Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 12

 

Розділ XII

Шлюб — справа державна

Вони стояли перед першим з шеренги портретів, що висіли на стіні один за одним, розділені широкими вікнами, крізь які просторий герцоґів кабінет щедрими потоками заливало денне світло. Це приміщення герцоґ рідко використовував за його прямим призначенням; всіма поточними справами він звичайно займався в іншому, скромнішому й затишнішому кабінеті, а тут улаштовував наради з міністрами, давав малі аудієнції і час від часу збирав найближчих родичів, щоб спільно обговорити деякі сімейні проблеми.

Цього разу в кабінеті було лише двоє людей — Філіп та його батько.

— Сину мій, — промовив герцоґ, помахом руки вказуючи на портрети. — Ряд цей можна продовжити в минуле на багато-багато облич, проте не годиться нам вдаватися в надмірну пиху, розміщуючи тут зображення всіх наших найясніших предків. Досить і одного короля — засновника чоловічої лінії, аби збагнути всю глибину родоводу нашого, що сягає своїм корінням сивої давнини, тих часів, коли світ ще не був осяяний світлом Нового Заповіту, коли Господь Ісус ще не прийшов на землю, щоб своєю мученицькою смертю спокутувати людські гріхи...

— Ти, певна річ, знаєш, що це Корнелій П’ятий, король Італії, імператор Римський, — після короткої паузи продовжив герцоґ, дивлячись на перший портрет. — Поганенький він був государ, надміру запальна та легковажна людина. Товстун, ласун, сластолюбець, з дитячих літ він загрузнув у насолодах столу та ліжка. Єдине, що він умів робити, то це дітей, і слід віддати йому належне, у цій царині він не мав собі рівних як серед християн, так і серед мавританських, сарацинських та турецьких вельмож... Ну, хіба що біблійний цар Соломон наплодив більше синів та дочок — але це було дуже давно, та й не виключено, що Священне Писання трохи прибріхує... Гм, хай простить мене Господь, якщо я богохульствую... Так от, — герцоґ перейшов до наступного портрета, — син Корнелія, Карл, був десь у четвертому десятку його байстрюків. Він з’явився на світ унаслідок поїздки герцоґині Аквітанської до Рима погостювати у свого кузена, імператора, тим часом як її чоловік, герцоґ Карл Другий, воював у Палестині за звільнення Гробу Господнього і звідки, на своє щастя, не повернувся, загинув у бою з сарацинами. За дивним збігом обставин, це сталося наступного дня після того, як герцоґ отримав листа від свого меншого брата, в якому повідомлялося, що на тринадцятому місяці його відсутності герцоґиня народила йому сина-спадкоємця... Гм, свого часу дехто вбачав між двома цими подіями безпосередній зв’язок... Менший брат небіжчика, герцоґ Людовік Третій, на біду своїх нащадків, був дуже делікатний і нерішучий. Він не став роздмухувати скандал і не вимагав від короля та Сенату визнання Карла незаконнонародженим. Його цілком задовольнило те, що герцоґиня-вдова від імені свого сина відмовилася від будь-яких претензій на герцоґську корону. Через шістдесят сім років цим скористався Філіп, син Карла, і відразу після смерті герцоґа Людовіка Четвертого заявив про свої права на спадок. Цікавий, до речі, юридичний казус: він зовсім не заперечував, що його батько — позашлюбний син імператора Корнелія, а проте той був народжений у законному шлюбі ще за життя герцоґа Карла Другого — і протилежне не доведене. Звісно ж, спадкоємці Людовіка Четвертого негайно порушили справу про визнання незаконнонародженості покійного маркґрафа Карла, одначе наш предок, Філіп Войовник, також не сидів склавши руки. Ґалльський Сенат обмежився в своєму остаточному рішенні кількома обтічними фразами, що нікого ні до чого не зобов’язували, король Арман Другий звернувся до обох конфліктуючих сторін з проханням утриматися від кровопролиття, а Сенат Аквітанії з розкритими обіймами зустрів свого нового герцоґа — Філіпа Першого... Гадаю, високоповажні сенатори, що радо вітали нашого предка Войовника, не були б такі одностайні, якби могли передбачити майбутнє і знали, яким — скажемо відверто — негідником буде їхній наступний герцоґ, Карл Третій...

Батько продовжував розповідь, переходячи від одного портрета до іншого. Майже все, що він говорив, Філіп неодноразово чув від інших оповідачів, та навіть раніше відоме тепер бачилося йому в новому світлі — адже він також має зайняти своє місце в цій шерензі правителів.

