Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 17

 

Розділ XVII

у якому ми знову зустрічаємося з Бланкою Кастільською

Бувши дуже побожною, Бланка, однак, регулярно пропускала вранішні богослужіння, позаяк любила поспати допізна. Потім вона подовгу ніжилась у великих ночвах з теплою водою, проганяючи залишки сну та всілякі грішні думки, що неодмінно являлись їй уночі, а першим її виходом у світ було відвідання денної служби. Дорóгою Бланка заходила до Марґарити, і якщо та була в гарному настрої (або навпаки — в дуже поганому), то до церкви вони йшли разом.

Проте того дня її звичний розпорядок був порушений. Звістка про інцидент, що стався в королівському кабінеті, застала Бланку ще в ліжку — вона нещодавно прокинулася і чекала, доки їй приготують теплу купіль. Зім’явши ритуал вранішнього обмивання до банального миття, Бланка швиденько поснідала, одяглась і відразу подалася до Марґаритиних покоїв, де її наваррська кузина якраз давала прочухана фрейлінам та покоївкам, зганяючи на них всю свою злість і досаду.

З Бланчиною появою Марґарита нарешті вгамувалася і наказала всім присутнім, крім Матільди де Монтіні, забиратися геть. Коли двері за останньою з фрейлін зачинилися, Бланка схвильовано запитала:

— Що трапилося, кузино?

— Нічого особливого, — сухо відповіла Марґарита. — Якийсь недоумок пробрався на двірську площу, уявив, що це стрільбище, і заходився стріляти у вікна з арбалета. Його тут-таки схопили.

— А що з дядьком?

— З ним усе гаразд. Він відбувся легким переляком.

— Правда? — полегшено зітхнула Бланка. — А мені казали, що в нього серце...

Марґарита обурено пирхнула:

— Дурниці! Він просто прикидався... А втім, спочатку, може, й ні, у мене самої в п’ятах похололо, коли почувся брязкіт розбитого скла, але потім він точно прикидався. „Ах, донечко, наближається моя смертна година. Будь розумницею, будь слухняною, не засмучуй хворого батька...” Тьху! А щойно я дала йому слово, що до Різдва обов’язково вийду заміж, він негайно почав одужувати: „Люба дитино! Ти повертаєш мене до життя...” Ні, це ж треба бути таким лицеміром! Подумки він, мабуть, надривався з реготу, коли я, обливаючись сльозами, благала його не покидати мене, обіцяла зробити все, що він хоче, тільки б він не вмирав... — Вона гнівно тупнула ніжкою. — Спіймалася! На таку невинну хитрість спіймалася! Татусь все-таки вирвав у мене згоду на одруження.

— З ким?

— Цього ми не уточнювали. Хоч одне добре: батько погодився надати мені право вибору з-поміж схвалених ним кандидатур.

— І ти дотримаєшся своєї обіцянки?

— А як бо інакше? Адже я дала слово, до того ж... — Тут Марґарита трохи пощулилася. — Зрештою, все обернулося для мене не так кепсько, як могло б. Це божевільний стрілець зробив мені велику послугу. Фактично, він врятував мене від публічного приниження.

— Якого?

Марґарита зітхнула.

— Сьогодні я мало не догралася, — відповіла вона. — Батько отримав таку спокусливу пропозицію, що ледве не набрався рішучості силою видати мене заміж. Він навіть призначив дату одруження — четверте вересня.

— А хто наречений? — поцікавилася Бланка. — Я його знаю?

— Ще б пак не знати. Це Красунчик.

— Філіп Аквітанський? — перепитала кастільська принцеса, мимохіть червоніючи.

— Атож, ваш дон Феліпе з Кантабрії. Видно, він вже нагулявся і вирішив завести собі сім’ю. А заодно приєднати Наварру до Ґасконі і з нашою допомогою відібрати у свого дядька ґалльську корону. Ач який властолюбець!

— З Філіпа вийде гарний король, — зауважила Бланка, відвертаючись до вікна. — На відміну від Робера Третього, у нього буде не лише титул, а й реальна влада. Можна не сумніватися, він зробить Ґаллію великою країною.

— Що ж, тобі видніше, — сказала Марґарита. — Якщо ти так кажеш, то так воно й буде.

Тремтіння у Бланчинім голосі упереміж з гіркотою було їй добре знайоме. Але це вперше кастільську принцесу зрадило самовладання в присутності сторонніх, в даному разі Матільди, що не на жарт стривожило Марґариту. Життя Бланки при наваррському дворі робилось дедалі нестерпнішим, і будь-якої миті вона могла зірватися — а це загрожувало непередбачуваними, але, без сумніву, вельми сумними наслідками для всієї наваррської королівської сім’ї.

Марґарита підійшла до Бланки і обняла її за плечі.

— Даруй, любонько, я не навмисне. Я вже помітила, що ти уникаєш розмов про Красунчика, та хіба я ж могла подумати, що це така болюча для тебе тема.

Бланка відсторонилася від неї і змахнула з вій непрошену сльозу.

— Нічого, кузино... Все гаразд. Я просто...

— Ну! — підбадьорила її Марґарита. — Сміливіше! Ти не можеш забути його, так? І це цілком природно. Він був твоїм першим чоловіком — а таке не забувається. Навіть я пам’ятаю, як уперше...

— Помиляєшся, кузино, — м’яко, але рішуче перебила її Бланка, сідаючи в крісло. — Не в тім річ. Зовсім не в тім.

— А в чім же? — Марґарита сіла на канапу поруч крісла. Матільда, як звичайно, влаштувалася на м’якій подушці біля ніг своєї пані. — Тільки не ухиляйся. Або відповідай відверто, або давай змінимо тему. Я розумію, що тобі боляче згадувати Філіпа Аквітанського, тим більше — говорити про нього. Адже ясно, як день, що кузен Біскайський не витримує з ним жодного порівняння — ні за своїми людськими якостями, ні, гадаю, за чоловічими.

З усього було видно, що Бланка вкрай збентежилася. Проте сказала:

— Щодо людських якостей ти не помиляєшся. Але що стосується чоловічих, як ти висловилася, то... мм... я не в курсі.

Марґарита здивовано підвела брови:

— Та що ти кажеш?!

— Правду кажу, — шаріючись, відповіла Бланка. — До твого відома, всі ці плітки про мене та Філіпа — нахабна брехня.

Марґарита уставилася на Бланку з таким приголомшеним виглядом, ніби та щойно призналася їй, що таємно сповідує іудаїзм.

— Ти це серйозно, сонечку? Ти не жартуєш?

— Які тут жарти! Ми з Філіпом були друзями, і тільки. Не більше, не менше. Інша річ, що минулої осені він просив моєї руки, але... словом, батько відмовив йому.

— Справді? — здивувалася Марґарита. — Але чому? З якого дива він віддав перевагу кузенові Біскайському? Це ж дурість!

— Так, це дурість, — з гіркотою підтвердила Бланка. — Більше ніж дурість. Не лише дурість, а й під... — Тут вона затнулася.

— То що ж, врешті, сталося?

Трохи повагавшись, Бланка сказала:

— Мабуть, я послухаюся твоєї поради і не стану ухилятися. Я просто не відповім. Те, як батько повівся зі мною, не робить честі його пам’яті.

— Зрозуміло, — кивнула Марґарита. — Про мертвих тільки добре.

— Саме так, — коротко відповіла кастільська принцеса.

Якийсь час вони мовчали. Бланка шарпала мережива на своїх манжетах і час від часу сумно зітхала. Матільда з щирим співчуттям дивилася на неї. Марґарита напружено про щось міркувала.

— Так це правда? — врешті озвалася вона. — Між тобою та Філіпом Аквітанським нічого не було?

— Я вже сказала, що все це безглузді плітки. Чи ти не віриш?

— Та ні, вірю. Кому-кому, а тобі я вірю... — Марґарита труснула головою. — Хай йому чорт! Це багато що пояснює в твоїй поведінці. Тепер усе стає на свої місця. Виявляється, у тебе справи ще гірші, ніж я гадала раніше.

— В якому сенсі гірші?

— В самому прямому. Раніше я вважала тебе надто сором’язливою, дуже потайною, донезмоги делікатною; а ти, виявляється, ще й затуркане, неосвічене дівча. Тепер я розумію, що помилялася стосовно істинної причини твоєї відрази до чоловіка. Насправді ти гребуєш Александром не тому, що після Красунчика він тобі неприємний. Тобі стає гидко на одну думку про близькість з ним не тільки через те, що колись він згрішив з Жоанною. Зрештою, це не такий тяжкий гріх, щоб...

— Марґарито! — різко обірвала її Бланка, стривожено поглядаючи на Матільду. — Думай, що кажеш! І при кому.

— А, он воно що! — Марґарита теж подивилася на Матільду. — Вона й так все знає. Ти вже даруй, кузино, сьогодні я їй усе вибовкала. Ненароком. Матільда з таким запалом говорила про свого брата, про те, як вона любить його, що я взяла і бевкнула про Александра та Жоанну. Мовляв, одні вже догралися, інші, Гелена та Рікард, на підході, а тут іще ти зі своїм Етьєном. Але не турбуйся, Матільда вміє мовчати. Правда, Матільдо?

Дівчина з готовністю кивнула.

— Так, пані, — запевнила вона. — Я мовчатиму. Нікому ні єдиного словечка, обіцяю вам.

— От і гаразд, — сказала Марґарита. — Отже, на чому я зупинилася? Ага, на твоїй цнотливості в заміжжі...

— А може, не треба? — попросила Бланка, знов червоніючи.

— Ні, серденько, треба. Раніше я уникала таких розмов, щоб зайве не бентежити тебе. Я не сумнівалася, що в тебе був роман з Красунчиком — далебі, про це гула вся Іспанія! — і терпляче чекала, поки ти не забудеш його настільки, щоб завести собі нового коханця. Але зараз, коли з’ясувалося, що...

— Кузино! Припини негайно, прошу. Інакше я встану й піду... До того ж мені час до церкви.

— Е, ні, ще не час. У нас попереду майже година, і якщо ти залишишся в мене, ми підемо до церкви разом. Добре?

— Добре, — кивнула Бланка. — Але якщо ти будеш...

— Так, буду. Ради твого ж блага я продовжу нашу розмову. Звісно, будь-якої миті ти можеш піти — воля твоя, і я тебе не триматиму. Проте я раджу тобі вислухати мене. Обіцяю не зловживати твоїм терпінням.

Бланка приречено зітхнула:

— Гаразд, я вислухаю тебе. Тільки намагайся... е-е, поделікатніше.

— Неодмінно, — пообіцяла Марґарита. — Я дуже обережно добиратиму слова. Але передусім внесемо ясність: кузен Біскайський був першим і єдиним твоїм мужчиною?

— Так, — здригнувшись, відповіла Бланка і в припадку відвертості додала: — Краще б узагалі нікого не було!

— Отож-то й воно, сонечку. Ти почуваєш огиду не тільки до Александра, як людини та чоловіка (втім, як людина, він справді гидкий), твоя огида до нього поступово поширюється на все чоловіче. Якщо ти й далі вестимеш такий спосіб життя, як зараз, то врешті-решт проникнешся відразою до всіх без винятку мужчин. І тоді ти почнеш бавитися з дівчатами, ось так. І не просто бавитися, що загалом простимо, а віддавати їм перевагу перед чоловіками. — У вустах наваррської принцеси це прозвучало як суворий вирок долі, як найгірше, що може трапитися з жінкою.

— Марґарито! — обурено вигукнула Бланка. — Припини! Ти таку... таку нісенітницю верзеш!

— Так-таки й нісенітницю? Повір, я рада була б помилятися...

— І помиляєшся!

— Не заперечую. Можливо, в чомусь я помиляюся, багато що спрощую. Та поза будь-яким сумнівом, найбільша твоя біда в тому, що ти живеш як черниця.

— А як мені, по-твоєму, слід жити?

