ґраф Ридихенський і сам, без будь-якого стороннього втручання, хоче бачити її своєю невісткою, а його синочок ще від самого початку зачастив до нас у гості. Їх обох можна зрозуміти — Ґвен заможна, вродлива, а що найголовніше, вона відьмачка і зберігає за собою титул високої пані Тір Мінегану. Теперішній король Катерлаху давно вже на ладан дихає, а корона в цій країні не передається в спадок, нового короля обирає Рада Лордів, яка завжди дослухається до думки відьом. Тож якщо Ґвен вийде за котрогось із ґрафських синків, вони вдвох майже напевно стануть наступними королем та королевою. Принаймні, відьми докладуть до цього всіх зусиль.

— Так гадаєш? — запитав Бренан. — Хіба вони не сердиті на Ґвен?

— А з якого дива їм сердитись? Навпаки, вони почуваються винними перед нею… — Тут у Ліамовім погляді з’явилося розуміння. — Ага, ясно! Ти ж іще нічого не знаєш. Думаєш, Ґвен стала відьмачкою, бо втюкалась у якогось хлопця? Де ж пак! Найтраґічніше те, що в неї не було жодного хлопця, а свою Іскру вона втратила через якийсь дурний артефакт… точніше, релікт — ніяк не второпаю різниці між ними. Ґвен складала один з останніх іспитів на звання повноправної сестри і мала дослідити кілька цих артефактів та реліктів, а сестра-наставниця, що проводила іспит, помилково поклала серед них один дуже могутній і смертоносний. Ґвен твердить, що сама винна, що мусила відчути небезпеку, та це вже вона себе накручує. Як мені згодом пояснили, той іспит був перевіркою на швидкість, і його умови передбачали присутність лише безпечних чарів. Скажімо, коли граєш із друзями в м’яча, аж ніяк не очікуєш, що він буде набитий камінням, тому й не перевіряєш його, перш ніж ударити ногою… Коротше, цей клятий релікт мало не вбив Ґвен, у неї навіть зупинилося серце. І хоча її швидко повернули до життя, цього виявилося досить, щоб Іскра визнала її мертвою й відлетіла на пошуки нової відьми.

— Оце так-так! — сумно мовив Бренан, пригадавши, який нещасний вигляд мала Ґвен, коли розповідала про причини свого від’їзду з Тір Мінегану. — Тепер розумію, чому вона так страждає. І дуже сумніваюся, що негайне заміжжя втішить її.

— А я нічого не казав про негайне, — заперечив Ліам не надто розбірливо, бо якраз запхав до рота чималий шмат шинки. Судячи із вмісту кошика, він звик снідати винятково м’ясом та пивом. — Я лише вважаю, що їй варто про це подумати. Подумати про майбутнє — бо самими лише спогадами про минуле вона себе точно не втішить. Якщо ж у тебе склалося враження, ніби я тільки й мрію про те, щоб стати членом королівської родини, то запевняю, це не так. Мені однаково, кого обере Ґвен, тільки б вона була щаслива. До речі, ти в нас надовго затримаєшся?

— Поки не знаю, — відповів Бренан; він здогадався, до чого хилить Ліам, і відчув, як його щоки запаленіли. — Твоя сестра зголосилась навчати мене маґії — я ж самоук і мало що вмію. Мабуть, залишуся тут до прибуття Шайни з Півдня.

— А потім? Поїдеш з нею на Тір Мінеган?

— Ще не вирішив. Та якщо чесно, мене не дуже туди вабить.

Ліам гмикнув.

— Хоч сам відьмак, а боїшся відьом?

— Швидше їх великої кількості. А ще їхньої сили. — Бренан зам’явся. — Правду кажучи, я навіть трохи боюся зустрічі з Шайною. А от Ґвен мене зовсім не лякає. З нею мені легко… і затишно…

Він ніяково замовк, а Ліам, зиркнувши на нього, добродушно розсміявся.



Розділ IV

Пророцтво про Першу

Брукована вуличка, затиснена між двома рядами щільно прилеглих один до одного будинків, тяглася пологим схилом пагорба, на вершині якого сяяли численними вогнями величні споруди Університету. Втім, о цій вечірній порі світла не бракувало в усьому середмісті Кованхара — і, певна річ, воно мало маґічне походження. На вулиці було досить людно: то тут, то там поспішали в своїх справах перехожі, неквапно прогулювалися під руку закохані, раз по раз зустрічалися галасливі зграйки студентів та студенток — і це було характерною ознакою Кованхара, бо лише в тутешньому Університеті дівчата могли навчатися нарівні з юнаками. Зрідка чулося цокання підков по бруківці — це ґвардієць з міської варти патрулював відведену йому територію, наглядаючи за дотриманням порядку. Інші вершники тут не з’являлися — для них, як і для підвод та екіпажів, призначалися ширші вулиці, а ця була винятково пішохідною.

Шимас аб Нейван ішов з правого краю, попід самими стінами будинків, і нітрохи не боявся, що з якогось вікна виллють помиї, зіпсувавши і його вбрання, і цінну книгу, яку він тримав у руках. Це могло б статися в будь-якому іншому місті, та тільки не в Кованхарі, де навіть у найбідніших кварталах усі житлові будинки мали водогін і каналізацію. Кованхар цілком справедливо зажив собі слави найзаможнішого і найчистішого міста в усьому світі (ну, за винятком, хіба що, відьомського Абервена на Тір Мінегані). Це чаклунське місто, серцем і мозком якого був Університет, формально належало до складу Івронаху, проте ніякої реальної влади над ним івронахські королі не мали і вже віддавна змирилися з цим. Час від часу в Університетському Маґістраті порушувалося питання про проголошення Кованхара вільним і нікому не підлеглим містом, однак цю пропозицію щоразу відхиляли. Чаклуни нітрохи не боялися королівського гніву, проте усвідомлювали всі небажані наслідки такого вчинку. Крайній захід країни, який через його форму на карті називали Ейс Ґеданом, Риб’ячим Хвостом, економічно був пов’язаний з Кованхаром; добробут усіх місцевих мешканців, від простих селян до лордів, цілком залежав від торгівлі з чаклунами, тож у цьому разі вони не забаряться відокремитись від решти Івронаху й попроситися під владу Кованхара. Цього король точно не стерпить і надішле до Ейс Ґедана свою армію. А більшість чаклунів не хотіли воювати — попри те, що неминучим результатом цієї війни стало б утворення підлеглої їм держави.

Шимас також не хотів воювати, а проте, якби був маґістром, неодмінно голосував би за самостійність Кованхара. Згідно з даними останнього перепису, проведеного з ініціативи Маґістрату, на всьому Абраді та довколишніх островах, за винятком Лахліну, мешкало понад півтораста тисяч чаклунів, і було геть несправедливо, що вони досі не мають власної країни, тоді як кількасот відьом уже тринадцять століть порядкують на свій розсуд Тір Мінеганом. І найприкріше те, що серед їхніх підданих чимало чаклунок, які визнавали за краще прислужувати відьмам, а не співпрацювати на рівних зі своїми колеґами по чаклунському цеху.

А втім, як безпристрасний науковець, отже, людина об’єктивна, Шимас мусив визнати, що свого часу відьми чимало зробили для чаклунок. У давні часи, коли в Кованхарі було засновано Чаклунську школу, до неї приймали лише хлопців — а дівчата, на думку тодішніх чаклунів, мали навчатися в домашніх умовах, позаяк справжня академічна наука не призначена для жіночого розуму. Ситуація не змінилась і після перетворення школи на університет, тому відьми орґанізували на Тір Мінегані власний навчальний заклад для дівчат із чаклунським хистом. Зрештою, хоч і не так швидко, як годилося б, це змусило чоловіків змінити свої погляди на місце жінок у чаклунській спільноті, і в Кованхарському Університеті стали навчатися не лише студенти, а й студентки. Проте за шістсот з гаком років, що минули з того часу, відьми так і не сподобилися закрити свою школу. Вони й далі заманюють на Тір Мінеган найздібніших юних чаклунок, зачаровуючи їх своєю відьомською величчю та балачками про якусь там жіночу єдність…

Дійшовши до кінця вулиці, Шимас аб Нейван опинився на краю Керноґ Блатай — центральної площі міста, потойбіч якої височіло громаддя Університету. Якусь хвилю він простояв на місці, захоплено дивлячись на пофарбовані в червоне корпуси, вежі та ґалереї між ними і згадуючи, як чотирнадцятирічним хлопчиськом уперше прибув до Кованхара. Відтоді спливло понад два десятиліття, це місто стало для Шимаса рідним, а Університет — справжньою домівкою. Своє ж помешкання в престижному районі Лар-на-Катрах він хоч і називав домом, але сприймав його лише як місце для ночівлі.

Швидким кроком Шимас рушив навскоси через площу, прямуючи до однієї з крайніх веж, чи не найменшої з усього архітектурного ансамблю Університету. На площі теж гуляли студенти; забачивши його мантію, вони чемно, але без зайвої запопадливості вітались. Чимало дівчат упізнавали його і приязно, часом навіть кокетливо всміхалися.

Шимаса — чи то пак, професора аб Нейвана, — знали переважно студентки. І зовсім не тому, що він був об’єктом їхніх дівочих мрій, хоча в свої тридцять шість років мав вельми привабливий вигляд і подобався багатьом жінкам. Просто Шимас викладав на кафедрі пророцтв і яснобачення — а цим даром володіли винятково чаклунки; за всю історію не було відомо жодного випадку, щоб чоловік-чаклун спромігся на бодай яке-небудь гідне уваги пророцтво. Тому на заняття, що їх вів Шимас, ходили головно дівчата, хоча щороку серед слухачів траплялось і по два-три хлопці, яких цікавив суто теоретичний бік цього явища. Таким свого часу був і сам Шимас, а згодом його цілком захопила ця галузь маґії, і він вирішив присвятити їй своє життя.

Деякі викладачі відверто кепкували зі своїх колеґ-чоловіків, що працювали на кафедрі пророцтв, однак Шимас уже давно перестав зважати на їхні кпини і більше не намагався пояснити їм сутність своєї роботи. Якщо вони не хочуть цього розуміти, то жодні слова не зможуть переконати їх у тому, що самі пророцтва і тлумачення пророцтв — дві абсолютно різні речі. Пророчий дар не вимагає ні значної маґічної сили, ні великого розуму, ні схильності до ґрунтовного, всебічного аналізу. Навпаки — останнє часом дуже шкодить провидицям, заважає їм цілком розкритися й поринути в бурхливий потік картин реалізованого минулого та гіпотетичних варіантів майбутнього. Як правило, вони погано розуміють значення своїх видінь і здатні лише механічно повторювати слова, що лунають у їхніх головах під час пророчого трансу. За винятком найпростіших випадків, вони лише формулюють загадки — а розгадують їх інші люди. Такі, як Шимас аб Нейван, на чиєму рахунку було вже багато успішних тлумачень як передбачень на майбутнє, так і видінь про минуле. Проте всі його колишні досягнення тьмяніли порівняно з тим, що він зробив сьогодні. Це був його зоряний час, вершина його кар’єри. Він розгадав одне з найдавніших пророцтв, причому не звичайне пророцтво, а невідворотне, над яким марно сушили собі голови незчисленні покоління тлумачів. А розгадка виявилася такою простою й очевидною…

Пророча Вежа була мовчазна й безлюдна. Крім кільця ліхтарів на її верхівці, що запалювалися самі з настанням сутінків, світло горіло лише в одному вікні на горішньому поверсі. Тримаючи в лівій руці маленьку світлову кулю, а в правій стискаючи книгу, Шимас піднявся темними сходами й підійшов до широких дубових дверей з вирізьбленою на них руною Таред — дев’ятою літерою стародавньої абрадської абетки. Насправді ніхто не знав, якою за ліком була ця літера і як вона раніше називалася, бо всі попередні мешканці Абраду загинули в боротьбі з демонами та чудовиськами задовго до появи тут перших шінанців, і розгадати їхню мову досі нікому не вдалося. Ці символи зустрічалися на багатьох предметах та фраґментах будівель, залишених у спадок від тієї цивілізації, історики давно впорядкували їх на свій особистий розсуд і дали їм умовні імена, а чаклуни та відьми використовували руни для позначення основних природних та маґічних явищ. Руна Таред віддалено нагадувала око, тому її обрали за символ провидництва.

Шимас постукав у двері, а вже наступної секунди клацнув сталевий замок, вони трохи прочинилися, і зсередини долинув хрипкий голос:

— Заходь, Шимасе.

Трохи нахиливши голову, щоб бува не вдаритись маківкою об одвірок (на жаль, більшість дверей у Пророчій Вежі були розраховані на жіночий зріст), він пройшов до кабінету, який можна було назвати просторим, коли б не його захаращеність книжками. Вочевидь, їм стало затісно на полицях, що тяглися вздовж усіх стін, займаючи весь простір від підлоги до стелі. Частина з них перекочувала на стільці та крісла, підвіконня, низенький столик перед вікном і широкий письмовий стіл, за яким сидів невисокий літній чоловік у фіолетовій маґістерській [3] мантії, зі зморшкуватим, мов печене яблуко, обличчям. Його чотирикутна шапка недбало лежала на краю стола, не прикриваючи, як звичайно, майже лису голову з вузеньким вінчиком сивого волосся.

— Добрий вечір, маґістре, — звернувся до нього Шимас із шанобливим кивком.

— Вітаю, хлопчику мій, — відповів Ярлах аб Конал, керівник кафедри пророцтв. — Прошу, сідай… гм, як знайдеш, де. Я оце вирішив перебрати свої книжки. До ранку сподіваюсь упоратися.

Шимас таки знайшов більш-менш вільний стілець, переклав з нього книжки на підвіконня, підсунув його до столу й сів. Тим часом маґістр узяв до рук чашку, відсьорбнув невеликий ковток і запитав:

— Хочеш чаю?

— Ні, дякую, — відповів Шимас.

— А дарма, чай просто чудовий. Мене пригостив Пиліб. Ти ж, мабуть, знаєш, що його родина має чайні плантації на Талев Ґвалаху.

Пиліб аб Махавін був третім чоловіком-чаклуном, що викладав на кафедрі пророцтв. Решта професури були чаклунки, найкращі на Абраді провидиці, які нишком, а часом і відверто, висловлювали своє незадоволення тим, що вже півтора десятиліття їхню кафедру очолює не жінка, а чоловік, цілком позбавлений пророчого хисту. Як підозрював Шимас, для них це було радше питанням принципу, а не доцільності, бо всі вони без винятку не приховували зневажливого ставлення до таких „приземлених“ речей, як адміністративна робота. А Ярлах аб Конал, позатим що був неперевершеним тлумачем, дуже вправно керував кафедрою, докладаючи всіх зусиль, щоб звільнити професорок-провидиць від такої неприємної для них щоденної рутини.

— До речі, — промовив маґістр, — я й не знав, що ти досі тут. Думав, що вже пішов.

— Так і було, — підтвердив Шимас. — Але потім я вирішив повернутись. Був певен, що ще застану вас тут.

Ярлах аб Конал пильно придивився до нього.

— Ти схвильований. Щось сталося?

Замість відповіді Шимас розгорнув свою книжку на потрібній сторінці й передав її маґістрові.

— Що це? — запитав той. — Ага, бачу. Знайома загадка. Молодим довго бився над нею, та все без результату.

І він прочитав уголос:

Вона була першою, але прийде останньою. Проте сини не помітять її появи, а знайшовши, не збагнуть, хто вона така.

Однак упізнати її можна за кількома ознаками.

Вона прийде в цей світ, осяяна величчю земною.

Дочки не сприймуть її подоби і забажають знайти іншу, але останній король на великій землі зруйнує їхні плани.

Вона зречеться батька на користь матері й віддасть свій спадок другому братові.

А її друга сестра піде тим шляхом, яким хотіла піти вона.

Дочитавши, Ярлах аб Конал відклав книгу і сказав:

— Так зване Пророцтво про Першу. Воно коротке, тому важке для тлумачення, бо в ньому мало ключів. Тут немає ні розгалужень, ні відгалужень, ні передумов на зразок „якщо станеться те й те“, а отже, воно є невідворотним — ніщо не в змозі завадити його здійсненню.

— А ще, — додав Шимас, — текст пророцтва неточний.

— Ну, це знає кожен, хто намагався його верифікувати. Дослідники датують появу цього пророцтва першими десятиліттями від Мор Деораху. А це означає, що задача його тлумачення ускладнюється ще й мовним фактором. Як тобі відомо, в ті часи на Шінані були у вжитку три мови. Найпоширеніша з них — старошінанська, якою розмовляв простий люд; друга — лейданська, мова тодішньої знаті та писемності; із цих двох мов утворилася сучасна шінанська. А ще на півночі острова мешкали нащадки переселенців зі Старого Лахліну, що залишився в Старому Світі; вони послуговувалися лахлінською мовою, яка, втім, швидко зникла, а її вплив на формування шінанської обмежився кількома десятками запозичених слів та власних імен. Початково пророцтво було записано лейданською, однак мало хто вірить, що невідома провидиця проказала його цією мовою — бо навіть вельможі воліли спілкуватись у приватному колі народною. А звідси випливає, що вже сам ориґінал пророцтва був перекладом, проте й він давно загубився, тож ми маємо в своєму розпорядженні лише подвійний переклад — зі старошінанської на лейданську і з лейданської на шінанську. При цьому до тексту вкралися помилки, які зводять нанівець усі спроби його витлумачити. Хоча, скажімо, теза про велич земну не викликає жодних дискусій — усі погоджуються з тим, що Перша, хай там хто вона така, має народитися в могутній і знатній сім’ї. З відреченням від батька на користь матері набагато складніше, тут можливі різні варіанти; але найбільше інтриґує згадка про останнього короля. Одні пояснюють це так, що врешті-решт усі королі зникнуть, і Абрадом правитиме інша сила — чаклуни, наприклад, або, не допусти Диве, відьми. Інші стверджують, що при перекладі сталася підміна понять, і замість слова „останній“ насправді має бути „єдиний“. Тобто, колись у майбутньому весь Абрад об’єднається під владою одного государя… — Ярлах аб Конал замовк, розгублено глянув на Шимаса і труснув головою. — Ох, вибач, хлопчику мій! За звичкою я почав читати лекцію, а ти ж і так усе це знаєш, коли вже взявся за дослідження „Пророцтва про Першу“. Ти прийшов до мене за порадою? З’ясував щось нове?

Шимаса так і поривало сказати: „З’ясував усе!“ — проте він стримався. Передовсім, це було не зовсім правдою, бо деякі другорядні моменти досі залишалися для нього нез’ясованими. Крім того, хоч Шимас і був упевнений у правильності свого тлумачення, залишався мізерний, майже мікроскопічний шанс, що він десь схибив, тому вирішив послідовно викласти свої міркування, щоб у разі чого старший колеґа і колишній вчитель зміг указати йому, де закралася помилка.

— Так, маґістре, — обережно почав Шимас. — Мене дивує, чому досі ніхто не звертав уваги на одну неузгодженість у тексті пророцтва. У першому його абзаці згадується про синів, а потім вони ніби зникають і далі вже йдеться про дочок. Між тим, слова „син“ та „дочка“ в лейданській мові однокорінні — „filius“ і „filia“, а в давальному відмінку множини мають однакову форму — „filis“. Отже, якщо в тексті ориґіналу було вжито пасивну дієслівну конструкцію, перекладач на шінанську міг припуститися помилки і зробити дочок синами.

— Гм, — промимрив Ярлах. — Цікава ідея.

— І тоді, — продовжував Шимас, — кількість чоловіків у пророцтві зменшується до двох, а головними дійовими особами стають жінки. А там, де забагато жінок…

— …неодмінно з’являються відьми, — підхопив маґістр аб Конал.

Шимас ствердно кивнув, підбадьорений тим, що поки вони міркують однаково.

— Принаймні, починаєш думати про відьом. А перший абзац пророцтва в новій редакції викликав у мене стійку асоціацію з Відьомськими Іскрами. Вірніше, з однією марґінальною гіпотезою про їхнє походження, якої не сприймає ні більшість відьом, ні більшість чаклунів. Вважається загальновизнаним, що Іскри залишилися від прадавніх людей, чию цивілізацію знищили пекельні істоти з Ан Нувіну. Але чомусь нікого не бентежить, що серед артефактів тієї цивілізації досі не знайдено жодного маґічного предмета відьомського походження — самі лише чаклунські. Особисто мені здається вірогіднішим, що Відьомські Іскри з’явилися в цьому світі одночасно з шінанцями… Вірніше, з’явилася одна-єдина Іскра — Первісна, яка й породила решту Іскор.

Ярлах аб Конал знову подивився в книгу і прочитав початок пророцтва із запропонованою Шимасом поправкою:

— „Вона була першою, але прийде останньою. Проте дочки не помітять її появи, а знайшовши, не збагнуть, хто вона така…“ Отже, за твоїм припущенням, коли Первісна Іскра вичерпає здатність породжувати інші Іскри, тобто, своїх дочок, вона сама втілиться у відьму. Тоді між нею та рештою відьом виникнуть якісь тертя, і їх владнає останній король.

— Не зовсім так, маґістре. Слово „король“ — це друга помилка в тексті. Із „синами“ та „дочками“ я розібрався вже давно, але пророцтво й далі не піддавалося верифікації. Лише сьогодні, коли я прийшов додому, мені раптом спало на думку, що, може, всі дослідники помилялися, вважаючи втрачений лейданський текст перекладом зі старошінанської. У нас склався певний стереотип про лахлінців, як лютих ворогів будь-якої маґії, тому ніхто навіть не розглядав можливості, що це пророцтво належить лахлінській провидиці. А коли так, то треба взяти до уваги, що серед небагатьох слів, якими зникла лахлінська мова поповнила шінанську, є слово „князь“. У давніх лахлінців воно позначало голову роду або військового вождя, проте лейданською неточно перекладалось як „rex“. З урахуванням цього, слово „король“ у пророцтві слід замінити на „князь“, і тоді цей уривок набуває цілковитої ясності, навіть актуальності. У багатьох абрадських королівствах є князівства, якими правлять ґрафи та герцоґи; часто-густо князями неофіційно називають усіх вищих лордів. Ще є князі на островах, зокрема на Лахліні, Ініс Шінані та Шогірах, — але в пророцтві йдеться про велику землю, тобто про континент. А на Абраді князівського титулу не існує з минулого року, відколи Келлах аб Тирнан, князь Ленніру, став королем. От саме він і є тим останнім князем, який, згідно з пророцтвом…

Шимас замовк, помітивши на зморшкуватому обличчі свого старшого колеґи вираз, до якого не міг дібрати влучнішої характеристики, ніж причмелений. Ярлах рвучко підвів руку і наслав на сторінку з текстом пророцтва чари верифікації. Плетиво засяяло не червоним світлом — як було б, якби його застосували до звичайного тексту, а жовтим з червонуватими прожилками — це означало, що написане справді має пророчу силу, але містить у собі помилки. Маґістр аб Конал швидко, навіть дещо нервово, виправив „сини“ на „дочки“, а „король“ на „князь“.

— Ще замініть „другому братові“ на „двоюрідному братові“, а „друга сестра“ на „двоюрідна сестра“, — підказав Шимас. — Хоча й так спрацює.

Ярлах аб Конал дослухався його поради й повторно активував чари. Червоні прожилки щезли, тепер плетиво було чисто жовте, без найменших домішок інших кольорів, що свідчило про успішну верифікацію пророцтва. Старий маґістр відкинувся на спинку крісла і якось зацьковано глянув на Шимаса.

— Келлах аб Тирнан… — пробурмотів він. — Його дочка Ейрін — відьма з Первісною Іскрою… Тепер усе зрозуміло…

— То пророцтво вже здійснилося? — вражено запитав Шимас. — Ви щось знаєте про це?

— Та вже ж знаю, — мляво кивнув Ярлах аб Конал. — І з твоєї ласки, знаю більше, ніж годиться.

— А хіба це погано, маґістре?

— Для мене так. Бо мені цього не сказали, а отже, не вважали за потрібне. Я знав тільки те, що дівчину слід зупинити, не пустити її на Тір Мінеган, але неодмінно зберегти їй життя… і тепер ясно, чому.

— Я вас не розумію, — промовив спантеличений Шимас.

— А тобі й не треба розуміти, хлопчику мій, — сумно відповів Ярлах аб Конал. — Знай лише, що мені шкода. Я дуже жалкую, що ти виявився таким розумним і так невчасно розгадав це кляте пророцтво, ще й мене ним ознайомив. Я просто не маю іншого виходу…

З цими словами він завдав маґічного удару. Шимас, хоч і був розгублений, встиг відреагувати і суто рефлекторно поставив захист, проте потужний потік темної енерґії вмить зруйнував його.

У ці останні секунди ніякі картини минулого життя не проносилися перед внутрішнім поглядом Шимаса аб Нейвана. Він почував лише безмежний подив від того, що його колишній учитель виявився чорним чаклуном…



Розділ V

Менша сестра

Тронна Зала в Кардуґалі була невелика, та зазвичай її цілком вистачало для проведення різних урочистих церемоній при маленькому королівському дворі цього малого королівства. Проте сьогодні вона ледве вмістила в себе всіх запрошених — добре хоч день був не спекотний, а швидше прохолодний, і між розчиненими вікнами та дверима гуляв свіжий вітерець, проганяючи задуху. Ейрін дуже не хотіла, щоб на такій важливій для неї події жінки щосили обмахувалися віялами, а чоловіки крадькома витирали спітнілі обличчя, мріючи про те, щоб усе якнайскоріш закінчилося.

Її батько, король Келлах, у гордій самотності сидів на своєму троні. Всі сусідні місця праворуч та ліворуч від нього були порожні — і крісла для найближчих родичів, і менший трон для королеви, що його останніми роками, за батьковим наполяганням, завжди займала Ейрін. Наразі ж вона стояла перед парадними дверима зали, а майстер церемоній проголошував:

— Її високість принцеса Ейрін з усією дочірньою покірливістю звертається до свого батька та государя, найяснішого пана нашого, короля Келлаха, з проханням прийняти її й вислухати її клопотання.

Коли майстер церемоній договорив, король вичекав ще кілька секунд, а тоді сказав:

— Нехай заходить.

Притримуючи свою важку парчеву сукню з пишними шовковими спідницями, Ейрін неквапно рушила червоною килимовою доріжкою, обабіч якої стояли придворні. Вони шанобливо вклонялися їй — востаннє, як своїй принцесі, і від усвідомлення цього факту дівчині зробилося трохи сумно.

Ні, Ейрін зовсім не шкодувала про те, що мало статися. Вже понад місяць вона з нетерпінням чекала на це і раз по раз поринала в щемливо-солодкі мрії про своє прийдешнє відьомське буття. Та водночас чудово розуміла, що тоді в неї розпочнеться геть інше життя, а те, до якого змалечку звикла, назавжди залишиться в минулому. І, може, воно й на краще, що батько так затягував переговори з Шайною, навіть висунув заздалегідь неприйнятну умову про визнання Тір Мінеганом непорушності наявного кордону між Ленніром та Румнахом. Він добре знав, що відьми не захочуть втручатися в територіальні суперечки між південними володарями, а просто використав це як привід, щоб бодай трохи відстрочити мить прощання з єдиною донькою. Та й сама Ейрін, попри свою нетерплячку, тішилася з цієї затримки. Хоч як там вона нарікала на відсутність з батькового боку належної уваги, проте дуже любила його, і думка про тривалу розлуку з ним навіювала їй глибокий смуток. Якби не це місячне зволікання, Ейрін було б надзвичайно важко покидати Леннір, а так вона мала вдосталь часу, щоб поступово привчити себе до неминучого, насолодитися останніми днями спілкування з батьком, з кузиною Фіннелою, з дядьком Рісом і тіткою Ідріс, з рештою родичів, з друзями та знайомими…

Дійшовши до підвищення, на якому стояв батьків трон, Ейрін опустилася навколішки на м’яку подушку, що її завбачливо поклали біля підніжжя сходинок.

— Государю! — заговорила вона. — Я ваша дочка і перша принцеса Ленніру, але також я є дочкою нашого спільного Отця Небесного, Великого Дива, який у милості своїй нескінченній дарував мені Відьомську Іскру. Мій обов’язок, як вашої дочки, коритися вашій волі, допомагати вам у державних справах, вийти заміж і народити дітей, що продовжать наш рід, а в разі, якщо Див не подарує вам нащадків чоловічої статі, успадкувати від вас корону і правити Ленніром задля добра всіх ваших підданих. Мій обов’язок, як відьми, котрою я народилася з ласки Всевишнього, полягає в тому, щоб опанувати свою силу й поставити її на службу всім людям нашого світу, захищати землю від лихих чаклунів, демонів та чудовиськ. Ці два мої обов’язки є несумісними, оскільки відьма не може бути підданою жодного земного володаря і так само вона не може бути правителькою окремого королівства, звеличуючи його над усіма іншими. Крім того, як відьма, я муситиму дотримуватися цнотливості, щоб зберегти Іскру, подаровану мені Великим Дивом; а отже, ніколи не матиму чоловіка і не зможу народити дітей для продовження нашого роду. Тому, як дочка, я звертаюсь до вас за батьківською порадою і прошу вказати мені, який з цих обов’язків маю обрати.

Ейрін майже слово в слово проказала заготовлену наперед промову, лише змінивши в ній згадку про чорних чаклунів на лихих, вирішивши, що звичайним людям так буде зрозуміліше. Саму ж промову написала для неї сестра Етне вер Рошін — найстарша за віком (але не за статусом) із трьох присутніх у Кардуґалі відьом. Як і раніше, Тір Мінеган представляла наймолодша з них — Шайна вер Брі. В очікуванні своєї черги, вона стояла в першому ряду серед королівської рідні, між Фіннелою та тіткою Ідріс.

— Так, я твій батько, Ейрін, — промовив Келлах аб Тирнан. — І твій король. Та хіба я можу сперечатися з волею Отця всього сущого і Царя Небесного. Якщо Він відзначив тебе своїм даром і поклав на тебе обов’язок захищати світ земний, мені залишається тільки скоритися Його вибору. Як батько, я благословляю тебе, а як король, згоден прийняти твоє зречення. Ти готова відмовитися від свого права на престол?

— Готова, мій королю, — відповіла Ейрін. Вона глибоко вдихнула, вгамовуючи своє хвилювання. — Я, Ейрін вер Келлах із роду Дуґала аб Артира, перед лицем Великого Дива і в присутності леннірських вельмож та представників інших держав, складаю перед вами, государю Келлаше, свої повноваження першої принцеси Ленніру і відмовляюся від усіх пов’язаних з цим титулом прав та привілеїв, включно з правом за відповідних обставин успадкувати королівський престол. Присягаюся безсмертям моєї душі, яка йде крізь Вічність у численних переродженнях, що не висуну жодних претензій на владу в Леннірі, не дозволю нікому висунути їх від мого імені й утримаюсь від будь-яких дій, спрямованих на її здобуття. — Ейрін зняла з голови свій вінець принцеси й поклала його перед собою на третю сходинку трону. Зі зреченням було закінчено, проте залишався ще один важливий момент. Звичайно, Ейрін навіть не здогадувалася, що своїми наступними словами вона завершує здійснення передостаннього пункту Пророцтва про Першу. — Також із болем у серці я мушу відмовитися від вашого імені, батьку, оскільки за правилами Сестринства кожна відьма має називатися на ім’я своєї духовної матері, а в разі її відсутності — кровної. Позаяк попередні носії моєї Іскри невідомі, або ж їх узагалі не було, я приймаю ім’я жінки, що дала мені життя, моєї рідної матері. Віднині прошу всіх називати мене Ейрін вер Ґледіс.

Король кивнув:

— Я приймаю твоє зречення, Ейрін вер Келлах, і приймаю твоє нове ім’я, Ейрін вер Ґледіс. Прошу, встань.

Поки Ейрін обережно підводилася, намагаючись не заплутатись у спідницях, батько полишив трон, спустився по сходинках, оминувши вінець, і взяв її за руку.

— Свої королівські обов’язки щодо тебе я виконав, — сказав він. — Тепер залишились обов’язки батьківські. — І звернувся до присутніх: — Я відпускаю дочку мою Ейрін на Тір Мінеган, щоб вона разом з іншими відьмами боронила світ від Зла. Проте Ейрін ще юна й ненавчена відьма. Хто подбає про неї за моєї відсутності?

— Я, — виступила вперед Шайна. — Найстарші сестри уповноважили мене, Шайну вер Брі, представляти Відьомське Сестринство. Відповідно до моїх повноважень, я беру вашу дочку, Ейрін вер Ґледіс, під свою опіку, оголошую її нашою меншою сестрою й надаю їй титул високої пані Тір Мінегану.

До цього моменту все відбувалося за наперед узгодженим сценарієм. Проте свою наступну репліку король чи то забув, чи, може, останньої миті визнав її занадто формальною, бо просто поклав руку на голову Ейрін і лагідно мовив:

— Щасти тобі, донечко. Нехай береже тебе Див.

Дівчині закортіло кинутись йому на шию й розплакатися, проте вона стримала себе. На це ще буде час. Зрештою, вони не сьогодні їдуть. І навіть не завтра…

Ейрін приєдналася до гурту родичів і стала поруч із Фіннелою. Кузина з усмішкою прошепотіла:

— Вітаю, менша сестро Ейрін вер Ґледіс.

Тітка Ідріс лише погладила її по плечу, а довготелесий дядько Ріс, перехилившись через дружину, сказав:

— Ну от, небого, ти своє вже маєш. А тепер наша черга.

Тим часом король повернувся на трон, прихопивши дорогою вінець, від якого відмовилась Ейрін, і оголосив про те, що, віддавши дочку відьмам, він наразі не має прямих спадкоємців. За його знаком із шеренги найвищих чиновників вийшов головний правник королівства, процитував Шосте Правило Крові й засвідчив, що після зречення Ейрін наявні всі умови для його застосування. А на запит короля, чи відповідає вимогам Шостого Правила його небіж Лоґан аб Ріс, правник відповів ствердно, оскільки принц Лоґан є внуком князя Тирнана аб Овайна, який, хоч і не був королем, проте був суверенним правителем, а отже, государем Ленніру.

Далі до дійства долучився одягнений у розкішну рясу превелебний Еван аб Гивел. Як представник Духовної Ради Півдня, він підтвердив висновок головного правника і запевнив, що з канонічного погляду немає жодних причин, які перешкоджали б Лоґанові стати названим сином короля і наступником престолу. Тоді Келлах аб Тирнан викликав Ріса аб Тирнана, і той висловив свою згоду поділяти зі старшим братом батьківські обов’язки щодо Лоґана.

Після кожного виступу серед присутніх пробігав схвальний гомін, і це разюче відрізнялося від тієї мертвої тиші, що панувала під час зречення Ейрін. Воно було й зрозуміло — адже тоді Леннір втрачав свою першу принцесу, а зараз здобував нового першого принца і майбутнього короля.

Нарешті до Тронної Зали ввійшов Лоґан аб Ріс, і почалася церемонія його всиновлення. Чи не єдиним, хто при цьому мав похмурий вигляд, був старший Лоґанів брат, Делвин аб Ріс. Утім, Ейрін сумнівалася, що він шкодував за втраченим шансом коли-небудь стати королем. Радше просто почувався приниженим, що його обійшов менший брат, а ще був тверезий-тверезісінький, бо з самого рання мати тримала його під пильним наглядом, тому страждав від жорстокого похмілля після вчорашньої пиятики і знемагав від бажання хильнути бодай ковточок чогось хмільного.

Фіннела дивилася на Лоґана і вся аж сяяла. Дуже раділа за свого брата, а ще, мабуть, думала, що тепер Падрайґ аб Міредах, юний король Ферманаху, вже напевно захоче одружитися з нею — сестрою наступника престолу та кузиною відьми… А може, й не думала про це, хтозна. Останнім часом Фіннела перестала бути для Ейрін відкритою книгою, за минулий місяць вона разюче змінилася. Ні, не зовні й не характером — кузина залишилась такою ж довершеною красунею зі зворушливо-невинним личком і примхливою вдачею. Проте, відколи стало відомо про Ейрінину Іскру, Фіннела радикально переглянула свої життєві пріоритети, почала менше заглядатися на вродливих хлопців, звела до мінімуму колись тривалі посиденьки з придворними панночками, де обговорювалися здебільшого гарні вбрання, різні прикраси, парфуми та шлюбні плани присутніх, а натомість повадилася до Старої Вежі і там годинами займалася під керівництвом майстра Іґана маґією. Щодня діймала Ейрін скаргами на труднощі, нарікала на суворість та вимогливість учителя, мало не кожного вечора зарікалась від подальших занять, але наступного ранку відмовлялася від свого рішення і продовжувала навчання. Та ще й так завзято, що через два тижні на неї вже почав був скаржитися майстер Іґан, бо в нього залишалося мало часу на виконання обов’язків придворного чаклуна. Йому навіть довелося викликати з Бентрая свою дружину, цілительку Шінед бан Іґан, щоб вона зняла з нього частину навантаження. Та попри все, він надзвичайно тішився наполегливістю своєї учениці і стверджував, що за цей місяць вона досягла таких успіхів, якими звичайний чаклун-початківець міг похвалитися лише через рік напруженого навчання.

Тож тепер Фіннела мала повне право називатися юною чаклункою, а не просто дівчиною з чаклунським хистом. Ейрін дуже раділа за кузину — і найприємніше в цій радості було те, що її не затьмарювала, як раніше, мимовільна заздрість, дарма що вона сама досі не могла вчинити ні найменшої маґічної дії. Пробудження в неї відьомської сили було відкладено до прибуття на Тір Мінеган, та це нітрохи не засмучувало Ейрін. Їй нікуди було поспішати — адже попереду її чекало довге, цікаве, сповнене захопливих пригод життя…

Коли церемонія закінчилася, король та його названий син першими залишили Тронну Залу. За ними потяглися члени королівської родини, вищі достойники Ленніру та почесні гості — і всі вони, спустившись сходами вниз, виходили на внутрішнє подвір’я замку. Там Ейрінину увагу відразу привернула невисока пишненька молода жінка з темно-рудим кучерявим волоссям, вдягнена як вельможна пані, але з явними слідами довгої дороги на зачісці та вбранні.

Шайна, що йшла разом з Ейрін, рвучко зупинилася, на її обличчя миттю набігла тінь, губи міцно стислися, а очі потьмяніли. Жінка, помітивши Шайну, трохи невпевнено, ніби вагаючись, рушила до неї. Краєм ока Ейрін зауважила, що інші дві відьми, Етне вер Рошін та Мораґ вер Дерін, також зупинились, а обмінявшись швидкими поглядами, відступили вбік. Вона подумала, що і їй варто вчинити так само, але було вже запізно — незнайомка якраз підійшла до них.

— Добридень, Шайно, — сказала вона. Відтак зміряла Ейрін зацікавленим поглядом і промовила традиційні при зустрічі нової відьми слова: — Я, Айліш вер Нів, вітаю тебе в нашому колі, сестро.

Ейрін не встигла нічого відповісти, бо її випередила Шайна:

— Не скажу, що рада тебе бачити, старша. — Її голос був, мов крига, холодний, жорсткий і колючий. — Дарма ти так поспішала. Я вже взяла Ейрін під свою опіку.

— Якби я хотіла потіснити тебе, — сказала сестра Айліш, — то прибула б набагато раніше. А так вирушила з Лівенаху, лише почувши про Бренана.

Шайна ще дужче спохмурніла.

— На твоєму місці я б не сміла згадувати це ім’я! І взагалі, нам немає про що говорити. Та й не час зараз. Урочистості ще не скінчилися, нам треба поквапитись, а тобі варто відпочити з дороги й перевдягтися. Перепрошую, Ейрін, за затримку, ми вже йдемо… — І майже силоміць потягла її через двір до розчиненої настіж внутрішньої брами.

Спантеличена дівчина не стала опиратися. За кілька кроків вона озирнулась і побачила, що до Айліш вер Нів уже підходять Етне та Мораґ.

— От що, Шайно, — докірливо озвалася Ейрін. — Може, твої стосунки із сестрою Айліш і не моя справа, але ти поставила мене в дуже незручне становище. Я не звикла, щоб зі мною так поводилися. Звісно, тепер я твоя менша сестра, проте ми ще перебуваємо в Леннірі, де я, крім усього іншого, ще й королівська дочка.

— Даруй, — сказала Шайна із зітханням. — Зустріч була така несподівана, що я втратила над собою контроль. Цю жінку я просто ненавиджу… хоча донедавна всім серцем любила. Насправді вона виявилася геть не такою, якою здавалася. Вона… Я обов’язково все розповім, тільки не зараз. Завтра. А сьогодні в нас свято, і я не хочу ще більше псувати собі настрій. Домовились?

— Гаразд.

— Власне, — вела далі Шайна, — я мала б раніше поділитися з тобою, зрештою, ми ж подруги. Та мені було боляче навіть думати про це, тому я нічого й не говорила. Хоча мені здається, ти все одно щось відчула.

У відповідь Ейрін мовчки кивнула. На відміну від Етне та Мораґ, з якими в неї склалися просто приязні стосунки, із Шайною вона по-справжньому здружилася. Вони багато часу проводили разом, знайшли чимало спільних інтересів, іноді спілкувалися на такі делікатні теми, про які раніше Ейрін могла розмовляти лише з Фіннелою, звіряли одна одній свої особисті таємниці. Тому позаминулого тижня вона відразу помітила, що в Шайни виникли якісь проблеми, але не стала нічого питати, не хотіла нав’язуватись і піддавати зайвому випробуванню їхню щойно народжену дружбу…

Вони проминули браму і по короткому спуску зійшли на замкову площу, де впритул до внутрішнього фортечного муру було встановлено поміст, обтягнений білим шовком і прикрашений квітами. Зі стіни за помостом також звисали гірлянди квітів, а ще численні прапори та штандарти. Вся площа була суціль заповнена простолюдом та дрібною шляхтою, а довкола помосту збиралася знать. На самому підвищенні вже перебував головний винуватець сьогоднішніх урочистостей, кузен Лоґан, його оточували рідні на чолі з обома батьками, справжнім та названим, а тітка Ідріс безупинно кружляла довкола сина, знай поправляла його одяг і зачіску, струшувала з нього невидимі порошинки. Трохи осторонь з величним виглядом стояв превелебний Еван аб Гивел і час від часу позирав у небо, ніби дослухався до інструкцій від самого Дива.

Ейрін збиралась була повести Шайну на поміст, але та сказала:

— Ти йди, а я краще залишуся тут. Поруч із відьмами панотець Еван зразу починає затинатися і мало не мліє від страху. Чого доброго, ще зіпсує Лоґанові свято.

— Тоді і я залишусь, — вирішила Ейрін. — Я ж також відьма.

— До речі, — зауважила Шайна. — Ось тобі ще одна різниця між Північчю та Півднем. Будь-де в Північному Абраді мене б умовляли провести обряд разом з духівником. А тут таку пропозицію визнали б за святотатство.

Ейрін це знала. Хоча сестри сповідували власне, мало не єретичне з погляду традиційної реліґії, вчення про світобудову, північні лорди вважали справою престижу запопасти собі на весілля відьму. Духівники Півночі були не в захваті від такого звичаю, проте мусили з цим миритися. А в п’яти королівствах північного заходу, в так званій Мінеганській П’ятірці — Івидоні, Коннахті, Алпайні, Лойгірі та Катерласі, — закон надавав відьмам повноваження одноосібно укладати шлюби.

Невдовзі до Ейрін та Шайни приєдналися Етне й Мораґ. Айліш вер Нів з ними не було, а самі вони не згадали про неї ні словом і взагалі поводилися так, ніби ніякої старшої сестри тут немає. Висока чорнява Етне похвалила Ейрін за те, як добре вона трималася під час свого зречення, а жвава синьоока білявка Мораґ докинула:

— Особливо наприкінці, коли тебе аж душили сльози. Та ти не дала їм волі. Молодця!

Ейрін було незвично бачити Мораґ у сукні, оскільки після прибуття до Кардуґала вона з’являлася на людях лише в чоловічому вбранні. Вірніше, у штанях із сорочкою або короткою тунікою — та їх аж ніяк не можна було назвати чоловічими, бо весь їхній крій разом з вишивкою буквально волав про жіночість, і жоден чоловік не погодився б їх одягти. Ще на самому початку Мораґ зізналася Ейрін, що сукні та спідниці полюбляє не менше, ніж штани, і взагалі обожнює розкішно вдягатися, проте тут, на Півдні, щоб дозолити всім місцевим святенникам, вирішила ходити винятково в штанях. І лише з нагоди сьогоднішніх урочистостей, на особисте прохання Фіннелиної матері, вона зробила одноденну перерву.

Переважна більшість тутешніх жінок, включно з Фіннелою, вкрай несхвально ставилася до такого сміливого стилю в одязі, а от Ейрін він несподівано сподобався. Кілька разів вона навідувалася до Мораґ, приміряла її вбрання (обидві були одного зросту й мали однакові фіґури), прискіпливо розглядала себе в дзеркалі і зрештою дійшла висновку, що їй це пасує. Вона вирішила, що теж спробує носити таку одіж, але вже після того, як прибуде на Тір Мінеган.

Келлах аб Тирнан, помітивши дочку, жестом покликав її до себе. Ейрін заперечно похитала головою, вказала на відьом і тицьнула пальцем собі в груди — мовляв, тепер вона одна з них. У відповідь батько сумно кивнув.

Якраз тоді в натовпі почулися вітальні вигуки, і на площу виїхала біла кобила з вершницею — золотоволосою дівчиною в розкішних шатах із найтоншого білого шовку. За вуздечку кобилу вів юний літримський принц Лаврас, який за дорученням короля Ґвиліма аб Кілана мав передати свою сестру Ріаннон її майбутньому чоловікові. Обабіч нареченої йшло семеро дівчат у різнобарвних сукнях; серед них була й Фіннела, вбрана в свій улюблений синій колір.

Ейрін також отримала пропозицію бути подружкою нареченої, проте ввічливо відмовилася. За традицією, подружками були дівчата на відданні — а для відьми це звучало геть недоречно.

Підвівши кобилу до помосту, Лаврас допоміг сестрі зійти на землю й підвів її до схвильованого Лоґана, який не міг відвести осяйного погляду від своєї майбутньої дружини. Ріаннон дуже мило шарілася й сором’язливо ховала очі.

— Гарна пара, — неголосно мовила Етне вер Рошін. — Дай їм Диве таких самих гарних дітей.

А Ейрін зненацька відчула щем у грудях. Малою вона, як і всі дівчатка, гралася в наречену і мріяла про чарівного принца, проте, подорослішавши, почала розуміти, що заміжжя істотно обмежить її особисту свободу, яку вона цінувала понад усе. А коли в неї виявили Відьомську Іскру, Ейрін нарешті позбулася страху перед втратою свободи, їй відкрилися нові, неосяжні обрії, та водночас вона усвідомила, що деякі радощі життя, такі звичні й природні для простих людей, стали для неї недоступні. Зокрема, вона ніколи не пізнає кохання чоловіка, не народить і не виховуватиме дітей, а єдина жінка, що називатиметься її дочкою, з’явиться на світ лише після її смерті…

Здогадавшись, що коїться в Ейрін на душі, Шайна лагідно стисла її долоню в своїй і сказала:

— На жаль, ніщо не дістається задарма, за все доводиться платити. І це — частина нашої платні за могутність. Тут нічого не вдієш.

— Ну, ви двоє ще можете передумати, — зауважила Етне. — Час поки є. А от я вже справді нічого не вдію. Та й Мораґ навряд чи витримає шок від втрати Іскри.

— І не збираюсь витримувати, — пирхнула Мораґ. — Передовсім, я й у гадці не маю утнути таку дурницю. Жоден чоловік не вартий того, щоб позбутися через нього Іскри. А якщо зі мною трапиться таке нещастя, як із бідолашною Ґвен, то хай краще я відразу помру, ніж доживатиму вік відьмачкою… Тьху-тьху, щоб не наврочити!

А от Етне, як здалося Ейрін, не дотримувалась такої катеґоричної думки. Можливо, вона й хотіла б перетворитися на відьмачку, завести сім’ю, дітей, але для неї було запізно. З плином часу відьми так міцно зживаються зі своєю Іскрою, що її втрата стає для них фатальною. За словами Шайни, найстаршій відьмі, яка вціліла після розриву з Іскрою, було п’ятдесят шість — та й то це радше був щасливий виняток. Цілком безпечним вважався вік до тридцяти років, далі ризик поступово наростав, а в п’ятдесят смерть ставала практично неминучою. Саме тому так рідко з’являлися відьмачки: ті, хто ще міг позбутися Іскри, надто цінували її, а ті, що переситилися відьомським життям і воліли б спробувати іншого, вже не мали такої можливості…

Вінчання пройшло піднесено і врочисто, превелебний Еван виголосив дуже гарну й зворушливу напутню промову, та все ж при цьому не втримався від шпильки на адресу відьом. Коли говорив про найголовніший обов’язок жінки бути берегинею домашнього вогнища, дбати про чоловіка та дітей, то осудливо зиркнув у їхній бік, тим самим підкреслюючи, що ось ці конкретні жінки нехтують своїм призначенням і порушують Дивову волю. Втім, Ейрін була рада, що цим усе й обмежилося і панотець не висловився відвертіше, як робив це впродовж останнього місяця на кожній довнахській [4] проповіді.

Під радісне волання натовпу Лоґан аб Ріс та Ріаннон вер Ґвилім стали подружжям. На замкову площу повикочували діжки з вином та пивом, тут і там стали розводити вогнища, щоб смажити на них забитих з цієї нагоди овець та свиней для частування простого люду. Ну, а для вельмож було влаштовано бучний бенкет, що мав тривати аж до самісінького ранку.

Як і годилося, на весільному бенкеті король поступився чільним місцем молодятам, ще й пропустив поперед себе брата з невісткою, а сам сів уже після них, поруч із дочкою. Місце по інший бік від Ейрін займала Шайна; власне, там збиралася сидіти Фіннела, але принц Лаврас запросив її до себе, і вона не знайшла жодних вагомих підстав, щоб йому відмовити. За кілька днів перебування в Кардуґалі Лаврас аб Ґвилім добряче набрид кузині своїми завзятими упаданнями. Востаннє вони бачилися ще дітьми, згодом він, звичайно, чув, що Фіннела стала вродливою дівчиною, і коли мова зайшла про їхнє можливе одруження, був аж ніяк не проти цього — політичні шлюби між членами Літримського і Леннірського королівських домів, що виросли з одного коріння, давно стали традиційними. А коли Лаврас зустрівся з Фіннелою й переконався, що вона справді писана красуня, то до нестями закохався в неї. На жаль для юного принца, його почуття залишилися без взаємності — і Фіннела, і її батьки мали на оці перспективніший шлюбний союз із Ферманахом.

Старша сестра Айліш вер Нів також була присутня на бенкеті, проте сиділа в іншому кінці королівського столу, тому не муляла Шайні очі. Ейрін дуже кортіло дізнатися, яка ж чорна кішка між ними пробігла і до чого тут Бренан. Вона й раніше чула його ім’я в розмовах Етне та Мораґ, але зрозуміла лише те, що цей хлопець (чи, може, малий хлопчик) був якось пов’язаний із Шайною і зараз мешкав у маєтку її найближчої подруги, відьмачки Ґвенет вер Меган. Ейрін мала підозру, що він є меншим Шайниним братом, та це аж ніяк не пояснювало, чому Шайна така сердита на Айліш…

Коли на землю опустилася ніч, молодят зі співами та музикою провели до шлюбних покоїв. Після цього всі знатні жінки полишили весільний бенкет, щоб за давньою традицією, яка збереглася ще з часів Ферманахської Імперії, надати можливість чоловікам безперешкодно пиячити, загравати зі служницями і розважатися виступами напівоголених танцівниць. Ейрін завжди вважала цей звичай варварським, ганебним і принизливим, але сьогодні була навіть рада йому, бо почувалася надзвичайно втомленою — і не так фізично, як морально.

Оскільки для молодят відвели північну частину дівочих покоїв, Ейрін з Фіннелою було досить лише перетнути коридор, щоб опинитись у своєму помешканні. Проте й на цьому короткому відрізку шляху кузина примудрилася загубитись — а вірніше, її викрав п’яненький Лаврас і потяг на верхівку Королівської Вежі милуватися зорями. Мабуть, розраховував бодай разочок, але по-справжньому, поцілуватися з нею, однак Ейрін сумнівалася, що Фіннела, яка на бенкеті майже нічого не пила, погодиться на щось більше, ніж просто дружнє цмокання в щічку.

У своїх покоях Ейрін передовсім пройшла до ґардеробної, де з допомогою покоївки роздяглася. Присутність служниці наразі була необхідна, бо спроба власноруч зняти цю важку, вкрай незручну і водночас делікатну святкову сукню могла призвести до пошкодження швів і розриву тканини — а Ейрін не любила псувати одіж.

Утім, для однієї частини свого вбрання вона таки зробила виняток. Позбувшись корсету, який мусила сьогодні надягти і який добряче нам’яв їй боки, Ейрін люто жбурнула його на підлогу і заходилася з насолодою топтати підборами своїх черевичків.

— Більше ніколи, — примовляла вона при цьому. — Ні за які скарби. Не надягну. Цю. Кляту. Огидну. Паскудну. Штуку…

Молоденька покоївка, неабияк налякана нападом гніву в принцеси-відьми, швиденько помістила сукню до шафи і чимдуж чкурнула геть. А Ейрін, відвівши душу, наостанок копнула потоптаний корсет, відкинувши його в куток, потім роззулася, зняла панчохи, вступила ногами у м’які капці й голяка пройшла до мильні. Там уже збиралась була наповнити ванну, проте останньої миті передумала. Її дуже вабило полежати в гарячій воді й розслабитись, але ще більше тягло до ліжка. Зрештою, сьогодні вранці вона милася, тому зараз обмежилася лише чищенням зубів та простим умиванням, після чого подалась до спальні, надягла нічну сорочку з тонкого батисту і вклалася в уже розстелене ліжко.

Гасити світло Ейрін поки не стала, а взяла з шафки грубезний зошит, що своєю товщиною та цупкою палітуркою, оправленою в шкіру, швидше нагадував книгу — щоправда, з чистими сторінками. На обкладинці маґічним способом було витиснено золоті літери:

Відьомське Сестринство

ХРОНІКИ РОДУ О’ЕЙРІН

Том Перший

Цей зошит учора подарували їй Шайна, Етне та Мораґ. Такі зошити були в усіх відьом, вони передавались у спадок за лінією Іскри, і Ейрін пощастило стати першою — матір’ю-засновницею нового відьомського роду.

Вона відкинула обкладинку. На першій сторінці було написано:

ЕЙРІН ВЕР ҐЛЕДІС

Народилася 27 белтена 1679 М. Д.

У наступному рядку хтось у належний час вкаже дату її смерті — та це буде ще нескоро. Перегорнувши сторінку, дівчина стала перечитувати написану охайним Шайниним почерком передісторію: про народження Ейрін, про її кровну рідню і про те, як сестра Доріс вер Мирнін виявила в неї Нову Іскру. Шайна вклалася рівно в одну сторінку, зазначивши насамкінець, що перебіг перемовин із королем Келлахом аб Тирнаном є темою відповідного розділу в хроніках роду О’Мейнір.

Перейшовши до чистої сторінки, Ейрін подумала, що їй слід сьогодні ж зробити перший свій запис. Долаючи втому, вона підтяглася й сіла в ліжку, поклавши зошита собі на коліна. Саме в цей час до спальні зазирнула Фіннела.