— Твій дід Робер, вірний слуга престолу Святого Петра, — вимовляючи ці слова, герцоґ скептично посміхнувся, і його посмішка не пройшла повз Філіпову увагу. — Вогнем та мечем викорінював він катарську єресь* в Араґоні. Укупі з Інморте він звитяжно боровся проти тогочасного реґента Араґону Корнелія Юлія*, що вступився за катарів... Інморте, — повторив герцоґ з ненавистю та огидою в голосі. — Ім’я-то яке*! За тридцять років свого перебування на посаді ґросмейстера єзуїтів він перетворив орден на пекельне кодло. Раніше, на початку цього, наприкінці минулого сторіччя, рицарі Серця Ісусового були істинними рицарями віри Христової. Разом з Кастілією та Араґоном вони мужньо боролися проти маврів, своїми власними силами звільнили від невірних крайній південний захід Іспанії від Олісіпо* до мису Сан-Вісенте — не заперечую, їх орденові заслужено дісталися ці землі під Лузітанську область. Та з приходом до влади Інморте Лузітанія* стала такою ж виразкою на тілі Іспанії, як і Ґранадський емірат. Орден єзуїтів перетворився на всюдисущу теократичну державу. У всіх трьох областях ордену встановлені драконівські порядки, введене поголовне рабство для всіх плебеїв та нехристиян; причому рабство не в нашому розумінні цього слова, а рабство в тій формі, в якій воно існувало в найпохмуріші періоди історії Римської Імперії та за єгипетських фараонів. Я неодноразово казав батькові, що катарська єресь для Інморте лише привід для вторгнення в Араґон, та він не захотів прислухатися до моїх слів. Певна річ, якби його задум здійснився, ми б отримали у своє володіння ґрафства Садаба, Хака, Леріда і Тарраґона — проте тоді на решті території Араґону утворилася б Араґонська область ордену Серця Ісусового. Сподіваюся, ти розумієш, які б наслідки це мало для нас?.. Можеш не відповідати, я бачу, що розумієш. А от твій дід не розумів цього, він був засліплений реліґійним фанатизмом, чистота віри була для нього понад усе. Він забув, що найперший обов’язок кожного правителя — дбати про благо своєї держави, про добробут людей, що мешкають на підвладних йому землях. І ніщо не повинно відволікати нас від виконання цієї високої місії, покладеної на нас самим Богом, чиїм ім’ям ми так часто прикриваємося, коли чинимо щось лихе і недобре. — Герцоґ говорив жорстко, слова злітали з його вуст, як вирок, що його він виносив своєму батькові. — Як на мене, то нехай наші церковні діячі улагоджують всі свої суперечки на теолоґічних семінарах та диспутах і не вдаються до військової сили, бо зброя — кепський арґумент, в бою перемагає не той, хто правий, а той, хто сильніший. Ще три сторіччя тому церква переслідувала всіх, хто стверджував, що земля має форму кулі, тоді це було оголошене єрессю; а тепер це вважається незаперечним фактом, хоч досі нікому ще не вдавалося досягти Індії західним шляхом. А згідно з буллою папи Іоана XXIV це взагалі неможливо: Господь, бачте, навмисно створив Океан таким неосяжним, що його неможливо переплисти, аби люди, бува, не сплутали сторони світу, щоб східні землі завжди були на сході, південні — на півдні, північні — на півночі, а західні — на заході... — Герцоґ скептично всміхнувся. — Ну, а коли ці самі люди врешті знайдуть спосіб переплисти Океан — тоді що? Церкві знову доведеться переглянути свої доктрини, визнати, що її колишні пастирі явно поквапилися необґрунтованими висновками, — а це не додасть їй авторитету. От що я скажу тобі, Філіпе: якщо не знаєш, на чиєму боці правда, спершу знайди її і лише тоді втручайся. А як не знайдеш, то зоставайся якомога нейтральнішим, у жоднім разі не офіруй своїми принципами, бо нарівні з необачністю, безпринципність — непростима вада для государя. Мій батько, може, й був певен правоти папи Інокентія, але я — ні. І взагалі, нам, світським володарям, краще не втручатися в церковні справи, бо за великим рахунком у кожного нового понтифіка своя, нова, особлива правда. Так було і з катарами. Інокентій П’ятий відлучив їх гамузом від церкви і нацькував на них Інморте та мого батька. Інокентій же Шостий просто передав справу на розгляд конґреґації священної канцелярії, ватажки катарів визнали помилковість деяких своїх тез, відреклися від помилок, а в іншому виявилося, що їхнє вчення цілком узгоджується з католицькими доґмами. Мало того, тепер і східні християни ніякі не єретики і не віровідступники! Всі ми, на думку папи Павла Сьомого, діти однієї Вселенської Церкви і віримо в одного Бога, причому віримо однаково правильно, тільки славимо Його трохи по-різному — та це, як стверджує найсвятіший отець, невелика біда... А втім, — додав герцоґ, — така правда мені більше до вподоби, ніж та, колишня, коли з усіх амвонів піддавали анафемі грецького патріарха разом з його паствою...


* Лузітанія — південна Портуґалія.

* Олісіпо — теперішній Лісабон.

* Щодо походження імені Інморте в істориків і ґенеалоґів немає спільної думки. Та хоч там як, „inmorte” ґалльською означає „безсмертний”.

* Корнелій Юлій Римський (1372 — 1442) — син імператора Авґуста X, другий чоловік Хуани I, королеви Араґону (1367 — 1416); після смерті старшого сина, Хуана II (1419 р.), і до повноліття молодшого, Хайме III (1430 р.), був реґентом королівства.

* Катарська єресь (від грецьк. katharos — чистий) — середньовічне єретичне вчення в Західній Європі. Катари вважали матеріальний світ породженням диявола, засуджували все земне, закликали до аскетизму, викривали католицьке духовенство.


Свій портрет батько прокоментував так:

— Ось коли ти розповідатимеш своєму синові про його предків, тоді й скажеш йому, щó я зробив доброго в житті, а в чому припустився помилок.

Відтак герцоґ перейшов до останнього портрета.

— А це твоя мати Ізабелла, — тужливо промовив він.

Вже вкотре Філіп пильно вдивився в округле дитяче личко з невиразними, подекуди неправильними рисами. Його мати... Це слово викликало в Філіповій уяві образ іншої жінки, Амелії Аквітанської, яку він називав своєю мамою. А коли її не стало, він відчув себе круглим сиротою, так горював за нею, так тужив... Саме тоді він втратив свою матір, свою справжню матір.

Як завжди на згадку про матінку Амелію, Філіп засумував, а на очі йому навернулися сльози. Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності і знову зосередив увагу на портреті. Яка ж вона була в житті — жінка, що народила його? Батько нестямно кохав її, поводився, кажуть, як правдивий шаленець. Заради неї він ладен був розпалити міжусобицю в королівстві, зненавидів рідного сина за її смерть, двадцять років розтратив даремно, живучи одними лише спогадами про неї. В усіх без винятку баладах про Філіпових батьків неодмінно оспівується дивовижна краса юної ґалльської принцеси, та й старі дворяни одностайно стверджували, що герцоґиня Ізабелла була блискуча красуня. А от на портреті вона здається сущим сірим мишеням. І не лише на цьому портреті, а й на трьох інших — у батьковій спальні, у столовій і в церемоніальному залі — вона така ж сама, анітрохи не краща.

То, може, припустив Філіп, його мати була відзначалася тією особливою вродою, для якої художники ще не винайшли відповідних мистецьких засобів, щоб бодай у загальних рисах передати її мазками фарби на полотнищі. Він вже стикався зі схожою ситуацією. Якось, майже чотири роки тому, дон Фернандо намірився був надіслати імператорові в подарунок портрет Бланки, проте нічого путнього з того задуму не вийшло — всі портрети були забраковані на сімейній нараді як дуже невдалі, зовсім не схожі на ориґінал. Деякі майстри пояснювали свою невдачу тим, що Бланка страх яка непосидюща, інші нарікали, що її обличчя надто вже рухливе і неможливо вловити його сталих рис, а знаменитий маестро Ґалеацці навіть наважився заявити королю, що з погляду художника його старша дочка негарна. Філіп був обурений цією заявою не менше, ніж дон Фернандо. Вже тоді він перебував під владою Бланчиних чар, дедалі більше переконуючись, що вона — найчарівніша дівчина в усьому світі, і заява маестро здалася йому блюзнірською. Тоді він узяв слово й зопалу звинуватив найвидатнішого художника сучасності в бездарності, а все сучасне образотворче мистецтво — в неспроможності...

Філіп дивився на портрет матері, а думав про Бланку. Він не міг зрозуміти, чому вона відмовилася стати його дружиною, чому відкинула план, запропонований падре Антоніо. Якийсь час Філіп намагався втішити себе тим, що Бланка просто не наважилася піти проти батькової волі, та цей арґумент не витримував жодної критики. Вона не належала до тих дівчат, що беззаперечно скоряються чужій волі, хай навіть волі батьків. Аби ж то в неї не було ніякого виходу — проте вихід був! Бланка знала, що Філіп хоче одружитися з нею, знала, що він просив у короля її руки і звертався до Святого Престолу за дозволом на їхній шлюб. Також вона знала, що батько віддає її за ґрафа Біскайського аж ніяк не з державних міркувань. Падре Антоніо розповів їй усе, чітко змалював ситуацію і запропонував блискучий план, який напевно мусив спрацювати. Але вона відмовилася!

Цього Філіп подарувати їй не міг. Він розцінював це, як зраду з її боку. Які б не були причини її нелоґічного вчинку, одне було безперечно: вона віддала перевагу ґрафові Біскайському...

„Ну, чому? — вже вкотре подумки запитав Філіп. — Чому ти так учинила?..”

— Гаразд, — нарешті обізвався герцоґ, порушуючи тягучу мовчанку. — Ми віддали данину минулому, тепер час поговорити про майбутнє. Присядьмо, Філіпе.

Чи влаштував батько так з певним наміром, чи, може, це вийшло ненавмисно, проте, сівши в запропоноване крісло, Філіп майже фізично відчув на собі погляд свого предка та тезки, маркґрафа Войовника. Славний пращур суворо дивився з портрета на нащадка і, здавалося, зазирав йому вглиб душі, вгадуючи найпотаємніші його думки...

Герцоґ улаштувався в кріслі навпроти Філіпа, поклав лікті на поруччя і сплів перед собою пальці рук.

— Сподіваюся, сину, ти вже здогадався, про що буде мова? — А після ствердного кивка Філіпа продовжив: — Отож я не вбачаю потреби у вступному слові чи то в напучуванні. За два тижні тобі виповниться двадцять один рік, ти вже доросла людина, ти князь, суверенний государ, і в твоєму віці, при твоєму високому положенні, зовсім не годиться бути неодруженим.

Зі свого власного гіркого досвіду герцоґ знав, як часом буває боляче чути слово „вдівець”, тим-то й сказав „неодруженим”. Філіп це зрозумів і поглядом подякував йому за делікатність.

— Я цілком згоден з вами, батьку. Щиро кажучи, я навіть здивований, що ви так довго зволікали з цією розмовою.

— Коли я дізнався, — пояснив герцоґ, — що наступного дня після повернення ти надіслав до Кастілії гінця з офіційним листом, то вирішив трохи зачекати. Про зміст цього листа я достеменно не знаю, але припускаю, що ти просив у короля руки принцеси Елеонори.

— Ага, он воно як... — промурмотів Філіп, червоніючи. — Зрозуміло...

Він замовк і збентежено опустив очі. Він не знав, що й відповісти. Брехати не хотів, а сказати правду... Йому було соромно, він був страшенно злий на себе — і не лише на себе. Прагнучи помститися королю, він усіляко відтягував своє одруження з Норою, а коли врешті наважився, то спіймав облизня — і не від кого іншого, як від свого друга Альфонсо...

— Ти вже даруй, синку, — перервав його похмурі роздуми герцоґ. — Я розумію, що не можу розраховувати на твою цілковиту відвертість. Це з моєї вини в наших стосунках немає взаємодовіри й порозуміння, притаманних більшості благополучних сімей. Я обіцяю докласти всіх зусиль, щоб наблизити день, коли ти, забувши про всі образи, а не лише простивши їх, побачиш у мені свого батька, щирого друга й соратника, а не просто людину, що породила тебе, від кого ти успадкував своє ім’я та становище. Цей день, якщо він коли-небудь настане, буде найщасливішим днем мого життя. Я терпляче чекатиму його, а поки... Поки розкажи мені те, що вважаєш за потрібне.

Філіп тихо зітхнув і, потупившись, промовив:

— Власне, тут і розказувати нічого. Якщо відкинути сентименти і говорити лише по суті, то впродовж останніх кількох місяців я втратив двох наречених — спершу Бланку, а потім Нору.

— Ага... І за кого ж виходить моя менша кастільська небога?

— За колишнього жениха старшої.

— За імператора? Отже, він добився розлучення?

— Так, це найсвіжіші новини. Незабаром найсвятіший отець має розірвати шлюб Авґуста Юлія з Ізабеллою Французькою. Чи вже розірвав.

— Ясно... — Зо хвилю герцоґ помовчав, відтак знову заговорив: — А шкода. Дуже шкода. Я покладав великі надії на шлюбний союз з Кастілією. Ще в отроцтві ти виказав непомірні владні амбіції, а з роками, як я підозрюю, вони лише посилилися. У цьому відношенні ти не схожий на мене. Ґасконню, Каталонією та Балеарами ти явно не вдовольнишся, і я не помилюся, припустивши, що ти зазіхаєш на корону свого дядька Робера Третього. Я від цього не в захваті, проте не стану відраджувати тебе. Для себе ти вже все вирішив, ти впертий, честолюбний, амбіційний, і ніщо не в змозі змінити твого рішення. Зрештою, можливо, ти маєш слушність: Тулузці надто слабкі, щоб їхній рід і надалі правил Ґаллією.

— Я переконаний у своїй правоті, батьку. Для такої великої країни потрібна сильна королівська влада, в іншому разі Ґаллія рано чи пізно розпадеться на кілька великих і десяток дрібних держав. Вже зараз її лише умовно сприймають як єдине ціле, а далі буде ще гірше, особливо, якщо королева Марія все-таки народить дитину. Поки я залишаюся спадкоємцем престолу, поки живий Арман Ґотійський, поки Людовік Прованський перебуває під королівською опікою, становище Робера Третього більш-менш міцне. Але це — хистка рівновага, вона може порушитися будь-якої миті. Менше ніж за рік ґраф Прованський стане повнолітнім, маркіз Арман вже старий і навряд чи довго протягне, а його онук, що корчить з себе мандрівного рицаря... — Філіп похитав головою на знак засудження способу життя, що його веде спадкоємець могутнього дона Армана, маркіза Ґотії, ґрафа Періґору та Руерґу. — Я познайомився з віконтом Ґотійським в Андалусії, де він приєднався до нашої армії на чолі свого загону найманців.

— І яке враження він на тебе справив?

— Вельми суперечливе. Він загадкова людина, суща сіра конячка, і його поведінка вкрай непередбачувана. Чи буде він, як його дід, твердим прихильником збереження на престолі тулузької династії, чи, може, підтримає мене, а чи перекинеться в стан провансців — це питання з питань. Щодо савойців, то з ними все зрозуміло. Вони або візьмуть бік найсильнішого, або — коли побачать, що назріває ґрандіозна міжусобиця, — швиденько вийдуть зі складу Ґаллії і попросяться під руку ґерманського імператора.

Герцоґ кивнув, погоджуючись з міркуваннями сина.

— За таких обставин у нас є два варіанти можливих дій. Перший, який обрав би я: незалежно від того, матиме король дітей чи ні, надати безумовну підтримку нині правлячому роду...

— Цей шлях для мене неприйнятний, — рішуче промовив Філіп.

— Я так і думав. — Герцоґ важко зітхнув і продовжив: — Наш рід могутній, він наймогутніший серед усіх ґалльських родів, проте нам буде не до снаги протистояти можливій спілці Провансу, Савойї та Ланґедоку. Отже, нам потрібні могутні союзники, щоб за своєю силою ми могли зрівнятися з об’єднаною міццю цієї трійці.

— І тоді рівновага миттю порушиться на нашу користь, — зауважив Філіп. — Я певен, що в цьому разі герцоґ Савойський і частина ланґедокських ґрафів перекинуться на наш бік.

— Поза будь-яким сумнівом, так воно й буде. Герцоґ Савойї, як мені відомо, не в захваті від людських якостей молодого ґрафа Прованського, і я розглядаю їх союз лише гіпотетично, як найнесприятливіший для нас варіант. Далі, віконт Ґотійський. Він та герцоґ Савойський — дві ключові фіґури у прийдешній грі, і від їх позиції залежатиме результат усієї партії. А їх позиція, у свою чергу, залежатиме від нас, зокрема від того, як вдало ти вибереш собі дружину — майбутню королеву Ґаллії. Для цієї ролі якнайкраще годилися обидві кастільські принцеси, особливо старша, Бланка, — адже вона ще й ґрафиня Нарбоннська. На жаль, не склалося... А вісім років тому король Араґону зробив мені дуже привабливу пропозицію. Таку привабливу, що з мого боку було справжньою дурістю відхилити її. Навіть не дурістю, а чистісіньким самодурством... Втім, годі про це! Хто давнє пом’яне, той лиха не мине.

Філіпові дуже хотілося знати, чому батько так журиться через те, що колись відмовився назвати старшу дочку Хайме III своєю невісткою. Проте він бачив, що зараз герцоґ не схильний вдаватися в деталі, а тому стримав свою цікавість, відклавши з’ясування цього питання до кращих часів.

— Що було, те спливло, батьку. Коли вже на те пішло, я теж не безгрішний. Мій перший шлюб не можна назвати вдалим, і ваші докори того пам’ятного дня були образливі за формою, але справедливі по суті. Тоді я був нестямно закоханий і вчинив як звичайна людина, а не як державний муж, не замислюючись над наслідками свого вчинку. Друзі намагалися напоумити мене, навіть Ернан, і той мусив визнати... — Філіп не закінчив свою думку і махнув рукою, ніби відганяючи від себе сумні спогади та важкі думи. — Але зараз, — твердо продовжував він, — я вирішив обрати собі дружину, виходячи суто з державних міркувань, керуючись інтересами всього нашого роду.

— Ось виходячи з таких міркувань, — з готовністю відгукнувся герцоґ, — я пропоную на твій розгляд два варіанти: або шлюбний та політичний союз з могутньою європейською державою, або шлюб з багатою спадкоємицею, який дозволить нашому родові стати не просто найвпливовішим, а й домінуючим у всій Ґаллії.

— Багата спадкоємиця, це Марґарита Наваррська? — здогадався Філіп.

— Так, вона, — ствердив герцоґ. — Дочка Александра Десятого.

— Гм... Кажуть, дика штучка.

— І дуже вигідна для нас партія. З усіх поглядів вигідна. Проте...

— Проте, — жваво підхопив Філіп, — з доброчесністю Марґарити... як би це сказати попристойніше?.. словом, не все гаразд.

— Ти також не чернець, сину мій, — з добродушною усмішкою парирував герцоґ. — Гадаю, що спадок — ціле королівство, хоч і невелике, — дає нам вагомі підстави для поблажливості. Наразі мене турбує не сумнівна цнота наваррської принцеси, а деякі інші особливості її характеру.

— А саме?

— Те, що ти сказав. Вона дика штучка.

Філіп самовпевнено осміхнувся:

— Ну, це вже мій клопіт. Я їй швидко кігті обламаю.

Герцоґ похитав головою:

— Не так все просто, Філіпе. Щоб обламати їй кігті, як ти висловлюєшся, слід щонайперше одружитися з нею. А з цим якраз і може виникнути заминка.

— Так, справді, — мовив Філіп, куйовдячи своє золотаве волосся. — Кажуть, що Марґарита й думати не хоче ні про яке заміжжя, а королю бракує рішучості своєю волею примусити її до одруження.

— Отож-то й воно. Відколи помер принц Рікард і Марґарита стала наступницею престолу, дон Александр майже щомісяця отримує дуже заманливі пропозиції — і всі їх відхиляє. Попервах він чинив так з власної ініціативи, мовляв, його дочка ще мала, нехай підросте трохи, а потім вже затялася сама Марґарита: не хочу, каже, заміж, і квит — видно, ще не нагулялася досхочу. Щоразу, коли батько заводить з нею розмову про її можливе одруження, вона влаштовує йому бурхливі сцени — то з криками та лайкою, то зі сльозами — в залежності від настрою. Коли ж король пробує наполягти на своєму, Марґарита геть скаженіє, влаштовує істерику і вчиняє справжній погром, трощачи все, що підвертається їй під руку.

— Оце так-так! Я чув, що за вдачею Марґарита не янгол, проте не думав, що вона суща фурія.

— Можеш не сумніватися, фурія ще та. Зокрема тому король і мріє чимшвидше віддати її заміж, сподіваючись, що тоді вона вгамується. — Герцоґ скептично усміхнувся. — Блаженний, хто вірує. Особисто я вважаю, що цьому вже нічим не зарадиш. Марґарита вдалася в свою матір не лише вродою, а й характером — така ж невгамовна і сварлива, примхлива та норовиста, без скандалів просто жити не може, як риба без води. Взяти хоча б останній її вибрик.

— Який?

— Ну, з Інморте.

— З Інморте? — перепитав Філіп. — А що між ними сталося?

Герцоґ здивовано підвів брови:

— Хіба ти нічого не чув?

— Та начебто нічого... А втім, ні, таки чув. Кажуть, у березні наваррський король посварився з ґросмейстером єзуїтів... Отже, і тут не обійшлося без Марґарити?

— Ясна річ. Останнім часом жоден гучний скандал у Наваррі не обходиться без її участі. А цей був особливо гучний. Далебі, дивно, що ти так мало чув про нього.

— Тоді я був на війні, — коротко відповів Філіп.

— Атож, — погодився герцоґ. — Якраз тоді ти воював в Андалусії. — Раптом він хитро примружився і додав: — Бої, а в часи затишшя — гарненькі мавританочки. Де ж там було прислухатися до пліток!

Філіп почервонів.

„Отакої! — зачудовано подумав він. — Ґастон-другий знайшовся! Дивина, та й годі...”

— А щодо скандалу, — герцоґ знову прибрав серйозного вигляду, — то трапився він унаслідок того, що Інморте попросив у дона Александра принцесиної руки. Для свого сина, певна річ.

— Для Хайме де Барейро?

Герцоґ ствердно кивнув:

— Ґросмейстер звернувся до короля з цією безглуздою пропозицією під час офіційного прийому, в присутності багатьох блискучих вельмож і, що найприкріше, у присутності Марґарити. Дон Александр, звісно, був обурений...

— Ще б пак! Я честь — поріднитися з самим Вельзевулом.

— Не в тім річ, Філіпе. Досі наваррський король лояльно ставився до єзуїтів, чого я особисто не схвалюю. Проте він, як тобі, мабуть, відомо, вельми побожний і благочестивий.

— Занадто побожний, на мою думку, — зауважив Філіп. — До смішного благочестивий. Ось уже третій рік поспіль він замовляє всім монастирям Памплони щотижневі молебні за порятунок душі Марґарити, а ще повсякчас нацьковує на неї єпископа Франциско де ла Пенью з його святенницькими проповідями.

Герцоґ усміхнувся:

— Щодо молебна я тієї ж думки — це понад усяку розумну міру. Як на мене, краще б він спрямував своє благочестиве завзяття на викорінення єзуїтської зарази на своїх землях. Сподіваюся, що недавній інцидент примусив його замислитися, і він врешті перегляне своє ставлення до рицарів Серця Ісусова. Ну, справді, хіба ж це бачена річ, щоб шлюбу з принцесою, наступницею престолу, домагався покруч войовничого монаха і якоїсь селянки...

— Дочки дрібного лихваря, — зробив уточнення Філіп. — У Толедо кажуть, що мати ґрафа де Барейро була наполовину єврейка, наполовину мавританка.

— Тим гірше... Ні, подумати лишень, ґраф де Барейро! З боку тодішнього папи це був справжній ляпас всій європейській аристократії. Хай простить мене Господь, та на моє переконання, Інокентій П’ятий був не в своєму розумі, надаючи цьому покручеві ґрафського титулу.

— То що було далі? — нетерпляче спитав Філіп. — Що відповів король?

— А нічого.

— Як так?

— Він просто не встиг відповісти, замість нього відповіла Марґарита. Дон Александр збирався показати Інморте на двері, та принцеса випередила його.

— Уявляю, що вона сказала!

— Переказувати її слова не буду. Проте слова ще півбіди. Крім усього іншого, Марґарита відлупцювала Інморте.

— Відлупцювала?! — розсміявся Філіп. — Відлупцювала!.. Певно, це було незабутнє видовище!

— Безсумнівно. Принаймні Інморте надовго запам’ятає своє сватання. Оскаженіла Марґарита вихопила з рук ґрафа де Сан-Себастьяна жезл верховного судді і заходилася гамселити ним ґросмейстера.

— Оце так! — пирхаючи зі сміху, мовив Філіп. — А що ж Інморте?

— Як ти розумієш, він потрапив у вельми скрутне становище. Варта й не думала вступатися за нього, а якби він чи його супутники застосували проти Марґарити силу, їх би негайно порішили. Отож ґросмейстерові не залишалося нічого іншого, як ганебно втекти. І що вже найкумедніше, принцеса переслідувала його на всьому шляху від тронного залу до найближчого виходу з палацу, гналася за ним, задерши спідниці вище колін, а коли почала відставати, щосили шпурнула жезл йому в спину.

Філіп відкинувся на спинку крісла і голосно зареготав. Герцоґ зачекав, поки він трохи вгамується, а коли Філіпів сміх перейшов у тихі схлипування, продовжив свою розповідь:

— Після цього інциденту Інморте заявив, що розцінює інцидент як образа, завдану в його особі всьому орденові, і збирається оголосити Наваррі війну.

— Ага! Тепер зрозуміло, навіщо йому знадобився цей спектакль зі сватанням. Він хотів спровокувати Марґариту до образливої витівки, щоправда, недооцінив її бурхливого темпераменту. А проте вона попалася на його гачок.

— Мені теж так здається, — сказав герцоґ. — Інморте можна назвати ким завгодно, тільки не дурнем. Роблячи цю абсурдну, сміховинну пропозицію, він, безумовно, розраховував на скандал, який дасть йому привід до війни. На щастя для Наварри, папський нунцій у Памплоні ні на мить не розгубився і рішуче застеріг Інморте від оголошення війни, загрожуючи йому санкціями з боку Святого Престолу. Ґросмейстер мусив скоритися, оскільки папа Павло не поділяє вельми прихильного ставлення своїх попередників до єзуїтів і вже тим більше не вважає їх передовим загоном воїнства Божого на землі. Де ж пак! За моєю інформацією, Святий Престол дуже стурбований стрімким зростанням могутності ордену Серця Ісусова, і папські нунції при всіх європейських дворах отримали таємне доручення з’ясувати, яка буде реакція світської влади на офіційне оголошення єзуїтів єретичною сектою і накладення Інтердикту* на всі три області ордену — Лузітанську, Марокканську та Острівну*.


* Маються на увазі Азорські острови.

* Інтердикт — відлучення від церкви цілої території. В області дії Інтердикту заборонені всі види богослужіння, включаючи хрещення та відспівування.


— Це буде мудре рішення, — схвально мовив Філіп. — Хоч і запізніле. Тепер єзуїти велика сила, і єдино лише Інтердиктом їх не упокориш.

— Тому найсвятіший отець надіслав конфіденційні листи тим владикам, у чиєму різко негативному ставленні до єзуїтів він анітрохи не сумнівається...

— І ви, певно, були серед перших, хто отримав такого листа?

— Звісна річ. Папа запропонував нам скористатися майбутніми святами з нагоди вісімнадцятиріччя Марґарити Наваррської, що відбудуться на початку вересня, і направити до Памплони своїх представників, або ж самим приїхати туди, щоб обговорити план спільних дій з ліквідації ордену єзуїтів.

— Оце правильно, — сказав Філіп. — Давно б так... А втім, повернімося до Марґарити. Бачу, вона ще цікавіша особа, ніж я гадав.

„І тобі до пари, — подумав герцоґ. — Обоє рябоє”.

— І що ти скажеш на мою пропозицію? — спитав він.

Філіп підніс до свого обличчя стиснену в кулак руку.

— Попри всі її недоліки, Марґарита успадковує наваррську корону, — він випростав один палець. — Вона знатного роду і має видатних предків, — другий палець. — Вродлива, — третій. — Розумна, — четвертий. — Хоч і не доброчесна, проте знає міру, досить обачна і, сподіваюся, не буде така дурна, щоб народити мені спадкоємця від когось іншого. — Філіп ляснув долонею по поруччю крісла. — А що вона вертихвістка та баламутка, стерпіти можна. Зрештою, я теж не янгол.

— Отже, — підсумував герцоґ. — З однією кандидатурою ми розібралися.

— А хто друга? Кого ви мали на увазі — внучку ґерманського імператора чи Анну Римську?

— Принцесу Анну, звичайно. Що ж до Марії Геннегау, то я не вважаю її перспективною для нас партією. Її дід вже старий і протягне недовго, а її батька, герцоґа Зеландського, навряд чи оберуть імператором. Найпевніше, наступником Карла Шостого стане ерцгерцоґ Баварський.

— Отже, Анна Юлія, дочка Авґуста Дванадцятого та Ізабелли Французької, — задумливо промовив Філіп. — Але ж вона ще дитя.

— Не таке вже й дитя. Вона одного віку з Елеонорою Кастільської, навіть трохи старша. У середині літа їй виповниться чотирнадцять.

— Це не важливо, батьку. Принцеса Анна менш перспективна наречена, ніж Марґарита Наваррська. Шлюб з нею буде лише політичним союзом і не додасть нам ні військової могутності, ні земельних володінь.

— Так само, як і шлюб з Елеонорою, — зауважив герцоґ. — Проте ти хотів одружитися з нею. Боюся, ти знову піддаєшся емоціям. Тебе відштовхують деякі Аннині дивацтва, всі ці плітки про неї.

— Аж ніяк, — заперечив Філіп. — Річ не в тім. І взагалі, віднедавна я перестав зважати на плітки. Я зі свого досвіду знаю, які вони бувають несправедливі... Вірніше, з гіркого досвіду Бланки — адже її знеславили без жодних на те підстав.

— Та невже? — герцоґ поглянув на Філіп з таким недовірливим виразом обличчя, ніби той повідомив йому, що місяць упав на землю. — Але... Втім, ні, не будемо ухилятись від теми нашої розмови. Ти сам, коли вважатимеш за потрібне, розкажеш мені цю історію. А поки повернімося до принцеси Анни. Чому на твою думку політичний союз з Італією для нас безперспективний, тоді як з Кастілією навпаки — дуже вигідний?

Філіп зрозумів, що батько вирішив улаштувати йому невеличку перевірку на здатність тверезо оцінювати наявну політичну ситуацію.

— Один союз іншому не рівня, — упевнено заговорив він. — У разі мого шлюбу з Бланкою або Норою Кастілія надала б мені безумовну підтримку в змаганнях за ґалльський престол. До речі, на моральну підтримку з боку Альфонсо, як мого друга, я можу розраховувати й зараз. Але Італія — зовсім інша річ. Італійці ніяк не можуть оговтатися від нищівної поразки у війні з ґаллами двісті п’ятдесят років тому і досі ставляться до нас з острахом. Римський Сенат незмінно блокує будь-які спроби імператорів втрутитись у внутрішні справи Ґаллії, і треба сказати, не без вагомих на те підстав. Відтоді як Карл Великий заявив про свої претензії на роль всесвітнього самодержця і нагородив себе титулом імператора Священної Римської Імперії, Німеччина та Італія перебувають у стані перманентної війни. Рим чимало посприяв передчасному розпадові імперії Карла, внаслідок чого виникли королівства Наварра, Араґон, Франція, Хорватія та велике герцоґство Австрійське, а також домініон Ґаллія під римським протекторатом. Утворення на початку XIII сторіччя самостійного Ґалльського королівства сталося не без сприяння Ґерманського Союзу, і після цього між Італією та Німеччиною встановився досить хисткий мир, що ґрунтується на невтручанні як тієї, так і іншої сторони у справи Ґаллії, Австрії, Угорщини та Хорватії. А якщо Рим, у разі мого шлюбу з Анною Юлією, надасть мені військові, матеріальну чи навіть просто політичну підтримку в боротьбі за ґалльський престол, німецькі князі також не залишаться осторонь і на противагу Італії підтримають Людовіка Прованського. Ні, на це ні Римський Сенат, ні імператор не підуть. При всій своїй любові до дочки Авґуст Дванадцятий нізащо не наважиться на ескалацію давнього протистояння з Німеччиною — а раптом чергова війна закінчиться втіленням у життя планів Карла Великого про створення Священної Римської Імперії.

Герцоґ усміхнувся.

— Твоя правда, Філіпе, — в голосі його чулося полегшення. — Даруй, що я піддав тебе цьому маленькому випробуванню, але мені дуже хотілося з’ясувати, чи розумієш ти, на який непевний ґрунт стаєш, претендуючи на ґалльський престол, і з якою обережністю тобі належить обирати союзників. Отже, вирішено — Марґарита Наваррська.

— Так, батьку. Я одружуся з нею.

— Гм... Тільки не тішся передчасно. Їй цілком стане норову відмовити тобі.

— Навіть незважаючи на ґалльську корону, яку я запропоную їй укупі зі своєю рукою та серцем?

— Навіть незважаючи на це, — підтвердив герцоґ. — Марґарита владна й честолюбна, цього їй не бракує. Проте, як мені відомо, її честолюбство не безмежне, як у тебе, воно задовольняється існуючими межами маленької Наварри. Рік тому Хайме Араґонський просив руки Марґарити для свого сина, та вона навідсіч відмовилася, дарма що цей шлюб обіцяв їй значно більше, ніж просто королівську корону в майбутньому. Як тобі, певно, відомо, принц Педро вельми інфантильний молодик і зовсім не цікавиться державними справами, тож одного чудового дня Марґарита могла б стати єдиновладною правителькою Араґону. Але не захотіла цього.

— І який ваш план? — спитав Філіп. — Адже у вас є план?

— Певна річ, є. Я напишу королю Александрові конфіденційного листа, отримаю від нього попередню згоду на ваш шлюб (а що він з радістю вхопиться за нашу пропозицію, я не сумніваюся), і ми таємно від принцеси приступимо до укладання шлюбного контракту — три місяці, гадаю, буде досить. А у вересні, на святах з нагоди дня народження Марґарити, ти вже докладеш усіх зусиль, щоб вона, дізнавшись про нашу домовленість з її батьком, і в гадці не мала заперечувати проти вашого шлюбу. Ти в мене досвідчений спокусник, тож тобі й карти в руки. Будемо сподіватися, що ти не схибиш.

— Будемо сподіватися, батьку. — Філіп усміхнувся тією особливою усмішкою, якою він завжди всміхався, передчуваючи чергову любовну пригоду. Проте ця усмішка призначалася зовсім не далекій Марґариті, а близькій та рідній Амеліні...

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 12


Спасибо партнёрам: