Розділ XX

Літо 1452 року в Ґасконі і в світі

Першим кроком Філіпа в його сходженні на ґалльський престол і першим випробуванням Ернана, як ґасконського полководця, був здійснений ними похід на Байонну, яка на той час перебувала під владою французької корони.

Наприкінці минулого сторіччя, за бездарного правління герцоґа Карла III Аквітанського, прозваного в народі Негідником, його кузен, французький король Філіп-Авґуст II, відомий нащадкам, як Великий, відторгнув від Ґасконі її північні ґрафства Сент та Анґулем, а також південно-західний місто-порт Байонну і майже все однойменне ґрафство. Після півстолітньої бездіяльності трьох своїх попередників — Філіпа Доброго, Робера Благочестивого та Філіпа Справедливого, — Філіп Красивий вирішив, що час вже покінчити з цією кричущою історичною несправедливістю. Природним чином, процес відновлення статус-кво належало розпочати з Байонни, яка не мала з Францією спільних кордонів і була анклавом в оточенні ґасконських земель.

І ось, однієї тихої літньої ночі наприкінці червня, таємно зібрана армія ґасконців на чолі з Філіпом та Ернаном несподівано для багатьох, зокрема й для самого герцоґа, увійшла на територію Байоннського ґрафства і, не зустрічаючи значного опору, за лічені дні опинилася під стінами Байонни. Одночасно ескадра військових кораблів з Сантандера ввійшла в гирло ріки Адур і заблокувала байоннський порт, замкнувши тим самим кільце оточення міста.

Одначе наказу про штурм Байонни Ернан не давав. Замість цього ґасконці заходилися розбивати табір, і ґраф Рене Байоннський, що спостерігав за цим зі сторожової вежі замка, полегшено зітхнув і задоволено потер руки.

— Все гаразд, панове, — сказав він своїм наближеним. — Коротун-Красунчик та його шмаркач-конетабль збираються розпочати облогу. Правду кажуть, що коли Бог хоче когось покарати, передусім позбавляє його розуму. З нашими запасами їжі та питної води ми протримаємося довше, ніж вони можуть собі уявити. А там диви зберуться на силах мої васали, та й кузен Філіп-Авґуст не сидітиме склавши руки і незабаром надішле нам підмогу. Ходімо обідати, панове. Якщо Красунчик має Байонну за легковажну дівчину, на яку досить кинути один палкий погляд, щоб вона сама лягла під нього, то він глибоко помиляється. Ми покажемо йому, що Байонна — горда й неприступна дочка Франції.

Кажучи це, ґраф не врахував двох суттєвих обставин. По-перше, після невдалого хрестового походу французька скарбниця була абсолютно порожня. Введення нових податків і підвищення вже існуючих, а також чергові фіскальні заходи відносно єврейських лихварів та торговців, аж до конфіскації в особливо заможних усього майна, не дали бажаного ефекту, дозволивши лише на час залатати дірки в державному бюджеті. Отож у Філіпа-Авґуста III просто не було коштів на спорядження підмоги своєму двоюрідному братові, ґрафу Байоннському; а поза тим, у самій Франції назрівав загальний виступ баронів, які вирішили скористатися послабленням королівської влади, щоб повернути собі колишні вільності, відібрані в них Філіпом-Авґустом Великим. Що ж до васалів, на яких ґраф Байоннський покладав великі надії, то вони явно не квапилися на допомогу своєму сюзеренові, а декотрі з них навіть приєдналися до ґасконського війська — як вони запевняли, з почуття патріотизму. Цих дрібномаєтних сеньйорів дратувало й обурювало засилля французів у Байонні та їх привілейоване становище, і вони визнали за краще знову стати підданими свого краянина. Та й узагалі, характерною рисою цієї військової кампанії, нарівні з її стрімкістю, було те, що Філіп суворо заборонив своїй армії чіпати тутешніх мешканців. На його тверде переконання, вони вели військові дії на своїй, а не на чужій землі, і тому мусили належним чином ставитися до місцевого населення, яке, завдяки такій Філіповій позиції, зустрічало його не як завойовника, а як визволителя.

Ґраф Байоннський нічого цього не знав, а тому категорично відкинув мирну пропозицію капітулювати і присягнути Філіпові на вірність, припустившись тим самим фатальної (і останньої в своєму житті) помилки.