— О, ти вже збираєшся спати. А я ще хотіла побалакати.

— То заходь, побалакаємо, — запропонувала Ейрін. — Можеш лягти зі мною. Тоді говоритимемо, аж поки заснемо.

— Чудово! Я зараз роздягнуся.

Вона зникла за дверима, і з передпокою долинув її тоненький, але владний голос, що кликав служницю. А Ейрін узяла з шафки чарівне перо, що не потребувало чорнил, і акуратно вивела в зошиті:

38 линаса 1694 року від початку Мор Деораху.

За правилами, слід було написати просто „М. Д.“ або, в крайньому разі, „від Мор Деораху“. Проте Ейрін хотіла показати своїм наступницям, що ще до того, як відкрилась її Іскра, вона чудово усвідомлювала різницю між трактуванням Мор Деораху духівниками, північними та південними, і тим, що відбувалося насправді.

Ейрін коротко написала про своє сьогоднішнє відречення від права на леннірський престол і про те, як Шайна прийняла її до Сестринства й оголосила меншою сестрою. Деталі вирішила додати вже завтра, а оскільки написане чарівним пером не розмазувалося й не залишало відбитків на прилеглій сторінці, сміливо згорнула зошит і поклала його на шафку. Потім знову вляглася на подушку і стала думати про те, чи довго їй доведеться навчатися, поки вона опанує поштові чари. Від Шайни Ейрін знала, що відьми ніколи не беруть із собою в подорожі родові хроніки, а завжди зберігають їх на Тір Мінегані. Коли ж виникає потреба щось занотувати, вони просто роблять запис на першому-ліпшому аркуші паперу, а потім пересилають написане на сторінки свого зошита.

Незабаром прийшла Фіннела, вдягнена в довгу нічну сорочку. Скинувши свої пухнасті капці, вона забралась у ліжко і вмостилася поруч із Ейрін. Простягла руку, спрямувавши її на маґічний світильник під стелею, і він поступово потьмянів — але остаточно не згас. У кімнаті запанував затишний присмерк.

— Гарно вийшло, — зауважила Ейрін. — Ти й Лавраса відшила з допомогою чарів?

— Та ні, вистачило звичайного немаґічного ляпаса.

— Він до тебе чіплявся?

— Ага. Поліз цілуватися. Нахабний хлопчисько!

— Ще б пак, — погодилась Ейрін. — Він же не Падрайґ.

— А я б і Падрайґові дала… ну, тобто, дала б йому ляпаса. Я ж не якась там хвойда. Хай спершу одружиться зі мною, а потім… — Фіннела замовкла й зітхнула. — Та я вже й не знаю, чи справді цього хочу. Принаймні не зараз, це точно. Зараз можу думати тільки про те, що післязавтра ти поїдеш, а я залишуся сама… Мені так бракуватиме тебе!

— А мені тебе, сестричко, — сказала Ейрін. — Так важко розлучатися з тобою. Особливо тепер, коли ти почала змінюватися, ставати такою, якою я завжди хотіла тебе бачити.

Кузина знову зітхнула.

— У цьому моя біда. Раніше було легко, раніше я знала, що мені треба, планувала своє життя наперед — чоловік, корона, діти… А тепер цього замало, хочу чогось більшого. Хочу стати справжньою чаклункою, маґія — така чудова річ! Ти правду казала, Ейрін, на світі немає нічого цікавішого за чари.

Ейрін присунулася до Фіннели й погладила її по голові.

— А найсмішніше те, — промовила вона, — що це був лише умоглядний висновок. Я ще й досі не пізнала смаку чарів.

— Він… чарівний. І що більше його куштуєш, то дужче хочеться. Майстер Іґан твердить, що я можу стати могутньою чаклункою…

— Шайна з ним згодна, — підхопила Ейрін. — Вона каже, що з кожним днем твоя сила зростає.

— А ще, — продовжувала кузина, — майстер Іґан учора говорив з татом і мамою. Радив їм відрядити мене на навчання до Кованхара.

— Ого! — Це стало для Ейрін несподіванкою. — І що ж вони… Хоча я здогадуюся про їхню реакцію.

— Атож, — сумно підтвердила Фіннела. — Вони аж дибки поставали. Мовляв, це за півтори тисячі миль звідси, а я ще мала, крім того, маю обов’язки принцеси. А ще в Кованхарі багацько молодих студентів-чаклунів, і ніяка охорона не вбереже мене від їхніх зазіхань… — Кузина нервово хихотнула. — Тоді майстер Іґан дуже неохоче заговорив про Тір Мінеган, про ту відьомську школу для дівчат-чаклунок. Мав таке кисле обличчя, ніби йому згодували цілого лимона, проте сказав, що це ще кращий варіант, там ми з тобою одна одну підтримаємо, ти наглядатимеш за мною, та й чоловіки-чаклуни, хоч молоді, хоч старі, на Мінегані велика рідкість. Мені здалося, що мама сприйняла ця ідею прихильно, а от тато затявся і квит. Дуже різко відповів, що наша сім’я вже віддала одну дочку відьмам, цього досить. І більше не став про це говорити.

— Мабуть, я знаю, чому він так завівся, — повільно мовила Ейрін. — Чимало чоловіків вважають, що раз відьми мусять берегти незайманість, то тільки те й роблять, що бавляться з молодими дівчатами. Та насправді це велике перебільшення. Певна річ, серед відьом є й такі, але їх дуже мало, і зазвичай вони шукають собі пару в своєму колі. А решта сестер знаходять інший вихід для пристрасті — просто скеровують її на маґію.

— Знаю, — кивнула Фіннела. — Якось розпитувала про це в Мораґ. Думала, що коли вже вона так безсоромно ходить у штанях, то їй точно подобаються дівчата, і вона не стане критися з цим. Проте Мораґ сказала, що дівчатами ніколи не цікавилися, її приваблюють високі, широкоплечі, жилаві чоловіки, особливо військові. Та вона легко дає з цим раду, просто починає інтенсивно чарувати, і напад хіті швидко минає. Я їй вірю, бо мені й самій після занять маґією навіть дивитись не хочеться на хлопців. От тільки татові цього не поясниш. Навіть якщо я наважуся заговорити з ним про це, він у кращому разі нагримає на мене, а в гіршому — відлупцює.

— Вочевидь, так і буде, — підтвердила Ейрін. — До того ж він прагне віддати тебе за Падрайґа.

— А якщо з ним нічого не вийде, — скрушно додала кузина, — то знайде мені іншого нареченого. Ти правду казала: багатство і влада — це наче клітка із золотими ґратами. Раніше я тебе не розуміла, а тепер… Я тобі так заздрю, сестричко! Не лише твоїй Відьомській Іскрі, а й твоїй силі волі, твоїй рішучості. Ти не раз мені говорила, що якби мала мій чаклунський хист, то втекла б із дому. І ти б напевно так учинила. А я… я не можу, я слабка, безпорадна. Просто не уявляю, що робитиму, коли виїду з Кардуґала.

Ейрін не стала заперечувати. Вона й сама так вважала, завжди бачила у Фіннелі ніжну тепличну квіточку і розуміла, що кузина це знає. Тому просто обняла її, пригорнула до себе і, вже поринаючи в сон, думала про те, яким чудернацьким чином змінилося їхнє життя після знаменного дня, 26 ґорфеннава, коли до них приїхала Шайна вер Брі. Відтоді Ейрін, що досі почувалася полонянкою свого високого становища, перетворилась на найщасливішу дівчину в світі. А от Фіннела, яка раніше була всім задоволена і мріяла лише про гарного чоловіка, зненацька стала нещасною.

Ну, хіба це справедливо? Невже Великий Див надсилає на землю так мало щастя, що коли хтось один здобуває його, то інший неодмінно втрачає?..



Розділ VI

Останній пункт пророцтва

Шайна сиділа впівоберта на стільці, поклавши лікоть на письмовий стіл, і неприязно дивилася на свою пізню гостю, яка щойно ввійшла до кімнати. Непрохану гостю, слід додати. І вкрай небажану.

— Сестро Айліш, — промовила вона, ледь стримуючи свій гнів. — Здається, я досить ясно дала тобі зрозуміти, що нам немає про що говорити. І не просто дала зрозуміти, а сказала це прямо і недвозначно. Якщо ж ти прийшла вимагати від мене дотримання субординації, то будь певна: я визнаю, що ти тепер старша серед нас. Зараз саме закінчую писати звіт і в ньому вже зазначила, що передаю тобі керівництво. Проте опікою над Ейрін не поступлюся — бо саме на мене король Келлах поклав відповідальність за неї до нашого прибуття на Тір Мінеган. А хочеш це змінити — іди домовляйся з ним.

Айліш повільно похитала головою:

— Я не збираюся нічого змінювати, Шайно. І можеш викреслити зі звіту слова про передачу мені своїх повноважень.

Так і не дочекавшись запрошення сісти, вона запросила себе сама і вмостилась у кріслі біля ліжка. Айліш вер Нів належала до тих нечисленних відьом, що не визнавали худорлявість неодмінним атрибутом жіночої краси й воліли мати пишні форми. А однак, попри пухкість своєї фіґури, рухалась вона навдивовижу жваво і ґраційно, мов юна дівчина, та й узагалі ніщо в її зовнішності не вказувало на поважний відьомський вік. Її зеленкувато-карі очі не світилися мудрою всеобізнанністю, як у більшості старших сестер, а здавалися звичайними очима звичайної жінки. Навіть Шайні, яка зросла в оточенні вічно молодих відьом, часом важко вірилося, що кілька років тому Айліш розміняла свою четверту сотню.

— Це неможливо, — сказала Шайна. — Правила є правила, і їх не можна порушувати.

— Ти й не порушиш, — запевнила її Айліш. — Я ж, власне, зайшла до тебе попрощатися. Зараз сідлають мого коня, я вирішила поїхати звідси.

— Просто зараз? — здивувалася Шайна. — Вночі?

— Так. На світанку буду в Кілбані, там і відпочину. Цієї ночі я однаково не засну — мене дуже засмутила наша зустріч.

— А чого ти чекала від неї? Що я кинусь тобі на шию, дякуватиму за свій порятунок з Лахліну й геть забуду про брата, якого ти кинула напризволяще, прирекла на вірну смерть? Це ж просто неймовірне диво, що він там вижив, але в цьому немає ні крихти твоєї заслуги. Бренан залишився живий усупереч тобі та всім найстаршим сестрам.

Айліш гірко зітхнула.

— Повір, не минало й дня, щоб я не шкодувала про свій учинок. Усі ці роки я мучилась і…

— А я всі ці роки, — сердито урвала її Шайна, — почувала себе якоюсь незавершеною, неповноцінною. Не могла збагнути, що це зі мною, адже я гарно навчалася, була здібна й старанна, вже в дванадцять років могла помірятися силою з багатьма дорослими сестрами. Та все одно — чогось мені бракувало. Тепер знаю, що Бренана. Він бо ж не просто мій брат і навіть не просто брат-близнюк, він носить у собі відбиток моєї Іскри, ми з ним поєднані нерозривним маґічним зв’язком… Та ти й сама це розумієш. Усі відьми, що мали братів-відьмаків, були з ними одним цілим. А ти позбавила мене щастя зростати разом з Бренаном, ділити з ним і радість і журбу. Його ж ти взагалі мало не скалічила, він прожив жахливе дитинство і ще страшнішу юність. Ідеться не про небезпеку, а про те, що Бренан кожнісінького дня мусив переконувати себе в тому, що він ніяке не чудовисько, не поріддя Китрайла. Навіть переїзд на Абрад не звільнив його від цих страхів. Ґвен писала мені, що через своє невігластво бідолашний хлопчик до останнього часу вважав себе чорним чаклуном… Ну, хіба так важко було забрати з Лахліну нас обох? Я не кажу про наших батьків, тут не можу тобі дорікнути. Але двох крихітних малюків…

— Я хотіла забрати й твого брата, — сказала Айліш вер Нів, опустивши очі. — Мало того, збиралася подбати і про ваших батьків. По дорозі на Лахлін планувала, як переконуватиму їх — і ласкою, і погрозами. Проте всі ці плани здиміли, щойно я зійшла на берег. Якраз тоді на припортовій площі страчували жінку, звинувачену в чаклунстві — прив’язали до стовпа, обклали дровами і підпалили. Зла іронія ситуації полягала в тому, що та жінка не мала ні найменшого чаклунського хисту, просто видалася підозрілою або комусь не догодила. Та найбільше мене вразив величезний натовп, що спостерігав за стратою. Люди біснувалися, проклинали нещасну, жбурляли в неї тухлі яйця, гнилі овочі, нечистоти. Там було багато дітей, які радісно стрибали і приспівували щось на зразок „Відьма горить — Див тішиться“… — Вона підвела погляд, її очі були сповнені сорому. — Я злякалася, Шайно. Так страшно мені ще ніколи не було. Нараз я збагнула, що безсила проти цього знавіснілого натовпу. Якби вони розпізнали в мені відьму, я б нічого не змогла вдіяти, щоб зупинити цих божевільних фанатиків. Я вбивала б їх десятками й сотнями, а вони б тисячами йшли на мене по тілах загиблих — без страху, без сумніву, в цілковитій упевненості, що здобудуть цим милість Небес. Тоді я по-справжньому усвідомила, що таке Лахлін і хто такі лахлінці. Про те, щоб відкритися вашим батькам уже й не думала, а цілком зосередилась на вашому порятунку. Коли настав час, я прийшла на ферму, де ви мали народитися, відразу ж наслала на будинок чари забуття і лише тоді постукала в двері. Твій батько впустив мене, прийняв мою пропозицію допомогти з пологами, а потім… Коли народжувався Бренан, я діяла суто автоматично, а думала тільки про те, що не зможу втекти з двома дітьми, що мене неодмінно наздоженуть. Мене дедалі дужче охоплювала паніка, врешті я не витримала, скасувала попередні чари забуття і в потрібний момент наслала нові. Я розраховувала…

— Твій розрахунок був очевидний, Айліш, — сухо сказала Шайна. — І він справдився. Наші батьки, ці самовіддані люди, відразу зрозуміли, що розголос про твоє загадкове зникнення насамперед зашкодить Бренанові, якому ти допомогла народитися, тому все приховали. А ти спокійно сіла зі мною на корабель і відпливла на Абрад, забувши й думати про мого брата.

— Це неправда! Я постійно думала про нього. Хотіла повернутися по нього… але не могла себе змусити, не могла подолати свій страх. Благала найстарших надіслати когось іншого, та вони відмовили. Їх усе влаштовувало.

— А чому не довірилася подругам? Чому не попросила їх про допомогу? — Рвучким жестом Шайна зупинила Айліш, яка збиралась була відповісти. — Це риторичне питання, я вже й сама здогадалася. Ти виправдовувала свою мовчанку наказом найстарших, але насправді не хотіла визнавати перед будь-ким із сестер, що тебе так налякав Лахлін. Боялася розповісти про свій страх, і через твою легкодухість мій брат шістнадцять років провів у тому пеклі.

З цими словами вона повернулася до неї спиною, присунула до себе списані аркуші зі звітом і стерла речення, де йшлося про передачу повноважень. Айліш вер Нів повільно підвелася з крісла.

— Ну, мені вже пора вирушати…

— Щасливої дороги, — відповіла Шайна, не озирнувшись.

Айліш рушила до дверей, але на півдорозі зупинилася.

— Я все-таки твоя старша сестра, Шайно, і мушу зробити тобі зауваження. В коридорі я зустріла принцесу Фіннелу, і в мене склалося враження, що вона йшла до тебе. А ще вдень я помітила на ній застарілий слід від чарів бажання — і впізнала твій почерк. Ці чари ти наслала акуратно, і я не думаю, що їх розгледіли Етне та Мораґ, не кажучи вже про тутешнього чаклуна. Та все одно ти граєшся з вогнем. Така поведінка неприпустима для…

— Старша сестро! — жорстко мовила Шайна. Вона й зараз не стала повертатися, бо не хотіла показувати рум’янцю гніву на своїх щоках, який Айліш могла помилково розцінити за визнання провини. — Може, ти й добре знаєш мій почерк у маґії, та, схоже, погано знаєш мене. Як ти взагалі могла подумати про таке! Справді, я наслала на Фіннелу чари бажання. До речі, Етне помітила їх, проте не стала підозрювати мене в спробі звабити дівчину, а відразу розгадала мій намір. Фіннела має винятковий чаклунський хист, але вона типова принцеса — розманіжена, вередлива, не навчена долати труднощі. Мені стало шкода, що вона марнує свій дар, і я вирішила легесенько, ледь-ледь підштовхнути її. Реакція виявилася несподівано сильною, бо насправді Фіннела дуже хотіла стати чаклункою, проте приховувала від себе це бажання, потураючи своїм лінощам. Тепер тобі все зрозуміло?

— Так, Шайно. Вибач.

Айліш вийшла з кімнати, а Шайна, вгамувавши свою лють, стала дописувати звіт і в ньому з почуттям глибокого задоволення зазначила, що старша сестра Айліш вер Нів, пробувши в Кардуґалі пів дня, вирушила далі у своїх справах. Коли вона вже поставила свій підпис і збиралася надіслати звіт за призначенням, у двері хтось нерішуче постукав.

Миттю визначивши особу пізньої відвідувачки, Шайна встала зі стільця, підійшла до дверей і впустила до середини Фіннелу. На дівчині була простенька сукня, з-під якої визирала нічна сорочка, і такі ж простенькі туфлі, а її біляве волосся було зачісане поспіхом і абияк. Волошкові очі розгублено забігали по кімнаті, ненадовго затрималися на письмовому столі з паперами, відтак звернулись на Шайну. В них виразно відчувалося німе благання.

— Проходь, дорогенька, — запросила Шайна. — Сідай.

Фіннела мовчки вмостилась у кріслі, де до того сиділа сестра Айліш, і нервово стала м’яти пальці. Шайна присунула до неї стілець і опустилась на нього.

— Ну? — запитала вона. — Чого тобі не спиться?

— Я… — Дівчина глибоко вдихнула і скоромовкою випалила: — Я хочу на Тір Мінеган, навчатись у вашій школі для чаклунок.

„От і маєш!“ — промайнуло в Шайниній голові. — „Догралась таки з чарами бажання…“

— А ти говорила про це з батьками?

— Ну… власне, так.

— І що ж вони?

— Мама не заперечує, а тато… він проти. — Фіннела міцно схопила мізинець і так сильно вигнула його, що той, здавалось, от-от зламається. — Він хоче, щоб я швидше вийшла заміж, а я… я хочу навчатися маґії. У найкращих учителів. А майстер Іґан… він сам сказав, що погано вміє навчати, це не його покликання. Інші ж учителі, яких можна запросити до нас, вони… ну, це… потенціяль… потенційно слабші за мене. Від них я не навчуся так, як годиться.

Шайна швиденько створила довкола дівчини плетиво і перевірила її на наявність залишкової дії чарів бажання. Ані найменшого відгуку не надійшло — чари й справді були слабенькі, вони вже давно вичерпали себе, а теперішнє Фіннелине прагнення поглиблювати й розширювати свої знання належало винятково їй. Понад місяць тому Шайна лише запустила ланцюгову реакцію, кинула маленький камінець, що призвів до сходження снігової лавини.

Фіннела була вже досить навчена, щоб відчути ці маніпуляції. Проте вона цілком довіряла Шайні, тому не відсахнулася, не намагалася перешкоджати їй, а лише запитала:

— Що ти робиш?

Шайна не хотіла брехати, але й усіє правди сказати не могла, тому обмежилася напівправдою:

— Перевіряю, чи сама ти цього хочеш, чи хтось примусив тебе захотіти.

— Ні, я сама, — впевнено сказала Фіннела. — Це точно.

— Атож, — погодилася Шайна, прибравши плетиво. — Точно.

— Я зовсім не дурна, — вела далі дівчина. — Я розумна, тільки ледача. Але маґія така захоплива, що я забуваю про свої ліньки. Уперше в житті я знайшла собі дійсно серйозну справу, яка мене цікавить, а тато… — Вона поривчасто схопила Шайну за руку. — Будь ласка, поговори з ним, дуже тебе прошу!

— І що я йому скажу? Як зможу я, стороння людина, переконати його, коли він відмовив рідній дочці?

— Але ж ти відьма, ти авторитетна, він має дослухатися до твоїх слів, — наполягала Фіннела. — Поясни йому, що справжня навчена чаклунка принесе багато користі нашому роду. Що віддати мене за Падрайґа — найпростіше, але не найкраще рішення. Фактично, від цього виграє лише Ферманах, а зиск для Ленніру буде мінімальний. Тепер, коли Ейрін стала відьмою, мій шлюб уже ніяк не вплине на наші позиції в конфлікті з Тинвером. Ферманах і без того більше не буде загравати з тинверцями, він зберігатиме твердий нейтралітет. Нічого не зміниться й у тому разі, якщо я вийду за Падрайґа. Леннір однаково не зможе розраховувати на реальну допомогу з його боку.

— О! — вражено глянула на неї Шайна. — Ти сама до цього дійшла?

— Та ні, де вже там. Це Лоґан розповів мені про свою розмову з дядьком Келлахом. А ще дядько сказав йому, що найкраще було б залишити мене в Леннірі й видати заміж за старшого сина одного з тутешніх лордів. Мовляв, це стало б для ґрафа Тинверського додатковим стимулом, щоб розпочати мирні переговори: одна принцеса — відьма на Тір Мінегані, інша — чаклунка в Кардуґалі.

— Тоді звернися до короля. Попроси його поговорити з твоїм батьком.

Фіннела якось непевно знизала плечима.

— Я вже думала про це. Мабуть, йому сподобається ідея, що Ейрін не буде на Тір Мінегані самотня, що з нею залишатимусь я. Але він не стане вмовляти батька, віддасть це на його розсуд. А тато… — Дівчина ніяково потупила очі. — Гадаю, найбільше він боїться, що відьми мене… розбестять.

Шайна мусила докласти чималих зусиль, щоб і самій не зніяковіти.

— От бачиш, Фіннело, — сказала вона. — Моє втручання нічим тобі не допоможе, лише нашкодить. Якщо я попрошу твого батька відпустити тебе на навчання до Тір Мінегану, він, чого доброго, вирішить, що я просто накинула на тебе оком.

— Але ж це не так! Поясни йому. Розкажи, що таких відьом мало, не більше, ніж серед звичайних жінок. Крім того, мене ж у вашій школі навчатимуть не відьми, а чаклунки.

Шайна зітхнула.

— Ну, якщо бути відвертим, то такі відьми, хоч і складають меншість, зустрічаються частіше, ніж серед звичайних жінок. А ще… — Тут вона вже не могла себе стримувати й густо зашарілася. — Боюсь, що сама я належу якраз до цієї меншості.

Фіннела подивилася на неї широко розплющеними очима і спантеличено протягла:

— Ага-а… Тобі подобаються дівчата?

— Мені подобається лише одна дівчина. Моя подруга Ґвен, про яку я вже розповідала. Та, що стала відьмачкою. — Шайна трохи помовчала. Наскільки їй легко було говорити про це з Ейрін, настільки ж важко давалося кожне слово з Фіннелою. — Жодна інша дівчина не викликала в мене таких почуттів. І, може, ніколи не викличе… та це вже не має значення. Якщо твій батько спитає — а він напевно спитає — про мої стосунки з дівчатами, я не зможу йому збрехати. Не тому, що не вмію прикидатися й хитрувати, а тому, що так буде неправильно. Зараз я не просто відьма сама по собі, а представляю все Сестринство перед ріднею Ейрін, нашої меншої сестри. Тому тобі краще звернутися до Етне або Мораґ. Нехай котрась із них спробує поговорити з твоїм батьком. Бажано Етне — вона викликає більшу довіру і вміє переконувати людей.

— А тато вже точно спитає в неї, чому з ним говорить вона, чому не ти. Адже ж ти головна серед них… — Фіннела похнюпилася. — Мабуть, нічого не вийде. Мабуть, доведеться… — якийсь час вона набиралася рішучості, щоб сказати це вголос, — …утікати з дому.

— Не верзи дурниць, — суворо мовила Шайна. — Це кепський варіант.

— А хіба є інші? — запитала дівчина. — На що я ще можу сподіватися? Розумію, це буде непросто, я мушу багато обдумати, добре підготуватися, знайти собі надійного супутника… тут маю на оці кілька кандидатур, усі вони до нестями закохані в мене, головне не помилитись у виборі. І ще хочу знати, чи варто мені їхати на Тір Мінеган, чи приймете ви втікачку. Якщо ні, то поїду до Кованхара. Там, кажуть, усім начхати, утік ти з дому чи тебе відпустили батьки. Маєш чаклунський хист — навчайся…

Шайна з дедалі більшою тривогою слухала Фіннелині міркування.

„Недарма кажуть, що жодна добра справа не залишається безкарною,“ — приречено думала вона. — „Я допомогла їй стати чаклункою, а тепер вона шантажує мене. І що найгірше, це блеф лише наполовину. Зараз нахабне дівчисько й саме не підозрює, що говорить цілком серйозно. А мине якийсь час — і вона таки наважиться на втечу. Причому з усіх можливих супутників обере або найбільшого невдаху, або найпідлішого негідника…“

Ще трохи побалакавши з Фіннелою, повтішавши її, Шайна зрештою пообіцяла щось придумати і спровадила дівчину. Після цього надіслала найстаршим сестрам звіт про сьогоднішні події, майже негайно отримала від них підтвердження і наступні півгодини просиділа за столом, перебираючи всі „за“ та „проти“ того, що збиралася зробити. І зважувала можливі наслідки цього вчинку особисто для себе.

„Мені просто голову відірвуть,“ — подумала вона, висунувши шухляду й видобувши звідти аркуш цупкого паперу блідо-рожевого кольору. — „Або зашлють на якийсь віддалений острів. І добре, якщо на Ініс Таван… Та ні, не наважаться! Просто не посміють…“

Коли подивитися крізь цей папір на світло, можна побачити стилізоване зображення ясеня з трьома коріннями. Це був Лерад — символ Відьомського Сестринства. Навіть серед чаклунів мало хто знав, що Лерад походить із давніх лахлінських міфів, де він уособлює язичницькі уявлення про світобудову. За відьомський символ його обрала засновниця Сестринства, найстарша на той час відьма, лахлінська жінка на ім’я Мейнір, чию Іскру зараз носила в собі Шайна. Як нещодавно стало відомо, Шайна також була лахлінкою, проте вона сумнівалася, що в її жилах тече більше ніж кілька крапель давньої лахлінської крові. Коли почався Мор Деорах, більшість лахлінських чоловіків пліч-о-пліч із шінанцями билися з демонами та чудовиськами, і лише близько сотні з них, взявши із собою жінок та дітей, сіли на кораблі й вирушили на північний схід шукати землю своїх предків. Ніякої прабатьківщини вони, звісно, не знайшли, а висадилися на великому острові, що згодом став називатись Ініс Лахлін, і вирішили там замешкати. Як виявилося, цей острів був цілком вільний від пекельних почвар; поступово туди стали переселятися й шінанці, що не хотіли боротися зі Злом, тож урешті-решт лахлінці розчинилися серед них, а саме це слово стало позначати просто мешканців Лахліну. І ще воно символізувало нетерпимість до будь-яких проявів маґії…

Поклавши на стіл аркуш, Шайна взяла перо і стала писати. Акуратні літери складалися в рівні слова, а слова шикувалися в стрункі рядки, не виказуючи й натяку на Шайнине хвилювання, хоча вона досі не могла вирішити, чи розумно чинить. Ні, вона таки чинила нерозумно, та чи правильно — це питання залишалося без відповіді. Проте одне Шайна знала точно: від свого наміру вона вже не відступиться.

Перечитавши написане і переконавшись у відсутності помилок, Шайна поставила підпис і скріпила його маґічною печаткою. Спеціальне плетиво, що пронизувало кожнісіньке волокно паперу, перетворилося на застиглі, незламні чари, які не дозволяли нікому внести в текст жодної правки; їх неможливо було зняти, не перетворивши папір на порох.

Шайна помістила аркуш, тепер уже офіційний документ, у шкіряну папку, підступила до дзеркала, поправила зачіску та сукню і вийшла з кімнати. Спустившись сходами на третій поверх, вона покинула Вежу Іралах і по ґалереї рушила до Королівської. Цієї святкової ночі ґалерея по всій свої довжині була добре освітлена, тому всі зустрічні чоловіки, незалежно від міри сп’яніння, відразу впізнавали її, чемно віталися і навіть не робили спроб загравати з нею.

Дійшовши до Королівської Вежі, Шайна перехопила першого ж слугу, наказала розшукати Ріса аб Тирнана і переказати йому, що вона просить про негайну зустріч. Лакей чвалом кинувся виконувати розпорядження відьми, а Шайна стала чекати, обмінюючись поглядами з маленькою шогірською мавпочкою, вбраною в строкатий сарафанчик, зі срібним дзвіночком на шиї. Тваринка сиділа на підвіконні й кумедно кривилася, запрошуючи погратися з нею. Проте Шайна була не налаштована на гру, тому відвернулася від мавпочки і втупилась очима в папку, яку тримала в руках.

„О Диве! Що ж це я роблю? І навіщо?.. Може, Фіннела тут ні до чого, може, це просто помста за брата?..“

На щастя, чекання тривало недовго, і вже за двійко хвилин з’явився Ріс аб Тирнан, застібаючи на ходу камзол. Як Шайна і сподівалася, він був нітрохи не п’яний. У Кардуґалі подейкували, що відколи його старший син Делвин став гірким пияком, лорд Ріс майже кинув пити, а на бенкетах лише робив вигляд, що п’є, насправді ж просто пригублював келиха і крадькома виливав вино під стіл. Хоч там як, а на весіллі свого середнього сина він залишався цілком тверезий, дарма що вже було далеко за північ.

— Леді Шайно, — промовив Ріс аб Тирнан, не приховуючи свого подиву. — Я до ваших послуг.

— Виникла одна справа, яку нам слід обговорити, — сказала вона. — І я не хотіла б чекати до ранку.

— Що ж, воля ваша, — відповів менший брат короля. — Гадаю, нам краще знайти інше місце для бесіди. Прошу, ходімо.

Ріс провів Шайну до розташованої на цьому ж поверсі урядової канцелярії й запросив увійти до одного з порожніх кабінетів, де вдень, очевидно, працювали писарі.

— На жаль, я не чаклун, — сказав він, — і не знаю, який тут захист від підслуховування.

— Зараз буде надійний, — відповіла Шайна, швидко встановила глушильні чари і присіла на найближчий стілець.

Ріс аб Тирнан негайно влаштувався через стіл навпроти неї й запитливо мовив:

— Отже, пані?

Шайна мовчки розкрила папку, взяла щойно написаний документ і передала його принцові. Той узяв аркуш до рук і став читати:

— „Я, Шайна вер Брі О’Мейнір, офіційно вповноважена найстаршими сестрами…“ так, так… так-так… так… „оголошую про визнання Тір Мінеганом наявного за станом на 38 линаса 1694 року М. Д. кордону між Королівством Леннір і Румнахським Королівством…“ Ого! — Він кинув очманілий погляд на Шайну і продовжив: — „Також Тір Мінеган вважає необґрунтованими територіальні претензії Князівства Тинвер до Королівства Леннір і закликає ґрафа Тинверського припинити збройні вторгнення своїх підлеглих на суверенну територію Ленніру…“ Ні, я просто не можу повірити! — Щоб переконатися, Ріс аб Тирнан ще двічі пробіг очима текст, а потім знову втупився поглядом у Шайну. — Оце так сюрприз! І що ж змусило ваших найстарших змінити своє рішення?

— Вони ще не змінили. Але змінять, коли я повідомлю їм.

— Даруйте. Не зрозумів.

— Я підписала цю заяву без згоди найстарших, — відверто, без хитрувань пояснила Шайна. — Проте формально я не перевищила своїх повноважень, бо ще продовжую виконувати обов’язки надзвичайного представника Тір Мінегану. Старша сестра Айліш вер Нів, яка прибула сьогодні, відмовилася взяти на себе керівництво і, найпевніше, вже покинула Кардуґал — тож у будь-якому разі, її не варто брати до уваги. Відразу скажу, що найстаршим дуже не сподобається мій вчинок, але вони не стануть відкликати заяву і для всього світу зроблять вигляд, що я діяла з їхньої згоди. Таке нерідко трапляється: сестри, вповноважені вести переговори з тих або інших питань, не завжди дотримуються наданих їм інструкцій, а найстарші, щоб не зашкодити своїй репутації, щоразу мусять погоджуватися з їхніми рішеннями. Тільки маю до вас велике прохання — нікому про це не говорити. Нехай мої останні слова залишаться між нами… ну, і королем. А для решти представимо це так, як ви спершу й подумали: найстарші сестри змінили своє рішення.

— Домовились, — охоче погодився Ріс. — Та все ж… Я не збагну, навіщо ви ризикуєте накликати на себе гнів найстарших. Вас про це попросила Ейрін?

— Ні, це цілком моя ініціатива. Хоча частково я вчинила так задля Ейрін. А взагалі, вважайте, що я зробила вам послугу. Не королівству, не королю, а особисто вам.

Він миттю насторожився.

— Дуже щедрий жест, пані. І чим можу віддячити вам? Сподіваюсь, я це подужаю?

— Безумовно, — підтвердила Шайна, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя. — Просто дозвольте Фіннелі навчатись на Тір Мінегані, і ми квити.

Ріс аб Тирнан теж був не в тім’я битий, і жодним рухом, жодним поглядом не виказав свого збентеження від такої пропозиції.

— Отже, — промовив він рівним голосом, — дочка в обмін на відьомські ґарантії непорушності кордонів. Мушу визнати, що для Ленніру це непогана оборудка. Я збирався видати Фіннелу за Падрайґа аб Міредаха, але це забезпечило б лише нейтралітет Ферманаху. Зате ваша заява… Навіть серед південних володарів не знайдеться такого дурня, який наважився б відкрито виступити проти відьом.

„Ну, запитай, навіщо я це зробила,“ — подумки заблагала його Шайна. — „Тільки не думай про те, що лізе тобі в голову…“

— Фіннела може пишатися собою, — вів далі Ріс. — Вона добре прислужиться і родині, і країні. Та й сама отримає, що хоче… Гм… А можна поцікавитися, леді Шайно, чим викликана така ваша щедрість?

— Є три причини, — відповіла вона, відчуваючи величезне внутрішнє полегшення. — Ні, навіть чотири. По-перше, ваша дочка дуже здібна чаклунка і стане гарним надбанням для нашої школи. Ми здавна ведемо з Кованхаром змагання за чаклунок, і якщо кованхарські чаклуни беруть кількістю, то ми орієнтуємося на якість, вишуковуємо найталановитіших дівчат з великим маґічним потенціалом. Друга причина полягає в Ейрін. Їй, вихованій поза Тір Мінеганом, а надто ж у королівській родині, буде непереливки перші три-чотири роки. Саме стільки триває навчання в Абервенській школі для дівчат-чаклунок, тож у найтяжчий для Ейрін період поруч з нею буде Фіннела, яка підтримуватиме її… Утім, я гадаю, що підтримки передовсім потребуватиме Фіннела, однак сама її присутність, необхідність дбати про неї, сприятливо позначиться на Ейрін.

— Тут ви маєте рацію, — погодився Фіннелин батько. — Ейрін сильна дівчина, їй не потрібно, щоб хтось її втішав. А от турбота про інших і справді надає їй снаги… Ну, гаразд. І які ж дві наступні причини?

— Третя стосується винятково мене та найстарших сестер. У ній я не зовсім упевнена, та, мабуть, без неї я б на таке не наважилася. Скажу лише, що останнім часом мені аж свербіли руки утнути щось їм на зло, але я не хотіла, щоб це була якась безглузда дитяча вихватка. От і знайшла справді серйозний привід. Ну, а четверта причина пов’язана із самою Фіннелою. Я маю підозру, що ваша дочка надумала втекти з дому і…

Шайна не договорила, бо її урвав гучний сміх Ріса аб Тирнана. За кілька секунд він опанував себе і сказав:

— Вибачте, я просто не міг стриматися. Бачу, ця мала хитрунка ошукала вас. Коли треба, вона може бути такою щирою та переконливою — справжнє бісеня… Але я знаю її п’ятнадцять з половиною років і можу вас запевнити, що вона ніколи так не вчинить. Для цього їй забракне рішучості й самостійності.

— Ви знаєте Фіннелу як свою дочку, — стояла на своєму Шайна. — І це заважає вам бачити в ній чаклунку. А я росла на Тір Мінегані, часто спілкувалася з дівчатами, що навчались у чаклунській школі, тому бачила, як разюче вони змінюються зі здобуттям сили. Ця сила надає їм і рішучості, і самостійності, робить їх незалежними, впевненими в собі жінками, які не відступають перед труднощами, а шукають шляхи їх подолання. Що ж до Фіннели, то вона змалку звикла отримувати все, чого забажає, і ця риса її характеру ніде не подінеться, а лише трансформується під нові обставини. Ваша правда, зараз вона ще не готова до рішучих дій, а просто скиглить, жаліється й погрожує можливою втечею. Проте вже почала планувати її — а це ознака того, що з нею відбуваються зміни, про які я вам говорила. Ми можемо тільки гадати, що станеться за місяць-другий.

— Ну, не знаю, не знаю, — замислено промовив Ріс. — І в кожному разі, тепер це не має значення. Навіть якби довелося силою тягти Фіннелу до самого Тір Мінегану… — Він осікся. — Скажіть-но, леді Шайно, чому ви прийшли до мене з уже підписаним документом? Хотіли просто справити враження? Чи були такі певні, що я погоджуся?

— Я нітрохи не сумнівалась у вашій згоді, — відповіла Шайна. — У мене була нагода переконатися, що державні інтереси ви ставите над особистими. Зважаючи різницю у віці між вами та королем, ви мали всі шанси щонайменше десять років носити корону, проте без вагань відмовились від неї, бо так буде краще для Ленніру. Отож Фіннелину долю було вирішено ще тоді, коли я наважилася відступити від інструкцій найстарших і надати вам ґарантії непорушності кордону. І якби я вам сказала, що допомагаю Фіннелі з іншої причини, суто особистої, яка, можливо, спадала вам на думку, ви б однаково погодилися.

Міцно стиснувши вуста, Ріс аб Тирнан кивнув.



Розділ VII

Диннеші

Розплющивши очі, Шимас аб Нейван виявив, що лежить горілиць, а в темному нічному небі над ним яскраво сяють зорі. Вони мерехтіли, мовби підморгували йому й питали: „Агов, чоловіче, що ти тут робиш? Як сюди потрапив? Ти хоч розумієш, що з тобою сталося?..“

Довкола було тихо, спокійно, не віяв навіть легкий вітерець, лише звідкись чулося слабке потріскування, а в повітрі ледь-ледь пахло димом. Цей запах нагадав Шимасові про полум’я, що охопило його під дією чорних чарів Ярлаха аб Конала; полум’я сліпуче, шалене, нестерпно-пекуче, воно жадібно прагнуло зжерти його плоть до останньої часточки…

Цей спогад миттю розвіяв рештки сну. Шимас так швидко, як лишень міг, підвівся і, спираючись рукою на вкриту густою травою землю, роззирнувся довкола. І хоча темної, безмісячної ночі про це важко було судити, та скидалося на те, що він перебував посеред широкого степу, оскільки ніщо — ні дерева, ні пагорби, ні людські будівлі, — не затуляли зірок над обрієм. Ніч була надзвичайно жарка, навіть задушлива, ніби зараз був самий розпал ґорфеннава, а не кінець линаса. Втім, навіть посеред літа івронахські ночі зазвичай набагато прохолодніші. Якщо, звісно, це взагалі був Івронах…

Усе це Шимас відзначив лише краєм свідомості, а головну увагу зосередив на єдиній людській істоті в межах досяжності його зору та чаклунського чуття. Це був хлопчак років дванадцяти чи тринадцяти, що сидів неподалік біля невеликого вогнища, босоногий, у коротких штанцях і грубій сорочці без рукавів. Цьому його нехитрому сільському вбранню суперечило аж надто охайне золотаве волосся та чистісіньке обличчя, а погляд великих очей, у яких танцювали відблиски полум’я, був по-дорослому серйозний і зосереджений. Він тримав над вогнем тонкий металевий прут з нанизаними на нього шматками м’яса, що дуже апетитно шкварчали, бризкаючи жиром.

— Нарешті ти прокинувся, — мовив хлопець чистим, дзвінким, надзвичайно мелодійним голосом. — Мабуть, зголоднів? То поїж. — І він простягнув йому прут із підсмаженим м’ясом. — Чи, може, хочеш пити? — В іншій його руці невідь-звідки з’явився кухоль.

Почуваючись іще заслабким, щоб встати на ноги, Шимас підповз до хлопця, найперше схопив кухоль і припав до нього пересохлими губами. Вода була прохолодна, смачна, вона чудово втамовувала спрагу. Допивши до дна, Шимас повернув хлопцеві порожній кухоль, узяв натомість м’ясо і став жадібно їсти. Він несвідомо тягнув час, намагаючись зібратися з думками, що зараз безладно сновиґали в його голові. Було вже зрозуміло, що цей хлопець насправді ніякий не хлопець і, найпевніше, навіть не людина. Хай там звідки взявся в його руці кухоль з водою, він з’явився без участі маґії — в усякому разі, людської маґії. Тієї миті Шимас не помітив жодних чарів, а навіть відьми, коли чарують, неспроможні приховати це.

Лише проковтнувши кілька шматків, він запитав:

— Хто ти? І де ми?

— Спочатку відповім на твоє друге питання. Зараз ти перебуваєш далеко від Івронаху, в центрі Середньо-Ейдальської рівнини, за п’ятдесят миль від тутешньої столиці, Дин Краннаха, в самому серці Півдня.

— А як… Навіщо… Ні, стривай! Ти ще не сказав, хто ти такий.

— Я той, хто вихопив тебе з пекельного полум’я за мить до того, як ти мав перетворитися на жменьку попелу, — незворушно сказав хлопець. — Ярлах аб Конал нічого не помітив. Він щиро вважає тебе мертвим і вже кілька днів майстерно прикидається занепокоєним через твоє загадкове зникнення.

— Кілька днів? — перепитав Шимас.

— Точніше, одинадцять. Я тримав тебе вві сні, поки ти одужував від ураження темною енерґією.

— Це відповідь на питання „що ти зробив“, — зауважив Шимас. — А я хочу знати, що ти собою являєш.

Хлопець стенув плечима.

— Можеш називати мене диннеші. Я не заперечуватиму.

Шимас аж підстрибнув і мало не випустив з рук свою пізню вечерю — чи, може, ранній сніданок.

— Диннеші?! — недовірливо вигукнув він. — Хочеш сказати, що ти янгол?

— Ти вжив назву з чужої для нашого світу лейданської мови, якою ви самі не розмовляєте. Краще називай мене по-народному — диннеші.

— Але й шінанська чужа для цього світу, — зауважив Шимас майже бездумно. Він досі не міг оговтатися від щойно почутого і так само не міг вирішити, вірити йому в це чи ні. З одного боку, його порятунок від смерті був незаперечним фактом. А з іншого ж, Шимас завжди сумнівався в існуванні янголів Дивових — або, як називали їх відьми та звичайні люди, диннеші. За великим рахунком, він сумнівався і в існуванні самого Дива…

— Шінанську ми сприймаємо, — відповів хлопець, що назвався диннеші, — бо нею розмовляють люди, для яких наш світ уже давно став рідним. Ми довго прожили в світі без людей, нам було нудно й нецікаво, тому поява ваших предків вельми потішила нас. А ще дужче ми зраділи, коли шінанці подолали демонів та чудовиськ на Абраді. Тоді багато з нас знову повірили в Творця Світів — у того, кого ви називаєте Дивом.

Шимас спантеличено кліпнув очима.

— А хіба існування Творця є для вас предметом віри?

— Так само як і для людей. Ми теж ніколи не бачили Його і можемо тільки вірити в Нього. Або не вірити. Або сумніватися. Загалом, ми не дуже відрізняємося від вас, хіба що досконаліші, практично безсмертні й маємо єдиний сенс у житті — наглядати за цим світом.

— Гм… Гарно ж ви впоралися зі своїм обов’язком! Нечисть захопила Абрад, може, й інші континенти, якщо вони є… — Шимас зробив паузу, проте диннеші ніяк не прокоментував це припущення, — …прадавнє людство було винищено до ноги, а ви весь цей час наглядали за світом.

— З цим ми нічого вдіяти не могли, Шимасе аб Нейване. Захист землі від нечисті — справа людей. А ми — небесні воїни Останнього Дня. Коли ми виступимо проти Темряви, то неминучим наслідком такої битви буде знищення всього світу.

Шимас кивнув. Про Битву Останнього Дня він чув не вперше.

— Отже, відьми мали рацію. В часи Мор Деораху вони твердили, що не зашкодить просити благословення Небес, але не варто закликати їх на допомогу — ще, чого доброго, відгукнуться.

— Понад шістнадцять сторіч тому я зустрічався з однією відьмою, — сказав диннеші. — Вона відома у вашій історії, як Мейнір вер Гільде, хоча тоді її звали Мйорнірд Сверірдатір. Дуже розумна була жінка, недарма прожила майже сімсот років — її досягнення ніхто з відьом так і не перевершив, навіть близько не підійшов. Вона поставилася до моїх слів дуже серйозно, не те що ваші друїди — тоді так називалися чаклуни. Річ у тім, що Битву Останнього Дня ми могли розпочати в одному з двох випадків: або на заклик більшості людей, або коли нечисть цілком поглине земний світ. Поки людей не було, Ворог не поспішав з експансією, прагнув подовжити задоволення…

— А ще йому перешкоджали дракони, — зауважив Шимас.

Диннеші недбало відмахнувся:

— Ой, облиш! Дракони ніколи не були серйозними гравцями у протистоянні Світла та Темряви і ні на що не могли вплинути. Інша річ — люди. Коли в цьому світі з’явилися шінанці, серед нас знайшлося чимало таких, хто хотів прискорити події. Вони насилали на ваших предків сни, в яких закликали благати про допомогу — і не самого Творця, бо так не подіяло б, а Його воїнів. Я ж не поділяв нетерпіння своїх братів, тому через Мейнір порадив відьмам захищати людей від таких снів.

— А чому інші диннеші так прагнули Битви? — запитав Шимас, уже остаточно вирішивши для себе, що вірить співрозмовникові. — Ти сам сказав, що це означало б загибель світу.

— І водночас наше звільнення та надію на краще майбутнє. Хтось із нас щиро вірить, а хтось просто сподівається, що після Битви Останнього Дня Творець забере нас до себе — у місце, яке ви називаєте Кейґантом.

— То зараз ви не мешкаєте в Кейґанті?

— Авжеж ні. Нашу домівку відьми називають Ґвифіном. Ніколи не чув про це?

— Чув, звичайно. Тільки, здається, в їхньому уявленні Ґвифін не окрема частина Всесвіту, а лише перший, найнижчий рівень Кейґанту.

Диннеші знову знизав плечима.

— Яка, власне, різниця — окрема частина чи нижчий рівень. Все одно нам далі дороги немає, тож ми мешкаємо у Ґвифіні і просто спостерігаємо за подіями на землі.

— А іноді втручаєтеся, — додав Шимас, доївши останній шматок смаженого м’яса. — Я, звісно, не протестую, це було б дурістю з мого боку, та все ж: чим я заслужив на порятунок?

— Твої заслуги тут ні до чого. Просто те, що сталося, було неправильним. Щось пішло не так, якийсь невідомий нам чинник порушив природний хід подій. Ти фахівець із пророцтв і маєш добре знати, що передбачення на зразок Пророцтва про Першу завжди стають зрозумілими лише після того, як вони здійсняться. І тоді всі починають говорити: мовляв, бачте, така і така провидиця знала про це ще хтозна скільки сторіч тому. Досі ще нікому не вдавалося завчасно розгадати невідворотне пророцтво — а ти його розгадав.

— Так воно ж, як я розумію, вже здійснилося, — заперечив Шимас.

— На цей момент, так, усе пророцтво вже здійснилося, — підтвердив диннеші. — Хоча тоді, коли ти розповідав про нього Ярлахові аб Коналу, останні два пункти лише перебували на стадії здійснення. Проте найголовнішого й досі не сталося — відьми ще не збагнули, що принцеса Ейрін має Первісну Іскру.

— Зате про це вже знають чорні чаклуни, — стривожено мовив Шимас. — Завдяки мені… Хоча ні. Від мене про це дізнався Ярлах, а хтось інший, що стоїть вище за нього, знав і раніше, бо дівчину збираються зупинити, не пустити на Тір Мінеган, мабуть, захопити в полон… — Він рвучко скочив на ноги. — Треба негайно попередити відьом! Не можна дозволити, щоб Первісна Іскра стала полонянкою чорних чаклунів…

— Сядь! — наказав йому диннеші, і в його мелодійному голосі почулися сталеві нотки. — Ти нікого не попередиш, бо немає кого попереджувати. На всьому Півдні зараз перебуває лише п’ятеро відьом. Одна з них прямує до Конві, решта четверо, включно з принцесою Ейрін, вирушили в Іхелдиройд, щоб перетнути Двар Кевандір. Їх ти вже не наздоженеш. А поки сам доберешся до Північного Абраду, все буде вирішено.

Скорившись владному поглядові мудрих, мало не старечих очей на хлопчачому обличчі, Шимас знову сів.

— Тому ти й переніс мене сюди? Щоб я не зміг втрутитись?

— Саме тому, — підтвердив диннеші. — Але не бійся, я не кину тебе серед степу напризволяще, в самій лише професорській мантії. Ти матимеш усе необхідне для комфортної подорожі. — Наступної миті неподалік від них з’явився цілком споряджений кінь з припасованими до сідла сумками. Він був злякано заіржав, та вже за секунду заспокоївся, нахилив голову і став скубти траву. — В сумках знайдеш і одяг, і гроші, і дорожнє спорядження, та ще й кілька цікавих книжок, щоб не нудьгувати під час відпочинку.

— Дякую, — сказав Шимас, утім, без найменшого ентузіазму. — Та краще б ти десь потримав мене весь цей час. Я, знаєш, геть незвичний до подорожей. Відколи оселився в Кованхарі, лише зрідка покидав його, та й то їздив у сусідні містечка та села. Востаннє це було ще чотири роки тому. З мене кепський мандрівник.

— Нічого, пристосуєшся. Радій, що я не залишив тебе на поталу твоєму вчителеві. Власне кажучи, смерть була б найвірнішою ґарантією твоєї мовчанки, але тоді б я не зміг з’ясувати, як тобі вдалося розгадати це пророцтво.

— Ну, воно досить просте…

— Бували й простіші невідворотні пророцтва, над тлумаченням яких марно сушили собі голови найвидатніші чаклуни своєї доби. Супроти завчасного їх розгадування повстає сама світобудова. Гадаєш, випадково в обидва переклади Пророцтва про Першу вкралися такі елементарні помилки? Гадаєш, ти перший припустив, що його авторство належить лахлінській провидиці? Принаймні, відьми ніколи не мали щодо цього упередження, бо найвидатнішою з відьом часів Мор Деораху була якраз лахлінка. Одначе щоразу виникали певні обставини, які перешкоджали подальшим дослідженням, а записи про них губилися. За лоґікою речей, наблизившись до розгадки, ти мав би, приміром, важко захворіти. Або гірко запити. Або ж закохатися до нестями в яку-небудь гарну жінку, яка змусила б тебе забути про все на світі. А могло трапитись і так, що ти в невдалий час опинився б у неналежному місці, і хтось випадково проштрикнув би тебе ножем… Але нічого цього з тобою не сталося. Ти продовжував працювати і зрештою докопався до істини. Оце мене й дивує. Схоже, тобі притаманна якась особлива властивість, що дозволяє протистояти неминучому. Я хочу з цим розібратися.

— Що ж, розбирайся, — сказав Шимас. — І я також розбиратимусь. Твоя розповідь мене заінтриґувала — а я науковець і люблю загадки… Гм, хоча вже зараз бачу одну обставину, яка вписує мій випадок у зображену тобою схему. Зробивши своє відкриття, я відразу пішов до Ярлаха аб Конала — а він, якби не твоє втручання, вбив би мене. Крім того, він був такий наляканий, що, закладаюсь, нікому не розповів про розгадане пророцтво. Навіть своїм товаришам по спілці чорних чаклунів — і їм особливо. А отже, доля таки стала мені на заваді.

Диннеші скрушно зітхнув.

— Оце мене й дратує в розумниках — вічно вони докопуються до істини. Ні щоб просто тішитися зі свого порятунку… — Якусь хвилю він вагався. — Ну, гаразд, скажу тобі правду. Тільки спершу вислухай, не поспішай обурюватися. Щойно ти повідомив Ярлахові аб Коналу істинне значення пророцтва, я, як і всі диннеші, відчув сильне збурення реальності і став стежити за вами. А коли твій учитель напав на тебе, ти відреагував дуже швидко для людини, тим більше заскоченої зненацька, і встановив надзвичайно потужний блок, який мав відбити удар. Темна енерґія частково розсіялася б, а частково влучила б рикошетом у Ярлаха. Її було б замало, щоб спалити його дотла, але цілком вистачило б, щоб убити. Після цього я все одно мусив би викрасти тебе, а на ранок, знайшовши поважного маґістра аб Конала, вбитого чорними чарами, усі б вирішили, що це зробив прислужник Китрайла. Без сумніву, ти був би одним із підозрюваних, можливо, знайшлися б і свідки, що бачили тебе ввечері, коли ти йшов до Пророчої Вежі, а твоє зникнення розцінили б за визнання провини.

Шимас здригнувся. Тоді й справді склалася б кепська ситуація. Інша річ, якби він залишився й негайно викликав Чаклунську Варту — за свіжими слідами можна легко встановити, хто застосував чорні чари. А от наступного дня, та ще й з огляду на його зникнення, яке всі вважали б за втечу з місця злочину…

— Я мав кілька миттєвостей на роздуми, — вів далі диннеші, — і врешті вирішив послабити твій захист, щоб темна енерґія зруйнувала його. А далі все відбувалося так, як я вже розповідав. Тож тепер, повернувшись до Кованхара, ти зможеш викрити Ярлаха аб Конала як чорного чаклуна. А свою відсутність якось поясниш. Тільки не раджу розповідати про мене, вигадай щось правдоподібніше.

— Щось вигадаю, — пообіцяв Шимас. — Хоча серед чаклунів є й такі, що щиро вірять у ваше існування, я дуже сумніваюся, що бодай хтось із них мав з вами справу.

— Не мав, — підтвердив диннеші. — І жодна з нині живих відьом не мала. У цьому тисячолітті ти єдина людина, що бачила справжнього диннеші. От у часи Мор Деораху ми набагато частіше спілкувалися з вами. Надто ж у перші сто років після появи в нашому світі шінанців.

— До речі, — запитав Шимас. — А хто насправді переніс сюди Ініс Шінан?

— Не ми, це точно. Не тому, що не хотіли, а просто не могли. І Ворог цього не робив, тут північні духівники помиляються. Йому не потрібні були люди, він заселяв землю своїм поріддям.

— Тоді залишається Див?

Диннеші невпевнено кивнув:

— Можливо, Він. Особисто я щиро вірю, що така була воля Творця Світів. Однак не виключаю, що тут діяли інші сили, про які ми не маємо ні найменшого уявлення…



Розділ VIII

Тиндаяр

У Тиндаярі було темно, хоч в око стрель, і навіть маґічний зір не дозволяв нічого побачити. Проте Ярлах аб Конал ішов упевнено, керуючись потоками темної енерґії, що мали привести його в призначене місце. Кожна тутешня миля дорівнювала майже тисячі миль на поверхні, тож навіть з його неквапною старечою ходою до Тилахмора залишалося йти не більше двадцяти хвилин.

