Розділ XXXIII

у якому між іншим вирішується доля Матільди, а Філіп починає розуміти, що явно поквапився з переоцінкою цінностей

Хлопчина-паж провів Філіпа на криту терасу з видом на двірський парк, де в погідні теплі дні Марґарита мала звичай снідати, а іноді й обідати у вузькому колі друзів. Цього разу за круглим обіднім столом їй товаришували дві її постійні співтрапезниці — Бланка та Жоанна, а також Етьєн де Монтіні, що посів місце своєї сестри, яка з цілком зрозумілих причин сьогодні не прийшла.

Було порожнім і крісло праворуч Марґарити — з початку червня і аж до останнього дня його незмінним господарем був Рікард Іверо, що вже ввійшов в історію наваррського двору як винуватець найтривалішого захоплення принцеси. Проте сьогодні Марґарита його не запросила; також не передбачалося присутності Рікардової сестри Гелени.

Коли з’явився Філіп, Марґарита, що й до того невимовно здивувала Бланку та Жоанну зволіканням з початком обіду, взагалі утнула щось надзвичайне — встала з-за стола і майже бігцем рушила йому назустріч.

— А ось і наш любий кузен, — проворкувала вона, дивлячись на нього з відвертим замилування. — Ви вже вибачайте, що ми почали без вас...

— Е, ні, кузино, — жваво заперечив Філіп. — Так не піде. Насправді це я маю вибачатися за спізнення. — Він ґалантно поцілував її руку і шанобливим поклоном вітав інших присутніх. — У всьому винен мій паж. Я сказав йому, що мене ні для кого немає, маючи на увазі моїх придворних. Але він сприйняв ці слова буквально і цілих півгодини забивав памороки вашому посланцеві, тим часом як я розмовляв з... мм... з одним моїм дворянином — про що я збираюся поговорити з вами трохи пізніше.

— Атож, — кивнула Марґарита. — Про це ми неодмінно поговоримо — але згодом. А поки прошу вас до столу, кузене. Приєднуйтеся до нашого товариства, пообідайте. Ви, до речі, майже не спізнилися — щойно нам подали перші страви.

Бланка насилу сховала іронічну усмішку: так, майже — якщо, звісно, не враховувати півгодинної затримки у зв’язку з його „майженеспізненням”.

Філіп улаштувався в кріслі Рікарда Іверо, передусім відпив з келиха ковток вина... і мало не поперхнувся, коли Марґарита боляче ущипнула його за стегно. Він, утім, чекав якогось інтимного знаку уваги з її боку, на зразок ніжного потиску руки під столом або потирання ніжкою об його ногу, але ця витівка принцеси прямо-таки приголомшила його.

„Ти що, любонько, з глузду з’їхала? — наче говорив їй докірливий погляд Філіпа. — Вгамуй свій запал”.

Марґарита поспіхом відвела очі й густо зашарілася. На Бланчиних устах з’явився єхидний усміх, а її погляд, спрямований на кузину, був відверто глузливий. Вочевидь, вона здогадалася, в чім річ, і вже відкрила була рот з явним наміром сказати щось ущипливе на адресу Марґарити, проте Філіп був напоготові. Він квапливо промовив:

— Йдучи до вас, я помітив на площі римські прапори та штандарти. Ви не знаєте, з якої нагоди? Невже прибув імператор?

Марґарита з вдячністю поглянула на нього й відповіла:

— Ні, лише консул Гай Орсіні Калабрійський зі звісткою про наближення імператорського поїзда. Самого Авґуста Юлія ми чекаємо надвечір.

— Так, тепер пригадав. Вранці мене намагалися розбудити за дорученням батька, але спросоння я заявив, що й сотня консулів не завадять мені вволю виспатися.

— Ще б пак! — уїдливо промовила Бланка. — Ви ж так втомилися.

Філіп спантеличено поглянув на неї. Ці симптоми були йому добре знайомі. У кепському настрої Бланка ставала нестерпно-дошкульною, і горе було тому, хто в такі моменти потрапляв їй під гарячу руку (певніше, гострий язичок), та ще й наважувався сперечатися з нею.

„Он як! — подумав Філіп. — Бачу, ти дуже прив’язана до Матільди”.

