Розділ XVIII

у якому з’являється ще один герой нашої повісті

Не встигла Марґарита договорити останнє слово, як двері розчахнулися, і вродливий чорноволосий юнак шістнадцяти років, щойно переступивши поріг, гепнувся перед принцесами навколішки. Він був середнього зросту, стрункий, чорноокий, а його правильна риси обличчя виказували безперечну родинну схожість з Матільдою.

— Оце він і є, — вражено прошепотіла Матільда.

— Що ви тут робите, добродію? — грізно спитала Марґарита, водночас уважно розглядаючи його.

„Гай, який красень! — з замилуванням подумала вона, мимохіть облизуючи губи. — Хлопець, а ще гарніший за свою сестру... Матільда таки не даремно боялася — я справді його зіпсую. І то незабаром. А Рікардові знов доведеться чекати...”

— Ну, то що ви тут робите? — повторила Марґарита вже не так грізно.

— Смиренно прошу пробачення у ваших високостей, — відповів юнак, довірливо дивлячись їй в очі.

Принцеса всміхнулася:

„Еге! То він ще й нахаба!”

— А що ви, пане, робили до того, як зважилися просити у нас пробачення?

— О, пані, згляньтеся! Я тут нова людина і не знав про ваші звички...

— Про які мої звички?

— Ну, про вашу манеру випроваджувати придворних. Я ніяк не міг збагнути, що ж тут коїться, і боявся недоречно з’явитися перед вашими світлими очима й підвернутися вам під гарячу руку, адже ви, перепрошую пані, лютували далі нікуди. Отож я й вирішив зачекати, поки буря мине...

— А потім?

— Потім ви розговорилися...

— А ви підслухували. І не попередили нас про свою присутність. Хіба це порядно з вашого боку?

— Але ж зрозумійте мене, пані, — виправдовувався юнак. — Ви розмовляли про такі речі... е-е, не призначені для стороннього вуха, що я визнав за краще не бентежити вас своєю появою.

— Яка делікатність! — саркастично промовила Марґарита, кинувши швидкий погляд на зніяковілу Бланку. — Отже, ви все чули... пане де Монтіні, як я розумію?

— Атож, пані. І я, далебі, не знаю, що мені робити.

— Передусім підвестися з колін, — порадила Марґарита, пом’якшуючи тон.

Монтіні, не зволікаючи, виконав цей наказ. А наваррська принцеса тим часом продовжувала:

— І хоч ваша поведінка, пане, була небездоганна, особливо це стосується того, що ви підглядали за нами, а мотивація вашого вчинку досить таки спірна, я все ж пробачаю вам. Сподіваюсь, моя кастільська кузина приєднається до мене — за умови, певна річ, що ви негайно забудете все ненароком почуте вами.

Бланка ствердно кивнула, крадькома розглядаючи Монтіні. В її очах спалахнули ті самі вогники, що про них допіру згадувала Марґарита, порівнюючи її з Геленою. У відповідь юнак кинув на Бланку вбивчий погляд своїх красивих чорних очей і шанобливо вклонився.

— Милостиві пані, я не можу ручатися, що забуду про вашу розмову, та разом з тим запевняю, що ніхто, крім ваших високостей, не примусить мене згадати бодай слово з неї.

Це слід було розуміти так: „Розповісти, я нікому не розповім, проте ніхто не заборонить мені скористатися почутим у власних цілях”.

— Гаразд, — сказала Марґарита, взявши до уваги хитрість Монтіні. — Прошу сідати, пане.

Юнак влаштувався на вказаному наваррською принцесою невисокому табуреті за два кроки від канапи, але при цьому, ніби випадково, сів так, щоб прямісінько перед його очима була принцеса кастільська. Завваживши це, Марґарита нишком усміхнулася.

— Якщо пам’ять не зраджує мене, — озвалася Бланка, перша порушивши мовчанку, — вас звуть Етьєн.

— Так, пані, Етьєн. Правда, відтоді як наша родина отримала спадок і переїхала з Блуа до Русільйона, моє ім’я часто переінакшують на ґалльський лад — Стефано^*. — Він усміхнувся. — Отож я й сам гаразд не знаю, як мене звуть насправді.

* Хоч це й не зовсім очевидно, а проте факт, що і Stefano, і Etienne (а також Esteban) мають спільне походження — від грецького Stephanos.