— Як нормальній жінці.

— Цебто, ти пропонуєш мені завести коханця?

— Атож, саме так! Знайди собі гарного хлопця, кохайся з ним, народжуй від нього дітей — спадкоємців Біскайї. Нехай Александр хоч лусне від злості, але він навіть писнути проти цього не посміє, не кажучи вже про те, щоб вимагати визнання твоїх дітей незаконнонародженими. Ах, яка це буде жорстока й витончена помста, подумай тільки!

— Пані, — промовила Матільда із засудженням у голосі. — Ви усвідомлюєте, що кажете?

— Га?! — Марґарита втупилась у неї сердитим поглядом. — Знову проповідь?

— Це ніяка не проповідь, пані. Я просто хочу попередити вас, можливо, ви цього не знаєте, що підбивати когось до скоєння гріха — теж гріх. А зараз ви підбиваєте пані Бланку до перелюбу.

Марґарита безнадійно розвела руками.

— Та ну тебе к бісу! Оце, виходить, і все, що ти взяла з моїх слів, мала дурепо?! Невже ти не бачиш, як Бланка страждає? Невже тобі невтямки, що головна причина її страждань — негаразди в особистому житті?

— Я бачу, пані, я розумію, але...

— Що „але”? По-твоєму, Господові завгодно, аби Бланка лицемірно вдавала, що любить свого чоловіка, тоді як насправді вона ненавидить його — і цілком по заслузі. Ти пропонуєш їй бути вірною дружиною і знов пустити Александра до себе в ліжко?

На одну думку про це Бланка здригнулася.

— Кузино, — втрутилась вона, тим самим рятуючи Матільду від подальшого прочухана. — Коли ти думаєш, що це вирішить всі мої проблеми, то помиляєшся.

— Я так не думаю, — похитала головою Марґарита. — Я знаю, що тебе дуже обтяжує твоє положення при моєму дворі. Він, звісно, не так блискучий, як кастільський...

— Не прибідняйся, кузино, твій двір чудовий. Але...

— Але хазяйка в ньому я. А при кастільському дворі ти звикла наказувати, звикла бути в центрі уваги, звикла до загального поклоніння. В Кастілії тебе любили і шанували більше, ніж твого батька, Альфонсо та Нору, не кажучи вже про Фернандо, Констанцу Орсіні чи Марію Араґонську. Та тут нічого не вдієш — це мій двір і моя країна. Я тебе дуже люблю, Бланко, за чотири місяці нашого знайомства ти стала моєю найкращою подругою, я ладна поділитися з тобою всім, що маю, — але я ніколи не поступлюся тобі місцем королеви цього двору. Ти вже даруй мені за відвертість.

— Все гаразд, кузино, я не ображаюся. Не в моїх звичаях ображатися на правду, хай вона і не надто приємна для мене. Ти тут хазяйка, і нею залишиться.

— А проте, — зауважила Марґарита. — Одружуючись з тобою, кузен Біскайський розраховував, що за твоєю допомогою він доможеться корони, і напевно пообіцяв твоєму батькові зробити тебе королевою Наварри.

Бланка гордо підкинула голову:

— Ти ж знаєш, кузино, я ніколи не зазіхатиму на те, що не належить мені за правом. З усією відповідальністю запевняю тебе, що в своїх домаганнях наваррського престолу мій чоловік не отримає ніякої підтримки ні від мене особисто, ні від Альфонсо, ні від Кастілії взагалі. Більш того, в разі необхідності я сама перешкоджу здійсненню його честолюбних планів, і поки я жива, він буде зоставатися лише ґрафом Біскайським і ніким іншим. Мені й задарма не потрібна твоя маленька Наварра — після всього, що я згаяла в своєму житті.

Останні слова Бланка промовила з відвертою зневажливістю, але гіркота, що прозвучала в її голосі, завадила Марґариті образитися.