— Ваша правда, кузино, — з готовністю погодився він, своєю поступливістю обеззброюючи Бланку. — Я справді почувався втомленим, і навіть приїзд імператора не примусив би мене встати з ліжка... Але стривайте! Якщо Авґуст Юлій особисто приїздить за своєю нареченою, то й вінчання має відбутися в Памплоні.

Марґарита знизала плечима:

— Певна річ! Бо інакше італійські ханжі-патриції луснуть від обурення: гай, яке неподобство, подумати лишень! Вінчання призначене на десяте число. На десяте вересня, звичайно...

— Дуже істотне уточнення, — зауважила Бланка. — А то кузен подумав би, що на десяте грудня.

Марґарита кинула на неї швидкий погляд і продовжувала:

— Так от, десятого вересня Авґуст Юлій і Нора повінчаються тут, у Памплоні, в соборі Пречистої Діви Марії, а вже на наступного ранку вирушать до Рима, де після їх прибуття відбудеться коронація нової королеви Італії.

— Можна подумати, — пустила шпильку Бланка, — що до їх прибуття.

— А можна подумати, — роздратовано відповіла Марґарита, — що в тебе більше прикрощів, ніж у мене, що я менше переживаю за Матільду, що зрештою... Посоромся, кузино! Ти ж не мале дитя.

На превеликий подив Філіпа, Бланка не огризнулася і навіть перепросила за нестриманість, хоч видно було, що вона дуже засмучена.

„Дорослішає”, — відзначив він з розчуленням батька, який одного чудового дня виявив, що його донька з нескладного дівчиська перетворилася на чарівну юну дівчину.

Після цього інциденту розмова за столом зав’яла і лише зрідка молоді люди обмінювалися скупими беззмістовними репліками. Коли, нарешті, подали десерт, Жоанна, що не любила солодкого, мовчки підвелася зі свого місця.

— Ти вже йдеш? — запитала Марґарита.

— Мабуть, так. Якщо я не помиляюсь, у вас намічається розмова не для чужих вух.

— А хіба ти чужа? — не так щоб дуже наполегливо, швидше задля годиться, запротестувала принцеса. — Залишайся. Ми люди щирі, відверті, нам нічого від тебе приховувати.

— Даруй, кузино, та все ж я піду. І так уже засиділася з вами.

Марґарита недбало пересмикнула плечима:

— Воля твоя, сестричко. І будь ласка — про Рікарда нікому ані слова. Перекажи Александрові, що коли він стане базікати...

— Не треба погроз, Марґарито. Я просто попрошу його мовчати. Мене він послухається.

— От і гаразд.

Провівши Жоанну поглядом, Марґарита повернулася до Філіпа:

— Уявіть-но, кузене! Цей скажений ідіот...

— Цебто віконт Іверо? — усміхнувся Філіп, гідно оцінивши таку ориґінальну характеристику колишнього коханця принцеси. — І що ж він утнув?

— Мало не вкоротив собі віку.

— Та що ви кажете?!

— Саме так. Цієї ночі він намагався вистрибнути з верхівки східної башти. Вона в нас найвища, а внизу — вимощений бруківкою двір. Тож якби стрибнув, напевно розбився б.

— Але він не стрибнув?

— Тільки завдяки втручанню кузена Біскайського. Сьогодні вночі йому не спалося, і він невідь чому піднявся на ту башту. Жоанна розповідала, що він спокійно сидів між двох зубців і дихав свіжим повітрям, аж раптом з’явився кузен Іверо і, немов сновида, не бачачи нічого довкола, забрався на парапет. На щастя, Александр вчасно зорієнтувався в ситуації, й останньої миті завадив йому вчинити цю дурість.

— Невесела історія, — констатував Філіп і допитливо поглянув на Марґариту. — А як ви вважаєте, кузино, щó могло спонукати його до самогубства?

— Мабуть, борги, — відповіла вона, ніяково опустивши очі. — Так він сказав кузенові Біскайському.

— Та невже? — засумнівався Філіп.

— Він заборгував лихварям понад вісімдесяти тисяч, — ніби виправдовуючись, сказала Марґарита; щоки її густо зашарілися.

— Вісімдесят тисяч! — вражено вигукнув Філіп. — Нівроку собі! Це ж, либонь, у три чи навіть у чотири рази перевищує річний дохід ґрафства Іверо. Як тільки він ухитрився розтринькати таку силу-силенну грошей?

— Мало як! Цей бовдур на все здатний.

Бланка скрушно похитала головою:

— Ти безсердечна, кузино. На кого ж, як не на тебе, витратив він ці гроші. На всі ці розкішні й шалено дорогі подарунки... — Вона зітхнула. — Та хіба в грошах річ?..

— Помовч, Бланко! — скипіла Марґарита. — Мені й без твоїх коментарів гидко.

— А мені гидко від твоєї черствості! — огризнулася Бланка. — І від твого самодурства. Такої запеклої еґоїстки, як ти, я ще не зустрічала. Ти любиш тільки себе, а всі інші тебе ніскілечки не обходять. Ради тебе Рікард ладен був на все, а ти... ти просто використала його, грала з ним, як з лялькою, а потім безжально викинула на смітник, щойно в тебе з’явилася нова розвага. — Тут Бланка вистрілила очима в Філіпа, і в її погляді тому привиділись ревнощі. — Тобі й на думку не спадало, що Рікард така ж людина, як ти, а може, й кращий за тебе, і його біль так само реальний, як і твій. Коли вже хтось і завинив у тому, що сталося і що мало не сталося, то це ти зі своєю жорстокістю.

— Ні, ви тільки погляньте, яка захисниця знайшлася! — глузливо промовила Марґарита. — То якого біса ти тут сидиш і плескаєш язиком? Ходи-но краще до Рікарда, допоможи Гелені втішати його і заодно прослідкуй за нею самою — щоб вона, бува, не перестаралася в своєму завзятті.

Все йшло до того, що суперечка між принцесами закінчиться гучною сваркою. Тому Філіп, не довго думаючи, грюкнув кулаком по столу і голосно сказав:

— Ну, все, годі! Що ви як діти! —Він помовчав, даючи принцесам час заспокоїтися, і продовжив: — Я чудово розумію, в чому правдива причина вашого роздратування, і прошу вас не виміщати свій кепський настрій одна на одній. Досить сварок, переходьмо до справи.

— Ваша правда, кузене, — обізвалася Марґарита. — Поговорімо, нарешті, про Матільду.

Бланка кивнула:

— Гадаю, так буде краще. Хто з нас почне? Може ви, Філіпе?

— Мабуть, так. Передусім я хотів би висловити свій щирий жаль з приводу нічних подій...

— І тільки? — перебила його Марґарита.

— Ні, але це — передусім. Я дуже жалкую, що так сталося, і визнаю, що вчинкові пана де Шеверні немає ніякого виправдання. Проте, на моє переконання, слід врахувати деякі обставини, що певною мірою пом’якшують його вину.

— Невже такі є?

— Звісно, є. Я зовсім не збираюсь виправдовувати мого дворянина, але разом з тим наполягаю на справедливому ставленні до нього.

— А хіба він заслуговує справедливого ставлення? — не вгамовувалася Марґарита.

— Безперечно, принцесо! Навіть найзапекліший злочинець має право розраховувати на справедливий суд, — повчально мовив Філіп, крадькома погладжуючи її ногу. — Тим більше, що я не вважаю пана де Шеверні злочинцем.

— Он як! — не втримався від обуреного вигуку Монтіні. — А хто ж він тоді такий?

Філіп зміряв його крижаним поглядом.

— До вашого відома, шановний добродію, пан де Шеверні висловив готовність зустрітися з вами в поєдинку й дозволити вам без значних зусиль убити себе. Але, боюся, це не буде виходом для вашої сестри, та й вам не зробить великої честі. — Він повернувся до Бланки: — Вас можна на кілька слів, кузино? Віч-на-віч. Ви не заперечуєте, Марґарито?

Марґарита не заперечувала, а Монтіні заперечувати не наважився.

Бланка згідно кивнула і підвелася з-за стола. Вони відійшли до краю тераси і зупинилися біля високого парапету.

— Бланко, — заговорив Філіп кастільською, — скажіть по старій дружбі: ви, всі троє, вже прийшли до певного рішення?

— Так. А ви?

— Я проситиму Матільдиної руки для Ґабріеля де Шеверні.

— Ми приймемо вашу пропозицію.

Філіп зітхнув:

— От і добре.

— З вашого вигляду не скажеш, — зауважила Бланка. — Ви зітхаєте, як за небіжчиком. У чому річ, Філіпе?

