Розділ XXXVII

Королева любові та краси пред’являє претензії на ґалльський престол

Надвечір Памплона наче з глузду з’їхала. На вулицях та майданах столиці цілісіньку ніч не стихали веселощі — наваррці натхненно святкували вісімнадцятиріччя своєї наслідної принцеси. Збуджені ратним видовищем і підігріті вином городяни — здебільшого ґалли за мовою, але кастільці за темпераментом, — розійшлися не на жарт. Вони не обмежувалися одними лише невинними забавами: то тут, то там справа, знай, доходила до рукоприкладства стосовно осіб, запідозрених у симпатії до єзуїтів, а сотня зірвиголів розгромила і спалила дотла таверну, яку, на біду її господаря, чомусь уподобали рицарі Серця Ісусового. Як і в усіх країнах, де були сильні позиції єзуїтів, в Наваррі, особливо серед представників третього стану, до них не залишався байдужим майже ніхто: одні вважали їх мало не за святих, інші — за пекельних вилупків, причому останніх була явна більшість. І цієї ночі настав їхній зоряний час. Коли вранці наступного дня королю доповіли про наслідки народних гулянь, бідний дон Александр аж за голову схопився.

А в королівському палаці пізно ввечері відбувся святковий бенкет на вшанування переможця турніру. До його початку Філіп встиг трохи відпочити, досхочу попаритись у лазні, тож коли по нього прийшов паж з королівським запрошенням, він уже почувався не таким змученим та розбитим, як попервах. А проте втома все ж давалася взнаки, і Філіп не отримав від цього бенкету ніякого задоволення. Наразі він прагнув лише одного: чимшвидше відбути цю останню формальність, повернутися до себе, негайно вкластись у ліжко і проспати десять годин поспіль мертвим сном. Він так нетерпляче чекав на закінчення бенкету, що майже нічого не з’їв.

Сьогоднішні змагання відбили апетит також і в Марґарити. Вона взагалі не з’явилася до святкового стола, посилаючись на погане самопочуття. Філіп охоче повірив, що їй зараз дуже зле. Розуміли це й інші гості, дехто навіть подумки дорікав Філіпові за його неввічливість щодо хазяйки святкувань, проте більшість схилялася до думки, що Філіп зробив вдалий вибір. Кому ж, мовляв, як не імператорській доньці, чий рід править в Італії майже дев’ять сторіч, має належати вінець королеви любові та краси?

Сам Філіп був просто зачарований юною принцесою. Йому дуже сподобався її гнучкий хлоп’ячий розум, що поєднував у собі дитячу безпосередність з цілком дорослою розсудливістю і був геть-чисто позбавлений тієї специфічної жіночої практичності, яка часом викликала у Філіпа роздратування. В Анниній поведінці не було й натяку на якусь манірність, вона трималася з ним швидше як зі старшим товаришем, а не як з представником протилежної статі. Переважно їхня розмова точилася довкола нейтральних тем, а якщо й зачіпала стосунки чоловіків та жінок, то опосередковано. Так, наприклад, Анна спитала, кого з дам він хотів би бачити в її почті впродовж наступних чотирьох днів. Філіп із задоволенням назвав ім’я Бланки Кастільської, решту ж кандидатур залишив на Аннин розсуд, висловивши сподівання, що вони будуть гідною оправою для найкоштовнішої прикраси турніру — королеви любові та краси. Анна схвалила його вибір Бланки, з якимсь дивним виразом обличчя зауваживши, що в нього, мовляв, губа не з лопуцька, а потім пообіцяла, що в її оточенні каракатиць не буде — лише гарненькі дівчата.

Аннин батько, Авґуст XII, був приємно вражений Філіповим вибором і навіть не намагався приховати свого задоволення. Він висловлював щире (і, правду кажучи, дещо дилетантське) захоплення тим, як ефектно здолав Філіп того вискочку-єзуїта. Імператорів захват поділяла й переважна більшість присутніх, зокрема й наваррський король. Цей останній, хоч і дуже образився на Філіпа, що той не обрав королевою любові та краси Марґариту, все ж був вдячний йому за те, що через отримані пошкодження Хайме де Барейро не лише відсутній на сьогоднішньому банкеті, а взагалі не братиме участі в подальших змаганнях — і, отже, не здобуде ніяких призів.

Трохи згодом до Філіпа підійшов маршал-розпорядник турніру і спитався, чи має він намір відстоювати свій титул у завтрашніх ґрупових змаганнях. Філіп ввічливо відмовився, пояснивши під добродушний регіт присутніх, що зачарований своєю королевою і збирається, як вірний рицар, знаходитися біля неї, щоб захищати її від посягань з боку можливих претендентів на його місце.

Потім Філіпові довелося виручати зі скрути ґрафа Шампанського. Як ми вже знаємо, в сутичці з Хайме де Барейро Тібальд забився і не був певен, що наступного дня зможе стати на чолі однієї з партій у загальному турнірі. Але й відмовлятися він не наважувався, позаяк у рицарському середовищі такі ушкодження вважалися сущою дрібницею. Бачачи, як розгубився Тібальд, коли до нього попрямував маршал, Філіп негайно взяв слово і заявив, що в почті королеви любові та краси, окрім дам і дівиць, мають бути й кавалери — хоча б для того, щоб дбати про вищезгаданих дам і дівиць.

Присутні визнали цю трохи кумедну вимогу, втім, цілком законною. З-посеред інших кандидатур у кавалери Філіп назвав ім’я Тібальда де Труа, який радо вхопився за його пропозицію. Відтак, за загальною згодою, ватажками двох супротивних партій були призначені Ернан де Шатоф’єр та Гуґо фон Кліпенштейн.

З закінченням трапези скінчились і муки Філіпа. Високоповажні панове приступили до десерту, а дами та стомлені турніром рицарі розійшлися по своїх покоях.

Повернувшись до себе, Філіп застав у вітальні вельми цікаву картину. Посеред кімнати на встеленій килимами підлозі сиділи Ґабріель де Шеверні, Маріо д’Обіак та Марк д’Арінсаль і перебирали якісь речі, що лежали, звалені в купу, перед ними. Там було кілька мереживних манжетів, пара дамських рукавичок, один відірваний від сукні рукав, десяток носових хусточок з вишитими на них гербами й ініціалами, безліч різнокольорових стрічок для волосся, а також різні дрібнички, на зразок брошок, шпильок і застібок.

— А це що таке? — промовив Філіп, швидше констатуючи сам факт наявності цих речей та їх кількість, ніж питаючи, звідки вони взялися. Їх походження було для нього очевидне.

— Подарунки від дам, монсеньйоре, — з усмішкою відповів д’Обіак. —Під час турніру пан де Шеверні наказав перехоплювати їхніх посланців, щоб вони не відволікали вашу увагу.

— Ага. — Філіп сів навпочіпки, швидко оглянув подарунки і, гмикнувши, сказав: — Ні панчіх, ні підв’язок, як я розумію, немає.

— Чого-чого? — здивовано перепитав Ґабріель.

— Ще б пак, — ніби не чуючи його, продовжував Філіп. — Занадто вишукана публіка для таких пікантних подарунків... Стоп! — Він видобув з купи чудової роботи брошку й пильно роздивився її з усіх боків. — Оце так! Якщо тільки я не помиляюся... Ґабріелю, ти часом не пам’ятаєш, хто її прислав?

— Принцеса Кастільська, — замість нього відповів Марк д’Арінсаль. — Цебто, пані Бланка. Подарунки приймав я.

Задоволено муркочучи, Філіп приколов брошку до свого камзола.

— Нехай Монтіні показиться.

— Щодо Монтіні, монсеньйоре, — озвався д’Обіак. — Є гарні новини.

— Ну?

— Сьогодні йому добряче нам’яли боки, коли серед простолюду зчинилася бійка.

— Так йому й треба, вискочці! — зрадів Філіп. — Гм... Спасибі за приємну звістку, Маріо.

— Радий вам служити, монсеньйоре.

— Знаю, хлопче. І, будь певен, ціную це. Та на сьогодні твоя служба скінчилася. Як, власне, і Маркова. — Тут він ляснув пальцями лівої руки. — І ще одне. Чий це рукав?

— Однієї юної й дуже симпатичної панночки з оточення принцеси Анни Юлії. Ім’я, на жаль, я забув.

— Атож, згадав! — сказав Філіп. — Я бачив у римській ложі дівчину без рукава... як там її звуть?.. Діана Орсіні, ось як! Точно вона. Що ж, візьмемо це до відома. — Він облизнувся. — Ну, все, хлопці, ви вільні. Йдіть спати. Сьогодні чергуватиме Ґабріель.

З цими словами Філіп пройшов у сусідню кімнату, де за допомогою Ґабріеля скинув з себе камзол, черевики та штани й одягся в простору біло-пурпурову тогу — одну з п’яти, подарованих йому імператором Авґустом. Розлігшись на канапі, він солодко потягнувся, широко позіхнув і лише тоді з подивом помітив, що в дверях усе ще тупцює д’Обіак.

— Чого тобі, Маріо?

Хлопець розгублено заморгав.

— Я розраховував, монсеньйоре, чергувати у ваших покоях.

— Чергуватиме Ґабріель, — сухо сказав Філіп. — Йди.

Д’Обіак дурнувато осміхнувся:

— Але ж я розраховував, монсеньйоре...

— А я кажу: йди. Чи щось не так?

— Та ні, монсеньйоре, все гаразд. От тільки...

— Ну, що?

— Я думав, що сьогодні моя черга, і...

— І домовився з Беатою де ла Пенья, — кивнув Філіп. — Що ж, біс з тобою, залишайся. Коли вона прийде?

— Опівночі.

— От опівночі й почнеш... мм... чергування.

— Красно дякую, монсеньйоре! — вклонився паж.

— І без твоєї вдячності якось проживу. Ану, геть звідси, поки я не передумав!

Д’Обіак прожогом вискочив з кімнати і щільно зачинив за собою двері.

Ґабріель підсунув ближче до дивана стілець і сів.

— Цікаво, — промовив Філіп. — Як зараз Марґарита?

— Дуже засмучена, але спокійна, — відповів Ґабріель, хоч запитання було суто риторичним. — Звеліла Констанці де ла Пенья читати їй Новий Заповіт.

— Що саме?

— Здається, Одкровення.

— Це серйозно... Отже, ти бачився з Матільдою?

— Так.

— І як вона?

Ґабріель похнюпився і промовчав.

— Облиш це, братику, — співчутливо сказав Філіп. — Послухайся моєї поради, дай дівчині спокій.

— Ні, — вперто похитав головою Ґабріель. — Я все одно одружуюся з нею. Я завоюю її кохання.

Філіп важко зітхнув:

— Що ж, воля твоя...

Якийсь час обоє мовчали. Філіп лежав горілиць, заплющивши очі. Незважаючи на втому, вираз його обличчя був украй заклопотаний.

— Мабуть, вам час лягати, — озвався врешті Ґабріель.

— А я й так лежу, — напівжартома відповів Філіп.

— Вас щось гризе?

— Вгадав.

— І що ж?

Замість відповіді Філіп схопився з дивана, вступив ногами в капці й повагом пройшовся по кімнаті. Потім повернувся до канапи, сів і видихнув:

— Анна! Я нестямно закохався в неї.

Ґабріель запитливо поглянув на нього:

— Але ж тільки вчора ви казали, що найкраща з жінок...

— Бланка! Звісно, Бланка. Та наразі йдеться не про жінок, а про політику. Як жінка, Анна мене мало приваблює — дарма що зовні вона гарненька й тендітна, надто вже багато в ній усього хлопчачого. А от одружитися з нею я ладен хоч зараз.

Ґабріель розгублено кліпнув очима:

— А що з Марґаритою?

— До дідька Марґариту! — раптом вигукнув Філіп, знову схопився на ноги, але негайно ж сів. — Нехай її розігрують Оска, Шампань та Іверо. А я пас.

— Чому? — спитав Ґабріель, здивований таким бурхливим сплеском емоцій.

— А тому... Втім, гаразд. Поясню все до ладу. От скажи, хто така Марґарита?

— Як це хто? Наслідна принцеса Наварри.

— А що таке Наварра?

