Розділ I

Філіп, шістнадцята весна

Весняний ліс купався в останніх променях вечірнього сонця. Налетів свіжий вітер, зашумів у кронах дерев, повіяло приємною прохолодою — особливо приємною після такого спекотного дня. Всі лісові мешканці пожвавішали, підбадьорилися, на повен голос заспівали пташки, проводжаючи вмирущий день, і лише самотній вершник, що очевидячки заблукав у лісі, нітрохи не радів цій ласкавій вечірній порі. Відпустивши поводи коня, він роздратовано роззирався довкола, на обличчі його застиг вираз досади, розгубленості й безпорадності. Настання вечора передусім означало для нього, що наближається ніч. А перспектива заночувати десь під деревом зовсім не надихала молодого шляхетного вельможу — навіть дуже шляхетного, судячи з вбрання та зовнішності. Мабуть, його не вабила романтика мандрівного рицарства.

„Іншого такого дурня, як я, треба ще пошукати, — картав він себе з самокритичністю, яку дозволяв собі лише подумки, і то зрідка. — Коли вже закортіло їхати лісом, то взяв би принаймні провідника. Але ж ні, віслюк упертий! Уявив себе видатним слідопитом... Тепер вже не замок дона Феліпе^*, а хоч би якусь хатину знайти, де можна більш-менш пристойно повечеряти й улаштуватися на нічліг”.

* Феліпе (Felipe) — кастільська вимова імені Філіп.

Вельможа років двадцяти п’яти скрушно похитав головою. Е, та що й казати! Їхав би по дорозі, горя б не знав. А так, знайшовся один бовдур, що порадив податися навпростець, мовляв, ближче буде, інший бовдур (цебто він сам) дослухався дурної поради, а ще півтори дюжини бовдурів, що складали його почет, зовсім стратили розум на видок красеня-оленя і влаштували на нього імпровізовану облаву. І, як наслідок, вони загубилися... В кожнім разі, вельможа переконував себе, що загубилися саме дворяни з його почту, а не він. Таке трактування подій дозволяло йому зберегти бодай краплю поваги до себе. Одначе придворні не стануть розбиратися, хто кого загубив, усім перепаде на горіхи. І що найприкріше, сміятимуться не в очі, а нишком, поза спиною. Отакі справи. Справи кепські...

„Ох, і задам я їм прочухана! — подумав вельможа, маючи на оці чи то своїх недбалих супутників, чи дотепників-придворних, а може, і тих і інших. — І неодмінно відріжу язика тому горе-порадникові. Щоб нікому не показував дорогу, як мені показав...”

Ця думка на певний час утішила молодого вельможу — та ненадовго. Бувши від природи незлопам’ятним і чудово знаючи про цю свою ваду, він побоювався, що вищезгаданому горе-порадникові вдасться уникнути справедливого покарання.

„І дон Феліпе гарний овоч, — знайшов ще одного винуватця своїх бід вельможа. — Жив би собі в Сантандері, у своїх столиці, та де ж пак! Заманулося йому сховатися в цій глушині, в цій...”

Раптом вершник насторожився і притримав коня. Його чутливі вуха мисливця вловили тріск сухих гілок, що долинав здаля і поступово гучнішав, наближаючись. Так впевнено й безбоязно могла пересуватися лісом лише людина... або ж ведмідь — однак вельможа намагався не думати про таку можливість, цілком слушно вважаючи, що сьогодні його й так спіткало багацько прикрощів. Він не помилився в своїх оптимістичних сподіваннях: незабаром між стовбурами дерев забовваніла людська постать.

— Агов! — голосно вигукнув вершник. — Хто там?

У відповідь пролунав собачий гавкіт. Людина трохи змінила напрям, прискорила ходу і невдовзі наблизилася до вельможі. Це був селянин років тридцяти п’яти, дужий здоровань, зодягнений у бувалу в бувальцях потерту шкіряну куртку, штани з грубої тканини та високі мисливські чоботи. З його грізною статурою різко контрастувала навдивовижу добродушна фізіономія і прямий, відвертий, хоч і трохи шельмуватий, погляд маленьких чорних очей. За правим плечем селянина виднівся сагайдак з луком та стрілами, а через ліве плече був перекинутий широкий пасок мисливської торби, що важко билася об його стегно. Поруч нього біг чудовий хорт, гідний королівської псарні. Вельми полюбляючи полювання і добре розуміючись на мисливських собаках, молодий вельможа щиро пожалкував, що цей пес не належить йому, і відчув мимовільну заздрість до його господаря.

А тим часом селянин зупинився за два кроки від вельможі, скинув капелюха і шанобливо, але без тіні улесливості, вклонився.

— Ваша милість кликали мене? — ввічливо спитався він.