— Не до душі мені цей шлюб, Бланко, ой як не до душі. З важким серцем я взявся за це сватання. Як на мене, краще б Ґабріель у в’язниці посидів, ніж одружувався з Матільдою.

— Ви теж так вважаєте?

— А ви?

— Я — так. Але Марґарита й Еть... пан де Монтіні думають інакше. Вони загорілись бажанням зробити Матільду віконтесою і не можуть, вірніше, не хочуть зрозуміти, щó це означає для самої Матільди. Вони гадають, що негайний шлюб усе виправить — а це дурниці. Нічого він не виправить. Після того, що сталося вночі, Матільда ніколи не зможе поважати пана де Шеверні. Про кохання я навіть не кажу — за цих обставин говорити про кохання, по-моєму, блюзнірство. Ну, а там, де немає ні кохання, ні поваги... Одно слово, я дуже боюся, що їхнє подружнє життя буде справжнісіньким пеклом.

Філіп пильно подивився їй в очі:

— Як я розумію, ви судите зі свого гіркого досвіду.

Бланка відвела погляд і видимо зніяковіла.

— Не будемо про це, Філіпе.

„Що ж, з біса, сталося між нею та ґрафом?” — дивувався він.

— Гаразд, не будемо. Я цілком поділяю вашу думку, Бланко, і навіть хотів запропонувати Матільді відступну — один з моїх особистих маєтків у Кантабрії, що дає право на баронський титул і близько шестисот скудо чистого річного прибутку.

— О! Значна відступна. Отримавши її, Матільда зможе знайти собі гідну партію, навіть якщо ця історія набуде розголосу. Я майже впевнена, що в світлі ваших умов Марґарита й Етьєн переглянуть своє рішення.

Філіп похмуро похитав головою:

— Зате я не перегляну.

— Як це? — розгублено перепитала Бланка. — Я вас не розумію, Філіпе.

— А тут і розуміти нічого. Я лише збирався запропонувати відступну, але не запропоную її.

— Чому?

— Ґабріель уперся, — пояснив Філіп. — Хоче одружитися з Матільдою, дурень такий! Скільки я його не відраджував, та він і чути мене не хоче. Вперся рогом, і ні в яку.

— І ради його хлоп’ячої забаганки ви ладні пожертвувати щастям Матільди? — з докором промовила Бланка.

Філіп знову зітхнув.

— Якби це була хлоп’яча забаганка, я б наказав узяти його під варту й негайно відвезти до Тараскона. Та, на жаль, Ґабріель не вередує — він просто з’їхав з глузду. Він збожеволів через Матільду, як... як Рікард Іверо через Марґариту, і цілком може накласти на себе руки. Він уже пообіцяв це зробити, якщо Матільда не стане його дружиною.

— Боже мій! Він це серйозно?

— Боюся, що так. Ґабріель дуже впертий хлопець, коли вб’є собі щось у голову, його вже нічим не відрадиш. Звісно, згодом він зрозуміє свою помилку, але тоді буде надто пізно.

— А якщо призначити весілля, скажімо, на наступну осінь? Або, в гіршому разі, на кінець весни, коли Матільді виповниться шістнадцять років. Сподіваюся, до того часу пан де Шеверні тверезо оцінить ситуацію і передумає, а Матільда отримає запропоновану вами відступну.

— Це був би непоганий вихід, — погодився Філіп. — Але Ґабріель дуже розумний, його не ошукаєш. Він миттю учув каверзу, щойно я заїкнувся про можливе зволікання з одруженням. Ось його остаточне рішення: весілля має відбутися щонайпізніше за місяць. Я здаюся, Бланко. Я цілковито безпорадний.

— А як ви ставитесь до того, щоб я поговорила з паном де Шеверні? Може, мені вдасться переконати його.

Філіп променисто всміхнувся, зблиснувши двома рівними рядами міцних білих зубів.

— Бланко, сонечку, саме цього я й хочу! У вас просто надзвичайний дар переконувати людей. Поговоріть з Ґабріелем, спробуйте відрадити його від шлюбу з Матільдою. Я буду вам дуже вдячний.

— Але врахуйте, Філіпе, я нічого не обіцяю.

— Чесно кажучи, я й не розраховую на успіх. Та спробувати варто. Отже, домовилися?

— Домовилися, — кивнула Бланка. Вона трохи задерла підборіддя і швидко вдихнула, ніби збираючись ще щось сказати, та потім міцно стисла губи, опустила очі й почервоніла.

— Сміливіше! — підбадьорив її Філіп. — Не соромтеся. Зрештою, я ваш старий друг і кузен.

— Ну... Є одна людина...

— Етьєн де Монтіні?

— Так... він...

— Що йому треба? Рицарські шпори?

Бланка здивовано підвела брови:

— А як ви здогадалися?

— Це ж елементарно, радосте моя. Пан де Монтіні, як мені відомо, хлопець незаможний, але гордий. Тим-то він дуже обтяжується своїм теперішнім становищем... гм... коли він...

— Філіпе! — збентежено промовила Бланка.

— Гаразд, не розвиватиму далі свою думку. Так от, до чого я веду. Легко здогадатися, що для свого сходження по ієрархічній драбині пан де Монтіні обрав військову кар’єру, і зараз він потребує рицарського достоїнства, щоб обійняти посаду, яку ви йому підшукали... Гм. Дозвольте поцікавитися, що це за посада?

— Лейтенант ґвардії, — трохи розгублено відповіла вона.

— Лейтенант ґвардії? — повторив Філіп. — Що ж, для початку непогано... Отже, завтра вас влаштовує?

— Завтра?

— А навіщо зволікати? Якраз завтра я збираюся посвятити в рицарі кількох моїх дворян, що відзначилися в бою з єзуїтами. Факт присутності серед них і пана де Монтіні навряд чи приверне до себе особливу увагу, і його посвячення разом з іншими породить значно менше пліток, ніж якби він був один. Погодьтеся, вдалий збіг.

— Так, — погодилася Бланка. — Дякую вам, Філіпе. Це дуже мило з вашого боку.

— Хіба це мило? Ні, сонечку, ти ще не знаєш, яким милим я можу бути, — енерґійно заперечив Філіп. — От якби наша дружба не зупинилася на півдорозі й знайшла своє лоґічне продовження в кохання... — Він багатозначно замовк, пристрасно дивлячись їй в очі. Цієї миті в нього виникла підозра, що, незважаючи на події піврічної давності, навіть незважаючи на її зраду (як він вважав), вона була й залишається для нього найкращою жінкою в світі. Після секундних вагань Філіп простягнув руку і легенько провів пальцем за її вушком. — Бланко, Бланко, ну чому ти таке вперте дівча? Якого біса ти відмовилася від пропозиції падре Антоніо?.. Солодка ти моя...

— А це навіщо, Філіпе? — майже простогнала вона, зла на себе за те, що такий легенький, ледь відчутний доторк викликав у неї несподівано сильне збудження. — На нас же дивляться!

— Саме цього я й хочу. Нехай трохи поревнують.

З винуватою усмішкою Бланка повернулася до Марґарити з Етьєном і аж сторопіла.

— Ну, нічого собі „трохи”! Боже, що це з кузиною?! Вона ревнує! Ще й як ревнує! Такою грізною я її ніколи не бачила... Повертаймося, Філіпе. Швидше, поки не почалася буря.

— Мабуть, і справді треба поквапитися, — кивнув Філіп, пропонуючи їй руку. — Бракувало ще, щоб ви знов зчепилися... Дивний ви все ж народ, жінки. Невже вам невтямки, що мене вистачить на вас обох, і при цьому жодна з вас не залишиться обділеною?

У відповідь Бланка обурено пирхнула.

Повернувшись до товариства, Філіп від імені Ґабріеля попросив Матільдиної руки і, отримавши згоду, висловив побажання, щоб одруження відбулося найближчим часом. Марґарита запропонувала справити весілля в її заміській резиденції Кастель-Бланко, куди вона збирається запросити молодих вельмож — своїх гостей по закінченню офіційних урочистостей. Позаяк заперечень не було, на тому й погодилися.

Пообідавши, молоді люди ще трохи побалакали, потім Бланка на виконання своєї обіцянки відіслала Етьєна де Монтіні за Ґабріелем, суворо наказавши йому не починати з ним сварки, а сама, попрощавшись з Філіпом та Марґаритою, пішла до себе.

Не встиг Філіп провести її тендітну постать ласим поглядом, як Марґарита всілася йому на коліна й обхопила руками його шию.

— Сьогодні батько сказав мені, що наш шлюбний контракт вже готовий до підписання.

— Ну то й що?

— Як це що! Я не можу дочекатися, коли стану твоєю дружиною.

Від несподіванки Філіп нервово закашлявся. Якби перед ним з’явився Сатана власною персоною, він би, мабуть, дуже злякався, але здивований був би значно менше, бо в існуванні Князя Пітьми ніскільки не сумнівався. Марґарита поплескала його по спині.

— З тобою все гаразд, любий? Що трапилося?

— Нічого, — відповів він, насилу вгамувавши кашель. — Слиною подавився... То про що ми говорили? Атож, про заручини. Якщо не заперечуєш, оголосимо про них відразу після турніру.

— Угу. А незабаром одружимося, — промуркотіла вона, запускаючи свої тонкі пальчики в його золотаву чуприну. — Це буде так чудово!

„Щоб я здох!” — прошептав собі під ніс приголомшений Філіп.

Перед ним була лише жалюгідна подоба тієї гордої, незалежної, примхливої красуні, що зачарувала його напередодні ввечері. Правильна риси її обличчя безвільно розплилися, голос лунав мляво й відразливо, а великі сині очі дивилися на нього з собачою відданістю.

„Боже! — вжахнувся він. — Що я накоїв!..”

Тим часом Марґарита міцніше притислася до нього і сказала:

— До речі, ти завжди покидаєш жінок серед ночі?

— Ні, рідко. Лише коли змушують обставини.

— І які ж обставини були цієї ночі?

— Я турбувався за Ґабріеля. Коли ми розлучилися, він був не в собі, і я дуже боявся, що він утне якусь дурницю. Як бачиш, мої побоювання справдилися. — Тут Філіп трохи покривив душею, причина його нічної втечі від Марґарити була набагато банальнішою. Вдень йому не вдалося як слід відпочити з дороги, і він швидко втомився, але не хотів виказувати це перед принцесою.

Марґарита нахилила голову й ніжно торкнулася губами до його губ.

— В такому разі, любий, за тобою боржок.

Філіп усміхнувся:

— А я не люблю залишатися в боргу.

— Тоді почнемо?

— Як? Прямо тут?

— Ні, мені більше до вподоби займатися цим у ліжку. — Вона зграбно зіскочила з його колін і, сміючись, простягла йому руку. — Ходімо, поки я ще тримаюсь на ногах. Інакше тобі доведеться нести мене на руках.

— Без проблем, — відповів Філіп і підхопив її на руки.

Пізніше, втомлені ласками, вони лежали поруч на широкому ліжку в принцесиній спальні. Філіп вже почав засинати, аж раптом до його вух долинув тихий схлип. Потім ще один.

Він розкрив очі і спантеличено поглянув на Марґариту. Щоки її були вологі від сліз.

— Що з тобою, любонько?

— Не зважай, любий, — відповіла вона, утираючи сльози. — Просто... просто я подумала, що... що... — Обличчя її спотворила плаксива гримаса, і вона з ниттям в голосі, немов скривджена дитина, промовила: — Ти-не-лю-биш-мене!

— Чому ж, кохана? — Філіп пригорнув її до себе й поцілував. — Я люблю тебе. Дуже люблю.

— Авжеж, любиш, — продовжувала скімлити Марґарита. — Так само, як любиш Бланку, свою кузину Амелію і ще десяток, якщо не сотню жінок.

— Ти помиляєшся! Я люблю тебе дужче, ніж інших.

— Все одно це не справжня любов. Ти не любиш мене так, як люблю тебе я.

— І як же ти мене любиш?

— Всім серцем. Всією душею. Вся моя любов належить тобі, тільки тобі — і нікому, крім тебе.

— О, Боже! — з удаваним переляком вигукнув Філіп. — Ти хочеш сказати, що не наставиш мені роги?

— Звісно, ні. Навіщо мені інші — адже в мене є ти... А ти... — Марґарита шмигнула носом і гірко зітхнула. — Ти зраджуватимеш мене, безсовісний! Я така нещасна...— І вона стала покривати його лице палкими поцілунками.

— Чорти лисі! — скрушно промимрив Філіп. — Настає кінець світу...

Вже вкотре за останню добу йому довелося на ділі доводити Марґариті, як міцно він її любить.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 33