Розділ L

На вправного ловця звір сам біжить

Присутність поруч з Рікардом Іверо його сестри Гелени Ернан врахував заздалегідь і мав намір позбутися її за допомогою Ґастона д’Альбре, а от Марія Араґонська й Адель де Монтальбан ніяк не узгоджувалися з його планами. Проте не можна сказати, що ця обставина дуже засмутила Шатоф’єра. Він лише передбачав певні ускладнення в зв’язку з необхідністю звільнитися від цих двох дам і вже встиг продумати кілька варіантів своїх подальших дій.

Однак всі побоювання Ернана виявилися марними, і ніяких додаткових заходів вживати йому не довелося. Щойно він разом з Сімоном приєднався до товариства, Марія Араґонська, обурено пирхнувши, демонстративно від’їхала від гурту.

— Що сталося, кузино? — спитала в неї Гелена, притримуючи коня. — Ви покидаєте нас?

— Так, — відповіла Марія і кинула на Сімона презирливий погляд.

— Чому?

— Я вже втомилася. І взагалі, даремно я вибралася на цю прогулянку. Нудно, нецікаво... Повернуся краще до чоловіка.

Бачачи, що рішення Марії остаточне, Гелена під’їхала до неї.

— Що ж, гаразд. Я, признатися, теж не в захваті від прогулянки і з задоволенням повернуся в замок... Адель, — звернулася вона до молоденької ґрафині де Монтальбан, — ви з нами?

Ґрафиня крадькома зиркнула на Сімона, трохи зашарілася і заперечно похитала головою.

Гелена розсміялася:

— Ну, як хочете, дорогенька, як хочете. Воля ваша. — Вона пришпорила коня. — До побачення, панове. Пригляньте за моїм братом, добре? Йому треба гарненько розвіятися після вчорашнього.

— Неодмінно, пані, — пообіцяв їй Ернан. — Ми всі наглядатимемо за ним.

Марія Араґонська, не зронивши ні слова, хльоснула батогом по крупу свого коня і поїхала вслід за Геленою.

Коли обидві дівчини зникли за деревами, Ґастон спантеличено запитав у Сімона:

— Признайся, хлопче, чим ти так накапостив пані Марії, що вона сахається від тебе, мов чорт від ладану?

— Нічого я їй не зробив, — розгублено відповів Біґор, почервонівши, як варений рак. — Зовсім нічого.

— Він лише спробував позалицятися до неї, — пояснив Ернан. — Гм... Про подробиці я делікатно умовчу.

Д’Альбре осміхнувся:

— І що він у ній знайшов, оце вже не збагну! Занадто худорлява, ноги як тростинки, груди ледь помітні, та й лицем не дуже вдалася. Важко повірити, що Ізабелла Юлія — її рідна сестра.

— Замовкни, Ґастоне! — різко промовив Ернан. — Не забувай, що з нами дама.

Адель де Монтальбан нагородила Шатоф’єра чарівною усмішкою. Як і більшість жінок, вона досі перебувала під сильним враженням від Ернанового виступу на турнірі і була трохи закохана в нього.

— Пан д’Альбре дуже помиляється, — сказала ґрафиня. — Він судить лише по зовнішності, а тим часом кузина Марія чудова людина, душевна і чуйна жінка, гарна подруга. Вона погордлива, але не зарозуміла, не чваниться і не дивиться на всіх згори, як її пихата сестра. І до вашого відома, сам Кра... ваш кузен Аквітанський свого часу упадав за нею.

— Он як! — Ґастон схилив голову, на знак визнання своєї неправоти. — Тоді я беру назад усі свої слова і смиренно прошу у вас пробачення. Мій кузен Філіп для мене незаперечний авторитет, і, на моє переконання, дами, що привертають його увагу, гідні всілякого захоплення. Тепер я схиляюся перед пані Марією Юлією з її худенькими ногами і дівочими грудьми. А від її мале-е-есенького носика я геть божеволію.

Ґастон відверто провокував ґрафиню на сварку, сподіваючись, що вона образиться і залишить їхнє товариство. Та сімнадцятирічна Адель де Монтальбан виявилася міцним горішком, і її нітрохи не покоробило від Ґастонових грубощів. До того ж вона, вочевидь, твердо вирішила триматися біля Сімона.

— Але ж ви й блазень, пане д’Альбре, — спокійно відповіла Адель. — І до речі, про ноги. У кузини Гелени, щоб ви знали, завузькі стегна, та й груди невеликі. Втім, я не заперечую: личко в неї гарненьке, і взагалі вона писана красуня. Але характер у неї такий жахливий, що не доведи Господь.

— Ось, маєш, друзяко! — злорадно сказав Ернан. — Сам напросився... Ну, то що? Ми поїдемо куди-небудь чи так і тупцюватимемо на одному місці?

— А куди ти пропонуєш їхати? — запитав Сімон з такою награною байдужістю в голосі, що Адель де Монтальбан здивовано поглянула на нього, запідозривши щось неладне.

— В годині їзди звідси, — швидко заговорив Ернан, щоб чимшвидше зам’яти виниклу незручність, — якщо мене, звісно, вірно інформували, розташована садиба тутешнього лісника.

— Вас вірно інформували, ґрафе, — меланхолійно озвався Рікард Іверо, що досі мовчки слухав їхню розмову. — Але не зовсім точно. За годину швидкої їзди — це вже інша річ. А коли їхати без поспіху, та ще й з дамою, то весь шлях відбере добрих дві години.

— Ой, облиште, кузене! — образилася Адель. — За кого ви мене маєте, за якусь пестуху? Та я в своєму дамському сідлі їжджу не гірше, ніж ваша сестра в чоловічому. Коли хочете, можемо позмагатися.

— І тоді ви спітнієте, — зробив чергову спробу віднадити її Ґастон. — А жінкам не годиться потіти... Крім як у ліжку з чоловіком, певна річ.

— Ця моя особиста справа, коли мені пітніти, де, як і з ким, — огризнулася юна ґрафиня. — І вже напевно не з вами. — Вона демонстративно повернулася до нього спиною і продовжила, звертаючись нібито до Ернана, але насправді її слова були адресовані Сімонові: — Кузина Марґарита розповідала, що поблизу садиби лісника протікає глибокий струмок, де можна скупатися... Це стосовно впрівання, про яке так доречно згадав пан д’Альбре. Потім, у будинку лісника є кілька спальних кімнат, де можна відпочити після швидкої їзди, — вона вистрілила своїми жвавими очима в Сімона. — За словами кузини, там є всі умови, щоб залишитися навіть на ніч.

„От безсоромниця!” — роздратовано подумав Ґастон і відкрив був рота для чергового дошкульного зауваження, проте Ернан випередив його.

— Друзі, — промовив він з виглядом покаянного грішника. — Я мушу де в чому вам зізнатися.

— В чому ж? — поцікавилася Адель де Монтальбан.

— Ще вранці я відіслав свого слугу до лісника, щоб він відвіз туди дюжину пляшок найкращого вина, яке я зміг знайти в льохах Кастель-Бланко. Я гадав, що прогулянка почнеться значно раніше, і хотів влаштувати там привал на обід, але оскільки...

— Як чудово! — перебила його ґрафиня, заплескавши в долоні. — Замість обіду, ми можемо влаштувати там привал на ніч. Я дуже хочу скупатися в тому струмку — його так розхвалювала Марґарита! Що на це скажете, кузене?

Рікард заперечно похитав головою:

— Ви собі їдьте, а я залишаюся.

— Але чому? Вино там є, їжа, думаю, знайдеться. Є де спати...

— І є з ким спати, — уїдливо вставив д’Альбре. — Правда, Сімоне?