— Атож, чоловіче, тебе, — з удаваною недбалістю відповів вершник, відтак знову поглянув на хорта і, не втримавшись, захоплено додав: — Гарний пес у тебе!

— Гарний, — погодився селянин. — Та не мій, а мого пана.

— Гарного пса має твій пан, — сказав вельможа почасти тому, що справді так думав, а ще й тому, що раптом розгубився. Йому дуже не хотілося виказувати перед плебеєм свою безпорадність, зізнаючись у тому, що заблукав.

Проте селянин ніби прочитав його думки.

— Ваша милість, мабуть, заблукали, — напівзапитливо, напівствердно промовив він.

— Звідки ти взяв? — насупився молодий вельможа, видимо зніяковівши. — Аж ніяк!

Селянин байдуже знизав плечима: ну, раз так хочете, воля ваша.

— А ти куди прямуєш, чоловіче? — після незручної паузи запитав вельможа.

— Повертаюся до замку мого пана, — відповів селянин, почісуючи за вухом хорта, який дивився на нього лагідними та відданими очима. — Ось настріляв дичини й повертаюся. Мій пан вечеряє пізно. — На ці слова він чомусь усміхнувся. — Дуже пізно. А полюбляє, щоб усе було свіже.

— І що ж це за птах такий, твій пан? — поцікавився вершник.

Селянин осудливо похитав головою:

— Ніякий він не птах, добродію. До відома вашої милості, я маю честь служити донові Феліпе, володареві цього краю. І якщо він птах, то не простий — орел!

— То ти служиш у ґрафа Кантабрійського?

— Атож, пане, у його високості, — відповів селянин, окремо наголосивши на титулі свого пана.

Вельможа зрадів: оце пощастило!

— Чудово! — задоволено і з явним полегшенням промовив він. — Просто чудово. Нам, виявляється, по дорозі. Я також їду до дона Феліпе.

— Он як, — чемно сказав селянин. — Сеньйор дон Феліпе, без сумніву, зрадіє такому гостеві, як ваша милість.

— Та вже ж, сподіваюся, — відповів вельможа й спішився. — Якщо хочеш, можеш почепити торбу на луку сідла, — запропонував він. — Бачу, ти добре пополював.

— То ваша милість збираєтеся йти пішки? — запитав селянин.

— Так, — кивнув вельможа, — ми підемо разом. — Він трохи повагався, а потім додав: — І взагалі, даремно ти бродиш сам-самісінький у лісі. Так, чого доброго, наскочиш на розбійників, і тоді твій хазяїн залишиться без свіжої дичини на вечерю.

Селянин нишком осміхнувся: неважко було розгадати наївну хитрість цього погордливого пана.

— Але ж, ваша милосте, дорога до замку неблизька. Краще вам поїхати вперед, а то поки ми дійдемо...

— Сам знаю, що далеко, — трохи роздратовано урвав його вельможа. — Та я весь день провів у сідлі і тепер волію розім’яти ноги.

— Воля ваша, пане, — сказав Філіпів слуга, прилаштовуючи до сідла свою торбу. — Мені що з того.

І вони пішли.

— А як тебе звуть, чоловіче? — запитав вельможа.

— Ґоше, до відома вашої милості.

— Ґоше? Дивне ім’я. Ти звідки?

— Тутешній я, пане, тутешній. То їхня високість дали мені це ім’я. Сказали що попереднє їм з біса важко вимовляти.

— Еге ж. Судячи з вимови, ти баск.

— Ваша милість угадали.

— І ти погодився змінити ім’я?

— Погодився, пане, радо погодився. Адже сеньйор дон Феліпе звільнив мене, і тепер я служу йому як вільна людина.

— Атож. Щось таке я чув. За відкупну.

— Сеньйор дон Феліпе всіх звільнив. Спершу за відкупну, а хто не мав чим заплатити, тих їхня високість згодом звільнили задарма. І мене разом з іншими...

Вони йшли неквапом, насолоджуючись приємним вечором і невимушеною розмовою. Трохи несподівано для себе, молодий вельможа виявив, що йому приносить задоволення бесіда зі слугою-селянином, у якого за позірною простодушністю, дещо награною грубістю й неоковирністю мови приховувався непересічний, живий та хитрий розум. Зокрема, вельможа не сумнівався, що гроші в цього хлопця завше водилися, проте він не квапився віддавати їх за своє звільнення, розуміючи, що оскільки ґраф Кантабрійський вирішив скасувати у своїх володіннях кріпацтво, то зрештою свободу отримають усі — незалежно від того, платили вони відкупну чи ні. Зі свого боку, селянин дійшов висновку, що його шляхетний супутник зовсім не такий погордливий і пихатий, як намагався це показати на початку їхнього знайомства. Найпевніше, до такого поводження з простими людьми його змушувало високе положення, а насправді він був від природи м’який, добрий та щирий. Одно слово, обидва були неабияк задоволені спілкуванням і навіть не вчулись, як опинилися біля брами новенького ошатного замку на березі ріки Ебро.

