Розділ III

Смерть

Це трапилося 2 травня 1445 року.

Ранок був напрочуд гарний, однак почувався Філіп дуже зле. На самоті він гуляв у двірському парку, провітрюючи важку з похмілля голову. Вчора він уперше в житті по-справжньому напився і тепер гірко шкодував про це, клявся собі, що ніколи не питиме більше одного келиха за вечір.

Попервах Філіп не збирався напиватися, та вчорашня вечірка видалася не надто веселою, швидше навіть сумною. Ернан де Шатоф’єр якраз був у Беарні і мав приїхати лише за кілька днів, прихопивши з собою Ґастона д’Альбре та Амеліну — герцоґ уже перестав сердитися на свого небожа і сам попросив його повернутися. З тієї чи іншої причини були відсутні й інші найближчі друзі та подруги Філіпа; отож він трохи засумував і випив більше, ніж звичайно. Відтак йому спало на думку, що коли він добряче нап’ється, то, диви, набереться сміливості переспати з котроюсь із присутніх на вечірці панночок. Це була не дуже розумна ідея, проте Філіп завзято наліг на вино, стрімко п’яніючи від незвички. Після чималої кількості випито зілля його спогади про вчорашній вечір нагло обривалися.

Прокинувся Філіп сам, але не був певен, чи провів він усю ніч один, і ця невідомість мучила його ще дужче за головний біль. Було б так прикро втратити незайманість у нестямі...

Філіп здригнувся від несподіванки, почувши чемне привітання. Він підвів задумливий погляд і побачив поруч Етьєна де Монтіні — вродливого дев’ятирічного хлопчака, що служив у нього пажем.

— А-а, привіт, друже, — промовив він і тут-таки збагнув, що може розпитати його про минулий вечір. — Слухай-но... мм... але тільки між нами. Що я вчора виробляв?

Етьєн здивовано поглянув на нього, а потім силувано всміхнувся:

— Ви нічого не виробляли, монсеньйоре. Все було як завжди.

— Коли я пішов?.. І з ким?

— Після десятої. Ви побажали всім на добраніч і пішли.

— Один?

— Так, монсеньйоре.

Філіп полегшено зітхнув:

— От і добре... — Він уважніше придивився до Монтіні і спитав: — Ти чимось схвильований? Що сталося?

— До замку привезли дівчину, — відповів Етьєн. — Мертву.

— Мертву?

— Так, монсеньйоре. На світанку вона стрибнула зі скелі в річку. Двоє селян, що бачили це, поквапилися витягти її з води, та вже нічим допомогти їй не змогли. Вона впала на мілину, вдарилася головою об каміння і, певно, відразу ж померла.

Філіп здригнувся. Його не можна було назвати надто побожною й богобоязливою людиною, але до самогубства він ставився однозначно негативно. Сама думка про те, що хтось може свідомо позбавити себе життя, змушувала його серце боляче стискатися.

Насилу притлумивши важке зітхання, Філіп спитав:

— А хто вона, ця дівчина?

Монтіні знизав плечима:

— В тім-то й річ, що ніхто не знає. Через те її привезли до замку — вона явно не тутешня.

— Яка вона на вигляд?

— Їй десь років чотирнадцять чи п’ятнадцять. Поза будь-яким сумнівом, вона не шляхетна панночка, але й не селянка і не служниця. Найпевніше, вона з родини якогось заможного міщанина, щоправда, не з Тараскона, бо тут її ніхто не впізнав... — Монтіні трохи повагався, а потім додав: — А втім, це не зовсім так. Дехто її все ж упізнав.

— Зажди! — сказав Філіп. — Я не второпав. Адже ж ти говорив, що її ніхто не знає.

— Атож, монсеньйоре, її ніхто не знає. Цебто не знає, хто вона така і звідки. Але вчора її бачили неподалік Тараскона. Вчора увечері.

— І що вона робила?

Монтіні підвів голову й по-дорослому пильно подивився Філіпові в очі. Погляд його був похмурий і сумний, в ньому навіть промайнуло щось схоже на лють.

— Вірніше, щó з нею робили, — уточнив він.

Серце Філіпа підскочило, а потім ніби провалилось у безодню. Вони саме підійшли до мавританського фонтану в центрі парку, і він присів на невисокий парапет. Монтіні мовчки стояв перед ним.

— Розповідай! — наказав йому Філіп.

— Ну... Я знаю дуже мало. Лише те, що почув з балачок челяді. Цю дівчину бачили... бачили, як пан Ґійом віз її зв’язану до своєї мисливської хатини.

Філіп судомно глитнув. Так звана мисливська хатина Ґійома знаходилася в двох милях від Тараскона. Там його старші брати разом зі своїми приятелями час від часу влаштовували гучні орґії, що нерідко супроводжувалася ґруповим зґвалтуванням молодих селянських дівчат, які мали нещастя опинитися за межами своїх сіл, коли напідпитку Ґійомова ватага швендяла околицями в пошуках розваг. Селяни, певна річ, неодноразово скаржилися герцоґові на його старших синів. Щоразу герцоґ давав їм добрячого прочухана й забороняв надалі займатися таким „промислом”, однак, незважаючи на сувору заборону, Ґійом та Робер нишком (а коли батька не було вдома, то й відверто) продовжували свої ганебні розваги.

Герцоґ якраз був відсутній — він поїхав до Барселони, щоб домовитися з тамтешнім ґрафом про спільне використання порту та корабелень, і взяв з собою Робера, — отож Ґійом, відчувши свободу, так розгулявся, що й чортам гидко стало.

Філіп гнівно заскреготів зубами. Перед його внутрішнім поглядом стрімко промайнули барвисті картини повільної смерті Ґійома з використанням найрізноманітніших знарядь до тортур. Нарешті, опанувавши себе, він запитав у Монтіні:

— А це точно та сама дівчина?

— Слуги так кажуть, монсеньйоре. До того ж... — Етьєн судомно ковтнув. — Коли її тільки привезли, я, ще нічого не знаючи, мав змогу оглянути її зблизька...

— Ну?! — нетерпляче вигукнув Філіп.

— Її сукня подекуди роздерта на клапті, шкіра на зап’ястках натерта до крові, а на тілі я бачив сліди від ударів батогом...

Філіп рвучко підхопився, стискаючи кулаки. Його обличчя спотворила гримаса ненависті та відрази.

— Господи! — простогнав він. — Які ж вони тварюки!.. Господи Ісусе...

Він знову сів і низько схилив голову, щоб Монтіні не побачив сліз у його очах. Після деяких вагань Етьєн, не питаючи дозволу, присів поруч.

— У тебе є брати? — за хвилю озвався Філіп.

— Ні, монсеньйоре, — озвався Філіп. — Лише сестра. Та я розумію вас...

Філіп гірко зітхнув.

— Чому, — промовив він, звертаючись до самого себе, — чому вони не померли разом з їхньою матір’ю? Чому вони живуть і ганьблять нашу сім’ю? Це несправедливо!.. Нечесно... — Він знову встав. — Де дівчина?

— На господарському подвір’ї, монсеньйоре, — відповів Монтіні. — Якщо, звісно, її не...

Далі Філіп його вже не слухав. Він стрімголов побіг вздовж бокової алеї до правого крила палацу, проминув арочний прохід, відтак повернув трохи вліво і незабаром опинився на широкому подвір’ї, що прилягало до господарських будівель замку. Як завжди о такій порі, там було гамірно і велелюдно, але звичайного пожвавлення Філіп не застав — обличчя в слуг були похмурі, а погляди стурбовані.

— Де дівчина? — голосно і трохи верескливо запитав Філіп, лишивши без відповіді шанобливі привітання на свою адресу.

— Її щойно забрали, ваша високосте, — сказав один з наглядачів, указуючи держалком батога в протилежний кінець подвір’я, де через розчинені навстіж ворота виїжджала підвода в супроводі кількох озброєних вершників. — Схоже, монсеньйоре, що цього разу ваш брат вскочив у серйозну халепу.

Філіп встав навшпиньки і подивився в тому ж напрямку. Він не впізнав вершників зі спини, проте кольори їх вбрання були йому добре знайомі.

„Тільки не це! — подумав Філіп, холонучи від жаху. — Господи, тільки не це!..”

Кілька секунд він простояв нерухомо, не в змозі зробити й кроку, а коли заціпеніння минуло, щодуху кинувся до воріт, розштовхуючи на своєму шляху слуг, які не встигли поступитись йому дорогою.

Зчинений ним ґвалт привернув увагу вершників, що супроводжували підводу. Вони озирнулись і притримали коней; зупинилась також і підвода. Філіп підбіг до неї й побачив, що тіло дівчини цілком накрите двома широкими плащами, з-під яких вибивалося назовні лише невеличке пасмо темно-каштанового волосся. На якусь мить він завмер, благаючи всіх святих та нечистих, щоб його страшний здогад не справдився, а потім відкинув убік край плаща.

