Розділ XLVIII

Нічна нарада

В невеличкій віталенці його покоїв було темно й пусто. Філіп пройшов до сусідньої кімнати, звідки чулося мляве базікання. Там його чекали д’Альбре і Біґор. Сімон був сонний, а Ґастон злий.

— Майже всі наші в зборі, — констатував Філіп. — А де ж Ернан?

— В мильні. Ґоше обливає його холодною водою, — пробурчав у відповідь Ґастон.

Філіп прислухався — з мильні долинав плескіт води і задоволене гарчання баритоном.

— Тверезіє, — похмуро додав Сімон.

Філіп зняв з себе камзол, сів у крісло навпроти друзів і запитав:

— Це з його ласки ви тут?

— А з чиєї ж іще? — ліниво зронив Ґастон. — Монах клятий!

— Ти був у ґрафівни Іверо? — співчутливо поцікавився Філіп.

— Атож, у неї.

— Ага! Тепер зрозуміло, чому в тебе такий кислий вигляд

— Ще б пак! Цей євнух з ґеніталіями, витяг мене з ліжка.

(З властивою йому грубуватою вишуканістю Ґастон назвав ліжком крісло в вітальні Гелениних покоїв. Йому соромно було признатися друзям, що за три тижні, проведені в Памплоні, він жодного разу не переспав з нею — як, власне, і з будь-якою іншою жінкою.)

— А ти, Сімоне? Де ти був?

— Я?.. Я нічого... — Очі його забігали. — Я просто...

— Він просто розмовляв з ґрафинею де Монтальбан, — прокоментував Ґастон. — Ґраф, її чоловік і двоюрідний дядько, виявився застарий, щоб бути запрошеним до Кастель-Бланко, і ґрафиня нудьгувала без нього. От Сімон і вирішив трохи розважити її. Ти ж знаєш, який він цікавий і дотепний співрозмовник.

Філіп з серйозною міною кивнув, ледве стримуючись, щоб не зареготати.

— Та вже ж, знаю. Це загальновідомо.

— А ти що робив? — спитав у нього д’Альбре. — Ану, ану! — він взяв Філіпа за грудку, притягнув його до себе і обнюхав скуйовджене волосся; потім штовхнув його назад у крісло. — Ну, і як вона?

Філіп почервонів:

— Хто „вона”?

— Ізабелла Араґонська.

— Звідки ти взяв, що...

— Та годі тобі! — відмахнувся Ґастон. — Не вдавай ображену невинність. Щойно ти валявся в ліжку з Ізабеллою Араґонською, я це по запаху вчув.

— Навіть по запаху? Подумати тільки! Наш хорт узяв слід.

— Твій сарказм недоречний, друже. Нюх у мене справді тонкий — хай і не так тонкий, як у хорта, а проте я виразно відчуваю апетитний запах Ізабелли. Допіру я упадав за цією гордячкою...

— І отримав відкоша, — злорадно вставив Сімон.

— Буває, — незворушно відповів Ґастон. — Коли тобі дає відкоша чужа дружина чи незаміжня дівиця, це лише прикра невдача, в цьому немає нічого ганебного. А ось один наш спільний знайомий (з делікатності я не стану називати його на ім’я), так його часом відшиває його ж власна дружина.

Сімон похнюпився, а Філіп захихотів.

— Отже, — тим часом продовжував Ґастон, — Франція отримала від тебе вже другого ляпаса. Спершу ти відвоював Байонну, а тепер відтрахав дружину наступника престолу.

— Заткни пельку, Ґастоне! — раптово скипів Філіп, очі його гнівно зблиснули. — Коли я ще раз почую від тебе це слово стосовно жінок, яких я люб... які мені подобаються, — то нарікай на себе і не кажи, що я не попереджав.

Ґастон приречено зітхнув:

— В такому разі мені доведеться взагалі забути це слово. Адже ти люб... цебто, тобі подобаються всі без винятку жінки, яких можна без огиди тра... пардон, кохатися з ними в більш-менш тверезому стані.

— Фу! — промовив Філіп, гидливо поморщившись. — Який ти паскудник!

— Що правда, то правда, — почувся з протилежного кінця кімнати Ернанів голос. Розчервонілий від холодного купання і закутаний у широке біле простирадло, він стояв біля дверей, що вели до мильні. — Філіп має рацію: тільки-но в житті з’являється щось світле і прекрасне, тут-таки приходить Ґастон і все спаскуджує.

Д’Альбре демонстративно пирхнув:

— Чия б корова мукала! Не тобі, монахові клятому, просторікувати про світле і прекрасне.

— Але й не тобі, жеребцеві хтивому, — відпарирував Ернан, перевальцем наближаючись до друзів. — А ти, Філіпе, добре влаштувався. Такі шикарні покої, не те що в мене. Мені, між іншим, доводиться тулитися в одній жалюгідній кімнатці... Ну, не в такій і жалюгідній, та все ж це несправедливо.

— От коли станеш ґросмейстером тамплієрів, — зауважив Ґастон, — тоді й тебе прийматимуть нарівні з королями. Думаєш, мої апартаменти кращі?

— У тебе дві кімнати.

— Та ж твоя кімната, хіба що розділена навпіл тонкою перегородкою...

— І передпокій у тебе просторіший. Так чи інак, ти можеш не боятися, що хтось несподівано завітає до тебе і побачить, як ти мочишся в нічну вазу. — Ернан зітхнув і плюхнувся у вільне крісло. — Що не кажи, а ґраф від ґрафа різниться.

— Часом і віконт від ґрафа різниться. — Ґастон заздрісно покосився на Сімона. — Нашого друга оселили разом з принцами, надали йому аж три великі кімнати, не рахуючи передпокою та мильні. Либонь, Марґарита вже накинула на нього оком. Будемо сподіватися, що незабаром він відквитає Амеліні ще кілька гілок на своїх рогах...

Тут Філіп не стерпів.

— Годі! — прикрикнув він. — Припиніть це словоблуддя!

У цей момент з мильні вийшов Філіпів слуга Ґоше і шанобливо спитався:

— Вашим світлостям ще щось потрібно, монсеньйори?

— Ні, Ґоше, нічого, — відповів Філіп, — до ранку ти вільний. — А коли слуга з поклоном вийшов з кімнати, він повернувся до Шатоф’єра: — Ну, Ернане, що скоїлося? Тільки по суті, без зайвої балаканини.

Ернанове обличчя набуло зосередженого виразу.

— Говоритиму по суті. Та, на жаль, без невеличкого ліричного вступу обійтися не зможу.

Філіп нетерпляче ляснув пальцями.

— Гаразд, валяй ліричний вступ. Але покоротше, не випробуй мого терпіння.

— Домовилися, — вдоволено кивнув Ернан. — Тепер скажи мені, Філіпе: як, по-твоєму, охороняється Кастель-Бланко?

— Надійно. Знаскоку не візьмеш.

— Що ж, згоден. А всередині?

— Теж надійно.

— А ця башта?

— Як державна в’язниця. Зрештою, тут розташовані апартаменти принцес королівської крові. Так само надійно охороняється і східна башта, де мешкають принци.

Шатоф’єр гмикнув.

— Тоді вийди зі своїх покоїв.

— Навіщо?

— Щоб улаштувати оглядини варти.

— А, он ти про що! — всміхнувся Філіп. — Справді, ні в переходах, ні в ґалереї ти не зустрінеш жодного вартового. Проте всі підходи на верхні рівні північної та східної башт охороняються так, що й муха не пролетить, без ретельної перевірки своєї особи. І між іншим. Сам вийди й гукни щось на зразок „ой-ой-ой!” — так відразу на твій крик збіжиться дюжина вартових. Ні, друже, всі твої побоювання марні. Охорона тут непомітна лише доти, доки в ній немає потреби; а так вона цілком надійна. А що ж до відсутності вартових у переходах і в ґалереї...

— То це дуже зручно, — підхопив Ґастон. — Будь-якої миті ти можеш знову піти до принцеси Ізабелли, і якщо будеш обережним, а її покоївка триматиме язика за зубами, то ніхто ніколи не дізнається, де ти був і скільки часу там „десь” провів... Гм, хіба що за запахом — адже вона так гарно пахне!

Ернан прокашлявся, закликаючи до уваги.