Сонце вже сховалося за обрієм, і довкола почало сутеніти. Селянин дійшов з вельможею до будинку сеньйора — невеликої двоповерхової будівлі з чисто вибіленими стінами, місцями увитими молодим плющем, — де передоручив його турботам юного пажа з нівроку серйозною міною на обличчі. Мовчазний паж провів його до просторої, розкішно обставленої вітальні і ввічливо попрохав зачекати, доки він доповість про нього.

Коли паж пішов, вельможа скинув з себе дорожній плащ та капелюха, поклав їх разом зі шпагою в крісло й неквапно оглянув кімнату. Потім підійшов до невеликого дзеркала, що висіло на стіні між двома вікнами, пригладив скуйовджене темно-каштанове волосся і підкрутив свої пишні чорні вуса.

Незабаром в дверях вітальні з’явився опасистий літній чоловік у сутані священика.

— Мир вам, сину мій.

Гість рвучко повернувся на голос і відповів, перехрестившись:

— І вам мир, отче превелебний.

— Перепрошую, пане, — сказав превелебний отець, жестом запропонувавши молодому вельможі сідати. — Сеньйор дон Феліпе зараз відсутній, отож боюся, що весь сьогоднішній вечір вам доведеться задовольнятися моїм скромним товариством.

— Я завжди радий спілкуванню з людьми вашого сану, падре, — чемно відповів вельможа. — Особливо після такого важкого, сповненого клопотів дня.

Влаштовуючись у кріслі, він завважив про себе, що очі його співрозмовника стомлені й сумні.

— Я превелебний Антоніо, — відрекомендувався панотець. — Канцлер ґрафства, капелан замку й духівник дона Феліпе. Мені доповіли, що ви завітали до нас у справах.

— Так, — ствердив гість. — Я прибув за дорученням його величності короля Кастілії та Леону Фернандо Четвертого.

— Хай береже його Бог, — сказав падре Антоніо. — А вас, пане, як накажете величати?

— При дворі мене звуть просто доном Альфонсо, — ухильно відповів вельможа. — І я не бачу підстав вимагати, щоб ви звертались до мене якось інакше.

Падре на мить підняв брову, а відтак знизав плечима.

„Ну що ж, — подумав він, здогадуючись, що має справу з гостем, на чиє прибуття чекав уже кілька місяців. — Якщо його високість хоче залишатись інкоґніто, так тому й бути. Бажання гостя — закон для господаря”.

— Зараз готують вечерю, — по короткій паузі повідомив панотець. — А поки ми можемо поговорити про справи. Річ у тім, доне Альфонсо, що нині ґрафством доводиться керувати мені. Останнім часом дон Феліпе мало цікавиться господарськими справами, отож якщо метою вашого візиту є інспекція ґрафства, то я до ваших послуг. А завтра вранці вам будуть представлені всі необхідні звіти.

Дон Альфонсо заперечно похитав головою:

— В цьому немає потреби, доне Антоніо. Щодо стану справ у ґрафстві, то ні я, ні його величність жодних претензій до вас не маємо. Тут усе гаразд: і податки до королівської скарбниці надходять справно, і військо надається на першу ж вимогу, завжди добре споряджене й навчене. І взагалі, лояльність Кантабрії до Корони та Держави не піддається сумніву. Інша річ — сам ґраф.

Панотець важко зітхнув:

— Правда ваша, пане. З доном Феліпе не все гаразд. Далеко не все.

— І король дон Фернандо тієї ж думки, — підхопив гість. — Адже дон Феліпе не якийсь там провінційний дворянин. Він один з ґрандів Кастілії, перший принц Ґаллії, напіврідний племінник ґалльського короля і двоюрідний небіж самого дона Фернандо. Вже два роки минуло відтоді, як він вступив у безпосереднє володіння Кантабрією, але ще жодного разу не з’являвся при кастільському дворі. Певна річ, це не може не викликáти подиву і навіть незадоволення у його величності.

— Авжеж, авжеж, — з готовністю погодився падре. — І подив, і незадоволення королівської величності цілком зрозумілі. Але ви мусите врахувати, що коли дон Феліпе переїхав з Ґасконі до Кантабрії, дон Фернандо на чолі своєї армії перебував в Андалусії. А пан ґраф щойно лише одружився і, звісно ж, не міг поїхати з молодою дружиною, навіть надто молодою, царство їй небесне...

— Цього ніхто не вимагав, доне Антоніо, — зауважив дон Альфонсо. — Проте з березня минулого року триває перемир’я, тож у розпорядженні дона Феліпе було досить часу, щоб навідатись у Толедо.

