Розділ XXV

Гріхопадіння Матільди де Монтіні

— Неподобство! — незадоволено пробурчав Ґастон д’Альбре, розлігшись на канапі у просторій і воднораз затишній вітальні розкішних апартаментів, що були відведені для Філіпа в палаці наваррського короля.

— Авжеж, — обізвався п’яненький Сімон де Біґор. — Це дуже неввічливо.

Він сидів на підвіконні, розмахуючи в повітрі ногами. Поруч нього стояв Ґабріель де Шеверні, готовий будь-якої миті підстрахувати друга, якщо той раптом надумає випасти в розчинене вікно.

Останній з присутніх, Філіп, стояв перед великим дзеркалом і прискіпливо вивчав своє відображення.

— Що неввічливо, це вже напевно, — погодився він.

Всі четверо щойно повернулися з урочистого обіду, що його король Наварри дав з нагоди прибуття ґасконських гостей, і на який Марґарита не зволила прийти, посилаючись на відсутність апетиту. Саме з цього приводу Ґастон та Сімон висловлювали своє незадоволення. Філіпа ж обурила здебільшого безцеремонність принцеси: адже вона могла вигадати й менш зухвалий привід — скажімо, погане самопочуття.

А втім, він не вважав цей принцесин вибрик лихим для себе знаком — радше якраз навпаки. Добре розміркувавши, Філіп дійшов висновку, що Марґаритина витівка свідчить про надзвичайне роздратування, образу і навіть уражену гордість. Найпевніше, Марґарита все-таки вирішила зупинити свій вибір на ньому — і зараз досадує через це, відчуває себе приниженою, переможеною...

Філіп добродушно всміхнувся своєму зображенню в дзеркалі і дав собі слово, що незабаром примусить Марґариту забути про досаду й приниження, що їх вона почуває зараз.

— Та перестань вже зирити в це бісове дзеркало! — роздратовано промовив Ґастон. — Ото ще франт, все чепуриться й чепуриться! І так вже гарненький до непристойності. Достоту як дівча.

Філіп перевів на кузена лагідний погляд.

— І зовсім я не чепурюся.

— Ну, так милуєшся собою.

— І не милуюся. Просто думаю.

— Про що, як не секрет?

Якусь мить Філіп вагався, потім відповів:

— А раптом Марґарита виявиться вищою за мене? Адже не даремно мене прозвали Коротуном, я справді невисокий на зріст.

— Для чоловіка, — флеґматично уточнив Ґабріель.

— Зате вона, кажуть, висока для жінки.

— Оце ж біда буде! — глузливо сказав Ґастон. — Справжнісінька траґедія.

— Ну, щодо траґедії ти трохи перебільшуєш, — сказав Філіп. — Але...

— Але в ліжку з високими жінками ти почуваєшся не дуже впевнено, — закінчив його думку Ґастон. — Що за дурниці! Далебі, не розумію: яка, власне, різниця, хто вищий? Особисто я ніколи цим не переймався.

Філіп зміряв поглядом довготелесу постать кузена і гмикнув:

— Певна річ! Навряд чи тобі випадало кохатися з семифутовими красунями.

Д’Альбре реготнув.

— Твоя правда, — здався він. — Про це я якось не подумав. Мабуть, мені не судилося пізнати, яке це задоволення — трахати дівку вищу за себе.

Філіп гидливо пирхнув. Попри свій великий досвід (а може, й завдяки йому), він усіляко уникав вульґарних висловлювань, коли йшлося про жінок, і без особливого задоволення вислуховував їх від інших.

Сімон, що весь цей час сидів на підвіконні, розмахуючи ногами і щось муркочучи собі під ніс, раптом виявив жваву зацікавленість темою їхньої розмови.

— А що? — запитав він у Філіпа. — Ти хочеш переспати з Марґаритою?

Філіп нічого не відповів і лише клацнув зубами, украй вражений безглуздістю питання.

Ґастон здивовано втупився в Сімона.

— Це ж треба... — скрушно промурмотів він. — Хоча я знаю тебе з пелюшок, часом у мене складається враження, що ти клеїш з себе дурня. Ні-ні, я певен, що це не так, а проте враження складається. Не говоритиму за інших, та особисто я не бачу нічого дивного в тому, що Амеліна гуляє на стороні. Ще б пак! З таким чоловіком...

Сімон почервонів від збентеження й розгублено заморгав.

— Ти мене ображаєш, Ґастоне. Ну, не здогадався я...

— А про що тут здогадуватися, скажи будь ласка? Передусім Філіп хоче одружитися з Марґаритою, і взагалі... Та що й казати! Хіба не зрозуміло, що коли вже такий запеклий баболюб, як наш Філіп, приїхав погостювати до такої чарівної шльондри, як Марґарита, то без палок-пихалок між ними ніяк не обійдеться.

— Заткни пельку, друже, — ввічливо порадив йому Філіп. — Тебе слухати гидко.

Ґастон осміхнувся і труснув головою.

— Бісова твоя делікатність! — промовив він, знизуючи плечима. — Просто не збагну, як у тобі можуть уживаються святенник та розпусник.

Філіп хотів відповісти, що розпусність буває різна і що розбірливість у словах ще не святенництво, та якраз цієї миті відчинилися двері з передпокою, і до вітальні зазирнув його паж д’Обіак — білявий хлопчина тринадцяти років з вічно всміхненим лицем і легковажним поглядом красивих оксамитових очей.

— Монсеньйоре...

— Ти невиправний, Маріо! — роздратовано перебив його Філіп. — Коли вже навчишся стукати в двері?

— Перепрошую, монсеньйоре, — промовив паж, марно намагаючись зобразити глибоке розкаяння. — Зовсім з голови вилетіло.

— Це й не дивно, — прокоментував Ґастон. — У тебе, хлопче, один лише вітер у голові гуляє.

— Що правда, то правда, — погодився Філіп. — Я тримаю його в себе саме через його унікальну недбалість... Ну, чого тобі, Маріо?

— Тут одна панночка, монсеньйоре. Каже, що прийшла до вас за дорученням пані принцеси.

— Он як! — пожвавішав Філіп. — Що ж, запроси її. Негоже примушувати даму чекати, надто ж коли вона — посланниця принцеси.

Він улаштувався в кріслі, схрестив ноги і прибрав величного вигляду.

Маріо ширше розчинив двері і відступив углиб передпокою.

— Прошу, панно, проходьте.

До кімнати плавною ходою ввійшла струнка чорноволосу дівчину в ошатній сукні з темно-синього оксамиту і схилилася перед Філіпом у шанобливому реверансі. Ґастон, Сімон та Ґабріель привітали її шанобливими поклонами, а Філіп — кивком. Він навіть зробив порух, ніби збираючись встати з крісла, але останньої миті передумав. З його обличчя зник бундючний вираз, поступившись місцем замилуванню, а в очах запалахкотіли хтиві вогники. Він мимоволі облизнув губи і запитав:

— Мій паж не помилився? Вас прислала пані Марґарита — чи сама богиня Афродита?

Ґастон д’Альбре стиха захихотів. А дівчина ніяково всміхнулась і відповіла:

— Я прийшла за дорученням пані принцеси, монсеньйоре. Її високості дуже прикро через той інцидент...

— Це щодо обіду?

— Так, монсеньйоре. Сьогодні пані була зла... зле себе почувала... і так вийшло. Тому вона всіляко перепрошує і висловлює сподівання, що не дуже образила вас.

Філіп зобразив щирий подив:

— Образила? Ради Бога! Я нітрохи не ображаюся. Якщо пані принцеса не прийшла на обід, то вона мала на це підстави. І не мені судити, достатні вони чи ні. Так їй і скажіть.

Ґастон тихенько пирхнув:

— Який лицемір!

Дівчина знову всміхнулась і продовжила:

— Сьогодні ввечері пані принцеса влаштовує невеликий прийом для молодих сеньйорів і дам. Її високість просила запитати, чи не погодитеся ви з вашими друзями та родичами приєднатись до цього товариства.

„Так-так, — подумав Філіп. — Це ще краще, ніж я сподівався. Вечір у порівняно вузькому колі, інтимна обстановка... Але ж чорт! Яка чарівне дівча! Невже Марґарита навмисно прислала її, щоб відвернути мою увагу від своєї персони? Гм, треба визнати, що почасти їй це вдалося...”

— Перекажіть пані принцесі, що ми з вдячністю приймаємо її запрошення, — відповів він. — О котрій почнеться прийом?

— За годину після заходу сонця, цебто близько дев’ятої. Її високість пришле за вами своїх пажів.

— Чудово.

Відтак у вітальні запанувала мовчанка. Дівчина все так само захоплено дивилася на Філіпа, сором’язливо всміхаючись. У відповідь він відверто роздягав її поглядом.

Ґастон з байдужим виглядом сидів на дивані і нишком осміхався. Він і заговорив першим:

— Між іншим, панно. Ви мені когось нагадуєте. От тільки не збагну, кого саме.

— Прошу, монсеньйоре? — стрепенулася дівчина. — Можливо, ви знаєте мого брата, Етьєна де Монтіні?

— Атож, це він... Отже, ви його менша сестра — Матільда, якщо не помиляюся?

— Так, монсеньйоре, Матільда. Матільда де Монтіні.

— Гарне у вас ім’я, — сказав Ґастон. — Як і ви вся. Правда, Філіпе?

Той ствердно кивнув і нагородив Матільду чарівливою усмішкою. Вона збентежено опустила очі, щоки її з рожевих зробилися яскраво-червоними.

— Ви дуже люб’язні, панове...

Ґастон підвівся з дивана і розпрямив плечі.

— Ну, гаразд, піду попереджу наших хлопців, щоб о пів на дев’яту були вже готові.

— Правильно! — зрадів Філіп. — Неодмінно попередь. І ви, Сімоне, Ґабріелю, також ідіть — перевдягніться, відпочиньте трохи.

Обоє скорилися накоазові й вийшли з кімнати слідом за Ґастоном. При цьому Сімон іронічно посміхався, а Ґабріель чомусь був похмурий і пригнічений...

Коли вони лишилися удвох, Філіп ласкаво звернувся до Матільди:

— Прошу сідати, панно. Вибирайте, де вам зручніше. — Він по-змовницькому підморгнув їй, всім своїм виглядом показуючи, що найзручніше місце в нього на колінах. — Офіційна аудієнція закінчена, і нам можна не дотримуватися протоколу.

— Дякую, монсеньйоре, — збентежено відповіла дівчина. — Та краще я постою. Тим більше, що мені час повертатися до пані.

— Тоді я теж постою, — сказав Філіп, підводячись з крісла. — І до речі, я вас ще не відпускав.

— Прошу, монсеньйоре?

— Хто буде присутній на сьогоднішньому прийомі? Із знаті, певна річ.

— Ну, передусім, пані Бланка Кастільська. Можливо, що буде її брат, дон Фернандо.

— Он як! — здивувався Філіп. — Ґраф де Уельва вже приїхав?

— Так, монсеньйоре. Її високість якраз давала мені доручення, коли їй доповіли про прибуття пана принца.

— Гм. А мені здавалося, що він мав супроводжувати свою сестру, принцесу Нору.

— Пані Елеонора приїде трохи згодом, разом зі старшим братом, королем доном Альфонсо.

— Навіть так! Цікаво... Отже, на прийомі будуть принцеса Бланка і, можливо, ґраф де Уельва. Ще хто?

— Пані Жоанна, сестра ґрафа Біскайського.

— А сам ґраф?

— Ні, він не... мм... Він лише вчора повернувся з Басконії, і в нього назбиралося багато невідкладних справ.

„Ясно, — подумав Філіп. — Марґарита і її кузен так не сприймають одно одного, що навіть уникають особистих зустрічей...”

— Дякую, панно. Продовжуйте, будь ласка.

— З усіх, гідних вашої уваги, лишилися тільки пан віконт Іверо та його сестра, пані Гелена.

— Віконт, як і раніше, дружить з пані принцесою? — поцікавився Філіп. Він неквапно ходив по кімнаті, поступово наближаючись до Матільди.

Дівчина ніяково опустила очі:

— Ну, власне... Загалом, так.

— А ваш брат?

Якщо попереднє питання викликало у Матільди легке і цілком зрозуміле замішання, то згадка про Етьєн явно збентежила її.

— Перепрошую, монсеньйоре. Боюсь, я не зрозуміла вас.

„Отакої! — вразився Філіп. — Невже Марґарита, всупереч своїм принципам, взяла собі відразу двох коханців?.. Проте з цим ми розберемося трохи пізніше”.

Він підступив до Матільди впритул і рішуче притягнув її до себе. Дівчина покірно, без найменшого опору, віддалася в його обійми.

— Монсеньйоре!.. — швидше простогнала, ніж промовила вона.

— Називай мене Філіпом, любонько... О, Боже, яка ж ти гарненька! Ти просто зводиш мене з розуму! І я справді здурію... якщо зараз не поцілую тебе.

Що він і зробив. Його поцілунок був довгим і ніжним; таким довгим і таким ніжним, що у Матільди аж дух захопило.

Потім вони цілувалися жадібно, несамовито. Відсутність досвіду Матільда компенсувала самовідданістю юної дівчини, що вперше пізнала кохання. У кожний поцілунок вона вкладала всю свою душу і з кожним новим поцілунком чимраз дужче п’яніла від захвату, відчуваючи якесь радісне потрясіння.

Філіп підхопив напівнепритомну дівчину на руки, переніс її на канапу і, весь тремтячи від нетерпіння, гарячково став стягувати з неї сукню. Трохи опам’ятавшись, Матільда перелякано відсахнулася від нього й обсмикнула спідниці.

— Що ви, монсеньйоре! — злякано промовила вона. — Це ж... Адже сюди можуть увійти... І побачать...

— Ну, й нехай бачать... Ах, справді! — схаменувся Філіп. — Твоя правда, крихітко. Даруй, я зовсім втратив голову. Я ж казав, що ти зводиш мене з розуму. — Він обняв її за плечі. — Ходімо, любонько.

— Куди? — злякано спитала Матільда.

— Як це куди? Звісно, до спальні. У ліжечко.

Матільда вирвалася з його обіймів.

— О, Боже! — вигукнула вона, відступаючи все далі від нього. — До спальні?!.. Не треба! Прошу вас, не треба...

Філіп спантеличено поглянув на неї.

— Але ж чому? Зараз лише шоста, часу в нас удосталь, і ми зможемо гарно порозважатися. Будь слухняною дівчинкою, ходімо зі мною.

Він встав з канапи і попрямував до неї. Матільда задкувала від нього, аж поки не вперлася спиною в стіну. Вона зіщулилася, немов зацьковане звірятко; погляд її безпорадно метався по кімнаті.

— Прошу вас, монсеньйоре, — заблагала Матільда. — Не треба!..

Філіп наблизився до неї впритул.

— Треба, дорогенька, треба. Якщо, звісно, я подобаюсь тобі.

— Ви подобаєтесь мені! — палко запевнила вона. — Я... я вас люблю.

— Так в чому ж річ?

— Я боюся... Мені страшно...

Філіп розсміявся і дзвінко поцілував її тремтливі губи.

— Не бійся, зі мною не страшно. Повір, крихітко, я не зроблю тобі боляче. Навпаки — ти пізнаєш стільки насолоди, що тобі й не снилося.

Матільда у відчаї притисла руки до грудей.

— Але ж це такий гріх! — прошепотіла вона. — Страшний гріх...

