Розділ XLI

Минулого не повернеш

Майже чверть години простояв Рікард у приймальні принцесиних апартаментів, аж поки не повернулася Гелена.

— Марґарита ще не спить, — сказала вона, — і згодилася поговорити з тобою. Тільки недовго.

— Де вона зараз?

— В бібліотеці.

— І в якому стані?

— В кепському. На диво спокійна, а це не до добра. Боюсь, я утнула дурницю, згодившись допомогти тобі. Краще б ти зачекав до ранку...

— Все гаразд, сестричко. Не турбуйся.

— Тобі легко сказати — не турбуйся... Ну, добре, йди. — Вона поцілувала його в губи й додала: — І будь розумником... безумцю ти мій!..

Марґарита справді мала кепський вигляд. Вона сиділа в широкому кріслі попід стіною і навіть не ворухнулася, коли до кімнати ввійшов Рікард, лише спрямувала на нього важкий погляд своїх ясних синіх очей. Світло від трьох запалених у настінному канделябрі свічок, надавало її блідому обличчю зловісний пурпурний відтінок.

— Прошу сідати, кузене, — сухо мовила Марґарита. — Сподіваюсь, ваша сестра переказала вам, що я не схильна до тривалої бесіди?

— Так, кузино, — відповів Рікард, влаштовуючись у сусідньому кріслі, поверненому під прямим кутом до того, в якому сиділа принцеса. Серце його впало: звертання у множині в особистій розмові і підкреслена офіційність тону не обіцяли йому нічого доброго. Більш того, це було лихим знаком.

— Як я зрозуміла зі слів вашої сестри, — вела далі Марґарита, дивлячись повз Рікарда, — ви хочете повідомити про щось дуже важливе.

— Надзвичайно важливе. Але перше...

— Ага! Отже, ти висуваєш попередні умови?

— Ні, не умови. Лише кілька питань.

— Гаразд, — сказала Марґарита, — я відповім на твої питання. У тому разі, звичайно, якщо вони не будуть надто зухвалі. Питай.

Рікард зробив глибокий видих, збираючись на рішучості.

— Марґарито, ти вже знаєш про заручини Кра... Філіпа Аквітанського з Анною Юлією?

Марґарита закусила губу. Профіль її загострився, очі потьмяніли. Вона рвучко повернулася до нього:

— Знаю. А тобі що з того?

— Для мене це дуже важливо, Марґарито. І ти знаєш чому.

— Так, знаю. Та мені від цього ні холодно, ні гаряче. Мені начхати на твої почуття.

Рікард криво всміхнувся:

— Щодо цього я не маю жодних ілюзій, ваша королівська високосте. Вам начхати на почуття інших, бо ви самі нікого не кохаєте. Кохання для вас пустий звук... А втім, ні, помиляюся. У вашому лексиконі це евфемізм, що позначає стан збудження перед і під час фізичної близькості. Адже скільки разів ви казали мені в ліжку, що кохаєте мене...

Марґарита схопилася на ноги. Її щоки густо зашарілися, а в очах спалахнув гнів.

— Замовкни, негіднику! Ти нічого не розумієш. Я... я люблю...

— Авжеж, зовсім забув! — саркастично вимовив Рікард. — Ви любите Красунчика!.. Гм... Гарно ж він віддячив вам за вашу ніжну та віддану любов.

Марґарита впала в крісло. Плечі її зіщулилися, а на очі їй навернулися сльози.

— Ти такий же безсердечний, як і всі інші. Ви, чоловіки, всі на один копил. І ти... ти... У тебе немає ні краплі співчуття. А я вважала тебе найкращим, найчуйнішим з чоловіків... Але ти... ти виявився... — Тут вона не витримала й гірко заридала.

Зворушений до глибини душі Рікард кинувся їй у ноги.

— Пробач мене, люба, пробач, кохана. Я сказав так зопалу, не подумавши... Ну, прошу тебе, не плач. Бий мене, муч — тільки не треба плакати, рідна.

Врешті Марґарита заспокоїлася і, раз за разом схлипуючи, заговорила:

— Ти не уявляєш, Рікарде, який він негідник, який він гидкий покидьок! Сьогодні я приходила до нього... коли ще не знала про його заручини. Я хотіла сказати йому, що передумала виходити за нього заміж, а він... Замість чесно визнати, що плани змінилися і наші бажання збігаються, він примусив мене... він це вміє, проклятий!.. примусив мене принижуватися перед ним, просити, благати... О, як я його ненавиджу!..

Вона міцно притислася до Рікарда, зарилася лицем у його волоссі й запитала:

— Ти все ще любиш мене, Рікарде?

— Люблю, Марґарито, — палко відповів він. — Понад усе на світі люблю. За цей час я зрозумів, яка дорога ти мені, щó ти для мене значиш. Ти стала сенсом усього мого життя, невід’ємною часткою мене самого. Кохання до тебе завжди було моєю провідною зіркою, воно приборкувало мої ниці пристрасті, не дозволяло їм узяти гору над тим добрим і чистим, що є в кожній людині... Та варто було мені втратити тебе, втратити надію на твою взаємність — і я виявився здатним на таку гидоту!

— Це ти про свою спробу самогубства?

— Ні, про інше. В порівнянні з цим моя спроба вкоротити собі віку — просто невинні пустощі. Я вплутався в таку... Але ні, про це згодом. Передусім треба з’ясувати наші стосунки.

— Твоя правда, Рікарде, — сказала Марґарита, куйовдячи його волосся. — Це для нас найголовніше. Про справи ми поговоримо вранці, а зараз... — Вона нахилила голову й ніжно поцілувала його в губи. — Знаєш, любий, у мене таке відчуття, ніби повернулося літо. Наше з тобою літо... За цей час я багато що зрозуміла. Я зрозуміла, що ніколи не кохала Красунчика. Я кохаю лише тебе. Одного тебе.

Рікард схопив її за плечі.

— Це правда? — з тремтінням у голосі перепитав він. — Ти... ти кохаєш мене?

— Так, любий. Може, я хибно розумію це слово, може, моє почуття до тебе насправді не кохання... Але якщо я й люблю когось, якщо я взагалі здатна когось любити, то це лише тебе. До нашої сварки я навіть уявити не могла, який ти дорогий мені, як мені бракуватиме тебе. Можливо, це ніяке не кохання, а просто звичка — ну що ж, хай буде так, мені подобається така звичка. Я хочу, щоб ти завжди був поруч, хочу кохатися з тобою, хочу засинати і прокидатись у твоїх обіймах. Ти дуже потрібен мені, Рікарде, я не можу жити без тебе.

Рікард слухав її зі змішаним почуттям подиву, недовіри і якогось радісного потрясіння. Він вже звик до різких перепадів Марґаритиного настрою, але в такому стані бачив її вперше. Рікард не сумнівався в її щирості, вона була надто збуджена, щоб свідомо брехати, проте її слова цілком могли бути спробою самообману, прагненням ображеної жінки видати бажане за дійсне.

— Ти серйозно, рідна? Ти не розігруєш мене?

— Присягаюся, Рікарде, я люблю тебе. Пробач за ту нашу сварку, пробач за все, що я наговорила тобі того дня... і на наступного також... Господи, яка я була сліпа! Ти на цілу голову вищий за Красунчика — і не лише зростом, а й в усьому іншому. Він підлий ошуканець, брудний негідник, а ти... Ти добрий, ти чесний, ти порядний, ти так любиш мене, так мені відданий. Ти найкращий з людей. Я дуже скучила за тобою, любий. Ти ж залишишся зі мною, правда? Ти не підеш? Ми знову будемо разом, знов кохатимемось, і все в нас буде як раніше...

Що більше улесливих слів сипалося в його адресу, то дужче Рікард похмурнів. Він розумів, що це неспроста. Без сумніву, Марґарита казала, що думала; але при всьому тому вона явно щось недоговорювала, щось приховувала, намагаючись відтягти неминуче, і тим часом підсолоджувала гірку пігулку, яку йому рано чи пізно все ж доведеться проковтнути.

— Ні, Марґарито, — урвав він її, — як раніше в нас нічого не буде.

— Чому? — здивувалася вона. — Хіба ми не кохаємо одно одного? Хіба ми не будемо щасливі разом? Ну, скажи: що тепер заважає нашому щастю?

— Невизначеність у наших стосунках, ось що. Я дуже втомився, Марґарито. Втомився жити в постійному страхові перед майбутнім, щохвилини, щосекунди тремтіти від однієї лише думки про те, що я можу втратити тебе, втратити назавжди. Якщо це повернеться, я не витримаю, я збожеволію.

— Ні, ні! Я ніколи не розлюблю тебе, вір мені.

— І ти згодна узаконити наше кохання перед Богом та людьми? Ти станеш моєю дружиною?

Марґарита зітхнула й вивільнилася з його обіймів.

— Це неможливо, Рікарде. Все, що завгодно, тільки не це. Шлюб завжди був каменем спотикання в наших стосунках, він був причиною всіх наших сварок. Прошу тебе, любий, не згадуй про одруження. Хіба тобі мало, що ти зараз зі мною? Хіба тобі мало, що я кохаю тебе?

— І це все, чого варте твоє кохання? — з гіркою усмішкою, більше схожого на гримасу болю, промовив Рікард. — Тоді гріш йому ціна! І гріш ціна тобі, як людині, раз ти вважаєш коханням своє недолуге почуття, якому бракує елементарної поваги до людини, що її ти начебто кохаєш, готовності розділити з нею не лише ліжко, а й усе своє життя.

— Не кажи так, Рікарде! — вигукнула Марґарита, а вже наступної миті збентежено потупилася. — Це правда, у мене буде чоловік... Але ж кохатиму я тебе! Лише тебе!

— Вельми зворушений, пані. Ваші слова роблять мені честь... А бути вашим законним чоловіком я, мабуть, не гідний?

— Ах, Рікарде, не в тому річ, — майже простогнала вона, притиснувши руки до грудей. — Зовсім не в тому.

— А в чому ж тоді? Поясни мені, нетямущому. Сьогодні ти дуже відверта, то, може, розкриєш мені й цю таємницю?

Марґарита сплела пальці рук, поклала їх собі на коліна і спрямувала на Рікарда зосереджений погляд своїх синіх очей, які він так добре знав — і тьмяними в гніві, і ясними в коханні. Та наразі в них не було ніяких почуттів — єдино лише холодний розрахунок.

— Звісно, я можу пояснити, — сказала вона. — Але навряд чи моє пояснення припаде тобі до душі.

— Про це вже дозволь судити мені самому. Припаде до душі чи не припаде, але я маю знати, чим ти керуєшся. Можливо, мені вдасться переконати тебе, розвіяти твої сумніви.

— Як би я цього хотіла! — з важким зітханням промовила Марґарита. — Але це безнадійно. Біда в тому, Рікарде, що я дуже погана дівчинка. Я вкрай зіпсута. Примхлива, самозакохана, еґоїстична, розбещена владою, багатством та загальним поклонінням — і це лише частина моїх недоліків, насправді я ще гірша... Мовчи! Я знаю, що ти любиш мене з усіма достоїнствами й вадами, з усім добрим і поганим, що в мене є; та зараз ідеться про інше. Колись я стану королевою (дай Бог, щоб це трапилося якомога пізніше), і я хочу бути справжньою правителькою Наварри, а не дружиною правителя, королевою, а не дружиною короля. Як би я не кохала тебе, як би я не потребувала твого кохання, влада для мене понад усе, і я не хочу ділитися нею навіть з тобою.

— Але ж я не честолюбний, Марґарито. Я люблю тебе, а не твій спадок, і корона мені не потрібна. Повір...

— Я вірю тобі, Рікарде. Я анітрохи не сумніваюся в твоїй щирості. Хто-хто, а я ж бо знаю, який ти насправді. За інших обставин з тебе вийшов би ідеальний чоловік для такої надміру честолюбної жінки, як я. Проте, собі на біду, ти походиш із шанованого наваррського роду. Твого батька дуже поважають у Наваррі, особливо в її кастільській частині. Після мого батька він найвпливовіша людина в країні, і хоч-не-хоч ти успадкуєш від нього і цю повагу, і цей вплив. На жаль, серйозно розраховувати на те, що згодом ти розгубиш отриманий у спадок авторитет, не випадає. Ти чесний, порядний, шляхетний, добродушний і навіть простодушний. З такими якостями з тебе навряд чи вийде гарний правитель, але піддані любитимуть тебе, для них ти будеш уособленням доброго та справедливого короля на противагу мені — злій і підступній королеві. Ти справді далекий від державних турбот, політика не твоя стихія, а проте, одружившись зі мною, ти проти своєї волі будеш втягнений у цю трясовину. І коли одного чудового дня мої піддані скажуть: „Королева нам не указ! У нас є король, нащадок Александра Завойовника^* по чоловічій лінії, нехай він нами й править”, — тоді в тебе не буде навіть того слабкого виправдання, що ти, мовляв, ніколи не займався державними справами.

* Александр I Завойовник — Алессандро Савеллі (811 — 874), видатний італійський полководець, один з консулів Риму, згодом — засновник королівства Наваррського і перший король Наварри.

Рікард підвівся з колін, дивлячись на Марґариту з якимсь забобонним жахом.

— І тільки тому ти відмовляєш мені?

— Тільки тому. Якби ти не був сином Клавдія Іверійського, онуком Елени де Ебро, я б радо погодилася стати твоєю дружиною і була б щаслива з тобою. Ти чудова людина, Рікарде, я тебе дуже люблю, та на жаль, нам не судилося бути разом. Пробач, рідний.

— Боже! — у відчаї прошептав він. — Кого я покохав? Я покохав чудовисько!

— Рікарде...

— Так, Марґарито, ти чудовисько. Жадоба влади, необмеженої, незаперечної влади, так зіпсувала тебе, що в тобі не лишилося нічого людського. Ти нічим не краща за кузена Біскайського! Той схибився на думці про втрачене королівство, а ти заразилася від батька почуттям неповноцінності, що переслідує його відтоді, як він надягнув королівську корону, зневаживши законні права сина свого старшого брата. Ти будь-що прагнеш самоутвердитися, переконати саму себе в законності своїх прав, і цій меті підпорядковуєш усе інше — від особистого життя до інтересів держави. Ти відмовляєшся від щастя, від кохання; мало того, ти свідомо нехтуєш нагодою зміцнити королівську владу, об’єднавши Внутрішню Наварру, Ріоху та Алаву в єдиний домен, про що мріяв наш прадід, одружуючи мого діда з моєю бабцею, Еленою де Ебро. Для тебе куди важливіша неподільність твоєї влади, ніж єдність країни, — це твоя фікс-ідея. Ти, повторюю, справжнє чудовисько. Ти політична й моральна збоченниця.

— Який ти жорстокий, Рікарде! — тоном скривдженої дитини проказала Марґарита. — Жорстокий! Жорстокий!

— Це ти жорстока, і, насамперед, щодо самої себе. Ти руйнуєш своє життя і руйнуєш моє. Але я не дозволю тобі надалі знущатися з мене — краще вже смерть, ніж таке життя.

З цими словами Рікард попрямував до виходу.

— Ні!!! — гукнула йому вслід Марґарита, схопившись з крісла. — Ні! Не треба! Не роби цього!

Біля дверей він зупинився.

— Ні, я не збираюсь накладати на себе руки — якщо ти це мала на увазі. На жаль, мені забракне мужності на другу спробу самогубства. Шкода...

— Не покидай мене, Рікарде, — заблагала Марґарита, простягаючи до нього руки. — Повернися, ти мені дуже потрібен. Я кохаю тебе.

— Ні, люба, тобі не вдасться звабити мене цими словами. Надто вже часто ти повторюєш їх в останні хвилини, аби вони щоразу справляли на мене належне враження. Я дуже втомився від них і більше не хочу чути ніяких освідчень — ні в коханні, ні в ненависті. Якщо ти справді любиш мене, якщо я так потрібен тобі, скажи лише одне слово, і я буду твоїм — але цілком і на все життя. Ні на що менше я не згоден, мене не влаштовує посада обер-коханця при твоєму дворі. І взагалі, тобі варто було гарненько подумати, перш ніж пропонувати цю принизливу роль мені — онукові римського імператора... Зваж усе ще раз, Марґарито, і виріши нарешті, що тобі дорожче — моє кохання чи неподільність твоєї влади. Даю тобі тиждень на роздуми, якраз до нашої поїздки в Кастель-Бланко. За цей час ти маєш зробити свій вибір, тільки дивись не спізнися.

— Але ж, Рікарде...

— Це все, люба. На сьогодні все. Наступна наша розмова відбудеться лише тоді, коли ти приймеш мою пропозицію... або не відбудеться ніколи. До побачення, Марґарито. Чи прощавай — це залежить тільки від тебе.

Залишившись на самоті, Марґарита безсило опустилася на підлогу біля крісла і, затуливши лице руками, нестримно заплакала. Тієї ночі вона вперше в житті прокляла корону, яку мала успадкувати від батька...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 41