— Минулого року, — замислено повторив панотець. — Якраз минулого року, милостивий мій пане, все й пішло шкереберть. Рік тому... Атож, скоро виповниться рік, як померла донья Луїза, і відтоді дон Феліпе ніяк не оговтається.

— Он як? — обережно промовив дон Альфонсо і вирішив висловлюватися якомога м’якше й делікатніше, щоб, бува, не образити панотця, який, судячи з усього, був дуже прив’язаний до Філіпа. — А при дворі кажуть зовсім інше. Кажуть... я, звісно, перепрошую, але при дворі вважають, що втрата дружини не дуже засмутила пана ґрафа. І хоч пані ґрафиня була не надто знатного роду, і цей шлюб ніхто не схвалював, та все ж спосіб життя, що його почав вести дон Феліпе невдовзі по її смерті... е-е, викликає подив, а декого... сподіваюсь, ви розумієте, кого я маю на увазі в першу чергу... Так от, декого поведінка дона Феліпе просто шокує.

Падре Антоніо знову зітхнув:

— Ще б пак! Правду кажучи, я від самого початку побоювався, що багато хто, зокрема й король дон Фернандо, чия делікатність в таких питаннях загальновідома, хибно витлумачать поведінку дона Феліпе. Бачу, мої побоювання були не марні.

Гіркота тону панотця зачепила дона Альфонсо за живе. Він аж ніяк не був товстошкірою та черствою людиною і в жодному разі не поділяв надто вже суворих переконань свого батька, короля Фернандо IV, якого за надмірну доброчесність називали Святенником.

— Здається, ви перебільшуєте, доне Антоніо, — з подвоєною обережністю зауважив він. — Його величність далекий від того, щоб вважати дона Феліпе розбещеним та зіпсутим юнаком. Він радше схильний припускати, що це наслідок легковажності, властивої всім молодим людям його віку.

Падре Антоніо понуро похитав головою:

— Не від легковажності це, доне Альфонсо, а швидше од відчаю. Коли померла донья Луїза, донові Феліпе ще не виповнилося й п’ятнадцяти років, він був зовсім дитиною... та й зараз він ще хлопчисько — а на нього звалилося таке горе, яке нерідко надломлює й дорослих людей... Гм. Власне, так і сталося з його батьком. І от іронія долі: мати дона Феліпе померла при його пологах, а його дружина — при пологах його дитини. У цьому я вбачаю щось більше, ніж простий збіг обставин. Дон Феліпе теж так вважає, він певен, що на його дружину з їхньою ненародженою дитиною впала кара Божа за гріхи батька. Це постійно гнітить його, не дає йому спокою. А тут ще батьки доньї Луїзи... Я, звісно, розумію їхнє горе — вони втратили дочку. Та навіть у горі не слід забувати про співчуття, аморально завдавати болю іншим через те, що самому боляче. Пан герцоґ усе життя дивився на дона Феліпе як на вбивцю своєї дружини, а батько доньї Луїзи прямо звинуватив його в смерті дочки. На щастя, донові Феліпе вистачило мужності не зненавидіти у відповідь увесь світ. — Панотець сумно подивився на гостя. — І знаєте, доне Альфонсо, хоч я не схвалюю поведінку дона Феліпе, постійно намагаюся напоумити його, переконую, що час уже взятися за розум, але... Хай простить мене Господь, та я волію, щоб він і далі віддавався гріху розпусти, ніж пішов стопами свого батька.

Дон Альфонсо з розумінням кивнув:

— Так, я чув цю історію.

— Отож-то й воно. Пан герцоґ отруїв життя не лише собі, але й усім своїм близьким. Дон Феліпе постраждав найбільше, але й решті доводилося непереливки. Я не заперечую, що серед володарів земних мало знайдеться таких мудрих, справедливих та розважливих державних мужів, як герцоґ Аквітанський, проте в приватному житті він людина важка, часом нестерпна... Я, доне Альфонсо, лише рядовий священнослужитель. Може, це зухвало з мого боку — по-своєму тлумачити Священне Письмо, та все ж я схильний ставити заповідь Господню „Полюби ближнього свого” вище, аніж „Не перелюбствуй”. Ви можете не погодитися зі мною, але я переконаний, що коли вже перед доном Феліпе виникла така прикра необхідність вибирати між порушенням однієї з цих заповідей, то він, на відміну від свого батька, зробив не найгірший вибір.

— Я тієї ж думки, доне Антоніо, — сказав дон Альфонсо, і не тільки з ввічливості: міркування панотця вельми припали йому до смаку. — Розпуста, якщо вона не породжена однією лише збоченістю натури, не варта суворого осуду, бо це найприродніший і найрозповсюдженіший з людських пороків, а отже, ми маємо ставитися до неї з християнською поблажливістю й терпимістю, що їх навчав нас Господь наш Ісус.