— З власними іменами часом виникає хіба ж така плутанина, — жваво підхопила Бланка, невідь-чому шаріючись. — Наприклад, кастільське Хайме французькою вимовляється Жак, ґалльською та італійською Жакомо, а в біблійному варіанті — Яків. Мій духівник, до речі, ваш тезка, падре Естебан, якось розповідав мені, що Ісуса Христа єврейською звали Єшуа...

Марґарита слухала кузину з дедалі зростаючим подивом. Власне, було б неправдою стверджувати, що Бланка цуралася чоловіків. Вона була дівчина дуже товариська, навіть балакуча, і полюбляла спілкуватися з цікавими людьми, без різниці віку та статі, а розмови про серйозні речі взагалі охочіше вела з чоловіками, які були ближче їй за складом розуму, аніж більшість жінок. Проте зараз у її поведінці відчувалося щось таке, що примусило Марґариту насторожитися. Це „щось” було на перший погляд незначне, майже непомітне, але надзвичайне важливе.

„Безумовно, він сподобався Бланці, — вирішила Марґарита. — До того ж він застав її зненацька, підслухавши, як вона ділилася зі мною своїми печалями, ніби зустрів її голу на річці. І якщо він не дурень... А він точно не дурень. Он як пряде її очима, кує залізо, поки гаряче, добиває бідолашну. Що ж, недарма кажуть, що кожне лихо не без добра. — Про себе принцеса зітхнула. — Схоже, мені доведеться поступитися ним Бланці. Шкода, звісно, він милий хлопець, і ми з ним могли б дуже приємно порозважатися. Але чого не зробиш для найкращої подруги... А Рікардові, можна сказати, пощастило”.

Тим часом розмова від Ісуса Христа, якого насправді звали Єшуа, звернулася на гоніння перших християн. Принагідно був згаданий імператор Нерон, що в пошуках натхнення звелів підпалити Рим, аби, дивлячись на охоплене вогнем місто, оспівати падіння древньої Трої. Відтак природним чином сплила сама Троя з прекрасною Геленою, авантюрником Парісом та сумнозвісним яблуком незгоди. Тут Марґарита злякалася, що Бланка, чого доброго, візьметься цитувати Овідія чи Верґілія, і квапливо втрутилася — важкий та пишномовний стиль давньоримської поезії наганяв на неї нудьгу.

— Пане де Монтіні, — сказала вона. — У мене таке враження, що ми з вами вже зустрічалися. Може, це тому, що ви дуже схожі на Матільду?

— Не тільки тому, пані, — відповів Етьєн. — Ви й справді могли бачити мене, коли йшли до государя батька вашого.

— Авжеж, згадала. Це було в ґалереї. Ви ще стояли, як укопаний, і навіть не вклонилися мені.

— Ах, пані!— винувато мовив Монтіні. — Всіляко перепрошую за мою неґречність. Але будьте поблажливі до мене. Я був таки приголомшений...

— Чим же ви були приголомшені?

— Вашою красою, пані. Я побачив найчарівнішу в усьому світі жінку після... — Він демонстративно затнувся з таким розгубленим виглядом, ніби з необережності видав свої найпотаємніші думки.

Марґарита була дівчина кмітлива і миттю збагнула, що значить це „після” й кого воно стосується.

„Чортяка! Він уже заграє з Бланкою”.

— Ще б пак, — сказала вона, стріливши в кастільську принцесу насмішкуватим поглядом. — Для люблячого брата в усьому світі не знайдеш жінки кращої за сестру.

Бланчині щоки спалахнули яскравим рум’янцем.

Монтіні лицемірно потупив очі, майстерно зображаючи збентеження.

І лише Матільда прийняла все за чисту монету.

— Я теж люблю братика, — з чарівною наївністю відповіла вона. — Дуже люблю.

Щоб приховати свій сміх, Марґарита зайшлася нервовим кашлем.

— Знаю... знаю... Ти рада, що він приїхав?

— О, пані, я така щаслива! — Матільда підхопилася з подушки і поцілувала Етьєна в щоку. — Я дуже щаслива знову бачити його.

— Ваша сестра, пане де Монтіні, справжнє чудо, — сказала наваррська принцеса. — Я її дуже люблю.

— Я також, — з несподіваним запалом додала Бланка.

Марґарита отетеріла.

„Отакої! — подумала вона. — У хлопця залізна хватка. І як вправно він з цим упорався! У нього точно є досвід знаджування дівчат, до того ж чималий... Оце так Бланка! Виходить, он які чоловіки ваблять нашу скромницю — ловеласи, розпусники, спокусники... А в мого дорогого кузена потроху прорізаються ріжки... Тьху, тьху! Тільки б не наврочити...”

— І що ж привело вас до Памплони? — спитала вона в Етьєна.

— Здебільшого бажання побачитися з Матільдою, — відповів Монтіні. — А тут ще й випала слушна нагода.

— Яка?

— Пан герцоґ відрядив до государя батька вашого посла, пана де Канільо, для проведення якихось переговорів. Я зголосився супроводжувати його, оскільки це збігалося з моїм давнім наміром відвідати сестру.

— А що заважало вам самому приїхати, і то значно раніше? Цілий рік Матільда з нетерпінням чекала вас, а натомість одержувала листи, в яких ви сповіщали, що затримуєтеся.

Етьєн видимо зніяковів і промовчав.

— Його справи затримували, — вступилася за брата Матільда. — Він ще такий молодий, а вже мусить самостійно управляти маєтком. Це нелегке діло, пані.

Марґарита іронічно посміхнулася. У неї зародилася підозра, що в Русільйоні Етьєна затримували аж ніяк не господарські справи — принаймні, не лише господарські.

— Ваша сестра неодноразово згадувала, що колись ви служили пажем у молодого Філіпа Аквітанського. Це так?

— Так, пані. Вірніше, служив я при дворі пана герцоґа, але якийсь час був у почті його найменшого сина. Щоправда, недовго, бо незабаром молоді вельможі вчинили заколот, і монсеньйор Аквітанский-молодший був змушений покинути Тараскон і поїхав у Кастілію. А я повернувся до Русільйона, оскільки пан герцоґ порахував мене бунтівником і звільнив зі служби.

— Отже, ви були учасником тих подій?

Монтіні зам’явся.

— Навряд чи мене можна назвати учасником, — після недовгих вагань відповів він. — Я був просто очевидцем. Співчуваючим очевидцем.

„Хоч і нахаба, проте знає міру, — зробила висновок Марґарита. — Певна скромність йому властива”.

— Мене завжди цікавила ця історія, — сказала вона. — Але всі версії, що їх я чула, були з третіх рук і нерідко суперечили одна одній...

— А як же ґраф д’Альбре? — втрутилася Бланка.

— Ха! Цей хвацько? Та я не повірила жодному його слову! Він суперечив не лише іншим, а й сам собі. Аж із шкури ліз, щоб виставити себе в якнайвигіднішому світлі. І бувають же такі люди!

— А от Гелена вважає його чарівним, — зауважила Бланка.

Марґарита пирхнула.

— Теж мені, авторитет знайшла! — промовила вона, вдало копіюючи один з улюблених Бланчиних висловів. — Гелена вважає чарівними всіх симпатичних хлопців, і в думках вона від... — Марґарита осіклася. — Гаразд, облишмо це. Пане де Монтіні, я хотіла б почути вашу розповідь, як очевидця тих подій. Тим більше, співчуваючого очевидця.

— Але зважте, пані, — попередив Етьєн. — Тоді мені було лише дев’ять років, тому не виключено, що я пам’ятаю далеко не все істотне, а з того, що запам’ятав, не все розумів чи, може, розумів хибно.

— Це невелика біда, — заспокоїла його Марґарита. — Ви розповідайте, а ми вже якось розберемося. Відокремимо, як мовиться в Писанні, зерна від полови.

Монтіні охоче взявся виконувати бажання наваррської принцеси. Розказуючи про події семирічної давності, він слухав себе краєм вуха, а часом зовсім не чув того, що говорив, і тому не помічав деяких недоладностей у своїй розповіді, що їх він припускався через неуважність. Уся його увага була прикута до Бланки, і раз по раз він обпалював її пристрасними поглядами, вдаючи, що намагається робити це непомітно.

Етьєн був хлопець метикуватий і відразу зрозумів, що подобається Бланці. Втім, він ще змалку звик до того, що подобається багатьом жінкам, проте та обставина, що він сподобався дочці і сестрі королів Кастілії, сповнювала його єство законною гордістю. Випадково підслухана ним розмова розбурхала його уяву, дала йому широкий простір для найсміливіших фантазій та честолюбних надій. Він швидше мріяв, ніж думав про щось, швидше марив, ніж мріяв, швидше навіть снив, ніж марив, і з насолодою впивався своїми мріями в передчутті найвеличнішої перемоги всього свого життя...

А Бланка ніяк не могла дати ради своїм думкам, що кружляли в її голові з калейдоскопічною швидкістю і без будь-якої лоґічної послідовності спліталися у химерні візерунки, здіймаючи в ній бурю незбагненних, суперечливих почуттів; і в цьому киплячому казані емоцій народжувалося друге в її житті кохання. Не підозрюючи про Етьєнову присутність, вона в розмові з Марґаритою відкрила йому свою душу і тепер почувалася перед ним ніби роздягнена догола. Це було таке дражливе відчуття, наче хтось безперервно лоскотав її, що Бланка ледве стримувалася, щоб не схопитися з місця і... Тут вона не знала, що робити далі — чи втекти геть, замкнутися в своїй спальні і плакати, плакати, плакати від сорому та приниження, поки їй забракне сліз, чи кинутися Монтіні на шию, нехай він обіймає її, цілує, нехай робить з нею все, що йому заманеться, нехай він стане таким близьким і рідним їй, щоб вона вже не соромилася своєї наготи перед ним, щоб зник, урешті, той настирливий, тривожний, неприємний лоскіт у грудях, щоб минула її огида до самої себе і до власного тіла, що залишилася їй на згадку про ночі, проведені з чоловіком, одна лише думка про які викликає неподоланне бажання знов і знов митися в марнім намаганні змити з себе бруд від його доторків...

— А ви нівроку гарний оповідач, пане де Монтіні, — схвально констатувала Марґарита, коли Етьєн скінчив. — Вам би книги писати, я не жартую. Ваша розповідь, безперечно, найцікавіша і найзахопливіша з усього, що я чула про ті події. Правда, в ній є деякі огріхи, але їх можна пояснити тим, що ви самі не дуже прислухалися до того, що говорили.

— Це від утоми, — пояснила Матільда, знов заступаючись за брата. — Адже він щойно приїхав, втомився з дороги, і тому такий неуважний.

Марґарита осміхнулася й глузливо поглянула на Бланку, потім перевела погляд на Монтіні.

— Раз так, то не смію затримувати вас, пане. Це було б безсердечно з мого боку. — Рішучим жестом вона попередила його можливі заперечення. — Ні, ні, ви й справді відпочиньте, а ввечері ми продовжимо нашу вельми цікаву розмову. Вам уже надали кімнату?

— Так, пані.

— Де?

— В гостьових покоях на першому поверсі.

Марґарита похитала головою:

— Це зовсім не годиться. Брат моєї улюбленої фрейліни заслуговує на краще помешкання. — На якусь хвилю вона замислилася. — Отже, вчинимо так. Щонайпізніше до завтрашнього вечора цей негід... пан Рауль де Толоса має звільнити свою квартиру... свою колишню квартиру, а поки що... Матільдо!

— Слухаю, пані.

— Зараз же розшукай кузена Іверо, відрекомендуй йому свого брата і від мого імені попроси, щоб він на день-другий поступився йому однією з своїх кімнат... Гм... А щоб Рікард не надумався приревнувати, скажи, що я запрошую його до себе на обід. — З цими словами вона простягла Етьєнові руку для поцілунку. — Приємно було з вами познайомитися, пане де Монтіні.

— Мені теж, — тихо промовила Бланка. Вона вся затремтіла, коли він, ніби ненавмисно, всупереч тогочасному звичаю притиснувся устами до її долоні.

Коли Матільда та Етьєн вийшли з кімнати, щільно зачинивши за собою двері, Марґарита пильно подивилася на Бланку і запитала:

— Гарний братик у Матільди, правда ж?

Бланка встала з крісла, пересіла на диван поряд з Марґаритою і поклала голову їй на плече.

— Господи! — прошептала вона. — Що зі мною діється?..

— А що саме з тобою діється?

— Я наче горю вся... палаю...

— Ти закохалася?

— Ні... Не знаю... — плутано відповіла Бланка. — Я нічого не знаю!

— Зате я знаю: в тобі спалахнула пристрасть. Тому ти вся і гориш. Ти згоряєш від пристрасті. Зі мною теж так було... Колись. Дуже давно. Найпершого разу. — Марґарита мрійливо всміхнулася. — У нас гостював Альберто Фарнезе, теперішній герцоґ Пармський, і я, одинадцятирічне дівча, закохалася в нього по самі вуха. Ніби з глузду з’їхала. На третю ніч я потайки пробралася до його спальні й залізла до нього в ліжко. У темряві він не впізнав мене й вирішив, що це одна з фрейлін моєї матінки. А вранці... О! Я ніколи не забуду вираз його обличчя, коли він прокинувся й побачив мене... Бланко, ти вся тремтиш!

Бланка ще міцніше притислася до неї.

— Мене морозить, Марґарито.

— Але ж щойно ти горіла.

— А тепер мене морозить. Мені... мені страшно. Я боюся...

— Чого ти боїшся?

— Себе боюся. Своїх думок і...

— І бажань, — допомогла їй Марґарита. — Ти відчувала щось схоже до Красунчика?

Бланка довго мовчала, перш ніж відповісти.

— Так, — сказала вона. — Тільки це сильніше, значно сильніше. Коли я хотіла... Коли мене вабило до Філіпа, я завжди вчасно зупинялася. А зараз я боюся, що не зумію зупинитися. Що зі мною, Марґарито?

— Ти дорослішаєш, от і все. Твій Філіп розбудив у тобі жінку, Александр зробив тебе жінкою, а цей хлопець, сподіваюся, навчить тебе бути жінкою. Все це природно, і тобі нічого боятися. Відкинь усі страхи, скорися своїм бажанням, дай волю своїй пристрасті. І ти побачиш, як це прекрасно — кохати й бути коханою. Адже сам Господь говорив, що суть нашого життя — любов.

— Ах, кузино! — розпачливо простогнала Бланка. — Не муч мене. Прошу тебе, не муч... Будь ласка...

Марґарита зітхнула:

— Ти сама себе мучиш, серденько. І не тільки себе — мене також.

І це була щира правда. Останні чотири місяці Марґарита жила в постійному страхові перед майбутнім. Її лякали можливі наслідки гучного скандалу, що вибухне, коли Бланка (а рано чи пізно вона таки зважиться на це) зажадає розлучення з Александром, публічно звинувативши його в кровозмішенні. Власне, як такий, скандал був би навіть вигідний Марґариті, оскільки дозволяв їй позбутися свого політичного супротивника — ґрафа Біскайського; за інших обставин вона б сама посприяла обнародуванню цієї історії, дарма що при тому постраждала б і Жоанна, яку наваррська принцеса по-своєму любила. Проте стосунки Александра з сестрою відкрилися надто пізно, вже після його одруження з Бланкою, і тепер в разі їх розголосу виявиться ураженою фамільна честь кастільського королівського дому, і гнів могутнього сусіда, найпевніше, впаде на всю Наварру, не розбираючись, хто конкретно завинив у нещасті Бланки — улюбленої сестри короля, який від самого початку був рішуче налаштований проти її шлюбу з Александром Біскайським і тільки радий буде звільнити її від цих обтяжливих пут. Щонайменше Альфонсо XIII денонсує всі мирні договори з Наваррою і вмиє руки, дозволивши своїм войовничим та ласим до чужих земель васалам діяти на власний розсуд. А тоді й Ґасконь з Араґоном не залишаться осторонь — з якого боку не глянь, а під загрозою опиниться саме існування Наварри як самостійної держави.

„Боюся, — подумала Марґарита, — мені все ж доведеться вийти за Красунчика...”

— Бланко, — промовила вона вголос. — Ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

Кастільська принцеса підвела голову:

— Ну?

— Коли тобі стане несила терпіти далі, коли ти врешті наважишся на розлучення...

— Ти ж знаєш, кузино, що я ніколи...

— Не зарікайся. Те, що в дитинстві тебе переконали в непорушності шлюбних уз, ще не означає, що ти думатимеш так завжди. Краще пообіцяй мені, що нічого не зробиш, не порадившись зі мною.

Бланка витерла хусточкою сльози зі свого обличчя й допитливо поглянула на Марґариту.

— Гаразд, обіцяю. Але що ти задумала? Невже збираєшся допомогти мені?

— Атож. Здається, я знаю, як улаштувати твоє розлучення без зайвого галасу та скандалу.

— І як же?

Марґарита промовчала. Вона знала як. Вона знала, щó їй робити, і, якщо знадобиться, вона зробить це. В разі необхідності вона зробить Бланку вдовою — а вдовам не треба ніякого розлучення.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 18