Маґістра аб Конала вражали можливості, що їх надавав Тиндаяр. Особлива структура тутешнього простору дозволяла за якісь дві години перетнути весь Абрад від його північного краю до південного, протягом дня обійти довкола земного світу, а за лічені місяці детально дослідити його, нанести на карту всі острови, можливо, знайти інші континенти, яких досі не виявила жодна з численних морських експедицій.

Ярлах не розумів, чому ще в часи Мор Деораху Темний Володар зненацька закрив для своїх земних слуг доступ до Тиндаяру і чому, коли нещодавно відкрив його знову, дозволив з’являтися тут лише кільком обраним. Відповідь на друге питання маґістр аб Конал отримав від Шимаса, дурного хлопчиська, якого йому довелося вбити. Він зробив це з великим жалем, проте не міг учинити інакше. Річ навіть не в тому, що Шимас подався б зі своїм відкриттям до відьом. Найбільше Ярлаха злякало, що він мимоволі розкрив таємницю, яку з тих чи інших причин Володар йому не довірив. Через те і вбив бідолашного Шимаса — аби ніхто не довідався, що він знає про Первісну Іскру юної відьми Ейрін вер Келлах… то пак, тепер уже Ейрін вер Ґледіс.

Отож цю інформацію Ярлах тримав при собі, нікому з чорних братів не обмовився жодним словом і щовечора з острахом лягав спати — бо саме вві сні йому являвся Темний Володар. Він гадки не мав, скільки ще таких чаклунів у їхньому світі і чи є вони взагалі. Йому було відомо лише про шістьох, що мали дозвіл подорожувати Тиндаяром і спілкувалися вві сні з вищими демонами. Усі шестеро були Ярлаховими підлеглими, належали до очолюваного ним темного кола, і саме на них було покладено завдання захопити принцесу Ейрін.

Попервах старий маґістр неабияк пишався тим, що Китрайл ушанував його своєю увагою, відзначивши як одного з найдовіреніших слуг. Проте згодом Ярлаха почала бентежити та увага, яку приділяв йому Володар, замість просто поговорити з ним один-єдиний раз, підкресливши цим важливість його місії, а подальше з’ясування деталей доручити котромусь із наближених демонів. Чому великий та могутній Китрайл надає такого значення подіям в одному з численних світів, де точиться запекла боротьба між Світлом та Темрявою? Хіба він не мусить займатися стратеґічними питаннями, розглядаючи окремі світи лише як пішаки на безмежній шахівниці Всесвіту? Чи, може, мають рацію відьми, які вперто наполягають на своїй єретичній тезі „Див один — Китрайлів багато…“

Ярлах не хотів про це думати, але просто не міг не думати. Якщо твердження відьом справедливе, то виходить, що Темний Володар — не рівний Дивові суперник, який бореться з ним за владу, а лише дрібний капосник, чиї амбіції не простягаються за межі цього світу. Щось на зразок ватажка зграї розбійників, який прагне встановити контроль над невеличкою територією в межах королівства, але навіть у мріях не сміє зазіхати на корону…

Коли Ярлах наблизився до потрібного місця, довкола посвітлішало. Ні, темрява й далі залишалася непроглядною, однак його чаклунський зір почав працювати. Цим зором він побачив шістьох чоловіків, що стояли колом і, об’єднавши свої сили, спрямовували потужний струмінь темної енерґії вгору, до джерела того примарного світла, яке й дозволяло функціонувати маґічному зору. Сьогодні тут було вже набагато світліше — ще два-три дні, й тунель дістанеться до поверхні. Під кінець залишиться тільки тонесенька перетинка, яку зможе легко зруйнувати й один чаклун.

Ярлах був задоволений. Пастка буде готова навіть раніше, ніж він планував. І це при тому, що від самого початку доводилося працювати у трьох місцях, прокладати тунелі й тут, поблизу Тилахмора, і в Евраху, і в Бруахайлі, оскільки було невідомо, яким шляхом відьми повезуть свою нову сестру. З погляду швидкості, найзручніше було проїхати чотириста миль до Тір Егіну, сісти в Бруахайлі на корабель і поплисти прямісінько на Тір Мінеган. Проте Ярлах сумнівався, що Ейрін вер Ґледіс обере цей маршрут. Він вважав, що вона захоче подорожувати сушею, щоб побачити якомога більше нових країн, а не лише безкраї простори західного Океану Івирид. Тому від самого початку був певен, що на них чекає зустріч в Евраху, але помилився — принцеса виявилася ще допитливішою, ніж він думав, і вирішила податися через Двар Кевандір. Зрештою, це було й на краще. Сімнадцята миля Іхелдиройдського тракту видавалась ідеальним місцем для засідки. Тут відьми точно зроблять зупинку — якщо не на ночівлю, то на обід.

Від кола з шести чаклунів відокремився невисокий худорлявий юнак і, підійшовши до Ярлаха, шанобливо вклонився:

— Вітаю, вчителю.

— І тобі добридень, Йорверте, — відповів він. — Бачу, робота йде на лад.

— Так, учителю. Жодних проблем. Хоч і дратує, що так повільно. Вшістьох ми напевно сильніші за будь-якого демона, але він вирив би тунель за кілька хвилин.

— Зате, на відміну від нас, демони не здатні переходити між земним світом та Тиндаяром без тунелю, — зауважив Ярлах. — У кожного є свої слабкі та сильні сторони. Крім того, я вже тобі казав, що не хочу ризикувати. Демон міг викликати землетрус, а нам це ні до чого. Простіше й надійніше обійтися власними силами.

„А ще простіше було б не рити ніякого тунелю,“ — подумав він. — „Проникнути в Кардуґал, схопити дівчину й переміститися з нею в Тиндаяр…“

Безумовно, вони б так і вчинили, якби не присутність у Кардуґалі відьом. Був ризик, що одна з них саме цієї миті випадково опиниться поруч, і все полетить шкереберть, а Темний Володар вимагав діяти лише напевно. Тепер Ярлах розумів, як це важливо. Шкода, що в Ан Нувіні завчасно не виявили Первісну Іскру, тоді б узагалі не виникло жодних проблем…

— Зрештою, — знову заговорив Ярлах, — ми й без демонів упорались. А більше одного тунелю не знадобиться. Все одно другої спроби не буде — відьми нам її не дадуть. Ми просто не маємо права на помилку.

— А якщо… — Йорверт помовчав у нерішучості. — Вчителю, ви ж розумієте, все може трапитись. Якщо пастка не спрацює, що будемо робити? Так і відпустимо принцесу на Тір Мінеган?

— Ні, не відпустимо. Власне, тому я й прийшов. Учора отримав остаточні інструкції від Володаря. У тому разі, якщо нам не вдасться захопити Ейрін вер Ґледіс, її наказано вбити. („А потім,“ — уже про себе додав Ярлах, — „нам неодмінно накажуть розпочати пошуки вагітної жінки, що має народити нову відьму…“) З огляду на це, засідка буде численніша, ніж ми планували. Завтра я доправлю до Тилахмора десяток кованхарців. Ви шестеро приєднаєтеся до них і напередодні прибуття відьом вирушите на сімнадцяту милю. Видаватимете себе за мешканців Торфайну, що їдуть на весілля у Ферманах. Ти гратимеш роль брата нареченої.

— Серед нас буде дівчина? — скривився Йорверт.

Хоча серед слуг Темного Володаря були й жінки, більшість чорних чаклунів ставилися до них з осторогою і не довіряли їм ні серйозних справ, ні важливих секретів. На це були вагомі підстави: попри значну чисельну перевагу в Темному Братстві чаклунів-чоловіків, жінки-чаклунки зраджували його набагато частіше. І ніхто не міг пояснити, чому так виходить — чи то в цьому винна жіноча слабкість, чи, може, причина в тій незбагненній, ірраціональній симпатії, яку почувають до відьом мало не всі чаклунки…

— За дівчину не турбуйся, — сказав Ярлах. — Вона лахлінка, душею та тілом віддана нашій справі.

— Це інша річ, — кивнув Йорверт.

Сам Ярлах не любив лахлінських чорних, вони були аж надто фанатичні, та водночас цінував їх за слухняність і готовність без зайвих питань виконати будь-яке завдання. Вони охоче жертвували собою — і цю самовіддану жертовність, за злою іронією, виховували в них лахлінські проповідники та поборники, що вважали себе найвірнішими слугами Великого Дива…

— Крім вас шістнадцяти, — вів далі Ярлах, — я планую залучити ще з дюжину наших людей. Вони чекатимуть поблизу і прибудуть на сімнадцяту милю незадовго до відьом, під виглядом звичайних подорожніх.

— Нічогенька армія, — кивнув Йорверт. — Та, боюся, проти трьох навчених відьом цього буде замало. До того ж ми втратимо перевагу раптовості, бо не нападемо відразу, а спершу спробуємо захопити принцесу.

— Я розумію. Однак ідеться не про те, щоб здолати цих відьом, а лише пробити їхній захист для одного влучного удару в молоду, безсилу, ненавчену відьму. — Тут Ярлах гмикнув. — Правда, є досить висока ймовірність, що Ейрін вер Ґледіс охоронятиме не троє відьом, а більше. За моєю інформацією, на днях до Тилахмора має прибути відьмачка Ґвенет вер Меган.

— Отакої! — похитав головою молодий чаклун. — А світ, виявляється, справді тісний. Мій дурний татусь…

— Йорверте! — суворо урвав його Ярлах. — Не кажи так про свого батька. Май повагу до людини, чиє ім’я носиш і чий титул згодом успадкуєш.

Йорверт збентежено потупився.

— Даруйте, вчителю…

— Гаразд, забули. То що там твій батько?

— Тиждень тому мені стало відомо, що він намагався засватати для мене цю дівицю Ґвенет.

— Мотиви твого батька мені зрозумілі. З його погляду, було б дуже вигідно одружити тебе з відьмачкою. Він же не знає, що ти один з нас.

— І хай ніколи не дізнається, бо інакше позбавить мене спадку, — підхопив Йорверт. — На щастя, відьмачка йому відмовила, не побажала навіть зустрітися зі мною… Гм, мушу визнати, що її катеґоричність таки дійняла мене до живого. Хоч там як, а я найзнатніший з молодих чаклунів. До того ж катерлахець з материного боку, племінник ґрафа Коркайгського. Наш шлюб автоматично зробив би нас головними претендентами на катерлахський престол.

— Схоже, Ґвенет вер Меган знайшла вірніший спосіб здобути корону, — зауважив Ярлах. — Катерлахці завжди заздрили івидонцям, які мали аж двох королів-відьмаків. От вона й запропонує їм відьмака, як свого нареченого.

— Відьмака? — недовірливо перепитав Йорверт. — Хіба зараз на світі є чоловік-відьмак?

— Як з’ясувалося, є. Це якась темна і дуже заплутана історія, я ще не мав часу в ній розібратися. Та одно певно — відьмак справді є, його звати Бренан аб Ґрифид, і він брат Шайни вер Брі. Зараз їде назустріч сестрі, а Ґвенет вер Меган його супроводжує. Якщо вони не залишаться чекати в Тилахморі, а вирушать далі, то зустрінуться з ними десь на Двар Кевандірі. Отже, тоді нам доведеться мати справу не лише з трьома відьмами, а ще й з двома відьмаками.

Йорверт байдуже знизав плечима.

— Не бачу великої різниці. За силою відьмаки та відьмачки не перевершують чаклунів. Тим більше чорних.

Ярлах похитав головою:

— Тут я з тобою не погоджуся. Відьмацька сила має неабиякі переваги, надто ж коли йдеться про захист. Убити відьмаків майже так само важко, як і відьом… А втім, правда твоя. Нам без різниці, три відьми чи п’ять. Я певен, що наша пастка спрацює. — І він знову глянув угору. Йому здалося, що навіть за цей короткий час стало ще світліше. — Чудова робота, я пишаюсь вами всіма. А особливо, тобою.

Йорверт був неабияк улещений цією похвалою.

— Дякую, вчителю. Це все ваша наука. Хвала Володарю, що тоді я випадково вирішив піти на вашу лекцію.

Ярлах поплескав його по плечу.

— Я не вірю у випадковості, мій хлопчику. То була доля, і ніщо інше. Складай подяку Володареві не за сліпий випадок, а за те, що його воля привела тебе до мене.

Насправді ж це була не Володарева воля, а його власна. Маґістр аб Конал не вірив у щасливі випадки, але ще менше покладався на долю. Коли на навчання до Кованхара прибув юний син герцоґа Нарвонського, одного з трьох найвпливовіших вельмож Тір на н-Ґалу, чимало викладачів прагнули запопасти собі такого учня. Ярлах діяв не так прямолінійно, як решта, він обрав для своїх цілей одну студентку — слабку чаклунку, недолугу провидицю, але дуже вродливу дівчину, — і вправно витлумачив її звичайний дівочий сон, як пророцтво про те, що вона стане дружиною родовитого юнака, буде називатися „леді“, матиме титул князівни, а згодом стане ґрафинею або герцоґинею. Дівчина була невеликого розуму, тому без вагань повірила словам свого професора, і водночас їй вистачило кмітливості зорієнтуватися, що наразі в Кованхарі є лише один такий юнак.

Йорверт був приємно здивований увагою з боку такої блискучої красуні, бо сам мав непоказну зовнішність, і місцеві студентки не квапилися дарувати йому свою ласку. Вони чудово розуміли, що старший герцоґів син візьме собі за дружину лише якусь принцесу, та аж ніяк не просту чаклунку. Що ж до звичайної любовної інтрижки, то для цього вистачало й інших, набагато привабливіших хлопців. А от дівчина, обрана Ярлахом, була свято переконана в істинності свого пророчого сну, тому довго не комизилась і після короткої прелюдії поступилася своєю незайманістю. Найбільша іронія полягала в тому, що Йорверт не просто закохався в неї, а по-справжньому покохав і навіть збирався одружитись попри всі батькові заперечення. Ярлаха ж це нітрохи не влаштовувало. На той час дівчина вже виконала свою місію — заради неї Йорверт почав ходити на лекції з тлумачення пророцтв і невдовзі захопився цією наукою. Тому маґістр орґанізував для його коханої нещасний випадок, причому обставив усе так, що змусив убитого горем хлопця запідозрити причетність до цього власного батька.

Йорверт виявився дуже сильним і здібним чаклуном, чимось він нагадував Ярлахові Шимаса аб Нейвана, коли той був студентом. Проте, на відміну від Шимаса, непохитного у своїй праведності, Йорверта легко вдалося скерувати на стежину, яка зрештою привела його на службу Темному Володареві…

— Мене ще одне непокоїть, учителю, — промовив Йорверт. — Що буде, коли в пастку потрапить не лише принцеса, а й котрась із відьом? Або вони гуртом кинуться слідом за нею?

— Не турбуйся, все буде гаразд. Коли ви прокладете тунель, я встановлю уздовж нього кілька захисних плетив, налаштованих таким чином, щоб не пропустити носія пробудженої Іскри. На їх подолання відьми згають щонайменше дві-три хвилини. Цього мені вистачить, щоб прикликати демона, він забере дівчину до Ан Нувіну, а сам я накиваю п’ятами… — Ярлах трохи помовчав. — Я не соромлюся цих слів, Йорверте. Коли маєш справу з відьмами, раджу забути про гордощі. Вони шкідливі для життя…



Розділ IX

Іхелдиройдський тракт

Широка, добре втоптана дорога тяглася пагористою рівниною і губилася біля обрію, з-поза якого здіймалися велетенські гори з укритими сніговими шапками вершинами. Бренан і раніше бачив гори, одного разу навіть здійснив перехід через Данварський Хребет, прямуючи з Ентриму в Ґвеннед, проте ці гори навіть на такій відстані заворожували його своєю могутньою величчю.

Абрадці говорили, що Північ та Південь сполучає Двар Кевандір — а роз’єднує їх Двар Кевандір. Попервах Бренан не міг збагнути цієї приказки, вважав її якоюсь дурнуватою софістикою, аж поки не довідався, що Двар Кевандіром називається не лише перешийок між Північним та Південним Абрадом, а також і гірський масив, що розкинувся вздовж усього перешийку від західного узбережжя до східного. Сам перешийок Двар Кевандір був не такий малий, щоб перешкоджати всебічним контактам Півночі з Півднем, зате гори Двар Кевандір надійно розмежовували єдиний континент і територіально, і політично, і навіть цивілізаційно.

Утім, сам Бренан, що зріс на Лахліні, не вбачав великої різниці між північанами та південцями. Ну, гаразд, на Півночі люди були освіченіші й не такі забобонні, тут було більше шкіл та університетів, серед вищих верств суспільства ширилося реліґійне вільнодумство. Але й ті південці, з якими він мав нагоду спілкуватися, справляли враження цілком нормальних людей, хіба трохи обмежених — так, скажімо, городяни з Півдня зазвичай мали світогляд пересічного північного селянина. Ще південці не любили чаклунів та відьом — проте й північани аж ніяк не молилися на них, просто були практичніші, розуміли всю вигоду від широкого вжитку чарів, тому не дозволяли фанатичним духівникам морочити собі голови казочками про гріховність маґії. Вони сміливо застосовували чари і в побуті, і в мануфактурному та цеховому виробництві, і в різних ремеслах, і в хліборобстві та скотарстві, тож унаслідок цього Північ була заможнішою за Південь з його традиційним господарством. Мабуть, південці давно б збунтувалися проти своєї Духовної Ради і змусили б її скасувати обмеження на маґію, якби не наявність у Південному Абраді багатьох корисних копалин, майже цілком відсутніх на Півночі, не бавовна та шовк і не екзотичні фрукти та чай. Тому Півдневі було чим торгувати з Північчю; здебільшого така торгівля велася морем, хоча деякі купці віддавали перевагу суходолу й вели свої каравани через Двар Кевандір, старовинним трактом, який тут, у Ґулад Данані, називався Іхелдиройдським, а по той бік гір, в Іхелдиройді, — Дананським.

Саме один з таких караванів і рухався їм назустріч. Він був не дуже великий, але, вочевидь, мав недосвідченого керманича, який дозволив підводам та фурґонам розтягтися по всій ширині тракту. Проте Довнал аб Конховар, герцоґ Тилахморський, не став надсилати вперед ґвардійців з наказом розчистити шлях, а просто запропонував своїм супутникам з’їхати на узбіччя і там зачекати. Він з великою повагою ставився до торговців, що сплачували до його скарбниці мито за проїзд Іхелдиройдським трактом, і всіляко заохочував їх користуватися цією дорогою, а не обирати шлях по морю.

Лише опинившись разом з дюжиною ґвардійців на узбіччі, Бренан та Ліам помітили, що з ними немає самого герцоґа і Ґвен — ці двоє обрали інший бік тракту. Бренан ще встигав перетнути дорогу перед носом у каравану, але відмовився від такої хлопчачої витівки й лише роздратовано промимрив:

— От же ж нахаба!..

— Та облиш, Бренане, — заспокійливо мовив Ліам. — Твої ревнощі безпідставні. Він нітрохи не цікавить Ґвен. Вона від’їхала з ним просто із ввічливості.

— Або щоб подражнити мене, — припустив Бренан, похмуро спостерігаючи за тим, як Довнал аб Конховар щось розповідає Ґвен, а та слухає його і прихильно всміхається.

— Аж ніяк, — заперечив Ліам. — Моя люба сестричка геть не вміє кокетувати. Мабуть, і не знає, що це таке. До того ж… Ну, скільки ще разів тобі казати, Бренане. Ґвен така наївна, що й гадки не має про твоє… гм, захоплення нею. Якщо хочеш, я натякну їй…

— Навіть не думай, — суворо попередив його Бренан. — Ні слова про це.

Минув майже тиждень, відколи вони прибули до Тилахмора, де, за домовленістю з Шайною, мали чекати на неї, і весь цей час герцоґ завзято упадав коло Ґвен, буквально переслідував її з ранку й до самого вечора. Загалом, Довналова поведінка була цілком зрозуміла: нещодавно йому минуло двадцять п’ять, він овдовів три роки тому, залишившись із двома малими дітьми, і вже шукав для них нову матір, аж тут нагодилася молода вродлива відьмачка, в яку просто неможливо не закохатися — це Бренан знав із власного досвіду. Проте від розуміння ситуації йому легше не ставало, і він уже шкодував, що Ґвен поїхала з ним та Ліамом. Хоча до їхнього прибуття в Тилахмор це здавалося йому чудовою ідеєю, і він насолоджувався кожним днем спільної подорожі, так само як до того радів кожному дневі, проведеному в її маєтку.

Також Бренан був дуже сердитий на незнайому йому принцесу Фіннелу, через яку Шайна та інші відьми затрималися на два зайві дні в Леннірі, щоб дати їй час зібратися в дорогу, а потім, знову ж таки, через ту саму Фіннелу, їхали повільніше, ніж розраховували, бо ця розніжена принцесонька швидко втомлювалася і просила бодай про короткий відпочинок. Про все це Бренан знав, оскільки Ґвен, хоч і позбулася разом з Іскрою можливості надсилати швидкі листи, зберегла досить сили, щоб накладати на папір відповідне плетиво для їх приймання, і щодня отримувала від Шайни звістки про перебіг їхньої подорожі. Бренан уже порахував, що якби не Фіннела, вони б зустрілися ще чотири дні тому. А він-бо так прагнув цієї зустрічі, і кожен зайвий день був для нього нестерпним.

Усі Бренанові сумніви щодо Шайни розвіялися вже після першого ж її листа, уривки з якого зачитала йому Ґвен. У них виразно відчувалося, що Шайна була приголомшена, збентежена, спантеличена правдивою історією свого походження, та водночас щиро раділа появі брата-відьмака, засипала подругу купою запитань про нього, просила переказати йому, що буде щаслива з ним зустрітися, що їм багато треба обговорити, надолужити згаяне за ці роки… Потім були й наступні листи, всі адресовані Ґвен — як і Бренан, Шайна вважала недоречним розпочинати їхнє знайомство з листування, — і в кожному з них вона переказувала йому вітання. Її слова йшли від самого серця, були сповнені тепла й ніжності…

Врешті йому стало несила терпіти, і він вирішив наполовину скоротити час чекання, поїхавши назустріч сестрі. Ліам негайно зголосився супроводжувати його, а тоді вже до них приєдналась і Ґвен. Отак вони втрьох потрапили до Тилахмора, де їм довелося затриматися через примхливу принцесу Фіннелу. Щоправда, сам Бренан збирався був продовжити подорож і зустріти сестру на Кліахському перевалі, проте Ґвен з Ліамом відмовили його, слушно наполягаючи на тому, що в горах дуже легко розминутися, і він тільки втратить час, який намагається виграти.

Та коли вчора ввечері від Шайни надійшло повідомлення, що вони вже проминули Двар Кевандір і зупинилися на ночівлю в передгір’ї, за півтора дня від Тилахмора, Бренан оголосив, що більше не збирається чекати і зранку вирушить у дорогу — з ними або без них. Тут ні Ґвен, ні Ліам нічого не могли заперечити, на цьому відрізку шляху вже було неможливо розминутися, і погодились їхати з ним. Довідавшись про це, Довнал аб Конховар надав їм у супровід своїх ґвардійців, хоча Бренан і Ґвен, відьмак та відьмачка, не потребували ніякої охорони, а буквально останньої миті й сам приєднався до них, вирішивши взяти дводенну відпуску від державних справ…

Коли караван проминув їх, вони знову повернулися на дорогу. Ґвен, помітивши Бренанове невдоволення, прилаштувалася між ним та братом, а герцоґ поїхав з іншого боку від Бренана і продовжив розповідати історію спорудження Іхелдиройдського тракту, всіляко наголошуючи при цьому на заслугах свого далекого предка, якого також звали Довналом аб Конховаром. У цьому збігові не було нічого надзвичайного, оскільки з давніх часів тилахморські князі, а згодом герцоґи, по черзі називали своїх старших синів то Довнал, то Конховар.

— Найбільші проблеми виникли з вибором перевалу через Хейнінський Кряж, — говорив герцоґ. — Ті перевали, до яких легко було дістатися північним схилом, мали важкий та небезпечний південний спуск — і навпаки. Король Іхелдиройду таки наполіг на Адвир-на-Кліаху. Зрештою, він був у своєму праві, бо більша частина Двар Кевандіру, як зараз, так і тоді, розташована на іхелдиройдських землях. Отож мій предок мусив звернутися до відьом з проханням розчистити шлях по схилу, запропонувавши, як платню, щорічний відсоток від дорожніх зборів. Попри чергові інтриґи з боку князя Еврахського, навесні сімсот сімнадцятого року від початку Мор Деораху угоду було укладено. Відповідно до неї, Тір Мінеган упродовж наступних трьох сторіч отримував десяту частину прибутку, що її давав Іхелдиройдський тракт.

— А чому ви кажете „від початку Мор Деораху“? — скориставшись паузою в розповіді герцоґа, запитав Бренан. Не те, що його дуже здивувало таке незвичне формулювання, просто йому вже набридло слухати Довналові балачки про тракт, і він ухопився за зручну нагоду, щоб змінити тему розмови. — Хіба це має значення?

— Загалом, ні, — відповів Довнал аб Конховар. — Цим я лише хотів показати вашому товариству, що не поділяю загальноприйнятого погляду на Мор Деорах, як на одномоментну подію, і не згоден з тим тлумаченням, яке дають йому наші духівники. Хоча визнаю, що з мого боку це було недоречне вихваляння. Для будь-якої освіченої людини, що звикла мислити самостійно, має бути цілком очевидним, що й північна доктрина, й південна однаково хибні з погляду лоґіки та здорового глузду.

Бренан відчув, як запаленіли його вуха. Помітивши це, Ґвен розсміялася:

— Ой, благаю тебе, не треба соромитись! Це ж не твоя провина, що ти досі не знаєш деяких речей, які здаються нам елементарними. Пан герцоґ зовсім не збирався звинуватити тебе в невігластві.

А Довнал мав збентежений вигляд.

— Перепрошую, лорде Бренане, що з необережності образив вас, — промовив він з невдаваним каяттям. — Спілкуючись із вами, я постійно забуваю, що ви лише торік прибули з Лахліну. Тож у вашому випадку необізнаність із цього питання в жоднім разі не є свідченням невігластва чи, боронь Диве, розумової обмеженості. Це просто прогалина у ваших знаннях про світ.

— І те, що вона досі збереглася, — зауважила Ґвен, — є моїм недоглядом. Ми надто захопилися практичними заняттями з маґії, і я приділяла мало уваги всьому іншому. А річ у тім, — стала пояснювати вона, — що духівники неправильно тлумачать слово „деорах“. Старошінанською мовою воно й справді означає „вигнання“, проте сенс, який вкладали в нього в ті часи, докорінно відрізнявся від пізнішого трактування. Про це свідчать тодішні документи, написані лейданською, де вживався термін „Magnum Conquestum“, тобто „Велике Завоювання“. А отже, саме поняття „деорах“ стосувалося не людей Шінану, яких за буцімто скоєні гріхи вигнали з чудового Старого Світу до жахливого Нового. Насправді „деорах“ було спрямовано на пекельних істот, що панували в той час на Абраді. Коли наші предки, що боролися проти нечисті, говорили про Мор Деорах, про Велике Вигнання, то мали на увазі вигнання з Абраду демонів та чудовиськ, завоювання континенту для людей. Таким чином, Мор Деорах не був актом перенесення Ініс Шінану зі Старого до Нового Світу. Того дня він лише розпочався — а його закінчення датують по-різному. Одні вважають, що Мор Деорах завершився в середині четвертого сторіччя, коли демони, переконавшись, що програють війну з людьми, повернулися до Ан Нувіну, а Ворог закрив за ними Тиндаяр. Інші стверджують, що Мор Деорах тривав до цілковитого знищення всіх чудовиськ на Абраді — які, на відміну від демонів, не стали нікуди втікати, бо не мають ні розуму, ні почуття самозбереження. Та якщо дотримуватися такої лоґіки, то треба визнати, що Мор Деорах ще не скінчився. Лише чотири століття тому було звільнено від чудовиськ Інісойд на Шогір, а віддаленіші острови й досі перебувають під їхньою владою. Хоч, звичайно, теперішня ситуація не йде в жодне порівняння з тими драматичними обставинами, в яких опинилися наші пращури, звідусіль оточені смертельними ворогами. Однак більшість давніх шінанців не розглядали своє перебування в Новому Світі, як кару небесну. Навпаки, вони пишалися тим, що їм випала велика честь звільнити його від Зла. А вчення про те, що наших предків вигнали зі Старого Світу за їхні гріхи з’явилося вже згодом. Воно прийшло… сам здогадайся звідки.

— Невже з Лахліну?

— Саме звідти. Після зникнення демонів увесь Абрад заполонили лахлінські проповідники, що доти й носа не потикали зі свого острова. І що найсумніше, нащадки відважних людей, які відвоювали в пекельних почвар величезний континент, охоче вірили цим проповідям. Звичайно, вони сприймали далеко не все з почутого, зокрема, вважали безглуздям заклики до відмови від тих благ, що їх дає маґія. Втім, через кілька століть південці таки визнали чари гріховними, але не стали кидатися в крайнощі й оголошувати відьомство та чаклунство злочином. Як не дивно, та саме на Півдні, дарма що він далі від Лахліну, це вчення пустило глибше коріння. Північани, принаймні, творчо переосмислили його, поклавши відповідальність за перенесення Ініс Шінану на Китрайла.

— Якраз у цьому я не бачу нічого дивного, леді Ґвенет, — сказав герцоґ Тилахморський. — Оскільки в Північному Абраді лахлінців знали краще, то їх тут більше недолюблювали й менше вірили їхнім проповідникам. Гадаю, цих проповідників узагалі не стали б слухати, якби не той незаперечний факт, що за весь час Лахлін не зазнав жодного нападу з боку пекельних почвар.

— На Лахліні, — похмуро мовив Бренан, — це вважають свідченням істинності їхньої Святої Віри і праведності тамтешнього способу життя. Цей спосіб передбачає цілковиту відмову від чарів і вбивство всіх, хто має хист до маґії.

Довнал нишком кинув на нього співчутливий погляд. Він, як і Ліам, знав Бренанову історію — щоправда, в трохи видозміненій формі, яка не шкодила репутації відьом. Коли найстарші сестри довідалися про Бренана, вони відразу збагнули, що шила в мішку вже не сховаєш, тому доручили Елайн вер Мовірнін, відьмі, що наразі мешкала в Ридихені, провести з ним переговори. У результаті було досягнуто домовленостей про узгоджену версію подій, пов’язаних з його народженням і життям на Лахліні, а натомість він отримав у власність чотири великі маєтки — один в Івидоні, один у Коннахті та два в Катерласі. Їх виторгувала для нього Ґвен, самому Бренанові було байдуже. Також найстарші запрошували його прибути на Тір Мінеган для навчання, проте він відповів, що вже має вчительку, та й у будь-якому разі, спершу збирається зустрітись із сестрою, а вже потім вирішуватиме, що робити далі. Хоча про одну послугу Бренан таки попросив — допомогти йому влаштувати переїзд з Лахліну на Абрад для материної сестри, тітки Лінед, та всієї її родини. Поки він вважав себе чаклуном, то нітрохи не хвилювався за них, бо був певен, що їм нічого не загрожує. Але тепер став боятися, що вони через нього постраждають. Рано чи пізно поборники довідаються про існування відьмака Бренана аб Ґрифида з Лахліну і почнуть шукати його родичів, щоб відігратися бодай на них. Він думав був змінити ім’я, проте Ґвен сказала, що вже запізно — всі відьми знають його, а багато з них, за її словами, так само нестримані на язик, як і звичайні жінки…

— Якщо не помиляюся, — промовив Ліам, — колись на Лахліні мешкали й чаклуни.

Ґвен ствердно кивнула:

— Так, мешкали, хоч і недовго. Потім їх звідти прогнали, але й під час їхнього перебування на Лахлін ніхто не нападав. І взагалі, він був вільний від нечисті ще тоді, коли на нього висадилися перші лахлінці, а отже, причина не в їхній присутності і не в їхньому способі життя.

— Є припущення, — сказав Довнал, — що острів захищають якісь стародавні блокувальні артефакти, на зразок відьомських дерайтирів, тільки набагато потужніші, довговічніші й сховані так глибоко під землею, що їх жодним чином неможливо виявити.

— Якщо й так, — зауважила Ґвен, — то вони геть не схожі на відьомські. Дерайтири, винайдені нашими попередницями ще в другому столітті, були здатні перекривати сполучення Тиндаяру із земним світом на невеликій території, але вони не могли завадити демонам та чудовиськам потрапляти на цю територію звичайним шляхом — сушею, повітрям або морем. А лахлінський захист узагалі не пускав їх на острів. З іншого ж боку, відомо про численні випадки, коли під час Мор Деораху чорні чаклуни приходили на Лахлін через Тиндаяр, і ніщо їм не заважало, тоді як відьомські дерайтири не розрізняли людей та нелюдів, вони блокували доступ до Тиндаяру для всіх. І взагалі, гіпотеза з артефактами має чимало слабких місць. Передовсім незрозуміло, хто їх тоді створив. Вони не могли з’явилися ще за часів прадавніх людей, бо в цьому випадку їхня цивілізація не загинула б у боротьбі з Ан Нувіном, а збереглася бодай на Лахліні. Це велика загадка і для відьом, і для чаклунів. Загадка, яку досі ніхто не зміг розгадати. А диннеші відмовлялися дати хоча б найменшу підказку… — Вона замовкла і швидко глянула на сонце, що вже пройшло дві третини шляху до зеніту. — Ну, гаразд, друзі. Бренан уже цілий ранок пробайдикував, тепер мусить трохи повправлятись у чарах. Подорож не звільняє його від навчання.

Герцоґ погодився з цим, хоч і було видно, що він не дуже радий. А Ліам хитрувато підморгнув Бренанові.

Притримавши своїх коней, Ґвен і Бренан зачекали, поки повз них проїде супровід і прилаштувались у хвості колони, кроків за десять від останнього ґвардійця.

— Тільки не треба нічого складного, — попросив Бренан. — Зараз я не зможу цілком зосередитись. Хвилююся перед зустріччю з Шайною.

— Я це помітила, — сказала Ґвен, огорнувши їх обох глушильними чарами. — Тому й не збиралася влаштовувати сьогодні занять, та це був єдиний спосіб спекатися Довнала. Ти вже даруй, але він страшенний зануда.

— А чого це ти вибачаєшся? — здивувався Бренан.

— Ну, ви ж із ним потоваришували. А я знаю, що чоловіки неполюбляють, коли хтось критикує їхніх друзів, тому й мовчала весь цей тиждень. Проте сьогодні мені вже урвався терпець — він причепився до нас, мов реп’ях, і з самісінького ранку просторікує про своїх предків, про їхні видатні досягнення… Роби щось простеньке, сам обирай собі вправи. Головне, хай у Довнала складеться враження, ніби ми справді проводимо заняття. Бо якщо він знову приєднається до нас, я цього не витримаю.

Бренан ухопив три найслабші маґічні нитки — червону, оранжеву та жовту — і поєднав над собою у нескладне плетиво, що знай миготіло різними барвами, створюючи враження постійного маніпулювання чарами. Водночас він думав про те, якими сліпими бувають жінки. А надто ж Ґвен — котра, схоже, зовсім не зналась на чоловіках. Не можна сказати, що Бренанові геть не подобався герцоґ, проте він так часто шукав його товариства головно для того, щоб завадити йому спілкуватися віч-на-віч із Ґвен. Це було зрозуміло всім — окрім самої Ґвен.

— Але ж дивина, — сказав Бренан. — Якщо Довнал так тобі наскучив, то чому ти, коли нас проминав караван, від’їхала з ним на інший бік дороги?

— Я поїхала в інший бік від нього, — пояснила вона. — Хотіла трохи відпочити від його теревенів. На жаль, він це помітив і попхався за мною.

— Ти вже давно могла натякнути йому, що він надто нав’язується.

— І цим образити його? Ні, краще помучитися кілька днів. От якби довелося затриматись тут надовго… — На цю думку Ґвен аж здригнулася. — На щастя, в цьому немає потреби. А уявляєш — Шайні вдавалося терпіти Довнала майже півроку, день у день.

— Ну, не думаю, що він залицявся до неї, — зауважив Бренан.

— Ясно, що ні, вона ж справжня відьма, — погодилася Ґвен. — Та річ не лише в залицяннях. На відміну від мене, Шайна завжди добре ладнала з чоловіками. Ще малою частенько гасала вулицями Абервена з міськими хлопчаками — у нас це не заохочується, але й не забороняється. А я воліла спілкуватися з дівчатами. Крім самої Шайни, близькими мені за віком серед сестер були лише дві дівчини, Меган і Ерліш, а їх я терпіти не могла, тому товаришувала з доньками мінеганських чаклунок, а коли підросла — і з ученицями нашої чаклунської школи. Першим хлопцем, з яким я по-справжньому зблизилася, був Ліам. Гм… А другим — ти. З тобою мені дуже пощастило. — Вона обдарувала його своєю променистою усмішкою. — Попервах я боялася, що між нами щось піде не так, щось завадить нам порозумітися, чи то я чимось відштовхну тебе, чи навпаки — знайду в тебе якісь неприємні риси. Та мої страхи були марні, все склалось якнайкраще. Мені приємно бути з тобою, а тобі… сподіваюсь, тобі так само приємно зі мною.

„О Диве, спаси й порятуй!“ — подумки заволав Бренан. Часом він просто не йняв віри, що вона досі нічого не помічає. Не прикидається, а справді не розуміє, що „приємно“ — це не те слово, яким можна описати його почуття до неї.

— Авжеж, Ґвен, — стримано підтвердив він. — Мені дуже приємно з тобою. Я теж радий, що все так склалося.

— А згодом, — вела далі вона, — коли краще пізнаємо одне одного, коли звикнемо бути разом, можемо й одружитися.

Від несподіванки Бренан втратив контроль над плетивом, і воно розсипалося в повітрі дрібними жаринками. Щоб опанувати себе й не бовкнути часом якоїсь дурниці, він мовчки став конструювати нові чари. А Ґвен допитливо подивилася на нього.

— Я шокувала тебе?

— Ну… трохи.

— Тоді вибач. Я розумію, що надто кваплюсь, випереджаю події, ми ж лише місяць знайомі, але… Невже ти ніколи про це не думав?

— Чом же, іноді думав, — зізнався Бренан. — А ти коли почала думати?

— З дня нашої зустрічі. — Ґвен кинула на нього ніяковий погляд і засовалась у сідлі. — Тільки зрозумій мене правильно. Відтоді, як я перетворилась на відьмачку, моє життя різко змінилося. Частково я залишилася відьмою, а частково стала звичайною дівчиною. Моя відьомська половина досі не може примиритися з цією зміною, проте звичайна дівчина в мені розуміє, що минулого вже не повернеш і треба просто жити далі, а не марнувати відпущений час на бідкання за втраченою Іскрою. Не думаю, що бодай колись я буду цілком готова до заміжжя, але одне знаю напевно: звичайний чоловік мені не пара. Нехай він буде хоч ґраф, хоч герцоґ, хоч король — все одно. Це зовсім не відьомська пиха, просто я не уявляю, як житиму з людиною, що ніколи не зможе зрозуміти мене, моєї сутності, моїх потреб, моїх прагнень — бо не розумітиме маґії. Залишався ще варіант із чаклуном, не всі вони такі нестерпні, трапляються серед них і досить лояльні до відьом… До речі, Ліам розповідав тобі, що до мене вже сваталися чаклуни?

— Мимохідь згадував про двох.

— Насправді їх було троє. За кілька днів до зустрічі з тобою я отримала листа від Торвала аб Гевіна, герцоґа Нарвонського з Тір на н-Ґалу. Він просив моєї руки для свого старшого сина Йорверта, що зараз навчається в Кованхарському Університеті. Я збиралась була відповісти йому, що без особистої зустрічі з лордом Йорвертом нічого вирішувати не стану, аж тут з’явився ти, і вже наступного дня я надіслала герцоґові ввічливу відмову. Вже тоді звичайна дівчина в мені знала, за кого хоче заміж, і чи не вперше моя відьомська половина була з нею згодна. Твоє існування стало для мене справжнім подарунком. Ти відьмак, а я відьмачка — ми з тобою ніби дві частини одного цілого. А те, що ти брат моєї найкращої подруги, це знамення долі. Нам просто судилося бути разом — і не біда, що я трохи старша за тебе. Це не варта уваги дрібниця. Правда ж?

— Так, правда, — кивнув Бренан, зберігаючи зовнішній спокій, хоча серце в його грудях то завмирало, то починало стрімко битися. — І я… я згоден з усім, що ти сказала. Це звучить розумно й переконливо. От тільки ти ні словом не обмовилася про почуття. Про кохання.

— Звичайно, ми на нього зачекаємо, Бренане. Нам нікуди поспішати. Попереду в нас хай і не таке довге життя, як у відьом, та все ж і не коротке. Кохання неодмінно прийде, інакше й бути не може. — У її голосі чулася непохитна впевненість. — Не для того ми зустрілися, щоб потім розбігтися. Зараз ти подобаєшся мені, я подобаюсь тобі, нам добре вдвох, і з часом це переросте в справжнє кохання. Я й так почуваю до тебе… ну, щось набагато більше, значно глибше, ніж просто симпатію. А ти… — Зненацька вона захвилювалася. — Ти ж ні в кого не закоханий?

Бренанові хотілося вигукнути: „Ще б пак, закоханий! У тебе! Яка ж ти сліпа…“ Проте він стримався й відповів:

— Я не кохаю жодну іншу дівчину, Ґвен. І раніше ні в кого не закохувався, навіть по-дитячому. За мого життя на Лахліні я не міг дозволити собі таку розкіш, батьки змалку твердили мені, що місцеві дівчата не для мене, що я маю уникати їх — як, власне, й хлопчачого товариства. А коли тато з мамою вмерли, і я переселився в Дервеґ… ну, там було кілька дівчат, що мені подобалися. Та коли я уявляв себе з котроюсь із них, переді мною відразу ж поставали й інші картини: як я випадково застосовую при ній чари, вона перелякано верещить, утікає від мене, кличе на допомогу поборників — і це враз розхолоджувало мене. Після переїзду на Абрад я постійно мандрував, ніде не затримувався більш ніж на кілька днів, де вже там шукати кохання. А легкоприступні дівчата, що їх Ліам називає „смачненькою дичиною“, мене ніколи не приваблювали.

— Знаю. — Ґвен подивилася вперед, де разом з герцогом на чолі загону їхав її брат. — Хоча, треба сказати, я надзвичайно нервувала того першого разу, як ти вирушив з ним на полювання. І дуже зраділа, коли переконалася, що ви справді полювали на звичайну дичину… А скажи, він пропонував тобі інший вид полювання?

— Тільки першого дня. Я твердо відповів, що це не для мене, і він більше не торкався цієї теми. Ліам лише вдає з себе безцеремонного, а насправді він дуже делікатний.

— Атож, він такий. Я рада, що ви потоваришували.

— Це цілком Ліамова заслуга. Він навчив мене дружбі… Тобто, ви вдвох мене навчили. До зустрічі з вами я взагалі не мав ні друзів, ні подруг. Якщо, звісно, не рахувати малих кузин Ґрайне та Марвен.

— Сумуєш за ними?

— Важко сказати. Часом вони були нестерпні. Я їх дуже любив, а вони мене… ну, десь у глибині душі, мабуть, таки любили, але рідко це показували. Намагалися ставитись до мене, як і решта родини.

— Все зміниться після їхнього переїзду на Абрад, — запевнила його Ґвен. — Тут ти будеш для них благодійником, завдяки тобі вони стануть шляхетними панночками. Звичайно, якийсь час боятимуться тебе, але згодом дурні лахлінські забобони вивітряться з їхніх голівок. На це не знадобиться багато часу. Вони ж малі, а діти швидко змінюють свої погляди. Коли побачать, з якою повагою ставляться до них люди через те, що їхній двоюрідний брат — відьмак, а двоюрідна сестра — відьма, то перестануть зважати на думку батьків.

— Сподіваюся, так і буде, — зітхнув Бренан.

Наступні півгодини обоє їхали, не зронивши ні слова, і лише час від часу обмінювалися трохи збентеженими поглядами. Зазвичай Бренан не почував ні найменшої ніяковості від мовчанки у Ґвенинім товаристві, проте така відверта і вельми несподівана за змістом розмова про їхнє майбутнє добряче спантеличила його. З одного боку, Ґвен пропонувала йому те, чого він і сам хотів мало не з першого дня знайомства з нею. А з іншого ж — ця її пропозиція була продиктована не так почуттями, як практичними міркуваннями. Безумовно, почуття також мали значення, і якби Бренан не сподобався їй, вона б і думати не стала про їхній можливий шлюб; та все ж вирішальним чинником, який вплинув на її рішення, було те, що він — відьмак. Єдиний в усьому світі, ще й відповідний їй за віком… А втім, якщо гарненько подумати, то й Бренана привабило в ній те ж саме. Спершу він був просто зачарований її красою, і це нічим не відрізнялося від його реакції на інших вродливих дівчат. А потім дізнався про своє відьомське походження, і до його захоплення Ґвениною зовнішністю додалося відчуття особливої, духовної та маґічної спорідненості з нею. Проте він швидко, майже миттєво проминув цю стадію і тепер любив її всю, цілком, а не лише відьмачку в ній. А Ґвен, схоже, й досі перебувала напівдорозі між „він відьмак, це моя доля“ і „може, я справді кохаю його?“ Тільки б не зупинилася там…

— А чому ти заговорила про це саме сьогодні? — нарешті озвався Бренан. — Через те, що Довнал уже дістав тебе своїми залицяннями?

— Та ні, він тут ні до чого, — відповіла вона. — Річ в іншому. Перед твоєю зустріччю з Шайною я мусила прийняти непросте рішення, тому мені важливо було знати, чи поділяєш ти мої погляди на наше майбутнє. Можна не сумніватися, вона захоче забрати тебе на Тір Мінеган, мене ж туди зовсім не вабить, і я…

— Я не поїду на Мінеган, — аж надто квапливо сказав Бренан. — Я хочу залишитися з тобою.

Ґвен лагідно всміхнулась йому:

— Я теж цього хочу. Проте не збираюся ставити тебе перед вибором — або зі мною, або з сестрою. Тепер, з’ясувавши, що наші бажання збігаються, я згодна поїхати з тобою. Знаю, мені доведеться важко на Тір Мінегані, але я вже не буду самотня, зі мною будеш ти й підтримаєш мене.

— Обов’язково підтримаю, — пообіцяв Бренан. — Усім, що буде в моїх силах.

Далі вони вже не говорили про майбутнє, а завели мову про минуле. Бренан, заінтриґований новим для нього трактуванням Мор Деораху, розпитував Ґвен про події тих давніх часів, а вона охоче розповідала йому історію звільнення Абраду від нечисті, яка докорінно відрізнялася від офіційної лахлінської версії. Певна річ, Бренан не був цілковитим невігласом у цьому питанні, після переїзду на Абрад він прочитав чимало історичних книжок і чудово знав, що його співвітчизники ганебно ховалися на своєму острові від усіх небезпек, тоді як решта людей самозречено боролися проти демонів та чудовиськ. Також він знав і те, що провідну роль у цій боротьбі відігравали чаклуни та відьми, а от леґендарні молитви лахлінських праведників навряд чи допомогли знищити бодай одну пекельну почвару. Разом з тим, Бренан досі мав чимало пробілів у своїх знаннях, оскільки він, не наважуючись заходити до чаклунських крамниць, мусив задовольнятися звичайними книгарнями, де продавали лише схвалену Духовною Радою літературу. Тому навіть у Ґвениній стислій розповіді на нього знай чигали сюрпризи; зокрема, йому довелося знову переглянути свої погляди на драконів. Якщо лахлінські проповідники називали їх Китрайловим поріддям і зараховували до різновиду демонів, то духівники Абраду були поміркованішими в цьому питанні. Вони вважали драконів просто велетенськими ящірками, а всі історії про їхнє вміння літати, розмовляти й чарувати оголошували дитячими казочками. Проте з’ясувалося, що відьми та чаклуни щиро вірили в ці „дитячі казочки“. На їхнє переконання, дракони були такими ж дітьми Дива, як люди, і до прибуття шінанців залишалися єдиними істотами в Новому Світі, що протистояли почварам. У цій боротьбі вони майже всі загинули, і на початок Мор Деораху вціліло лише дванадцятеро драконів. З появою людей дракони усунулися від подальшої боротьби, полетіли на віддалений південно-східний острів, що згодом став називатися Драконячим, і там упродовж наступних семи століть тихо та спокійно повмирали. У давнину деякі відьми навіть спілкувалися з Останнім Драконом, а одна з них, Бетан вер Енид, була присутня при тому, як він помер і згорів у маґічному полум’ї…

— Тобі таки справді треба на Тір Мінеган, — врешті підсумувала Ґвен. — Там тебе навчатимуть як слід. А я не вмію. Зосереджуюсь на чомусь одному і забуваю про решту. Забуваю, що справжня освіта має бути різнобічною. З мене кепська вчителька.

— Аж ніяк, — палко заперечив Бренан. — Ти найчарівніша вчителька чарів.

Ґвенині щоки зашарілися.

— Ну от! — сказала вона. — Тепер ти вважатимеш за обов’язок обдаровувати мене компліментами. Тільки не перестарайся, а то я так розпалюся, що силоміць візьму тебе за чоловіка.

„А я й не пручатимусь,“ — подумав він із солодким щемом у грудях.

Незабаром Ґвен відчула, як спрацювали поштові чари, і видобула з поясного гаманця складений учетверо аркуш. Вони з Бренаном чекали на це, оскільки ще вдосвіта вислали вперед гінця зі звісткою для Шайни, що їдуть їй назустріч. Шайнина відповідь, написана явно на ходу, була гранично діловою:

Трактир на сімнадцятій милі. Винайміть для нас шість найкращих окремих кімнат. І ще три великі для супроводу.

Вони нещодавно проминули позначку п’ятнадцятої милі Іхелдиройдського тракту, і Бренан зауважив:

— Ми могли б поїхати й далі.

— І спіткати їх у чистому полі, — сказала Ґвен. — А Шайна ж напевно хоче, щоб при зустрічі ви не гарцювали на конях посеред дороги, а могли десь присісти, спокійно поговорити, нікуди не квапитися… Коротше, Бренане, годі гарячкувати. Потерпиш зайві кілька годин, нічого з тобою не станеться.

З цими словами вона приострожила свого коня, щоб наздогнати Ліама з герцоґом і повідомити їм останню новину. Бренан поїхав слідом за нею.


До трактиру, що так і називався — „Сімнадцята миля“, вони прибули близько першої по півдні. Окремо від нього стояла конюшня, а трохи далі розташувався огороджений невисоким парканом широченький майданчик для тяглового транспорту. Наразі він був порожній, бо каравани як із Тилахмора, так і з боку гір мали з’явитися тут аж надвечір.

Зате сам трактир виявився на диво людним о цій денній порі. На самому подвір’ї стояло з півдюжини коней, та й з метушні слуг біля конюшні було ясно, що вони мають там чимало роботи. Крізь розчинені вікна першого поверху, де була обідня зала, чулася музика впереміш із гомоном людських голосів.

Оскільки герцоґ вислав попереду двох ґвардійців з відповідними розпорядженнями, новоприбулих зустрічав сам господар трактиру, огрядний чоловік середнього віку, разом з дружиною та двома юнаками, вочевидь, синами. Всі четверо шанобливо привітали високих гостей, причому герцоґові вклонялися не так ревно, як Ґвен. Схоже, котрийсь із ґвардійців уже встиг бовкнути їм, що вона відьма; а може, вони самі це збагнули з її незвичного вбрання — бо ж на ній, як звичайно, були штани. На користь другого припущення свідчило й те, що до Бренана та Ліама поставились однаково, просто як до шляхетних молодих людей, а отже, не знали, що один з них відьмак.

Після привітань майстер Придер, так звали господаря трактиру, став вибачатися, що не може надати їм аж десять окремих кімнат (шість замовлених Шайною та ще чотири — для герцоґа, Ґвен, Бренана й Ліама), бо має їх лише дванадцять, а три вже замешкані до завтрашнього ранку. Випередивши Довнала, Ґвен запевнила трактирника, що це не біда, якось владнається. Бренан здогадався, що проблему буде вирішено за рахунок капітана леннірської ґвардії, для якого й призначалася шоста кімната. Із сестриних листів він знав, що король Келлах наполіг на тому, щоб до Тір Мінегану його доньку супроводжував цілий ґвардійський загін.

— А що це у вас за гармидер посеред дня? — поцікавився герцоґ, коли майстер Придер провів їх до передньої кімнати трактиру й запросив підніматися сходами нагору.

— Так склалося, ваша милосте, так уже склалося, — відповів трактирник. — Здебільшого це звичайні клієнти, подорожні, що зупинилися на обід. Проте вчора наскочило півтора десятка торфайнців — якийсь старий пан, та точно не лорд, везе свою онуку до її нареченого на Південь. У Тір Егін, здається, якщо не у Ферманах. Дорогою хтось там відстав від них, то вони його й чекають. Власне, цей старий пан, його онука та ще онук і займають ті три кімнати.

— Зрозуміло, — кивнув Довнал аб Конховар. — А у вас є окрема їдальня, щоб ми могли пообідати без того натовпу?

— Авжеж є, ваша милосте, — підтвердив майстер Придер.

— Я обідатиму в себе, — сказала Ґвен, перш ніж герцоґ устиг зробити замовлення на чотири особи. — Дуже втомилася й хочу відпочити.

— Воля ваша, ласкава пані, — з готовністю відповів трактирник. — Скажете покоївці, коли нести частування.

Бренан поквапився відмовитись від спільного обіду під таким самим приводом, а Ліам, що ніскілечки не страждав від Довналового занудства, запропонував трохи зажуреному герцоґові пообідати разом. На тому вони й розійшлися по своїх кімнатах.

Слід було віддати трактирникові належне. Отримавши звістку про високих гостей, він не марнував часу, і його працівники як слід підготували помешкання для вельможних клієнтів. У Бренановій кімнаті стіни було оздоблено ґобеленами, підлогу вкрито килимами, що навряд чи робили для звичайних пожильців; ну а шовкові простирадла на ліжку вже точно не стелили всім поспіль.

Окремі кімнати мали ще й ту перевагу, що в кожної була своя, хай і невеличка, мильня, ще й відокремлена від решти приміщення не просто якоюсь перегородкою, а справжнім, хай і тонким, простінком. Поки Бренан вилежувався у ванні з гарячою водою, літня служниця принесла йому обід і забрала для прання речі. Помившись, він з апетитом поїв, одягнувся в усе чисте і, розсівшись у кріслі біля вікна, став думати про те, чи справді Ґвен втомилася, чи просто вигадала свою втому, щоб уникнути спільного з герцоґом обіду. А якщо так, то, може, варто піти до неї і приємно згаяти час, що лишився до прибуття Шайни…

Його роздуми урвав обережний стукіт у двері. Одержавши від Бренана дозвіл, до кімнати прошмигнула худенька темноволоса дівчинка років дванадцяти чи тринадцяти, вдягнена в простеньке, але ошатне картате платтячко, з-під якого визирали тоненькі ніжки в сірих вовняних панчохах і новеньких, хоч і грубеньких, черевиках. Ні вбранням, ні виглядом вона зовсім не скидалася на служницю, а коли Бренан за звичкою, як робив це з кожним зустрічним, зміряв її маґічним зором, то виявив, що дівчинка має слабенький чаклунський хист. Оскільки при цьому він не вдавався до активних чарів, його юна відвідувачка нічого не помітила.