Ледь помітна усмішка промайнула на обличчі панотця.

„Авжеж, — подумав він. — Чув я, що вам, монсеньйоре, не загрожує успадкувати прізвисько вашого царственого батька”.

— До речі, — знов озвався дон Альфонсо. — Якщо це не таємниця, де зараз дон Феліпе?

Падре Антоніо кволо всміхнувся:

— Та яка вже там таємниця! Ясно де... Де ж йому ще бути.

Гість невимушено розсміявся. Дивлячись на веселе та жваве обличчя дона Альфонсо, слухаючи його життєрадісний сміх, панотець нарешті всміхнувся по-справжньому, навіть зморшки на його обличчі трохи розгладилися. В усякому разі, подумав він, у відомому на всю Європу своєю суровою мораллю королівському домі Кастілії та Леону у Філіпа з’явився один доброзичливець, якщо не союзник. І не хто-небудь, а сам наступник престолу!

А в цей самий час до замку наближалася доволі дивна процесія. Попереду скаженим чвалом мчав кінь з вершником, на якому з одягу були лише штани, черевики та недбало напнута, причому навиворіт, сорочка. Кроків за сто — сто п’ятдесят позаду його переслідував гурт з дев’яти молодих людей, віком від дванадцяти до тридцяти років, у повному бойовому обладункові, якість якого, проте, залишала бажати кращого. Немилосердно острожачи коней, вони грізно розмахували зброєю й кидали навздогін утікачеві погрози та прокльони, а часом пускали йому вслід стріли, які, на щастя, не влучали в ціль.

Наближаючись до мосту, переслідуваний гукнув:

— Педро, це я! Відчини!

Коли підкови застукотіли по дубових дошках підйомного мосту, брама з гучним скрипом почала відчинятися. Покритий піною кінь чорною блискавкою промайнув повз старого воротаря, замалим не збивши його з ніг. Вершник, юнак років шістнадцяти, рвучко зупинив коня й негайно спішився.

— Опускай ґрати! — наказав він. — Хутко!

Та було вже запізно. Погоня увірвалася в двір, і старий Педро знову ледве встиг відсахнутися, щоб не потрапити під копита коней.

Тоді Філіп (а юнак у сорочці навиворіт був саме він) кинувся до найближчого вартового й вихопив з його піхв меч. Вартовий ніяк не відреаґував на вчинок свого пана і лише розгублено дивився на людей, що так нахабно увірвалися в замок правителя Кантабрії.

— Ну! — звернувся Філіп до своїх переслідувачів. — Хто перший? Тільки швидше вирішуйте, бо скоро мої люди зберуться.

Попередження було не зайве: щойно вартовий на вежі (хлопець метикуватіший, аніж його товариш, у якого Філіп запозичив меча) дав сигнал тривоги, увесь замок сповнився різноголосим гамором, тупотом ніг, бряжчанням сталі об сталь — воїни залоги та слуги поспіхом озброювалися.

— Мерзотнику! — гнівно вигукнув старший з непроханих гостей. — Розпуснику! Ти відповіси за все, байстрюче!

— Я чекаю, — спокійно промовив Філіп, дивлячись на ватажка з глибокою зневагою і презирством.

— Зараз, зараз, гидотна скотино! — гарчав той. — Час відплати настав, хтива тварюко. Ти ще гірко пошкодуєш про той день, коли вперше побачив Терезу. Сучий ти сину! Та я ж тебе...

— Сумніваюся, — незворушно відповів Філіп. — Боюсь, це вам доведеться пошкодувати про ту хвилину, коли вам спало на думку слідкувати за мною. А з вами, Дієґо до Сан-Хуан, — звернувся він безпосередньо до старшого, — буде окрема розмова. Якщо ви гадаєте, що я подарую вам ваші образливі слова, то дуже помиляєтесь. Ми з вами ще поговоримо про це — але в інший час і в іншому місці. А тепер забирайтеся геть, бо за хвилину я накажу варті роззброїти вас і добряче відлупцювати батогами.

— Ми ще подивимося, хто кого відлупцює, — огризнувся Дієґо де Сан-Хуан. Засліплений люттю, він зовсім не зважав на те, що на подвір’ї вже зібралося близько трьох десятків людей Філіпа, і ладен був кинутися в бій. Здавалося, от-от розпочнеться сутичка.

Аж це зненацька, у найкритичніший момент, пролунав владний голос:

— Хвилинку, панове! Вгамуйте свій запал. Що тут діється?

У світлі смолоскипів між супротивниками з’явився наш недавній знайомий, молодий вельможа. Схрестивши на грудях руки і гордовито відкинувши голову, він спрямував на Філіпових переслідувачів пронизливий погляд своїх темно-карих очей.