Адель спрямувала на нього спопеляючий погляд.

— Якщо ви хочете збентежити мене, то марно стараєтеся, — крижаним тоном промовила вона. — Можливо, в Ґасконі цього не знають, але тут всім відомо, що мій чоловік вже давно безсилий як мужчина. Він одружився зі мною лише для того, щоб його ґрафство не потрапило до рук мого безпутного брата. Найближчим часом я маю намір виконати нашу домовленість і народити йому спадкоємця. І я не бачу, чим поганий ваш зять як батько моєї майбутньої дитини... Ви вже даруйте за таку відвертість, панове.

— Прикра відвертість, — розгублено пробурмотів Ґастон.

— І ще одне, пане д’Альбре, — додала Адель. — У мене склалося враження, що вам просто не терпиться позбутися мене. Можливо, я помиляюся, і це лише гра моєї уяви, але ваша зухвала поведінка змушує мене припустити, що моя присутність у вашому товаристві чимось не влаштовує вас.

— Ви помиляєтеся, пані, — поспішив втрутитися Ернан, бачачи, що їхня суперечка загрожує зруйнувати всі його плани. — Повірте, ми дуже потішені тим, що внучка великої королеви Хуани Араґонської віддала перевагу саме нашій компанії. А що ж до мого друга, ґрафа д’Альбре, то я всіляко перепрошую вас за його нетактовність і невихованість. Будьте до нього поблажливі, зважте на те, що зараз він у злому гуморі. Ви ж самі бачили, як пані Гелена позбавила його свого товариства, навіть не попрощавшись з ним.

— Он воно що! — розсміялася ґрафиня. — А я якось не звернула на це увагу. Авжеж, пане д’Альбре, вас справді можна зрозуміти. Щиро вам співчуваю.

Ґастонові вистачило розсудливості й витримки не огризатися.

— От і добренько, — підсумував Ернан. — Як я розумію, всі, крім пана Іверо, згодні заночувати в садибі лісника... Хвилечку! — З удаваним подивом він озирнувся навсібіч. — А де ж запропастився наш провідник? Друзі, ви не бачили, куди завіявся цей негідник?

— Здається, він поїхав услід за кузинами Марією та Геленою, — промовила Адель де Монтальбан. — Точно! Саме так і було.

— Отакої! — похитав головою Ернан. Він, звісно, не став говорити, що сам наказав провідникові негайно зникнути, тицьнувши йому в руку для більшої переконливості пару срібних монет. — Що ж нам робити? Адже без пана віконта ми запросто заблукаємо в цьому лісі.

— Кузене, — звернулася ґрафиня до Рікарда, який, похнюпившись, сидів на коні і думав про щось своє. — Невже ви кинете нас напризволяще?

— Ні, чому ж, — похмуро озвався він. — Я проведу вас до замку.

— Ну-у! — розчаровано протягла Адель.

— А там покажу стежину, що веде до садиби.

— І ми потрапимо туди якраз до заходу сонця, — констатував Ернан.

— А тоді вже похолодає, і я не зможу скупатися в струмку, — додала Адель. — Будь ласка, Рікарде, не впирайтеся. Прошу вас. Я вас прошу, — останні слова вона проворкувала і сліпуче всміхнулася йому. — Чому ви такий похмурий, кузене? Перестаньте, врешті, супитися.

— І справді, — підтримав її Ґастон. — Ваша сестра, віконте, просила подбати про вас, прослідкувати, щоб ви розвіялися. Що ж ми скажемо їй, коли ви повернетеся з прогулянки отакий — мов у воду опущений?

— Вам не зашкодив би келих вина, — зауважив Ернан. — Це у вас з похмілля.

На згадку про вино Рікард весь здригнувся і водночас мимоволі облизнув пересохлі губи.

— Я вчора добряче напився...

— Тим більше вам треба похмелитися, — наполягав Шатоф’єр. — Це має допомогти, адже подібне лікують подібним. У вас такий понурий, пригнічений вигляд... Вам просто необхідно випити!

Рікард видимо завагався.

— Власне, я б не відмовився від келиха вина, але...

— Але що?

— Випити можна і в замку. Я... я мушу повертатися.

— Прямо зараз?

— Ну... Ні, трохи пізніше. До ночі.

— Ага! — зі змовницьким виглядом закивав Ернан. — Зрозуміло! У вас побачення, так?

— Ну... Загалом, так... У певному сенсі...

— Але ж до настання ночі ще багацько часу. Якщо ми не баритимемося, то будемо в садибі десь на початку шостої, не пізніше. Там зробимо привал, перекусимо, вип’ємо, трохи відпочинемо, а до дев’ятої години повернемося в Кастель-Бланко... Не всі, звичайно, — він швидко поглянув на ґрафиню де Монтальбан. — Хто захоче, може скупатися й заночувати в лісниковім будинку. А я — так тому й бути! — поїду разом з вами. Це вас влаштовує, пане віконте?

— Я таки справді не проти напитися, — нерішуче промимрив Рікард. — Сьогодні в мене... в мене паскудний настрій.

— Ну, кузене! — підбадьорила його Адель. — Погоджуйтеся.

— Гаразд, — зітхнув Рікард. — Я згоден.

А в його голові блискавкою промайнула думка: якщо він добряче нап’ється і не зможе сісти на коня, щоб вчасно повернутися до замку, то...

Рікард пустив коня чвалом, наскільки це дозволяла йому лісиста місцевість. Четверо його супутників мчали слідом за ним, не відстаючи. Адель де Монтальбан справлялася зі своїм скакуном нітрохи не гірше за хлопців. Її слова про те, що у верховій їзді вона ні в чому не поступається чоловікам, виявилися не пустими хвастощами.

Приблизно в той же час, коли Філіп розбирався з Бланчиними підв’язками, п’ятеро наших молодих людей виїхали на вершину пагорба і побачили в двохстах кроках перед собою охайний двоповерховий будинок посеред великого двора, обгородженого високим частоколом. З протилежного боку садиби, біля самої огорожі, блакитною стрічкою звивався широкий струмок.

— Ого! — здивовано вигукнув Сімон. — А в лісника губа не з лопуцька — такий домисько собі збудував! У нього, мабуть, ціла зграя діточок.

— Аж ніяк, — мляво заперечив Рікард. — Років двадцять тому, коли ще не був до кінця розбудований Кастель-Бланко, цей особняк послуговував за мисливську резиденцію Рікардові Наваррському, батькові ґрафа Біскайського. А лісник тут новий, у нього немає ні дружини, ні дітей. Сам він родом з Франції...

— Он як! — перебив його Ернан. — Отже, раніше Кастель-Бланко належав ґрафові Біскайському?

— Так. Вісім років тому король відібрав у Александра цей замок разом з мисливськими угіддями і подарував його Марґариті на її десятиріччя.

— Зрозуміло...

— І лісник живе один у такому великому будинку? — запитала ґрафиня де Монтальбан. — А як же лісові розбійники?

— Розбійницьких банд тут немає, — відповів Рікард. — Околиці замка надійно охороняються, а проте цю садибу регулярно грабують — правда, все місцеві селяни, і то по дрібницях, щоб не дуже злити Марґариту.

Ернан слухав його роз’яснення і дивувався, з якою ніжністю і з яким благоговійним трепетом Рікард промовляє ім’я жінки, яку сьогодні вночі збирається вбити.

„Хто б міг подумати, — скрушно думав він, — що можна вбивати не лише з ненависті, а й з любові! Воістину, шляхи Господні незбагненні... Втім, шляхи Сатани також...”

У припадку сентиментальності Ернанові дуже закортіло послати до дідька всі політичні міркування, негайно розшукати Марґариту, розповісти їй все, і нехай вона сама вирішує, як обійтися з Рікардом. Проте він швидко подолав свою хвилинну слабкість. Зрештою, Філіп його друг і государ, Філіпові інтереси — його інтереси, і служити йому — його щонайперший обов’язок...

Тим часом вони в’їхали в двір і наблизилися до стайні, біля розкритих воріт якої їх зустрічав Ернанів слуга Жакомо.

— Ті люди вже тут, монсеньйоре, — повідомив він, шанобливим поклоном вітаючи прибулих.

— Які люди? — здивовано запитала Адель.

— Так, Жакомо, що за люди? — Ернан крадькома підморгнув слузі, даючи йому наздогад, що дама не посвячена в їхні плани. — І де, до речі, господар садиби?

— Він саме пішов за хмизом, — сказав чисту правду Жакомо, а далі став імпровізувати, приправляючи правду вигадкою: — Тут неподалік спіймали злочинця, і з Санґоси прибули люди, щоб на місці допитати його.

Адель охнула:

— Злочинець? Боже мій!.. Віконте, допоможіть мені. — Спершись на Сімонове плече, вона спішилася. — А де ці... ці люди?

— У підвалі, пані.

— Вони к-катують його? Але чому нічого не чутно...

— Його ще не допитували, пані. А коли почнуть катувати, криків ви все одно не почуєте. Під будинком не підвал, а справжній склеп. Свого часу Рікард Наваррський, наступник престолу, влаштував там справдешню катівню, де потай мордував схоплених ворогів і своїх слуг, запідозрених у зраді. Страшний був тип, батько нинішнього ґрафа Біскайського, маю вам сказати, пані. Справжній звір був він. Там, у тій камері, я такі інструменти бачив!..

Ґрафиня здригнулася і притислася до Сімона.

— Дуже цікаво, — сказав Ернан. — А як ти думаєш, Жакомо, ці люди не заперечуватимуть, якщо ми спустимося до них, щоб поглянути на злочинця?

— Гадаю, що ні, монсеньйоре.

— Тільки без мене! — Адель гидливо поморщила ніс. — Ненавиджу злочинців, вони такі противні!.. Краще я піду купатися, поки ще не похолодало. Ви зі мною, віконте?

Сімон запитливо поглянув на Ернана. Той усміхнувся йому одними лише кутками губ і ствердно кивнув. Сімон зрозумів, що йому випало найприємніше з можливих завдань — відволікати увагу ґрафині.

— Так, Адель. Звичайно, я піду з вами.

— А може, скупаємося разом? — запитала вона, вже прямуючи разом з ним до невеликої хвіртки, що виходила до струмка.

Ґастон дивився їм услід, посміхаючись.

— Наш Сімон розгулявся, — прокоментував він. — Сподіваюсь, бодай одну добру справу він зробить... вірніше, не справу, а майбутнього ґрафа де Монтальбан. І в мене з’явиться ще один племінник — син чоловіка моєї сестри.

— Але ж ти цинік, друже, — похитав головою Ернан. Він зачекав, поки хвіртка за Сімоном та Аделею зачинилася, і звернувся до Рікарда, готовий у разі відмови миттю згребти його в оберемок і затиснути йому рота: — Ну то що, пане віконте, сходимо поглянемо на злочинця?

Рікард понуро кивнув:

— А чом би й не поглянути? Я ж також... От тільки випити б...

— Жакомо зараз все приготує, — заспокоїв його Ернан. — А поки ходімо, панове, поглянемо на злочинця.

За кілька хвилин по тому, як молоді люди звернули за ріг будинку, де знаходився вхід до підвалу, біля воріт огорожі з’явився чоловік років шістдесяти з оберемком хмизу в руках. Жакомо швидким кроком попрямував до нього.

— Злочинця вже привезли, господарю, — сказав він.

— Так, я бачив, — промовив лісник з сильним шампанським акцентом. — Даруй мені, друже, що не поспішив привітати сеньйорів. Мені не хотілося зустрічатися з лиходієм.

— Та нічого, нічого. Все гаразд, господарю.

Лісник важко зітхнув:

— Ох, не подобаються мені ці справи, вельми не до вподоби. Боюся, перепаде мені від пані, що я без її дозволу...

— Не переживай, господарю, пані ще подякує тобі. Адже папір у тебе є — то чого ж тобі боятися?

— Папір-то є, — пробурчав лісник. — Та що я з тим папірцем робитиму?

— Покажеш її пані, коли вона вимагатиме. Зрозумій врешті, що ти робиш їй велику послугу.

— Це я розумію...

— От і добренько, — осміхнувся Жакомо, копіюючи Шатоф’єра. — До речі, господарю. Разом з нами приїхав пан з дружиною, зараз вони купаються в струмку, а коли повернуться, будь такий ласкавий, нагодуй їх, почастуй тим вином, що я привіз, і приготуй їм постіль. Можливо, вони захочуть відпочити, а то й залишаться переночувати.

— О, з цим жодних проблем, — запевнив його лісник. — Про пана з дружиною я подбаю вельми охоче. Мені приємно буде послужити гостям, що не мають ніяких моторошних справ.

— Їм ти скажеш, що ми взяли вино й вирушили прогулятися пішки в лісі. Що ми приїхали зі злочинцем, вони не знають, і не кажи їм нічого.

— Добре, добре...

— А коли хтось сюди навідається, ти ні про що не знаєш.

— Ну, звичайно, звичайно...

— А також доглянь за нашими конями, — додав Жакомо і попрямував до рогу будинку.

А тим часом троє молодих людей увійшли в віддалене приміщення підвалу, яке до остраху нагадувало найсправжнісіньку катівню.

У приміщенні перебувало четверо людей. Один з них був Ґоше, Філіпів слуга; він сидів за старезним столом, навпроти одягненої в чорне людини років тридцяти. На столі стояла почата пляшка вина, три запалені свічки в свічнику, а також повна чорнильниця. Перед людиною в чорному лежало кілька аркушів чистого пергаменту і півдюжини нових, зачищених пір’їв.

У протилежному кутку приміщення, біля жаровні з жевріючим вугіллям, клопоталися двоє роздягнених до пояса здорованів; вони розкладали на підлозі моторошні на вигляд інструменти, про призначення яких було легко здогадатися.

При появі сеньйорів усі четверо присутніх у приміщенні схопилися на ноги і шанобливо вклонилися.

— Ваша світлосте, — сказав Ґоше Шатоф’єрові. — Оце ті самі люди, що їх ми чекали: молодший секретар управи міста Санґоси метр Ліворес, а також майстер міський кат з підручним.

— Молодчина, Ґоше, — схвально промовив Ернан. — Ти чудовий слуга.

— А де ж злочинець? — запитав Рікард, тривожно озираючись довкола.

— Ну, раз ви вже прийшли, панове, — відповів секретар, — то і його незабаром мають привести.

З цими словами він запитливо поглянув на Ернана, але той вдав, що не зрозумів його погляду.

— А ви не скажете, — допитувався Рікард, — в чому полягає його злочин?

— Хіба ви не знаєте? — щиро здивувався метр Ліворес. — А втім, я теж дізнався про це лише після приїзду сюди. До вашого відома, пане, ми маємо допитувати злочинця, звинуваченого в замахові на життя її високості Марґарити Наваррської.

— О, Боже! — здригнувся Рікард. — Як же так!.. Господи помилуй!.. Хто?.. Хто?..

— І цей злочинець, — незворушно продовжував секретар, навіть не підозрюючи, як він розважає цим Шатоф’єра. — Уявіть собі, цей злочинець — не хто інший, як сам пан віконт Іверо.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 50