Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 43

 

Розділ XLIII

Турнір і навколо нього

Коли наступного дня вранці Філіп прийшов до Анни, щоб згідно зі звичаєм супроводити королеву любові та краси на ристалище, вона вітала його такими словами:

— Отже, принце, тепер ти мій наречений?

— Так, принцесо, — відповів він, ввічливо поцілувавши її руку. — Учора ввечері Цезар, батько твій, дав свою згоду на наш шлюб.

— В такому разі, чом ти цілуєш тільки мою руку? — з лукавим виглядом спитала Анна. — Ніколи б не подумала, що ти такий сором’язливий!

Від несподіванки Філіп сторопів. Хоча свідки цієї сцени були всі свої — герцоґ, імператор, їхні придворні та Аннині фрейліни, — йому стало трохи ніяково. І поки Філіп квапливо вигадував якусь дотепну відповідь, Авґуст ХII із задоволеною усмішкою порадив доньці:

— А ти сама поцілуй нареченого, Анно.

Ну що ж, коли жінка просить... Під схвальний гомін присутніх Філіп легенько обійняв Анну за талію і нахилив голову з наміром по-братському цмокнути її, але щойно їхні губи зустрілися, вона негайно перехопила ініціативу, всім тілом притислася до нього і міцно, взасос поцілувала його, уміло працюючи зубами та язиком. Її поцілунок виказував хоч і не надто великий, та все ж достатній досвід, і був не по-жіночому аґресивний.

„От тобі, бісе, й кропило! — подумки вилаявся Філіп. В його пам’яті миттю зринули деякі туманні чутки про дивні захоплення римської принцеси, потім він пригадав, з яким виразом обличчя вона вчора на бенкеті схвалила його інтерес до Бланки, і остаточно очманів: — Чорти лисі! Виходить, всі ці плітки не пуста балаканина. Моя люба дівчинка справді бавиться з подружками...”

Згодом, коли вони їхали на чолі святкової процесії до ристалища, Анна зробила Філіпові знак, щоб він нахилився до її носилок.

— А ти гарно цілуєшся, мій принце, — сказала вона. — Мені сподобалося.

— Ти теж не в тім’я бита, — відповів Філіп, намагаючись приховати свою розгубленість під маскою вдаваної грубості. Хлоп’яча прямолінійність Анни, її безпосередність, що начисто відкидала властиві жінкам манірність та кокетство, раз за разом збивали його з пантелику, і він знай губився, мов недосвідчений юнак. — Я перепрошую за нескромне запитання, принцесо, але...

— Якщо тебе цікавить, чи незаймана я, — перебила його Анна, — то так. Чоловіків у мене ще не було.

— А між іншим, люба моя королево, — стримано мовив Філіп, — чоловік може дати тобі те, на що не здатна жодна жінка.

— Ориґінальна думка, — нітрохи не збентежившись, відповіла римська принцеса. — Що ж, незабаром у тебе буде нагода довести мені справедливість цього твердження... Тільки не тіш себе марними сподіваннями — це станеться нашої першої шлюбної ночі, і ні днем... то пак, ні ніччю раніше.

„Ну ось! — скрушно резюмував Філіп. — Найшла коса на камінь. Схоже, все йде до того, що незабаром у нашому веселому товаристві з’явиться ще один крутий хлопець — моя дружина”.

Та на цьому сюрпризи того ранку не закінчилися. Прибувши на ристалище, Анна підійшла до Марґарити і цілком серйозно заявила, що відмовиться від вінця королеви любові та краси, якщо її наваррська кузина не погодиться розділити з нею цей титул. Після безсонної ночі Марґарита мала змучений і спустошений вигляд. Вона мляво подякувала Анні за люб’язність і без будь-яких додаткових умов пристала на її пропозицію. Таким чином була залагоджена вельми дражлива незручність, що виникла напередодні з Філіпової ласки, коли на турнірі з нагоди дня народження Марґарити царювала інша принцеса. (Між іншим, пліткарі й дотепники схильні були шукати цьому інші пояснення, значно пікантніші; ми їх тут не розглядатимемо, проте істини ради визнаємо, що деякі припущення були не такі вже й далекі від дійсності.)

На запрошення Філіпа в почесній ложі королеви любові та краси міцно окопалися (буцімто для захисту дам, а насправді, щоб виправдати свою неучасть у турнірі) Тібальд де Труа, Оттон Савойський, Педро Араґонський, а також кілька друзів та родичі Філіпа, серед яких був і Ґастон д’Альбре. Цей останній розсудливо попросив притулку, ховаючись від цілої юрби рицарів, що жадали схрестити списи з переможцем леґендарного Грози Сарацинів. Філіп зглянувся на його біду, але спершу примусив кузена дати страшну клятву ніколи, ні за яких обставин не згадувати в його присутності про свою перемогу над Гуґо фон Кліпенштейном.

А от невтомний мисливець за престолами, найзнатніший з усіх мандрівних рицарів — ми кажемо, звісно, про Еріка Датського, який вчора ввечері погодився увійти в почет королеви любові та краси, на ранок змінив своє рішення і записався рядовим рицарем у загін Ернана де Шатоф’єра, де ще залишалося кілька вільних місць. Всупереч формальній меті своїх відвідин Наварри, молодий датський принц залишався на диво байдужим до Марґарити і не робив жодних спроб здобути її прихильність. Злі язики при наваррському дворі стверджували, ніби він, побачивши, яка вона розпусниця, заявив спересердя: „Збіса мені здалася ця вертихвістка, нехай і з королівством на додачу”, — і відмовився від претензій на її руку. (Втім, Філіп здогадувався про справжню причину такої дивної поведінки датського принца; він чудово розумів, що раз Анна не запросила до свого почту Ізабеллу Араґонську, то й Еріку нічого було робити в ложі королеви.)

Коли вже було згадано про почет королеви любові та краси, то треба сказати, що дам та дівчат у своє оточення Анна добирала вельми професійно, з гарним знанням справи. Філіп гідно оцінив її витончений смак, що дозволив їй зібрати біля себе чудовий букет чарівних личок і струнких фіґур. Велика кількість красунь, проте, не вплинула на його плани, і, віддавши належне Анні, як своїй королеві та нареченій, він незабаром підсів до Бланки з явним наміром скористатися сприятливими обставинами для рішучого штурму її захисних порядків; на щастя, Монтіні, що мав звичай з’являтися в найнедоречніші моменти, тепер був позбавлений такої можливості.

Одначе Бланка недовго терпіла Філіпові приставання. Відчуваючи, що її опір починає танути, вона лагідно звеліла йому забиратися геть, пригрозивши, що інакше піде сама і більше до ложі не повернеться. Зовнішня лагідність її тону не ввела Філіпа в оману, радше навпаки — не на жарт злякала його, бо свідчила про непохитну рішучість здійснити погрозу. Щоб не позбутися Бланчиного товариства, він мусив облишити свої залицяння, і ця невдача ще дужче розпалила його ворожість до Монтіні, який своєю присутністю в Памплоні (ба навіть самим своїм існуванням) завдавав йому дедалі більше прикрощів. Філіп відчував, що його ненависть до Етьєна поступово набуває якісно нового змісту, і він знай ловив себе на тому, що в думках перебирав різні способи його фізичного усунення.

Щоб досадити об’єкту своєї пристрасті, Філіп, з Анниного дозволу, став упадати коло Діани Орсіні — тієї самої, що напередодні надіслала йому в подарунок відірваний від сукні рукав. Як виявилося згодом, ця чорноволоса й синьоока дівчина п’ятнадцяти років, представниця молодшої гілки одного з наймогутніших в Італії родів і улюблениця римської принцеси, не поділяла смаків своєї подруги та пані. Діану більше приваблювали хлопці, ніж дівчата, а Філіп узагалі зачарував її, і вже надвечір вона ладна була віддати йому не тільки рукав, але й весь свій одяг з невинністю на додачу. Філіпа не довелося умовляти прийняти цей подарунок: на його щире переконання, лише цілковитий дурень та нечема міг би знехтувати коханням такої милої й чарівної дівчини.

Що ж до Бланки, то вона, вочевидь, на зло Філіпові, взяла собі за кавалера наслідного принца Араґона Педро — вельми інфантильного молодика з безвільними рисами обличчя і таким же безвільним характером. В дитинстві Бланка й Педро були заручені, але потім їхні батьки розійшлися в поглядах на подальший хід Реконкісти, посварилися і навіть трохи повоювала між собою за Південну Валенсію, яка в кінцевому підсумку дісталася Кастілії. А відтоді як Бланку, так і Педро, переслідували невдачі в особистому житті. За цей час двадцятичотирирічний наступник араґонського престолу встиг двічі одружитися і двічі овдовіти і від обох шлюбів не мав жодної дитини.

На Філіпову думку, Педро був би ідеальною партією для честолюбної й марнославної наваррської принцеси; шлюб з ним дозволяв їй стати в майбутньому одноосібною правителькою відразу двох королівств — Наварри й Араґону. Проте Марґарита ставилася до свого араґонського кузена вкрай негативно. За її власним зізнанням, його млявість, слабохарактерність та інфантильність викликáли в неї відразу, поза очі вона називала його безхребетним слизняком, і, як підозрював Філіп, їй ставало гидко на одну лише думку про те, щоб лягти з ним у ліжко, хоча зовні принц Педро здавався вельми привабливим юнаком. Поза спальнею Марґарита звикла панувати над чоловіками, а проте вона терпіти не могла дурників на зразок Педро Араґонського. Її приваблювали молоді люди іншого штибу — такі, наприклад, як Тібальд де Труа, ґраф Шампанський, що після самоусунення Філіпа став головним претендентом на руку наваррської принцеси.

У певному розумінні Тібальд був досконалістю: розумний, вольовий, ініціативний і цілеспрямований, він, разом з тим, відзначався крайньою непрактичністю, нестримною мрійливістю, навіть був трішки несьогосвітній. Найбільшим його захопленням була поезія, потім він любив жінок, веселі пиятики, полювання, турніри та інші мирські розваги — а в державних та господарських справах він був цілковитий нездара і ні від кого не крився з цим. Тібальд відверто нарікав на те, що багатство й високе суспільне становище неодмінно пов’язані з владою. Його нездатність до врядування була просто вражаюча. Він розбещував своїх управителів одного за одним, навіть кришталево чесний чиновник, влаштувавшись до нього на службу, не міг довго встояти перед спокусою швидкого збагачення і, зрештою, починав красти. На той час Шампань була найгірше керованою провінцією в усьому Французькому королівстві, яке загалом потерпало від безладу та анархії, і Тібальд, крім того, що був нестямно закоханий у Марґариту, сподівався, що вона, вийшовши за нього заміж, візьме в свої руки кермо влади і зніме з його плечей тягар відповідальності за стан справ у ґрафстві.

Та Марґарита не поспішала ощасливлювати Тібальда. Майже весь другий день турніру вона просиділа в почесній ложі в гордій самотності, насуплена, мов хмарний осінній день, ні з ким не спілкувалася і вдавала, ніби уважно слідкує за змаганнями. Тільки надвечір принцеса трохи ожила, проте геть-чисто зіґнорувала Тібальдове товариство і стала відчайдушно загравати з Анною, яка ще з першого дня виказувала неабиякий інтерес до своєї наваррської кузини. Цей швидкоплинний і дещо нетрадиційний роман дуже засмутив батьків обох дівчат, особливо дона Александра, і за інших обставин зіпсував би свята, якби увага більшості гостей не була цілком прикута до подій, що відбувалися на арені.

А турнір, слід сказати, вдався на славу. На думку багатьох знавців, це було найліпше з ратних ігрищ за всю історію таких змагань — і за рівнем орґанізації, і за складом учасників, і за пристрастями, що вирували як на самій арені, так і довкола неї. Безперечним героєм турніру став Ернан де Шатоф’єр, який довів собі й усім іншим, що він не лише талановитий воєначальник, а й неперевершений боєць. У ґруповій битві очолюваний ним загін отримав упевнену перемогу, а сам Шатоф’єр в очному поєдинку переміг Гуґо фон Кліпенштейна і був одностайно визнаний кращим рицарем другого дня. Окрилений своїм першим успіхом, Ернан виграв усі головні призи і в наступних змаганнях, не лишивши жодного шансу навіть чудовому Грозі Сарацинів. Всі жінки на турнірі просто нетямилися від нього, проте він, як і раніше, суворо дотримувався обітниці цнотливості, і один тільки Бог, можливо, здогадувався (та й то не напевно), щó насправді крилося за його святенницькою личиною...

 

Другого дня після закінчення турніру, 10 вересня 1452 року, Італія здобула нову королеву. Ця знаменна подія сталася в соборі Пречистої Діви Марії Памплонської, де єпископ Франциско де ла Пенья з височайшого дозволу його святості папи Павла VII поєднав святими узами шлюбу імператора Авґуста XII Юлія та кастільську принцесу Елеонору.

А ввечері напередодні вінчання була підписана поспіхом укладена шлюбна угода між Філіпом Аквітанським-молодшим і Анною Юлією Римською, спадкоємицею ґалльських ґрафств Періґору, Руерґу та Ґотії. Точну дату одруження ще належало узгодити додатково, проте була досягнута принципова домовленість, що весілля відбудеться в Римі після Різдвяних свят, а доти в Аннинім почті мають перебувати кілька ґасконських дворян, які від Філіпового імені дбатимуть про неї, як про його наречену.

На останньому пункті Філіп наполіг особисто, і коли серед молодих людей, удостоєних такої високої довіри, він назвав ім’я Етьєна де Монтіні, стало зрозуміло чому. На відміну від інших щасливців, що раділи перспективі провести три місяці в імператорському палаці на Палатинському Пагорбі, Монтіні не почував особливого захвату від пропонованої йому честі й вовком дивився на Філіпа, раз по раз жалісливо поглядаючи на Бланку.

Марґарита трохи не зіпсувала цієї урочистої миті, коли похапцем сховалася за спиною кузини Жоанни і, припавши до її плеча, давилася сміхом.

А Бланка нагородила Філіпа нищівним поглядом, у якому, поряд із гнівом, відчувалася безпорадність: хоч Етьєн був лейтенантом наваррської ґвардії і підлягав королю, він, як ґасконський підданий, не міг не послухатися Філіпового наказу, навіть якби при цьому втрачав лейтенантський чин.

Неборака Монтіні зійшов зі сцени, навіть не попрощавшись як годиться з коханою. Щоразу, почуваючи себе безсилою перед обставинами, Бланка страшенно гнівалася, а коли, до того ж, у неї було місячне, вона перетворювалася на хижу мегеру і норовила зірвати свою злість на першому-ліпшому, хто підвертався їй під гарячу руку. Того ж вечора, залишившись з Етьєном сам на сам, Бланка звинуватила його в усіх смертних гріхах і прогнала геть, а наступного дня під час весілля і вранці 11-го вересня, коли римські гості вирушили в дорогу, всіляко уникала його, про що згодом дуже шкодувала, проклинаючи себе за жорстокість і безсердечність. Отож ми не схибимо, коли скажемо, що Монтіні покидав Памплону з важким серцем, охоплений найгіршими передчуттями.

Перед від’їздом Авґуст XII, віднайшовши вільну хвилину, відвів Філіпа вбік і тихо сказав йому:

— Мабуть, я маю подякувати вчителеві моєї дружини за його старанність. Відмінна робота!

Філіп ошелешено втупився в свого майбутнього тестя. Він весь ранок ловив на собі уважні погляди імператора і, загалом, здогадувався, в чім річ, але такої відвертості від нього ніяк не чекав. Тим часом Авґуст XII поклав йому руку на плече і продовжував:

— А я ж бо гадав, що уникнув цього, коли принцеса Бланка вийшла за ґрафа Біскайського. От недолугі в мене інформатори — ну, цілковиті нездари... А втім, ми з тобою квити, — з деяким злорадством додав він. — Моя дочка теж не ягнятко.