— Хай тобі чорт! — ще дужче розлютився Дієґо де Сан-Хуан. — А ти хто такий?

— Ви нечема, пане. Я Альфонсо Кастільський. Раджу взяти це до відома.

І поглядом, і поставою, і голосом він разюче відрізнявся від того дона Альфонсо, що допіру вів чемну, неспішну розмову з превелебним Антоніо.

Відповіддю на цю приголомшливу звістку було дев’ять майже одночасних стрибків з коней. Всі незвані гості поскидали капелюхи.

— Ваша високосте, — розгублено промимрив Дієґо де Сан-Хуан, чию нахабну самовпевненість мов корова язиком злизала в присутності старшого сина їхнього короля. — Ваша високосте, ми ж не знали...

— Вже знаєте. Хто ви такі?

— Я Дієґо де Сан-Хуан, а це мої брати — Хуан Антоніо де Сан-Хуан, Енріке де...

— Годі, цього достатньо. А тепер відповідайте: за яким таким правом ви вторглися до чужого замку? Тим більше, до замку свого сеньйора.

— Ваша високосте! Ми вимагаємо справедливості! — загорлав один з братів де Сан-Хуан. — Цей негідник знечестив наш дім, зганьбив нашу родину.

— Зганьбив, кажете? І як? — з усмішкою запитав наступник кастільського престолу, здогадуючись, утім, про що йдеться. — Розповідайте, що сталося, а я вирішуватиму, хто з вас правий, а хто винний. Врешті-решт, королівська влада для того й існує, щоб служити справедливості.

Дієґо де Сан-Хуан почав:

— Ми застали цього мерзотника...

— Е ні, стривайте, — урвав його звинувачувальну промову до Альфонсо. — Передусім, мерзотників тут немає... окрім вас, можливо, судячи з вашої поведінки. Якщо ви маєте на увазі свого сеньйора, дона Феліпе, то так і кажіть.

— Ваша високосте, — промовив присоромлений Дієґо. — Я вже давно підозрював, що цей... сеньйор дон Феліпе звів нашу сестру, а сьогодні ми вистежили його. Він був... був... — Старший брат запнувся.

— Де він був, по ньому видно. — Тон кастільського принца залишався суворим, а проте відчувалося, що його розважає комізм ситуації. — І що ж ви вимагаєте?

— Покарати безчесного розпусника, от що! — втрутився дванадцятирічний хлопчисько, найменший з братів.

— Он як? — Дон Альфонсо уважно поглянув на Філіпа.

„Гай, який красень! — подумав він. — Не диво, що дівчата сохнуть за ним”.

Філіп дивився йому просто в очі — сміливо і навіть трохи зухвало.

„Якщо мені вдасться заманити його в Толедо, багато наших дам до самої могили згадуватимуть мене добрим словом, — вирішив дон Альфонсо; вочевидь, він непогано знав столичних дам. — Гм... А от від їхніх чоловіків подяки я не діждуся”.

— Отже, ви стверджуєте, — він знову повернувся до братів, — що дон Феліпе знечестив вашу сестру.

— Так, — відповів йому хор в дев’ять горлянок.

— І наш дім, — додав Дієґо.

— Про дім зараз не йдеться. Розберімося спершу з сестрою. Чи скаржилась вона вам на дона Феліпе?

Дієґо де Сан-Хуан здивовано вирячив очі.

— Що-що? — пробелькотів він.

— Чи скаржилась вона, повторюю, що дон Феліпе наглумився над нею?

Брати були вкрай спантеличені таким трактуванням їхнього звинувачення.

— Ні, ваша високосте, не скаржилася, — першим оговтався Дієґо. — Ви нас хибно зрозуміли. Він не глумився над нею... Цебто насправді він наглумився, але він не...

— Так що ж він, зрештою, зробив?

— Він... е-е... сестра сама... е-е...

— Ну!

— Тереза... то, значить, наша сестра... вона добровільно... е-е...

— Годі мекати! — гримнув дон Альфонсо, ледве стримуючись, щоб не зареготати. — Ви хочете сказати, що вона з власної волі спала з ним?

— Так, ваша високосте. Але...

— Тоді я нічого не розумію, панове. — Дон Альфонсо скорчив кумедну гримасу, що мала означати безмежний подив. — Які можуть бути претензії до дона Феліпе? Він поводився як справжній кабальєро, що за будь-яких обставин мусить догоджати дамі, виконувати кожну її забаганку.

Дієґо голосно застогнав, збагнувши нарешті, що ні про яке правосуддя мови бути не може. Королівська Феміда повернулася до нього спиною, а його родина, окрім усього іншого, стала об’єктом уїдливих жартів з боку першого принца Кастілії.