— Так, це зручно, — погодився він. — Але водночас ця зручність підриває безпеку зсередини.

— Ага! — насторожився Філіп. Похмурий вигляд Ернана не провіщав нічого доброго. — Ну ж бо, не зволікай! Що в тебе на думці?

Ґастон і Сімон подалися вперед; їхні очі гарячково заблищали.

— Передусім, — почав Ернан, — трохи пофантазуємо... Ні-ні, зовсім трошки. Так от, на двох верхніх рівнях північної башти мешкає вісім дам, і всі вони принцеси крові — Марґарита та Жоанна Наваррські, Бланка Кастільська, Гелена Іверо, Марія та Ізабелла Араґонські, Адель де Монтальбан і, нарешті, королева Кастілії Констанца Орсіні. Є, правда, ще шлюбні покої з Ґабріелем та Матільдою — але це двійко нас не цікавить. Якщо вони й замишляють когось убити, то це одно одного... Гм-м, далі. У нашій башті, на тих же двох рівнях, мешкає семеро принців крові плюс один Сімон де Біґор. Крім головного коридору внизу, ці дві башти також сполучені верхнім коридором ґалереї, і от по цьому коридорові... Уявімо собі таку можливість — тільки не приймай це всерйоз, Сімоне, я беру тебе для прикладу, — отож, припустімо, що наш Сімон гострить зуба на котрусь з вищезазначених дам, скажімо... скажімо, на Марію Араґонську.

Сімонові щоки спалахнули.

— Підла брехня! — пробурмотів він, винувато ховаючи очі.

Філіп і Ґастон запитливо поглянули на Ернана.

— Що таке? — хором промовили вони.

— Нічого особливого, — відмахнувся той. — Це наш з Сімоном секрет, і я не збираюся видавати його... У тому разі, певна річ, — вагомо додав Шатоф’єр, — якщо він буде гарним хлопчиком і в усьому слухатиметься дядечка Ернана... Отже, припустімо, що Марія Араґонська чимось дуже допекла Сімонові, так допекла, що він вирішив поквитатися з нею. І ось, темної ночі, коли всі полягали спати, він, сховавши на грудях кинджал, виходить від себе, ніким не помічений пробирається верхнім коридором ґалереї в північну башту, тихо стукає в двері пані Марії... — Тут Ернан розгублено замовк і похитав головою.

— Ну! — поквапив його Філіп. — Що далі?

— Далі нічого, — скрушно зітхнув Шатоф’єр. — Я вибрав невдалий приклад. Ні пані Марія, ні її покоївка не впустять Сімона досередини, а швидше за все зчинять ґвалт і викличуть варту.

— Але суть твоїх міркувань я збагнув. Хтось із нас, принців, виявивши певну обережність, може прийти серед ночі до котроїсь з принцес, залишитися з нею сам на сам, ніби для серйозної розмови, вправно перерізати їй горло — так, щоб вона не пискнула, потім уколошкати покоївку, як єдиного свідка, і спокійно повернутися до себе... Та ні, це дурниці!

— Аж ніяк, — авторитетно заявив Ернан. — Ніякі це не дурниці. Саме так збирається вчинити Рікард Іверо з принцесою Марґаритою.

— О, Боже! — перелякано вискнув Сімон.

— Коли? — запитав практичний Ґастон.

— Чорти лисі! — сказав Філіп. — Ти це серйозно?

— Серйозніше бути не може. Ти пам’ятаєш нашу першу розмову про лурдського лісничого?

— Так, — відповів Філіп, стріливши поглядом у Сімона. — Здається, це було на ристалищі...

— Атож, на ристалищі. У твоєму шатрі. А коли ви з Сімоном поїхали, я заснув, і бачився мені страшний сон...

Зрозуміло, Ернан розповів друзям не про підступних сарацинів зі свого сну, а про не менш підступних християн, що мали звичай обговорювати свої злочинні плани арабською мовою.

Філіп, Ґастон та Сімон слухали його уважно, не перебиваючи. Коли Ернан скінчив, у кімнаті запала могильна тиша — всі троє, кожен у міру своїх розумових здібностей, переварювали отриману інформацію.

— Матір Божа! — нарешті озвався Філіп. — Ґраф Біскайський, віконт Іверо!.. Хто б міг подумати!

— Отож-то й воно! Ніхто б на них не подумав. Ґрафа тут немає. Він натхненник і орґанізатор замаху, і залишився в Памплоні, щоб ніхто не запідозрив його в причетності до вбивства...

— Не зовсім так, — перебив Ернана Філіп. — Марґарита взагалі не запрошувала його до Кастель-Бланко.

— Це неістотно. Головне, що ґраф буде поза підозрою. А Рікарда Іверо нишком зробить свою чорну справу і звалить всю провину на іншого.

— Як? — поцікавився Ґастон.

— Цього я не знаю. Можливо, він збирається залишити на місці злочину якусь річ, що незаперечно вказуватиме на когось із гостей. Є безліч різних способів.

— Схоже, я знаю, кому відводиться роль цапа-відбувайла, — сказав Філіп.

— І кому ж?

— Гадаю, Річардові Гамільтону. Він запрошений сюди на прохання Еріка Датського, але насправді ініціатива належала Гелені Іверо. Цілком можливо, що її попросив про це брат.

Ернан схвально гмикнув:

— Можливо, можливо. В кожнім разі, коли я дізнався, що Гамільтон їде з нами, на нього-то я й подумав.

— Але чому? — озвався Сімон. — Чому вони хочуть убити Марґариту?

Ґастон з гучним стогоном видихнув повітря:

— Невже тобі не втямки, що після смерті Марґарити наступником престолу стане ґраф Біскайський?

— Ну... Це я розумію. Справді розумію, Ґастоне, і не дивися на мене такими очима. Мені йдеться не про ґрафа, а про віконта Іверо. Чому він хоче вбити Марґариту? Він же любить її.

— Від любові до ненависті один крок, дитинко, — поблажливо відповів Ернан. — Віконт не просто любить її, він любить її шалено і, видно, остаточно стратився розуму, коли вона знехтувала ним. Він витратив на подарунки їй величезні гроші, по самі вуха загруз у боргах, євреї-лихварі зацькували його, вимагаючи негайно розплатитися по векселях. На нього обрушився гнів батьків. Як мені стало відомо, ґраф Іверо навіть погрожував позбавити його спадку, а тут ще Марґарита послала його подалі й кинулася на шию Філіпові. — Ернан важко зітхнув. — Словом, було від чого збожеволіти. Я розумію його, співчуваю — але не виправдовую. Не люблю слабодухих людей, часом вони здатні на такі вчинки, що аж моторошно стає. Перше, що утнув Рікард Іверо, отримавши відставку, це спробував накласти на себе руки. Але тут йому недоречно завадив ґраф Біскайський...

— Звідки ти знаєш?! — здивувався Філіп. — Це ж трималося в найсуворішій таємниці.

— Я знаю все, що мені належить знати, — самовдоволено відповів Ернан. — Так от, судячи з усього, ґрафові вдалося переконати кузена, що не варто вбивати себе. Мовляв, значно краще і приємніше буде помститися кривдниці, убивши її саму.

Філіп задумливо кивнув:

— Все сходиться. Абсолютно все. Навіть те, чому Рікард Іверо не взяв з собою камердинера — щоб не було зайвих свідків. А вчора я розмовляв з Марґаритою... — Тут до нього прийшло розуміння ситуації, він різко схопився на ноги і вп’явся в Ернана гнівним поглядом: — І ти весь цей час мовчав?! Ти нікому нічого не сказав?!

— Ні, нікому.

Філіп плюхнувся в крісло і обхопив голову руками.

— Боже милостивий! Три тижні зловмисники готували замах на наступницю престолу, а цей... цей жирний кабанисько спокійно собі пиячив і обжирався.

— Цей жирний кабанисько, — поважно промовив Ернан, анітрохи не образившись, — упродовж трьох тижнів разом зі слугами стежив за підозрюваними і зібрав неспростовні докази їхньої провини. Крім того, вищезазначений кабанисько встановив, що до змови причетні ще, як мінімум, чотири особи.

— Хто?

— Канцлер ґрафа Біскайського, Жозеф де Мондраґон, двоє слуг і колишній домініканський чернець, брат Ґаспар.

— Дуже мило, — буркітливо мовив Ґастон. — І що ж далі?