Отримавши відмову, Філіп сказав: „З Богом, Ернане”, — і за наказом Шатоф’єра з кільканадцяти громіздких та незграбних на вигляд возів, що під час походу рухалися в ар’єргарді, дратуючи непосвячених частими затримками, поскидали зшиті з цупкої мішковини чохли. Навколо возів закипіла гарячкова робота, і незабаром на сусідніх пагорбах були встановлені величезні довгоствольні гармати, чиї темні отвори зловісно дивилися на місто. Ґасконці й у гадці не мали провадити пасивну облогу — вони збиралися піддати Байонну артилерійському обстрілу.

Ґраф Рене мусив був передбачити таку можливість. На той час гармати (або „вогненні жерла”, як їх тоді називали) ще рідко застосовувалися в бойових діях, бо щойно лише починали входити в ужиток, були недосконалі, досить небезпечні в застосуванні, а їх використання обходилося вельми дорого, проте Філіп був досить сміливий і багатий, щоб дозволити собі таку розкіш, пов’язану з ризиком. Він не належав до числа вельмож старожитнього копилу і не чіплявся за віджилі традиції, згідно з якими ведення війни із застосуванням „диявольських новомодних винаходів” розцінювалося як таке, що суперечило кодексові рицарської честі. Філіп був не лише крупним землевласником та феодальним государем, а також і торговим маґнатом. Прибутки, що їх він отримував від споряджуваних ним заморських експедицій до Індії, Персії та Китаю, становили чималу частку позитивного сальдо його скарбниці, а часом навіть перевищували надходження від усіх інших видів господарської діяльності. Навесні цього року в сантандерському порту з трюмів кораблів, що належали Філіпові, були відвантажені не лише рулони персидських килимів, тюки з індійськими пряностями та китайським рисом, не лише шовки, чай та екзотичні фрукти, але й добре просмолені бочонки з високоякісним за тогочасними мірками порохом з Візантії. Отож для розумної й передбачливої людини не було нічого несподіваного в тому, що ґасконська армія мала в своєму розпорядженні „вогненні жерла” та людей, що розумілись на їх застосуванні. На свою біду, Рене Байоннський не був ані розумним, ані передбачливим...

Надвечір загриміло! Огорнені димом, „вогненні жерла” випльовували ядра, які методично руйнували міські мури та браму, а найдалекобійніші з них спричиняли до спустошень усередині міста, викликаючи в населення жахливу паніку й навіюючи городянам думки про Страшний Суд. Тим часом кантабрійська ескадра кількома пострілами впритул вивела з ладу всі кораблі берегової охорони і ввійшла в порт, будь-якої миті готова під прикриттям артилерії висадити на берег десант.

Байоннський ґарнізон був деморалізований у перші ж хвилини вогневого штурму. Ґраф, бризкаючи слиною, на чому світ стоїть проклинав „підступного та безчесного Коротуна-Красунчика”, але про капітуляцію й чути не хотів. З настанням ночі стрілянина вщухла, проте повністю не припинилася — Ернан наказав канонірам зрідка нагадувати байоннцям, що день прийдешній їм готує.

Подібні нічні нагадування зробили свою справу, і на світанку Байонна капітулювала. Як з’ясувалося згодом, одне з тих гарматних ядер, що долетіли до ґрафського палацу, вцілило так влучно, що звалилася стеля кімнати, де якраз перебували, проводячи нараду, ґраф, обидва його сини і кілька його наближених. І ґраф, і його сини, і всі його наближені загинули в завалі, а вцілілі байоннські достойники сприйняли це за знамення й наказали негайно розчинити брами. Вони власними персонами з’явилися перед Філіпові очі й запевнили його, що їм набагато миліше виголошувати ґалльською: „Хай живе принц!”, ніж французькою: „Хай живе король!”

Філіп зволив у це повірити.

Ернан де Шатоф’єр з помпою прийняв капітуляцію всього байоннського війська.

Проте Філіп не віддавав наказу про зняття облоги. Він звелів привести до нього тринадцятирічну дочку Рене Байоннського, Евеліну, яка після нічних подій стала спадкоємицею ґрафства, і ввійшов до міста лише тоді, коли вона склала йому присягу, як своєму сюзеренові (він милостиво дозволив їй не схиляти при цьому коліна).

Потім був підписаний договір про приєднання Байонни до Беарну. Філіп встановив опіку над неповнолітньою ґрафинею Байоннської, її опікуном призначив себе, за правом опікуна розірвав її заручини з Анжерраном де ла Тур і тут-таки заручив її з середульшим сином ґрафа д’Арманьяка.

Траґедія завершилася фарсом. Не встигла ще просохнути земля на батьковій могилі, як дочка заснула в обіймах винуватця його смерті...

Захоплення Філіпом Байонни минуло майже непоміченим на тлі драматичних подій, що відбувалися в той же самий час на крайньому південному заході Європи. Локальний і, здавалося б, незначний конфлікт між кастільським королем і його дядьком, ґрафом Портуґальським, призвів до таких серйозних наслідків, що їх без перебільшення можна було назвати глобальними.

Щойно в Портуґалії стало відомо про римський військовий флот, наданий імператором в розпорядження короля Кастілії, тамтешній вельможі, прибічники самозваного короля, миттю перетворилися на палких прихильників єдиної кастільського держави і, підібгавши хвости, швиденько передали до рук королівського правосуддя бунтівного ґрафа. Ось такий безславний був результат домагань Хуана Портуґальського на роль суверенного государя, і на цьому б усе й скінчилося, якби Авґуст XII не поставив на чолі флоту свого двоюрідного брата Валентина Юлія Істрійського.

Дев’ятнадцятирічний римський принц Валентин Юлій був надміру гарячим, войовничим і вкрай честолюбним юнаком. Після пишних проводів, улаштованих йому в неаполітанському порту, повернутися додому, так і не взявши участі в справжньому бою, було для нього рівнозначно поразці. Отримавши звістку про капітуляцію Портуґалії й письмові запевнення Альфонсо XIII в непорушності його колишніх зобов’язань перед імператором, Валентин Юлій, однак, не повернув свої кораблі назад. Охоплений гнівом та досадою, він вступив у нерівний бій з мавританським військовим флотом і повністю розгромив переважаючи сили супротивника, зазнавши при тім зовсім незначних втрат.

Це був успіх, гідний тріумфу на батьківщині, але окрилений своєю блискучою перемогою юний адмірал не зупинився на досягнутому. Він спрямував свої кораблі до Ґібралтару, і вже надвечір наступного дня цей стратеґічно важливий порт перейшов під владу італійців.

Здавалося очевидним, що купка відчайдушних сміливців на чолі з Валентином Юлієм не зможуть втримати в своїх руках Ґібралтар, і, в кінцевому підсумку, весь римський флот буде розгромлений, а сам принц, якщо не загине, то потрапить в полон. Та, на щастя, Альфонсо Кастільський вчасно зорієнтувався, і зібрана ним для походу на Портуґалію і ще не розпущена армія, здійснивши марш-кидок, ударила по Ґранадському еміратові з півночі, а ескадра бойових кораблів з порту Уельва атакувала Кадіс. Учувши, звідки дме вітер, Хайме III Араґонський, не ставлячи ніяких попередніх умов, у спішному порядку відправив на допомогу італійцям свій військовий флот.

Як і в музиці, на війні експромт, за наявності натхнення, часом дає кращі наслідки, ніж ретельно обдуманий та розроблений в усіх деталях план майбутньої кампанії. Менше ніж за місяць Ґранадський емірат впав, сам емір був узятий у полон, а майже вся Південна Андалусія, за винятком мису Ґібралтар та порту Малаґа, що дісталися відповідно Італії та Араґону, увійшла до складу Кастільського королівства. Таким чином, Реконкіста в Іспанії, що тривала понад сім сторіч, була успішно завершена влітку 1452 року.

Плоди цієї блискучої перемоги пожинали не лише Кастілія, Італія та Араґон. З Філіпового благословення балеарський флот розпочав набіги на Мавританію, а в середині серпня ґасконська армія окупувала місто Джазаїр^*, що згодом стало форпостом ґалльської експансії в Північній Африці. Тим часом єзуїти, скориставшись зі зручної нагоди, розширили Марокканську область ордену на північ, захопивши портове місто Танжер, і зупинили своє просування лише на лінії ріки Ксар-Сґір, де зустрілися з араґонцями, які теж не гаяли часу і взяли під свій контроль південно-східну частину Ґібралтарської протоки, а також всю Сеутську затоку аж до мису Кабо-Неґро.

* Джазаїр — Алжир.

Валентин Юлій Істірійський, удостоєний після повернення в Італію тріумфу, навіть не думав почивати на лаврах. Незабаром він відбув до Тунісу, щоб воювати там для більшої слави Риму та відродження його колишньої могутності.

Покінчивши з присутністю маврів на заході Європи і почавши тіснити їх у Північній Африці, католицький світ, разом з тим, не міг не звернути свої погляди на схід континенту, де нарівні з турецькою загрозою, що насувалася з Малої Азії, на півночі назрівали процеси прямо протилежного характеру.

Ще в 1239 році, після перемоги руських військ в битві під Переяславом, великий князь Київський Данило Романович, що став згодом королем Русі, і татарський хан Бату уклали перемир’я, розділивши між собою сфери впливу по лінії Полоцьк — Смоленськ — Новгород-Сіверський — Сіверський Донець. У перші сто років перемир’я, яке, незважаючи на постійні прикордонні сутички, тривало вже понад двісті років, руські королі об’єднали князівства, що перебували у сфері їхнього впливу, в єдину державу, а потім утвердили владу Києва на Азові та в Північному Причорномор’ї. Тож у середині XV сторіччя, коли відбувалися описувані нами події, Русь являла собою могутню державу на сході Європи, рівну за територією двом Німеччинам і значно згуртованішу за вельми аморфний союз ґерманських князівств.

А тим часом, на північ від Русі набирала силу Литва. За минулі двісті років литовці розділили з поляками Прусію, прогнали лівонських рицарів з куршських, лівських та естських земель, успішно протистояли своїм північним сусідам, скандинавам, і навіть були поширили свою владу на Карелію, втім, ненадовго — невдовзі їм довелося повернути її новгородцям. Після падіння вільної Новгородської республіки північна частина Карелії дісталася шведам, а південна відійшла до Московії — держави, яка виникла внаслідок об’єднання слов’янських князівств, що опинилися в сфері впливу Золотої Орди.

Однак відтоді литовські князі ніяк не могли забути про втрачені північні території, рівно ж як і руські королі частенько згадували про те, що в минулі часи північно-східні князівства беззастережно визнавали верховенство над собою київського престолу. Кілька років тому король Русі Роман II та великий князь Литовський Вітовт IV вирішили, що настав час відновити історичну справедливість, і, підписавши договір про „вічний мир”, почали активно готуватися до майбутнього звільнення своїх, як не втомлювався повторювати руський король, „споконвічних територій”.

Північно-східні русичі, які, втім, і самі поступово струшували з себе татарське ярмо, в принципі не мали нічого проти братньої допомоги з боку південного сусіда, проте ціна, що її вимагав Київ за цю допомогу — так зване возз’єднання, багатьом здавалася надмірно високою. І до монголо-татарської навали східні слов’яни, цей конгломерат різних племен, ніколи не відчували себе єдиним народом, а після розділу їх хиткої спільності — старокиївської держави, північно-східні русичі опинилися в абсолютно інших ґеополітичних умовах, ніж їхні родичі на півдні та південному заході. Двохсотрічне перебування під азіатським ярмом не могло не відбитися на їхній психолоґії, національному характері та культурі, життєвому укладі і, природно, на самій формі московської державності, яка була по-азіатському деспотичною.

Мабуть, найбільш проруськи налаштованим прошарком московського суспільства було духовенство, бо воно напряму залежало від Константинопольського патріаршого престолу і більшість вищих церковних посад у Московській метрополії займали або греки, або південні русичі. Саме єпископи були єдиними, хто беззастережно підтримав ідею Романа II про об’єднання двох східнослов’янських держав, а трохи пізніше (але з істотними засторогами) й ідею папи Павла VII про возз’єднання двох християнських церков. Однак ні те, ні інше не здобуло широкої підтримки ні у простолюду (хоча його думки ніхто не питав), ні серед московської знаті. Мешканці північно-східної Русі вже починали усвідомлювати себе нацією, окремим народом, і не хотіли втрачати свою самобутність і свою державність, тим більше що остаточне звільнення від татар (за допомогою Києва або без неї) було лише питанням часу.

Після поразки в Куликовській битві татарські хани мусили піти на значні поступки, надавши Москві широку автономію, і навіть визнали за її князем титул царя. Згодом татари розраховували ослабити бунтівного васала, нацькувавши його на Новгород, але й тут вони прорахувалися. Московські війська тріумфально пройшлися новгородськими землями, приєднавши їх до своєї держави, сам Великий Новгород був узятий облогою та змором, а його непокірні жителі були майже поголовно вирізані.

З падінням держави Новгородської, Русь втратила вельми цінного союзника в своєму давньому протистоянні з литовцями, а натомість отримала ще більш непередбачуваного і ще незговірливішого сусіда в особі зміцнілої Москви. Такий стан справ ніяк не влаштовував короля Романа, тому він, не дійшовши до згоди з московським царем у питанні об’єднання всіх руських земель в одну державу, уклав вимушений мир зі своїм споконвічним суперником, великим князем Литовським, і пообіцяв не перешкоджати поверненню Карелії під владу Литви. І хоч, на відміну від литовців, які збирались воювати з Москвою за Карелію, руський король замишляв ґрандіозний похід на Каспій, щоб уразити Орду в самісіньке серце, сумніватись не доводилося — головною його ціллю була й залишається північно-східна Русь.

Стурбований такими рішучими намірами Романа II, а також його постійними заявами, що північно-східні русичі ніякий не народ, а лише невід’ємна частина єдиного руського народу, насильно відірвана від материнських грудей — Київської землі, московський цар спішно спорядив на захід представницьку делеґацію на чолі з князем Миколою Шуйським, метою якої було по можливості перешкодити зближенню Русі та Литви з католицькими державами і постаратися зірвати майбутнє об’єднання церков.

Побувала московська делеґація і в Тулузі, де за прикрим збігом обставин тоді ж таки знаходився й Філіп — після успішної операції з захоплення Байонни він приїхав на кілька днів погостювати у свого дядька, короля Робера, і побачитися зі своїм братом, архієпископом Марком.

Перше знайомство Філіпа з східними гостями не можна було назвати приємним. На другий день після приїзду між ним та боярином з почту князя Шуйського спалахнула сварка через одну панночку, фрейліну королеви Марії. Боярин повівся з дівчиною найнегіднішим чином: подарував їй двійко соболиних шкурок і зажадав, щоб вона тут же сплатила йому „натурою”. Одначе дівчина виявилася порядною, вона не хотіла втрачати незайманість ради якихось там соболиних шкурок; але, з іншого боку, і з шкурками їй було шкода розлучатися. Боярин був невблаганний: або те, або інше, тому панночка звернувся за допомогою до відомого захисника жіноцтва, Філіпа. Той узяв її турботи близько до серця: йому дуже сподобалася дівчина, а поза тим його до глибини душі обурила збоченість боярина, який зробив подарунок не з удячності за кохання, а навпаки — вимагав кохання в подяку за подарунок. У запалі праведного гніву Філіп обізвав його жалюгідною втіхою мужеложця — просто так обізвав, без усякої задньої думки, в його лексиконі це було однією з найуїдливіших образ, — і, як то кажуть, влучив у самісіньке око. Як з’ясувалося згодом, боярин, хоч і не був від природи гомосексуальним, свого часу ніжно дружив з юним царевичем, теперішнім царем, чия слабість до хлопчиків була загальновідома.

На думку про те, що чутки про його колишні гріхи дійшли аж до Ґаллії, боярин оскаженів. Замість чинно викликати Філіп на поєдинок, він негайно вихопив з-за пояса кинджал, з видимим наміром порішити свого кривдника на місці; його не зупинила навіть та обставина, що Філіп не мав при собі ніякої зброї. Добре що поряд був Ґабріель — він вступив з боярином у сутичку і, намагаючись вибити з його рук кинджал, зовсім ненавмисно проткнув його шпагою. Удар Ґабріеля виявився для боярина смертельним, і той сконав на місці.

Скандал видався на славу, і королю Роберові довелося докласти багато зусиль, щоб завадити князеві Шуйському надати цьому суто побутовому інцидентові реліґійне забарвлення. А архієпископ Тулузький свою чергову недільну проповідь цілком присвятив смертному гріху хтивості, в якій зокрема зазначив, що ні католику, ні православному не годиться поводитися з благородною дівчиною, як з дівкою продажною.

Злощасні соболині шкурки залишились у панночки, справжньої винуватиці інциденту, як компенсація за завдані їй моральні збитки, а сама вона, в знак вдячності за заступництво, подарувала Філіпові свою незайманість. У свою чергу Філіп, у подяку за порятунок життя, посвятив Ґабріеля в рицарі і подарував йому ще один маєток, а згодом, вже після повернення до Тараскона, надав його володінням статус віце-ґрафства, таким чином зробивши свого першого дворянина віконтом, і відповідно до цього титулу вручив йому сенаторську мантію.

Ґабріель був гордий і радий, як мале дитя. Він відразу ж написав батькам листа, знову запрошуючи їх до себе, і скріпив його своєю новою печаткою з ґрафською короною, а внизу поставив підпис: „Ваш люблячий син Ґабріель де Шеверні, віконт де Монторі, сенатор Беарну”. Правда, відповіді він так і не дочекався...

До Памплони ґасконці вирушили завчасно, оскільки дорóгою Філіп збирався завернути в Ортез, столицю свого Беарну, а відтак ще й прибути на святкування раніше від усіх своїх конкурентів — певна річ, за винятком Рікарда Іверо, який жив у Наваррі. Чутки про те, що віднедавна Марґарита серйозно захопилася своїм кузеном, не так турбували Філіпа, як будили в ньому здоровий дух суперництва. Етьєн де Монтіні, якого наприкінці травня Філіп відрядив до Памплони з таємною місією і якому, схоже, через сестру вдалося втертися в довіру до принцеси, у своїх секретних звітах повідомляв, що хоч Марґарита закохана у віконта Іверо, виходити за нього заміж не збирається, а дедалі більше схиляється до думки про необхідність шлюбного союзу Наварри з Ґасконню. Завдяки Монтіні, Філіп був у курсі всіх значних подій при наваррському дворі, та іноді його розбирала досада, що в своїх звітах Етьєн лише побіжно згадує Бланку. А проте, він не наважувався вимагати подробиць, побоюючись признатися самому собі, що Бланка, як і раніше, дуже дорога йому...

За кілька днів до від’їзду сталася подія, внаслідок якої чисельність ґасконської делеґації скоротилася майже на третину, — виявилося, що Амеліна вагітна. За інших обставин Сімон де Біґор тільки б радів цій звістці, але зараз його можливу радість затьмарювали болісні сумніви: від кого ж у Амеліни дитина — від нього чи від Філіпа? Він загрожував їй і навколішки благав признатися, чиє дитя вона носить під серцем, і трохи заспокоївся, лише коли Амеліна взяла за свідків падре Антоніо та ще одного тарасконського священика і, поклавши руку на Євангеліє, поклялася всіма святими та честю всього роду, що ця дитина — від нього.

У приступі жорстоких докорів сумління Філіп і Амеліна вирішили, що надалі вони любитимуть одно одного лише як брат та сестра, і поспішили повідомити цю втішну звістку Сімонові. Ґастон д’Альбре скептично поставився до їхнього квапливого рішення, правда, не заперечував, що ця обітниця братсько-сестринської любові має непоганий шанс протриматися принаймні до закінчення памплонських свят — хоча б тому, що Амеліна, у зв’язку з її станом, залишається в Тарасконі.

Разом з Амеліною мусили лишитися й інші ґасконські і каталонські дами, оскільки в герцоґа та Філіпа жінок не було, а Ґастонова дружина також чекала дитину, і отже, нікому було очолити жіночу частину делеґації. Так постановила терміново скликана сімейна рада, більшість на якій належала молоді. Філіпові кузени різного ступеню кревності з рідкісною одностайністю вхопилися за можливість позбутися своїх дружин, щоб досхочу порозважатися при відомому своїми знадами наваррському дворі.

Таке безсердечне з боку чоловіків рішення, що невимовно засмутило всіх дам, згодом обернулося великою удачею, мало не даром Провидіння, позаяк на шляху до Памплони поїзд ґасконців зазнав нападу...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 20