— Таж він спокусив її! — вигукнув найменший де Сан-Хуан, якому ще було невтямки, що над ним глузують. — Він знечестив нашу сестру, наївну, недосвідчену, довірливу...

— Гаразд, — як від настирливої мухи, відмахнувся від нього дон Альфонсо. — Я особисто займуся цим спокусником, — він кивнув убік Філіпа. — А ви їдьте розбирайтеся з сестрою. Схоже, на неї чекають не дуже приємні хвилини.

— Але...

— Ніяких „але”! Прошу звільнити замок, панове. Я вже сказав вам, що сам розберуся з доном Феліпе. Ви чимось невдоволені?

Певно ж, брати були невдоволені. Проте суперечити синові свого короля вони не наважувалися і лише кидали на Філіпа злостиві погляди.

Коли вони, підштовхувані списами вартових, забралися геть, і замкова брама за ними зачинилася, дон Альфонсо, весело всміхаючись, підійшов до Філіпа.

— Радий нашому знайомству, доне Феліпе, — сказав він.

Філіп з гідністю вклонився:

— Я весь до ваших послуг, доне Альфонсо. Матиму за честь, якщо ви погодитеся скористатись моєю скромною гостинністю.

— Мабуть, я так і вчиню, — з серйозною міною промовив кастільський принц, але очі його продовжували сміятися.

До них наблизився падре Антоніо. Він йшов повільно, з деяким зусиллям переставляючи ноги і шкандибаючи дужче, ніж звичайно, а ліву руку притискав до грудей і важко дихав від хвилювання, проте його обличчя виказувало глибоке полегшення.

— Хай благословить Бог вашу високість, — сказав він. — Якби не ви, ці дикуни затіяли б бійню. Саме Провидіння привело вас до нашого дому.

— Ну, якщо ви маєте мого батька за Провидіння, то так воно і є, — усміхнувся дон Альфонсо. — До речі, як раз перед появою цих блазнів нас запросили до столу. Сподіваюся, їжа ще не охолола.

Вечеря минула майже без розмов. Лише після того, як подали десерт, дон Альфонсо, попиваючи невеликими ковтками вино, хитрувато примружився і сказав, звертаючись до Філіпа:

— Бачу, ви весело проводите свій час. І часто ви потрапляєте в такі халепи?

Філіп зашарівся, мов дівчина.

— Та ні, — відповів він. — Це вперше.

— І, либонь, тільки тому, що такі бовдури, як брати де Сан-Хуан, велика рідкість у цих Богом забутих краях. Якщо не помиляюся, скоро виповниться рік, як ви перебралися сюди з Сантандера. Вам тут ще не набридло?

Філіп спохмурнів і промовчав.

Тоді дон Альфонсо спробував підступитися до нього з іншого боку:

— І взагалі, я не розумію, як вам вдається керувати ґрафством з цієї глушини.

— А проте вдається, — трохи пожвавішав Філіп. — І вельми успішно. Нині справи в Кантабрії йдуть як ніколи добре. Можете самі переконатися. — Він повернувся до панотця, що мовчки слухав їхню розмову: — Доне Антоніо, який загальний прибуток ми отримали від ґрафства минулого року. Хоча б приблизно. І в скудо^*, будь ласка.

* Ґалльський скудо — велика срібна монета, рівна за номіналом дванадцяти сольдо або двадцяти чотирьом динарам.

— Тридцять три тисячі вісімсот п’ятдесят один скудо і дев’ять сольдо, — відповів падре. — Передучора я переглядав звіти, тому пам’ятаю достеменно.

На обличчі дона Альфонсо з’явився вираз щирого подиву.

— Тридцять три тисячі скудо? — перепитав він. — Та цього бути не може! Мої особисті володіння, а вони майже вдвоє більші за Кантабрію, навіть у найкращі роки не давали такого прибутку. Щоправда, Астурія не самостійне ґрафство, як ваше, а лише удільне, і певна частина загального доходу вилучається королівською фіскальною службою, обминаючи мою скарбницю, але...

— Але саме такий мій прибуток за минулий рік, — самовдоволено прокоментував Філіп і знову звернувся до падре: — А бенефіції^*?

* Бенефіції — від лат. „beneficium” — прихильність; відрахування з церковної скарбниці на користь світського володаря.

— Бенефіції від єпископства Сантандерського, надані вашому прадідові, дону Естебану Кантабрійському, папою Іоаном XXIV у році 1398-ому, торік склали майже півтори тисячі скудо.

— Дякую. Тепер, яка частина цієї суми була витрачена на утримання замків, війська, чиновників та слуг, спорядження кораблів, розширення господарства... ну й на все інше?

— Жодного динару, монсеньйоре.

— Як це?