— Далі я збирався стерегти принцесині покої і піймати злочинця на гарячому.

— Гідна захоплення самовпевненість, — сказав Сімон.

— То чого ж ти тут розлігся? — роздратовано промовив Філіп. — Йди, стережи, підстерігай!

— Учора я ще стеріг, — незворушно відповів Шатоф’єр. — Ми, до речі, удвох охороняли принцесу — я зовні, а ти в її спальні.

Філіп пильно поглянув на Ернана:

— От що я тобі скажу, друже. Якби я не знав тебе так добре, як знаю, то, далебі, подумав би, що ти по вуха закоханий у Марґариту.

— Таке ще скажеш! — пирхнув Ернан. — Все, що я хотів, то це викрити зловмисників.

— А хіба підслуханої тобою розмови було недостатньо? Чому ти не прийшов тоді до мене... ну, якщо не до мене, то до Марґарити, або ж до її батька, і...

— І зробив би звичайнісінький донос, — з непідробним обуренням перебив його Ернан. — Як лакей, що випадково підслухав панську розмову. А дзуськи! Я не донощик. Я жирний кабанисько, згоден, але не донощик. Я вчинив так, як вважав за краще: дозволив змовникам підготувати злочин, тим часом збирав докази їхньої провини, дізнався імена спільників... До речі, про спільників. Один з них, брат Ґаспар, колишній домініканець, колись служив у королівській скарбниці, потім його звинуватили в підробці підписів і печаток, він ледве не позбувся голови і був засуджений на довічне ув’язнення, але за півтора року, рівно два тижні тому, його звільнили під поруку Александра Біскайського.

— Чорт! — вилаявся Філіп.

— Отож-то й воно. І тепер допиті цей підроблювач документів розповість багато цікавого, чого не міг знати ще позаминулого тижня. Гадаю, він підробив кілька листів, записок чи документів, покликаних скомпрометувати певну особу, найімовірніше барона Гамільтона. Можливо, їх має підкинути ґраф Біскайський десь серед принцесиних паперів у королівському палаці, а може, вони будуть у Рікарда Іверо, коли він піде вбивати Марґариту.

— А що як він вже пішов? — стривожено спитав Ґастон.

— Ні, — заспокоїв його Ернан. — Цієї ночі пані Марґарита може спати спокійно. Замах відбудеться завтра.

— Ти впевнений?

— Я переконаний.

— І на якій підставі?

— Ну, по-перше, Рікард Іверо зараз п’яний у дим і до ранку не прочумається. Я сам напував віконта, отож за його недієздатність ручаюся.

— А що по-друге?

— По-друге, Рікард Іверо сам признався мені, що замах відбудеться завтра вночі.

— Правда?

— Он як?

— І що ж він сказав?

Останнє запитання, єдино змістовне, належало Філіпові.

— Коли я побачив, що віконт втрачає над собою контроль, — оповідав далі Ернан, — я завів з ним розмову про Марґариту. Він відразу ж почав плакатися мені в жилетку, твердив, яка вона жорстока, безсердечна, збочена. Потім бовкнув щось про плаху, потім про сокиру і по секрету повідомив, що завтра вночі станеться таке, від чого ми всі здригнемося. Після цього він остаточно впав у безпам’ятство.

— Зрозуміло, — сказав Філіп, трохи остигнувши. — Та все ж...

— Не турбуйся. Про всяк випадок я поставив Жакомо охороняти покої принцеси. Він сховався в ніші під сходами і до ранку очей не спускатиме з її дверей. Тож сьогодні вона в цілковитій безпеці.

— І на тім спасибі, — знову пробурчав Ґастон. — Заспокоїв...

— Я хіба одного не розумію, — озвався Сімон. — До чого тут сокира, про яку говорив віконт Іверо? Він що, збирається зарубати принцесу?

Д’Альбре спрямував на свого зятя такий погляд, ніби чекав, що той ось-ось має перекинутися на віслюка.

— І за кого я тільки видав мою єдину сестру! — скрушно промимрив він.

Сімон густо почервонів і похнюпився.

— Будь-якого злочинця не полишає думка про покарання, — зглянувся на нього Філіп. — Це стає його нав’язливою ідеєю. Тому Рікард Іверо і варнякав про плаху з сокирою. Він чудово розуміє, щó чекає його в разі викриття... Гм... — Тут на його обличчі відбився сумнів.

— Що означає твоє „гм”? — пожвавився Ернан. — Що там у тебе?

Філіп трохи повагався, потім зітхнув:

— Гаразд, розповім. Тільки утримайся від своїх кпинів, Ґастоне, попереджаю тебе... Учора, як ви вже знаєте від Ернана, я провів ніч з Марґаритою. Однак запросила вона мене зовсім не для того.

— А для чого?

— Щоб вилити мені свою душу...

— Та ну! І як же вона це робила? Либонь, пальчики оближеш після такого виливання душі.

— Припини, Ґастоне! — гарикнув Ернан. — Тебе ж по-доброму просять притримати язика. Ще одне слово, і дам тобі щигля. Продовжуй, Філіпе.

— Тому я не стану переказувати всю нашу розмову, а лише коротко повідомлю те, що стосується справи. Отже, перше. Марґарита вирішила вийти заміж за ґрафа Шампанського...

— Щиро йому співчуваю, — вставив Ґастон і негайно отримав від Шатоф’єра обіцяного щигля.

— Але, — продовжував Філіп, — любить вона свого кузена Іверо.

— Що ти кажеш! — це вже не стримався Ернан. Вражений почутим, він не звернув ніякої уваги на щигля, яке не забарився повернути йому Ґастон. — Вона його любить?

— Гаразд, скажу інакше: він їй дуже дорогий. Та коли хочете знати мою власну думку, то після вчорашньої розмови з Марґаритою я переконаний, що вона справді закохана в нього і дуже хоче помиритися з ним. Однак він відкидає будь-які компроміси і твердо наполягає на шлюбові, як неодмінній умові примирення.

— Нічого не розумію, — знизав плечима Сімон. — Якщо вона закохана в віконта Іверо, чому тоді виходить за ґрафа Шампанського?

— Я також не розумію, — щиро визнав Філіп. — Вчинки жінок часто не піддаються ніякому лоґічному поясненню. І тому я не впевнений, що Рікарда Іверо чекає страта чи, хоч би, в’язниця.

— А що, по-твоєму, подружнє ліжко? — уїдливо спитався Ґастон.

— Це не виключено. Зрештою, Рікард Іверо не злочинець, він шаленець. Він просто з’їхав з глузду через Марґариту, і ґраф Біскайський вирішив скористатися з його божевілля, щоб чужими руками тягати каштани з вогню. От він і є справжній злочинець, безжалісний і холоднокровний.

— Отже, ти думаєш, що принцеса може подарувати віконтові Іверо замах на свою особу?

— Такий варіант я зовсім не відкидаю. Марґарита жінка парадоксальних рішень. Дізнавшись про все, вона може без зайвих розмов учепитися йому в горло, але може й кинутися йому на шию, до глибини душі зворушена таким палким коханням, готовністю швидше вбити її, ніж поступитися будь-кому іншому.

— Ти не жартуєш?

— Аніскілечки. Як я зрозумів, Марґарита панічно боїться втратити Рікарда Іверо, але ніколи не розглядала цю перспективу всерйоз. Навіть спробу самогубства вона сприйняла як звичайний шантаж з його боку. Проте останнім часом її почали мучити погані передчуття — як виявилося, не марні. І вчорашню розмову зі мною вона завела з таємною надією, що я зумію переконати її змінити своє рішення щодо заміжжя.

— Цебто вона хотіла, щоб ти умовив її вийти за віконта Іверо?

— Саме так. Але я не став цього робити. Навпаки, я доклав усіх зусиль, щоб вона не передумала.

— Чому? — запитав Сімон.

— А тому, дитинко, що мене не влаштовує шлюб Марґарити з Рікардом Іверо; мені ні до чого зміцнення королівської влади в Наваррі. Та й взагалі я не розумію, навіщо вона існує, ця Наварра — штучне утворення, зліплене з кастільських і ґалльських земель.

— Отже, — мовив Ернан, — ти проти примирення принцеси з віконтом?

— Рішуче проти.

— В такому разі, ти маєш погодитися, що їй не можна нічого розповідати, допоки віконт не буде викритий публічно.

Після секундних роздумів Філіп ствердно кивнув:

— Мабуть, твоя правда.

— І ти дозволиш мені діяти на власний розсуд?

— Е ні, друже, досить самодіяльності. З цієї миті я перебираю командування на себе. Зараз ти ляжеш в ліжечко, зо дві години поспиш (до речі, можеш залишитися в мене), а вранці сядеш на свого Байярда і, якщо не баритимешся, до полудня будеш у Памплоні. Я дам тобі вірчого листа до короля... Що хитаєш головою? Не згоден? Відмовляєшся коритися своєму сюзеренові?

— Відмовляюся категорично. Ти знову пропонуєш мені стати донощиком.

— Та який же це буде донос?!

— Звичайний донос. Звичайнісінький. І крім того, — вкрадливо додав Ернан, — чи впевнений ти, що дон Александр захоче розголошувати цю справу? А може, він вирішить зам’яти деякі її аспекти?

— Тобто як?

— Елементарно. Король вельми прихильний до Рікарда Іверо і мріє одружити його зі своєю донькою. До того ж віконтів батько, дон Клавдій, дуже впливовий вельможа, в кастільській Наваррі його шанують значно більше, ніж самого короля, і дон Александр може не захотіти конфліктувати з ним...

— Я це чудово знаю, — різко перебив його Філіп. — Але до чого ти ведеш?

— Чи не станеться так, що король, вислухавши мене, накаже арештувати ґрафа Біскайського та трьох його помічників, звалить на них всю провину, а Рікарда Іверо оголосить героєм, що втерся в довіру до змовників і викрив усі їхні злочинні задуми? Заздалегідь він, звичайно, шепне Марґариті: „Або ти, донечко, негайно йдеш з ним під вінець, або я твоєму любку буйну голівоньку відітну”, — і якщо вона закохана в нього, як ти стверджуєш, то, безумовно, погодиться... Ну, відповідай! Це можливо?

— Так, — зітхнув Філіп, поступаючись. — Це цілком можливо. І що ти пропонуєш?

— Компроміс. Я йду на певні поступки тобі, а ти — мені. Звісно, краще було б дочекатися завтрашньої ночі й затримати Рікарда Іверо на місці злочину, та раз ти не хочеш наражати Марґариту на небезпеку, я на цьому не наполягатиму. Натомість пропоную під час завтрашньої прогулянки непомітно зловити віконта і витягти з нього визнання.

— Витягти?

— Так. Полякати тортурами...

Філіп заперечно мотнув головою:

— Про це й мови бути не може. Королівську кров треба поважати. Рікард Іверо — онук імператора Римського, правнук короля Наварри. Навіть дон Александр, його государ, не має права піддати його тортурам без згоди Судової Палати Сенату.

— Ти неуважно слухаєш мене, Філіп. Я зовсім не пропоную піддавати його тортурам — а лише полякати. Він же слабак і відразу розколеться, варто показати йому кліщі для виривання нігтів. Ми запротоколюємо його зізнання в двох примірниках, один з яких вручимо королю, а інший — верховному судді Сенату ґрафові де Сан-Себастьяну. Тоді віконтові ніяк не уникнути суду; і навіть якщо потім король його помилує, заміж за нього Марґарита не вийде.

— Не вийде, — луною відгукнувся Філіп.

— Я ж бо й кажу...

— Ти не зрозумів мене, Ернане. Я сказав: не вийде. Нічого в тебе не вийде. Бо я не схвалюю цю авантюру.

— І мені це не подобається, — підтримав Філіпа Сімон.

— А я згоден з Ернаном, — рішуче заявив Ґастон.

Філіп здивовано втупився в нього:

— Як?! Ти упадаєш за Геленою, яка душі в своєму братові не чує, і, по ідеї, мав би підтримати той варіант наших дій, що дає Рікардові шанс викрутитися...

— А проте я підтримую Ернана.

— Ну що ж, воля твоя. Однаково це нічого не міняє. Наші голоси розділилися порівну, а отже, остаточне рішення залишається за мною. І я...

— Стривай, Філіпе, — зупинив його Ернан. — Не квапся з висновками. Сімон ще не висловив свою думку; він лише сказав, що йому це не подобається. — Ернан з суворістю судді поглянув на Біґора. — Але клянуся Марією... Гм... Пречистою Дівою Марією клянуся, подобається йому це чи ні, а він таки підтримає мою пропозицію.

Сімон потупив очі і тихо промовив:

— Так, я підтримую Ернана... Але мені це не подобається...

— Шантажист! — досадливо буркнув Філіп. — Хотілося б мені знати, на чому ти впіймав Сімона...

— Ну, то що? — з неприхованим тріумфом запитав Ернан. — Послухаєшся своїх друзів чи накажеш своїм підданим коритися тобі?

— Гаразд, лисице хитрюща, — приречено сказав Філіп. — Цього разу ти переміг. Ми слухаємо тебе.

— Отож, — почав Шатоф’єр, — в чотирьох милях від Кастель-Бланко є невелике містечко Санґоса... До речі, Філіпе, твій Ґоше надійна людина?

— Він відданий мені як собака. Його колишній господар, один з моїх кантабрійських васалів, жорстоко знущався зі своїх селян, і коли я скасував у Кантабрії рабство, Ґоше перейшов до мене на службу і понині вдячний мені за звільнення від того чудовиська. Ради мене він ладен піти і в вогонь, і в воду.

— Чудово! А він метикуватий?

— Найкмітливіший із слуг. До того ж уміє тримати язика за зубами. Якщо тобі потрібен помічник, то кращого ти не знайдеш.

— От і добренько. Я беру його. А тепер увага! — І Ернан коротко виклав свій план.

Вислухавши його, Філіп похитав головою:

— Ти невиправний авантюрист, друже!

Шатоф’єр зневажливо відкопилив губи — так, як міг (і насмілювався) робити лише він один.

— Що, злякався відповідальності?

— Але це ж протизаконно!

— Правда? А хіба ти сам собі не закон?

— До того ж мета виправдовує засоби, — вагомо додав Ґастон.

— А по-моєму, все гаразд, — нехотя озвався Сімон, підкоряючись владному поглядові Шатоф’єра. — Знаєш, Філіпе, мені це починає подобатися... Ну, не те щоб дуже подобалося, але задумано непогано.

— Здаюся! — зітхнув Філіп. — Ернанів план схвалений одностайно, дебати закінчені. Ви, друзі, — звернувся він до Біґора і д’Альбре, — ідіть до себе і гарненько відіспіться, завтра у вас буде нелегкий день. А ми з Ернаном зараз же підготуємо всі необхідні папери.

— Поводьтеся так, ніби нічого не сталося, — попередив Шатоф’єр. — І не смійте дивитися на віконта Іверо великими очима. Будемо сподіватися, що він не пам’ятатиме про своє п’яне зізнання. А коли щось і пригадає, то нехай думає, що я сп’яну не надав його словам ніякого значення і нікому нічого не сказав. Бракувало ще останньої миті сполохати його.

— Міг би і не попереджати, — відказав Ґастон, разом з Сімоном прямуючи до виходу. — Хіба ми схожі на ідіотів?.. Гм... В кожнім разі, я.

Коли вони пішли, Філіп спрямував на Ернана проникливий погляд і довірчим тоном запитав:

— І все ж, друже, скажи відверто: чому ти не розповів мені про це раніше?

Кутаючись у простирадло, Ернан підвівся з крісла, підійшов до вікна і розкрив його навстіж.

— Я боявся, Філіпе, — відповів він, не обертаючись. — Боявся давати тобі багато часу на роздуми.

— Але чому?

— Ти міг не встояти перед спокусою дозволити зловмисникам зробити свою справу — вбити Марґариту. І лише потім злочинці були б викриті, вся наваррська королівська сім’я зганьблена, ну а ти... Та що й казати! У тебе було б досить часу, щоб як слід підготуватися до цього дня. Тоді б ніхто й отямитися не встиг, як ти поклав би на свою голову наваррську корону, залишаючи руку вільною для шлюбу з іншою багатою спадкоємицею. З тією ж Анною Юлією. — Ернан важко зітхнув. — Політика — дуже брудна річ. У ній мета виправдовує будь-які засоби її досягнення.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 48