— Ти не покоївка, — сказав Бренан ствердно.

— Ні, пане. Я Ронвен, господарева дочка. Ну… і тутешня чаклунка.

— О! — прикинувся здивованим Бренан. — Тоді маю подякувати тобі. Робиш гарний нагрівальний порошок. І вода в трубах чиста.

Ронвен зніяковіла.

— Ні, це не я… Порошок ми купуємо в Тилахморі, його виготовляють навчені чаклуни-алхіміки. А з водогоном та іншими обладнанням працює Олвен бан Мелан, чаклунка із сусіднього села і моя вчителька. Я ж поки займаюся лише різними дрібницями.

— Це нічого, — сказав Бренан. — Згодом навчишся й складнішим речам.

— Так, пане, звичайно… — Дівчинка нервово переступила з ноги на ногу. — Власне, я прийшла до вас, бо ви відьмин брат… тобто, брат леді Ґвенет, перепрошую пана…

— Називай мене Бренаном, — запропонував він, вирішивши не вказувати їй, що вона сплутала його з Ліамом.

— Так, лорде Бренане. Я хотіла звернутися до вашої сестри, але побоялась її турбувати. Якщо все це дурниці, вона розгнівається на мене… Та якщо це важливо, а я нічого не скажу… — Ронвен знову переступила з ноги на ногу. — Не знаю, що й робити…

— Передовсім, припини тупцювати й сядь, — порадив їй Бренан. А коли дівчинка примостилася на краєчку стільця, запитав: — То що ж ти хотіла розказати Ґвен?

— Ну, я бачила… Здається, мені було видіння.

— То ти провидиця?

— Ні… тобто, не знаю… Раніше зі мною такого не траплялось. Ніколи. А сьогодні вранці… — На її смаглявому личку з’явився наляканий вираз. — Я розчісувалася перед вікном, — вона торкнулася пальцями свого сплутаного темного волосся, — аж це мені в голові заморочилось, перед очима попливло, і раптом я побачила чоловіка, що падав у темряву. Він кричав, та я не чула його… і від цього ставало ще страшніше. А темрява була… не така, як уночі… вночі просто немає світла, а тут темрява ніби поїдала світло, висмоктувала його з того чоловіка… Це було так жахливо! — Ронвен мерзлякувато пощулилася. — Коли я отямилась, то лежала на підлозі… вся тремтіла, мені було дуже зимно…

— А чоловіка ти не впізнала? — запитав Бренан.

— Ні, я ніколи його не бачила… Хоч погано його роздивилася, та знаю це точно. Здається, він військовий — мав меча, був гарно вдягнений… Тільки не пригадаю, у що саме. Забула навіть, якого кольору був його костюм… — Вона зітхнула. — Я дуже злякалася.

Вислухавши її плутану розповідь, Бренан у задумі потер чоло.

— Правду кажучи, я мало в цьому тямлю. Та схоже, що в тебе справді було пророче видіння. Або ж яснобачення. — На ці слова дівчинка розгублено закліпала очима, і він пояснив: — Так називають видіння, спрямовані не в майбутнє, а в минуле чи теперішнє. Власне, це все, що я знаю. Мабуть, таки варто поговорити з Ґвен. — Він підвівся, радіючи з того, що знайшов гідний привід навідатися до неї. — Ходімо.

Ґвенина кімната межувала з Бренановою і була оздоблена так само гарно, навіть трохи розкішніше, а на шафці біля ліжка стояла велика ваза зі свіжими квітами. Сама Ґвен, закутана в довгий халат, сиділа перед невеликим столиком і якраз обідала. Коли ввійшов Бренан, вона зраділа і почала була говорити, що вже збиралась покликати його, та тут побачила Ронвен й замовкла, а на її обличчі з’явився запитливий вираз.

Бренан представив їй дівчинку і коротко пояснив суть справи. Ґвен дуже зацікавилася, пересіла з крісла на край ліжка, всадовила поруч Ронвен і стала її докладно розпитувати. Намагалася з’ясувати найдрібніші деталі з видіння дівчинки, проте відчутного успіху не досягла, хіба встановила, що чоловік точно мав закручені вуса, проте не мав бороди, і, найпевніше, був темноволосий.

Закінчивши із запитаннями, Ґвен утворила в повітрі плетиво для малювання й запропонувала зобразити того чоловіка. Картинка у Ронвен вийшла вкрай невиразною, майже схематичною і геть не годилася для впізнання, дарма що вона дуже старалася і виявила непоганий художній хист. Між іншим, сама Ґвен такого хисту не мала, тому щоразу відмовляла Бренанові, коли він просив намалювати для нього Шайнин портрет. Просто радила йому подивитися в дзеркало й уявити, якою б він був дівчиною.

— Ну, що ж, — нарешті сказала Ґвен. — Здається, ми більше нічого не зможемо прояснити. Наскільки я знаю, перші видіння завжди нечіткі і мало коли бувають зрозумілими. Я певна, що це було з минулого.

— Чому так гадаєш? — поцікавився Бренан.

— По-перше, майже всі провидиці починають з яснобачення і лише згодом отримують змогу зазирати в майбутнє. Бувають і винятки, проте Ронвен, на мою думку, бачила саме минуле. І можу побитися об заклад, щось із часів Мор Деораху, оскільки — і це по-друге — описана нею темрява дуже скидається на часто згадуваний у відьомських хроніках Тиндаяр, верхній рівень Ан Нувіну.

Ронвен здригнулася.

— Той чоловік потрапив до пекла?

— Якщо я не помилилася, то так. Майже до пекла — чи, радше, на його поріг, до підземного світу.

— І він там загинув?

— Коли не був чаклуном, то безумовно загинув. Лише чари здатні захистити від згубного впливу Тиндаяру. Під час Мор Деораху люди іноді потрапляли туди через утворені демонами тунелі, а вибратися назад вдавалося лише одиницям. Власне, саме тоді й виникли лайки на зразок „щоб ти провалився до Тиндаяру“ чи „бодай тебе в Тиндаяр“. Тож ти, Ронвен, з першого разу зазирнула дуже далеко в минуле — і це гарний знак, він свідчить про силу твого провидницького дару… До речі, скільки тобі років? Дванадцять?

— Так, пані. У середині раґвира буде тринадцять.

— Давно почалися місячні?

Ронвен ніяково зиркнула на Бренана, густо почервоніла і промимрила:

— Було одне… три дні тому закінчилося…

— О, ти не гаяла часу! Талант провидиці розкривається лише тоді, як дівчинка стає дівчиною, але це рідко буває вже після першого ж місячного. Тобі пощастило.

Ронвен похнюпилася.

— Де ж пак, пощастило! Краще б нічого не було. Коли я розповіла про своє видіння батькам, мама засмутилась, а тато сказав, що йому тільки цього бракувало. Мовляв, я й так… недолуга чаклунка, а тепер ще й битимусь у корчах, провіщатиму різні лиха, відлякуватиму людей… А це можна вилікувати, пані? Ну, пити якісь настоянки або носити амулети?

Ґвен обняла дівчинку за плечі.

— Провидництво не хвороба, Ронвен, від нього немає ліків. І взагалі, гріх нарікати на талант, яким обдарував тебе Див. Він дав тобі можливість особливим чином допомагати людям, сприяти вирішенню їхніх проблем, указувати їм на можливі ускладнення, про які вони навіть не підозрюють.

— Люди не люблять ворожок.

— Зате поважають їх, часто звертаються до них за порадою. От мине якийсь час, ти навчишся контролювати свій новий дар, вдаватися до нього усвідомлено, за бажанням, і тоді твій батько тільки радітиме. Мати в трактирі власну ворожку — це неабияк вигідно.

Ґвен ще трохи повтішала Ронвен, потім дівчинка схаменулася, що має багато роботи, подякувала за поради, вибачилася за завданий клопіт і побігла у своїх справах. Коли двері за нею зачинилися, Бренан сказав:

— А я думав, ти заговориш про вашу школу чаклунок.

У відповідь Ґвен похитала головою.

— Передовсім, не про вашу школу, а про нашу школу, — виправила вона. — Звикай думати про себе, як про частину Сестринства — і байдуже, що ти чоловік. А Ронвен… ні, вона заслабка для Абервенської школи. Звичайно, провидницькі здібності не залежать від чаклунської сили, вона цілком може стати гарною ворожкою, але в усьому іншому пастиме задніх. Ми ж відбираємо лише різнобічно обдарованих дівчат.

— Таких, як принцеса Фіннела, — невдоволено зауважив Бренан.

— Саме таких. Сильних, здібних, розумних… хай і вередливих. — Ґвен усміхнулась і простягнула йому руку, запрошуючи сісти поруч із нею. — І годі вже сердитися на ту Фіннелу. Ну, гаразд, трохи затрималась через неї Шайна, та це вже в минулому. Через кілька годин ви зустрінетесь.

Бренан сів на те місце, де раніше сиділа Ронвен і нерішуче промовив:

— Знаєш, Ґвен, я дедалі дужче хвилююся. Намагаюсь уявити нашу зустріч… і гублюся. Що мені робити, як правильно вчинити? Буду стриманим — Шайна вирішить, що я не радий їй. А викажу багато почуттів — подумає, що я прикидаюся.

— Не бійся, не подумає. Шайні подобається, коли люди щиро виказують свої почуття. І сама вона з ними не криється. Краще просто віддай їй ініціативу — а вона знає, що робити.



Розділ X

Сімнадцята миля

— Ох, Ейрін, просто не знаю, — промовила Шайна, вчергове поглянувши через ліве плече на вечірнє сонце, що невблаганно хилилося до обрію. — Так боюся все зіпсувати, чимось відштовхнути Бренана. Якщо буду стримана, він подумає, що я пихата відьма, якій начхати на наш кровний зв’язок. А як дам волю почуттям, він може вирішити, що цим я лише намагаюся загладити свою провину перед ним.

— Дурниці, — сказала Ейрін, якій було незвично бачити подругу такою розгубленою і збитою з пантелику. Попри присутність у їхньому товаристві двох відьом старшого віку, Етне та Мораґ, саме Шайна була для неї взірцем справжньої відьми — вольової, рішучої, цілеспрямованої, впевненої в собі жінки, яка твердо знає, чого хоче, завжди досягає свого і навіть власні недоліки вміє обертати на переваги. — Ти ні в чому перед ним не завинила, ви обоє стали жертвами обставин. Ти це знаєш, він це знає, це знають усі — і годі торочити про свою провину. А коли вже Бренан проїхав чотириста миль, щоб прискорити зустріч з тобою, то, гадаю, стриманість тут буде недоречна. Цим він показав своє ставлення до тебе — а тепер твоя черга. Обніми його, скажи все, що думаєш, що почуваєш, і я певна — він ще й розплачеться. Хлопці ж такі рюмси.

У відповідь Шайна лише зітхнула.

Вони їхали посередині колони, що складалася з чотирьох відьом, однієї юної чаклунки, десятка в’ючних коняк та двадцяти восьми солдатів Королівської Ґвардії Ленніру на чолі з капітаном Ленаном аб Ґрайді. Цих ґвардійців нав’язав їм Ейрінин батько, який навідсіч відмовлявся повірити, що з погляду безпеки три навчені відьми варті цілого полку відважних вояків. Утім, на супровід ні Шайна, ні Етне, ні Мораґ нітрохи не нарікали. Ґвардійці були корисні в дорозі, зокрема дбали про їхніх верхових і в’ючних коней, а на привалах швидко та вправно розбивали табір і не гордували виконувати роботу прислуги.

Що ж до постійних затримок, які істотно вповільнювали їхню подорож, то вони були винятково на совісті двох леннірських принцес. І хоча решта членів загону, не обмовившись уголос ні словом докору, все ж мовчазно покладали всю провину на Фіннелу, сама Ейрін не була так цього певна. Щодня вона втомлювалася не менше за кузину, а Фіннела просто озвучувала їхню спільну вимогу — чи то їхати повільніше, чи зайвий раз зупинитися, чи раніше завершити денний перехід. Ба, більше того: останнім часом Фіннела за допомогою чарів навчилася робити ходу свого коня рівнішою, зменшувати навантаження на спину та ноги і вберігати стегна від натирання об сідло, проте й далі скаржилася на труднощі мандрівки. Ейрін почала підозрювати, що тепер кузина могла б витримувати довші переходи, але не мала такого бажання. Її цілком влаштовував нинішній темп подорожі, а крім того, вона не хотіла поступатися репутацією найпримхливішого члена загону. Ейрін досі не могла вирішити, сердитись на неї чи, навпаки, дякувати — адже кузинині лінощі дозволяли їй зберігати гідність і не перетворюватися на скиглійку, яка дійматиме інших своїми наріканнями на втому…

Помітивши, що Шайна знову поринула в роздуми про прийдешню зустріч із братом, Ейрін притримала коня, щоб порівнятися з Фіннелою та Мораґ, які їхали кроків за двадцять позаду, жваво базікали і знай заходилися життєрадісним сміхом. За час подорожі кузина найближче зійшлася саме з Мораґ, і це було зовсім не дивно. Обидві мали багато спільного — були веселі, сміхотливі, легковажні, обожнювали пліткувати й перемивати кісточки знайомим, захоплювалися піснями бардів, з-поміж усіх книжок віддавали перевагу любовним романам, а ще могли годинами розмовляти про одіж і прикраси, при цьому Мораґ щоразу вражала Фіннелу своєю глибокою та всебічною обізнаністю в традиційному жіночому вбранні. Разом з тим, як Мораґ, так і Фіннела були розумні, допитливі, спостережливі, що створювало приємний контраст з їхньою безтурботною вдачею, невибагливими смаками в літературі й надмірним захопленням модою. Також їх єднала одна, загалом неґативна, риса — і та й інша мали неабияку схильність до лінощів і дуже полюбляли байдикувати. Фіннела лише на шістнадцятому році життя взялася за розум і почала опановувати чари; а Мораґ аж до сорока двох років пробула в лавах менших сестер. Сама вона пояснювала своє тривале навчання тим, що є чи не найслабшою з усіх дорослих відьом, проте Шайна сказала Ейрін, що насправді це дурниці. За всю історію Сестринства ще не було такої відьми, яка не могла б скласти іспити через брак сили, і взагалі, серед переростків (тобто сестер, що пробули меншими понад тридцять років) розподіл за силою приблизно такий самий, як і серед усіх відьом. Найбільшою проблемою Мораґ була якраз її ледачість, небажання зосередитись на навчанні. Саме небажання — бо коли вона змушувала себе серйозно до чогось узятися, то швидко досягала успіху. Точнісінько так само, як і Фіннела. Тож вони й справді були обоє рябоє.

Коли Ейрін наблизилася до них, Мораґ з лукавою усмішкою розповідала щось про Шайну, а Фіннела слухала її й хихотіла. Ейрін також було б цікаво почути, яку ще історію з бурхливого Шайниного дитинства пригадала цього разу Мораґ, та вона якраз закінчила:

— Словом, це було незабутнє видовище. І саме того дня Шайна остаточно утвердилась, як найбільша шибениця серед менших. Її вихователька, сестра Мірґен, аж очманіла, коли побачила ту мавпу.

Фіннела дзвінко розсміялася, а Мораґ повернула голову до Ейрін і запитала:

— Шайна досі нервує?

— І ще дужче, ніж раніше. Схоже, до зустрічі з братом не вгамується.

Мораґ поважно кивнула:

— Її можна зрозуміти. Це ж не просто брат, а брат-відьмак. Ще й Ґвен там буде. Дві непрості зустрічі.

Фіннела розкрила була рота з явним наміром запитати про Ґвен, та останньої миті передумала. І правильно, про себе похвалила її Ейрін. Є речі, про які не варто пліткувати.

Утім, вона трохи поквапилася зі схваленням. Кузина таки не стрималась:

— А що між ними сталося? Ну, між Шайною та Ґвен?

— Точно не знаю, — неохоче відповіла Мораґ. — Склавши іспити, Шайна відразу вирушила до Ґвен у гості. В дорозі їй товаришувала сестра Айліш, і саме вона, коли була в Евраху, розповіла мені, що Ґвен зустріла їх не дуже радісно. А вже наступного дня засмучена Шайна сказала Айліш, що поїде з нею далі, хоч раніше мала намір затриматися в Кил Морґанасі. Гадаю, Ґвен, ставши відьмачкою, вирішила розпочати нове життя. Ну, в тому сенсі, щоб жити, як звичайна жінка, вийти заміж, народити дітей. А в Шайни, звичайно ж, були геть інші плани… Усе це дуже сумно. Мені так шкода Ґвен, аж серце крається. Інша річ, якби вона сама була винна — скажімо, як та дурепа, Доріс вер Мирнін, сестра, що виявила в Ейрін Іскру.

— І що вона зробила? — поцікавилась Фіннела.

Мораґ відразу пожвавішала.

— О, це гарна історія! І дуже повчальна для юних відьом. — Вона зиркнула на Ейрін. — Доріс старша за мене на одинадцять років. Мені було п’ятнадцять, а їй двадцять шість, коли вона вскочила в цю халепу. Подейкують, що Доріс ще змалку була хтива, як белтенська кішка…

— Авронська, — виправила її Ейрін.

— У нас кажуть „белтенська“. Це у вас аврон весняний місяць, а на Тір Мінегані ще холодно. Морозів майже не буває, проте постійно дощить, тому коти не дуже пориваються на гульки. Хоча це не має значення. Авронська чи белтенська, Доріс була хтива, як кішка, заглядалася на всіх поспіль чоловіків, згодом стала вдовольняти свою хіть особливими іграшками

— Особливими? — спантеличено перепитала Фіннела. А наступної секунди збагнула, про що йдеться, і густо зашарілася. — О, розумію… І через них вона втратила незайманість?

Мораґ утупилась у неї приголомшеним поглядом:

— Це ти серйозно? Ні, справді?.. Ой, дівчинко, яка ж ти наївна! Ця формальна ознака незайманості не має ніякісінького значення. Такої незайманості можна позбутися найневиннішим чином, наприклад, невдало забравшись у сідло. До втрати Іскри призводить чоловіче сім’я, саме воно є найбільшим ворогом кожної відьми. А особливі іграшки цілком безпечні — за винятком того, залишають по собі почуття спустошеності і тільки дужче розпалюють бажання пізнати справжнього чоловіка. Отож Доріс терпіла-терпіла, та врешті не змогла стерпіти, обрала серед мінеганських ґвардійців найгарнішого хлопця і щось намудрувала з його причандаллям, щоб сім’я не потрапляло за призначенням.

Тепер уже почервоніла й Ейрін. А Мораґ, між тим, продовжувала:

— Проте Доріс була дурна, вона не розуміла головного. Іскру ніяк не надуриш — а тим більше, її власними чарами. Можна подумати, за сімнадцять століть відьми не перепробували різні способи, як ухилитись від обітниці цнотливості. Однак нічого не виходило — і в Доріс теж не вийшло. Хоч як там вона хитрувала, сім’я таки потрапило в неї і зробило її відьмачкою. От така історія. І я вам скажу, дівчата, що ніколи не мала ні крихти співчуття до сестри Доріс. Вона сама напросилася — і крапка.

Наступні кілка хвилин вони їхали мовчки. Ейрін швидко подолала своє збентеження, а от Фіннелині щоки й далі палахкотіли рум’янцем.

— Але чому це так? — нарешті мовила вона. — Чому відьмам не можна бути з чоловіками?

Мораґ трохи невпевнено знизала плечима.

— Можливо, з тієї ж причини, з якої чаклунський хист не передається в спадок. Якби передавався, то за якийсь час чаклуни перетворилися б на вищу касту, що правила б простими людьми, мов худобою. А щодо нас… Багато сестер, значно розумніших за мене, стверджують, що якби відьма могла завагітніти, то народила б не просто відьмака, а надзвичайно могутнього відьмака — бо її дитя розвивалося б під впливом пробудженої, активної Іскри, а відбиток формується саме в цей, початковий період життя. Та навіть якщо це не так… зрештою, не має значення. Для простоти вважатимемо, що дитина відьми була б звичайним відьмаком. А тепер уявіть, що всі відьми стали б народжувати відьмаків та відьмачок. Скажімо, раз на десять років… ні, хай буде двадцять. Відкинемо надто молодих сестер, залишиться десь чотириста відьом. Поділимо їхню кількість на двадцять років і помножимо на сто — середню тривалість життя відьмаків. Правда, Етне каже, що це трохи завищена цифра, насправді відьмачки живуть близько дев’яноста шести років, а про середній вік відьмаків і взагалі говорити не можна, бо їх було замало для коректного усереднення. Вона страх як полюбляє точність.

Всі троє подивились уперед, де на чолі колони їхали сестра Етне та капітан аб Ґрайді. Вони вели неквапну розмову, вочевидь, обговорюючи якісь військові питання. Етне мала феноменальну пам’ять, гострий та допитливий розум і вбирала в себе знання, як губка. Вона була сестрою-наставницею з побутових чарів, але цікавилася геть усім на світі — від точних законів руху небесних тіл до тактики ведення бойових дій під час прикордонних сутичок, про що їй, мабуть, і розповідав капітан, який майже все своє доросле життя присвятив захисту північного кордону Ленніру.

— Будемо вважати, що сто років, — промовила Ейрін. — У підсумку маємо дві тисячі відьмаків і відьмачок.

— Отож-то, — сказала Мораґ. — Забагато для Абраду, як вам здається? І добре, якби були лише відьмачки. Ми, жінки, не такі амбітні та владолюбні. Якби ми хотіли, то давно б очолили всі королівства — як на Півночі, так і на Півдні. Проте не робимо цього, нам вистачає маленького Тір Мінегану. Якщо ж і втручаємося в справи Північних Королівств, то лише для того, щоб зупинити війну або усунути від влади жорстокого тирана — словом, зберегти життя багатьом простим людям. А чоловіки не такі. Щойно відчують свою силу, так і тягнуть руки до корони — щонайменше князівської, а бажано королівської. Страшно подумати, який безлад принесла б у світ тисяча чоловіків-відьмаків.

— Навряд чи всі вони були б такі пожадливі до влади, — зауважила Фіннела.

— Хай не всі, вистачило б і кожного десятого. Та це я вже применшую. Із шести відьмаків, що народилися в минулому тисячолітті, троє стали королями, один був імператором Ферманаху, про що ти, певно, знаєш, а двоє жили в часи Мор Деораху і командували власними арміями, що тепер прирівнюється до князівського титулу. Якщо не рахувати Шайниного брата, то з чотирьох відьмаків, народжених у нашому тисячолітті, двоє були королями Івидону, наші сусіди просто обожнюють відьмаків, ще один правив Ан Данваром, і лише останній задовольнився титулом герцоґа, здобувши собі Бенфройдське Князівство в Ґулад Хамрайзі.

— Оце так-так, — здивовано похитала головою Фіннела, для якої, на відміну від Ейрін, розповідь про королівські досягнення відьмаків стала новиною. — Виходить, Бренан має гарні шанси стати королем.

— Особливо, якщо одружиться з Ґвен, — додала Ейрін. — Тоді залишиться просто чекати, коли звільниться престол Катерлаху. А найстарші сестри, хоч і мають щодо Бренана інші плани, не стануть їм перешкоджати. Навпаки — з почуття провини перед ними обома підтримають їх.

Мораґ глянула на неї з подивом та повагою:

— Непоганий здогад! Ти справжня дочка свого батька… — Та вже наступної миті похитала головою. — Е ні, сама ти не могла до цього докумекати. Може, ти й розбираєшся в королівських справах, але в наших відьомських ще нічого не тямиш. Почула про це від Етне?.. Ні? Тоді… Невже від Шайни?

„От дурна!“ — подумки вилаяла себе Ейрін. — „Ніхто ж не тягнув тебе за язика! Закортіло, бач, показати, яка ти розумниця…“

— Тільки не кажи їй, — попросила вона у Мораґ. — І ти також, Фіннело. Шайна дуже образиться, що я все вибовкала.

Мораґ недбало гмикнула.

— А ти й не відкрила мені нічого нового. Ми з Етне ще в Кардуґалі це обговорювали. І з іншими сестрами листувалися з цього приводу. А до Шайни не зверталися з очевидних причин… Та вона виявилася мудрішою, ніж ми думали. І дорослішою. Тепер я можу сміливо побалакати з нею про Ґвен і Бренана. Заразом прикрию тебе, Ейрін. Мовляв, щойно сказала вам про вигоди від такого шлюбу і з твоєї реакції зрозуміла, що для тебе це не новина.

— Дякую, — полегшено зітхнула Ейрін, яка дуже боялася, що при першій же нагоді Фіннела неодмінно проговориться.

Ляснувши долонею по крупу свого коня, Мораґ помчала вперед, а Ейрін із заздрістю дивилась їй услід, на те, як вільно та невимушено трималась вона у сідлі завдяки своєму одягові. Певна річ, і Ейрінина сукня для верхової їзди, з розрізаними від колін нижніми спідницями, була досить зручна, проте не давала цілковитого відчуття свободи, сковувала рухи і змушувала постійно стежити за тим, щоб вона ні за що не зачепилася. Останніми днями Ейрін знай поривалася попросити Мораґ поділитися з нею своїм вбранням, та все ніяк не могла наважитись.

— Сподіваюся, цей трактир буде кращим за три попередні, — промовила Фіннела, провівши поглядом придорожній стовп із позначкою дев’ятнадцятої милі. — Бо мені вже набридло ночувати в тісних комірчинах.

— Етне запевняє, що трактир дуже пристойний, — втішила її Ейрін. — Великий, з просторими світлими кімнатами.

— Маю надію, що й прачки там путящі, — правила своєї кузина. — Сьогодні вранці мені довелося чарами висушувати сорочку та панчохи. Уявляєш!

Ейрін іронічно прицокнула язиком.

— Ой, лишенько! Що ж це коїться на білому світі! Така біда…

— А хіба ні? — огризнулась Фіннела. — Ну, гаразд, ти, мабуть, і справді вже почуваєш себе відьмою. А я ж залишаюся принцесою! І мушу йти на такі жертви, навіть покоївку з собою не взяла через твої вмовляння.

— То ти шкодуєш, що поїхала з нами? — вже вкотре запитала Ейрін.

Реакція була цілком проґнозована. Вередливий вираз миттю щез із кузининого обличчя, і його осяяла радісна усмішка.

— Авжеж ні! Звичайно, не шкодую. Я така щаслива, Ейрін! Це найкраще, що зі мною сталося в житті! Боюсь, я ніколи не зможу віддячити Шайні за все, що вона для мене зробила.

— А також для всього Ленніру, — додала Ейрін і мимоволі всміхнулася, пригадавши квасну пику ґрафа Ґонвара аб Кіхана, коли вони проїздом були в Тинвері, і Шайна від імені Відьомського Сестринства оголосила про визнання теперішніх кордонів Ленніру. — Тільки б їй не дуже перепало.

Фіннела лише мовчки кивнула. Вони вже не раз говорили про це. Мораґ була певна, що все обійдеться, зважаючи на ту прикру історію з Бренаном; а от Етне побоювалася, що найстарші сестри якось вивернуться й вигадають для Шайни хитре покарання, яке на перший погляд і не здаватиметься покаранням.

— А знаєш, — за хвилю озвалася кузина, — я зовсім не хочу, щоб Бренан одружився з тією Ґвен.

— Чому? — здивувалась Ейрін. — Що тобі до того?

— Ну… гадаю, це буде неправильно. Якось ненормально. Спершу Ґвен була з сестрою, потім буде з братом. А крім того… — Тут Фіннела збентежено потупилася. — Я вже уявляла, як фліртуватиму з Бренаном, заморочу йому голову…

Ейрін розсміялася:

— То он воно що! А твої апетити зростають, сестричко. Вже накидаєш оком на хлопця, якого навіть не бачила.

— Зате багато чула про нього. І якщо він бодай наполовину такий вродливий, як Шайна… — Фіннела не договорила, погляд її зробився замріяним.

— А він, мабуть, справжній красень, — погодилась Ейрін. Свого часу Шайна розказала їй, що на прохання описати братову зовнішність, Ґвен у своєму листі відповіла просто: „Подивись у дзеркало й уяви себе хлопцем.“


Вже за півгодини Ейрін отримала нагоду переконатись у влучності такої характеристики. Першими, хто зустрічав їх на узбіччі дороги біля трактиру, були двоє молодих людей — темноволосий юнак та струнка русява дівчина, майже такого ж зросту, як і хлопець, вдягнена в темно-сині обтислі штани й зелену сорочку. Дівчина, вочевидь, була Ґвен, а щодо особи юнака ні в кого не залишалося жодних сумнівів. Його лице мало трохи грубіші й мужніші риси, та загалом було майже точною копією Шайниного обличчя.

Коли Шайна порівнялась із ним і зупинила коня, Бренан нерішуче виступив уперед і простягнув їй руку. З його допомогою Шайна спішилась і кілька секунд мовчки стояла перед ним, немов скам’яніла. А потім, мабуть, згадавши пораду, яку лише годину тому дала їй Ейрін, рвучко обняла брата і схилила голову до його плеча. Порив вітру доніс уривки її слів упереміж зі схлипами. У Бренанових очах, таких схожих на Шайнині, заблищали сльози, і він став гладити сестрине волосся, яке нічим не відрізнялося від його власного.

Від цієї зворушливої сцени Ейрін стало ніяково. Вона легенько приострожила коня, змусивши його рушити з місця, і проїхала крізь широкі ворота на подвір’я трактиру. Так само вчинили й Фіннела, Мораґ та Етне, а кузина при цьому млосно зітхнула й замилувано промовила:

— Ой, лишенько! Який же він гарний…

На подвір’ї їх зустрічав гладкий господар трактиру, Придер аб Савил, з дружиною та двома синами. Він улесливо вітав усіх високих гостей, а перед Ейрін мало не бив чолом об землю. Ще б пак — адже вона була і відьмою, і королівською донькою в одній особі.

На відміну від свого батька, трактирникові сини вклонялися гостям набагато стриманіше, а його дружина, Линнет бан Придер, присідала в незграбних реверансах. До речі, Ейрін завжди обурював заведений серед простого люду звичай називати заміжніх жінок не на батькове ім’я, а на чоловікове. Та найбільше її вражало, що самі жінки від цього нітрохи не почувалися приниженими, ба навіть навпаки — всі дівчата-служниці в Кардуґалі тільки й мріяли про те, щоб чимшвидше перестати бути „вер“ і перетворитись на „бан“ [5]. Здавалося, для них більше важило не чия ти дочка, а чия дружина.

Після всіх цих метушливих привітань родина трактирника поступилася місцем розкішно вдягненому молодому чоловікові між двадцятьма та тридцятьма роками, який тримався хоч і не пихато, але з непохитним почуттям власної гідності. Ейрін збагнула, хто це такий, ще до того, як він чемно вклонився їй і промовив:

— Вітаю вас, моя принцесо! Довнал аб Конховар, герцоґ Тилахморський, до ваших послуг.

— Рада нашому знайомству, лорде Довнале, — відповіла вона і подала йому руку, яку він ґалантно поцілував. — Багато про вас чула. І майте на увазі, що я вже не принцеса Ленніру, а менша сестра Ейрін вер Ґледіс.

— Для мене ви завжди будете принцесою, — запевнив її герцоґ. — У Ґулад Данані, як і в решті Північних Королівств, кожна висока пані Тір Мінегану за статусом прирівнюється до принцеси.

Потім він так само чемно привітався з Фіннелою, Етне та Мораґ, після чого запитав:

— А де ж поділася чарівна леді Шайна? Тут на неї з великим нетерпінням чекає брат.

— Вони вже зустрілися, — відповіла Етне. — І їхня зустріч, мабуть, затягнеться.

— Розумію, — кивнув Довнал аб Конховар. — Тоді не станемо їм заважати. Як господар цього краю, запрошую вас, любі пані, до трактиру майстра Придера. Сподіваюсь, вам припаде до смаку його гостинність.

Поки тривали ці церемонії, капітан Ленан аб Ґрайді надіслав до будинку десяток підлеглих, щоб ті взяли його під посилену охорону. А сам весь час тримався позаду Ейрін, і коли вона, в супроводі Довнала аб Конховара, рушила до трактиру, він, мов тінь, пішов слідом за нею.

Вони якраз наблизилися до ґанку, коли з дверей вибігла худесенька дівчинка років дванадцяти. Її обличчя було сіре, очі аж округлилися від жаху. Вона різко зупинилася біля сходинок, тицьнула пальцем у бік Ейрін і пронизливо заверещала:

— Це ви! Стережіться!

Тієї ж миті дужі чоловічі руки схопили Ейрін за плечі, і вже наступної секунди вона опинилася за спиною капітана аб Ґрайді, який намагався захистити її від невідомої загрози. Як досвідчений вояк, він моментально оцінив ситуацію й цілком слушно вирішив, що дві навчені відьми, які йшли слідом, надійно прикривають тил та фланґи, тому найбільше слід боятися нападу спереду. З тих самих міркувань капітан відштовхнув убік герцоґа, і той, пробігши за інерцією кілька кроків, гепнувся долілиць на землю.

Втім, усе це Ейрін зрозуміла вже згодом, коли прокручувала в голові минулі події. А за той короткий час вона лише збагнула, що дівчинка вказувала не на неї. Ні, вона вказувала на Ленана аб Ґрайді — саме йому слід було стерегтися…

Та навіть цю думку Ейрін не встигла додумати до кінця, бо її знову схопили й потягли назад чиїсь руки — цього разу тонкі, жіночі, але не менш дужі, їхня хватка була посилена маґією. В обіймах Мораґ вона повалилась додолу, а поруч із ними впала Фіннела.

Ейрін підвела голову, щоб крикнути капітанові, хай забирається геть, але його не побачила. На тому місці, де стояв Ленан аб Ґрайді, утворилася чорна пляма, що швидко розширювалася і вже була захопила першу сходинку ґанку, коли в ясному небі зненацька загуркотів грім, від якого аж вуха позакладало, і потужна блискавка вдарила прямісінько в середину плями.

Довкола Ейрін затріщало повітря, вона відчула, як її волосся стає дибки. Так само наїжачилася й Моражина чуприна, а біляві Фіннелині кучері перетворилися на величезну пухнасту гриву.

Знову загриміло. Повз них пройшла Етне з розведеними руками й наслала на чорну пляму другу блискавку. Краєм ока Ейрін помітила, як із найближчого вікна трактиру стрімко вилетіла вогняна куля. Зляканий крик застряг у неї в горлі і не встиг вирватися назовні, бо за мить куля згасла, вочевидь, зупинена чиїмись чарами. З непристойної лайки Мораґ стало зрозуміло, що це її робота.

Далі кулі вже полетіли цілою зливою з різних вікон, а Мораґ лише відбивала їх, не намагаючись перейти в наступ. Ейрін вирішила, що це розумно, бо їй доводилося захищати також і Етне, яка цілком зосередилася на чорній плямі, продовжувала бити її блискавками, аж поки та втратила свою цілісність, розпалася на дрібні клапті, які після наступного удару блискавки геть пощезали, залишивши по собі неглибоку вирву в землі та понівечені східці на ґанку.

А тим часом розпочалися й атакувальні дії. Ні, не з боку Мораґ — вона продовжувала захищатися. На грім прибігли Шайна, Бренан та Ґвен і, швидко розібравшись у ситуації, стали діяти. Як потім довідалась Ейрін, Шайна розкинула довкола пошукові маґічні тенета, що дозволяли їй точно визначити, де в трактирі вдаються до чарів, і з вікон почали вилітати знерухомлені супротивники. Вони, мов лантухи з піском, падали на землю, а Бренан із Ґвен добивали їх вогняними кулями.

Крім ворогів, що засіли в трактирі, було ще троє чи четверо, які знаходились на подвір’ї. Спершу вони прикинулися звичайними людьми, а в зручну, як їм здавалося, мить вирішили завдати несподіваного удару. Ейрін і раніше знала, що чорні чаклуни, пов’язані з Ан Нувіном, можуть у разі потреби приховувати свою маґічну силу, а потім знову брати її під контроль, згаявши на це лише якісь дві-три секунди. Проте з’ясувалося, що й цього короткого проміжку Шайні цілком вистачило, щоб вчасно виявити ворогів. А оскільки ті перебували в полі її зору, то вона не мала з ними жодного клопоту. Так само легко вона могла б розібратися й з усіма чорними, що ховались у трактирі, просто наславши туди потужні вогненні чари, проте не хотіла вбивати невинних людей, які, на свою біду, саме перебували в будинку. Із цього Ейрін зрозуміла, що жодна з трьох відьом — ні Шайна, ні Етне, ні Мораґ — не вважала ситуацію критичною, бо інакше б вони без найменших вагань обернули трактир на велетенське вогнище.

Етне, впоравшись із чорною плямою, також приєдналася до бою. Кілька найсміливіших ґвардійців, знайшовши собі такий-сякий захисток, почали стріляти у вікна з рушниць. За великим рахунком, вони порушували неписане правило, яке вимагало, щоб під час маґічного поєдинку, за винятком крайніх обставин, звичайні люди або втікали геть, або просто лежали на землі і вдавали із себе мертвих.

— Ой, ні! — тихенько пропищала нажахана Фіннела. — Зараз мене знудить… Така буде ганьба…

„Хіба це ганьба,“ — подумала Ейрін, кусаючи собі губи від усвідомлення власної безпорадності. — „Ганьба в тому, що ми нічого не можемо вдіяти. Лише ховаємося під крильцем у Мораґ… Теж мені, відьма та чаклунка!“

Вона вже збагнула, що пастку було влаштовано саме для неї. І розуміла, що врятувалася лише завдяки втручанню тієї худорлявої дівчинки, швидкій реакції на це з боку капітана аб Ґрайді та злагодженим діям Етне й Мораґ. У підсумку, чорна пляма поглинула лише капітана, і Ейрін страшно було навіть подумати, щó сталося з ним далі. Мабуть, найкраще сподіватися, що він відразу загинув, а його душа звільнилась і відлетіла до Кейґанту…

Але навіщо? Чим вона, менша сестра Ейрін вер Ґледіс, у недалекому минулому — принцеса Ейрін вер Келлах, така важлива, що її намагаються вбити? Невже тим, що має Нову Іскру і є її першим носієм? Цього не було вже казна-скільки століть. Мабуть, нікому достеменно й невідомо про особливості такого поєднання — адже раніше перші носії Нових Іскор гинули ще в дитинстві…

Через парадні двері трактиру вийшов сивочолий літній чоловік, випроставши перед собою руки з поверненими вперед долонями. На щастя, на його шляху вже не було дівчинки, з якої почався весь цей шарварок. На той час вона відповзла вбік, притислася спиною до стіни на краєчку ґанку і, затуливши лице руками, тремтіла всім своїм худесеньким тільцем.

— Старий дурень надумав застосувати проти відьми темну енерґію, — спокійно промовила Мораґ, кинувши швидкий погляд на сивочолого чоловіка, а відтак знову зосередилась на відбиванні вогняних куль (а може, й інших чарів, яких Ейрін просто не бачила). — Зараз отримає по заслузі.

Щойно чоловік спустився з ґанку, як у нього влучили відразу дві блискавки. Цього разу не з неба — одна, синя, вискочила з Етниних рук, а друга, фіолетова, прилетіла від Шайни. Чорного чаклуна враз охопило сліпуче полум’я, яке за коротку мить згасло, а на його місці зависла в повітрі хмаринка попелу, що потім розлетілася від легкого подиху вітерця.

І раптом усе вщухло. З трактиру перестали летіти вогняні кулі, а Ґвен і Бренан припинили обстріл вікон. Ще якусь хвилину Шайна та Етне стояли непорушно і вдивлялися в будинок настороженими поглядами. Решта — хто лежачи, хто сидячи — у цілковитій тиші чекали на їхній висновок.

— Ну то що? — першим озвався Довнал аб Конховар. — Мені вже можна вставати?

— Вони щезли, — сказала Етне, не звернувши на нього уваги.

— Так, саме щезли, — погодилася Шайна, простуючи до неї. — Не сховали свою силу, а вдалися до якихось найчорніших чарів — і ніби крізь землю провалилися. Всі шестеро, що ще залишались.

Етне зітхнула:

— Боюсь, не ніби крізь землю, а саме крізь землю. До Тиндаяру.

Це слово зляканим гомоном рознеслося навкруги. Люди повільно, з острахом стали підводитися. А трактир ніби вимер — ніхто звідти не виходив, жодна голова не визирнула з вікна. Ейрін чудово розуміла тих, то перебував усередині. Вони, може, й здогадалися, що все вже скінчилося, проте розважили, що зайва обережність не зашкодить. А крім того, мабуть, боялися випадково потрапити під гарячу руку розгніваних відьом.

Підійшовши, Шайна найперше обняла Мораґ.

— Дякую, що захистила дівчат. Це був мій обов’язок.

— Наш спільний обов’язок, — заперечила Мораґ. — Не бери на себе забагато.

Простягнувши руку, Шайна допомогла Фіннелі підвестися. Ейрін встала сама.

— З вами все гаразд?

— Так, — відповіла Ейрін, а Фіннела лише мовчки кивнула.

Герцоґ Тилахморський покликав до себе своїх людей. Так само вчинив і лейтенант леннірської ґвардії, Дуван аб Тревор, що став головним після загибелі Ленана аб Ґрайді… І не лише його!

У Ейрін боляче стислося серце, коли на лейтенантів заклик не відгукнувся жоден ґвардієць з трактиру. А їх, здається, було одинадцятеро…

— Отже, — промовила Етне, — Ворог відкрив Тиндаяр. Це дуже лихий знак. Невже він планує нове нашестя?

— Тиндаяр? — пролунав неподалік дівочий голос. До них підходила Ґвен у супроводі Бренана та ще одного хлопця, такого ж русявого й сіроокого, як вона; Ейрін припустила, що це її брат Ліам. — Ти вже вдруге згадуєш про Тиндаяр, сестро Етне. Звідки така певність?

— Бо щойно тут був демонічний тунель, — Етне вказала на вирву перед ґанком. — Він поглинув капітана аб Ґрайді і мало не забрав Ейрін та герцоґа Довнала.

Шайна була приголомшена:

— То он чому ти лупцювала блискавками! А я думала…

— Ні, це неможливо! — похитала головою Ґвен, чиє обличчя виказувало ще більший подив, ніж Шайнине. — Цього просто бути не може!

— А таки було, — озвалася Мораґ. — Ми з Етне самі бачили, на власні очі. Й відчували його пекельну силу. А ви з’явилися вже запізно, коли він почав руйнуватися.

— Я не сумніваюсь у ваших з Етне відчуттях, — сказала Ґвен. — Неможливо не це, неможливо інше. Сьогодні вранці у трактирникової доньки Ронвен, — вона кивнула в бік худенької дівчинки, яку саме втішала її мати, — було видіння про те, як у темряву Тиндаяру падає чоловік з мечем. За її описом — чорнявий, безбородий, але з довгими закрученими вусами. Словом, схожий на того ґвардійця, що їхав на чолі вашого загону. Це ж був капітан, так?

І Шайна, і Етне, і Мораґ разом утупились у Ґвен, потім так само дружно подивилися на ту дівчинку, Ронвен, відтак обмінялися між собою поглядами й захитали головами.

— Це справді неможливо, — впевнено сказала Етне.

— Просто збіг, — погодилася з нею Шайна.

— Неймовірний, але збіг, — підтвердила Мораґ.

— А от і не збіг, — вирішила втрутитись у їхню розмову Ейрін. — Ця Ронвен точно впізнала капітана аб Ґрайді. Ще й крикнула йому: „Це ви! Стережіться!“ Ви ж самі чули, Етне, Мораґ. І бачили, як вона вказувала на нього пальцем.

— Вона просто помилилася, — сказала Етне вже не так упевнено. — Мала видіння про якусь іншу подію, але, за дивовижним збігом, це видіння виявилося схожим на те, що сталося сьогодні.

Шайна, Мораґ і Ґвен згідно кивнули.

— Та що це з вами таке?! — Ейрін спересердя аж тупнула ногою. Її дратувала така незбагненна і вперта одностайність хоча б через те, що сам факт пророцтва частково полегшував її почуття провини за смерть Ленана аб Ґрайді. — Ну, було дівчинці видіння. Ну, побачила вона майбутнє. Хіба це вперше?

— Певною мірою, так, — відповіла Етне. — Є різні типи пророцтв, і видіння картин майбутнього належать до катеґорії невідворотних. Тому провидиці ніколи не бачать подій, у яких самі братимуть участь або хоч якимсь чином будуть до них причетні.

— Щось завжди буває вперше, — наполягала Ейрін. — Зрештою, пророцтво таки здійснилося, незважаючи на її спробу відвернути його.

Поки вони обговорювали видіння Ронвен, із трактиру почали потроху виходити налякані слуги та пожильці. Всі вони сторожко оминали гурт відьом, лише одна дівчина, десь Ейріниного віку чи, може, трохи старша, зіщулена та бліда, мов мрець, ішла просто на них, дивлячись перед собою порожнім, невидющим поглядом.

— Гей! — раптом пролунав гучний і басовитий голос трактирника. — Тримайте ту кралю. Вона була з лиходіями.

Дівчина миттю позбулася всієї своє млявості та апатичності і з несподіваною спритністю кинулася до Ейрін. Її очі, досі порожні й бездумні, зненацька спалахнули хижою, несамовитою люттю. У груди їй влучили відразу три блискавки від відьом, дві великі вогняні кулі від відьмака з відьмачкою і навіть маленька, тьмяненька кулька, скерована Фіннелою.

Проте за якусь мить до цього юна чорна чаклунка таки встигла опанувати свою приховану силу. Ейрін не побачила чарів, які вона застосувала, і не відчула на собі їхньої дії, бо блискавки й вогняні кулі завадили дівчині вдарити прицільно. Та, на жаль, останній у її лихому житті удар не пропав марно, а знайшов іншу жертву — разом з уже мертвою чаклункою додолу впала і Ґвен.

Вона корчилась і кричала від нестерпного болю. Бренан негайно гепнувся біля Ґвен навколішки, але міг лише безпорадно й розпачливо дивитися на неї. Так само вчинив і Ліам, з тією тільки різницею, що він не мовчав, як Бренан, а бурмотів: „Ґвен, сестричко… люба, дорогенька… не лякай мене… Як же так?..“ Фіннела пронизливо зойкнула, притисла руки до грудей і зашепотіла: „Ні, ні, ні!.. Це ж неправильно… Ми вже перемогли…“

Шайна, Етне та Мораґ кинулися до своєї сестри, схилились над нею і щось таки зробили, бо вона припинила звиватися, а її сповнені страждань крики перейшли в стогін. Утім, їхні коментарі — „темна енерґія… серце… ліва легеня… селезінка… нирка… якби ж була Іскра…“ — не налаштовували на зайвий оптимізм. Це підтверджували і Ліамові схлипи, і те, як Бренан, коли до нього повернулася мова, відчайдушно заблагав: „Не залишай мене, Ґвен… Як я житиму без тебе?..“

Ейрін бачила все це ніби в тумані, а чула немов крізь щільний шар вати. У її голові пульсувала єдина думка: от іще одна людина вмирає через неї — а вона не розуміє, чому й навіщо. Хіба варте її життя таких втрат? Чи не краще було б їй померти ще в дитинстві, і тоді б Тиндаяр не поглинув капітана аб Ґрайді, не мовчали б одинадцятеро ґвардійців, що перед нападом перебували в трактирі… і хтозна, скільки ще пожильців та слуг убили чорні чаклуни, коли захоплювали зручні для атаки вікна.

А тепер Ґвен… Ейрін знала її лише з розповідей і заочно симпатизувала їй — просто тому, що не могла не почувати симпатії до найкращої Шайниної подруги. Крім того, Ґвен була її сестрою-відьмою, хоч і позбавленою Відьомської Іскри. І якщо для її порятунку потрібна Іскра, то нехай Великий Див, милосердний і всемогутній, візьме в Ейрін цю Іскру й передасть її Ґвен…

Зненацька Ейрін збагнула, що їй робити. Вона не розуміла, звідки прийшло це знання, але була певна, більше того — переконана, що мусить так учинити. І повинна поквапитися з цим, бо ще якась хвилина — і буде вже запізно…

Скинувши з себе заціпеніння, Ейрін рішуче підступила до Ґвен і, протиснувшись між Шайною та Бренаном, опустилася біля неї навколішки. Ніяких зовнішніх ознак ураження помітно не було — вочевидь, чари спрацювали вже всередині тіла. Проте восковий відтінок обличчя, мутний серпанок у сірих очах і кривава піна на блідих устах, свідчили про невблаганне наближення смерті.

Ейрін узяла Ґвен за обидві руки. Відьми заперечувати не стали — мабуть, вирішили, що вона хоче попрощатися з нею. А Бренан узагалі нічого не помічав, він гладив Ґвенині щоки, говорив про своє кохання до неї і просив пробачення за те, що не освідчився раніше.

„Ну, що далі?“ — подумки запитала Ейрін у свого невідомого порадника. — „Кажи… чи роби… Я віддаюся твоїй владі.“

І тут вона відчула свою Іскру. Це було ніби сяйво, що заполонило всю її істоту. Це було особливе тепло, що зігрівало їй не тіло, а душу. Це була п’янка насолода, що дарувала їй почуття безмежної радості від життя. Це була величезна сила, що робила її майже всемогутньою. І це була глибока ніжність, що не дозволяла силі підкорити розум, розірвати тонесеньку ниточку, на якій трималась її людяність…

— Це Іскра! — вражено мовила Мораґ. — Вона пробуджується… О, дідько! Яка яскрава…

— Треба щось робити, — озвалася не менш розгублена Шайна. — Треба зараз же…

— Ні! — сказала Ейрін таким владним тоном, якого й сама від себе не чекала. — Не смій чіпати мене!

Попри це попередження, Шайна таки потяглася рукою до її плеча, та тут уже втрутилась Етне:

— Стривай, Шайно. Схоже, я знаю, що відбувається. Це неймовірно, але…

Далі Ейрін її не слухала. Цієї миті все, що переповнювало її, — і сяйво, і тепло, і насолода, і сила, і ніжність, — заструменіло вздовж її рук і стало вливатись у Ґвенині руки. Очі вмирущої проясніли, погляд став осмислений, у ньому з’явилося приголомшене розуміння. Бліді, закривавлені губи заворушилися, з них зірвалося ледь розбірливе слово:

— Матінко…

„Спокійно, дитино,“ — сказала Ейрін. Вірніше, не сказала, а подумала, і ця думка надійшла до Ґвен через особливий духовний зв’язок, що встановився між ними. — „Я з тобою, я допоможу тобі.“

— Я рада… — знову заговорила Ґвен, долаючи слабкість. — Така рада, що ти тут, що я торкаюсь тебе… Правда, я лише відбиток… тінь твоєї дочки…

„Все одно ти моє дитя. І я більше потрібна тобі, ніж їй. На відміну від неї, ти зникнеш, якщо твоя відьма помре. Та я цього не дозволю — твій час іще не прийшов.“

— Що я… що мені робити?

„Скористайся мною, моєю силою. Моя відьма ще ненавчена, вона не має потрібних знань. Зате твоя знає багато, значно більше, ніж ти вмієш робити. Разом ми врятуємо тебе.“

Кажучи про себе в третій особі, Ейрін не відчувала ніякого роздвоєння. Вона говорила це усвідомлено, відгукуючись на бажання своєї Іскри. Сама ж Іскра не могла ні думати, ні говорити, за неї думала Ейрін і подумки промовляла ті слова, що найбільше відповідали її прагненням.

— Я готова, матінко, — сказала Ґвен.

Могутня сила, стримувана ніжністю, завирувала в них обох. На секунду Ейрін відчула біль, що мордував Ґвен, але не встигла закричала, як цей біль негайно вгамувало тепло. Внутрішнє сяйво освітлювало шлях до потрібних знань, а насолода, з якою Ейрін завжди поринала в навчання, полегшила їх сприйняття.

„Мені подобається моя перша відьма, дитино. А тобі?“

— Я… я мало її знаю, матінко. Але… — Ґвенину мову перервав полегшений стогін від того, що частина болю зникла, і тепер її серце билося чітко й рівно, мов годинник. — Здається, ти зробила гарний вибір.

„Я теж так думаю.“

Під цілющим впливом Іскри ожили попалені легеневі тканини, відновилися ліва нирка та селезінка, залікувалися дрібніші внутрішні ушкодження. Ейрін відчула, як щезає, розчиняється біль.

— Дякую, матінко, — мляво прошепотіла Ґвен, уже засинаючи. — Дякую за все…

„Щасти тобі, дитино.“

Голос змовк. Іскра, яку протягом цього часу Ейрін поділяла з Ґвен, цілком повернулася до неї. Відчуття могутньої сили минуло, лишивши по собі смертельну втому. Ейрін повільно підвела голову, повернулася до Бренана з Ліамом і сказала:

— Все гаразд, вона житиме. Тепер просто спить.

Бренан рвучко схопив її руки і став укривати їх поцілунками, рясно зрошуючи долоні своїми сльозами. А ніби здаля до Ейрін долинула Шайнине запитання:

— Кого Ґвен називала матінкою?

Ейрін кволо посміхнулася:

— Кого ж іще. Мою Іскру. Первісну Іскру… Не знаю, що це означає, але Ґвен упевнена, що моя Іскра — Первісна…

Тут утома остаточно здолала її. Вона вже не стала з нею боротись, а охоче віддалася в солодкі обійми сну, останнім спалахом свідомості відзначивши, що Бренан таки встиг зреагувати і не дозволив їй упасти…



Розділ XI

Фіаско

Тунель, зруйнований на поверхні відьомськими блискавками, тепер закривався по всій своїй довжині. Довкола поступово тьмяніло, проте маґічний зір ще дозволяв Ярлахові аб Коналу розгледіти сповнені каяття обличчя шести чаклунів, що з’юрмилися перед ним, а біля їхніх ніг лежало мертве тіло капітана леннірської ґвардії, яке вже почало обвуглюватися під дією темної енерґії. Саме туди мала впасти жива, але безпорадна принцеса Ейрін — проте сталося все не так, як гадалося. Цьому завадили не відьми, все пішло шкереберть через якесь мале дівчисько, що втрутилось у події в найвідповідальніший момент.

Перебуваючи в Тиндаярі, Ярлах мав можливість спостерігати крізь тунель за тим, що відбувалося на подвір’ї трактиру. Він бачив, як Ейрін вер Ґледіс ішла до ґанку, і тієї самої миті, коли вона ступила на тонку перетинку, що відокремлювала в цьому місці Тиндаяр від світу земного, маґістр надіслав угору останній імпульс темної енерґії й уже наготувався прикликати з Ан Нувіну демона. Тунель мав відкритися за лічені секунди, та тут з’явилася трактирникова дочка, капітан затулив собою принцесу, а потім відьма Мораґ вер Дерін відтягла її назад.

Ярлах збагнув, що пастка не спрацює, ще до того, як те дівчисько закричало, попереджаючи капітана про небезпеку. На жаль, чаклуни, що перебували на місці подій, усі включно з Йорвертом, не зорієнтувалися так швидко і втратили нагоду завдати удару, коли принцесу прикривав лише капітан. Потужний згусток темної енерґії обернув би їх обох на попіл, і відьми не встигли б цьому завадити. А потім…

Потім було вже запізно, і загибель двадцяти двох чаклунів та однієї чаклунки виявилася марною. Втім, саме ця чаклунка заледве не досягла успіху, їй забракло якоїсь миті, щоб обернути цілковиту поразку на частковий тріумф. Проте внаслідок її дій виникла ситуація, що лише прискорила пробудження Первісної Іскри. Мало того — відьми дізналися про Первісну. Ейрін вер Ґледіс сама їм сказала…

То були останні слова, що їх Ярлахові вдалося розчути крізь зруйнований тунель. Вдавшись до темної енерґії, він міг би знову визирнути на поверхню, але тоді побачив би лише нечіткі обриси людей та предметів і вже нічого б не почув. Та й слухати далі не було сенсу.

— Ну все, — мало не прогарчав Ярлах, змірявши своїх підлеглих гнівним поглядом. — Забирайтеся геть! Не хочу вас бачити.

Не мовивши ані слова, чаклуни стали слухняно розходитися, і незабаром п’ятеро з них розчинились у непроглядній пітьмі Тиндаяру. Проте Йорверт залишився.

— Краще покарайте мене, вчителю, — попросив він, відкрито дивлячись йому в очі. — Тільки не проганяйте.

Ярлах стиха зітхнув.

— Ти таки чув про Первісну, еге ж?

— Так, учителю, — підтвердив Йорверт. — Якось читав про цю гіпотезу. Проте вважав її необґрунтованою. А виявляється…

— Часом справджуються і набагато неймовірніші припущення, — сказав Ярлах, надавши своєму голосові чітко дозованого відтінку спантеличення. — Для мене це також велика несподіванка, але… Факти доводиться приймати такими, які вони є.

— То Володар не повідомив вам про Первісну?

— Ні. Мабуть, визнав це зайвою інформацією. І, власне, так воно й було. Знання, що Ейрін вер Ґледіс має Первісну Іскру, нічим нам не зарадило б.

Трохи повагавшись, Йорверт кивнув:

— Схоже, що так, учителю. Та тепер ми хоча б здогадуємось, навіщо Володареві знадобилася принцеса. Можливо, Первісна вразливіша за дочірні Іскри і в Ан Нувіні загинула б. Чи, може, стала б на службу Темряві, і через неї вдалося б підкорити решту Іскор. Маю надію, що в інших світах, де склалася схожа ситуація, наші брати не зазнали такого фіаско і краще прислужилися Володарю.

„Або ж у кожному з цих світів місцевий Китрайл спіймав такого самого облизня,“ — подумав Ярлах і тут-таки злякано відкинув цю небезпечну та крамольну думку.

— І що далі? — за хвилю спитав Йорверт.

Ярлах знизав плечима.

— А що далі? Чекатимемо нових наказів. Я певен, боротьба за Первісну ще не закінчилася. Це лише початок.

„Можливо, початок нашого кінця,“ — знову майнула в його голові непрохана думка. — „Якщо Темний Володар насправді не Володар, а…“

— Гаразд, Йорверте, ходімо. Тут нам нема чого робити. Повертаймося до Кованхара.



Розділ XII

Ранок у трактирі

У великій обідній залі було майже порожньо. Лише за одним столом у кутку допивали своє пиво четверо леннірських і двоє тилахморських ґвардійців, що саме поснідали після звільнення з нічного чергування. При Шайниній появі, вони підвелися, привітали її мовчазними уклонами і вже не стали знову сідати, а разом подалися до виходу.

Шайна влаштувалася біля розчиненого вікна й замовила служниці чашку міцного чаю та два тістечка з вершковим кремом — свій звичайний сніданок. Дівчина швиденько побігла виконувати замовлення, а Шайна стала спостерігати крізь вікно, як на огорнену ранковим туманом дорогу виїздили з протилежного узбіччя вершники та підводи. Одні подорожні повертали на південний захід, до Двар Кевандіру, інші прямували на північний схід, у Тилахмор, і всі, мабуть, дружно кляли відьом, трактирника, герцоґа та лихих чаклунів, через яких їм довелося заночувати просто неба.

Герцоґ Довнал, виходячи з міркувань безпеки, запропонував спровадити за межі трактиру всіх пожильців та тимчасових слуг і залишити тільки тих, хто працював тут постійно. Шайна погодилася з ним: її нітрохи не тішила перспектива вишукувати серед натовпу людей замаскованих ворогів, тим більше, що досвідчений чорний чаклун однаково не викаже себе — його приховану силу виявити практично неможливо. Почувши про це рішення, трактирник став бідкатися про ту непоправну шкоду, якої завдасть його закладові таке поводження з пожильцями, мовляв, він і так уже зазнав чималих збитків через руйнування та загибель понад десятка ні в чому не винних клієнтів. Однак майстер Придер миттю вгамувався, коли Шайна висипала на стіл перед ним жменю золотих мінеганських марок, і з готовністю запропонував порядкувати в трактирі на свій розсуд.

На її превелике полегшення, турботу про загиблих узяли на себе герцоґ та Мораґ. Перший відшукав серед уже виселених пожильців мандрівного духівника і влаштував поховальну церемонію для одинадцятьох убитих ґвардійців та трьох цивільних (ще дев’ятьох забрали їхні супутники, отримавши заразом і пристойну компенсацію для родин), а Мораґ спалила маґічним полум’ям тіла всіх чорних чаклунів і взялася заліковувати дрібні поранення у двох десятків випадкових жертв (як це часто трапляється в маґічних поєдинках, важкопоранених не було — якщо бойові чари влучали в людей, то зазвичай уражали насмерть). Етне встановила по всьому периметру трактирного подвір’я потужне захисне плетиво, також захистила й сам будинок, а Шайна тим часом подбала про Ґвен і Ейрін.

Обидві дівчини міцно спали і навіть на секунду не прокинулися, коли вона за допомогою Фіннели роздягала їх і вкладала в ліжко. Ґвен, після всіх поранень, завданих їй темною енерґією, була абсолютно здорова, лише геть знесилена, і за інших обставин це здавалося б неймовірним, бо навіть наймогутнішій відьмі знадобилося б кілька тижнів для повної реґенерації всіх пошкоджених тканин. Проте Шайні вже забракло сил, щоб вражатися швидкому зціленню подруги; всю свою здатність до подиву вона цілком витратила на Ейрін, на її Первісну Іскру…

Служниця принесла велику чашку гарячого чаю і тарілку з двома тістечками. Шайна відпила ковток міцного збадьорливого напою і відкусила шматочок тістечка, мимохідь відзначивши, що в цьому трактирі роблять чудовий вершковий крем.

Первісна Іскра… Шайна дуже сумнівалася, що серед відьом знайдеться бодай десяток сестер, які щиро вірили в її існування. Небагато було й таких, хто навіть теоретично розглядав можливість, що всі Відьомські Іскри виникли з однієї Іскри. Причина такого рішучого несприйняття цієї, загалом лоґічної гіпотези корінилася в самому способі життя відьом, які звикли вважати себе спільнотою незалежних і рівних одна перед одною жінок. Певна річ, вони визнавали старшість за віком і за силою, це було необхідно для самого існування Сестринства, для підтримання порядку всередині нього й забезпечення єдності у взаєминах із зовнішнім світом. Проте така ієрархія не була абсолютною, її застосування мало чітко окреслені межі, які нікому не дозволялося переступати. Малі відьми мусили слухатися дорослих, як своїх наставниць та виховательок, але часто сперечалися з ними, коли йшлося про суто сестринські стосунки. Старші та найстарші сестри могли віддавати лише ті накази, що належали до їхньої компетенції, як керівників Сестринства, але жодна з них не сміла попихати молодшими відьмами з особистих мотивів. Ні Етне, ні Мораґ не сказали жодного слова всупереч Шайниним рішенням, як голови їхньої делеґації, та водночас нещадно критикували її манеру ведення переговорів, постійно повчали, як слід триматися з королем і його радниками, кепкували з її невміння вести пустопорожні світські розмови, а Мораґ часом досить уїдливо коментувала те, як близько Шайна зійшлася з Ейрін, висувала з цього приводу непристойні припущення… втім, це було лише жартома.

Таке поєднання чіткої субординації у справах і цілковитої анархії в приватних стосунках здавна стала характерною рисою відьомського побуту. Інші мешканці Тір Мінегану, як чаклунки, так і звичайні люди, сприймали це за належне, а от на решті Абраду панувало вкрай спотворене уявлення про Сестринство. Ще бувши меншою сестрою, Шайна прочитала одну книжку, що мала й захопливий сюжет, і чудовий стиль, і переконливо змальованих персонажів, проте її автор, талановитий письменник, був, на жаль, занадто лінивим, щоб приїхати на Тір Мінеган і ознайомитися з реаліями тамтешнього життя. Серед багатьох нісенітниць, описаних у цій книжці, найдужче Шайну обурили такі, на перший погляд, незначні сцени, коли при зустрічі двох сестер молодша за статусом неодмінно вклонялася старшій. Автор, мабуть, бачив, як на офіційних заходах відьми присідають у реверансах перед королями й князями, але не зрозумів, що це лише данина ввічливості та традиціям. Крім того, він не звернув уваги, що у відповідь королі з князями завжди вклоняються відьмам. А поміж самих відьом про такі церемонії взагалі не йшлося. Жодна сестра, ні звичайна, ні менша, ніколи не схилиться перед старшими та найстаршими. Бо всі вони рівні. Вони, зрештою, сестри.

Та Первісна Іскра могла все змінити. Для переважної більшості відьом припустити її існування означало визнати, що коли-небудь народиться відьма, яка стоятиме вище від інших за самою своєю природою. А одна думка про це викликáла рішучий внутрішній протест. Досі Шайна не вірила в Первісну, та й зараз нізащо б у неї не повірила, знайшла б інше пояснення і зухвалому нападові чорних чаклунів, яких цікавила винятково Ейрін, і незвичному, чудернацькому пробудженню її Іскри, і дивовижному зціленню Ґвен — якби не одна обставина.

Уже давно було з’ясовано, що всі Іскри однакові за своєю потенційною силою, а те, яку частку цієї сили буде реалізовано, залежало винятково від конкретної відьми, її носія. До прикладу, Мейнір вер Гільде була наймогутнішою відьмою першого тисячоліття і примудрилася дожити до шестисот вісімдесяти трьох років, зате три її наступниці нічим особливим не відзначалися і прожили звичайний відьомський вік — трохи більше трьохсот. Лише у п’ятому поколінні рід О’Мейнір знову отримав могутню сестру — Шайну, яка, може, й не сподівалася повторити рекорд своєї духовної пра-пра-прабабці, але була певна, що проживе досить довго, щоб колись, у далекому майбутньому, стати однією з найстарших сестер.

Так само було і в усіх інших відьомських родах, де сильні відьми чергувалися з посередніми, а то й відверто слабкими. Незмінним залишалося одне: при пробудженні Іскра виказувала свою максимальну силу — той ідеал могутності, до якого прагнули всі відьми, хоча ніхто його не досягав. І щоразу кожна Іскра спалахувала точнісінько так, як і будь-яка інша… Вірніше, так було до вчорашнього вечора.

А вчора Шайна аж причманіла, коли в кульмінаційний момент свого пробудження Іскра Ейрін засяяла із силою доброго десятка звичайних Іскор. Це тривало лише якусь частку секунди, але Шайна не могла помилитися. Тим більше, що Етне та Мораґ цілком підтвердили її спостереження. Коли відбувалося зцілення Ґвен, сила новопробудженої Іскри приблизно дорівнювала максимальній силі звичайної Іскри. Потім вона впала до рівня трохи нижчого за Етнин — що також викликало подив, оскільки Ейрін була ще ненавчена і, здавалося б, жодним чином не могла контролювати таку велику силу. А проте, контролювала її — навіть у глибокому сні…

Шайна ні слова не написала найстаршим про вчорашні події, хоча мала зробити це негайно. Та вона ніяк не могла зібратися з думками, щоб доладно викласти їх на папері, тому не стала заперечувати, коли Етне, що заступила її серед ночі на чергуванні біля Ґвен, сама зголосилася скласти й надіслати звіт. А той факт, що від найстарших досі не надійшло жодних розпоряджень, з очевидністю свідчив, що вони так само спантеличені цією новиною і ще не виробили спільної позиції.

Утім, це було й на краще. Шайна почувалася втомленою і спустошеною, тож зараз їй бракувало лише інструкцій від найстарших, які, з огляду на обставини, напевно будуть заплутаними й суперечливими. А вона просто хотіла дістатися сьогодні надвечір до Тилахмора (якщо, звісно, Ґвенин стан дозволить їй вирушити в дорогу) і зупинитися на кілька днів у палаці гостинного, щирого та приязного герцоґа Довнала аб Конховара.

Єдиним світлим моментом у всій цій історії — але моментом справді світлим і радісним — стало для Шайни знайомство з Бренаном. Усупереч її побоюванням, Ґвен нітрохи не прикрасила його в своїх листах, він виявився достоту таким, як вона й писала про нього. Бренан був саме той брат, про якого Шайна завжди мріяла.

Щоправда, напад чорних чаклунів зіпсував їхню першу зустріч, проте згодом вони це надолужили, коли пів ночі просиділи разом біля ліжка з непритомною Ґвен і, огорнувши її чарами, що глушили звуки, все говорили й говорили, ніяк не могли наговоритися. Шайна розповідала про Тір Мінеган, про своє дитинство на ньому, а Бренан — про життя на Лахліні, про їхніх батьків, мужніх та самовідданих людей, про те, як нарешті він потрапив на Абрад і поневірявся тут півтора року, аж до зустрічі з Ґвен.

Про неї брат відгукувався з невимовним теплом та ніжністю і не став критися з тим, яка вона дорога для нього. Втім, після всіх тих слів, сказаних ним увечері, коли він думав, що Ґвен помирає, заперечувати своє кохання до неї було безглуздо. А от Шайна дещо приховала від Бренана — але не тому, що соромилась чи боялась його осуду. Просто вона розуміла, що він сам не захоче цього знати. В усякому разі, не захоче довідатися про це від неї…

Власне, всю сьогоднішню ніч Шайна мала б наглядати за Ейрін і стежити, щоб вона не втратила вві сні контроль над своєю силою. Та тут її виручила Мораґ, яка взяла нагляд за Ейрін на себе — хоча, як з’ясувалося, вона мала своєрідне уявлення про те, як треба пильнувати щойно пробуджену Первісну Іскру. Коли Шайна, передавши чергування біля Ґвен Ліамові та Етне й умовивши Бренана лягти спати, зазирнула до кімнати Ейрін, то виявила, що Мораґ спокійнісінько спить поруч зі своєю підопічною, а все стеження поклала на простеньке плетиво, яке мало здійняти тривогу при найменших проявах активності Іскри.

Розбудивши Мораґ, Шайна стала шпетити її за таку недбалість. Від цього прокинулась і Ейрін, нагримала на них обох, запевнила, що не потребує няньки, після чого знову заснула, додавши насамкінець, що Мораґ може залишитися — тільки хай і далі лежить, а не стовбичить над нею. Тож хоч-не-хоч, а довелося погодитися з тією методою нагляду, яку запропонувала ледача Мораґ…

Шайна неквапно доїла одне тістечко і взялася до другого, коли в обідній залі з’явилася Фіннела — як завжди, ошатно вдягнена і причепурена. Слідом за нею йшла трактирникова донька Ронвен, яка сьогодні мала трохи бадьоріший вигляд, ніж учора. Протягом усього вечора вона так гірко побивалася, що наврочила лихо, а її батько, майстер Придер, ніби навмисно сипав їй сіль на рану, знай твердив про дурну, нездарну чаклунку, якій заманулося корчити із себе провидицю — і от, мовляв, чим усе обернулося. Фіннела, що попри свою пиху, манірність та вередливість, у душі була чулою й лагідною, вирішила допомогти дівчинці на свій лад, оголосила трактирникові, що потребує послуг покоївки, і зажадала, щоб до неї надіслали саме Ронвен. Майстер Придер нітрохи не заперечував, пробурмотівши лише, що служниця з його дочки ще недолугіша, ніж чаклунка. А Ронвен була тільки рада сховатися від батькових нарікань.

Побачивши Шайну, Фіннела привітно всміхнулась їй і сказала щось Ронвен. Дівчинка поквапилася на кухню, вочевидь, за сніданком, а Фіннела підійшла до Шайниного столу.

— Доброго ранку, — привіталася вона, влаштувавшись навпроти. — Ти щось кепсько виглядаєш.

— Дякую за комплімент, — скривилася Шайна. — Що я в тобі найбільше ціную, це твою делікатність. Якби я проспала дев’ять годин, то була б така ж свіженька, як і ти.

— Я спала лише вісім, — заперечила Фіннела. — Навіть менше. Після всього того важко було заснути… а нічим допомогти я б однаково не змогла. У Ґвен і так вистачало доглядальниць, а коли я поткнулася до Ейрін, Мораґ попросила мене піти. Сказала, що я їй лише заважатиму, хоча в мене склалося враження, що вона намірялась наглядати за Ейрін уві сні.

Шайна кволо посміхнулася. Що ж, у спостережливості Фіннелі не відмовиш.

— Оце щойно я збиралася була зайти до Ейрін, — вела далі Фіннела, — але передумала. Боялась розбудити її — а ти ж сама знаєш, яка вона лиха, коли не виспиться. Раніше в таких випадках кидалась у мене подушками, а що тепер робитиме… До речі, як там вона?

— Десь годину тому, коли я востаннє заходила, Ейрін ще спала, — відповіла Шайна. — Мораґ сказала, що її Іскра всю ніч була стабільна, сила не виходила з-під контролю. А про щось конкретніше можна буде говорити лише тоді, коли вона прокинеться.

— А що з Ґвен?

— Здорова, але заслабка. Поранення й подальше лікування дуже виснажили її. Але вона вже прокидалася — ненадовго, перед світанком. Трохи поговорила з Етне та Ліамом, розпитувала в них, як її врятували. Виявляється, Ґвен нічого не пам’ятає про те, що з нею сталося після удару чорної чаклунки. Часом таке буває. — Шайна зробила виразну паузу, щоб привернути Фіннелину увагу. — У зв’язку з цим маю до тебе велике прохання. Якщо Ґвен звернеться й до тебе, будь ласка, не розповідай про те, що говорив їй Бренан. Розумієш, це…

Фіннела обурено пирхнула:

— Не вважай мене за малу дурепу! Звичайно, я розумію, що такі слова дівчина має почути від самого хлопця, а не в чиємусь переказі. Мені б і в гадку не спало про це розповідати.

— Тоді вибач. Але я мусила тебе попередити.

Насправді ситуація була набагато складніша, ніж уявляла собі Фіннела. Вночі Бренан розповів Шайні про свою з Ґвен розмову щодо їхнього спільного майбутнього і щиро визнав, що тепер з острахом чекає на її пробудження. Він боявся, що його передчасне освідчення відштовхне Ґвен чи, принаймні, надасть їхнім стосункам гіркого присмаку вимушеності та ніяковості. А от Шайна, яка знала свою подругу змалку, дотримувалась іншої думки. Вона вважала, що Ґвен квапливо переконає себе в тому, що поділяє Бренанові почуття, і прискорить їхній шлюб. Обидва варіанти були однаково небажані, тож навіть для самої Ґвен було на краще, що вона про все забула…

Ронвен принесла сніданок — смажене м’ясо з овочевим салатом і склянку соку з південних фруктів. Фіннела подякувала й негайно надіслала дівчинку до пральні забрати її речі, але спершу наказала переконатися, що вони гарно випрані та випрасувані. Ронвен прожогом побігла виконувати нове завдання, а Фіннела, взявшись до їжі, запитала:

— То ви не збираєтеся запрошувати її на Тір Мінеган?

Шайна заперечно похитала головою:

— Ні. Я й досі не вірю, що вона справді мала пророче видіння, та навіть коли й так, вона заслабка для нашої школи.

— Наскільки я знаю, більшість провидиць є слабкими чаклунками.

— Ми обираємо серед меншості.

— Що ж, ясно. — Фіннела замовкла, щоб розжувати й проковтнути шматочок м’яса. — Які ж ви, відьми, вперті й зарозумілі! Відмовляєтеся вірити в те, що навіть мені очевидно. Ну й дідько з вами! Все одно Ронвен поїде на Тір Мінеган. Я візьму її за покоївку.

— А навіщо?

— По-перше, мені справді потрібна покоївка, я вже втомилася робити все сама. А Ронвен, хоч і незграбна, але старанна. По-друге, мені шкода дівчинку, її тут затюкають. Нехай поїде з нами, а якщо й тоді ви не візьмете її до школи, буде служити в мене, і ми разом навчатимемось. Навіть так для Ронвен буде краще, ніж залишатись у цьому трактирі, де за неї вступається лише матір. До речі, по дорозі сюди я надибала майстра Придера, натякнула йому, що хочу найняти Ронвен, а він у відповідь натякнув, що все залежить від суми, яку я запропоную за неї. На щастя, батько дав мені вдосталь грошей.

Шайна була здивована.

— Чому ти так за неї вболіваєш?

— Та не вболіваю, просто… Просто це несправедливо! Не можна так поводитися з чаклункою. Навіть на Півдні до чаклунів не ставляться з таким презирством. Їх не люблять, побоюються, проте поважають. Я певна, що Ейрін підтримає мене, ще й запропонує розділити витрати на відступну за Ронвен. — Фіннела відсьорбнула трохи соку. — До речі, про Ейрін. Що тепер з нею буде? Її відразу зроблять повноправною сестрою?

— Аж ніяк. Сила силою, і те, що вона контролює її, дуже добре. Однак Ейрін ще мало знає і нічого не вміє, а для відьми головне не сила, а саме вміння та знання. Їй доведеться довгенько навчатися, щоб скласти всі іспити і здобути право називатися не меншою сестрою, а просто сестрою.

Фіннела відрізала ножем ще один шматочок м’яса й неквапно поклала його до рота.

— Гм, просто сестрою… От цього я не збагну. Ваше Сестринство існує вже п’ятнадцять сторіч, а ви й досі не змогли вигадати окремої назви для найбільшої ґрупи сестер. У вас є менші, є старші, є найстарші, а решта — чи то „просто“ сестри, чи „повноправні“, чи „звичайні“… Останнє навіть трохи принизливе — бо перегукується з висловом „звичайні люди“.

— Не бачу в цьому нічого принизливого, — зауважила Шайна. — А взагалі, так і було задумано. Ще засновниця Сестринства, Мейнір вер Гільде, заборонила вигадувати для звичайних сестер будь-яку офіційну назву. За її словами, менші нехай навчаються, старші нехай керують, а просто сестри мають пам’ятати, що вони теж люди і теж звичайні.

— А чому це старші керують? Я гадала, що Сестринство очолюють найстарші.

— Так і є. Просто в часи Мейнір їх називали старшими. Лише наприкінці минулого тисячоліття було запроваджено поділ сестер на чотири ґрупи замість трьох. Відтоді дев’ятеро старших стали найстаршими, а назва „старші“ дісталася двадцяти сімом сестрам, що за віком ішли після них. Власне, теперішні старші сестри — ті ж самі звичайні, якихось особливих функцій для них не передбачено. — Шайна розуміла, що злість на сестру Айліш змушує її применшувати роль старших, проте нічого не могла з собою вдіяти і продовжувала говорити в тому ж ключі. — Це радше почесне звання, вигадане для того, щоб кожна, навіть найслабша відьма, під кінець життя могла відчути себе головнішою за більшість сестер. Річ у тім, що на початку четвертої сотні років настає критичний для відьом вік. У середньому дев’ятеро з десяти сестер доживають до трьохсот, проте лише лічені одиниці з них переступають за триста тридцять. А коли вже переступають, то зазвичай живуть іще сто, а буває, й двісті років.

— І саме вони стають найстаршими?

— Атож. Відколи я народилася, склад старших сестер змінився більш ніж наполовину, а найстарші залишилися ті ж самі, що й були.

— Це й добре, — сказала Фіннела. — Бо інакше я б зосталась у Кардуґалі.

Шайна пильно подивилася їй в очі.

— Ти сама до цього додумалась?

— Ні, — відповіла зніяковіла Фіннела. — Мораґ так вважає. Вона каже, що ти не наважилася б допомогти мені, якби не була така зла на найстарших… Та це не означає, що тепер я менше вдячна тобі. Головне, що ти домовилася з моїм татом, а решта не має значення.

Тут Шайнину увагу привернула невелика метушня на подвір’ї. У вікно вона побачила, що біля зачинених воріт зібралося кілька ґвардійців, леннірських і тилахморських, які про щось між собою сперечалися. Леннірці хитали головами і вказували на трактир, а тилахморці вперто тицяли пальцями у ворота, за якими стояла велика карета, прикрашена герцоґськими гербами.

— Схоже, завітав хтось із поважних придворних, — промовила вона, підвівшись із-за столу. — Піду розберуся.

Проте карета була порожня. Як виявилося, ще вчора по обіді Довнал аб Конховар відрядив одного зі своїх людей до Тилахмора з розпорядженням надіслати на сімнадцяту милю дві найкращі карети, щоб останній відрізок шляху його гості подолали з максимальним комфортом. Перша з цих карет якраз прибула, а друга трохи відстала. Тилахморські ґвардійці наполягали на тому, щоб відчинити ворота, леннірці спершу хотіли почути підтвердження від самого герцоґа, проте тилахморці на це не погоджувалися, бо знали, що їхній правитель не полюбляє, коли його будять рано-вранці.

Розпитавши герцоґових ґвардійців і впевнившись, що вони добре знають і кучера, і чотирьох вершників супроводу, Шайна дозволила пропустити карету і наказала так само вчинити з другою. Потім повернулася до трактиру, відчуваючи, що її настрій значно поліпшився. Тепер, завдяки Довналовій завбачливості, вони вже точно зможуть вирушити сьогодні до Тилахмора, навіть якщо Ґвен буде надто квола для верхової їзди.

У передній кімнаті Шайна мало не зіштовхнулася з Мораґ, що саме збігла зі сходів, прямуючи до обідньої зали.

— Ой, вибач, Шайно, — сказала вона захекано. — Просто я дуже зголодніла.

— А Ейрін…

— Прокинулась, і вже давненько. Я й для неї замовлю сніданок.

— З нею зараз Етне?

— Ні. Я збиралась покликати її, та вона заснула просто в кріслі у Ґвениній кімнаті. Вирішила її не будити.

— То ти залишила Ейрін саму?! — обурилася Шайна.

Мораґ недбало відмахнулась.

— За неї не турбуйся, з нею все гаразд. Вона таке виробляє, що я мало не здуріла.

Злякано зойкнувши, Шайна підхопила спідниці й прожогом кинулася нагору. А Мораґ гукнула їй услід:

— Та я ж кажу тобі, все гаразд. Ейрін не потрібні няньки, вона й сама дасть собі раду. Тепер я точно вірю в Первісну Іскру…

Забігши до Ейріниної кімнати, Шайна з полегшенням переконалася, що тут усе спокійно. Сама Ейрін, у сорочці та штанях, явно позичених із Моражиного ґардеробу, сиділа за невеличким столиком біля вікна з чарівним пером у руці. З лівого краю столу лежали два списані аркуші паперу, а над третім, списаним лише наполовину, Ейрін якраз працювала перед Шайниною появою.

— Вітаю, Шайно, — сказала вона, озирнувшись. — Будь ласка, зажди хвилинку. Я пишу батькові листа, це мій обов’язок. Скоро закінчу.

— Гаразд, — погодилася Шайна.

У Кардуґалі вона залишила чималий стос паперу з чарами чекання. Це було обумовлено одним з пунктів угоди між королем Ленніру та Сестринством. Крім того, там передбачалося, що впродовж усього часу перебування його дочки в ранзі меншої сестри відьми реґулярно постачатимуть йому такий зачарований папір з розрахунку три аркуші на тиждень, а також, на першу ж вимогу з боку Ейрін, надсилатимуть написані нею листи — знов-таки, виходячи з вищевказаного розрахунку. Інші пункти угоди було прописано так само детально та конкретно — Келлах аб Тирнан виявився надзвичайно педантичною людиною.

— До речі, — озвалася за хвилю Ейрін. — Перевір імена загиблих ґвардійців на першій сторінці. Їх назвала мені Мораґ, вона присягається, що нікого не забула і нічого не наплутала, та все ж поглянь.

Шайна підійшла до столу, взяла аркуш, що лежав найлівіше, і прочитала:

Любий тату!

Передовсім запевняю тебе, що я жива-здорова, ціла та неушкоджена. Так само й Фіннела нітрохи не постраждала — це я пишу для дядька Ріса та тітки Ідріс, коли ти даси їм читати мого листа.

А тепер назву тобі дванадцять імен, які назавжди залишаться в моєму серці. Це:

Ленан аб Ґрайді О’Нуллан, капітан Королівської Ґвардії Ленніру;

Мадоґ аб Шоґрин О’Двайн, прапорщик Королівської Ґвардії Ленніру;

Нейл аб Колім, рядовий Королівської Ґвардії Ленніру…

Пробігши поглядом увесь список, Шайна поклала аркуш на стіл і ствердно кивнула:

— Так, усе правильно.

— Дякую, — коротко відповіла Ейрін, продовжуючи писати.

А Шайна відступила на пару кроків і пильніше придивилася до неї. Скидалося на те, що Мораґ мала вагомі підстави не турбуватися за Ейрін. Якщо вві сні дівчина просто блокувала свою силу, як роблять усі малі відьми, то зараз вона стримувала її цілком по-дорослому — м’яко, майже ніжно, але надійно. Саме так навчали тримати силу виховательки та наставниці, проте такого ідеально збалансованого поєднання м’якості, що дозволяла прикликати її будь-якої миті, та чіпкості, яка перешкоджала їй спонтанно звільнитися, учениці досягали за довгі роки тренувань. А Ейрін опанувала це лише за одну ніч! Крім того, порівняно з учорашнім вечором, її сила ще трохи зросла.

„Вже перегнала Етне,“ — констатувала Шайна. — „Скоро наздожене й мене.“

Нарешті Ейрін дописала листа, розклала всі три аркуші перед собою… а потім схопила відразу три десятки маґічних ниток і вправно, хай і дещо напружено, та загалом бездоганно, сплела поштові чари.

Отетеріла Шайна аж рота роззявила від безмежного подиву, а Ейрін повернула до неї голову і, мовби нічого не сталося, попросила:

— Дай мені батькову адресу.

Цілком механічно й бездумно Шайна створила в повітрі маґічний символ, яким позначила аркуші в Кардуґалі. Цей символ мав притягнути до себе надісланий лист — але тільки в тому разі, якщо його точно скеровано.

Ейрін додала адресу до свого плетива, на кілька секунд завмерла з підведеними руками, переконуючись, що все зробила правильно, а відтак привела чари в дію. Маґічний лист зі швидкістю думки полинув у напрямку трохи західнішому від південного, а написане на папері залишилося. Ейрін ще не була занадто самовпевненою і зберегла ориґінал листа, щоб повторити спробу в разі помилки. Втім, Шайна не мала жодного сумніву, що лист надійшов за призначенням.

— Ейрін… — насилу витиснула з себе вона. — Як… ти… це… — Шайна закашлялась, і врешті її прорвало: — Як ти це зробила? Це твоя Іскра? Вона все робить за тебе?

— Тебе аж трусить від страху, що я скажу „так“, — з легкою і трохи сумною усмішкою промовила Ейрін. Вона встала зі стільця і пройшлася по кімнаті, розминаючи втомлені від сидіння ноги. Чорні обтислі штани дуже добре пасували до її фіґури; краще, ніж будь-яка з її суконь. — Тоді можеш заспокоїтися. Це зробила я сама, а не моя Іскра. Хоча, в певному сенсі, вона таки допомагає мені, але це не значить, що в неї є розум. Коли я поділилася нею з Ґвен, вона — не Іскра, а Ґвен, — скористалася моєю силою, щоб зцілити себе, після чого вона — тепер уже не Ґвен, а Іскра, — передала мені всі її знання та вміння.

Шайна розгублено закліпала очима.

— Ти хочеш сказати, що тепер маєш усю Ґвенину пам’ять?

— Ні, не всю, лише те, що пов’язано з маґією. І це не можна назвати пам’яттю. Це… ну, ніби книжка, тільки всередині мене. — Ейрін присіла на край розстеленого ліжка. — Навіть не в моїй голові, а… десь у невизначеному місці. Її тримає моя Іскра, а коли виникає потреба, дає мені почитати. Саме той розділ, який я хочу вивчити.

— Отже, — сказала Шайна, вмостившись на стільці, — ти ніби навчаєшся за цією книжкою?

— Не „ніби“, а саме навчаюсь. Тільки дуже швидко, надзвичайно швидко. Так було і з поштовими чарами. Мораґ наклала на один аркуш плетиво чекання, я написала на іншому своє ім’я, захотіла дізнатися, як надсилати листа, — і тут-таки в моїй голові з’явились усі необхідні знання. Першого разу промахнулася навіть на такій малій відстані, з одного кутка в інший; вдруге вже все вдалося, хоча останньої миті мало не зірвалось; а втретє я діяла майже автоматично.

— І при цьому, мабуть, не все розуміла.

Ейрін ствердно кивнула:

— Саме так. Я вже й сама збагнула, що не варто братися за такі складні речі, попервах краще обмежитися найпростішим. Та коли вже опанувала поштові чари, то вирішила скористатися з цього й написати батькові листа.

Шайна повільно похитала головою:

— І все ж, це просто неймовірно! Щоб так швидко й легко засвоювалися знання, вміння, навички…

Ейрін зітхнула, її смарагдові очі зажурено подивились на Шайну.

— Не скажу, що це легко. Швидко — так, легко — ні. Навпаки, дуже важко. Коли за якусь секунду в голову запихають купу знань, та ще й таким робом, щоб вони були готові до застосування… це, скажу тобі, не найприємніше відчуття. Я лише годину, як прокинулась, а вже втомлена. Щоб трохи відпочити й відволіктися, сіла писати листа — та він, як на лихо, написався до непристойності швидко. Добре хоч моя Іскра виявилась не надто жадібною й запозичила у Ґвен лише практичні знання, лише ті, що потрібні для створення чарів. Мені тільки теорії бракувало.

— Проте, — зауважила Шайна, — ти якось довідалася, що в тебе Первісна Іскра. А це ж чиста теорія, яка не має значення для практичної роботи з чарами.

— Саме тому я перейняла у Ґвен лише сам цей факт, без жодних пояснень. А що це означає, мені розповіла Мораґ. — Зненацька Ейрін пустотливо всміхнулася. — Вона була така налякана, коли на хвильку вийшла до мильні, а повернувшись, побачила, що я вже прокинулася, сиджу в ліжку й тримаю в долоні маленький маґічний вогник.

— Її переляк можна зрозуміти. Та, бачу, вона швидко оговталась і запропонувала тобі зробити щось складніше.

— Так. І це була помилка. Зараз я схожа на малу дитину, що не навчилася ще до ладу говорити, а вже намагається читати та писати.

— Нічого, ми це виправимо, — пообіцяла Шайна. — Коли Етне прокинеться, разом складемо план занять. Вона дуже досвідчена вчителька.

— І ще бажано залучити Ґвен, — додала Ейрін. — Зрештою, це ж її знання. Вона найкраще мене розумітиме… До речі, Мораґ не перебільшує? Ґвен справді цілком здорова?

— Так, справді. Хіба що кілька наступних днів буде квола, та це не біда. Ми однаково тут не затримаємося. Довнал викликав із Тилахмора дві карети, там ми всі зручно розмістимось і спокійнісінько прибудемо надвечір до герцоґського палацу.

Затуливши рота долонею, Ейрін солодко позіхнула.

— Це чудово. Хоч я й не Фіннела, проте сама думка про сідло зараз викликає в мене огиду.

Двері з коридору відчинилися, і до кімнати ввійшла Мораґ. У повітрі перед нею пливла величенька таця з кількома тарілками та склянками.

— Ну! Хто тут замовляв сніданок?

А Ейрін застогнала:

— Ой, ні!.. Тепер я знаю, як це робиться.

Для закріплення щойно отриманих знань вона підхопила чарами зім’яту подушку і змусила її злетіти аж до стелі.



Розділ XIII

Знову на Півночі

Коли з корабля на причал перекинули трап, Шимас аб Нейван не став поспішати. Він зачекав, поки зійде решта пасажирів, і вже тоді рушив сам. Ішов поважно, неквапом, за поруччя не тримався, але страхував себе з допомогою чарів — не хотів останньої миті зганьбитися.

Опинившись на твердій землі, що не хиталась у нього під ногами, Шимас не стримав полегшеного зітхання. Нарешті все закінчилося, він майже вдома. І хоча до Кованхара залишалося ще дев’ять сотень миль по землях Ґулад Данану, Сейшану та Тір Алминаху, тепер перед ним не стояв вибір між горами та морем, між важкою дорогою через Двар Кевандір і хиткою палубою кораблів, що курсували Румнахською затокою. Попереду його чекала подорож рівним суходолом, бажано не верхи на коні, а в кареті, по широкому, добре второваному трактові, що сполучав Кованхар з Еврахом.

Перед прибуттям Шимас перевдягнувся в свою темно-синю мантію, яка в очах обізнаних людей вказувала не лише на його звання університетського професора, а також і на те, що він чаклун. Серед еврахських візників, що полювали в порту на клієнтів, знайшлося чимало обізнаних, і вони, мов зграя голодних псів, наввипередки кинулися до Шимаса, пропонуючи йому свої послуги.

З-поміж них Шимас обрав чолов’ягу з найчеснішим обличчям, без вагань віддав йому обидві свої валізи й подався разом з ним до його брички.

— Мені до ґрафського палацу, — сказав він на ходу.

— Буде зроблено, мосьпане, — запевнив його візник. — Домчу вас швидесенько.

— Ні, не треба квапитися, — охолодив його запал Шимас. — Їдь спокійно, найзручнішим шляхом, я тобі гарно заплачу… Між іншим, чоловіче, ти не знаєш, зараз у ґрафа гостює відьма?

— Авжежечки, мосьпане, і не одна. Цілих дві. У нас завжди є відьми. Це ж не якийсь там задрипаний Тилахмор.

Шимас посміхнувся. Суперництво між Тилахмором та Еврахом сягало своїм корінням ще в минуле тисячоліття, проте за останні кілька сторіч, завдяки стрімкому розвиткові судноплавства, Еврах упевнено вирвався вперед, тутешні ґрафи жили набагато заможніше, дарма що були лише королівськими намісниками, тоді як герцоґи Тилахморські займали вищий від них щабель в ієрархії Ґулад Данану, вони самостійно правили своїми землями і вважалися не підданими, а васалами Корони.

Виконуючи побажання клієнта, візник їхав без поспіху. Шимас, відкинувшись на м’яку спинку сидіння, дивився в чисте осіннє небо і думав про те, що за останні чотири тижні набув цікавого досвіду, хоча й волів би його уникнути. Цей досвід не становив ні найменшої цінності для тієї роботи, якій він присвятив своє життя, і якби диннеші запропонував йому якусь прийнятну альтернативу — наприклад, провести певний час усамітнено, але з відносним комфортом, у затишній хатині посеред Едандирського лісу, що на південь від Кованхара, — Шимас охоче б на це пристав.

„От повернуся додому,“ — вкотре сказав він собі, — „і більше носа не поткну за міську браму. Годі вже з мене цих подорожей!“

Утім, його мандрівну Південним Абрадом не можна було назвати важкою, сповненою прикрих пригод та злигоднів. Диннеші забезпечив його і конем, і грошима, і одягом, а в кожному містечку Півдня, так само як і на Півночі, неодмінно мешкали чаклуни, які радо приймали свого північного колеґу, та ще й науковця. Той-таки диннеші подбав і про те, щоб Шимас мав при собі маґічну копію своєї грамоти професора Кованхарського Університету, тож нікому й на думку не спадало вважати його пройдисвітом.

З Тір на х-Ейдалу він вирушив прямісінько до Ленніру, і в Кардуґалі зустрівся з тамтешнім чаклуном, Іґаном аб Кіном, якому розповів і про розгадане пророцтво, і про реакцію на нього з боку Ярлаха аб Конала, що виявився чорним чаклуном. А щоб звести до мінімуму потребу в брехні, Шимас просто сказав, що після удару темної енерґії невідь яким чином опинився на Півдні, за п’ятдесят миль на схід від Дин Краннаха, і при цьому втратив сім днів. Мовляв, сам губиться в здогадах, що з ним сталося, але в одному цілком певен: Ярлах тут ні до чого, він мав явний і безсумнівний намір убити його.

Повірив йому Іґан аб Кін чи ні, але, за відсутності інших, прийняв це пояснення. А успішна верифікація Пророцтва про Першу із Шимасовими тлумаченнями справила на нього величезне враження. Він доповів про все королю Келлахові, а той, неабияк стривожившись, негайно надіслав навздогін за Ейрін аж трьох гінців, спрямувавши їх різними дорогами, а ще одного відрядив до Евраха, хоч і не знав, чи є там відьма, бо попередня гостя еврахського ґрафа, Мораґ вер Дерін, наразі супроводжувала його дочку до Тір Мінегану. Шимасові ж король надав у супровід двох ґвардійців, які товаришували йому в дорозі до самого Конві, а там розпрощалися з ним, переконавшись, що він сів на корабель, який плив через Румнахську затоку…

Ґрафський палац було розташовано неподалік порту, і незабаром бричка під’їхала до розчинених бічних воріт зовнішньої огорожі. Щоб охорона пропустила його у двір, вистачило й професорської грамоти, а далі вже довелося скористатися рекомендаційним листом, що його власноруч написав Келлах аб Тирнан. Лист від короля, ще й батька нової відьми („Та вже ж, професоре, ми ще з літа знаємо. Це ж не якийсь там задрипаний Тилахмор…“) дозволив Шимасові уникнути бюрократичної тяганини з нижчими придворними чинами й негайно відкрив йому дорогу аж до найвищих верхів. Якби він захотів зустрітися з ґрафом Раґналом аб Мавоном, той не змусив би довго на себе чекати, проте Шимас не мав до ґрафа жодних справ — його цікавили лише відьми. На це йому повідомили, що старша з них, леді Айліш вер Нів, пішла в місто і ще не повернулася, зате друга, леді Ріана вер Шонаґ, зараз перебуває в палаці.

Нівроку бундючна служниця середнього віку провела Шимаса до просторої вітальні розкішних гостьових покоїв, залишила його там, а сама подалася доповідати леді Ріані про гостя-чаклуна. Менш ніж за десять хвилин до кімнати ввійшла висока жінка в ошатній сукні з блідо-блакитного шовку, вишитого золотими нитками. Попри свій зріст (а вона була десь на дюйм вища за Шимаса, що мав понад шість футів [6]), жінка здавалася дуже тендітною через надмірну худорлявість статури, і навіть особливий крій вбрання не міг приховати, що в неї завузькі стегна й замалі груди. Відьму в ній виказувало хіба що коротке, лише до плечей, темне волосся; звичайні знатні жінки вважали таку зачіску мало не за непристойну і змалечку відрощували собі довгі коси, а відьмам було начхати на умовності, вони керувалися головно тим, як їм краще пасує і як зручніше. На вигляд Ріані вер Шонаґ було близько двадцяти, з чого Шимас зробив висновок, що вона, ймовірно, ще молода. Можливо, лише недавно стала повноправною сестрою.

При її появі Шимас легко вклонився, відьма відповіла йому кивком.

— Мені сказали, що ви професор Кованхарського Університету.

— Так, пані. Професор Шимас аб Нейван, викладач на кафедрі пророцтв і яснобачення.

Влаштувавшись у кріслі, Ріана вер Шонаґ жестом запропонувала йому сідати.

— А ви обрали дивний для чоловіка фах, професоре.

— Я спеціалізуюсь на тлумаченні пророцтв, — пояснив Шимас, розмістившись навпроти неї. У грудях йому замуляло недобре передчуття: він знав, що одного з гінців леннірський король надіслав до Евраха, проте з реакції співрозмовниці стало зрозуміло, що вона вперше чує його ім’я. — Зокрема, я розгадав відоме Пророцтво про Першу.

— Мабуть, це видатне досягнення, — ввічливо мовила відьма, втім, не приховуючи своєї байдужості.

— Не знаю, чи видатне, — зауважив Шимас, — але актуальне. Воно ж стосується вашої нової сестри Ейрін вер Ґледіс та її Первісної Іскри.

Ріана вер Шонаґ здригнулася від несподіванки і втупилась у нього широко розплющеними очима. А за кілька секунд рвучко підхопилася з крісла, блискавично створила плетиво й накинула його на Шимаса. Швидше автоматично, ніж усвідомлено, він спробував відбитися, але могутні відьомські чари з легкістю розірвали його захист, мов тоненьке павутиння. Шимас цілком позбувся доступу до маґії, йому відібрало руки та ноги, а відьма грізно, аж занадто грізно для її м’якого контральто, заговорила:

— От ти й попався, чорний! Надумав ошукати мене! Випитати інформацію, заморочивши мені голову казочками про пророцтво! Гадав, раз я молода, то вже й дурна? А дзуськи! Я знаю про Первісну і знаю, що про неї відомо лише нашим сестрам… а ще твоїм гидким друзякам, які вчинили той зухвалий напад! То, може, й ти був серед них? І, либонь, прийшов рознюхати, що сталося далі? Гаразд, я скажу тобі, все одно ти не підеш звідси живим. Ваш напад призвів тільки до того, що Іскра сестри Ейрін пробудилася. Вона опанувала свою силу, здобула знання, і тепер ви зуби об неї зламаєте. Отак!

Випаливши це без найменших пауз, вона зупинилася перевести подих. А Шимас, відчувши полегкість від того, що Ярлахові плани захопити принцесу Ейрін провалилися, спокійно мовив:

— Ти й справді дурна, дівчино. Якби я був чорним, хіба став би до тебе приходити? Тобі ж мали сказати, що я прибув з Ленніру і там зустрічався з королем Келлахом. Він знає про Первісну Іскру своєї дочки…

— Атож, тепер знає, — урвала його Ріана вер Шонаґ. — Ясна річ, його сповістили про це. Але ти не міг так швидко доїхати, ти надто поквапився, дурню, не розрахував…

— Та хай тобі біс! — розсердився Шимас. — Я вже казав, що довідався про Первісну з пророцтва. Як не віриш, то перевір. Пророцтво про Першу доволі відоме, ти знайдеш його чи не в кожній книжці з історії передбачень. Там треба лише поміняти „сини“ на „дочки“ та „останній король“ на „останній князь“, і воно легко верифікується. Ваші найстарші вже мають про це знати. Келлах аб Тирнан, коли я розповів йому про своє відкриття, негайно надіслав їм листа.

— Якби це було так, я б знала. Я б неодмінно… — Молода відьма раптом замовкла, впертий вираз злетів з її обличчя, а натомість з’явилася розгубленість. — Через три… ні, чотири дні після нападу я бачила тут посланця з леннірськими гербами. Проте сестра Айліш сказала… Ні! Не могла ж вона так зі мною вчинити…

— На жаль, могла, — почувся від дверей спокійний голос, і тієї ж миті чари, що втримували Шимаса в кріслі, зникли.

До вітальні ввійшла низенька круглолица жінка у простій, без прикрас, зеленій сукні. Вона мала типовий для відьом вигляд — років під тридцять за мірками звичайних людей.

— Гадаю, ви професор аб Нейван? — звернулася новоприбула до Шимаса.

— Так, пані, — відповів він, підвівшись. — А ви, мабуть, леді Айліш вер Нів?

Жінка ствердно кивнула:

— Ви нагодились у невдалий час, професоре. Перепрошую за леді Ріану, вона нічого не знала про вас і, схоже, вирішила, що ви чорний чаклун.

— А що я ще могла подумати! — обурено вигукнула Ріана вер Шонаґ. Обличчя дівчини було бліде від гніву, карі очі люто виблискували. — Ти ж надурила мене, Айліш! Надурила нас усіх! Приховала, що є пророцтво про Первісну Іскру!

— Так вирішили найстарші, бо…

— Ага! Все ясно, найстарші! Без них не могло обійтися. Вони ж відмовляються визнати Первісну. А ти, як вірний цуцик, виконуєш усі їхні забаганки. Недарма ж…

— Замовкни, Ріано! — владно промовила Айліш вер Нів, миттю перетворившись із добродушної та лагідної жіночки на сердиту королеву. — І забирайся звідси. Негайно!

— Гаразд, я піду, — не виказавши ні найменшого страху, відповіла дівчина. — Тільки не сподівайся, що сидітиму, склавши руки. О ні, не сидітиму! — Вона запитливо подивилася на Шимаса. — То я правильно запам’ятала, професоре: „дочки“ замість „сини“ і „князь“ замість „король“?

Не чекаючи на відповідь, Ріана вер Шонаґ труснула головою, так різко розвернулася, що спідниці обвили її довгі стрункі ноги, і швидким кроком вийшла з кімнати.

Айліш вер Нів провела її поглядом і зітхнула:

— Зараз напише своїм подругам, а ті — своїм, і якщо, не дай Диве, згадає про вас, то вся наша секретність провалиться в Тиндаяр. Як же невчасно ви приїхали, професоре! Останні дні я провела в палаці, нікуди не виходила, чекала на вас, а варто було відлучитися на якусь годинку… Наша молодь просто схибнулась на Первісній! Поки це була лише теорія, ніхто й чути про неї не хотів, мовляв, наші Іскри однакові, тому всі ми сестри. А тепер багатьом закортіло, щоб у них була матір. Бачили б вони ту матір — мале дівчисько, якому ще немає й шістнадцяти… — Схаменувшись, що говорить про відьомські проблеми при сторонньому, вона досадливо поморщилася й сухо додала: — Ну, гаразд, професоре, прошу сідати. Будьте певні, вас більше не прив’яжуть до крісла.

Шимас повернувся на своє попереднє місце й обережно запитав:

— То ваші найстарші сестри й справді не визнають існування Первісної Іскри?

— Це наша внутрішня справа, професоре аб Нейване, — стримано сказала Айліш вер Нів, сівши в крісло, яке раніше займала Ріана вер Шонаґ. — Запевняю, вона жодним чином не стосується вас і розгаданого вами пророцтва. Ми вирішили до пори до часу приховати вашу історію, бо зараз наші сестри у Кованхарі ведуть стеження за маґістром аб Коналом. Ми сподіваємося захопити не лише його одного, а цілу ґрупу чорних чаклунів, утаємничених у найсекретніші плани Ан Нувіну. Погодьтеся, це в наших спільних інтересах.

— Безумовно, — підтвердив Шимас, хоч і відчув певний дискомфорт на думку про те, що в чаклунському місті відьми проводять власну таємну операцію, ще й спрямовану проти одного з маґістрів, хай навіть чорного чаклуна. А додаткової пікантності цій ситуації надавала та обставина, що все відбувалося з Шимасової подачі — адже ж це він повідомив відьом про Ярлаха аб Конала. Та іншого виходу не було, і з цим погодився навіть Іґан аб Кін, якого й досі часом згадували в Кованхарі через його гучний конфлікт з відьмами.

— Тож ви маєте розуміти, — вела далі Айліш вер Нів, — що наразі будь-яка згадка про вас і все пов’язане з вами буде вкрай небажана. Якщо до маґістра аб Конала дійдуть бодай туманні та суперечливі чутки, що буцімто ви живий, це його негайно сполохає. На жаль, чимало наших сестер мають властивий багатьом жінкам недолік — вони полюбляють пліткувати. І не лише між собою, це було б півбіди… Гм, як я розумію, Ріана визнала вас за чорного, коли ви згадали про Первісну Іскру?

— Саме так і було, — кивнув Шимас. — Вона сказала, що про це ніхто, крім вас та чорних, не знає.

— Якби ж то! Насправді чутки про Первісну вже почали розповзатися по всьому Північному Абраду, хоча після нападу минуло лише п’ятнадцять днів. Тут, в Евраху, поки подейкують лише про події на Іхелдиройдському тракті, про спробу лихих чаклунів убити нову відьму. Та в цьому немає Ріаниної заслуги — просто вона приїхала сюди недавно і ще не встигла завести серед місцевих жінок подруг, яким звіряла б наші таємниці. Зате це успішно роблять інші сестри в інших містах.

— То чому ви не зупинили леді Ріану? — запитав Шимас. — Чому не попросили нікому не писати про мене? Треба було пояснити, як це важливо.

— І розповісти їй, що Кованхаром вільно розгулює високопоставлений чорний? — Леді Айліш похитала головою. — Ні, в жодному разі. Тоді вже точно це не вдасться приховати. А поки я зосередила Ріанину увагу на пророцтві. Є велика ймовірність, що вона не обмовиться про вас ані словом, бо захоче видати ваше тлумачення Пророцтва про Першу за своє власне. Я знаю її з пелюшок, Ріана навряд чи втримається перед такою спокусою — надто ж, коли прочитає про численні спроби його розгадати. Вона дуже амбітна та марнославна.

— О… — протягнув Шимас. — Хитро задумано!

— Проте першість однаково буде за вами, — запевнила його Айліш вер Нів. — Коли справа з маґістром аб Коналом завершиться, втаємничені сестри підтвердять, що ваш лист надійшов ще до того, як Ріана стала поширювати свої заяви. А в разі потреби я особисто спростую всі її претензії… хоча воліла б цього не робити. Нехай дитя собі тішиться, а в майбутніх підручниках усе одно буде написано, що ви стали першою людиною в історії Абраду, кому вдалося витлумачити невідворотне пророцтво ще до його остаточного здійснення.

— Мене це мало турбує, — сказав Шимас не зовсім щиро; він аж ніяк не мав наміру поступатися своїм відкриттям тій молодій довгоногій відьмі, такій нахабній і зарозумілій. — Головне зараз — викрити Ярлаха аб Конала, щоб я міг спокійно повернутися до Кованхара.

— А ви вже вирішили, як пояснити свою відсутність?

Шимас трохи розгублено знизав плечима.

— Багато про це думав, та нічого розумнішого не вигадав, ніж сказати, що вцілів після нападу Ярлаха і втік аж на Південь, бо не знав, кому можна довіряти. От тільки будь-хто, зіставивши дати, легко знайде неузгодженості і спіймає мене на брехні.

— А ви розкажіть усе, як було, — порадила відьма. — Просто не згадуйте про втрачені сім днів, цього ніхто не помітить, і додайте невелику вигадку: коли ви опритомніли в незнайомій місцевості, разом з вами був маґістр аб Конал. Він переконував вас прийняти темну енерґію й долучитися до чорних, проте вам вдалося відбитись від нього і втекти. А деталі вже додумаєте самі.

— Гадаєте, мені повірять? — з сумнівом запитав Шимас. — Як я поясню, що за одну ніч ми з маґістром перенеслися з центру Півночі аж у центр Півдня? Не розповідати ж мені казочки про Тиндаяр… — Він сторопіло осікся, побачивши, як Айліш вер Нів ствердно киває.

— Так, професоре, Тиндаяр. Ми вже сповістили ваш Маґістрат, що Ворог знову відкрив доступ до підземного світу для чорних чаклунів — якщо не для всіх, то для обраних. Саме таким чином вони планували захопити леді Ейрін вер Ґледіс…

Після чого Шимас почув стислу розповідь про події на сімнадцятій милі Іхелдиройдського тракту. Він розумів, що деякі подробиці відьма приховала, а місцями, можливо, й погрішила проти істини, однак не став указувати на дрібні суперечності в її історії, бо знав, що цим нічого корисного від неї не добудеться.

— Якби я мав на кілька днів більше часу, — промовив Шимас, — можливо, зміг би попередити загибель людей.

— А може, зробили б тільки гірше, — зауважила леді Айліш. — Усі ці „якби“ дуже непевна річ. Я мала час обдумати різні варіанти розвитку подій і дійшла висновку, що ваше попередження швидше б зашкодило, ніж допомогло. Найпевніше, вони б у будь-якому разі зупинилися на сімнадцятій милі, просто тоді б сестри пильніше охороняли Ейрін, постійно трималися біля неї — і, ймовірно, всі разом потрапили б до Тиндаяру. Без сумніву, наші вороги передбачили таку можливість і підготували якусь пастку — скажімо, на зразок бар’єра для носіїв пробудженої Іскри. А поки Шайна, Етне та Мораґ з ним розбиралися б… Ні, професоре, я навіть рада, що ваше попередження запізнилося. Шкода, звичайно, загиблих людей, проте для мене найголовніше, що сестра Ейрін не постраждала. І мало того, обставини склалися так, що тепер вона вже не безпорадна і здатна сама себе захистити. Той, хто влаштував вам цю вашу дивовижну подорож, знав, що робить.

— А ви маєте припущення, хто б це міг бути? — поцікавився Шимас.

Айліш вер Нів склала на колінах руки й зосереджено подивилися на нього.

— Що не Творець, це точно. Навіть не тіште себе такою думкою. Якщо Див існує, а це ще не доведено, то Він є стратеґом, а не тактиком. Він може перенести в інший світ цілий острів, населений людьми, щоб було кому битися з нечистю. Може надіслати на землю Відьомські Іскри — або одну Іскру, Первісну, — щоб дати людям зброю для їхньої боротьби. Проте Він не стане втручатися задля порятунку однієї, хай і видатної людини. Так само, як полководець, що керує арміями, не кинеться в гущу битви через одного зі своїх солдатів. Особисто я вважаю… але майте на увазі, я заперечуватиму свої слова, якщо ви будь-кому їх перекажете… так от, я вважаю, що тут не обійшлося без диннеші, світлоносців — тих, кого ви, чаклуни, називаєте янголами.

Шимас зобразив на обличчі глибоку задуму і сподівався, що це вийшло в нього натурально.

— Серед інших, я розглядав і таку можливість. Проте диннеші, як відомо, є воїнами Останнього Дня, а поки цей день не надійде, вони лише наглядають за світом земним і воліють не втручатися в хід подій.

У погляді зеленкувато-карих очей леді Айліш з’явилося щось схоже на повагу.

— А ви не такий невіглас, як більшість ваших колеґ, — промовила вона схвально. — Мене завжди потішали чаклунські уявлення про диннеші. Мабуть, тому ви й називаєте їх янголами, бо вони геть не схожі на наших диннеші… Вони справді уникають активного втручання в події і, як мені здається, дотримались цього правила й у вашому випадку. Закинувши вас аж у Тір на х-Ейдал, вони мінімізували наслідки свого втручання і, фактично, лише врятували вам життя. До речі, зі звітів наших сестер, які вже десять днів ведуть стеження за маґістром аб Коналом, складається враження, що він просто вдає стурбованість вашим зникненням, а насправді цим нітрохи не переймається. Така його самовпевненість ясно вказує те, що він вважає вас мертвим.

— Я пам’ятаю вогонь, — сказав чисту правду Шимас. — Але не став писати про нього в листі, бо не певен, чи був він, чи просто привидівся.

— Мабуть, таки був. А диннеші витягли вас із вогню, подбавши про те, щоб маґістр цього не помітив. Очевидно, ті втрачені вами сім днів пішли на ваше одужання. Іншого пояснення я не маю — адже ніщо не заважало диннеші закинути вас іще далі на південь, у Ан Кавах або навіть на Талев Ґвалах.

Шимасові залишалося тільки дивуватися проникливості відьми, що крок за кроком відтворила ту частину його історії, яку він від усіх приховав.

— А тепер про майбутнє, професоре, — діловим тоном заговорила Айліш вер Нів. — Ми не збираємося силоміць вас затримувати й переховувати, проте були б дуже вдячні вам, якби ви погодилися десь зо тиждень погостювати у ґрафа Раґнала. Його я ще кілька днів тому попередила про ваше прибуття, і він навіть розпорядився відвести для вас покої — вони тут, поруч із нашими. Потім ви спокійно вирушите до Кованхара, а на той час ми, незалежно від того, викриємо спільників маґістра аб Конала чи ні, передамо його до рук вашого чаклунського правосуддя.

— Сподіваюсь, я не буду єдиним свідком обвинувачення, — сказав Шимас. На щастя для нього, в кованхарських судах не присягали говорити правду, бо чаклуни вважали таку присягу дурницею, що не має жодної реальної (тобто маґічної) сили. — Моє слово проти його слова, тим більше, що після його усунення я буду одним з головних претендентів на керівництво кафедрою… ну, самі розумієте.

— Розуміємо. І запевняю вас, що ваші свідчення стануть лише останнім цвяхом у його труну. Наші сестри вже зібрали неспростовні докази того, що маґістр аб Конал є чорним чаклуном. Наразі йдеться лише про те, щоб його судили не одного.

Шимас у задумі потер своє гладке підборіддя. На щастя, він добре володів голільними чарами, інакше зараз мав би на обличчі дводенну щетину, оскільки морська хитавиця була несумісна з гострим лезом бритви. Мабуть, тому більшість моряків відпускали собі бороди та вуса.

— Гаразд, я не проти трохи відпочити. Одним тижнем менше, одним більше, вже без різниці. От тільки… Розумієте, леді Айліш, я незвичний до вельможного товариства і був би радий уникнути всіх цих великосвітських прийомів, вечірок та всього іншого.

Відьма кивнула:

— Бачу, ви типовий науковець. Можете не турбуватися, професоре, вас ніхто не тягтиме ні на прийоми, ні на вечірки, бо ґраф Раґнал і сам їх рідко відвідує. Це ж не Тилахмор, де молодий герцоґ Довнал щовечора влаштовує бучні бенкети. Він лише збирає мито за користування трактом, а тутешній ґраф мусить багато працювати, щоб давати лад і місту, і порту. А як не впорається і втратить прибутки, король не стане з ним довго панькатися, просто призначить у Еврах іншого намісника, а за Раґналом аб Мавоном залишиться тільки ґрафський титул та доходи від кількох маєтків.

— Ну, тоді… — Тут Шимас замовк і зітхнув. — Я ж геть забув розрахуватися з візником! Попросив його зачекати і здимів. Зараз він або кляне мене на чім світ стоїть, або ж поїхав, забравши замість плати всі мої речі.

На обличчі леді Айліш з’явилася щира усмішка.

— Я про це подбала, — заспокоїла вона Шимаса. — Наказала заплатити візникові й забрати ваші валізи. Вони вже чекають на вас у ваших покоях.


Увечері Шимас переконався, що Айліш вер Нів мала рацію. Ніхто не думав тягти його на жодні прийоми або вечірки, нікого навіть не зацікавила поява в ґрафському палаці професора-чаклуна. Еврах був великим містом, тут мешкало чимало чаклунів, на службі в самого ґрафа Раґнала їх було аж восьмеро, тому ще один не став ні сенсацією, ні просто новиною. Певна річ, в Евраху були й чорні, і не виключено, що котрийсь із них підтримував зв’язок з Ярлахом аб Коналом, та тут уже нічого не можна було вдіяти. Відьми вирішили піти на ризик і продовжити стеження за маґістром у сподіванні, що він виведе їх на своїх спільників, а Шимасові залишалося триматись у тіні й не привертати до себе зайвої уваги.

Втім, одна спроба виманити Шимаса у світ таки була, і виходила вона від Ріани вер Шонаґ. Дівчина зненацька стала дуже приязною з ним, попросила пробачення за той прикрий інцидент удень і запропонувала загладити свою провину, влаштувавши йому знайомство з вершками еврахського суспільства на прем’єрній виставі в найпопулярнішому театрі міста. Загалом, Шимас любив театр, проте волів ходити на такі вистави, де публіку цікавила гра акторів, а не вбрання та прикраси одне одного. Тому він увічливо відмовився від запрошення, а вже за півгодини виявилося, що й Ріана передумала йти до театру і натомість запросила його повечеряти разом з нею в її покоях.

Тут Шимас не мав жодних причин для відмови, тому погодився і незабаром з’ясував, що така раптова приязність з боку довгоногої відьми була викликана не одним лише почуттям провини. За вечерею вона завела мову про розгадане ним пророцтво, і особливо її цікавило, як він додумався замінити ті два слова. Шимас зрозумів, що задум леді Айліш спрацював: переконавшись, що у виправленій редакції Пророцтва про Першу справді йдеться про принцесу Ейрін та Первісну Іскру, Ріана не змогла подолати спокусу і в листах до відьом-подруг видала його тлумачення за своє власне, а ті у відповідь стали розпитувати, як вона до цього дійшла.

Хоч як Шимасові було прикро від такого нахабного плаґіату, проте він нічим не виказав свого роздратування і спокійно пояснив хід своїх думок. А щоб уберегти себе від подальших запитань, детально розтлумачив їй усе пророцтво від першого до останнього слова. Втім, Ріана не була дурна (дурних відьом узагалі не буває) і сама про все здогадалася, лише мала деякі сумніви щодо останнього пункту. Шимас переповів їй те, що почув від Іґана аб Кіна: ще до того, як у Ейрін виявили Іскру, вона мріяла про чаклунський хист і дуже хотіла навчатись або в Кованхарі, або на Тір Мінегані. А тому можна вважати, що принцеса Фіннела здійснила мрію своєї двоюрідної сестри, бо зараз їхала на навчання до Абервенської школи для дівчат-чаклунок.

На жаль, це не звільнило Шимаса від спілкування з Ріаною в наступні дні. Вочевидь, котрась із її знайомих відьом, найпевніше, колишня вчителька, приємно вражена успішним тлумаченням цього давнього пророцтва, стала закидати дівчину чи то запитаннями, чи то завданнями з теорії передбачень. Щоб не осоромитись, Ріана мусила по кілька разів на день звертатися до Шимаса за поясненнями, вдаючи, ніби страшенно зацікавилася цією цариною маґії. Попервах він відповідав їй стисло, неохоче, проте невдовзі почав відчувати трохи збочене задоволення від тієї халепи, в яку втрапила молода відьма через своє марнославство, і став відплачувати їй тим, що змушував терпляче вислуховувати цілі лекції, присвячені тому або іншому питанню. Ріана вже була не рада, що надумала вкрасти чужу славу, але гордість (чи, швидше, пиха) не дозволяла їй відступити й визнати перед сестрами свій обман. У присутності Айліш вер Нів вона почувалася ніяково та присоромлено і водночас була надзвичайно зухвалою, ніби спійманий на гарячому злодюжка, який розуміє, що йому однаковісінько нічого за це не буде. Її погляд наче говорив: „Найстарші промовчали, коли я повідомила сестер про це пророцтво, не наважилися визнати, що приховали правду. А ти, їхній вірний цуцик, також мусиш мовчати!“

Та найбільше Шимаса бісило, що Ріана, схоже, переймалася лише тим, що думають про неї сестри-відьми, і не виказувала ні найменших докорів сумління на його адресу. Мабуть, не вбачала для себе нічого вартого осуду в тому, щоб ошукати дурня-чаклуна, скористатися його знаннями, привласнити його заслуги…

Айліш вер Нів спостерігала за всім цим із цілковитим спокоєм, хоч і не втрачала нагоди завуальовано покепкувати з Ріани та її палкого захоплення пророцтвами. На шостий день за спільним обідом, що розпочався відразу після чергової Шимасової лекції, леді Айліш, ніби між іншим, зауважила:

— Тобі, Ріано, неабияк пощастило з нашим гостем. Я розпитувала сестер, що зараз перебувають у Кованхарі, і вони відповіли, що в тамтешньому Університеті професора аб Нейвана вважають найкращим фахівцем з тлумачення пророцтв після керівника кафедри, маґістра аб Конала. Певно, ти дуже шкодуєш, що він не збирається затриматись у нас довше — на нього вже зачекалися студентки… Гм. Я була б рада переманити вас, професоре, в Абервенську школу, але не буду й намагатися, це марна справа. Ви такий вірний Кованхарові, що вас не привабить навіть унікальна учениця, що незабаром з’явиться на Тір Мінегані.

Певна річ, Шимас і думки не припускав, щоб проміняти Кованхар на Абервен. Проте поцікавився:

— І що ж у ній унікального?

— Вона мала пророче видіння про подію, що згодом сталася в її присутності.

Шимас так і завмер з піднятою виделкою.

— Ви серйозно?!

— Цілком, — кивнула Айліш вер Нів. — Коли я розповідала про напад на Іхелдиройдському тракті, то згадала лише, що поява трактирникової доньки викликала метушню, яка зруйнувала плани чорних. До цього слід додати, що дівчинка вибігла не просто так. Зранку вона мала видіння про чоловіка, що падає в темряву Тиндаяру, а впізнавши в ньому капітана леннірської ґвардії, кинулася попередити його.

— Отакої! — Шимас був приголомшений. — Отже, вона була не просто свідком передбачених нею подій, а й своїм втручанням призвела до здійснення власного пророцтва?

— Саме так, — підтвердила старша відьма.

Як уже згадувалося, Ріана вер Шонаґ була не дурна. Ця звістка справила на неї не менше враження, ніж на Шимаса.

— Ого! А я нічого не чула.

— Цьому майже ніхто не надав значення. І Етне з Мораґ, і Шайна з Ґвен досі вважають це просто випадковим збігом обставин. А я не вірю у випадкові збіги — тим більше, в таких критичних ситуаціях. На щастя, принцеса Фіннела взяла дівчинку до себе на службу, тож зараз вона їде на Тір Мінеган.

— Якщо це справді було пророче видіння, — повільно мовив Шимас, — тоді ви, без сумніву, знайшли унікальну провидицю. Вірніше, як я розумію, її знайшла принцеса Фіннела — котра, за словами Іґана аб Кіна, й сама обіцяє стати дуже сильною чаклункою. Він шкодує, що батьки не відпустили її до Кованхара. Гадаю, й мені варто про це шкодувати. Тепер навіть двічі — і через неї, і через ту дівчинку.

— Зате Кованхар має унікального тлумача, — зауважила Айліш вер Нів. — Розгадати невідворотне пророцтво ще до його остаточного здійснення, це не абищо.

Після цих слів старшої сестри Ріана зненацька заквапилася, швидко закінчила обід і, стискаючи в руках записник з нотатками останньої Шимасової лекції, подалася до себе. Либонь, щоб написати відповідь на чергового листа.

Коли вона вийшла, леді Айліш сказала:

— Боюся вас засмутити, професоре, але сьогодні вранці Ріана висловила бажання поїхати в Дин Гаїл… Ні, навіть не так. Вона не спитала мого дозволу, а просто поставила мене до відома. Мовляв, одна з двох тамтешніх сестер приєдналася до супроводу Ейрін вер Ґледіс, а Дин Гаїл таки столиця Тір Алминаху, це краще за Еврах.

Шимас спохмурнів. Дин Гаїл знаходився на півдорозі від Евраха до Кованхара, туди вів той самий тракт. Можна не сумніватися, що ця довгонога відьма (звісно ж, за чистою випадковістю) вирушить одночасно з ним і ще три тижні набридатиме йому своїм товариством…

— Ріану вже менше діймають з приводу пророцтва, — вела далі Айліш вер Нів. — Проте їй вистачило кебети збагнути, що без ваших консультацій тональність її відповідей різко зміниться, а простіше, вони стануть не такими розумними, що викличе в декого підозри. Та мені здається, що на Дин Гаїлі це не закінчиться. Ріана потрапила в таку залежність від вас, що, мабуть, вирішить поїхати з вами до Кованхара. А це вам на руку.

— Чому?

— А хіба не ясно? Там ви будете на своїй території, і якщо оголосите про свою першість у тлумаченні пророцтва, а вона не стане заперечувати, то тим самим погодиться з вами. Якщо ж набереться нахабства заявляти про свої права, вам буде неважко загнати її на слизьке.

Подумавши, Шимас кивнув:

— І справді. Це трохи втішатиме мене в дорозі.

— Гадаю, ще вас утішить новина, — додала Айліш вер Нів, — що наші сестри викрили трьох спільників маґістра аб Конала.

— Кого?

Вона назвала імена. Про двох Шимас ніколи не чув, або ж не пам’ятав їх; зрештою, Кованхар був великим містом, де мешкало чверть мільйона людей, серед яких було понад двадцять тисяч чаклунів. Зате третього, професора Фейлана аб Мередида, він добре знав — той працював на кафедрі алхімії, був відомим фахівцем з трансмутації елементів та автором багатьох нових маґічних плетив.

— Ніколи б на нього не подумав, — похитав головою Шимас. — Як, власне, й на Ярлаха аб Конала… Отже, залишається ще як мінімум двоє.

— Троє, — уточнила леді Айліш. — Ми певні, що крім тих шістьох, що втекли через Тиндаяр з трактиру, щонайменше один перебував на іншому кінці тунелю і не брав участі в сутичці. Та хоч там як, а свого слова ми дотримаємо і не будемо просити вас залишитися ще на кілька днів. Тим більше, що післязавтра я вирушаю на Південь, у Леннір, щоб поставити в Кардуґалі дерайтири для захисту від проникнень з підземного світу. А що ж до маґістра аб Конала, то, схоже, більше ні на кого зі своїх спільників він нас не виведе. Останніми днями він майже ні з ким не спілкується і взагалі не ходить до Університету. Прикинувся хворим, поклав виконання своїх обов’язків на вашого колеґу, професора аб Махавіна, а сам сидить у себе вдома… Вірніше, вдає, що там сидить.

— Подорожує Тиндаяром? — здогадався Шимас.

— Певно, що так. Нашим сестрам лише двічі вдавалося відчути слабкий відгомін застосування темної енерґії в його помешканні, він дуже майстерно накладає захисні чари. Та поза будь-яким сумнівом, кудись ходить через Тиндаяр — вочевидь, знову щось замислив. Подальше стеження за ним визнано недоцільним, зараз усі зусилля зосереджено на тих трьох, про кого я вже говорила. А через тиждень після вашого від’їзду до Кованхара всіх викритих на той час чорних буде схоплено. Стосовно маґістра аб Конала найстарші віддали новий наказ, який, можливо, вам не сподобається. Його не передадуть Університетському Маґістрату, а доправлять на Тір Мінеган для допиту та подальшого суду за орґанізацію замаху на леді Ейрін вер Ґледіс.

Шимасові стало соромно за те почуття полегкості, яке охопило його на думку, що йому не доведеться свідчити в суді проти свого начальника.

— Маґістратові це точно не сподобається, — якомога стриманіше сказав він.

— Нічого, ми домовимося. Для ваших маґістрів і так стане ганьбою, що серед них затерся чорний, тож ми запропонуємо їм зберегти обличчя і представити все так, ніби вони самі викрили і його, і всіх інших, а потім, як жест доброї волі, передали до наших рук Ярлаха аб Конала — головного винуватця подій на Іхелдиройдському тракті.

— А звідки ви взяли, що він серед них головний?

— Цілковитої певності в нас немає, але лоґіка підказує саме такий висновок. Ми від самого початку підозрювали, що Ярлах аб Конал відігравав у тих подіях провідну роль. Зрештою, він маґістр, а чорні, як ви, мабуть, і самі знаєте, шанують ієрархію, що склалася в чаклунському середовищі. Для них маґістр є маґістр — хоч у їхньому гидкому Братстві, хоч поза ним. Принаймні, серед тих, кого ми вже викрили, він точно старший.

Шимас невпевнено кивнув:

— Схоже на те, хоча… Перед тим, як напасти на мене, Ярлах говорив, що йому не сказали про Первісну Іскру, бо не вважали це за потрібне. Виходить, що над ним стоять інші чорні чаклуни, впливовіші, могутніші, які віддають йому накази… — Раптом він замовк і зітхнув. — Який я нетіпака! Ярлах же торочив „я“, „мені“, „мене“, і ні слова про „ми“, „нам“, „нас“. Хай там звідки виходили ці накази, але вони адресувалися саме йому, йому одному… Таки ваша правда, леді Айліш. Вочевидь, серед тих чаклунів, що вчинили напад на Іхелдиройдському тракті, він головний.

— А тому, — підхопила Айліш вер Нів, — покарати його маємо ми. І покараємо суворо. Щоб іншим була наука — це станеться з кожним, хто зазіхатиме на життя відьми…

„Які ж вони зарозумілі!“ — думав Шимас, повертаючись до своїх покоїв, де на нього чекало кілька цікавих книжок, які він відшукав у ґрафській бібліотеці. — „Ну, гаразд, я згоден — не можна вбивати відьом. І чаклунів теж. І звичайних людей… Але сприймати замах на відьму, як замах на самі підвалини світобудови — це, здається, занадто. Невже їм невтямки, що якраз через це ми й не любимо їх. Через цю їхню паскудну звичку ставити себе в центрі Всесвіту, а решту людей розглядати, як нижчих істот…“

А проте, Шимас намагався завжди бути чесним перед собою. Тому мусив визнати, що існувала й інша причина для нелюбові до відьом. І ця причина ніде б не поділася, навіть якби всі відьми були білі й пухнасті, ніжні та лагідні. Кожен чаклун, кожна чаклунка у глибині душі аж знемагали від заздрості до відьом, до їхньої могутності, молодості, довгого життя. А всі ті відьомські твердження, буцім вони за це платять високу ціну, були просто сміховинними і радше скидалися на недолугу спробу виправдатися. Сам Шимас залюбки заплатив би таку ціну! Та він віддав би все на світі (крім своєї безсмертної душі, певна річ), щоб народитися відьмою. У крайньому разі, відьмаком…

Увійшовши до своєї кімнати, Шимас кинув погляд на відкидний календар, що лежав на письмовому столі. Сьогодні було 41 монфовіра. За два з половиною дні він вирушає до Кованхара.



Розділ XIV

Вісімнадцяті роковини

У дитинстві Бренан відзначав свої дні народження в тісному родинному колі, разом з батьком та матір’ю. Увечері вони збиралися втрьох за святково накритим столом, їли різні лагоминки, які не дозволяли собі в інші дні, багато розмовляли, співали пісень, сміялися… Це були світлі та радісні вечори, сповнені тепла та любові. Їх дуже бракувало Бренанові, коли після смерті батьків він переселився у Дервеґ до родичів, які не знали ні дня його народження, ні скільки йому років — та й знати про це не хотіли. А свої сімнадцяті роковини Бренан зустрів у маленькому трактирчику на кордоні між Минві та Ентримом, коли мандрував Північним Абрадом.

Сьогодні Бренанові минало вісімнадцять, і вперше в житті він ділив цей день з іншою людиною — зі своєю сестрою-близнючкою Шайною, про чиє існування донедавна навіть не підозрював. Вони так розрахували від’їзд із Тилахмора, щоб сорок першого монфовіра напевно бути в Кил Морґанасі, і тут, у своїй садибі, Ґвен улаштувала для них справжнє святкування. На обіді з нагоди Шайниного та Бренанового вісімнадцятиріччя були не лише свої — хоча й „своїх“ набралося чимало, бо дорóгою до них приєдналися шестеро відьом з Ґулад Данану, Торфайну, Сейшану та Тір Алминаху, а в самому Кил Морґанаху чекали ще троє, що якраз перебували на півдні Катерлаху. Крім того, зачувши про Ґвенине повернення, до неї завітали чи не всі знатні сусіди, зокрема ґраф Ридихенський зі своєю родиною. Про день народження вони нічого не знали, просто хотіли засвідчити свою повагу господині та відьмам, що прибули разом з нею, але їх також довелося запросити на свято.

Попри свою незвичність, таке велелюдне й метушливе відзначення роковин сподобалося Бренанові. Якби гостей було менше, він, мабуть, почувався б трохи незатишно в центрі загальної уваги, а так кількість присутніх перевищила ту межу, коли товариство вже перестає триматися докупи і прагне розділитись на невеличкі ґрупки. Тому Бренан почувався доволі комфортно, бо міг сам обирати, з ким йому спілкуватися, а з ким ні.

До того ж саме сьогодні Ґвен уперше його поцілувала. Хай і не по-справжньому, а просто, проголошуючи тост, легенько цмокнула Бренана в губи — та все одно це було надзвичайно приємно. Ще приємніше йому стало, коли Ґвен, у розмові з ґрафинею Ридихенською, двома її старшими доньками та ще кількома гостями, ніби ненароком назвала його своїм нареченим. Потім картинно схаменулася, стала пояснювати, що про весілля наразі не йдеться, це поки лише плани на майбутнє, однак справу було зроблено, і невдовзі серед усіх присутніх поширилася звістка про ці неформальні заручини. Бренан був радий, що Ґвен таки зважилася надати їхнім стосункам певної визначеності, і навіть у гадці не мав вимагати від неї більшого. Він розумів, що таке оголошення про наміри — це максимум, до чого вона зараз готова.

Згодом, обравши момент, коли поблизу нікого не було, Ґвен трохи стурбовано запитала:

— Ти ж не сердишся, що я так сказала? Це було неправильно, спершу я мала порадитися з тобою.

— Нічого, — заспокоїв її Бренан. — Усе гаразд. Хоча визнаю, що для мене це стало несподіванкою.

— Для мене також. Я вчинила імпульсивно і нерозважливо. Помітила, як ґрафові доньки прядуть тебе очима, і так мені закортіло втерти їм носа, показати, що ти мій і нікому іншому не дістанешся… Тільки не подумай, що я якась навіжена…

— Я так не думаю, Ґвен. Я все розумію. Зрештою, раз ми твердо вирішили, що колись одружимося, то чом би не сказати це іншим. Тепер, коли люди знатимуть про наші заручини, буде менше пліток, менше непорозумінь. Бо, якщо чесно, мені вже набридло пояснювати: „Ні, пане такий-то чи пані така-то. Ми коханці, аж ніяк. Просто леді Ґвенет навчає мене чарів.“

Вона згідно кивнула:

— Я мала такі ж проблеми. Їх ми позбулися, та натомість виникнуть інші. Тепер усі питатимуть, коли ж ми одружимося. Власне, ми можемо зробити це хоч завтра, в Катерласі будь-яка відьма, скажімо, Шайна, зможе нас обвінчати. Але…

— Але не варто квапитися, — сказав Бренан, бо мусив це сказати.

— Так, не варто, — погодилася Ґвен. — За весіллям наступає шлюбна ніч, а я… Не скажу, що не хочу цього. Я хочу, бо ти мені подобаєшся, бо ти відьмак, призначений мені самою долею. Проте я хочу більшого. Хочу, щоб ми запам’ятали нашу першу ніч на все життя. А це станеться тільки тоді, коли ми насправді покохаємо одне одного.

Бренан лагідно подивився у звабливу глибінь її сірих очей і торкнувся пальцями шовковистого русявого волосся.

— Я теж цього хочу, Ґвен.

Уже вдруге за цей вечір вона легенько поцілувала його в губи.

— Мені дуже пощастило з тобою, Бренане. Ще трохи — і вже не шкодуватиму про втрачену Іскру.

Та Бренан знав, що цього ніколи не станеться. Усе своє життя Ґвен страждатиме від невимовної туги за силою, яку колись мала, за вічною молодістю, якої позбулася. А його обов’язок — завжди бути поруч і полегшувати її страждання. Він з цим упорається, бо кохає її і ладен задля неї на все.

Також Бренан думав про те, як добре все склалося, що Ґвен не запам’ятала тих жахливих хвилин, коли мало не вмерла. І не лише тому, що тоді він наговорив їй зайвого. Мабуть, Шайна таки мала рацію, і його передчасне освідчення лише прискорило б їхній шлюб. Це було б не дуже добре, але й не фатально. Набагато гірші наслідки мали б інші спогади — про те, як до Ґвен ненадовго повернулася справжня відьомська сила, коли Ейрін поділилася з нею Іскрою, а потім знову покинула її. Вдруге. Можливо, вона сама, несвідомо заблокувала ці спогади, щоб не ятрити свою рану…

Тут до Бренана з Ґвен приєдналися Шайна з Ліамом. Утім, ненадовго, лише для того, щоб швиденько привітати із заручинами, а потім розділити їх — Ліам повів сестру в один бік, а Шайна потягла брата в інший.

— Ну, нарешті ви наважилися, — сказала вона Бренанові, і він нітрохи не сумнівався, що Ґвен те ж саме почула від Ліама. — Я рада за тебе, братику. Рада за вас обох.

— Дякую, Шайно, — відповів він. — Це була цілком Ґвенина ініціатива. Як ти й радила, я на неї не тиснув.

— От і добре. Правда, я більше боялася не через тебе, а через новоприбулих сестер. — Вона кинула швидкий погляд на ґрупу з п’яти відьом, які жваво щось обговорювали в дальньому кутку зали. Можливо, якраз його з Ґвен заручини. — Вони всі молоді… ну, звісно, доросліші за мене, та все ж молоді й нетерплячі. Було б кепсько, якби котрась із них надумала підганяти Ґвен.

— А з чого б це їм підганяти її? — здивувався Бренан. — Хіба їх не обходить, одружимось ми чи ні?

— Ну… Скажу так: вони в цьому зацікавлені. Точніше, не „вони“, а „ми“. Тобто відьми. Щодо вас двох ми маємо один план. Найстаршим він не подобається, старші розділились навпіл, а більшість звичайних сестер його підтримує. Зокрема і я.

— І що ж це за план?

— Зробити вас королем та королевою Катерлаху, — спокійно, ніби йшлося про щось буденне, пояснила Шайна.

Від несподіванки він так різко зупинився, що мало не спіткнувся на рівному місті.

— Що?! Королем та коро… — Він затнувся, збагнувши, що промовив це надто голосно. На щастя, поруч нікого не було, а в залі грала досить гучна музика, тож ніхто нічого не розчув. — Сестричко, що за дурниці? — вже тихіше продовжив Бренан. — Я знаю, княжі синки мріють одружитися з Ґвен, бо це відкриє їм шлях до катерлахської корони. Але ж я простого роду. Хоча батьки й виховали мене освіченим, я все одно залишаюся селянським сином. Ще й лахлінцем.

— А я селянська дочка, — сказала Шайна. — Ще й лахлінка. Та разом з тим я відьма. Тому до мене, селянської дочки, королі та князі ставляться, як до рівної. Те ж саме стосується й тебе, Бренане, бо ти відьмак. Тільки не треба порівнювати себе за силою з чаклунами. Звичайним людям важить не так величина сили, як її походження. Чаклунська маґія має земну природу, а відьомська походить від Іскри, надісланої з Небес. Саме це для більшості є найголовнішим. А те, що ти простого роду… Всі відьмаки до тебе були простого роду, та це не завадило їм стати або королями, або князями. Івидонці пишаються тим, що мали аж двох королів-відьмаків, і щиро переконані, що саме завдяки цьому їхня країна є найзаможнішою на Абраді. Гадаю, що й у Ферманасі, хоча на Півдні зовсім інша ситуація, чимало людей пов’язує колишню велич своєї колишньої імперії із сімдесятирічним правлінням імператора-відьмака.

— Усі мої попередники зросли на Тір Мінегані, — висунув ще один арґумент Бренан. — Вони отримали відьомську освіту та виховання. Вони змалку були вельможами. А я — ні.

— Мабуть, ти неуважно слухав Ґвен, — сказала Шайна. — Я певна, що вона говорила не про всіх відьмаків, а про чотирьох, народжених у цьому тисячолітті. А з тих п’яти, що були в минулому, лише один виховувався на Тір Мінегані, решта зростали в своїх родинах. Зокрема, Айдан аб Кіннан, що став імператором Ферманаху, все своє дитинство провів у Тибриді, де й народився. Як і в трьох попередніх випадках з відьомськими двійнями, батьки не захотіли віддавати обох дітей і наполягли на тому, щоб їм залишили сина. Коли в дев’ять років у Айдана пробудилася сила, до нього надіслали відьму, щоб вона навчала хлопця, і лише в п’ятнадцятирічному віці він уперше потрапив на Тір Мінеган, де зустрівся зі своєю сестрою-близнючкою. А тобі щойно стукнуло вісімнадцять — різниця невелика.

— Я тут чужинець, — наполягав Бренан. — Люди ніколи не любитимуть мене.

— А хто каже про любов? За великим рахунком, звичайні люди не люблять ні чаклунів, ні відьом, ні відьмаків, ні відьмачок. Правителів вони також не люблять — і це правильно, бо народна любов разом з владою розбещує. Королів повинні поважати, цього досить. А ти доб’єшся поваги, я не сумніваюся. Ті, хто знайомий з тобою, ставляться до тебе з повагою хоча б через твоє минуле. Як я вже говорила, абрадці неполюбляють тих, хто має хист до чарів, але ще дужче вони не люблять лахлінців.

— Ну от…

— Постривай, братику, я ще не закінчила. Тебе не сприймають за справжнього лахлінця — бо справжні лахлінці люто ненавидять усяку маґію. У Тилахморі я чула, як тебе називали „відьмак з Лахліну“ або просто „той хлопець з Лахліну“, проте ніхто не говорив „лахлінець“. Твоє відьомське походження перетворює тебе в їхньому уявленні на абрадця, що випадково народився на Лахліні, зміг там вижити, ще й пошив у дурні всіх лахлінців з їхніми поборниками, зухвало чаруючи в них під самим носом… Та невже ніхто не висловлював тобі захоплення твоєю мужністю? Не вірю!

— Ну… висловлювали. Але я думав, що це просто із ввічливості…

— З якої, до Китрайла, ввічливості! — пирхнула Шайна, а Бренан мимоволі здригнувся. Він досі не міг звикнути до того, що іноді, хоч і нечасто, відьми лаються Вороговим ім’ям, замість уживати нейтральніші „біс“, „чорт“ або „дідько“. Як пояснила йому Ґвен, цим самим вони підкреслюють зневажливе ставлення до нього, заперечуючи тезу духівників про те, що Китрайл є могутнім і нездоланним провідником всесвітнього Зла. — Бренане, повір: на відміну від багатьох інших слів, що їх ти чув на свою адресу, якраз ці слова були щирі, вони йшли від чистого серця. Кожен нормальний мешканець Абраду жахається самої думки про життя на Лахліні. Навіть аґресивні фанатики, що нахвалюють тамтешні порядки, щось не дуже квапляться туди переселятися — бо й вони звикли користуватись у побуті маґією, а на Лахліні їх можуть повісити за шматок звичайного абрадського мила. Та ти й сам це знаєш, не мені тобі говорити.

— А проте, — зауважив Бренан, повертаючись до основної теми розмови, — найстарші не схвалюють наміру зробити нас із Ґвен правителями Катерлаху. Отже, мають на те підстави.

— Мені начхати на думку найстарших, — сказала Шайна сердито. — І певна, що тобі також.

— Моя образа на них не завадить погодитися з їхніми міркуваннями, якщо вони будуть слушні.

— Всі їхні міркування зводяться до тверджень, що з Катерлахом ми й так маємо чудові стосунки і небагато виграємо від того, що всадовимо на трон відьмака з відьмачкою. Та це зовсім не означає, що вони не плекають власних планів, як краще використати тебе і твій шлюб із Ґвен. Подейкують, що найстарші націлилися на іншу країну — на Кередіґон…

— О, ні! — аж простогнав Бренан. — Тільки не Кередіґон! Він дуже близько до Лахліну, а ще там забагато лахлінців.

А Шайна трохи єхидо посміхнулася:

— Ну що, гарні міркування? Вважаєш їх слушними?.. Хоча мушу визнати, що в таких планах є свій резон. Кередіґон — найбідніша країна Півночі, якщо не всього Абраду, а корона в ній так швидко переходить від одного короля до іншого, що часто-густо її забирають у попереднього власника разом з його головою. З цим справді треба щось робити — от тільки поява там короля-відьмак не зможе докорінно змінити ситуації. Найбільша проблема Кередіґону не в ньому самому, а в близькості Лахліну, в наявності великої кількості лахлінських утікачів, серед яких затерлося чимало шпигунів та провокаторів. Тут потрібно… а втім, це тема окремої розмови. Я поділяю думку тих сестер, які вважають, що для розв’язання кередіґонсько-лахлінського вузла слід удатися до інших методів. А ви з Ґвен найкраще прислужитеся для того, щоб усунути останню серйозну проблему, що перешкоджає гармонійному розвиткові країн Мінеганської П’ятірки, до якої належать Івидон, Коннахт, Алпайн, Лойгір та Катерлах. З цими п’ятьма королівствами ми не просто тісно співпрацюємо, вони є нашими вірними союзниками і надійними партнерами. У чотирьох із них уже давно склалася спадкова монархія, яка забезпечує політичну стабільність і дозволяє нам змалку виховувати принців-наступників, сприяти тому, щоб із них виросли мудрі та зважені володарі, лояльні до Тір Мінегану. В Катерласі справи стоять не так добре, тут щоразу при зміні правлячого дому настає хаос, який зводить нанівець усі вигоди від того, що ми можемо впливати на вибір нового короля. А щоб і народ, і знать без заперечень сприйняли перехід до спадкової монархії, потрібне довготривале та успішне правління, за час якого має зрости кілька поколінь, котрі розглядатимуть королівську владу не як іграшку в руках вищих лордів, а як щось самодостатнє, стійке та непорушне.

— І ти гадаєш, що ми з Ґвен зможемо забезпечити таке правління?

Шайна з упевненим виглядом кивнула:

— Авжеж, зможете. А ми вам у цьому посприяємо. Під „ми“ я розумію всіх сестер без винятку, навіть найстарших. Коли вони переконаються, що ви не залишаєте їм іншого вибору, то підтримають ваші претензії на катерлахський престол. Сестра Альса обіцяє, що відьомське лікування дозволить королю Енгасу протягти ще два роки. Та хай навіть і один рік — цього вистачить. Дехто вважає, що потім слід улаштувати так, щоб наступним королем обрали старого ґрафа Ріґвара аб Ковґала, і за час його врядування ви з Ґвен зможете здобути собі авторитет серед вельмож, зміцнити своє становище, після чого вже не доведеться докладати жодних зусиль для вашого зведення на престол — більшість лордів самі, з власної волі, проголосує за вас.

— Це звучить розумно, — сказав Бренан, зрадівши можливому відтермінуванню всіх цих королівських планів. — Нам не варто квапитися.

— З одного боку так, а з іншого — ні. Що довше ви правитимете Катерлахом, то краще. І бажано, щоб ваші діти народилися вже принцами та принцесами. Крім того, корона потрібна Ґвен зараз, а не через п’ятнадцять чи двадцять років.

Бренан спантеличено глянув на сестру.

— То вона сама цього хоче?

Кілька секунд Шайна вагалася з відповіддю. Нарешті сказала:

— Якщо ти отак прямо запитаєш у Ґвен, то поставиш її в дуже скрутне становище. Сказати тобі „ні“ означає збрехати, а сказати „так“ заважатиме страх перед тим, що ти можеш вирішити, ніби її бажання вийти за тебе продиктоване холодним розрахунком. Насправді ж вона хоче стати твоєю дружиною безвідносно до того, які вигоди дасть їй ваш шлюб. — Сестра трохи помовчала. — Мабуть, я не повинна цього казати, та все ж скажу. Ґвен переконана, що вас звела разом сама доля. А ще вона зізналась мені, що вже мріє про той день, коли ви одружитеся, проте стримує себе, бо хоче…

— Я це знаю, Шайно, — м’яко урвав її Бренан. — А зараз хочу знати інше. Ґвен справді потрібна корона? Це її власне бажання?

— Я певна, що так. Ми жодного разу не торкалися цієї теми, але я знайома з нею вже вісімнадцять років, і мені легко здогадатися, що в неї на думці. Ґвен розглядає корону, як невеличку компенсацію за втрачену Іскру. Гадаю, ще від самого початку вона поставила собі таку мету, тому й обрала Катерлах, хоча могла оселитися в Івидоні, де мешкає її рідня. Мабуть, попервах Ґвен планувала вийти за одного з ґрафських синів, а може, взяти за чоловіка котрогось із знатних чаклунів, наприклад, Йорверта аб Торвала з Тір на н-Ґалу…

— Вона йому відмовила, бо нагодився я, — сказав Бренан. — Мені цього досить, Шайно. Якщо Ґвен хоче корону, я на це згоден. Задля неї я згоден на все…

Пізніше, коли вони з Ґвен знову зійшлися разом, Бренан обережно заговорив:

— Я мав дуже цікаву розмову з Шайною. Вона розповіла мені про деякі відьомські плани щодо нас.

Він відчув, як Ґвен напружилася.

— О-о… Це про катерлахську корону?

— Так. А ти вже знаєш?

— Дещо чула. Тільки найстарші цих планів не підтримують.

— Шайна запевняє, що підтримають, ніде не подінуться. Варто нам тільки захотіти… А як ти сама до цього ставишся?

Ґвен ковзнула розгубленим поглядом по натовпу гостей і ненадовго затрималась на Шайні, що саме розмовляла з кількома тутешніми лордами на чолі з ґрафом Ідвалом аб Ґоронві. Можливо, в світлі оголошення про заручини вже почала готувати їх до появи нових претендентів на престол.

— Бренане, — нарешті озвалася Ґвен. — Є питання, які в сім’ї має вирішувати чоловік. І хоч ми ще не стали подружжям, але… Словом, остаточне рішення за тобою. Гарненько подумай, зваж усе, і як ти скажеш, так і буде.

— Отже, якщо я захочу стати королем, ти погодишся бути моєю королевою?

— Так.

— І не потішатимешся з мене? Тобі не здаватиметься кумедним, що я, простий хлопець, претендую на корону одного з найбільших королівств світу?

— Ти не простий, Бренане, ти відьмак. І в твоїх претензіях не буде нічого кумедного.

— А якщо я відмовлюся? — запитав він. — Ти не шкодуватимеш про це? Не дорікатимеш, що я, через свою селянську обмеженість, змарнував таку чудову нагоду, проґавив корону, яка сама падала нам до рук?

Ґвен пристрасно подивилася йому в очі.

— Ніколи не дорікатиму, обіцяю. Ні про що не шкодуватиму. Для мене ти важливіший за всі королівства на світі. Я не дозволю, щоб якась там корона стала між нами.

Вона сказала це так щиро, так упевнено, з таким запалом, що Бренанові відлягло від серця.

„О, Диве милостивий!“ — подумав він, мало не зомліваючи від ніжності, що пойняла його аж до останньої часточки. — „За що мені таке щастя?..“

А вголос промовив:

— Шайна майже переконала мене, що це піде на користь не лише відьмам, а й народові Катерлаху. Тільки я геть нічого не тямлю в державних справах. Не хочу, щоб із цього скористались найстарші.

— Не скористаються, я за цим простежу. А державним справам ти навчишся. Ми обоє навчимося — сестри знайдуть нам найкращих учителів.

Вони якраз підійшли до крісел, що стояли попід стіною. Ґвен сіла в одне з них і розправила на колінах свої пишні спідниці. А Бренан раптом усміхнувся одній думці, яка щойно впала йому в голову.

— Боюся, тобі доведеться забути про штани, — зауважив він. — І постійно носити такі гарні сукні, як ця.

Вона легенько знизала своїми оголеними плечима.

— За все на світі треба платити. Це буде частиною моєї плати за владу. А ти лише виграєш. Тобі ж подобається, коли я в сукні… Тільки не кажи, що я подобаюсь тобі в будь-якому вбранні.

— Але ж це правда. Інша річ, що в сукні ти просто незрівнянна.

Він говорив це стоячки, бо сідати не було сенсу. До них наближалася Фіннела, і тоді б йому знову довелося встати.

У Тилахморі більшість придворних так і залишилися переконані, що відьмою-королівною, яку сестри везли до Тір Мінегану, була саме Фіннела і аж ніяк не Ейрін. Остання зовсім не скидалася на королівську доньку, а от Фіннела була справжнісінькою принцесою до самих кінчиків своїх ретельно доглянутих нігтів. І на вигляд, і за манерами, і за вдачею — часом погордлива, часом свавільна, часом примхлива, і завжди зарозуміла, — вона була достоту така, якою Бренан уявляв собі принцесу. От тільки він ніколи не думав, що спілкуватиметься з такою принцесою на рівних, звертатиметься до неї просто на ім’я і на ти, а вона у відповідь на таке нахабство не кидатиме на нього нищівних поглядів і не погрожуватиме найжахливішими карами. Навпаки, з ним Фіннела була надзвичайно мила, вся аж медова, і за час їхнього знайомства не сказала йому жодного лихого слова, хоча до інших постійно задиралася.

За нею хвостиком пленталася мала Ронвен, вбрана в ошатну оксамитову сукню, найкращу з тих кількох, що їх Фіннела придбала для неї ще в Тилахморі. Дівчинка вже трохи звикла до довгих пишних спідниць, що знай плутались у неї в ногах, і більше не спотикалася на кожнім кроці, та все одно була дуже незграбна і при ході мусила цілком зосереджуватися на тому, щоб не впасти. Бренан і досі не міг збагнути, чого ж домагається Фіннела, коли змушує Ронвен носити одіж знатної дівиці, навчає її відповідним манерам — і, водночас, попихає нею, як простою служницею. Що ж до самої дівчинки, то Шайна й далі дотримувалася думки, що їй нема чого робити на Тір Мінегані, Ґвен і Мораґ було байдуже, а Етне потроху почала схилятися до того, що Ронвен заслуговує на увагу. Ейрін від самого початку була переконана в цьому — і, як не дивно, саме до її арґументів, а не до Шайниних, дослухались інші відьми, що протягом останнього тижня долучилися до їхнього товариства. Одна з них, сорокадворічна Івін вер Шінед, що дуже цікавилася пророцтвами, чимало часу приділила Ронвен, випитувала в неї найменші подробиці і зрештою висловила впевненість, що дівчинка справді мала пророче видіння. Ще й процитувала уривок з листа від Айліш вер Нів, у якому та стверджувала, що за наявних обставин випадковий збіг був би ще неймовірніший, ніж здійснення пророцтва за участі самої провидиці. Це викликало в Шайни напад гніву — і не через те, що з нею не погоджувались, а через посилання на авторитет сестри Айліш…

Підійшовши, Фіннела обдарувала Бренана з Ґвен чарівливою усмішкою і сказала:

— Вітаю із заручинами. То коли ж весілля?

Ґвен скрушно зітхнула:

— Вже сьома…

— Ми з цим не поспішаємо, — відповів Бренан. — Як складеться, так і буде. Майбутнє покаже.

— Зрозуміло, — кивнула Фіннела. — Добре хоч те, що ти нарешті…

На щастя, Бренан вчасно збагнув, щó вона хотіла сказати, і квапливо урвав її:

— Це було наше спільне рішення. Ми подумали, все зважили… ну, й вирішили, що далі не варто приховувати наші наміри.

— Бо вони й так були очевидні, — додала Ґвен.

Наступні кілька хвилин Бренан намагався тримати в руках усі нитки розмови, щоб не дозволити Фіннелі знову зісковзнути на цю дражливу тему. Потім до них підійшли Шайна, Етне та ще троє відьом, які явно виказували бажання поговорити з однією лише Ґвен. Бренан тільки зрадів цьому й негайно запропонував Фіннелі своє товариство.

— Це дуже мило з твого боку, — охоче погодилася вона. — Я саме збиралася подихати свіжим повітрям. — І звернулась до Ронвен, що скромно стояла осторонь: — Золотко, на сьогодні з тебе досить. Можеш піти нагору й відпочити. Тільки не думай засинати, мені ти ще потрібна.

Здавалося, Ронвен тільки й чекала цих слів. Вона полегшено зітхнула і, невміло притримуючи спідниці, подалася до сходів. А Фіннела схопила Бренана під руку й потягла через залу та їдальню до дверей, що вели на просторе заднє подвір’я — яке, на відміну від переднього, де розгулювали гості й вешталися слуги, було безлюдним. Чи то пак, майже безлюдним — по інший його бік, біля самого ставка, виднілась у сутінках тендітна дівоча постать.

— Це Ейрін, — повідомив Бренан, на секунду викликавши маґічний зір і побачивши сяйво, яке випромінювала її Іскра.

— От і добре! — сказала Фіннела. — Ходімо до неї, розкажемо про вас із Ґвен. Мабуть, вона ще нічого не чула.

— Гаразд, тільки зажди хвильку, — промовив Бренан, не рушивши з місця. — Спершу я маю до тебе одне прохання.

— Яке?

— Ти мало не проговорилася про… ну, про те, що я казав, коли Ґвен була поранена. А ти ж обіцяла Шайні мовчати.

— Так, обіцяла. Але тепер це не має значення, бо ви заручилися… Ох! — Фіннелині очі зблиснули в присмерку: це вона так рвучко скинула голову, що в її очах на коротку мить промайнуло відображення освітленого вікна. — То ти не сказав їй нічогісінько? Не сказав тих чудових, тих чарівних слів? Ви просто вирішили побратись, і квит?

Бренан ніяково відвів погляд і спрямував його на Ейрін, що так і стояла непорушно біля ставка.

— Ну… власне… не сказав. Ми просто домовилися, що одружимось.

Фіннела розчаровано зітхнула.

— Це так прозаїчно… І неправильно. Геть неправильно. Ти ж мусив стати перед нею навколішки, освідчитись у коханні, попросити її руки… Отак це робиться, бовдуре лахлінський! — Вона аж розсердилася. — Саме цього чекала від тебе Ґвен. А ти… просто домовився з нею! Ти навіть не уявляєш, як образив її! Бідолашна, мабуть, була у відчаї… Це треба негайно виправити!

— Фіннело…

— І не заперечуй, — затялась вона на своєму. — Цього не можна так залишати. От закінчиться вечірка, ти підеш до Ґвен і зробиш усе, як належить. Я навчу тебе, що треба казати, раз ти такий затурканий, такий…

— Фіннело, стривай! — Бренан міцно вхопив дівчину за плечі, щоб бодай трохи вгамувати її запал. — Прошу тебе, дуже прошу, не втручайся в наші стосунки. У нас із Ґвен усе йде добре… так добре, як тільки це можливо. Зрозумій, нарешті, що річ не в мені, не в тому, що я лахлінський бовдур. Гадаєш, я б не хотів учинити так, як ти говорила? І навколішки стати, і освідчитись, і попросити руки… Та я б радо це зробив — але Ґвен до цього не готова.

Фіннела розгублено закліпала очима.

— Як не готова? Ви ж заручилися.

— Атож, заручилися. Ґвен готова до заручин. Може, навіть готова до весілля. Та ще не готова почути, що я кохаю її, бо не знає, як тоді повестися, що мені відповісти. Вона ж колишня відьма, збагни це. Її виховували інакше, ніж нас. Ґвен від самого малечку навчали, що кохання не для неї, що це небезпечне та згубне почуття. Ця наука так укорінилась у ній, що навіть зараз, плануючи наше подружнє життя, вона може говорити про кохання лише в майбутньому часі. Про те, як ми обоє чекаємо його і як нам буде добре, коли воно нарешті прийде.

Фіннела знову зітнула — тепер уже співчутливо.

— Даруй, Бренане. Це не ти бовдур, це я дурепа. Мала б і сама второпати, що з Ґвен усе непросто. Вона досі тримається, як справжня відьма, а що там коїться в її голові… важко й уявити. Але я вірю, що все владнається. Не може не владнатися. Ви ж така гарна пара, вам просто призначено бути разом. Я певна, ви подолаєте всі труднощі.

— Я теж на це сподіваюся.

— Тим більше, — раптом додала Фіннела, — що про кохання Ґвен знає не з чуток. І якщо на світі є хлопець, якого вона здатна покохати, то це саме ти. Адже ти такий схожий на Шайну… — Тут вона зойкнула і швиденько затулила долонями почервоніле від сорому обличчя. — Ой, що я верзу!.. Пробач, Бренане, пробач, будь ласка. Я… я не дурна, я лиха, я така лиха!.. Як я тільки могла?..

Фіннела розвернулася і, вся знітившись, прожогом забігла до будинку. Бренан лише провів її поглядом, відчуваючи, як і його щоки паленіють від збентеження.

Утім, щойно почуте не стало для нього новиною. Про стосунки, що пов’язували Ґвен із Шайною, він здогадався ще місяць тому — як з тонких, дуже делікатних натяків Ліама, так і з розповідей Ґвен. Певна річ, вона ні словом про це не згадувала, однак сам її тон, коли мова заходила про Шайну, говорив сам за себе. Зрештою Бренан наважився відверто розпитати про все Ліама, а той, недбало стенувши плечима, сказав: „Так вона ж тоді була відьмою. Це ніби в попередньому житті…“

Зустрівшись із сестрою, Бренан швидко переконався, що Шайна не має жодних претензій на Ґвен, навпаки — щиро вболіває за нього. Та й поведінка самої Ґвен свідчила, що для неї це залишилось у минулому, і якщо попервах Бренан ще почував якусь настороженість (не ревнощі, ні), то незабаром заспокоївся. Просто викинув усе це з голови і намагався не згадувати.

Проте Фіннела йому нагадала. І це в жодному разі не була обмовка, її слова звучали так доладно, так уїдливо, з такою жорстокою іронією, що вона, мабуть, довгенько обігравала їх у думках. Інша річ, що негайно пошкодувала, сказавши це вголос.

Але чому? Чим Ґвен могла дозолити їй, що Фіннела так думала про неї? За ці два з половиною тижні вони ж начебто не встигли серйозно посваритися, хоча й було кілька обмінів шпильками — та Фіннела з усіма так поводилася, вона жодного дня не могла прожити без маленьких конфліктів. Проте такі слова тягли на щось значно більше, ніж просто маленький конфлікт. У них відчувалася відверта ворожість…

Бренан здригнувся, відчувши легкий дотик чарів. У цих чарах не було нічого загрозливого, та все одно він подумки вилаяв себе. Він робив це завжди, коли поруч не було Ґвен, яка дорікнула б йому за відсутність захисної реакції. Кожен чаклун, кожна відьма реагували на будь-які незнайомі чари однаковим чином — рефлекторно вдавалися до маґії, щоб за потреби захистити себе. А Бренан за роки життя на Лахліні привчив себе чарувати лише усвідомлено, і це також був захист — захист від вірної смерті, що чекала б на нього в тому разі, якби він виказав себе, несвідомо застосувавши маґію у відповідь на якусь несподіванку, на зразок гучного вигуку біля самісінького вуха або міцного стусана в спину. Тут, на Абраді, такий захист став зайвим, проте він досі не міг позбутися рефлексу рятівної бездіяльності, що дозволив йому вижити на Лахліні…

Бренан озирнувся й помітив, як Ейрін махає йому рукою, запрошуючи до себе. У відповідь він ствердно кивнув і рушив у бік ставка, трохи загостривши свій зір, щоб краще бачити в сутінках.

Сьогодні Ейрін, уперше після від’їзду з Тирконнела, столиці Торфайну, надягла сукню замість штанів, проте від цього не стала більше схожою на принцесу. Вона була… просто відьмою. Справжнісінькою відьмою, чи не найвідьомськішою з усіх присутніх у цій садибі, за винятком хіба Етне вер Рошін та Івін вер Шінед. Бренан ніколи б не повірив, що Іскра Ейрін пробудилася лише двадцять один день тому, якби сам не був свідком тих подій, якби на власні очі не бачив того сліпучого спалаху. Потім вона стала світитись уже не так яскраво, але день у день її сила потроху зростала і, здається, якраз сьогодні зрівнялась із Шайниною. А коли й ні, то завтра вже точно зрівняється.

Якщо не рахувати сестри, то за ці півмісяця Бренан найбільше здружився саме з Ейрін. Вони були близькі за віком, а різницю в два з половиною роки компенсувала її передчасна дорослість. До того ж, Бренан чимало часу проводив з нею разом, оскільки вона навчалась у Ґвен чарів — точніше, навчалася розуміти й усвідомлено застосовувати ті практичні навички, що їх Первісна Іскра запозичила у Ґвен в обмін на порятунок від смерті. Шайна з Етне також намагались навчати Ейрін, проте найкращий результат давали саме заняття з Ґвен, яка інтуїтивно відчувала, чого потребує учениця, а Ейрін, своєю чергою, з півслова розуміла всі її вказівки і завжди правильно їх виконувала. Всупереч Бренановим побоюванням, Ґвен нітрохи не страждала від усвідомлення того факту, що з наслідків її багаторічної кропіткої праці тепер користається інша відьма. Навпаки, вона раділа, що її знання та вміння, більша частина яких не мала для неї практичної цінності після втрати Іскри, таки знайшли своє застосування, а отже, всі зусилля, докладені до їх здобуття, не пішли намарне. Ще Ґвен неабияк пишалася тим, що навчає відьму з Первісною Іскрою, в існування якої завжди вірила, і щиро вважала це великою честю для себе. А на додачу вона почувалася зобов’язаною Ейрін життям і прагнула віддячити їй усім, що тільки було в її силах.

У перші дні після пробудження своєї Іскри Ейрін особливо гостро потребувала допомоги від Ґвен. Це був критичний для неї період, який вони перечекали в Тилахморі, скориставшись гостинністю герцоґа Довнала аб Конховара. Саме за Ґвениного сприяння Ейрін навчилася контролювати здобуті Іскрою знання, або, за її власним висловом, „тримати книгу заклять під замком“, не дозволяти інформації спонтанно вивільнюватися від найменшої згадки про маґію і лізти їй до голови, викликаючи сильні міґрені. Ні Шайна, ні Етне, ні Мораґ не могли цьому зарадити, і лише коли до справи бралася Ґвен, шалені атаки на розум Ейрін припинялися. Чому так відбувалося, з’ясувати не вдалося — та, безперечно, це якось було пов’язано з тим, що знання з „книги заклять“ належали Ґвен. Попервах тільки з нею однією Ейрін могла спокійно говорити про чари, не вигукуючи раз по раз: „Ой! Тепер я знаю, як…“

У герцоґовім палаці вони оселились у суміжних покоях зі спільною вітальнею, іґнорували більшість розваг, які Довнал улаштовував для своїх гостей, і цілком зосередилися на навчанні. Ґвен почала з найелементарніших плетив, навіть не з плетив, а просто з маніпуляцій маґічними нитками різних кольорів. Ейрін вистачало й однієї спроби, щоб засвоїти кожну вправу, потім вона вислуховувала від Ґвен необхідні теоретичні пояснення і переходила до складніших елементів. Бренан, що був присутній при цьому, не знав, ким йому більше захоплюватися — Ейрін, яка з фантастичною швидкістю опановувала відьомську маґію, чи Ґвен, що впевнено вела її крізь хащі свого дитячого досвіду, обираючи шлях, який перетворював цю запаморочливу гонитву за знаннями на якусь подобу систематичного навчання. Вже на четвертий день Ейрін, розплачуючись за науку нестерпним головним болем, таки досягла того рівня маґічного самоконтролю, що дозволяв їй отримувати інформацію зі своєї „книги заклять“ лише з усвідомленого й чітко сформульованого бажання, а не на саму думку про ті або інші чари.

Після цього дівчата знизили темп своїх занять, щоб уже не викликати в Ейрін надмірної втоми, проте її щоденні здобутки й надалі справляли приголомшливе враження. А ті відьми, що приєдналися до них по дорозі з Тилахмора, і ті, що чекали тут, у Кил Морґанасі, взагалі дивилися на Ейрін мало не з благоговінням. Їхній захват Шайна прокоментувала так: „Вони всі молоді… ну, звісно, доросліші за мене, та все ж молоді. І примчали до нас, бо повірили в Первісну. Та не всі сестри, аж ніяк не всі, радіють появі Ейрін…“

В усякому разі, як Бренан уже й сам помітив, Шайна цьому не раділа. Вона приязно ставилася до Ейрін, вважала її своєю подругою, пишалась її успіхами, захоплювалась її майстерністю в створенні найскладніших плетив… але не раділа. Була чимось дуже стурбована, хоч і відмовилась пояснити, чим саме. А Ґвен з цього приводу сказала: „Та не зважай. Вона просто забиває собі голову дурними думками. Боїться, що Первісна зруйнує Сестринство, перетворить його на монархію. Але цього не станеться, я певна…“

Коли Бренан підійшов, Ейрін кивнула на найближчу лавку й запропонувала:

— Присядьмо. Ти ж не дуже квапишся повертатись?

— Та ні, — відповів він. — Ґвен зараз із сестрами, а я охоче побуду з тобою. Тим більше, що сьогодні ми майже не розмовляли. Це якось незвично.

Притримавши спідниці, Ейрін опустилася на лавку. Бренан сів поруч.

— Передовсім, — сказала вона, — я хочу вибачитися за Фіннелу. З її боку це було дуже негарно і навіть підло.

— То ти все чула?

— Так. Але не тому, що ви голосно говорили. Просто я саме вправлялася в гостроті слуху, коли ви вийшли й завели мову про твої з Ґвен заручини. Мені стало цікаво… До речі, вітаю.

— Дякую.

— Я так і думала, що вона оголосить про це на твій день народження. Як бачиш, я непогано пізнала її за ці півмісяця… А повертаючись до Фіннели, мені дуже прикро. Будь ласка, не тримай на неї зла. Вона зараз щиро кається, що бовкнула таку дурницю.

— Це не дурниця, я знаю, — сказав Бренан. — Певен, що ти також знаєш. Та мене засмучує не це, я засмутився через Фіннелу. Раніше вона мені подобалась . Я й подумати не міг, що в ній стільки… стільки ворожості до Ґвен.

Ейрін зітхнула:

— Це не ворожість, Бренане. Це просто заздрість. Мені з власного досвіду відомо, що таке почуття може зробити з людиною. Коли я ще не знала про свою Іскру, то дуже заздрила Фіннелі, її чаклунському хистові. Переконувала себе, що моя заздрість світла, чиста, але іноді в думках таких лих їй бажала, така ненависть мене охоплювала… навіть згадувати про це соромно.

— І вона заздрить Ґвен? — здивувався Бренан. — Це ж дико! Чому саме їй, чому… не тобі, скажімо? Якщо вже заздрити, то краще відьмі, ніж відьмачці.

— Ну, Фіннела якраз така, що радше заздритиме відьмачці. Та й заздрить вона не через Ґвенин відбиток Іскри.

— А через що?

Ейрін повернула голову і подивилася на нього довгим поглядом.

— Ви з Ґвен і справді ідеальна пара. Обоє такі наївні! Вона, сліпа, не помічає, що ти нестямно закоханий у неї, а ти не бачиш очевидного — що Фіннела по вуха втьопалась у тебе.

Бренан аж сторопів.

— Та що ти кажеш?! Цього бути не може! Вона ж така… така пихата, така чванькувата, так хизується своїм королівським походженням…

— Отож-то й воно, — кивнула Ейрін. — І саме тому аж казиться від люті, що ти не зважаєш на неї, що й далі закоханий у Ґвен… Тільки не подумай, що вона підступна лицемірка і вся її стурбованість через те, що ти не освідчився Ґвен, як годиться, була лише вдаваною. Добра половина Фіннелиної натури, яка зазвичай бере в ній гору, щиро зичить вам щастя. Навіть уболіває за вас, бо ви — і тепер я це кажу без найменшої іронії — справді ідеальна пара. А Фіннела дуже романтична дівчина; вона, мабуть, уявляє себе героїнею одного з тих дурних любовних романів, яка, переконавшись, що серце її коханого належить іншій, жертовно поступається своїй суперниці… Та тільки лиха її половина не завжди з цим погоджується. Не засуджуй її надто суворо, гаразд? Просто вона так вихована — звикла отримувати все, чого їй лишень забагається.

— Ти виховувалася разом з нею, — зауважив Бренан.

— А хто тобі сказав, що я не така, як Фіннела? Тут ми з нею однаковісінькі, хіба що я краще вмію приховувати свій темний бік. Крім того, зараз я маю все, про що мріяла. Прагнула звільнитися зі своєї золотої клітки — і от, я вже не принцеса, не наступниця престолу. Не хотіла заміж, боялася подружнього життя — тепер про це й мови нема. Уявляла в своїх фантазіях себе відьмою — і стала нею. Уявляла себе могутньою та грізною — і це здійснюється… аж надто швидко. Ти коли востаннє чув, щоб мене називали меншою сестрою?

— Здається, в Тирконнелі, на прийомі в королеви Ґвенейри. І на моїй пам’яті це взагалі був єдиний раз. А так кажуть „сестра Ейрін“, або просто „Ейрін“.

— У тім-то й річ. Усі ніби позабували, що я лише менша сестра.

— На Тір Мінегані, — після деяких вагань промовив Бренан, — тобі про це нагадають.

— Так, нагадають, — погодилась Ейрін. — І тицятимуть мені цим у вічі, наче я сама в усьому винна. Інші ж демонстративно казатимуть „сестра“ без „менша“. Будуть суперечки, сварки між тим, хто вірить у Первісну, і тими, хто не вірить; між сестрами, що раді її появі, і сестрами, що вбачають у ній — тобто в мені — загрозу для всієї відьомської спільноти. А я не хочу ставати яблуком розбрату, я хочу просто бути відьмою, хочу спокійно навчатися. Мені ж іще стільки треба вивчити, я так мало тямлю в теорії — і тут моя внутрішня книга заклять не допоможе, це я маю пізнати самостійно.

— Ти швидко опановуєш і теорію, — сказав Бренан. — Надзвичайно швидко. Не пригадаю випадку, коли б Ґвен доводилося щось двічі пояснювати тобі.

Ейрін повільно кивнула, блукаючи поглядом по водній гладіні ставка.

— Мені пощастило з учителькою. Річ навіть не в тому, що її теоретичні знання гармонійно поєднуються із запозиченими ж у неї практичними навичками. Ми ще й схожі за складом розуму.

— Ґвен теж так вважає. Вона каже, що ти дуже нагадуєш її саму, коли їй було шістнадцять. Недарма ви з Шайною так заприязнилися. — Тут Бренан збагнув, що його останні слова могли прозвучати, як натяк, і квапливо додав: — Я мав на увазі лише дружбу, нічого іншого.

Вона скоса зиркнула на нього і легко всміхнулася.

— Все гаразд, Бренане. Ти нітрохи не шокував мене, я ж відьма. Мене взагалі важко збентежити.

— Знаю. Через те так вільно почуваюся з тобою — хоч ти й королівська дочка, і відьма, і просто дівчина. Раніше я уникав дівчат, так мені радили батьки.

— Воно й зрозуміло. З дівчатами всі хлопці мимоволі стають навіженими, а тобі не можна було втрачати над собою контроль. Це могло зле скінчитися… — Ейрін мерзлякувато повела плечима. — Далебі, просто не уявляю, як ти там жив! Я б і тижня не протрималась на Лахліні… А скажи, який момент у твоєму житті був найстрашніший? Ідеться не про найболючіший — це, звісно, смерть батьків, — а саме про найстрашніший.

— Мої останні хвилини на лахлінській землі, — без вагань відповів Бренан. — Коли я йшов через пристань до кередіґонського корабля, який брав на облавок пасажирів. Усередині аж трусився від страху, що саме зараз, за якийсь десяток кроків від свободи, мене викриють, схоплять і потягнуть на вогнище. Я розумів, що своїм страхом можу накликати підозру, і зупинять мене якраз через те, що я так боюся, тому намагався заспокоїтись, але нічого не виходило. На щастя, портові наглядачі не звернули на мене уваги, та якби спробували зупинити… я вже вирішив, що живим до їхніх рук не дамся. Ще коли мені було дванадцять, батько порадив вигадати якісь чари для самозахисту, і тоді я винайшов для себе вогняні кулі. Проте й вони не допомогли б урятуватися — сили були надто нерівні. Та й крім варти в порту знайшлося б чимало фанатиків, простих лахлінців, які б голіруч кинулися проти мене, не злякавшись моїх вогняних куль. На кораблі я вже почувався в безпеці, але й тоді нікому не сказав, що маю хист до чарів. Навіть ті мої співвітчизники, що їдуть на Абрад у пошуках кращого життя, люто ненавидять усе пов’язане з маґією. Прибувши до Дінас Ірвана, я дізнався, що всі чаклуни десятою дорогою обходять лахлінські квартали міста, бо там на них залюбки можуть напасти.

Ейрін похитала головою.

— Просто не розумію, чому ми досі це терпимо, — промовила вона і раптом тихенько розсміялася. — Таки Фіннела має рацію, я стала справжньою відьмою. Коли кажу „ми“, навіть не згадую про Леннір, а думаю про Тір Мінеган, де ще ніколи не була, і про всіх сестер, хоча знайома лише з кількома… А повертаючись до Лахліну, ніяк не збагну, чому за стільки століть ніхто не спробував навести там лад. Ні відьми, ні чаклуни. Певна річ, це великий острів, лише трохи менший за територією, ніж Тір на х-Ейдал, але більший за Ферманах. Та й плисти до нього далеченько — понад п’ятсот миль від берегів Кередіґону. Проте лахлінці не визнають маґії, і це робить їх вразливими. Ти можеш мені заперечити, що Угода про обмежений нейтралітет зв’язує чаклунам руки… — Здогадавшись із виразу Бренанового обличчя, що він нічого про це не знає, Ейрін пояснила: — Цю Угоду було укладено ще на початку дев’ятого століття. Вона забороняє всім чаклунам під час воєн, усобиць та інших збройних конфліктів брати участь у наступальних діях. Так, скажімо, зараз у леннірському війську служить п’ятеро чаклунів, які допомагають в охороні північного кордону, а от ґрафи Тинверські, що зазіхають на нашу територію, в своїх прикордонних провокаціях мусять обходитися без маґічної підтримки. Тут не спрацьовують жодні арґументи на зразок того, що колись північ Ленніру була частиною Румнахського Королівства. Відколи мій предок Дуґал аб Артир захопив ті землі, вони за фактом стали леннірськими, і не має ніякого значення, справедливим було це завоювання чи неправедним — в Угоді про обмежений нейтралітет чітко прописано, що звільнення загарбаних ворогом територій також вважається наступальними діями. Загалом, Угода має дві цілі: по-перше, запобігти виникненню ситуацій, коли б чаклуни воювали проти чаклунів, а по-друге, не дозволити чаклунам виступати в ролі загарбників. Кожен юнак і кожна дівчина з чаклунським хистом у віці чотирнадцяти років підписують Угоду й зобов’язуються виконувати всі її положення.

— А відьми?

— У нас існують свої правила, з одного боку, гнучкіші, а з іншого — жорсткіші. Ми не потребуємо такої угоди, бо маємо єдине керівництво і єдині, обов’язкові для всіх сестер, закони… до речі, для тебе вони також обов’язкові. А в чаклунів єдиного керівництва немає, тому вони мусять дотримуватися цілої низки домовленостей, зокрема й Угоди про нейтралітет, яку визнають усі абрадські королівства і виступають ґарантами її виконання на своїй території. Тут якраз і є шпаринка, як обійти цю Угоду, оскільки лахлінський уряд її не визнає, а офіційно санкціоновані ним убивства всіх людей з хистом до маґії можна розцінити, як ведення неоголошеної війни проти всієї чаклунської громади. Проте мій дід Тирнан вважав, що звірячі порядки на Лахліні вигідні більшості чаклунів, бо наочно демонструють абрадцям, до чого може призвести цілковита заборона чарів.

— Може, й так, — сказав Бренан. — Однак є й вагоміша причина, чому ні чаклуни, ні відьми не поспішають розбиратися з Лахліном. Вони просто не знають, що з ним робити. Я говорив про це з Ґвен, і вона твердить, що всі шанси для силового розв’язання лахлінської проблеми було згаяно ще в минулому тисячолітті. Тут я згоден з нею. Я зріс на Лахліні, тому знаю, що лахлінці до останнього боротимуться з тим, хто виступить проти їхньої Святої Віри. Переважна їх більшість живе в злиднях, які й не снилися більшості абрадців, проте вони пишаються своїм життям, бо вважають його праведним. Для них чари не просто гріх, як на Півдні, а пекельна мерзота, тому кожен, хто користується маґією, в їхньому уявленні є слугою Китрайла. Я чув — про це на Лахліні говорять пошепки, з великою осторогою, — що король Імар відступився від віри через смерть своєї дружини, якій не дозволили вжити абрадських ліків, що могли б урятувати її. Цілком допускаю, що це правда, бо з власного досвіду знаю, як нестерпно боляче втрачати рідних людей, коли є спосіб зберегти їм життя, а ти не можеш ним скористатися. І якщо король справді відступник, я йому не заздрю. Він однаково не зможе нічого змінити на Лахліні — і не лише тому, що за його спиною стоїть Конґреґація Святої Віри, яка, власне, й керує країною. Просто весь Лахлін не хоче ніяких змін, і одна людина, навіть наділена найвищою владою, безсила перед волею цілого народу. А чаклунам з відьмами, щоб завоювати Лахлін, замало буде перемогти лахлінську армію й перебити поборників. Крім того, доведеться винищити половину простих лахлінців, аби інша половина, залякана такою жорстокістю, підкорилася новій владі. — Бренан ненадовго замовк, а потім додав: — Та, мабуть, я ще й великий оптиміст, коли кажу лише про половину.

Ейрін пильно подивилася на нього.

— Бренане, ти частенько називаєш себе простим хлопцем, селянським сином, ніби навмисне цим прибідняєшся, щоб ніхто не сприймав тебе серйозно і не чекав нічого видатного. Та скажу тобі, як королівська дочка: коли ти забуваєш про своє походження, то починаєш мислити, мов справжній принц. Прості люди, селянські діти, вважають королів всемогутніми, і тільки королі розуміють всю слабкість та непевність своєї влади. Що краще я пізнаю тебе, то більше переконуюся, який ти унікальний хлопець — і не лише через твоє відьмацтво. Мені дуже пощастило, що я не зустріла тебе раніше, скажімо, торік.

— Чому пощастило? — здивувався Бренан.

— Бо тоді я не знала про свою Іскру і могла здуру вискочити за тебе заміж. А мій батько був би тільки радий зятеві-відьмакові. От йому б точно було начхати, що ти селянський син.

Бренан усміхнувся:

— Торік я й сам не знав, що є відьмаком. І якби ми зустрілись, я б відразу помітив твою приховану маґічну силу, розповів би про неї тобі, а ти б звернулася за роз’ясненнями до вашого чаклуна… — Він осікся. — Ох, вибач, мене занесло. Ти ж просто сказала мені комплімент. А я від згадки про Лахлін зробився занадто серйозний. Ще й хвилююся за тітку з дядьком, за їхніх дітей…

— Від них досі немає звістки?

— Ні. Позавчора сестра Моркадес на моє прохання розшукала того моряка й попросила його детально описати зовнішність жінки, якій він передав листа. Це точно була тітка Лінед — тож кровні чари мали спрацювати. Звичайно, якщо конверт розкрив замість неї дядько Киннах… але навіщо йому це робити, він же неписьменний. І Моркадес запевняє, що моряк не бреше, лист справді дійшов за призначенням. Ніби все гаразд, от тільки на серці неспокійно. Боюся, тітка з дядьком утнули якусь дурницю. Вони ж такі забиті, затуркані, задурені… як усі лахлінці. Їм, звісно, вистачить розуму тримати язика за зубами, але сама думка про переїзд на Абрад — під владу Китрайла — могла їх дуже налякати. А як вони відреагували на те, що я відьмак, ще й маю сестру-відьму, страшно навіть подумати. Може, не варто було про все це писати…

— Ти не мав іншого вибору, Бренане, — переконано мовила Ейрін. — Ти мусив попередити їх про небезпеку. От Шайна за них спокійна.

— Ще б пак. Вона ж… ну, їй однаково, що з ними буде. Я її розумію: для неї вони нічого не значать, вона їх не знає, і їй досить того, що до мене вони ставилися не надто приязно. А проте, це мої рідні. Я два роки прожив разом з ними, прихилився до них, надто ж до найменших кузин — Марвен і Ґрайне. Хоча дівчата, за прикладом старших, дерли переді мною носа, зневажливо називали мене дармоїдом, та все одно я їх любив… і досі люблю.

Ейрін промовчала. Схоже, збагнула, що втішати його не варто, що Бренан і так ситий заспокійливими словами від Шайни та Ґвен. Натомість вона створила в руці світлову кульку і легенько підкинула її вгору, де та й зависла. Потім ухопила жмут з півсотні різнобарвних маґічних ниток, майстерно сплела перед собою дзеркальну поверхню овальної форми і прискіпливо оглянула своє відображення в цьому чарівному люстерку.

— Ну от! — зі скрушним зітханням констатувала Ейрін. — Волосся знову розтріпалося. Навіть чари не допомагають… Ні, таки обріжу його до плечей. Менше буде мороки.

— А дарма, мені подобається, — сказав Бренан цілком щиро. Довга грива непокірливого рудого волосся дуже пасувала до її образу відьми.

Ейрін смикнула за одну з жовтих ниток, і люстерко безслідно розтануло в повітрі. Світлова куля також згасла, і їх знову огорнули сутінки, що поступово переходили в ніч.

— Тобі легко про це говорити, спробував би сам за ним доглядати. Та й до штанів більше підходить коротка стрижка. Така, як у Ґвен. Вона їй дуже личить, хіба ні?

— Авжеж, личить, — погодився Бренан. — Та невдовзі їй доведеться забути про штани й почати відрощувати волосся. Довге їй також пасуватиме.

Він запізніло прикусив язика — втім, як виявилося, нічого нового Ейрін від нього не почула. Вона не стала питати, з якого це дива Ґвен мінятиме свій звичний образ, а лише згідно кивнула:

— Ґвен буде гарна і з довгим волоссям. Воно в неї м’яке і слухняне… То ти вже в курсі планів сестер?

— Так, уже в курсі. Схоже, я останній, хто про них довідався.

— Шайна не була певна, як ти до цього поставишся, тому попросила всіх мовчати, сказала, що сама з тобою поговорить. Отже, ти не заперечуєш?

Бренан з удаваною легковажністю знизав плечима.

— А чого б я мав заперечувати? Я ж не такий розпещений багатством та владою, як ти, і королівський палац не нагадує мені золоту клітку.

— Я жила не в палаці, а в замку, — зробила уточнення Ейрін. — Та й сама по собі влада не була для мене аж такою небажаною. Зрештою, відьомська могутність — також влада, і набагато більша, набагато відповідальніша за королівську. Саме тому наші закони забороняють відьмам обіймати будь-які посади й носити будь-які титули, крім титулу високої пані Тір Мінегану. А в моєму становищі першої принцеси Ленніру найприкрішими були дві речі. По-перше, я розуміла, що ніколи не здійсниться моя мрія про велику подорож по всьому Абраду, і мені доведеться вдовольнятися лише офіційними візитами до сусідніх королівств. А по-друге, і це було найстрашніше, я мусила вийти заміж. Уже незабаром — за рік, щонайбільше, за два. Я сама себе дурила, коли стверджувала, що боюся заміжжя, бо воно позбавить мене самостійності, обмежить мою свободу. Фіннела слушно казала, що я впораюся з будь-яким чоловіком — або перетворю його на підкаблучника, або приб’ю, якщо не захоче коритися. Тепер я можу зізнатися, що найдужче мене лякало, — тут у її голосі забриніли ніякові нотки, — подружнє ліжко. Такі думки ніколи не викликали в мене солодкого хвилювання, про яке часто пишуть у любовних романах. Завжди страх, лише страх і нічого, крім страху. Гадаю, це була реакція моєї Іскри на загрозу розлучитися зі мною. Таким робом вона намагалася вберегти мене від згубного вчинку.

— То ти все-таки допускаєш, що Іскри розумні? — запитав Бренан.

— Ні, в жодному разі, — впевнено відповіла Ейрін. — І вже шкодую, що розказала про ту буцімто розмову між моєю Іскрою та Ґвениним відбитком. Краще було б промовчати. Ґвен нічого не пам’ятає, інші чули лише її слова, і я б могла сказати, що вона просто марила. А моя розповідь ніякої користі не дала, тільки викликала купу марних суперечок. Я вже втомилася описувати свої тодішні почуття, пояснювати, що насправді з Ґвен говорила я сама, висловлюючи те, що могла б сказати моя Іскра, якби вміла думати. Лише троє сестер більш-менш правильно розуміють мене — і найточніше, до речі, сестра Івін.

— А чому „до речі“? — здивувався такому формулюванню Бренан.

— Бо я тут, — пролунав позаду спокійний голос.

Ейрін навіть не ворухнулась, зате Бренан рвучко озирнувся, загостривши свій зір, і побачив за кілька кроків від них невисоку відьму із заплетеним у довгу косу волоссям. Івін вер Шінед була найсильнішою із сестер, що приєдналися до них після Тилахмора, і поступалася лише Шайні (та ще Ейрін — яка, втім, не рахувалася, бо була меншою сестрою). За винятком тієї короткої сварки, викликаної згадкою про Айліш вер Нів, Шайна ставилася до Івін дуже чемно, мало не шанобливо, і завжди дослухалася до її думки, бо вважала її однією з трьох найрозумніших відьом у Сестринстві (до цієї трійці, на Шайнину думку, також належали найстарша сестра Аверлін вер Шіван і двохсотсорокарічна Ґвенда вер Линнет, що зараз мешкала на півночі Алпайну, керуючи тамтешньою відьомською обсерваторією на горі Минид Нівеш). Івін вер Шінед була єдиною за весь час існування Сестринства відьмою, що стала повноправною сестрою ще до свого п’ятнадцятиріччя. Здобувши це звання, вона не вирушила мандрувати по Абраду, як інші молоді сестри, а залишилася на острові й провела там наступні два десятиліття, продовжуючи навчання і вдосконалюючи свою майстерність, а заразом навчаючи менших сестер — і, таким чином, стала наймолодшою за всю історію Відьомського Сестринства наставницею. Лише сім років тому Івін з деяким запізненням дійшла висновку, що подорож позитивно позначиться на ширині її світогляду й вирішила побувати в усіх куточках Абраду. Цей вислів вона сприйняла буквально, тому заходилася прочісувати континент, почавши з найпівнічніших його околиць, з узбережжя Океану Туагар, і поступово рухаючись на південь. Усі ці роки Івін реґулярно надсилала на Тір Мінеган листи зі своїми теоретичними напрацюваннями та практичними формулами винайдених нею плетив, які або вдосконалювали вже відомі чари, або створювали особливі їх різновиди, зорієнтовані на інші цілі, а час від часу — і тоді це вже називалося не винаходом, а відкриттям, — пропонувала щось принципово нове, досі невідоме, про що раніше ніхто й гадки не мав.

Своє систематичне вивчення Абраду сестра Івін перервала в Ан Оллайні, коли зачула про Бренанову появу. Її дуже цікавив феномен відьомської двійні (як, власне, цікавило все незвичайне), тому вона вирушила до Катерлаху, проте у Ґвеннеді, дізнавшись, що Бренан поїхав назустріч Шайні, мусила звернути трохи південніше, щоб потрапити в Ґулад Данан, а зрештою опинилась у Торфайні, де й зустрілася з ними. Та тепер у неї з’явився набагато захопливіший об’єкт для для досліджень — відьма з Первісною Іскрою…

Івін підійшла до них і вмостилася на лавці між Ейрін та Бренаном.

— Хотіла перевірити гостроту твого сприйняття, — пояснила вона. — Коли ти відчула мене?

— Десь напівдорозі від будинку, — відповіла Ейрін. — Мабуть, запізно.

— Та ні, нормально. Я ж екранувала себе, а мені це дуже добре вдається. Коли була малою, завжди вигравала в хованки. Врешті-решт усі менші сестри відмовилися зі мною грати… — Івін повернулася до Бренана і трохи підвела голову, щоб дивитись йому в обличчя. — А з твоєї реакції я зрозуміла, що ти нічого не відчув.

— На жаль, нічого.

— Важко позбуватися вкорінених змалку звичок. Ґвен розповідала мені про твою проблему. Я порадила долати її поетапно і розпочати з немаґічних загроз. Наразі це найважливіше, бо якщо в тебе й з’являться смертельні вороги, то вони будуть не чаклунами, а звичайними людьми. Тими, хто не захоче бачити тебе з Ґвен на престолі. Чаклунам, навіть чорним, до цього байдуже — Катерлах і так тісно пов’язаний з Тір Мінеганом, а ваше врядування, за великим рахунком, нічого не змінить. Зате серед тутешніх лордів знайдеться чимало таких, хто шалено опиратиметься здійсненню цих планів. Тому передовсім слід зосередитися на чотирьох речах — леза, стріли, кулі, трунок. З отрутою найлегше, просто треба привчитися перевіряти все, що їси та п’єш. Діаґностичні чари досить прості.

— Я їх уже вивчив, — сказав Бренан.

— Проте не вдаєшся до них. Відзавтра починай. Що ж до вогнепальної зброї, то для тебе небезпечний лише димний порох. Горіння звичайного пороху ти, звісно, відчуваєш.

— Ще б пак не відчувати. Він видає такий потужний маґічний сиґнал… — Бренан гмикнув. — А взагалі, для мене й досі це дивно звучить — „звичайний порох“. Коли кажуть „звичайні люди“, то мають на увазі тих, хто не має хисту до чарів. А от звичайним порохом на Абраді називають той, що виготовляється із застосуванням маґії.

— Це справді нелоґічно, — погодилась Івін. — Але так уже склалося. Якраз димний порох є для нас незвичайним, бо його не використовують ні на Півночі, ні на Півдні… крім тих випадків, коли намагаються перехитрити маґічний захист. Проте й такий порох можна відчути — розпад селітри дає характерну, хоч і дуже слабку, еманацію. Ти маєш досить сили, щоб цього навчитися.

— Я це вмію, — сказав Бренан. — Навчився ще на Лахліні. Там в ужитку лише димний порох, який називають просто порохом. Ми з батьком щотижня ходили на полювання, і з часом я почав відчувати, як за мить до пострілу спалахує порох.

— От і чудово. Тоді тобі залишається виробити звичку автоматично, без роздумів відповідати на цей сиґнал встановленням щита проти куль. Не намагайся навчити себе реагувати на все відразу, це розпорошить твої зусилля. Зосередься на найголовнішому — леза, стріли, кулі, трунок. На жаль, для перших двох загроз не існує такого універсального захисту, тут просто треба бути пильним. Щоб ударити ножем, ворог мусить підійти до тебе впритул, а стріла, хоч і не виказує себе ще до пострілу, проте летить повільніше за кулю.

— А якщо застосують чаклунський… тобто звичайний порох, але без сиґнальних чарів? — запитав Бренан якомога недбаліше, намагаючись не показувати, що ця розмова про замахи вже почала лякати його.

Ейрін пирхнула:

— Дурниці! Жоден алхімік не наважиться виготовити порох без таких чарів. Інші чаклуни йому цього не подарують — нараз схоплять і вб’ють.

— Це точно, — погодилась Івін. — Тут у чаклунів немає двох різних думок, вони не збираються допускати, що їх убивали з допомогою їхнього ж пороху. Востаннє така спроба мала місце двісті років тому, під час війни між Майнаном та Лидавом. Тодішній майнанський принц, Ґрайм аб Ільтид, був чаклуном і на замовлення свого батька-короля виготовив партію пороху без сиґнальних чарів — спеціально для диверсійного загону, який мав знищити чаклунів, що допомагали в обороні Лидаву. А вже за тиждень і принца Ґрайма, і короля Ільтида знайшли мертвими в їхніх власних покоях — їх було вбито із застосуванням чарів. Убивць викрити не вдалося, проте найпоширеніша версія тих подій стверджує, що це зробили майнанські ж чаклуни. Дуже повчальна історія… Та про всяк випадок нас навчають виявляти і спалах звичайного пороху без попереджувального сиґналу. Відьомське чуття, на відміну від чаклунського, це дозволяє. — У присмерку Бренан помітив, як на її вустах промайнула швидка посмішка. — Цікаво…

Наступної миті їх оточило захисне плетиво, створене Ейрін.

— Ох! — сказала вона. — Ледве встигла.

— Та все ж таки встигла, — задоволено мовила Івін. А Бренанові пояснила: — Щойно я імітувала спалах такого пороху на відстані двадцяти кроків. Була певна, що після моїх слів Ейрін обов’язково перевірить, чи є в її „книзі заклять“ таке вміння. Воно, звичайно, було, бо Ґвен уже складала іспити на повноправну сестру. А мене цікавило, чи швидко це вміння засвоїться. Навіть якби Ейрін розгадала мій намір і встановила щит свідомо, то зробила б це або зарано, або запізно. Проте її реакція була миттєвою і вчасною — не обдуманою, а рефлекторною. Вона опанувала цю навичку за лічені секунди… Просто феноменально!

— А мені від цієї феноменальності знову голова розболілася, — поскаржилась Ейрін. — Навичка виявилася надто складною, щоб засвоювати її після келиха вина. І ніби ж навчилася це контролювати — а от не стрималась!

— Тепер ти мусиш навчитися контролювати й саму себе, — сказала Івін. — Контролювати та стримувати своє прагнення чимшвидше позбутися цієї „книги заклять“, дочитати її до кінця й викинути геть. Я розумію, вона дратує тебе. Мене б також дратувало, якби я мала знання, які ще не опанувала. Та раз так склалося, доведеться терпіти. Ґвен була здібна учениця, вона не обмежувалася лише обов’язковими для менших сестер темами, а багато вивчала додатково. Тож тобі дісталася досить грубенька книжечка, напхана дуже якісними знаннями з різних галузей маґії. Не поспішай читати її, примирися з думкою, що ти ще довго носитимеш цю книжку в собі. Тобі не конче вивчати її всю, щоб скласти іспити. І до речі, я б на твоєму місці не квапилася з цим.

— А я й не кваплюся, — відповіла Ейрін. — Річ навіть не в тому, що теорію мені доведеться вивчати самостійно. Зрештою, всі іспити суто практичні, і я б могла складати їх, отримуючи потрібні знання на ходу. Але так буде неправильно. Ідеться не про чесність — це інше питання, про яке можна довго дискутувати. Просто я ще не готова бути сестрою без додатку „менша“. Спершу маю стати справжньою відьмою — відчути себе відьмою, усвідомити, що я відьма, зрозуміти, що це означає. Загалом, я не дуже зважаю на думку інших, але в цьому питанні вона для мене важлива. Я піду на іспити лише тоді, коли переконаюся, що інші сестри, хочуть вони того чи ні, визнають за мною це право.

— Хочуть того чи ні, — повторила Івін. — Дуже вдале формулювання. Ти прагнеш визнання, але не бажаєш ставати заручницею тих сестер — а вони обов’язково будуть, — які з піною на губах торочитимуть про те, що ти ще не готова стати повноправною сестрою. Хай там як, а остаточне рішення про свою готовність ти залишаєш за собою. І це правильно. Правильно все, що ти сказала. Схоже, Первісна Іскра знала, що робить, коли обрала тебе.

Ейрін усміхнулася:

— Тут я цілком згодна з тобою. Кому-кому, а мені гріх нарікати на її вибір.

Бренан зітхнув:

— Ну, от! Ви знову заговорили про Іскру, як про розумну істоту. А казали ж бо, що не вірите в розумність Іскор.

— Ми й не віримо, — підтвердила сестра Івін. — Не віримо, що Іскри розумні по-людському. Водночас ми обидві відкидаємо крайні погляди частини сестер, які вважають Іскру просто певним надприродним об’єктом з величезною маґічною силою. Розповідь Ейрін лише підтвердила моє давнє переконання, що Іскри є живими нематеріальними істотами, які керуються не розумом, а переважно інстинктами. Скажімо, котів не можна назвати розумними, проте ми не заперечуємо, що вони мають почуття та бажання і на своєму примітивному рівні здатні приймати рішення. Коли кіт втрачає господаря, то шукає собі нового і намагається віднайти такого, що найкраще дбатиме про нього. Так само й Іскра не вселяється в першу-ліпшу ще не народжену дівчинку, вона дуже розбірлива, їй потрібна та, що зросте здоровою, розумною, красивою, спроможною опанувати маґію. Кожен, хто знає відьом, незалежно від свого ставлення до нас, погодиться з тим, що відбір таки є, і досить жорсткий. За всю історію Сестринства не було жодної кволої відьми, не було негарної, не було дурної… і це велике щастя, бо важко навіть уявити, яких лих могла б накоїти дурна відьма. Всі ми тією чи іншою мірою реалізуємо свій відьомський потенціал, серед нас немає цілковитих нездар, як це іноді трапляється з чаклунами — ніби й маґічного хисту не бракує, і голова на плечах є, а чари йому не вдаються, хоч що ти з ним роби. Зате з відьмами такого не буває. Ніколи.

— Це можна пояснити проявом вищої волі, — зауважив Бренан.

Івін похитала головою:

— Ой ні, дорогенький, не варто покладати всю відповідальність на Дива. Якби Він сам обирав відьом, Його вибір був би ідеальним. Проте ми аж ніяк не ідеальні. Я об’їхала майже весь Північний Абрад і під час своїх мандрів зустріла чимало жінок, які, на мій погляд, більше заслуговували на Іскру, ніж їхні ровесниці-відьми. Зокрема, я познайомилася в Кирніві з настоятелькою монастиря, що народилася в один день зі мною. Поза будь-яким сумнівом, ця мудра і вчена жінка стала б кращою відьмою, ніж я… Коротше, Див тут ні до чого, я в цьому впевнена. Вибір роблять самі Іскри, і результати цього вибору однозначно вказують на те, що він зовсім не випадковий, хоч і не бездоганний. З іншого боку, я можу навести цілу низку свідчень на користь того, що Іскри не мають розвиненого розуму і не здатні мислити складними катеґоріями. До прикладу, за ці неповні сімнадцять століть народилося одинадцятеро пар відьомських двійнят, і завжди це були хлопчик та дівчинка. Іскри оминають двійні з дівчат, бо не можуть обрати, котра з них стане відьмою, а котра — відьмачкою. Також Іскри не усвідомлюють загрози, пов’язаної з Лахліном, тому нашим попередницям довелося зводити Бар’єр, а коли в ньому з’явилася прогалина, одна з Іскор негайно скористалася з цього — бо дуже вподобала Шайну. А те, що Шайна майже не мала шансів вижити, було понад її розуміння. І коли в минулому залишені без догляду малі відьми гинули від неконтрольованої маґії, Іскри не рятували їм життя, вчасно покинувши їх, а трималися за них до останнього — не через жорстокість та еґоїзм, а просто через те, що не розуміли марності своїх намагань. Інший приклад стосується тебе, Ейрін. Коли я підкрадалася до вас, то розчула твоє припущення, що панічний страх перед заміжжям навіювала тобі Іскра. Я певна, що так і було. Ще років п’ятнадцять тому я досліджувала це явище і дійшла висновку, що страх, який поймає кожну відьму на думку про близькість із чоловіком, не є наслідком самого лише виховання. Це інстинкт — до того ж не наш власний, а наших Іскор. Лише інстинкт і нічого іншого. Якби Іскри розуміли, в чому саме полягає небезпека, вони б знайшли якийсь кращий спосіб застерегти нас.

— Якби Іскри були розумні, — додала Ейрін, — вони б не потребували нас, нашого розуму, нашої свідомості, а самі б жили в наших тілах, керуючи ними на свій розсуд.

— Атож, — кивнула Івін. — І дуже добре, що це не так.



Розділ XV

Золота клітка

У ніч із третього на четверте гедрева крижаний північний вітер приніс із Океану Туагар важкі хмари, і на ранок увесь Ханґован опинився в сніговому полоні. Почалася зима — яка на більшій частині Лахліну триває чотири довгі місяці, майже півроку. На тлі завалених кучугурами снігу вулиць та площ міста видавалося мало не знущанням твердження абрадського календаря, що зараз лише середина осені. Цей календар було розроблено на Ініс Шінані, він ідеально відповідав тамтешньому кліматові — три літні місяці й по два для осені, зими та весни. Загалом, він годився і для всього Абраду — від південного Ан Каваху, де слово „зима“ означало лише холоднішу, ніж інші, пору року, і аж до Івидону з Алпайном, яких узимку зігрівала тепла західна течія з Океану Івирид. Не влаштовував такий календар хіба що мешканців Финніру та північних районів Тір н-Ґалу з Кередіґоном. А для Лахліну взагалі слід було б вигадати щось інше, наприклад, забрати місяць у літа й віддати його зимі, проте в жодного з лахлінських королів ніяк не доходили до цього руки. Їм усім вистачало й інших турбот.

Імар аб Ґалвин, чотирнадцятий король Лахліну з роду О’Тигелвах, шістдесят сьомий за ліком правитель острова, також не мав наміру займатися реформою календаря. Щільно запнувши підшиту хутром мантію, він стояв біля вкритого памороззю вікна й спостерігав за роботою слуг, що прибирали сніг з двірської площі Кайр Ґвалхалу — палацу лахлінських королів. Ледве стримуючи тремтіння від холоду, думав про те, що їм, мабуть, тепліше, ніж йому, бо вони працюють і від цього зігріваються. Навіть трохи заздрив їм, хоча й розумів, що його заздрість безглузда. Порівняно з холодом у тих комірчинах, де мешкала палацова обслуга, в королівських покоях, можна сказати, панувала справжнісінька спека…

Імар відвернувся від вікна й люто зиркнув на нещодавно розпалений камін. Усе його тепло негайно поглинали холодні та вогкі стіни, цей клятий кабінет ніколи не прогрівався, і всеньку зиму тут доводилося сидіти загорненим у хутро. Не набагато краще було і в решті приміщень, навіть у королівській спальні. Сьогодні Імар прокинувся ще вдосвіта і вже не зміг заснути. Понад годину лежав у ліжку, ловив дрижаки і впивався крамольними мріями про те, як було б добре мати при дворі бодай одного чаклуна, щоб той своїми чарами захищав палац від суворої зими.

Тридцятирічний король уже давно розгубив свою дитячу віру в праведність лахлінського способу життя, а після втрати дружини, що вмерла п’ять років тому від запалення легенів, узагалі пройнявся лютою ненавистю до своїх підданих, які з віслючою впертістю дотримувалися дурних заповітів, залишених їм у спадок від так званих Перших Святих. Сам Імар вважав батьків-засновників лахлінської держави боягузами та дезертирами, котрі, замість скористатися унікальними умовами острова, щоб перетворити його на надійний плацдарм для боротьби з нечистю, просто сховалися тут від усіх небезпек і для виправдання своєї легкодухості вигадали казочку про Дивове благословення, що буцімто зійшло на Лахлін завдяки їхнім молитвам…

Пролунав стукіт у двері, а вже наступної секунди, не чекаючи дозволу, до кабінету прошмигнув низенький миршавий чоловік років п’ятдесяти, у багряній сутані й такого ж кольору п’ятикутній шапці. Він уклонився Імарові, але зробив це підкреслено неохоче, всім своїм виглядом демонструючи, що не звик схиляти голову ні перед ким — за винятком, певна річ, Великого Дива.

А ще торік Айвар аб Фердох з неабияким завзяттям відбивав поклони і королю, і членам королівської родини, і своєму попередникові, Деванові аб Ґринові. Тоді він був лише одним із шістдесяти восьми членів Поборчої Ради, до того ж обіймав там досить скромну посаду. Його обрання верховним поборником Святої Віри й головним проповідником Істинного Слова Дивового стало для Імара несподіванкою — причому несподіванкою вкрай неприємною. Імарів дід, король Лаврайн, навчав онука, що циніки та лицеміри, на зразок Девана аб Ґрина, хоч і гидкі через свою безпринципність, зате зручні та надійні, бо ними легко керувати — у кожного завжди знайдуться досить серйозні гріхи, щоб зробити його вразливим і поступливим. Найпомітнішим із таких гріхів покійного лорда Девана було злісне недотримання обов’язкової для всіх поборників обітниці цнотливості; власне, він і помер в одному з ханґованських борделів, переоцінивши витривалість свого старечого серця.

Зате Айвар аб Фердох гріхів за собою не мав. Він був ревним фанатиком, так само вимогливим до себе, як і до всіх інших, а єдине, що йому можна було поставити на карб, то це погорда, з якою він сприйняв свій стрімкий кар’єрний стрибок. Ставши другою, після короля, людиною на Лахліні (а за деякими ознаками, навіть першою), лорд Айвар розцінив це, як милість Небес, і поводився так зухвало, ніби верховним поборником його призначив сам Див. Працювати з ним було просто нестерпно. Імар радше погодився б мати справу з десятком таких негідників, як Деван аб Ґрин, аніж з одним Айваром аб Фердохом…

— Ваша величносте, — промовив верховний поборник, — я прибув на ваш виклик.

Насправді Імар його не викликав. Айвар аб Фердох приходив до нього щоранку й приносив на підпис цілу пачку документів. Вірніше, документи приносив не він сам, за ним їх ніс помічник, що зараз стояв на порозі королівського кабінету й переступав з ноги на ногу, не наважуючись увійти, як його начальник, без дозволу. Імар ствердно кивнув йому, помічник нарешті ввійшов, поклав грубеньку теку на край письмового столу, а потім, уклоняючись, позадкував до виходу й зачинив за собою двері.

Імар привільно розсівся в широкому м’якому кріслі і з деякою зловтіхою став спостерігати, як коротун Айвар аб Фердох вибирається на сидіння високого стільця, звідки його ноги не діставали до підлоги. Ще на початку цього року Імар наказав прибрати зі свого кабінету всі стільці, що пасували до зросту нового верховного поборника. Кілька разів лорд Айвар надсилав поперед себе лакея з підставкою для ніг, проте його, за королівським наказом, щоразу перехоплювала варта. Ходити ж по палацу в супроводі слуги з підставкою Айвар аб Фердох визнав нижчим своєї гідності, тому мусив примиритися з цією незручністю.

Вмостившись на стільці, верховний поборник розкрив теку й почав передавати королю документи, супроводжуючи їх докладними коментарями. Формально, до повноважень поборників належали лише питання чистоти віри і боротьби з чаклунством та відьомством, але на практиці це призводило до майже тотального контролю над усіма сферами державного управління. Зокрема, над фінансами — нібито для того, щоб уберегти королівську скарбницю від підробного чаклунського золота. Над торгівлею — щоб перешкоджати поширенню будь-яких товарів, виготовлених із застосуванням маґії. Над зв’язками з іншими країнами — адже всі вони перебували під владою чаклунів та відьом, а тамтешнє населення сповідувало єретичні віровчення. Також поборники мали великий вплив на охорону порядку та систему правосуддя, а чи не єдиною інституцією, яка вперто відмовлялась коритися їм, була армія і, особливо, флот. Військові офіцери — усі, за рідкісним винятком, представники шляхти, — бачили своїм головним командиром лише короля і не бажали виконувати накази вискочнів-простолюдців у багряних рясах.

Мабуть, саме в армійському середовищі Імар мав найбільше однодумців, проте вони старанно приховували свої погляди, отож відрізнити офіцерів, які вважали лахлінський шлях хибним, від тих, що просто ненавиділи поборників, було неможливо. А найприкріше полягало в тому, що досі ніхто — ні з армії, ні з цивільної знаті, — не відкрився Імарові, хоч його вільнодумство не було великим секретом. Упродовж останніх років у вищих колах подейкували, що після жінчиної смерті їхній король втратив віру, щоправда, жодна жива душа не здогадувалася, як глибоко він загруз у трясовині єресі. Якби поборники бодай запідозрили, що Імар не просто сумнівається в істинності Святої Віри, а вже давно зрікся її, його б не врятував навіть королівський сан. Звичайно, вони б не наважилися офіційно висувати проти нього звинувачення, це могло призвести до непередбачуваних наслідків, але напевно подбали б про те, щоб у результаті якогось нещасного випадку або внаслідок раптової хвороби трон чимшвидше звільнився для Імарового дядька Броґана. Хоча, треба зазначити, принц Броґан аб Лаврайн не влаштовував вище керівництво поборників ще більше, ніж Імар. Він був надзвичайно побожною людиною, що в поєднанні з діяльною натурою й неабиякою харизмою лідера робило його небезпечним суперником як для Айвара аб Фердоха, так і для всієї Поборчої Ради. Вони боялися його впливовості та популярності, а Імар ненавидів свого дядька всіма фібрами душі…

Тека перед верховним поборником поступово порожніла, а натомість зростала висота стосу паперів ліворуч від короля. Після ознайомлення з урядовими постановами та проектами указів він здебільшого підписував їх і лише деякі відхиляв або повертав на доопрацювання, вказавши свої зауваження. Хай і дуже неохоче, але Імар таки визнавав, що з державними справами лорд Айвар порається набагато краще, ніж це робив покійний Деван аб Ґрин, і за рік його керівництва урядом стан лахлінської економіки трохи поліпшився, хоч і залишався хронічно важким — утім, легким життя на Лахліні не було ніколи.

Нарешті дійшло до клопотань про помилування, і ті з них, що стосувалися людей, обвинувачених у єресі та потуранні чаклунству, Імар читав особливо уважно. Слідчі поборників дуже неохоче відпускати затриманих за відсутністю доказів провини, а Трибунали Святої Віри за останні чотириста років узагалі жодного разу не виносили виправдувальних вироків. У випадках, коли підсудних з тих або інших причин вирішували випустити на свободу, було заведено вдаватися до королівської амністії. На жаль, у питаннях, пов’язаних зі злочинами проти віри, Імар міг скористатися своїм правом помилування лише за поданням верховного поборника, тому був безсилий допомогти справжнім єретикам — таким, як Колім аб Тидир, безмаєтний шляхтич із Бланаха.

Навесні минулого року цей юнак на п’яну голову побився з сином одного впливового тамтешнього вельможі, і обставини склалися так невдало, що той татків синок від побоїв помер. Колім розумів, що вельможа не подарує йому синової смерті, проте не хотів скінчити своє життя так безславно — на одній шибениці з розбійниками та вуличними злодюжками. Вочевидь, він вирішив піти красиво, за серйозну справу, тому на суді зробив заяву, що причиною сварки, яка зрештою призвела до бійки, стала розбіжність у реліґійних поглядах. Мовляв, його опонент стверджував, що свого часу Китрайл був одним з диннеші, але повстав проти свого Творця, за що Великий Див скинув його з Небес у вічну пітьму Ан Нувіну; а насправді ж, як добре відомо всім розумним людям, Китрайл є лише локальним уособленням Абсолютного Зла, і його влада не простягається за межі Нового Світу.

Зачувши цю єресь — і не просту єресь, а відьомську єресь, — наляканий суддя негайно припинив розгляд справи, а за годину прибули поборники й забрали Коліма аб Тидира до місцевого Палацу Святої Віри, у підземеллі якого була в’язниця, призначена для утримання запеклих грішників. Згодом вони гірко пошкодували, що не дозволили стратити юнака за звичайне вбивство. Колім використав проти них їхнє ж власне правило, яке вимагало спершу розтлумачити єретику всю хибність його поглядів, щоб дати йому можливість розкаятись і перед сходженням на вогнище знову навернутися до Святої Віри. Як виявилося, він не просто повторив при нагоді тезу, яку піддавали анафемі не лише лахлінські проповідники, а й усі абрадські духівники. Дев’ятнадцятирічний Колім аб Тидир відмінно орієнтувався в цій темі і впродовж десяти місяців вів тривалі диспути зі слідчими, час від часу ніби й погоджувався з їхніми арґументами, але замість уже спростованих висував нові єретичні тези — і все починалося спочатку.

Імар пильно стежив за перебігом цього процесу, навіть надіслав до Бланаха свого представника і мало не щодня отримував від нього депеші з протоколами дізнання. Через таку увагу з боку короля поборники не могли відступити від правил і завершити слідство дочасно. А тишком-нишком убити такого надокучливого обвинуваченого їм не дозволяла гордість — адже цим самим вони б визнали свою поразку. Та врешті-решт Колімові забракло сил на подальше протистояння, наприкінці літа він відмовився продовжувати дискусію і, водночас, відмовився від каяття та навернення до Святої Віри. А потім вогонь поглинув мужнього хлопця, що не захотів помирати вбивцею й обрав для себе терновий вінок мученика. Єдине, що Імар міг зробити для Коліма, це захистити від переслідування його рідних — дарма що юнак ще чотири роки тому пішов від батьків, поборники все одно мали намір притягти їх до відповідальності за сприяння єретикові.

Отож Імарові залишалося шукати вільнодумців серед амністованих. Проте поборники були надто жадібні, вони не випускали зі своїх лабетів жодну жертву, щодо якої мали найменшу підозру. Так і сьогодні, перелік щасливців, яким поталанило обійтися легким переляком, був типовий. Сільська повитуха, що не вберегла дитину. Згорьовані батьки зопалу звинуватили її в чаклунстві, а потім схаменулись і на суді вже не були такими катеґоричними. Трибунал постановив, що повитуха просто недбало помолилася перед пологами, й засудив її до семи років каторжних робіт. А оскільки на каторзі від старої жінки не було б ніякої користі, її пропонували помилувати. Далі йшов чоловік, на якого доніс рідний син, буцім той чистив зуби чаклунським порошком. Насправді ж сталося непорозуміння — порошок був звичайний крейдяний, просто мав якусь домішку, що надавала йому ледь помітного бірюзового відтінку… Студент єдиного на Лахліні Ханґованського Університету, звинувачений своїм викладачем у єресі. Як виявилося, професор домагався хлопця, а після рішучої відмови поквапився написати наклеп, поки той перший не побіг на нього доносити. Професора стратили за мужеложство… Власниця крамниці, що нібито продавала тухле („зурочене“) м’ясо. Її банально переплутали з іншою крамаркою… Двадцятитрирічний молодик, що звабив дівчину, але не захотів одружитися з нею. Скривджена дівчина поскаржилася поборникам, що він заморочив їй голову чарами. До резолюції про помилування Імар додав вимогу, щоб молодик одружився зі звабленою дівчиною — вони були одне одного варті…

А от остання справа була незвичайною. Це стало зрозуміло вже із зосередженого виразу обличчя Айвара аб Фердоха, коли той мовчки, без будь-яких пояснень, передав Імарові клопотання, де мовилося про двох дівиць — Марвен, одинадцяти років, і Ґрайне, дев’яти років, дочок Киннаха аб Ейга, теслі з Дервеґа. Учора ввечері, на своєму таємному засіданні, Найвищий Трибунал Святої Віри засудив їх до страти на вогнищі за зв’язок із відьмою Шайною вер Брі та відьмаком Бренаном аб Ґрифидом. Верховний поборник просив короля замінити це покарання на довічні каторжні роботи.

Дочитавши текст клопотання, Імар не зміг стриматися. Кожен присуд бісових Трибуналів триклятої Святої Віри викликав у нього затамований гнів, але порівняно з цією справою, всі попередні видавалися мало не взірцем милосердя.

— Та ви просто з глузду з’їхали, лорде Айваре! — обурено вигукнув він. — Невже вам бракує тих несусвітніх дурниць, що їх наші піддані охоче всмоктують із пальця? Вирішили вигадати щось таке гостреньке, аж переперчене! І якому це розумнику наверзлося звинуватити двох малих дівчат, ще дітей, у зв’язках із відьмою? Так вам і цього здалося замало — приплели й відьмака! Останній з них жив на світі казна-коли, та наш народ довірливий, проковтне й не вдавиться… Але ж і міру треба знати! І в серці мати бодай крихту чогось людського, бо лише цілковитий нелюд, бездушне чудовисько, може вважати милістю заміну смертної кари на довічну каторгу.

Верховний поборник вислухав цю тираду з цілком незворушним виглядом, після чого, так само мовчки, видобув з теки тоненьку папку — останнє, що там залишалося. І тільки тоді сказав:

— Ваша величносте, я чекав на таку реакцію, тому приніс із собою це. Прошу, будьте обережні, не торкайтеся паперів усередині — вони опоганені мерзотними відьомськими чарами. Щоб перегорнути сторінки, скористайтеся двома олівцями.

Імар узяв папку і розгорнув її. Всередині лежало кілька аркушів цупкого світло-сірого паперу, зім’ятого, а потім розгладженого. Це був лист, написаний по-жіночому каліґрафічним і, водночас, по-чоловічому різким почерком.

Дорога тітко Лінед,

шановний дядьку Киннаше!

Коли я залишив ваш дім, то сподівався, що ви більше ніколи про мене не почуєте. Проте обставини склалися так, що мені доводиться писати вам цього листа й розповідати в ньому правду про себе. Ту саму правду, від якої я б дуже хотів вас захистити, але вибору не залишається.

Я поїхав на Абрад не в пошуках заробітку, як сказав вам, а щоб зберегти собі життя. Змалечку я маю хист до чарів, але ви мусите визнати, що це не зробило мене лихою людиною. Хай ви не любили мене, хай вважали дармоїдом, та все ж погодьтесь — я завжди був нормальним хлопцем, не якоюсь почварою, не пекельним вилупком.

Сумніваюся, що мої слова бодай трохи змінять ваше ставлення до маґії, але спробувати варто. І в будь-якому разі, не кваптеся кидати мого листа у вогонь, спершу дочитайте його. Я пишу зовсім не для того, щоб похизуватися перед вами, а хочу допомогти вам уникнути великої біди. Може, ви й не повірите, та я щиро вболіваю за вас і всю вашу родину, особливо за сестричок Ґрайне й Марвен, яких дуже люблю. А ситуація надзвичайно серйозна, ви й самі це зрозумієте, коли дізнаєтеся правду про мене та про мою сестру Шайну.

Так, я маю сестру. Сестру-близнючку, про яку донедавна нічого не знав. І мої тато з мамою не знали — хоч як це дико звучить…

Дочитавши до кінця першу сторінку, Імар без найменшого страху перегорнув аркуш. Тієї миті, коли пальці короля торкнулися паперу, Айвар аб Фердох увесь здригнувся, притиснув до грудей руки і пробурмотів коротку молитву. Імар не звертав на нього уваги і продовжував читати сповідь відьмака Бренана аб Ґрифида, сина простих селян, які з любові до своєї дитини повстали проти жорстоких та безглуздих лахлінських законів.

Він не знав, як учинили б на їхньому місці його власні батьки. Принц Ґалвин аб Лаврайн загинув на полюванні ще до синового народження, а принцеса Бевін бан Ґалвин недовго сумувала за чоловіком і, коли Імарові минуло півтора року, вдруге вийшла заміж. За це король Лаврайн аб Мірхер вислав невістку на півострів Пенмор, до Повиса, найпівнічнішого міста Лахліну, де вона щасливо прожила вісімнадцять років і померла в оточенні шістьох дітей, народжених від другого шлюбу. Імар ніколи не бачив своїх зведених братів та сестер і, навіть ставши королем, не запросив їх до двору. Він почував глибоку неприязнь до них за те, що їм дісталася вся материнська любов та турбота, хоча розумів, що вони в цьому не винні, так само, як не завинила й матір, у якої суворий свекор відібрав сина-первістка…

„Відьма Айліш зробила все правильно,“ — думав Імар. — „Хіба ж могла вона сподіватися, що на цьому забутому Дивом острові зустріне таких людей… А ти, Бренане аб Ґрифиде, справжній дурень, що надіслав такого листа. Прожив на Лахліні шістнадцять років, зумів перехитрити поборників, мав би навчитись обережності. Либонь, абрадська свобода вдарила тобі в голову, і своїм нерозважливим учинком ти прирік на смерть рідних…“

Завершувався відьмачий лист так:

Гадаю, зайве пояснювати, чим це вам загрожує. Хоча на Лахліні дуже поширені імена Бренан і Ґрифид, поборники зрештою з’ясують, хто я і звідки, вони дізнаються, що після смерті батьків я жив у вашому домі, тому напевне звинуватять вас у зв’язках із відьмами. А це означає смерть. Навіть не думайте йти до поборників з моїм листом і винитися, вони однаково не дослухаються до ваших благань. Якби я був чаклуном, вашого добровільного зізнання було б досить; щонайбільше, вас засудили б до прилюдного биття різками. Але я відьмак — це зовсім інша стаття закону, яка не передбачає пом’якшувальних обставин. Покарають не тільки вас двох, а й усіх ваших дітей, не зглянуться й на Невен, хоч Ейган одружився з нею лише за місяць до мого від’їзду. Ваш єдиний порятунок — утікати з Лахліну. Підійдіть у порту до будь-якого корабля, що приплив з Дінас Ірвана, скажіть черговому матросові, що ваш кередіґонський родич уже про все домовився з капітаном і наперед оплатив ваш переїзд. У списку ви неодмінно будете. Тільки прошу вас, не баріться.

Розумію, вам буде важко наважитися на такий крок. Ви переконані, що Абрад — це нечиста земля, де панують слуги Китрайла. Мабуть, і мене ви вважаєте Китрайловим поріддям. Дуже співчуваю вам — і кажу це щиро. Маю підозру, ви не захочете зі мною зустрічатись, а я на цьому не наполягатиму. Зараз я перебуваю за півтори тисячі миль від Кередіґону, а незабаром вирушу ще далі, назустріч Шайні. У Дінас Ірвані, якщо не побоїтеся мати справу з відьмою, зустрінетесь із леді Моркадес вер Ріґан, що гостює в королівському палаці, а далі вона про вас подбає. Якщо ж вас жахає сама думка про це, пропоную інший варіант. Підете до міської управи, знайдете там секретаря скарбниці, майстра Ріґнана аб Брина. Говоритимете з ним ви, тітко Лінед. Назветеся і скажете, що ви сестра Нуали бан Ґрифид. Він запитає повне ім’я її чоловіка, і ви назвете його. Втім, ви така, що могли й забути, тому нагадую, що мого батька звали Ґрифид аб Ломан. Після цього майстер Ріґнан дасть вам грошей, а також адресу мого маєтку в Івидоні. Вирушайте туди і живіть, як вам заманеться. Я попереджу про вас тамтешнього управителя, а згодом перепишу маєток на ваше ім’я. Якщо вам стане нестерпно мешкати у країні, де шанують відьом, ви зможете продати маєток і переселитися на Південь. Там не люблять ні відьом, ні чаклунів. Правда, їх не вбивають, та й за єресь нікого не спалюють — і це щастя для вас, бо в очах південців ви будете запеклими єретиками.

З повагою до вас.

З братерською любов’ю до Ейгана, Айрен та Кілана.

А Марвен і Ґрайне перекажіть, що я їх міцно цілую.

Ваш небіж Бренан.


І ще одне. Ви могли подумати, що я наразив вас на смертельну небезпеку вже тим, що надіслав цього листа. Заспокойтеся. Леді Моркадес, що зголосилася допомогти мені, усе передбачила. Моряк, з яким уже домовлено, знає тільки те, що має передати листа. Він кожного рейсу відвозить листи від кередіґонських лахлінців до їхніх родичів у Дервеґу, і цей для нього нічим не відрізнятиметься від решти. А сам лист леді Моркадес особливим чином зачарує на мій родинний зв’язок із вами. Я й сам гаразд не розумію, яким чином, просто тутешня відьма, леді Елайн, узяла краплину моєї крові, дослідила її й надіслала леді Моркадес її формулу — щось на зразок детального опису. Якщо конверт розкриє хтось сторонній, на аркушах з’явиться інший текст, також написаний мною. Там я розповідаю, що добре влаштувався, гарно заробляю, познайомився з чудовою дівчиною, і все таке інше, про що може писати звичайний хлопець мого віку. Коли так станеться, що портові наглядачі обшукають моряка і прочитають мого листа (для них він буде цілком невинного змісту), то вам це нітрохи не зашкодить, а нам просто доведеться повторити спробу.

На цьому закінчую. Дуже сподіваюся, що ви зробите все, як я написав. Якщо не задля себе, то задля ваших дітей.

Щасти вам!

Б. Ґ.

„А таки ні,“ — змінив свою думку Імар. — „Відьмак ні в чому не винен, він намагався все передбачити. І леді Моркадес не могла помилитися з чарами — бо яка ж тоді вона відьма. Схоже, дядько з тіткою були такі дурні, що не послухалися племінника й побігли з каяттям до поборників. Хоча не виключено, що поборники нагодилися до них з обшуком відразу після отримання листа…“

Утім, останнє було малоймовірно. На Абраді, особливо в Кередіґоні, мешкало чимало лахлінців, час від часу вони листувалися з родичами, а оскільки Лахлін не укладав домовленостей з абрадськими сусідами про співпрацю поштових служб, то роль листонош виконували моряки, які на цьому непогано підробляли. Інколи наглядачі затримували їх у порту, розкривали та читали листи, але робили це нечасто, зазвичай просто обмацували конверти й переконувалися, що там немає нічого, крім паперу. І вже тим більше не було сенсу влаштовувати обшуки в оселях усіх лахлінців, що мали родичів по той бік Кередіґонського моря. Певна річ, вони перебували на особливому рахунку в поборників, проте пильну увагу привертали лише ті, хто реґулярно отримував листи з Абраду.

Імар узяв зі стола дзвоник, калатнув у нього і до появи секретаря встиг написати на клапті паперу кілька слів. Передав цю цидулку секретареві, той уклонився й вийшов, а Імар неквапно зібрав докупи пом’яті аркуші. Верховний поборник, вочевидь, уже втомився здригатися від кожного доторку короля до „опоганеного“ паперу і тепер лише докірливо дивився на нього, всім своїм виглядом демонструючи осуд за таку легковажність.

А Імар із сумом думав про Киннаха аб Ейга та Лінед бан Киннах, які з дурості та впертості прирекли на смерть не лише себе, а й усіх своїх дітей — та ще, мабуть, і невістку. А це помилування для менших двох дочок — інакше, як знущальним, він назвати його не міг, — було ще гіршою карою, ніж страта на вогнищі. На каторзі бідолашних дівчат щодня ґвалтуватимуть і наглядачі, і в’язні! Як довго вони протримаються? Скільки триватиме ця жахлива аґонія, поки смерть зглянеться на них і забере в свої рятівні обійми?..

Марвен і Ґрайне… Меншу звали так само, як Імарову дружину, що теж стала жертвою нелюдських лахлінських порядків та дурості родичів. Її могли б урятувати абрадські ліки, і за великого бажання їх можна було роздобути. Проте саме тоді Імар перебував на півдні країни, а в столиці порядкував дядько Броґан, який, зачувши таку пропозицію від головного медика, відразу взяв його під арешт і виставив біля королевиних покоїв посилену охорону, щоб ніхто інший не надумав нишком пронести їй „нечестиве зілля“. А коли Імар повернувся до Ханґована, було вже запізно. Королева Ґрайне вмерла ще до свого двадцятиріччя, не залишивши чоловікові ні сина, ні дочки.

Відтоді минуло понад п’ять років, а біль досі не вщух. Щоправда, останнім часом йому дедалі дужче подобалася юна Елвен вер Кайлем, двоюрідна сестра його покійної дружини, але Імар усіма силами боровся зі своїми почуттями, прагнув задушити їх у самому зародку. Він не збирався знову одружуватись і заводити дітей, приречених на життя в цьому пеклі, що називалося Лахліном…

— Коли ви арештували цих людей? — запитав Імар у Айвара аб Фердоха.

— П’ятого монфовіра, ваша величносте. А вже наступного дня всіх вісьмох посадовили на тюремний корабель і доправили з Дервеґа до Ханґована.

— Вісьмох? Отже, ви схопили й невістку?

— Інакше ми не могли, государю. Вона цілий місяць жила в одному домі з відьмаком. Також, за результатами дізнання, до Дервеґа було надіслано розпорядження про арешт ще тринадцяти підозрюваних, які часто спілкувалися з Бренаном аб Ґрифидом. Але малого сина Ейгана аб Киннаха, що народився вже після від’їзду відьмака, ніхто не скривдив. Його просто віддали батькам Невен бан Ейган. Ми ж не звірі.

„Та ви гірші, ніж звірі!“ — хотілося вигукнути Імарові. — „Ви справжні чудовиська! Торочите, що боретеся проти Китрайла, а насправді вірно служите йому. Він дивиться на Лахлін і не може натішитися тим, що ви тут виробляєте…“

— Це неподобство, лорде Айваре, — тихо, але з притиском промовив король. — Ви мусили негайно повідомити про таку важливу справу. Натомість усе приховали і лише через місяць поставили мене перед уже доконаним фактом.

— Я розумію невдоволення вашої величності, — спокійно відповів верховний поборник. — Проте наважуся нагадати вам, що питання боротьби з відьомством та чаклунством належать до виняткових повноважень Конґреґації Святої Віри. Ми ухвалили рішення обмежити коло втаємничених лише тими особами, що були задіяні в процесі слідства та суду. Не можна дозволити, щоб країною почали ходити чутки про те, що на нашій благословенній землі народилися відьма з відьмаком, а останній, до того ж, прожив тут шістнадцять років. Засуджених буде страчено сьогодні по обіді із загальним формулюванням „за зв’язок із відьмами та чаклунами“.

— То якого ж біса… — почав був Імар, але осікся і далі сказав не те, що хотів сказати спочатку, — …їх просто не втопили в морі? Тоді б точно не було розголосу.

— Але й не було б правосуддя, государю.

Та Імар уже сам збагнув, що лордові Айвару йдеться не про правосуддя. Насправді йому був потрібен розголос цієї справи, але обмежений розголос, призначений не для лахлінського народу, а для зовнішнього світу. Тому й знадобилася ця пародія на помилування, замість того, щоб відразу засудити двох менших дочок до каторги. Документи про помилування проходять не через Священну Канцелярію, а через королівський секретаріат, де не так суворо зберігають таємниці, і незабаром звістка про вирок дівицям Марвен та Ґрайне вер Киннах досягне вух єдиного на Лахліні посла — кередіґонського. А той, безумовно, зацікавиться таким конкретним формулюванням: „за зв’язок із відьмою Шайною вер Брі та відьмаком Бренаном аб Ґрифидом“. Невдовзі про це стане відомо при кередіґонському дворі, отже, дізнаються й відьми, а що найголовніше — дізнається Бренан аб Ґрифид. Він вважатиме себе винним у тому, що сталося з його рідними, і майже напевно кинеться рятувати від каторги двох малих кузин, яких любить найбільше.

От таку пастку задумав для відьмака Айвар аб Фердох. Його, мабуть, аж розпирало від прагнення помститися хлопцеві, який багато років жив на Лахліні, під боком у поборників і примудрився вціліти. Ця жага відплати була така сильна, така всеосяжна, що лорд Айвар навіть не замислювався над тим, до яких жахливих наслідків може призвести реалізація його плану. Імар добре знав історію — справжню, неприкрашену. Він знав, якими лихими стають відьми, коли вбивають одну з них. Йому було відомо, що до восьмого століття на Лахліні народжувалися малі відьми, дорослі приходили їх забирати, і щоразу це перетворювалося на невеличку, але запеклу війну. Востаннє, у 714 році, сталося так, що новонароджена дівчинка загинула. Тоді три десятки оскаженілих відьом зруйнували половину Рехрайна і до ноги знищили аж одинадцять поборчих когорт, що їх вислало проти них керівництво Конґреґації. Наступні покоління поборників примусили народ забути про цю ганебну поразку, а згодом забули й самі. Їм було нестерпно усвідомлювати, що їхня влада на Лахліні збереглася лише через небажання відьом брати на себе зайвий клопіт — вони визнали за краще відгородити острів Бар’єром, ніж завойовувати його й намагатися перевиховати впертих лахлінців.

Та й порівняно недавні події, пов’язані з народженням відьми Шайни та відьмака Бренана, свідчили про те ж саме. Імар був королем, тому відразу збагнув, чому наділені владою найстарші приховали від решти відьом, що Іскра прорвалася за Бар’єр. Вони цілком здавали собі справу, що зараз не початок восьмого сторіччя, а кінець сімнадцятого, і рятувальна експедиція, на зразок тодішньої, обійдеться вже не кількома тисячами життів, а багатьма десятками, навіть сотнями тисяч. Тому відрядили одну лише відьму Айліш, тому пожертвували відьмаком — лише б уникнути кровопролиття.

Проте Айвар аб Фердох не оцінив цього. Він прагнув будь-що вбити відьмака, якого вважав своєю законною здобиччю, і йому було начхати, як відреагують відьми. А от Імара це дуже турбувало. Він мало знав про відьом, та одного був точно певен: чоловік-відьмак означає для них не менше, ніж повноцінна жінка-відьма. А може, навіть більше — бо сестер кожна з них має понад чотири сотні, а брати з’являються лише зрідка, в середньому раз на півтора століття. Якщо Бренана аб Ґрифида заманять на Лахлін і тут уб’ють, то найстарші жодним чином не втримають відьом від помсти. Сюди їх прибуде вже не три десятки, а щонайменше сотня, може, й дві. Їх не зупинять ніякі молитви праведників — тим більше, що праведники на Лахліні велика рідкість, тут мешкають переважно фанатики…

Пролунав стукіт у двері. Імар, який чекав цього, негайно відповів:

— Так, можна.

До кабінету ввійшов літній чоловік у чорній мантії державного чиновника. Він шанобливо вклонився своєму государеві, а Айвару аб Фердоху лише погордливо кивнув. Королівські міністри неприязно ставилися до верховного поборника — і йшлося не про конкретну особу, а про посаду загалом, оскільки за законом верховний поборник одночасно виконував обов’язки лорда-канцлера. Як канцлер, він керував міністрами, проте не мав повноважень призначати та звільняти їх, це була прероґатива короля. Таке подвійне підпорядкування призводило до частих конфліктів усередині уряду й давало Імарові серйозний важіль впливу на неконтрольованого ним верховного поборника. Айвар аб Фердох знав, що через своїх міністрів король може заблокувати роботу уряду, а потім порушити перед Поборчою Радою питання про його некомпетентність.

— О, лорде Дивліне! Добре, що ви зайшли, — промовив Імар таким тоном, ніби це не він його викликав, передавши записку секретареві. — Мені якраз потрібна ваша консультація, як першого законника королівства.

— Увесь до послуг вашої величності, — з готовністю прийняв його гру Дивлін аб Ґалховар, міністр права та справедливості й головний королівський прокурор.

Верховний поборник, запідозривши якусь каверзу, засовався на стільці. А Імар узяв клопотання щодо Марвен та Ґрайне вер Киннах і передав його міністрові.

— Раніше мене ніколи не просили про часткове помилування засуджених за злочини проти віри. Завжди пропонувалося лише повне звільнення від покарання.

Коли Дивлін аб Ґалховар читав текст клопотання, Імарові здалося, що його очі на мить гнівно зблиснули. Чи, може, це була просто гра світла та тіні…

— Це справді досить незвично, государю, — сказав міністр, поклавши документ на край столу. — Проте я не вбачаю тут нічого неправомірного. І ви, і ваші попередники неодноразово дарували часткове помилування у кримінальних справах, пом’якшуючи покарання. Жоден закон не забороняє так само вчинити й щодо засуджених за злочини проти віри.

Айвар аб Фердох помітно розслабився. „Зарано радієш,“ — подумав Імар. Він якраз і чекав, що лорд Дивлін обґрунтує правомірність такого клопотання, пославшись на прецедент із кримінального права.

— У цих випадках, — промовив король, ретельно добираючи слова, — я міг на свій розсуд визначати ступінь пом’якшення вироку. А нова міра покарання, що пропонувалася в клопотанні, мала лише рекомендаційний характер. Інколи я взагалі скасовував вирок і дарував повне помилування. Тому прошу вас, лорде Дивліне, надати мені висновок, чи поширюється така рекомендаційність на справи, пов’язані зі злочинами проти віри.

— Безумовно, поширюється, государю, — відповів Дивлін аб Ґалховар твердо і впевнено. — Порядок помилування засуджених за кримінальні злочини та злочини проти віри визначається однією статтею закону, різниця полягає лише в переліку суб’єктів подання таких клопотань. Тому численні випадки, коли ви та ваші попередники на власний розсуд змінювали пропоновану міру покарання для кримінальних злочинців, можна застосувати, як прецедент, і до злочинів проти віри. Сам акт клопотання означає, що засудженого передають на милість короля. Якщо ваша воля, я негайно підготую письмовий висновок з належними посиланнями на закони.

— Дякую, лорде Дивліне, — кивнув Імар. — Чекатиму на ваш висновок.

Міністр уклонився й вийшов з кабінету, навіть не глянувши на верховного поборника, який сидів на своєму високому стільці весь побуряковілий, приголомшений таким несподіваним розвитком подій.

— Ваша величносте… — заговорив був він, але король урвав його.

— Зачекайте, лорде Айваре. Я зараз.

Імар поклав перед собою клопотання, взяв із чорнильниці перо і став писати:

Дарувати повне помилування з огляду на юний вік і пов’язану з цим неспроможність розгадати пекельну сутність відьмака Бренана аб Ґрифида.

Разом з тим, враховуючи тривале спілкування Марвен вер Киннах і Ґрайне вер Киннах з вищезгаданим відьмаком, що не могло не заплямувати їхні дитячі душі, постановляємо позбавити обох дівиць права проживати на благословенній лахлінській землі і прирікаємо їх на довічне вигнання за межі Королівства Лахлін.

Імар, король.

Закінчивши, він не відмовив собі в задоволенні прочитати резолюцію вголос, після чого вкрадливо, з удаваною лагідністю запитав:

— Маєте якісь зауваження, лорде Айваре?

— Ні, государю, — пересиливши себе, відповів верховний поборник. Він мав час усвідомити, що сам загнав себе в пастку, і тепер мусив скоритися обставинам.

— Це добре, — задоволено кивнув Імар. — Мені було б прикро, якби ви намагалися заперечувати. Перешкоджання королівському правосуддю — надзвичайно тяжкий злочин, і надто ж нелоґічно це виглядало б після того, як ви самі передали дівчат до моїх рук. Невдовзі я надішлю до Палацу Святої Віри людей, які заберуть їх і подбають про те, щоб вони чимшвидше залишили нашу благословенну землю. Сподіваюся, з боку ваших підлеглих не виникне жодних заперечень, а дівчата будуть цілими й неушкодженими… Я дуже на це сподіваюся, бо нехтування королівською волею — також тяжкий злочин, за який карають на смерть.

— Я розумію, ваша величносте, — хрипко мовив Айвар аб Фердох.

Його обличчя, яке ще хвилину тому було густо-червоним від обурення, тепер стало сірувато-блідим. Проте Імар не обманювався — це не від страху, а від гніву. Поборники аж навісніли, коли їм хтось суперечив, навіть король. І особливо король — бо лише він один мав змогу на рівних протистояти їм. За чотирнадцять з гаком сторіч, що минули від часу заснування Конґреґації, було чимало конфліктів між королівською владою та поборниками. Здебільшого вони обмежувалися затяжною підкилимною боротьбою, але іноді набували гострих форм і завершувались або передчасною смертю короля, або тим, що він підминав під себе Конґреґацію, встановивши контроль над Поборчою Радою і всадовивши в крісло верховного поборника слухняну маріонетку. Однак це вдавалося лише королям, що мали підтримку більшості рядових поборників, а отже, були ревними фанатиками — чи просто вдавали із себе таких. Імарові вже пізно було прикидатися аполоґетом Святої Віри, за ним міцно закріпилася репутація вільнодумця, якої він не позбудеться до кінця свого життя. Можливо, недовгого…

Імар знову калатнув у дзвоник. Коли на виклик з’явився секретар, він передав йому клопотання про помилування з наказом негайно підготувати всі належні документи і заодно з’ясувати, які кередіґонські кораблі зараз стоять у ханґованському порту, а також звелів розшукати лейтенанта аб Ґвиртира. Тим часом Айвар аб Фердох, збагнувши, що аудієнцію завершено, покликав свого помічника, який забрав решту підписаних королем паперів та папку з листом відьмака. Попрощавшись, верховний поборник рушив до виходу, але біля дверей затримався і сказав:

— Ви припускаєтеся великої помилки, государю.

— Це мені вирішувати, лорде Айваре, — відрізав король. — Тільки мені…

Залишившись наодинці, Імар щільніше закутався в мантію. Його морозило — проте не від холоду, до якого він звик, а від думок про безнадійність становища, в якому опинився, кинувши виклик поборникам. Фактично, він оголосив їм війну, хоча й не мав засобів для її ведення. У нього не було надійних та відданих прибічників, були лише ситуативні союзники — королівські урядовці та представники вищої знаті, що прагнули обмежити вплив Конґреґації на державні справи. Але ні ті, ні інші не були зацікавлені у зміні системи, яка дозволяла їм тримати в покорі простий люд і дрібну шляхту. Також була армія, яка традиційно вважалася головною опорою королівської влади. Імар був певен, що більшість офіцерів зберігатимуть йому вірність, навіть не погоджуючись із його поглядами, проте він розумів, що це однаково нічого не дасть. Солдати та старшини радше зчинять заколот і переб’ють своїх командирів, ніж виступлять проти поборників — святих людей, що вберігають Лахлін від Китрайла…

„Може, мені просто все остогиділо?“ — припустив Імар. — „І я, сам того не усвідомлюючи, вирішив послати до біса своє жалюгідне життя, але наостанок гучно грюкнути дверима, якнайдужче допекти поборникам, завдати їм якнайбільшої шкоди. Нехай наступні покоління пам’ятають короля, який повстав проти цих нелюдів у багряних рясах. І не через те, що не поділив з ними владу, як його попередники, а тому, що вважав їх великим лихом для країни. Можливо, мій приклад надихатиме людей, коли вони — а це неодмінно станеться, — врешті прозріють, зженуть усіх поборників до однієї ями і спалять їх там, як ті впродовж багатьох сторіч спалювали своїх безпомічних жертв…“

А щоб зробити перший крок на цьому шляху, належало подбати про відьмачих кузин. Імарові потрібна була людина, яка не змовиться з поборниками і не поведеться на їхні погрози, а забере з Палацу Святої Віри дівчат і відвезе їх з Лахліну. Він мав на оці таку людину, тому й наказав розшукати лейтенанта аб Ґвиртира, який прибув на його виклик менш ніж за десять хвилин.

Двадцятип’ятирічний Фергас аб Ґвиртир донедавна служив у невеликому ґарнізоні на східному узбережжі, і там мало не втрапив у серйозну халепу. Торік у містечку, де дислокувалася їхня рота, поборники викрили молоду чаклунку на ім’я Мірне вер Вахавін. Це був той рідкісний випадок, коли вони нічого не вигадали, дівчина справді мала чаклунський хист, ще й непогано розвинений самостійними тренуваннями. При спробі її затримання вона вбила двох нападників, трьох важко поранила і загинула сама, отож розлюченим поборникам довелося вдовольнитись арештом стареньких дідуся й бабусі, з якими мешкала Мірне, та кількох її найближчих друзів. На допиті вони засвідчили, що дівчина збиралася поїхати з містечка, проте сама ще не визначилася куди, називала то Ханґован, то Таркаррай, то Фланлін — усі були розташовані на західному узбережжі й мали великі порти. Крім того, бабця з дідом повідомили, що їхня внучка потай зустрічалася з якимсь військовим. Обоє були підсліпуваті, та й бачили того військового лише здаля, в ранкових або вечірніх сутінках, тому не змогли ні впізнати його, ні бодай описати.

Особа таємного коханця чаклунки, з яким вона, поза будь-яким сумнівом, мала намір поїхати до одного з портових міст і звідти втекти на Абрад, залишилася для поборників нез’ясованою. І тільки командир ґарнізону, капітан Дармад аб Флахрі, здогадався, хто це був. За два тижні до інциденту з чаклункою до нього звернувся прапорщик Фергас аб Ґвиртир з рапортом про звільнення з військової служби за родинними обставинами. А усно пояснив, що його батько заслаб, тому він, як найстарший син, мусить повернутися додому й подбати про сім’ю. Капітан аб Флахрі не хотів втрачати молодого офіцера, якого дуже цінував, і запропонував йому безстрокову відпустку, але прапорщик стояв на своєму. Командир ґарнізону таки притримав рапорт, бо розраховував, що зможе переконати підлеглого не полишати служби, а потім трапилися всі ті події, після яких Фергас аб Ґвиртир, здавалося, геть забув про свій намір піти у відставку. А коли капітан сповістив його, що рапорт відхилено, він поставився до цього цілком байдуже і знову відмовився від безстрокової відпустки — мовляв, батькова хвороба виявилася не такою важкою, як усі боялися.

Дармад аб Флахрі знищив рапорт прапорщика аб Ґвиртира, проте вирішив перестрахуватись і, щоб його не звинуватили у приховуванні злочину, надіслав королю секретну депешу з детальним звітом про все, що сталося. Ознайомившись із ним, Імар якийсь час вагався, підозрюючи провокацію поборників, та зрештою видав наказ про переведення Фергаса аб Ґвиртира до Ханґована, а згодом призначив його в свою варту і протягом року пильно стежив за ним, намагаючись збагнути, як вплинула на нього ця історія. Безумовно, молодий офіцер знав, що Мірне вер Вахавін була чаклункою, тому й збирався втекти разом з нею на Абрад. Інша річ, як це позначилося на його світогляді, чи переступив він через лахлінські забобони, чи просто заплющував очі на гріховну сутність своєї коханої.

Наприкінці літа Імар майже впевнився в тому, що прапорщик аб Ґвиртир такий самий вільнодумець, як він, і підвищив його в чині, сподіваючись, що новоспечений лейтенант правильно зрозуміє цей знак і врешті відкриється йому. Можливо, за кілька місяців так воно й сталося б, але час для чекання вже минув, отож Імарові доводилося робити й наступний крок. Запропонувавши Фергасові аб Ґвиртиру сісти, він запитав:

— Лейтенанте, ви що-небудь чули про Рехрайнську бійню?

Той невизначено похитав головою і промовив:

— Перепрошую, государю?

Така незвична для військового відповідь, замість чіткого „ні“, могла свідчити лише про одне: він щось чув про ті події і дає це зрозуміти, але не наважується сказати „так“, поки не з’ясує, до чого хилить король.

— Ну, власне, це дуже давня історія, — вів далі Імар. — Вам досить знати, що я не хочу її повторення. Зате є люди, які своїми необдуманими вчинками можуть накликати ще більше лихо…

Він розповів лейтенантові про народження на Лахліні відьомської двійні (не довелося навіть пояснювати, що це таке), про відьмака Бренана аб Ґрифида, який прожив тут шістнадцять років, потім утік на Абрад, а нещодавно намагався забрати до себе своїх родичів — і про те, як сумно ця спроба закінчилася. Коли Імар говорив про помилування, запропоноване верховним поборником для двох менших кузин відьмака, у зелених Фергасових очах промайнули лиховісні блискавки, а на звістку про те, якого облизня спіймав Айвар аб Фердох, лейтенантове обличчя, досі похмуро-незворушне, трохи проясніло.

Насамкінець Імар виклав свої міркування щодо згубних намірів верховного поборника і сказав:

— Гадаю, тепер ви розумієте, як важливо позбутися цих дівчат. Мабуть, інший король на моєму місці визнав би за краще примусити поборників стратити їх разом з рештою родичів, але я для цього надто сентиментальний, і коли вже випала можливість урятувати їм життя, так і вчинив. Тепер треба завершити розпочату справу і доправити обох, цілими та неушкодженими, в Дінас Ірван. Це завдання я збираюся доручити вам.

— Я готовий виконати ваш наказ, государю, — без найменших вагань відповів Фергас аб Ґвиртир.

— У цьому я не сумнівався, лейтенанте, і вже наказав скласти список кередіґонських суден, що зараз стоять у порту. Певен, що серед них буде принаймні одне, яке відпливає завтра на світанку. Проте раджу вам сісти на корабель ще сьогодні, щоб ніяка прикра випадковість не завадила вашій подорожі.

Лейтенант з розумінням кивнув:

— Так, государю. Я поїду в порт, щойно мені передадуть… гм, помилуваних злочинниць.

— Взагалі, — додав Імар, — можна було б просто віддати їх під опіку капітана корабля, він би про все подбав. Проте я не хочу спокушати наших відважних поборників на необачні вчинки, а ваша присутність на кораблі, як мого повноважного представника, вбереже їх від цього. Водночас, я не маю наміру наражати вашу душу на ризик, примушуючи вас до спілкування з відьмами. Тому ви відвезете дівчат до резиденції кередіґонського короля і попросите про зустріч із… Прошу вас, лейтенанте, щоб я не кликав сюди майстра Леолана, скажіть йому, хай піде з’ясує ім’я начальника тамтешньої двірської варти.

Фергас аб Ґвиртир вийшов до приймальні. Звідти долинула його коротка розмова з секретарем, потім почувся стукіт зовнішніх дверей — це майстер Леолан пішов виконувати доручення, — а лейтенант повернувся до кабінету.

— Тепер нас ніхто не почує, — промовив Імар. — Скажіть-но, Фергасе, тільки чесно: ви шкодуєте, що не погодились тоді на відпустку? На Абраді було б однаково, дезертир ви чи просто втікач.

— Мені було б не однаково, государю, — відповів лейтенант, дивлячись йому просто в очі. — Слово „честь“ для мене багато важить… Але ваша правда, я шкодую про це. Мені слід було взяти відпустку, відвезти Мірне до Таркаррая й посадовити на корабель. А потім повернутися в роту й чекати на звільнення зі служби… — Він помовчав, продовжуючи так само пильно дивитися на Імара. — Мабуть, я маю подякувати вам. Коли надійшов наказ про моє переведення до Ханґована, я саме планував убивство тих мерзотників, яких не встигла вбити Мірне. Я й зараз хочу їхньої смерті, але розумію, що мій тодішній план був невдалий. Поборники лише чекали цього, щоб викрити мене.

— Ви ще матимете нагоду вбити поборників, — пообіцяв йому Імар. А про себе додав: „Поки вони не повбивають нас…“



Розділ XVI

Спалах темної енерґії

Див один — Китрайлів багато…

Ці чотири слова, теза та антитеза, міцно засіли в Ярлаховій голові й упродовж останніх трьох тижнів [7] не давали йому спокою. Попервах маґістр лякався та лютував, згодом страх минув, залишилася тільки лють — але не на відьом, що вигадали ці слова, а на істоту, якої вони стосувалися. Темний Володар ніби навмисне робив усе так, щоб підтвердити слушність відьомського твердження. Вірніше, він нічого не робив — і саме своєю бездіяльністю дедалі більше переконував Ярлаха аб Конала, що відьми мають рацію, заперечуючи його ґлобальну сутність.

Якби влада Китрайла поширювалася на цілий Всесвіт, а не лише на окремий світ у ньому, його б не зупинила невдача з першою спробою захоплення Ейрін вер Ґледіс. Коли вже Первісна така важлива для нього, він міг би кинути проти неї всі свої сили в цьому світі; міг би, зрештою, пожертвувати всім світом, лишень би знищити або захопити її. Звичайно, Ярлах не хотів цього — але таке рішення стало б переконливим свідченням всемогутності Темного Володаря.

Натомість він зник і не давав про себе знати, а демон, що приходив до Ярлаха вві сні, відмовлявся про це говорити, лише одного разу пихато заявив, що Володар має інші справи, набагато важливіші, ніж спілкування з одним зі своїх незчисленних слуг. Ярлах у це вже не вірив і підозрював, що Володареві просто немає чого сказати, бо впоратися з пробудженою Первісною йому не до снаги.

А раз так, то який же він Володар? Та він лише дрібний чорний божок місцевого масштабу, який прагне урвати свій крихітних шматочок пирога з бенкету справдешніх Вищих Сил. Такому володареві — з малої літери — маґістр аб Конал служити не наймався. І тепер із соромом згадував свій благоговійний захват перед ним, свій колишній страх перед його гнівом. Певна річ, Китрайл мав певну владу над Ярлахом — він міг наказати іншим чорним убити його, міг нацькувати на нього демонів у Тиндаярі або просто довести до цілковитого виснаження та потьмарення розуму, щоночі насилаючи жахливі сни. Проте раптової, наглої смерті, викликаної самою лише волею Китрайла, Ярлах уже не боявся. Таке під силу тільки справжньому Володареві — а не жалюгідній пародії на нього…

Ярлах ішов крізь кромішню пітьму Тиндаяру, орієнтуючись за потоками темної енерґії. Він зовсім не збирався поривати з Ан Нувіном, просто тепер розглядав це не як службу, а як співпрацю. І волів думати не про конкретну надприродну істоту, що порядкує в Ан Нувіні, а про сам Ан Нувін — як символ протистояння силі, котра називається Кейґантом.

Після невдалої спроби захопити Первісну Тиндаяр і далі залишався відкритий. Демон у Ярлахових снах твердив, що така є воля Темного Володаря, проте старий маґістр уже нічого не сприймав на віру. Він припускав, що сполучення Тиндаяру із земним світом не можна припинити відразу після його встановлення, а існує певний мінімальний період відкритості. Тому й сказав демонові, що для реалізації його планів (звісно ж, спрямованих на звеличення Володаря) конче треба знати, чи надовго збережеться доступ до Тиндаяру. А демон глузливо відповів, що в такому поважному віці йому не варто про це турбуватися.

Ярлах нітрохи не образився. Навпаки, він радів, що наприкінці життя йому випала нагода здійснити свою найбільшу юнацьку мрію про навколосвітні подорожі, великі ґеоґрафічні відкриття, захопливі дослідження невідомих земель. Упродовж останніх сторіч було споряджено чимало морських експедицій, особливо активно діяли в цьому напрямку відьми, проте карта Нового Світу ще й досі рясніла білими плямами. Їх було забагато навіть у Континентальній півкулі, а що вже говорити про протилежну — Острівну. Можливо, в часи Мор Деораху хтось із чорних чаклунів і досліджував світ через Тиндаяр, але жодних записів про це не залишилося. Ярлах нізащо не припуститься такої помилки, він зазначатиме на карті всі досліджені ним території, буде старанно записувати всі свої спостереження, і ці нотатки, разом з детальною картою Нового Світу, забезпечать йому одне з чільних місць в історії людства. Нехай казатимуть, що він був лихим чаклуном, нехай проклинатимуть його, але ім’я Ярлаха аб Конала ніколи не зникне в небуття, він назавжди залишиться в пам’яті прийдешніх поколінь як видатний дослідник! Зрештою, такий прецедент уже є — великого Ірдана аб Бріна шанують за його наукові досягнення попри те, що він був чорним. А відьми навіть заперечують його належність до слуг Ан Нувіну, стверджують, що тодішні кованхарські маґістри заздрили Ірдановій славі і через те облудно звинуватили його в чорному чаклунстві…

Упевнившись, що має вдосталь часу, Ярлах поки не квапився розпочинати систематичне вивчення світу. Наразі він просто задовольняв свою допитливість, навмання розріджуючи найбільші білі плями, і вже переконався, що Острівна півкуля цілком заслуговує на свою назву, бо й справді складається лише зі скупчень островів, розділених океанськими просторами. В усьому Новому Світі, як уже здавна підозрювали, був лише один континент — Абрад, проте це не означало, що в осяжному майбутньому людям забракне місця на землі. Островів надовго вистачить і в Континентальній півкулі, надто ж тих, що розташовані на південь від екватора; а в Острівній їх іще більше. Власне, весь Новий Світ слід було б назвати Острівним, бо саме острова тут складали переважну частину суші, і більшість з тих, які вже відвідав Ярлах, були цілком придатні до життя… якщо, звичайно, не зважати на присутність там фоморайґів — породжених Ан Нувіном істот, яких люди зазвичай називають чудовиськами.

А на двох островах Ярлах натрапив на рештки прадавньої цивілізації, що загинула багато тисячоліть тому. Цивілізації, яка сама ж прикликала в цей світ темні сили, а потім не захотіла їм коритися. З погляду маґістра, це було безглуздо й нелоґічно. Недавнє відкриття справжнього становища Китрайла у Всесвіті нітрохи не змінило думки Ярлаха про те, що краще жити під владою Темряви, аніж скніти у Світлі, за яким ховаються незбагненні Вищі Сили, що вимагають від людей сліпої, бездоказової віри в безсмертя душі й наступні переродження. Зате Ан Нувін чесно пропонував сім сторіч пекельних мук, а потім продовження життя в подобі демона — варіант хоч і не надто привабливий, зате надійний…

Нарешті Ярлах зупинився. Зараз він перебував під Кованхаром — хоча слово „під“ у цьому контексті можна вживати лише образно, оскільки жодна, навіть найглибша яма ніколи не досягне Тиндаяру, а швидше вийде на поверхню з протилежного боку земної кулі. Далі належало діяти надзвичайно обережно, бо якщо в будь-якому іншому місці ще припустимо помилитися, то в Кованхарі, де мало не на кожнім кроці зустрінеш чаклуна, така помилка була б фатальною.

Зосередившись, Ярлах подумки потягнувся вгору, і перед його внутрішнім зором постали нечіткі, спотворені, безбарвні обриси центральної частини міста. Він миттю зорієнтувався, посунувся трохи на південний схід і врешті натрапив на будинок, цілий поверх у якому винаймав для свого помешкання Йорверт аб Торвал. Взагалі, Ярлах волів би негайно вирушити додому й лягти спати, бо почувався втомленим після нічної експедиції, проте Йорверт дуже просив завітати до нього о десятій ранку — а якраз наближалася десята година. Після подій на Іхелдиройдському тракті маґістр аб Конал рідко бачився зі своїм помічником, і не лише тому, що цілком зосередився на дослідженні незвіданих територій. Йорверт також щось замислив і майже весь вільний від навчання час (а він був аспірантом на кафедрі природних явищ) проводив поза межами Кованхара.

Для переміщень із Тиндаяру в Йорвертовім помешканні було передбачено невеличку комірчину біля сходів, що вели на внутрішнє подвір’я будинку. Встановлені в ній чари сповістили Ярлаха, що ні в самій комірчині, ні на сходах, ні в прилеглому коридорі людей немає. Наступної секунди він уже опинився посеред невеличкого темного приміщення без вікон, швидко вийшов до коридору і з трохи захеканим виглядом, ніби щойно піднявся по сходах, рушив уперед. Двері однієї з кімнат відчинилися, і звідти визирнув Йорверт.

— Доброго ранку, вчителю, — радісно мовив він. — А ми вас уже чекаємо. Прошу, приєднуйтесь до нас.

Ярлах увійшов до просторого кабінету, де крім Йорверта перебувало ще троє чаклунів — два чоловіки, один молодий, інший літнього віку, а також юна світловолоса дівчина років шістнадцяти, щонайбільше вісімнадцяти. Вона була вдягнена в скромне, практичне вбрання, яке зазвичай носили кованхарські студентки, але трималася з гідністю королеви. Її ніжний та лагідний голос водночас був дуже владний і впевнений, а з кількох мовлених при знайомстві слів Ярлахові не вдалося розпізнати акцент.

Йорверт відрекомендував дівчину, як леді Елвен вер Кайлем О’Шехлайн, чим дуже здивував свого вчителя. Досі Ярлах гадав, що знає імена всіх чаклунів та чаклунок з вищої шляхти, проте ім’я леді Елвен йому нічого не говорило, хоча вона, і за зовнішністю, і за манерами, явно належала до самих вершків суспільства. До того ж мала надзвичайно велику маґічну силу, яка перевершувала навіть Ярлахову. За все своє життя старий маґістр зустрічав лише сімох чаклунів, що були сильнішими за нього. Леді Елвен стала восьмою.

Двох чоловіків звали Ґарван аб Малах і Шовар аб Родрі. Про них Ярлах також раніше не чув, однак вони й не справляли враження знатних персон. Старший, Шовар, середнього зросту, трохи опасистий, з рясно всіяним сивиною волоссям, найбільше скидався на лікаря. Молодший, Ґарван, високий худорлявий брюнет із вольовим обличчям, видавався набагато загадковішим — і небезпечнішим. Якби Ярлах мусив битись об заклад, то назвав би його шпигуном. Визначити їхнє походження за вимовою також не було можливості, бо вони не сказали ні слова.

Утім, один важливий факт про цю трійцю він уже знав. Йорверт називав його вчителем лише сам-на-сам або в присутності інших чорних чаклунів, а отже, і обоє чоловіків, і юна леді Елвен належали до Темного Братства.

Коли всі сідали, Шовар та Ґарван шанобливо зачекали, поки дівчина влаштується в кріслі. І це не було проявом звичайної ввічливості до жінки, навіть до знатної жінки. Тут крилося щось більше.

— Мабуть, учителю, — заговорив Йорверт, — вас цікавить, чому я так хотів познайомити вас із моїми гостями. А ще питаєте себе, як могло статися, що ви не чули про леді Елвен, хоча вона є однією з нас. Усе пояснюється дуже просто: ні леді Елвен, ні майстрів Шовара й Ґарвана ніхто з наших не знає. Я сам зустрів їх лише кілька днів тому. — Він зробив значущу паузу, а відтак додав: — На Лахліні. У Ханґовані. В палаці Кайр Ґвалхал.

Ярлах ледве втримався від здивованого вигуку і зміряв усіх трьох уже пильнішим, прискіпливішим поглядом. Ці люди були не просто з Лахліну, вони мешкали в самісінькому його серці, в королівському палаці. І при цьому мали добре розвинений, тренований чаклунський хист, ще й були чорними… Хоча останнє за таких обставин радше перевага, ніж додатковий фактор ризику. Це на Абраді бути чорним чаклуном небезпечно, а на Лахліні, де сама наявність хисту до маґії вважається непрощеним гріхом, у чорних значно більше шансів вижити, ніж у звичайних чаклунів. Та все одно — Ярлах був неабияк вражений.

— Леді Елвен, панове, — сказав він. — Дозвольте висловити захоплення вашою відвагою. А також вашим розумом, який дозволив вам жити на Лахліні, ще й у його столиці, і при цьому розвивати своє вміння, відточувати майстерність.

— Цим ми завдячуємо майстрові Шовару, — озвалася юна леді Елвен. — Він побачив мене ще семирічною дівчинкою. Приїхав разом з Ґарваном до столиці, щоб сісти на корабель і вирушити на Абрад, але після зустрічі зі мною змінив свої плани і найнявся на службу до нашої родини. Коли почала пробуджуватися моя сила, майстер Шовар допоміг опанувати її, став навчати мене маґії. І Ґарвана також навчав, — дівчина прихильно (саме прихильно, а не по-дружньому) всміхнулася молодшому з чоловіків. — Ще задовго до мене. Якось упіймав його, малого хлопчака, що з допомогою чарів крав у роззяв гаманці, пояснив йому, чим це може скінчитися, і взяв під свою опіку. Коли майстер Шовар вирішив залишитися через мене на Лахліні, Ґарван не захотів сам їхати на Абрад. Подався служити до міської варти, дуже вправно ловив злочинців і врешті став королівським слідчим.

„Так і думав, нишпорка,“ — відзначив Ярлах, задоволений своєю спостережливістю. — „А майстер Шовар точно лікар.“

— Я просто приголомшений, пані, — промовив він чемно, але від того не менш щиро. — На щастя, все вже позаду. Тепер ви на Абраді, в цілковитій безпеці, і чаклунська спільнота радо прийме вас. Сподіваюся, Йорверт уже продумав історію, як ви добиралися з Лахліну?

Чоловіки дружно похитали головою, а леді Елвен сказала:

— Нам вона не потрібна, маґістре. Якби ми збиралися переїхати на Абрад, то зробили б це ще кілька років тому. Власне, майстер Шовар так і планував, лише чекав, коли я подорослішаю. А я, подорослішавши, вирішила нікуди не їхати.

— Але чому? — розгублено запитав Ярлах.

— Бо моє місце на Лахліні. У себе на батьківщині я князівна, дочка князя Кайлема аб Рордана, ґенерала лахлінської армії. А тут буду просто чаклункою, однією з багатьох.

— Зате живою чаклункою, — зауважив Ярлах. Він подумав, що переоцінив розум та обачність дівчини. — А на Лахліні ви живете у ворожому оточенні, один хибний крок — і вас викриють.

— Досі не викрили, а це був найважчий час. Тепер я дам собі раду. — Сірі очі леді Елвен дивилися на нього з непохитною рішучістю. — Тільки не майте мене за дурне дівчисько, для якого багатство та високе становище важать більше, ніж власне життя. Просто Лахлін — моя рідна земля, і я не збираюся нікуди втікати. Інші нехай утікають, а я… ми не втечемо. Майстер Шовар і Ґарван згодні зі мною. Ми залишимось і допоможемо королю звільнити країну від поборників.

— Гм… Це дуже шляхетний намір, пані. Та чи певні ви, що ваш король справді хоче знищити Конґреґацію, а не просто підкорити її своїй владі? Звичайно, я чув про його дружину, але…

— Я краще знаю короля Імара, маґістре. І королева Ґрайне була мені не чужа — наші матері рідні сестри. Саме після її смерті я й вирішила нікуди не їхати, а боротися за звільнення Лахліну. Усі ці п’ять років навчалась маґії, навчалась державним справам і чекала, коли король дозріє до боротьби.

— І він дозрів?

— Схоже, що так. В останній тиждень при дворі тільки й розмов про те, що король остаточно розсварився з верховним поборником. Жінки думають, що він просто пожалів двох малих дівчат, яких засудили до страти на вогнищі, чоловіки вбачають у цьому спробу спровокувати лорда Айвара до непокори, щоб змістити його й замінити на когось поступливішого. Проте ті, хто добре знає короля, переконані, що все набагато серйозніше. Зокрема, так вважає мій батько — і дуже цьому радіє, бо в нього вже давно сверблять руки поставити поборників на місце. Він, звісно, й думки не припускає, щоб позбутися їх взагалі, лише хоче, як і решта князів, мати вплив на Конґреґацію, зробити її слухняним інструментом у своїх руках. Та згодом батько змінить свої погляди, я про це подбаю.

— Не сумніваюся, — кивнув Ярлах. — Але я так розумію, що ви досі не відкрилися королю. Не впевнені, як він відреагує на те, що ви чаклунка?

— Щодо цього я не хвилююся, він поставиться нормально. Просто досі я не хотіла покладати на нього цей тягар, та тепер доведеться. Я б поговорила з ним ще минулого тижня, але саме тоді познайомилася з лордом Йорвертом. Вірніше, спіймала його, коли він посеред ночі прокрався до королівський покоїв.

Йорверт ствердно кивнув:

— Саме так і було. Я ж і подумати не міг, що лахлінського короля охороняють чаклуни. Зачувши про його конфлікт із верховним поборником, вирішив зустрітися з ним, запропонувати свою допомогу — зрештою, проблему Лахліну треба вирішувати, а відкритий Тиндаяр дає для цього чудову можливість, якою просто гріх не скористатися.

— Тепер ясно, чим ти займався весь цей час, — сказав Ярлах.

— Так, учителю. Я шукав на Лахліні силу, готову до боротьби з Конґреґацією, і знайшов її в Кайр Ґвалхалі. Леді Елвен, майстер Шовар і майстер Ґарван уночі по черзі охороняли короля, бо боялися, що верховний поборник може підіслати до нього вбивцю. Коли я прийшов, якраз була черга леді Елвен, і в першу мить вона подумала, що я і є той самий убивця. На щастя, до сутички не дійшло, ми швидко порозумілися і з’ясували, що маємо одну мету. Проте вирішили відкласти розмову з королем, щоб зорієнтуватися в нових обставинах. Я розумію, вчителю, у вас є інші плани, без сумніву, надзвичайно важливі, тому навіть не прошу про вашу особисту участь у нашій справі. Та ми були б дуже вдячні вам, якби ви звернулися до Маґістрату з офіційним клопотанням визнати, що дія Угоди про обмежений нейтралітет не поширюється на Лахлін, оскільки він її не ратифікував.

— О! — вражено промовив Ярлах. — То ви хочете спровокувати війну чаклунів з Лахліном?

— Ми хочемо, щоб так думали поборники, — сказала леді Елвен. — Нехай вони панікують. Прості люди на Лахліні щиро вірять, що могутня Конґреґація надійно захищає їх від відьом та чаклунів, проте самі поборники знають ціну своїй силі. Знають, як дорого їм обходиться захоплення або вбивство кожного справжнього чаклуна. А для вищої шляхти це має стати виразним знаком, що вона може догратися, коли й далі в усьому потуратиме поборникам. Незалежно від рішення, яке ухвалить ваш Маґістрат, сам розгляд цього питання засвідчить, що серед абрадських чаклунів є досить впливова ґрупа, рішуче налаштована на конфлікт із Лахліном.

— Що ж, розумно, — погодився Ярлах. — Гадаю, за теперішніх обставин Маґістрат таки вирішить, що Угода нечинна щодо Лахліну. Тільки ніхто не повірить, що я діяв з власної ініціативи. Моя байдужість до політики загальновідома.

— То думатимуть, що ви просто виконали чиєсь прохання, — сказав Йорверт. — Власне, так і є. А лахлінські вельможі, зачувши про це, стануть набагато поступливішими, схильними підтримати короля в його боротьбі з Конґреґацією.

— Надто ж коли переконаються, — додала леді Елвен, — що чаклуни не жартують. А ми знайдемо спосіб це показати.

— Плануєте сформувати диверсійну команду?

— Швидше, повстанський загін. Лорд Йорверт уже зголосився його очолити і взяв академічну відпустку в Університеті. Йому сподобався мій план.

— Наберете повстанців з лахлінських утікачів?

— Ні, це ризиковано. Обійдемося силами чаклунів, що мешкають на Лахліні. От щодо них можна не сумніватися: кожен, хто відгукнеться на наш заклик, буде справжнім бійцем. А ми, маючи доступ до Тиндаяру, забезпечимо їм потужну підтримку.

— Доступ до Тиндаяру? — перепитав Ярлах, помітивши багатозначну посмішку на Йорвертовім обличчі. — І як ви збираєтесь його отримати?

Дівчина недбало знизала плечима.

— Ми вже отримали. Цього неважко навчитися. Нам вистачило лише раз побачити, як робить лорд Йорверт.

— І ви не питали дозволу? Хіба Володар не…

Леді Елвен різонула його таким гострим і майже зневажливим поглядом, що Ярлах ураз осікся.

— Якщо ви кажете про Китрайла, то він мені не володар. Для мене він був і залишається Ворогом. Я служу лише королю Імару і більше нікому.

— Але ж, — мовив приголомшений Ярлах, — ви прийняли темну енерґію.

— Так, прийняла. Проте не від гарного життя, а з відчаю та безвиході. П’ять років тому, коли вмирала моя кузина, королева Ґрайне, я не змогла дати їй потрібних ліків, бо за наказом принца Броґана її взяли під пильну охорону, а всіх, хто приходив до неї, ретельно обшукували, не дозволяючи нічого приносити з собою. Мені залишалось тільки молитися Дивові, просити його про чудо, та він був глухий до моїх благань. — У голосі дівчини забринів гнів. — Після кузининої смерті я прокляла Дива, і тієї ж таки ночі до мене вві сні прийшов демон, став спокушати силою і владою. Спершу я збиралася плюнути в його мерзенну пику, та потім передумала. Погодилася прийняти темну енерґію, але