Філіп усе зрозумів:

„Ага! Вона, виявляється, не лише незаймана, що вже само по собі дивина, вона ще й святенниця. Ніколи б не подумав, що Марґарита тримає в себе таких фрейлін... Гм... А може, вони з нею ніжні подружки?..”

З розчарованим виглядом він відійшов від Матільди, сів у крісло і сухо промовив:

— Гаразд, можеш іти.

Матільда зблідла. В її очах заблищали сльози.

— О, монсеньйоре! Я чимось образила вас?

— Ні в якому разі. Я ніколи не ображаюся на жінок, навіть якщо вони дурять мене.

— Дурять! — вигукнула вражена Матільда. — Ви вважаєте, що я обманюю вас?

— Атож, ти збрехала мені. Насправді ти не любиш мене. Повертайся до своєї пані, я більше тебе не затримую.

Дівчина знітилась і тихенько заплакала.

— Ви жорстокий, ви не вірите мені. Не вірите, що я люблю вас...

Філіп застогнав. У багатьох жінок сльози були єдиною їх зброєю — але вони вбивали його наповал.

— Ти помиляєшся, — з останніх сил промовив він, намагаючись зберегти незворушний вигляд. — У тебе просто швидкоплинне захоплення. Воно скоро мине, може, й завтра.

Матільда опустилася на встелену килимами підлогу і похнюпила голову.

— Ви помиляєтеся. Це не захоплення, я справді люблю вас... Я покохала вас тієї миті, коли вперше побачила ваш портрет. Пані Бланка багато розказувала про вас... Я так чекала вашого приїзду, а ви... ви не вірите мені!..

Не в змозі далі стримуватися, Філіп кинувся до неї.

— Я вірю тобі, вірю. Я теж люблю тебе. Тільки не плач, будь ласка.

Обличчя Матільди проясніло. Вона поклала свої руки йому на плечі.

— Це правда? Ви любите мене?

— Звісно, люблю, — переконано відповів Філіп і тут-таки винувато опустив очі. — Але...

Матільда швидко притисла долоню до його вуст.

— Мовчіть, не кажіть нічого. Я й так все розумію. Я знаю, що не рівня вам, і не тішуся ніякими ілюзіями. Я не дурна... Але я дурненька! Я розпусниця й безсоромниця! Я розумію, що не повинна любити вас, та все одно люблю... — Вона пригорнулася до нього, торкнулася губами мочки його вуха і пристрасно прошептала: — Я завжди кохатиму вас. Незважаючи ні на що! Ви для мене єдиний, і нікому іншому немає місця в моєму серці. Завжди, завжди я належатиму лише вам. І нехай моя душа вічно горить у пеклі...

Філіп промовчав, і тільки міцніше обняв дівчину, відчуваючи, як на обличчя йому набігає пекуча краска сорому. Він завжди почував сором, коли йому вдавалося звабити жінку. Але щоразу, коли він зазнавав поразки, його розбирала досада.

— Мені час іти, — врешті озвалася Матільда. — Пані, напевно, вже зачекалася мене.

— Так, так, звичайно, — погодився Філіп. — Про неї я зовсім забув. Коли ми зустрінемося знову?

Матільда трохи відсторонилася від нього і торкнулася губами до його губ. Її поцілунок був такий невинний, такий невмілий і такий палкий, що Філіп мало не розридався від розчулення.

— То коли ж ми зустрінемося? — спитав він.

— Коли хочете, — просто відповіла вона. — Адже я люблю вас.

— І ти будеш моєю?

— Так, так, так! Я ваша і прийду до вас, коли ви захочете... Або ви приходьте до мене.

— Ти живеш одна?

— Так, у мене окрема кімната. Пані дуже добра до мене.

— Сьогодні ввечері тебе влаштовує?

— Так.

— Чекай мене десь за годину після прийому.

Матільда покірно кивнула:

— Гаразд. Я чекатиму.

— До речі, як мені знайти твою кімнату?

Вона пояснила.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 25