— Та вже ж, — погодилася вона, — ти багато що згаяла. Проте я схильна вважати, що у випадку з кузеном Біскайським ти сама утнула дурницю. Ти ж у нас така владна та рішуча — що завадило тобі чинити опір цьому шлюбові? До того часу тобі вже виповнилося шістнадцять років, ти стала повноправною ґрафинею Нарбоннською, пером Ґаллії, і навіть твій батько не зміг би позбавити тебе цих титулів без згоди ґалльського короля та Сенату. У крайньому разі, ти могла б утекти до Ґаллії і попросити заступництва в кузена Робера Третього. Я певна, що він не відмовив би в притулку нареченій свого небожа.

Бланка кивнула:

— Твоя правда, кузино. Я утнула дурницю, вірніше, виявила легкодухість. Я проклинаю себе за ту хвилинну слабість, що обернулася для мене такою катастрофою. Хай простить мене Господь, часом я проклинаю батька за те, що він зробив зі мною. Я втратила все... навіть Філіпову дружбу.

Марґарита хотіла спитати чому, але потім сама здогадалася.

— Ага! — сказала вона. — Красунчик пропонував тобі втекти з ним до Ґаллії?

— Ну... щось на зразок цього. Був один план, але я, дурна, відмовилася... Боже, яка я була дурна!

Марґарита уважно подивилась їй в очі.

— І все-таки ти закохана в нього.

Бланка гірко всміхнулася:

— Хіба це має тепер якесь значення? Коли я й кохала Філіпа, то недостатньо сильно, щоб опиратися батьковій волі.

Марґарита заперечно похитала головою:

— Твої міркування надто наївні, кузино. Це в поемах мого бідолашного залицяльника, ґрафа Шампанського, кохання додає людям сили, спонукає їх до героїчних вчинків, а в реальному житті часто-густо буває навпаки. Не виключено, що твої ніжні почуття до Філіпа Аквітанського зіграли з тобою злий жарт, і ти...

— Годі вже, Марґарито, — перебила її Бланка, ледве стримуючи сльози. — Не треба. До чого ці розмови? Однаково минулого не повернеш. Тепер я заміжня, а Філіп... Він просить твоєї руки.

— І ти, либонь, назвеш мене дурною, якщо я відмовлюсь?

— Ні, не назву, — відповіла Бланка і всміхнулася вже не так гірко, як раніше. — Але саме так про тебе подумаю.

Марґарита зайшлася дзвінким сміхом. Услід за нею дозволила собі засміятись і Матільда.

— До речі, пані, — сказала вона, вирішивши, що досі її участь у розмові була занадто пасивна. — Ви знаєте, що сім років тому мій братик служив пажем у дона Філіпа-молодшого?

— Знаю, — кивнула Марґарита. — Здається, я знаю про твого брата все, що знаєш ти.

— А от і ні, пані, ви ще не все знаєте.

— Та невже? — з усмішкою мовила наваррська принцеса. — Це зовсім не годиться. То що ж я про нього не знаю?

— Що він сьогодні приїхав.

— До Памплони?

— Атож, пані. Оце ми були згадали про нього — і він з’явився. Ви навіть не уявляєте, яка я рада! Братик виріс, ще погарнішав...

— І де ж він?

— Донедавна був тут, вірніше, там. — Матільда вказала на трохи прочинені двері, що вели до кімнати чергової фрейліни. — Ми з ним так мило розмовляли, а потім здійнявся весь цей ґвалт, прийшли ви...

— Стривай-но! — насторожено перебила її Марґарита. — Отже, він був тут?

— Так.

— А зараз де?

— Не знаю, пані. Він пішов.

— Коли?

— Коли ви повернулися від государя батька вашого і звеліли всім забиратися геть.

— Ти бачила, як він пішов?

— Ні, не бачила. Але ж ви звеліли...

— Так, я звеліла. Проте, як і ти, я не бачила, щоб звідси пішов якийсь хлопець. Я взагалі не бачила тут ніяких хлопців. — Марґарита перевела погляд на вказані Матільдою двері і, немовби звертаючись до них, заговорила: — Цікаве питання: мені доведеться встати й самій відчинити їх, чи досить лише сказати: „Відчинися”?

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 17


Спасибо партнёрам: