Розділ XLII

Ще трохи про братів та сестер

— Що ти тут робиш, Жоанно? Вже третя ночі.

Ґраф Біскайський стояв посеред просторої вітальні своїх апартаментів і запитливо дивився на сестру, яка сиділа перед ним у кріслі, склавши на колінах руки. Як не намагалася вона вдавати з себе спокійну, проте дрібне тремтіння її пальців, стурбований вираз обличчя та гарячковий блиск очей зраджували її граничне збудження.

— Я чекала на тебе, Сандро. Майже дві години чекала. Де ти був?

— Чекала? — Ґраф зіґнорував її питання; не казати ж їй, що якби обставини склалися інакше, вона б навряд чи колись побачила його, та й напевно не захотіла б його бачити. — Навіщо?

— Нам треба поговорити.

— Поговорити? — здивувався Александр. — Глупої ночі? Невже це так нагально, що ти не могла діждатися ранку?

— Я не могла заснути, Сандро.

— Чому?

— Я дізналася, що заручини Марґарити з Філіпом Аквітанським не відбулися, і подумала... — Вона замовкла, гарячково добираючи потрібні слова.

Ґраф підсунув стілець до її крісла й сів навпроти неї.

— Ну, і що ти подумала?

— Розумієш, — сказала Жоанна, нервово перебираючи пальцями мереживні оборки своєї сукні. — Тепер у тебе знову з’явилися шанси на престол, а я... Словом, є одна людина...

Александр широко осміхнувся, вишкіривши зуби.

— Атож, знаю. Рицар без страху й догани. Сильний, мужній, великий і добрий. Кохання з першого погляду, як я розумію. При наваррському дворі є такий милий звичай — закохуватися враз і нестямно. І ненадовго.

— Ні, Сандро, це серйозно. Даруй мені, але...

— Облиш, Жоанно! Свої вибачення можеш залишити при собі. — Він відкинувся на спинку стільця й істерично розсміявся. — Рано чи пізно це мало статися, і я був готовий до цього. Ми, люди, в істоті своїй хтиві створіння, нас повсякчас долають ниці пристрасті, і одного разу пізнавши плотські радощі, ми вже не можемо без них жити.

Жоанна почервоніла від сорому та обурення й ніяково опустила очі. Останнім часом її брат зробився ще брутальнішим і цинічнішим, ніж був раніше.

— То ти знаєш, хто він? — по хвилинній мовчанці запитала вона.

— Господи! Певна річ, знаю.

— І... І що ти про нього думаєш?

— Ха! Що я можу думати про варвара й голодранця? Лише те, що він варвар і голодранець.

— Цього я й боялася, — гірко зітхнула Жоанна.

— Ану стривай! — Александр подався вперед і пильно поглянув їй в очі. — Невже він так стерявся з розуму після свого падіння, що хоче просити твоєї руки?

Жоанна мовчки кивнула.

— Он воно що! — протягло вимовив ґраф. — Зрозуміло.

Обличчя його спохмурніло, лоб та щоки вкрилися густим мереживом зморшок. Якийсь час обоє мовчали. Жоанна кусала нижню губу і благально дивилася на брата, який напружено про щось розмірковував. Нарешті він запитав:

— Ти вже зверталася з цього приводу до... до свого татуся?

— Ні, Сандро, дядько нічого не знає. Ще ніхто нічого не знає. Я вирішила передусім порадитися з тобою.

— Он як! А чому не з Марґаритою?

— Я... Боюся, вона не схвалить мій вибір.

— І правильно боїшся... А втім, хто знає? Марґарита жінка парадоксальних рішень, її вчинки передбачити неможливо. Не виключено, що вона умовить дядька погодитися на цей мезальянс — просто так, щоб пожартувати, адже вона в нас відома штукарка.

— А ти, Сандро? Ти що про це думаєш?

— Я думаю, що тобі не слід квапитися. Зачекай трохи.

— Зачекати? Чого? Скільки?

— Десь тижні зо два. Ще принаймні два тижні. Ти ж зовсім не знаєш його. Придивися до нього, переконайся, що він справді кохає тебе, а не полює за багатим посагом.

— Ні, він не такий, він хороший — я знаю.

— Угу, — іронічно промовив Александр. — Щойно тиждень, як познайомилася з ним, і вже все ти про нього знаєш!

— Так, знаю!

— Проте незайве буде пересвідчитися. Якщо ти погодишся тримати це в таємниці, я обережно порозпитую про нього в людей, що з ним добре знайомі, а заодно обміркую, як би уласкавити дядька та Марґариту, щоб вони не противилися вашому шлюбові.

— Правда? — недовірливо перепитала Жоанна. — Ти зробиш це?

— Так, сестричко, зроблю. Я люблю тебе і хочу, щоб ти була щаслива. Ну то як, згодна?

— Авжеж! — радісно вигукнула вона, мало не плескаючи в долоні. — Ти такий добрий, Сандро.

Обличчя ґрафа нервово сіпнулося, і лише відчайдушним зусиллям волі йому вдалося оволодіти собою.

— Гаразд, домовилися. А тепер іди спати, пізно вже.

— На добраніч, Сандро, — сказала Жоанна, поцілувала брата в щоку і швидко, ніби боячись, що він передумає, вийшла з вітальні.

Александр гепнувся в крісло, витер спітніле чоло й полегшено зітхнув. Увесь цей час, з моменту оголошення про заручини Філіпа Аквітанського й Анни Юлії Римської, він перебував на межі нервового зриву, і лише зараз напруження останніх годин почало потроху спадати. Звісна річ, він був би поганим стратеґом, якби не передбачив можливості примирення Рікарда Іверо з Марґаритою — на цей випадок у нього був розроблений план негайної ліквідації вельми ненадійного спільника. Проте ввечері події розвивалися так стрімко, що Александр ще не встиг віддати відповідні накази, як несподіване втручання Гелени, що прийшла серед ночі побачитися з братом, геть сплутало всі його карти.

Коли ж йому доповіли про нічну зустріч Рікарда з принцесою, ґраф у паніці зважився був на втечу, навіть пробрався таємним ходом до передмістя Памплони, де тримав напоготові кінну заставу; але в кінцевому підсумку виявилося, що справи не такі вже й кепські. Судячи з усього, Марґарита не збиралась миритися з колишнім коханцем, а той, в свою чергу, вирішив не втрачати нагоди одним махом поправити своє фінансове становище і відвести від себе загрозу позбавлення спадку.

Тепер Александр міг спокійно приступити до усунення Рікарда, влаштувавши йому нещасний випадок, але... Успіх його ґрандіозного за своєю зухвалістю задуму багато в чому залежав від кузена Іверо, якому відводилася ключова роль в майбутньому фарсі, і переписати сценарій для когось іншого не уявлялося за можливе. В Александра був небагатий вибір — або відмовитися від свого плану і сховати кінці у воду, або ж ризикнути, сподіваючись, що безумство, пожадливість та ненависть візьмуть у Рікардові гору над совістю, а його незлагода з Марґаритою триватиме й надалі.

Вибір здавався очевидним — ставка була така висока, що виправдовувала будь-який ризик, — а проте ґраф довго вагався, перш ніж ухвалити остаточне рішення. Варто йому було згадати про совість, і вона тут як тут — вірніше, те, що лишилося від неї після багатьох років морального вихолощування. „Ти такий добрий”, — сказала Жоанна. „Добрий... Добрий... Добрий...” — мов удари дзвону, лунало в його голові. Це й був голос совісті. Жоанна замінювала йому втрачену совість — а тепер він втратив і її. Вона пішла... І хоч він сам вирішив відмовитися від неї — тієї пам’ятної ночі, два тижні тому, — та все ж вона пішла. І сказала на прощання: „Ти такий добрий... добрий... добрий...”

— Замовкни, клята! — схопившись за голову, простогнав Александр. — Замовкни! Замовкни! Замовкни!..

Він втратив свою совість — навіть ту, що не була його власною. Однак тепер совість йому ні до чого — ні своя, ні чужа. Корона лежить за межами добра і зла, над нею не владні етичні закони.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 42