— Ну, королівство. Невелике, а проте королівство.

— Мені це не важить. Нащо мені наваррська корона, коли я претендую на ґалльську.

— Але ж саме шлюбний союз з Наваррою дає вам гарні шанси на ґалльський престол. Чи, може, я помиляюся?

— Тепер помиляєшся.

— Тепер? — промовив спантеличений Ґабріель. — Нічого не розумію!

— Зараз зрозумієш, — заспокоїв його Філіп. — Та передусім з’ясуймо, хто така Анна Юлія Римська.

— Ну, принцеса Італії.

— А ще?

— Дочка Авґуста Дванадцятого.

— А ще?

— Дочка Ізабелли Французької.

— Отож-бо й воно! А Ізабелла Французька, в свою чергу, єдина донька короля Філіпа-Авґуста Другого від його третього шлюбу з Батільдою Ґотійською, сестрою старого маркіза Армана Ґотійського, ґрафа Періґору та Руерґу, що пережив не лише свого сина, а й обох онуків.

— Обох?! — вражено перепитав Ґабріель.

Філіп зітхнув:

— Так, це сумна історія. Бідолашний дон Арман! Спершу помер син, потім старший внук, а наприкінці серпня — й менший, що мав дурість отримати тяжке поранення, воюючи за звільнення Південної Андалусії від маврів. Покійний віконт Ґотійський був дивна людина — корчив з себе мандрівного рицаря, шукав на свою голову пригод і, нарешті, дошукався. Можу собі уявити, як зараз почувається старий маркіз, що на схилі літ лишився круглим сиротою... Гм, майже круглим. Не рахуючи племінниці, колишньої імператриці, що недавно пішла в монастир, у нього є ще Анна — його двоюрідна внучка і...

— І спадкоємиця його майорату, — підхопив Ґабріель, збагнувши, до чого веде Філіп. — Якщо ви з Анною Юлією об’єднаєте свої родові володіння, то у ваших руках опиниться добра третина Ґаллії.

— Атож. Одружившись з Анною, я зможу будь-коли прийти до короля і прямо заявити: ану, дядьку, звільни місце на троні... Звісно, я так не вчиню. Королівська влада священна, і не годиться принижувати її в очах підданих, скидаючи помазаника Божого. До того ж це було б невдячним свинством щодо дядька, який увесь час підтримував мене. Але я зажадаю від нього та Сенату безумовного визнання мене спадкоємцем престолу і співправителем королівства, незалежно від того, будуть у королеви Марії діти чи ні. Поступово в моїх руках зосередиться вся реальна влада, а за дядьком Робером залишиться лише титул, від якого він, сподіваюсь, згодом відмовиться добровільно, без найменшого примусу з мого боку. А якщо ні, то я запропоную Сенатові ухвалити закон про дуумвірат^*. Отож років за п’ять, щонайбільше за десять, ми з Анною станемо королем та королевою.

* Тут під дуумвіратом Філіп розуміє спільне правління двох королів.

— Такі міркування я вже чув, — зауважив Ґабріель. — Але тоді йшлося про Наварру і про пані Марґариту.

— І про Наварру, і про Марґариту доведеться забути, — з зітханням відповів Філіп. — Я мушу одружитися з Анною хоча б для того, щоб перешкодити її можливому шлюбові з Людовіком Прованським. За наявних обставин ми з ним головні претенденти на Аннину руку. Наступного місяця Людовіку виповниться чотирнадцять років, він стане повнолітнім і відтак не забариться посвататися до неї. Тепер додай до Провансу Ґотію, Руерґ і Періґор, не забудь також про підтримку герцоґа Савойї, який встане на бік найсильнішого, щоб уникнути міжусобиці, — і корона в руках у цього хлопчиська. — Філіп знову зітхнув. — Повір, я дуже шкодую про передчасну смерть віконта Ґотійського, це зруйнувало всі мої надії на об’єднання Ґаллії та Наварри в одну державу. Але якщо віконтові судилося померти бездітним, то помер він вчасно і, на щастя, я дізнався про це ще до офіційного оголошення про мої заручини з Марґаритою, інакше довелося б забрати своє слово назад — що аж ніяк не зробило б мені честі.

— До речі, звідки ви дізналися? — поцікавився Ґабріель. — Я не чув, щоб про це говорили.

— Про це майже ніхто не знає. Лише вчора увечері імператор отримав листа від маркіза Армана, тож зі зрозумілих причин чутки ще не встигли розійтися. А розповіла мені про це Анна, як я підозрюю, не без наміру — чи то за батьковим намовлянням, а чи з власної ініціативи.

Ґабріель з сумнівом похитав головою:

— Навряд чи з власної ініціативи. Вона занадто юна, до того ж дівча.

— Ну то й що? Я вже зустрічав одну чотирнадцятирічну дівчину, яка могла заткнути за пояс будь-якого чоловіка; це Бланка. А що ж до Анни, то в неї не просто чоловічий розум. При всій своїй жіночності, вона дуже нагадує мені хлопця в дівчачій сукенці... А втім, хто б не був ініціатором цієї розмови — сама Анна чи Авґуст Юлій, мені цілком однозначно дали зрозуміти, що я роблю велику помилку, сватаючись до Марґарити.

— А що думає з цього приводу ваш батько? Чи він ще нічого не знає?

— Та ні, знає. Після закінчення бенкету я встиг обмінятися з ним кількома словами.

— І що ви вирішили?

— Тоді нічого. Я був надто збуджений, щоб ухвалювати так важливе для всієї нашої сім’ї рішення.

— А зараз?

— Зараз я трохи заспокоївся, зібрався з думками й вирішив.

— Відмовити пані Марґариті і просити в Авґуста Юлія руки його доньки?

— Певна річ, — відповів Філіп, розлігшись на канапі. — І зробити це слід якомога швидше, поки дон Александр не надумав розпустити чутки про наші з Марґаритою заручини. Бажано негайно... От що, Ґабріелю. Зараз же розшукай мого батька — він, мабуть, ще бенкетує, вірніше, виторговує у візантійців зайве сольдо за кожного ґасконського найманця, — так от, перекажи йому, що я...

Філіп не встиг договорити, бо цієї ж миті двері розчинилися навстіж і до кімнати, спотикаючись, вбіг д’Обіак. Не встоявши на ногах, він гепнувся долілиць на підлогу.

Слідом за ним, розмірено цокаючи підборами по паркету, ввійшла Марґарита.

Ґабріель миттю схопився на ноги й шанобливо вклонився їй, а Філіп лише перекинувся набік і підпер голову лівою рукою, прибравши позу древнього римлянина, що лежить у триклінії за обіднім столом.

— Добривечір, принцесо, — сказав він, весело поглядаючи на пажа, що сидів на підлозі й потирав забиті коліна. — Сідайте, будь ласка. Ви вже даруйте, що я не вітаю вас як годиться, але на те є поважна причина: я дуже втомився.

Кинувши на нього нищівний погляд, Марґарита сіла в крісло навпроти канапи і гнівно промовила:

— Що тут у вас коїться, пане принце? Ваш паж чинить мені перешкоди в моєму ж власному палаці!

— Я в розпачі, ваша високосте! — винувато озвався д’Обіак, підводячись з підлоги. — Насмілюсь зауважити, що ви хибно зрозуміли мене. Я лише хотів доповісти монсеньйорові...

— Замовч, нахабний хлопчисько! — верескливо викрикнула Марґарита. — Іди геть!

— І справді, Маріо, — підтримав принцесу Філіп. — Забирайся звідси, поки здоровий. — (При цьому він крадькома підморгнув хлопцеві: мовляв, ти ж бачиш, у якому вона стані.) — І ти, Ґабріелю, також іди. Розшукай мого батька й перекажи, що я згоден. Сподіваюсь, ти все зрозумів?

— Так, зрозумів.

— Тоді добраніч.

Ґабріель мовчки вклонився Марґариті й вийшов. Услід за ним, зацьковано озираючись на принцесу, з кімнати вислизнув д’Обіак.

Коли двері зачинилися, Філіп, не міняючи пози, холодно поглянув на Марґариту і з удаваною байдужістю промовив:

— Отже, пані, я слухаю. Що привело вас до мене в таку пізню годину?

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 37