Філіп згідно кивнув. Від Діани Орсіні він дізнався, що Аннине захоплення дівчатами було зовсім не таким невинним, як йому здавалося спочатку. Останні півтора року при імператорському дворі активно відроджувалися добре забуті традиції давньоримських весталок, і Авґуст XII, втративши будь-яку надію напоумити свою кохану, але вкрай безпутну доньку шляхом лагідних умовлянь, погроз і суворих покарань, бачив лише один спосіб позбутися цього клопоту — чимшвидше видати Анну заміж і перекласти всі турботи на плечі її чоловіка. Так він, власне, і вчинив.

„Але ж і сімейка в нас буде! — скрушно думав Філіп. — Що чоловік, що жінка — обидва бабії”.

На прощання вони з Анною обмінялися ввічливими кпинами з приводу того, кому після їх одруження дістанеться Діана Орсіні. Сама дівчина однозначно віддавала перевагу Філіпові, якого вона просто обожнювала, і останньої ночі ридала аж захлиналася, не бажаючи розлучатися з милим. Філіп був дуже ніжний з нею і втішав її тим, що за три місяці вони знов зустрінуться, і тоді вона поїде з ним до Ґаллії. Він обіцяв під час розлуки часто думати про неї, і обіцяв це щиро, від усього серця. До кінця турніру в його особистому рейтинґу популярності сталися деякі зміни: третій рядок згори, після Бланки та Амеліни, посіла Діана, потіснивши Марґариту на четверту позицію. Анна ж супилася на „цю підлу зрадницю” і ревнувала їх обох одно до одного.

Отак і розлучився Філіп з Анною Юлією Римською й Діаною Орсіні — двома юними жінками, яким належало відіграти помітну роль у його житті, оскільки перша з них згодом стала його дружиною, а друга — фавориткою.

 

З закінченням офіційних святкувань більшість гостей наваррського короля роз’їхалися по домівках — проте так учинили не всі гості. Формальним приводом для тих, що залишилися в Памплоні, послугувала заява Марґарити, що за два тижні, 26 вересня, відбудеться її весілля. Щоправда, вона не зволила повідомити ім’я свого обранця, але сам факт призначення точної дати звужував коло підозрюваних до чотирьох осіб, що з ними король Наварри мав тверді домовленості, повністю готові до підписання шлюбні угоди й дозвіл Святого Престолу на шлюб; це були Тібальд де Труа, Рікард Іверо, Педро Оска та Педро Араґонський. Що ж до дійсної причини затримки частини делеґацій Франції, Ґаллії, Араґону і Кастілії в Памплоні, то про неї можна було здогадатися хоча б на тій підставі, що король Робер III, змушений терміново повернутися до Тулузи, доручив вести переговори від імені всієї Ґаллії відомому єзуїтоненависнику герцоґові Аквітанському. Крім того, при наваррському дворі з’явилися якісь загадкові гості, зодягнені як купці, але з манерами знатних вельмож, — за твердженням обізнаних людей, емісари королів Анґлії, Лотарінґії і Бурґундії, німецького імператора, а також великого герцоґа Фландрського. Таким чином, у Памплоні зібралися представники всіх країн, де були сильні позиції єзуїтів; вони обговорювали план спільних дій у світлі майбутнього відлучення ордену від церкви й накладення на всі його області Інтердикту.

За інших обставин Філіп взяв би діяльну участь у переговорах, але, як ми вже згадували, Марґарита запросила молодих вельмож погостювати в її заміській резиденції Кастель-Бланко — невеликому ошатному замкові поблизу ріки Араґон, всі стіни та вежі якого були збудовані з білого вапняку, тож він цілком виправдовував свою назву*. Принцеса розраховувала, що її гостям припаде до смаку смілива, можна сказати, революційна ідея на якийсь час позбутися осоружних придворних і провести цілісінький тиждень у товаристві рівних собі за походженням та суспільним становищем, у веселій, невимушеній обстановці, не обмежуючи свою свободу суворими приписами придворного етикету і не ризикуючи при тому втратити свою гідність в очах знаті середнього та дрібного копилу, чиєї присутності в Кастель-Бланко не передбачалося.