Він знав цю дівчину. Звісно, знав...

Вродливе смагляве личко, юне, зовсім дитяче, завжди таке веселе й життєрадісне, зараз було блідим і нерухомим, мов маска. На ньому застиг вираз болю, туги і суму за втраченим життям. А на лівій скроні виднілася закипіла кров...

— Ні! Ні! — надривно закричав Філіп. — Боже, ні!..

Скоряючись наглому пориванню, він стрімголов кинувся геть від підводи, знову розштовхуючи на своєму шляху слуг. Більшість присутніх на подвір’ї вирішили, що в нього потьмарився розум під впливом побаченого, але це було не так. Філіп чітко усвідомлював свої дії. Тепер він знав, щó робити, і був сповнений рішучості здійснити свій задум.

Філіп гарячково шукав Ґійома по всьому палацу, аж поки не натрапив на нього в одному з коридорів. Побачивши меншого брата, який, стиснувши кулаки й люто виблискуючи очима, стрімко біг до нього, Ґійом спробував утекти сходами. Проте Філіп наздогнав його раніше і без жодного слова, в цілковитій мовчанці, накинувся на брата.

Ґійом був на десять років старший за Філіпа, на голову вищий і в півтора рази важчий, але Філіп мав перевагу в швидкості та спритності. Блискавичним рухом він завдав йому удару в щелепу, відтак ткнув його коліном у пах. Не встиг Ґійом зігнутися, як отримав ще два надзвичайно болючі удари — ребром долоні по шиї, трохи вище ключиці, та по нирках. Наступної миті Філіп майстерним прийомом збив його з ніг і, вирішивши, що цього досить, вихопив з піхв кинджал, збираючись зарізати свого старшого і найненависнішого брата, наче свиню.

Вартові, що збіглися на шум бійки, не втручалися. Вони не почували ані найменшої симпатії до Ґійома, і тому, не змовляючись, вирішили нічого не робити, поки перевага на боці Філіпа. Проте будь-якої миті, щойно щастя усміхнеться Ґійомові, вони ладні були розборонити їх.

Розуміючи це і бачачи, що Філіп цілком серйозно збирається вбити його, Ґійом рвучко схопився на ноги. З несподіваною спритністю він ухилився від кинджала і щосили, вклавши в цей удар всю свою вагу, штовхнув Філіпа в напрямку сходів, сподіваючись, що брат не втримається на ногах і, чого доброго, скрутить собі в’язи.

Філіп і справді спіткнувся, та, на щастя, на рівному місці, не долетівши до крутих сходів. Одначе при цьому він сильно вдарився головою об кам’яну підлогу, очі йому засліпив яскравий спалах, потім у його очах потьмарилося, з носа потекла кров, і він втратив свідомість.

Вартові вчасно спинили Ґійома, що кинувся був добивати непритомного брата...

Філіп повертався до тями повільно та болісно. Іноді його розум частково виринала з мороку, і тоді він чув голоси, в яких виразно бриніло занепокоєння, але значення мовлених слів не доходило до його потьмареної свідомості. Він не знав, хто він такий, не знав, що з ним сталося і де він знаходиться. Величезна кількість питань, що на них не знаходилося відповідей, викликала в нього паніку, і він знову впадав у забуття.

Лише на четвертий день, змарнілий та вщент розбитий, Філіп врешті опритомнів. Ще якийсь час він лежав у цілковитій темряві, аж поки не додумався розплющити очі. Це була ще не думка, а радше усвідомлення того факту, що від здатний мислити, а отже, існує.

У кімнаті панували сутінки, та це не завадило Філіпові впізнати свою спальню. Повернувши голову й застогнавши від гострого болю, що ніби шматував його мозок на клапті, він побачив, що вікна зашторені, а на щільних червоних шторах вимальовуються прямокутники світла. Значить, там, надворі, зараз день.

„Треба розсунути штори”, — була перша його думка, і водночас його вуста промовили перші осмислені слова:

— Дайте світла... темно... Хтось тут є?

Почулися швидкі човгаючі кроки — у кімнаті він таки був не сам.

— Слава Всевишньому, нарешті! — Падре Антоніо, помітивши розумний блиск Філіпових очей, радісно й полегшено зітхнув. — Я так хвилювався за тебе, сину мій, так боявся, що ти ніколи не повернешся.

Поки панотець розсовував штори на найближчому вікні, Філіп напружено думав над його останніми словами, але без будь-яких видимих наслідків. Біль у голові не дозволяла йому зосередитися.

— І відчиніть вікно, — додав він. — Задушливо.

Дон Антоніо виконав і це його прохання. В кімнаті повіяло приємною ранковою прохолодою. Філіп з насолодою вдихнув чисте та свіже повітря, сповнене ароматами пізньої весни.

Панотець повернувся до Філіпа, присів на край широкого ліжка і взяв його за руку.

— Як почуваєшся? — стурбовано запитав він.

— Погано, — відверто зізнався Філіп. — Голова болить, млявість якась... Що сталося, падре?

— Ти сильно вдарився і, схоже, у тебе був струс мозку. На щастя, все минулося.

— Струс мозку, — повторив Філіп. — Зрозуміло... І довго я був непритомний?

— Три дні.

— Ага... — Філіп намагався згадати, як же він примудрився отримати струс мозку, але марно: його пам’ять щільно огортав густий туман забуття. — Я не пам’ятаю, як це сталося, падре. Мабуть, я дуже багато випив і зовсім не тямив себе. Більше я не буду так напиватися.

Панотець стривожено поглянув на нього:

— Що ти кажеш?! Ти ж був тверезий.

— Я? Тверезий? — Філіп розгублено закліпав очима. — Ви помиляєтеся, падре. Тоді я багато випив, дуже багато... навіть не пригадаю, скільки.

— Це було напередодні. А вдарився ти наступного дня вранці.

— Як це вранці? Хіба я вранці... Ні, не розумію. Я нічого не розумію!

— І ти не пам’ятаєш про це? — спитав панотець, пильно дивлячись йому в очі.

— Про це? Про що? — Ще одна спроба щось пригадати викликала у Філіпа новий напад головного болю. — Я нічого не пам’ятаю про наступний день, падре. Зовсім нічого. Останнє, що я пригадую, це як я пив на вечірці... А що трапилося? Що?

Дон Антоніо похитав головою:

— Краще тобі самому згадати... А якщо не згадаєш, то краще для тебе.

— Он як! — Філіп остаточно розгубився. — Я вас не розумію. Розкажіть мені все.

Падре зітхнув:

— Ні, Філіпе, не зараз. Певна річ, рано чи пізно ти про все дізнаєшся — та краще пізно, ніж рано... І годі про це. — Панотець трохи помовчав, мабуть, зважуючи, як краще перевести розмову на іншу тему, а потім просто сказав: — Учора приїхав ґраф д’Альбре з сестрою.

Філіп кволо всміхнувся:

— Це добре. Я за ними так скучив... Я хочу побачити їх. Обох.

Панотець повільно підвівся.

— Зараз я накажу розшукати їх і повідомити, що ти вже опритомнів.

З цими словами він попрямував до виходу, але біля дверей Філіп спинив його:

— А Ернан? Він повернувся з Беарну?

— Так. Разом з ґрафом д’Альбре, — відповів падре, і на його обличчя набігла тінь.

— Тоді, будь ласка, відрядіть вістового в Кастель-Ф’єро...

— Це зайве, — м’яко перебив його дон Антоніо. — Пан де Шатоф’єр тут.

— Де саме? — пожвавішав Філіп.

— Півгодини тому я бачив його в твоїй бібліотеці.

— То покличте його. Зараз же.

— Гаразд, — знову зітхнув панотець. — Покличу. І поки ви розмовлятимете, піду поклопочуся щодо обіду.

З цими словами падре Антоніо вийшов з кімнати, лишивши Філіпа на самоті. Проте ненадовго — за якусь хвилю вхідні двері знов прочинилися, і до спальні ввійшов високий кремезний юнак з чорним, мов смола, волоссям і сірими зі сталевим блиском очима. У кожному його порухові відчувалася неабияка сила, і через те він здавався на кілька років старшим, аніж був насправді.

— Привіт, Ернане, — сказав Філіп. — Поки тебе не було, я в таку халепу вскочив... Навіть не знаю, в яку саме.

Шатоф’єр якось утомлено поглянув на нього й мовчки кивнув. Його обличчя було блідим і змарнілим, а під очима запали хворобливі тіні. Філіп нараз відчув щось неладне.

— Що з тобою, друже? — турботливо запитав він. — Тобі зле?

— Так... Не дуже добре, — відповів Ернан, голос його лунав глухо й уривчасто, мов стогін. А після короткої паузи він додав: — Дон Антоніо попередив, що ти нічого не пам’ятаєш. Він просив нічого не казати тобі, але я... я ні про що інше думати не можу.

— То що сталося, Ернане? — геть розгубився Філіп. — Хоч ти поясни!

— Вона... — З грудей Ернана вихопився схлип. — Вона була мені як сестра... Більше, ніж сестра, ти знаєш...

Цієї миті пам’ять цілком повернулася до Філіпа. Він пронизливо скрикнув і зарився обличчям у подушку, притиснувши долоні до скронь. Йому здавалося, що його голова ось-ось лусне від болючих спогадів. Туман забуття, що щільно оповивав події того фатального дня, нараз розвіявся, і Філіп згадав усе.

Її звали Едженія. Вона була дочкою Ернанової годівниці і його ровесницею — як тоді казали, вона була його молочною сестрою. Шатоф’єрова мати померла невдовзі після пологів, батько — трохи згодом; їх він, ясна річ, не пам’ятав і мамою називав свою годівницю, а її дочка була йому за рідну сестру. Вони зростали й виховувалися разом, були дуже прив’язані одно до одного, а коли стали підлітками, їхня прив’язаність переросла в кохання. Ніхто не знав про дійсні наміри Ернана щодо його молочної сестри; та дехто, зокрема й Філіп, припускав, що він збирається одружитися з нею. Особисто Філіп цього не схвалював, проте не став би відмовляти друга, якби це виявилося правдою. Ернан був надзвичайно впертий хлопець, і коли вже приймав якесь рішення, то відстоював його до самого кінця. До того ж, Філіп добре знав Едженію і вважав її чудовою дівчиною; єдиний її недолік полягав у тому, що вона була дочкою служниці...

— Як це було? — запитав Філіп, не повертаючи голови.

Ернан підійшов до ліжка й сів.

— Того вечора вона поїхала до своїх сільських родичів, — тихо, майже пошепки промовив він. — І не взяла супроводу... Скільки разів я їй казав, скільки разів... та вона не слухалася мене!.. — Ернан знову схлипнув. — А згодом до Кастель-Ф’єро прибіг її кінь. Мої люди негайно подалися на пошуки, але знайшли її лише вранці... мертву... Боже, навіщо?..

У кімнаті надовго запала тиша. За вікном весело щебетали пташки, день був ясний, сонячний, однак на душі у Філіпа панували сутінки. Йому було гірко і сумно. Так гірко й сумно йому не було ще ніколи — навіть тоді, коли померла його матінка, Амелія Аквітанська.

Він перший порушив мовчанку:

— Де зараз Ґійом?

— Під арештом. Так наказав мажодорм. Та можна не сумніватися, що після повернення твого батька його звільнять. Адже нема такого закону, що забороняв би дворянинові чинити глум над плебейкою. Будь-який суд виправдає цього негідника... Де ж справедливість, скажи мені?! — По щоках Ернана покотилися сльози.

Долаючи млявість, Філіп підвівся, сів у ліжку і стиснув у своїх руках велику й сильну руку Шатоф’єра.

— Є суд нашої совісті, друже. Суд вищої справедливості. — В небесній блакиті його очей майнули лиховісні блискавиці. — Ґійом злочинець і має бути покараним. Він мусить померти — і він помре! Такий мій вирок... Наш вирок!

Ернан здригнувся, а відтак розправив свої могутні плечі, що знаходилися на рівні Філіпової маківки.

— Ґійом помре. — Голос його лунав твердо й рішуче. — Як скажений собака помре! І всі ці виродки з його товариства також помруть. Я ще не вирішив, що робити з Робером — його щастя, що він поїхав з твоїм батьком до Барселони і не брав участі в цій нарузі... — Ернан раптово знітився, і погляд його потьмянів. — Та ніщо, ніщо не поверне її до життя. Її кривдники гірко поплатяться за свій злочин, але вона не встане з могили. Я вже ніколи не побачу її... Ніколи... — І він заплакав, зовсім як дитина.

Філіп сидів поруч нього, і собі витираючи зволожнілі очі.

„Кажуть, що ми ще діти, — думав він. — Може, це й так... От тільки життя в нас не дитяче”.

Філіпове дитинство стрімко добігало кінця, і в нього вже не лишалося часу на ту коротку інтермедію до юності, що зветься отроцтвом...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 3