Розділ XXXVIII

Сватання по-ґасконському

Що відповіла Марґарита на це запитання, ми дізнаємося трохи згодом; а зараз прослідкуємо за тим, як Ґабріель де Шеверні виконав Філіпове доручення.

Герцоґа він розшукав одразу. Як і передбачав Філіп, його батько ще не покидав банкетної зали, але розмовляв там не з візантійським посланником, а з імператором Римським, який викладав йому свою теорію про те, що справжнім автором написаної на початку минулого століття „Божественної комедії” був зовсім не наслідний принц Італії Антоній Юлій, а такий собі Данте Аліґ’єрі, придворний поет імператора Авґуста Х. Хитрий та спритний політик, у приватному житті Авґуст ХII був утіленням кристальної чесності й порядності. З власного досвіду знаючи, якими важкими бувають муки творчості і які міцні узи пов’язують справжнього митця з кожним його творінням, він усією душею ненавидів плагіат і не пробачав цього гріха нікому, навіть власним предкам. Саме завдяки йому ім’я великого Данте збереглося в пам’яті нащадків, а не згинуло в безвісності, як імена багатьох інших майстрів, чию славу незаслужено привласнили сильні світу цього.

Ґабріель вже кілька хвилин ходив залою, знай кидаючи на герцоґа та імператора нетерплячі погляди, проте не наважувався підійти ближче і втрутитися в їхню розмову. Авґуст ХII перший помітив його і, перервавши свою неквапну оповідь, звернув на це увагу співрозмовника:

— Мені здається, вельмишановний, що дворянин твого сина хоче сказати тобі щось дуже важливе й невідкладне.

Він звертався до герцоґа в однині, позаяк вони розмовляли тією своєрідною італізованою латиною, що в ті часи ще мала широкий вжиток у середовищі римської аристократії і в міжнародному спілкуванні.

Прослідкувавши за поглядом імператора, герцоґ ствердно кивнув, відразу ж перепросив, що мусить ненадовго відлучитися, й підвівся з крісла. Полегшено зітхнувши, Ґабріель спішно попрямував до нього.

— Вас прислав мій син, віконте? — запитав герцоґ, коли той підійшов.

— Так, монсеньйоре. Він звелів переказати вам, що згоден.

— А конкретніше?

— На жаль, монсеньйоре, обставини не дозволили дати конкретніші вказівки. Однак з нашої розмови, що передувала появі цих обставин, можна з цілковитою впевненістю виснувати, що монсеньйор син ваш не заперечуватиме, якщо ви скористаєтеся зручною нагодою і попросите в імператорської величності руки його дочки.

Герцоґ усміхнувся:

— Дякую, віконте. Повертайтеся до себе і, якщо дозволять згадані вами обставини, перекажіть Філіпові, щоб він спав спокійно — я все владнаю.

Ґабріель уклонився й відійшов, але залу не покинув, вирішивши дочекатися певніших результатів.

Тим часом герцоґ повернувся на своє місце і знов перепросив Авґуста XII за вимушену відлучку. Терпляче вислухавши імператорові просторікування про незавидну долю державних мужів, яким навіть на дозвіллі не дають спокою справи, герцоґ сказав:

— Твоя правда, Цезарю^*. От і зараз дворянин мого сина повернув мене з небес на землю. Якщо ти не заперечуєш, я волів би ненадовго змінити тему нашої розмови й поговорити з тобою про речі значно прозаїчніші.

* Цезар — загальноприйняте в Середньовіччі звертання до короля Італії.

Авґуст ХII видимо пожвавішав.

— Звісно не заперечую, вельмишановний, — відповів він. — А поезія нехай зачекає, доки ми не розберемося з прозою.

Дворяни, що оточували герцоґа та імператора, миттю збагнули, що намічається конфіденційна розмова. Всі вони одночасно згадали про якісь невідкладні справи, і незабаром двоє могутніх вельмож залишилися віч-на-віч.

— Авґусте Юлію, — промовив герцоґ. — Як ти, напевно, здогадався, йтиметься про твою дочку Анну.

— Так, — кивнув імператор. — Я про це підозрював.

— В такому разі я не бачу підстав для всіляких хитрувань та недомовок...

Авґуст ХII нетерпляче ляснув пальцями:

— Даруй, що перебиваю тебе, вельмишановний, але я навіть наполягаю на відвертості. Коли мова заходить про наших дітей, то це надто серйозна тема, щоб хитрувати і вдаватися до звичайних дипломатичних вивертів. За таких обставин прямота — найкраща політика. Перш ніж ти скажеш те, що я сподіваюся від тебе почути, я хотів би задля встановлення між нами цілковитої довіри повідомити, що вчора я отримав від Армана Ґотійського листа. Він просить якомога швидше видати Анну заміж, бо хоче пересвідчитися, що після смерті, наближення якої відчуває дедалі виразніше, його володіння потраплять у надійні руки.

— І як ти ставишся до цього прохання? — поцікавився герцоґ.

— З великою повагою, шановний вельможо. На моє переконання, людина, від якої моя донька отримає в спадок половину Ланґедоку, а потім, можливо, й королівський вінець, — така людина має право ставити мені певні умови. До того ж Анна, попри свій юний вік, вже зріла дівчина, і, думаю, раннє заміжжя буде їй на користь... — Тут щока імператора нервово сіпнулася, але герцоґ вдав, що не помітив цього. — Особливо високоповажний Арман звернув мою увагу на двох можливих кандидатів на Анниного чоловіка, найдостойніших на його думку: це твій син і ґраф Людовік Прованський. Треба сказати, що я схильний погодитися з ним.

— Вибач за нескромне запитання, Цезарю, але кому з них ти віддаєш перевагу?

— Певна річ, твоєму синові. Ґраф Людовік у свої тринадцять років вже встиг відзначитися далеко не з кращого боку. Як людині йому бракує душевної м’якості, а як майбутньому правителеві — розуму та здорового глузду. Він занадто жорстокий, неврівноважений і дріб’язковий, щоб бути королем Ґаллії й чоловіком моєї єдиної доньки. — Імператор пильно подивився герцоґові в очі. — Я розумію це так, що ти... — він зробив вичікувальну паузу.

— Так, Цезарю. Від імені мого сина Філіпа я прошу в тебе руки твоєї дочки Анни Юлій.

На губах імператора заграла добродушна усмішка:

— Я згоден, вельможо. Якщо не заперечуєш, завтра ж наші міністри розпочнуть консультації щодо майбутньої шлюбної угоди. А стосовно ґарантій виконання нашої усної домовленості...

— Авґусте Юлію! — гордо скинув голову герцоґ. — Я анітрохи не сумніваюся в непорушності твого слова.

— І рівно ж не дозволиш піддавати сумніву непорушність свого, — додав імператор. — Але ти хибно зрозумів мої слова, вельмишановний. Втім, і я висловився не найкращим чином, за що всіляко перепрошую. Я лише хотів сказати, що укладання шлюбної угоди може затягнутися, а тим часом було б бажано ще до її підписання внести певну ясність у наші стосунки, щоб не лише ми, а й усі інші не сумнівалися в серйозності наших намірів. Повір, я дужче, ніж ти, прагну цього шлюбу — і як Аннин батько, і як король Італії. Твій син неодмінно стане великим государем. Спадщина моєї доньки не зіграє вирішальної ролі, вона лише полегшить йому виконання свого призначення, але ніщо не в змозі зупинити його на шляху до прийдешньої слави та величі. І я, певна річ, зацікавлений у тому, щоб наші країни й наші народи жили в мирі та злагоді.

— Ти лестиш моєму батьківському самолюбству, Цезарю, — сказав герцоґ.

— Аж ніяк, мій шляхетний вельможо. Це не лестощі, це факт. Мабуть, тобі відомо, що я серйозно займаюся астролоґією, і мої скромні досягнення в цій царині людського знання високо цінуються багатьма видними вченими не лише християнського, а й ісламського світу. Так от, ще вісім років тому я склав гороскоп на твого сина Філіпа, а потім щорічно уточнював отримані результати — зорі цілком певно обіцяють йому велике майбутнє, і що далі, то певніше. А зорі, повір мені, ніколи не брешуть, треба лише правильно розуміти їхню мову. Тепер, сподіваюся, ти розумієш, чому я не хочу втрачати такого зятя, як твій син.

„Ти диви, — подумав герцоґ. — Як збігаються наші бажання! Такої невістки, як Анна, я теж не хочу втрачати”.

— Крім того, — продовжував імператор, — твій син явно потребує значно твердіших ґарантій, ніж моя приватна обіцянка. Адже, повіривши мені на слово, він не зможе одружитися з Марґаритою Наваррською — ми ж не сарацини якісь, чия нечестива віра дозволяє їм мати по чотири дружини.

— Безумовно, Цезарю, — погодився герцоґ.

— В такому разі, ніщо не заважає нам оголосити про майбутні заручини... — Нараз імператор всміхнувся й додав: — А нас, чого доброго, ще назвуть недбалими батьками, коли дізнаються, з яким непристойним поспіхом ми розпорядилися долею наших дітей. Втім, щодо цього в мене є ідея.

Він встав з крісла й підвів руку, закликаючи всіх присутніх до уваги.

— Панове! Я радий повідомити вам приємну для мене і, можливо, цікаву для вас новину. Після тривалих консультацій з високоповажним герцоґом Аквітанським ми, нарешті, дійшли обопільної згоди з усіх принципових моментів, і з почуттям глибокого задоволення я сповіщаю, що віддаю дочку мою Анну за дружину достойному принцові Філіпу, синові вищезгаданого герцоґа.

Вельможі в залі схвально загомоніли — щоправда, не всі. Король Наварри очманіло поглянув на герцоґа та імператора, що роздавали у відповідь на привітання променисті усмішки; потім крадькома ущипнув себе за руку і, пересвідчившись, що не марить, подумки вилаявся. Погані передчуття, що охопили його, коли Філіп обрав королевою любові та краси Анну Юлію Римську, не забарилися справдитись. Ще напередодні донька запевняла його, що її шлюб з Філіпом Аквітанським справа вирішена, — і ось тобі!.. А він бо ж так сподівався...

„Ну, все! — злобно подумав король, не в силах стримати зубовий скрегіт. — Годі мені панькатися з нею! Терпіння моє луснуло... Атож, луснуло! — в безсилій люті під’юджував себе він. — Лишилися Оска, Шампань, небожі Педро та Рікард — і от з одним з них вона неодмінно одружиться. А коли впиратиметься, силою приведу її до вівтаря...”

А тим часом імператор, сідаючи в своє крісло, сказав герцоґові:

— Гадаю, вельмишановний, що така ґарантія влаштує всіх нас — і тебе, і мене, і твого сина.

— Безумовно, — кивнув той.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 38