* Кастель-Бланко (Castel-Blanco) — достотно, „Білий Замок” (ґал., каст.).


Як Марґарита й розраховувала, більшість гостей, що отримали її запрошення, радо пристали на цю пропозицію, і рано вранці 13 вересня кількадесят знатних молодих людей у супроводі однієї лише особистої прислуги та озброєної до зубів охорони покинули Памплону й подалися на південь, де осторонь від людських поселень знаходилася мета їхньої подорожі — затишний білий замок, заздалегідь укомплектований численним штатом пажів та слуг, щоб з першої хвилини перебування в ньому вельможі не почували ніяких незручностей.

У цій компанії ясновельможних дам та сеньйорів було, втім, три винятки. По-перше, Марґарита задовольнила прохання Еріка Датського і запросила до Кастель-Бланко Річарда Гамільтона, який хоч і походив з древнього шотландського роду Гамільтонів, але належав до однієї з молодших його гілок і був більш відомий своїми військовими подвигами в Палестині і на Балканах, аніж маєтками на півдні Шотландії. По-друге й по-третє, крім традиційних забав, на зразок прогулянок, полювання, купання в річці, Марґарита вирішила розважити високих гостей невеличкою пікантною виставою — сільським весіллям, як вона його називала, і з цією метою прихопила з собою Ґабріеля й Матільду.

Напередодні Філіп та Бланка зробили останню відчайдушну спробу відрадити Ґабріеля від шлюбу з Матільдою, але він уперто наполягав на своєму. Сама Матільда почувала себе мов засуджена до страти, її ставлення до Ґабріеля анітрохи не поліпшилося, і щодня, а то й по кілька разів на день, вона слізно благала його, Марґариту й Етьєна змінити своє рішення, однак всі троє залишалися глухі до її прохань, і зрештою бідолаха, якщо не змирилася зі своєю долею, то, принаймні, скорилася неминучому. Філіп всією душею жалів Матільду; він бачив, як у ній з кожним днем зростає й міцнішає ненависть до всіх без винятку чоловіків, — і тоді йому ставало шкода Ґабріеля...

 

Кастель-Бланко знаходився більш ніж у двадцяти милях від Памплони, і молоді люди, хоч і вирушили в дорогу на світанку, прибули до місця призначення пізно ввечері. Всі були дуже стомлені дорогою, а Філіп, до того ж, злий як чорт. Весь день він гарцював на коні біля карети, в якій їхала Бланка, скаржачись їй спочатку на спеку, а згодом — на втому, проте вона навідсіч відмовлялася розуміти його прозорі натяки і здебільшого відмовчувалася, прагнучи тим самим показати йому, як низько він впав у її очах після тієї витівки з Монтіні. Крім того, у Бланки була ще одна, не менш вагома причина не пускати Філіпа до себе в карету: щойно в неї закінчилося місячне, і вона, почуваючи підвищену збудливість і навіть деяку гіперсексуальність, небезпідставно побоювалася, що їй забракне сил успішно протистояти його чарам. Так Філіп і проїхав усю дорогу верхи під акомпанемент глузливих смішків, що час від часу долинали з сусідньої карети, на дверцях якої гордовито красувався герб ґрафства Іверо: то Ґастон д’Альбре в товаристві ґрафівни Гелени коментував їй чергову Філіпову невдачу або ж розважав свою супутницю пікантними історіями про того ж таки Філіпа.

Після прибуття в замок молоді люди нашвидку повечеряли і відразу розійшлися по відведених їм покоях, щоб встигнути як слід відпочити перед запланованою на наступний день розвагою — сільським весіллям. Філіп також збирався піти до себе, але Марґарита затримала його і попросила завітати до неї для серйозної розмови. Розмова й справді видалася серйозна, навіть важка, і під кінець у Марґарити почалася тиха істерика, отож Філіпові довелося лишитися з нею до ранку.

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 43


Спасибо партнёрам: