Розділ IV

Кінець дитинства

Філіп сидів на березі лісового озера й задумливо споглядав віддзеркалені гладінню води білі, напівпрозорі, схожі на серпанок хмаринки, що повільно пливли синім весняним небом з південного заходу на північний схід. Озеро лежало на рівнині, посеред густого лісу, а вдалині зусібіч, немов казкові велетні, здіймалися гори. Філіпові подобалась ця місцина; в теплу пору року він часто приїздив сюди, коли хотів побути насамоті.

Сьогодні був останній день весни і його чотирнадцятий день народження. І Філіп, як і рік, як і два, як і три роки тому, ще вдосвіта утік з дому, щоб не бачити батька в жалобному вбранні, щоб зайвий раз не потрапляти йому на очі, бо саме цього дня герцоґ був більше ніж будь-коли нетерпимий до свого найменшого сина.

Для кожного юнака день його народження — день радості, що символізує рубіж, перетинаючи який він стає на рік старшим, а отже, ще дорослішим. Проте для Філіпа, скільки він себе пам’ятав, 31 травня завжди було днем смутку. Ні, не за померлою матір’ю: йому, звісно, шкода було жінку, яка, народивши його, померла в муках — та він її не знав. Цей день символізував для Філіпа втрату батька, дитинство, що минуло поряд з ним і водночас так далеко від нього. Свідомо Філіп не любив герцоґа і, щиро кажучи, йому не було за що любити його. Однак неусвідомлено він все ж тягнувся до нього, скоряючись тому сліпому, безумовному інстинктові, що змушує малих звіренят триматися біля своїх батьків, шукати в них ласки, тепла й захисту. А крім того, герцоґ був для Філіпа взірцем мужності й шляхетності, прикладом мудрого та справедливого правителя, втіленням безлічі інших достоїнств, і єдине, в чому він не хотів бути схожим на нього, то це бути таким батьком...

Повернувшись додому й дізнавшись про все, що сталося в Тарасконі за його відсутності, герцоґ, як і передбачав Ернан, звільнив Ґійома з-під арешту і лише суворо поганив його. Амністія, проте, не торкнулася тих кількох наближених Ґійома та Робера, які також були взяті під варту, — герцоґ наказав кинути їх до найглибшого підземелля замку й негайно забув про їхнє існування. Решта учасників наруги над Едженією, як засвідчили подальші події, могли лише позаздрити своїм товаришам, що спокійнісінько відсиджувались у в’язниці. Невдовзі ті, хто був причетний до тих ганебних подій, але зберіг свою свободу, один за іншим почали гинути за вельми підозрілих обставин. Їм не вдавалося врятувати життя навіть квапливою втечею — де б вони не хвалися, всюди їх знаходила смерть, спрямована (в чому ніхто не сумнівався) рукою Ернана де Шатоф’єра.

На відміну від Робера, який, маючи певну частку здорового глузду, пристрасно дякував небесам, що на той час перебував у Барселоні і не брав участі в братових розвагах, Ґійом був надто дурний і самовпевнений, щоб тверезо оцінити ситуацію й по-справжньому налякатися. Звістки про кожну наступну смерть викликали в нього напади люті, він скаженів, на всі лади проклинав Ернана і підсилав до нього найманих убивць, яких за кілька днів знаходили мертвими, як правило повішеними на шибениці в Шатоф’єрових володіннях.

Незавидне становище Ґійома погіршувалося ще однією суттєвою обставиною. Десь за тиждень по смерті Едженії стало відомо, що Ернан був таємно заручений з нею. Певна річ, за її життя вищий світ поставився б до такої звістки вельми несхвально, проте постфактум це було сприйнято спокійно і з розумінням. Таким чином, не зовсім законні з формальної точки зору дії Ернана набували в очах суспільства певну видимість законності, переходячи в площину кровної помсти, що завжди вважалося справою святою й гідною якнайглибшої поваги.

Ґійом був приречений — це розуміли всі, крім нього самого. Робер вже відверто примірявся до титулу спадкоємця Ґасконі та Каталонії. Герцоґ ще більше замкнувся в собі і став уникати старших синів майже так само, як і меншого. Чимдалі нестерпнішим робилося Філіпове життя в батьківському домі. Щоразу, зустрічаючи Ґійома, він ледве стримувався, щоб не накинутися на нього, і про себе дивувався, чому Ернан зволікає з розправою. Ґастон д’Альбре, який знову посварився з герцоґом (він вимагав суду над Ґійомом і позбавлення його, вкупі з Робером, права успадкування майорату), пропонував Філіпові поїхати разом з ним та Амеліною до Беарну. Однак тоді Філіп перебував у стані глибокої депресії і відкараскався від кузена непевною обіцянкою згодом подумати над його пропозицією.

А вночі, напередодні свого від’їзду, до Філіпа прийшла Амеліна. Вона швиденько роздяглася, забралась у ліжко і припала до його вуст палким поцілунком. Можливо, то була найсприятливіша нагода подолати властивий кожному підліткові страх перед першою близькістю з жінкою, адже наразі Філіп, як ніколи раніше, потребував ніжності й ласки, він так жадав забутися в обіймах любої й дорогої сестрички... Проте тієї ночі між ними так нічого й не сталося. Філіп був ще надто слабкий, виснажений, знесилений усім пережитим. Вони лежали поряд, обіймаючись і цілуючись — ласкаво, але без пристрасті, як брат і сестра, — і Філіп виговорив Амеліні все, що накипіло в нього на душі, все, що його гризло, а потім просто заснув, міцно пригорнувшись до неї, до її теплого та ніжного тіла. Тієї ночі він спав спокійно й безтурботно.

Вранці їх розбудив Ґастон (слуги не наважувалися) і все питав, чи скоро будуть діти. Ось на такій піднесеній ноті вони й розпрощалися. А позаяк було ще рано, то Філіп лишився лежати в ліжку, не знаючи, де йому подітися від сорому та збентеження. Що ж то буде, думав він, коли за місяць-другий Ґастонові заманеться поспитати у лікаря, чи не вагітна, бува, його сестра, а той, здивовано підвівши брови, відповість: „На Бога, монсеньйоре! Таж вона ще незаймана”. Кпинів вистачить надовго, це точно! „Так ти спав з Амеліною чи просто спав з нею? І скільки разів ви отак просто спали удвох?” Нічого сказати, гарненькі справи...

Філіп узяв до рук лютню і за звичкою перебрав струни, перевіряючи настройку. Свідомо він ще не вирішив, щó хотів би заспівати, як його пальці, трохи несподівано для нього самого, взяли перші акорди пісні про кохання могутнього вельможі до королівської дочки. Про те саме кохання, що призвело до його появи на світ і на цьому траґічно обірвалося. Про його батька, герцоґа Філіпа III Аквітанського, який, втративши першу дружину, зовсім не сумував за нею, бо був нестямно закоханий в одинадцятирічне дівча, доньку короля Робера III. Ізабелла Ґалльська годилася герцоґові за дочку, проте ця обставина не завадила йому так палко закохатися в неї, що у своїй нерозсудливості він ладен був сподобитися Парісові й зруйнувати стіни Тулузи заради прекрасних очей новоявленої Гелени Троянської. Аби зберегти мир у країні, король мусив поступитися вимогам наймогутнішого зі своїх васалів і цим порушив слово, що його був дав ґрафові Прованському, з чиїм сином Ізабелла вже була заручена. Відчувши себе ображеним, ґраф вирішив вийти зі складу королівства і приєднатися до Ґерманського Союзу. Загалом це було лише на руку аквітанцям, оскільки дозволяло їхньому роду зайняти домінуюче положення в решті Ґаллії, проте герцоґ, усвідомлюючи свою провину перед королем, рішуче виступив на захист цілісності держави. В цьому його підтримали й інші ґалльські князі, що вирішило суперечку на користь єдності країни. Ґрафові Прованському довелося поступитись і задовольнитися шлюбом свого сина з небогою короля, юна принцеса Ізабелла стала герцоґинею Аквітанською, а вся ця історія набула широкого розголосу і знайшла своє відображення в цілій низці художніх творів того часу.

З усіх балад, що їх Філіп знав про батьків, ця щонайменше відповідала дійсності, проте йому вона подобалася понад всі інші. Було в ній щось особливе і надзвичайне, що збуджувало його уяву, торкалося найпотаємніших струн його душі. Її автор, мало переймаючись історичною правдою, зумів так яскраво, так переконливо зобразити своїх героїв, що складалося враження, ніби вони знаходяться десь поруч і будь-якої миті можуть з’явитися перед слухачами в живій людській подобі...

Поступово спів захопив Філіпа, він повністю поринув у минуле і перестав думати про сьогодення. Природа не нагородила його абсолютним слухом, проте наполегливі тренування не минулися для нього марно: співав він правильно, гарно поставленим голосом, майже ніколи не брав фальшивих нот, і слухати його було приємно не лише йому самому.

Десь на середині пісні Філіп відчув, що хтось підійшов до нього ззаду й зупинився за спиною. Це відчуття було таке реальне, таке непереборне, що він замовк на півслові, відклав лютню вбік і озирнувся...

А наступної миті Філіп вже був на ногах, дурнувато всміхаючись і відчайдушно намагаючись вирівняти дихання, що раптово збилося з ритму. Горло його стиснув нервовий кашель, проте він не міг дозволити собі прокашлятися, боячись сполохати, зруйнувати тендітну чарівність картини, що нараз відкрилася його приголомшеному поглядові...

Перед ним стояла юна дівчина років п’ятнадцяти, прекрасна як весна, як любов, як може бути прекрасною лише чистота й невинність. Вона була невисока на зріст, струнка, з тонким гнучким станом, одягнена в коричневий костюм для верхової їзди, який вдало гармоніював з пишною гривою світло-каштанового волосся. Її великі карі очі дивилися на нього з якимось дитячим захватом, на щоках грав рожевий рум’янець, а на коралових устах блукала сором’язлива усмішка, виблискуючи перлинами її рівних білих зубів.

У Філіпа важко калатало серце й підкошувалися ноги. Він дивився на дівчину, поїдаючи її очима і мліючи від незнаного раніш, ні з чим незрівнянного почуття. Світ у його очах враз змінився, він почав бачити все в іншому світлі, зовсім інакше сприймати довколишнє. Усі турботи, всі біди та нещастя останнього часу та всього його життя здалися йому такими далекими, неістотними, не вартими уваги. Ця дівчина була мов та чарівниця з казки, що прийшла забрати в нього дитинство — але навзамін вона пропонувала йому кохання.

„Так, це кохання! — думав він. — Он воно яке...”

Його нітрохи не бентежило, що він зовсім не знає цю дівчину, що вперше бачить її — все це не мало жодного значення. Кохання ніколи не приходить поступово, крок за кроком, воно спалахує в одну мить, і вже неістотно — в момент знайомства, з першого погляду, чи значно пізніше. Кохання не можна порівнювати ні зі звичкою, ні з дружбою, ні з прихильністю; воно не є породженням земних почуттів — поваги, симпатії, тощо — навіть у мільйони й мільярди разів посилених. Це небесна благодать, це божественне одкровення, це диявольська мана... Наче блискавка вдарила одночасно з неба і з-під землі — вона миттєво вразила Філіпа.

Нарешті, опанувавши себе, він підступив до дівчини і чемно поцілував її руку. Подолавши спокусу притиснутися щокою до цієї тендітної, м’якої долоні, він примусив себе випростатись і представився:

— Філіп Аквітанський до ваших послуг, панно.

Дівчина нагородила його сліпучою усмішкою.

— Дуже мило, монсеньйоре, — відповіла вона і, не витримавши палкого погляду Філіпа, ніяково потупилася. — А я... Мене звуть Луїза де Шеверні... Також до ваших послуг.

Ґалльською вона говорила правильно, але з виразним франсійським акцентом. Її оксамитово-ніжний голос змушував Філіпове серце то завмирати в знемозі, то швидко калатати, аж рватися з грудей.

— Ви... Мабуть, ви родом з Іль-де-Франсу, — невпевнено припустив він. — Або ж з Середньої Луари.

— Ви вгадали, — кивнула Луїза. — Моя родина мешкає в Блуа.

— І що ж привело вас до нашого краю?

— Три дні тому я приїхала погостювати до свого кузена, вашого друга, до речі, ґрафа Капсірського.

— Он як! — Лише зараз Філіп помітив з протилежного краю галявини двох коней: одного з дамським сідлом, другого з чоловічим, яких тримав за поводи слуга. У слузі він упізнав Жакомо, Шатоф’єрового камердинера. — Отже, Ернан ваш родич?

— Так, монсеньйоре. Моя матінка — рідна сестра матері пана ґрафа, царство їй небесне. Ми також родичі й по його чоловічій лінії, щоправда, дуже далекі.

— Зрозуміло. Це... гм... Це була дуже романтична історія.

Тут Філіп покривив душею. Нічого романтичного в цій історії не було — то був звичайнісінький мезальянс. Двадцять років тому Ернанів батько їздив у Шампань, на землю своїх предків, і повернувся звідти з молодою дружиною, дочкою одного зубожілого дворянина — свого далекого родича. Цей шлюб ніхто не схвалював.

Відчувши фальш в останніх словах Філіпа, Луїза почервоніла і збентежено опустила очі. Вона зрозуміла це так, що Філіп з самого початку вирішив поставити її на місце, вказавши на різницю в їхньому суспільному становищі.

— Даруйте, монсеньйоре, що потурбувала вас. Я... не смію більше заважати вам. Зараз я поїду.

— Чому? — здивувався Філіп. — Хіба ви кудись поспішаєте?

— Ну... ні. Не дуже. Я просто гуляла неподалік, а коли почула ваш спів, то під’їхала ближче, щоб послухати...

— Але ж я ще не закінчив! — жваво відгукнувся Філіп. — А ви справді хочете послухати мене? Вам подобається, як я співаю?

— Дуже! — відповіла Луїза, вклавши в це слово значно більше пристрасті й запалу, аніж їх заслуговувало єдино Філіпове виконання. — Ви чудово співаєте, монсеньйоре.

— Мене звуть Філіп, — лагідно сказав він, узявши її за руку. — Тільки так я дозволяю називати себе гарненьким дівчатам. А ви не просто гарненька, ви — красуня. Я ще ніколи не зустрічав такої чарівної дівчини, як ви.

Луїза підвела голову, і їхні погляди зустрілися.

— А я... — затинаючись заговорила вона. — Я ще не зустрічала такого, як ви... Мені казали, що ви красивий, але я не думала, що ви такий... такий милий.

Філіп увесь розцвів. Він підвів її до берега озера й розстелив на траві свій широкий плащ. Вона вдячно всміхнулася йому й сіла, підібгавши ноги. Філіп улаштувався поруч, узяв до рук лютню і спитав:

— Мені починати спочатку, чи з того куплета, на якому зупинився?

— Спочатку, будь ласка.

Філіп торкнувся пальцями струн і заспівав з таким натхненням, якого не відчував ще ніколи.

Луїза слухала його, спираючись ліктем на коліна і поклавши підборіддя на долоню. Її обличчя промінилося цілою гаммою почуттів — ніжності, благоговіння, розгубленості, замішання й захоплення, а очі млосно блищали. Коли Філіп доспівав до кінця, і відлунали завершальні акорди балади, вона ще трохи помовчала, вслуховуючись у тишу, потім з хвилюванням в голосі промовила:

— Як це прекрасно! У мене просто немає слів... Це пісня про ваших батьків?

— І так, і ні, — відповів Філіп. — Загалом це історія про моїх батька та матір, проте деякі деталі й обставини автор явно запозичив з іншої схожої історії.

— Якої?

— Про ґрафа Клавдія Іверо та Діану Юлію Римську. П’ятнадцять років тому дон Клавдій без пам’яті закохався в принцесу Діану і попросив у імператора Корнелія її руки. Імператор же мав відносно дочки інші плани, тому ввічливо відмовив ґрафові. Однак дон Клавдій не змирився з поразкою і умовив Діану втекти з ним до Іспанії, щоб там одружитися. Між іншим, вінчав їх мій нинішній духовний наставник, превелебний Антоніо Ґатто. У той час він подорожував Європою і за збігом обставин опинився на одному кораблі з утікачами. Дону Клавдієві і Діані Юлії не терпілося... гм... стати подружжям, отож вони вирішили не чекати прибуття в Іспанію і попросили падре Антоніо повінчати їх прямо на кораблі. Імператор не тямив себе з люті, коли дізнався про втечу дочки, але зрештою йому довелося змиритися з цим шлюбом. Власне, з цієї історії запозичена розв’язка: буцімто моя мати тікає з моїм батьком, і вони таємно вінчаються. Вочевидь, авторові це здалося більш красивою кінцівкою, ніж те, що сталося насправді.

— А що було насправді?

— Все було значно грубіше й прозаїчніше Мій батько зібрав військо і пригрозив моєму дідові, що піде війною на Тулузу і відбере у нього не лише дочку, а й корону. Дід не хотів міжусобиці в країні, тому змушений був поступитися і через це посварився з ґрафом Прованським...

Філіп розповідав цю історію чисто механічно, майже не замислюючись над своїми словами. Наразі його думки були зайняті зовсім іншим: він обмізковував одну ідею, яка оце щойно спала йому на думку. Він уже трохи оговтався від першого шоку, подолав свою розгубленість і весь сповнився рішучості. Тепер він точно знав, щó йому треба, і був готовий до активних дій. Проте це не було наслідком холодного розрахунку з його боку, це радше була відчайдушна хоробрість вщент п’яної людини. А Філіп був п’яний — від кохання.

Сяк-так довівши до кінця свою розповідь, Філіп швидко підвівся, вибачився перед Луїзою і підійшов до Жакомо, який увесь цей час сидів під деревом. При наближенні Філіпа слуга схопився на ноги і з шанобливим виглядом вислухав його розпорядження, мовлені упівголоса. Потім він уклонився йому, негайно скочив на свого коня і, пославши прощальний уклін спантеличеній Луїзі, зник за деревами.

— Що трапилося? — спитала вона, коли Філіп повернувся і знову сів біля неї.

— Я наказав Жакомо їхати до Кастель-Ф’єро і переказати Ернанові, що сам подбаю про вас і ввечері поверну йому цілою й неушкодженою.

Луїзині щоки спалахнули.

— Але навіщо?

— Ну, по-перше, я вже тиждень не бачив Ернана і вирішив сьогодні навідатися до нього. А по-друге, я відіслав Жакомо, щоб залишитися з вами сам на сам.

— Що?.. — Дівчина ще дужче зніяковіла. — Ви... Ви хочете залишитися зі мною сам на сам?

— Ми вже залишилися, — уточнив Філіп, сміливо обійняв її і притягнув до себе. — Погодься, любонько: якось незручно цілуватися в присутності слуг.

— О, Боже! — тільки й встигла прошепотіти Луїза, перше ніж їхні губи зімкнулися в довгому й палкому поцілунку.

Потім вони сиділи, міцно пригорнувшись одно до одного. Луїзина голова лежала на Філіповім плечі, а він, зарившись лицем у її волоссі, з насолодою вдихав їх п’янкий аромат, відчуваючи себе на сьомому небі від щастя. Філіп багато разів цілувався з дівчатами і стискав їх у своїх обіймах, та ще ніколи не відчував такого блаженства, як зараз. І тут він зрозумів, що ніскілечки не страхається близькості з Луїзою; він жадає цього, він зовсім не боїться розчаруватися в коханні, зіпсувати свої поетичні мрії банальною прозою життя — бо справжнє кохання прекрасніше будь-яких мрій...

— Скільки тобі років, люба? — спитав Філіп.

— П’ятнадцять.

— А мені лише чотирнадцять... Але ж це не біда, правда?

Луїза погладила його по щоці, потім ніжно торкнулася губами до його губ. Очі її сяяли від захоплення.

— Це не має значення, любий. Я кохаю тебе.

— Я теж кохаю тебе, Луїзо. — Філіп дбайливо поклав її на траву. — Знаєш, — промовив він з таким ніяковим виглядом, ніби признавався в якомусь недоброму вчинку, — у мене ще не було жінок. Чесне слово! Ти моя перша, моя єдина...

Луїза раптом схлипнула і затремтіла.

— Господи! — прошептала вона, врешті збагнувши, що зараз станеться. — Господи...

— Що з тобою, рідна? — сполошився Філіп. — Чому ти плачеш?

Луїза рвучко притислася до його грудей.

— Я знаю, ми не повинні...

— Чому? Хіба ти не любиш мене?

— Люблю, але...

— Ти боїшся розчаруватися в мені?

Луїза трохи відсторонилася і здивовано поглянула на нього. В її очах застигло нерозуміння — те саме нерозуміння, що повсякчас стоятиме поміж ними протягом їх короткого подружнього життя.

— Я не боюся розчаруватися в тобі, — м’яко сказала вона. — Адже мені нема з ким порівнювати тебе. Я боюсь... але не чогось конкретного, а просто тому, що мені страшно. Страшно і все тут, адже це так природно. — Вона перевела дихання, набираючись сміливості. — І, будь ласка, більше не питай ні про що. Краще поцілуй мене.

Філіп зазирнув углиб її великих карих очей і немов розчинився в них цілком. Цієї миті навколишній світ перестав існувати для нього. На всьому білому світі були тільки він, Луїза та кохання, що з’єднало їх нерозривними узами. Кохання, яке Філіп так довго чекав і яке, нарешті, прийшло.

Він пізнавав любов. Йому ще належало випити цю чашу до дна — радість і гіркоту, муку та насолоду, біль і блаженство, надію та відчай...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 4