— Ви забули, що ще з позаминулого року в вашій скарбниці лишилося невитраченими понад п’ятнадцять тисяч скудо. З них сім я дав під проценти євреям Шимонові з Мадріда та Іцхакові з Більбао, а решта вісім тисяч пішли на сплату податків до королівської скарбниці і на поточні витрати. Два тижні тому надійшов перший внесок від згаданих мною лихварів. Ось на ці гроші ми зараз живемо.

— Таким чином, — промовив Філіп, з усмішкою дивлячись на дона Альфонсо, — активне сальдо моєї скарбниці перевищує тридцять п’ять тисяч скудо — ціла гора золота, яка лежить у моїх скринях у повній недоторканості... Е, ні, панотець хитає головою. Мабуть, знайшов ще кількох євреїв, щоб дати їм позику під грабіжницькі проценти... Ні?.. Авжеж, згадав — прянощі. За підрахунками дона Антоніо, ці вкладення за два роки дадуть щонайменше півтораста тисяч чистого прибутку. Щоправда, це досить ризиковано, південний морський шлях до Індії ще мало досліджений і на ньому, без сумніву, чигає багато небезпек, але в моєму розпорядженні є нові, добротні кораблі з досвідченими екіпажами й капітанами, що знають свою справу. Все-таки заманливо вкласти п’ятнадцять тисяч з тим, щоб за два роки отримати вдесятеро більше — і це за найскромнішими розрахунками. По-моєму, ризик цілком виправданий... Гм, я сказав щось смішне, доне Альфонсо?

Кастільський принц справді нишком посміхався, і це не пройшло повз Філіпову увагу.

— Перепрошую, — ніяково промовив дон Альфонсо. — Я просто подумав, що ви дуже спритно перевели нашу розмови зі своєї персони на господарські справи. Знаєте, дон Феліпе... До речі, мені здається, що ми занадто церемонні. Дев’ять років не така вже значна різниця у віці, аби завадити нам називати один одного кузенами.

Філіп усміхнувся йому у відповідь:

— Цілком згоден з вами, кузене. Зрештою, ми троюрідні брати. А як стверджує мій друг, ґраф Капсірський, троюрідні брати — все одно що рідні.

— Отже, домовилися, — задоволено промовив дон Альфонсо. — Відтепер ми просто кузени, без усіляких там „сеньйорів” та „донів”. Далі, мій любий кузене Аквітанський, я просив би вас не вдавати, ніби ви не здогадуєтеся про справжню мету моїх відвідин. Мій батько вже тричі писав вам особисто, запрошуючи вас до Толедо. На першого листа ви відповіли, що ваша дружина чекає дитину, і ви збираєтеся приїхати після пологів. Наступні два запрошення ви відверто проіґнорували, посилаючись на буцімто поганий стан здоров’я. Не скажу, що це було чемно з вашого боку, тим більше що на той час у Толедо вже стало відомо про ваші походеньки.

Філіп збентежено потупився і нічого не відповів. А дон Альфонсо по короткій паузі продовжив:

— Їдучи до вас, я отримав від батька наказ будь-що витягти вас звідси й привезти з собою. Між іншим, превелебний Антоніо також вважає, що вам слід змінити обстановку.

Філіп спохмурнів.

— Далебі, кузене, я вельми зворушений такою турботою про мене з боку вашого царственого отця. Проте...

— Ніяких заперечень я не приймаю, — категорично оголосив дон Альфонсо. — Я не дозволю вам стати злочинцем.

— Злочинцем? — здивовано перепитав Філіп.

— Авжеж! У вашому віці, при вашому положенні, з вашим багатством скніти тут, у глушині, розважаючись із затурканими провінційними панночками, це справжнісінький злочин! Ви відхилили пропозицію короля Робера поселитися в Тулузі, де ваше місце як першого принца Ґаллії; що ж, я розумію, у вас були на це вагомі підстави, ви не хотіли ставити свого дядька в незручне становище, погіршуючи його відносини з вашим батьком. Проте у вас нема жодної підстави відмовлятися від переїзду в Толедо — адже ви ще й ґраф Кантабрійський, ґранд Кастілії, а отже, ви зобов’язані разом з іншими вельможами брати участь в управлінні всією нашою державою... Словом, — підсумував кастільський принц, — батько наказав мені без вас не повертатися. І я виконаю його наказ, хочете ви цього чи ні. Можете мені повірити, я вмію умовляти.

Дон Альфонсо справді вмів умовляти, і за тиждень після цієї розмови шістнадцятирічний Філіп Аквітанський, ґраф Кантабрії та Андорри, найменший син герцоґа й онук ґалльського короля, відбув разом зі своїм кастільським кузеном на південь — до столиці об’єднаного королівства Кастілії та Леону, Толедо.

Юнак, якому згодом судилося золотими літерами вписати своє ім’я на скрижалях історії, перегорнув наступну сторінку своєї бурхливої біоґрафії.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 1