Розділ LIII

Прозріння

Філіп розплющив очі і, очманіло втупившись у полум’я свічки, що горіла на тумбі біля ліжка, мляво роздумував, спав він чи лише задрімав, а коли й спав, то як довго. Раптом по його спині пробіг холодок: адже в такому разі все, що сталося вдень, могло просто наснитися йому. Пойнятий тривогою, він швидко перекинувся на інший бік і відразу ж полегшено зітхнув. Моторошний холодок зник, і його заступила приємна теплінь у грудях і глибока, спокійна радість. Ні, це йому не наснилося!

Поруч нього в ліжку лежала Бланка. Вона була цілком гола і навіть не вкрита ковдрою. Її розпущене волосся блищало від вологи, а шкіра пахнула запашним милом. Широкий ворсяний рушник лежав зім’ятий у неї в ногах.

„Геть виснажилася, бідненька, — ніжно всміхнувся Філіп. — Люба, рідна, кохана...”

Їх перша близькість була схожа на зґвалтування за взаємною згодою. Щойно опинившись у Бланчиних покоях, вони стрімголов кинулися в спальню, на ходу зриваючи з себе одяг. Вони наче хотіли за один раз надолужити все згаяне ними, вдосталь накохатися за ті п’ять років, протягом яких вони були знайомі, несамовито рвалися в обійми одно одного, але так і залишалися просто добрими друзями. Вони прагнули вилити одно на одного всю ніжність, всю пристрасть, весь запал — все, що накопичувалося в них день за днем, місяць за місяцем, рік за роком у трепетному очікуванні того моменту, коли з іскорок симпатії, що засяяли в їхніх очах при першій же зустрічі, коли з тремтливих вогників душевної прихильності, що згодом запалали в їхніх серцях, коли, нарешті, з жару фізичного потягу, що пронизував їхні тіла сотнями, а потім і тисячами розжарених голок, спалахнуло всепоглинаюче полум’я кохання...

Обережно, щоб не розбудити Бланку, Філіп сів у ліжку, взяв її вологий рушник і занурився в нього лицем, задихаючись від щастя, що переповнювало всю його істоту. На очі йому навернулися сльози, він ладен був впасти навколішки і заплакати від розчулення. Йому відчайдушно хотілося гепнутися на підлогу, несамовито лупцювати кулаками пухнастий килим і битися, битися головою об стіну... Втім, останнє бажання Філіп відразу притлумив — передусім з тих міркувань, що коли Бланка раптом прокинеться і побачить, як він голий стоїть карачки і буцає головою стіну, то диви ще подумає, що він з’їхав з глузду.

Нарешті Філіп встав з ліжка і перекинув через шию рушник. Після кількох марних спроб вступити в мініатюрні кімнатні тапочки Бланки, він махнув на все рукою і босоніж попрямував до дверей.

Вийшовши із спальні, Філіп мало не зіштовхнувся з Коломбою, Бланчиною покоївкою. Від несподіванки дівчина тихо скрикнула, потім зміряла його з голови до п’ят оцінюючим поглядом, і її губи розтягнулися в хтивій усмішці.

— Не спокушайся, дитинко, — сказав він, погладивши її смагляву щічку. — На служниць я не зазіхаю. Навіть на таких гарненьких, як ти. Тепла вода ще є?

— І да, і нє, монсіньйоре.

— Ба! Як це розуміти?

— Пані недавно милась, так шо в лохані вода ще не остила. Но када вам нада буде гаряча вода, мині прийдеця...

— Ні, не треба. Я обійдуся й тією, що є. А поки, дитинко, піди на кухню і накажи слугам принести нам вечерю.

— Я тіки оттудова, монсіньйоре. Пані мине туда посилала і скоро ужин прибудеть.

Філіп пирхнув.

— А ти откудова така взялась? — спитав він, наслідуючи її кумедну говірку.

— В яком понятії, монсіньйоре?

— Звідки ти родом, питаю.

— А-а, от оно шо! С Корсіки я, монсіньйоре.

— Так я й подумав. Говори до мене корсіканською, так я тебе легше зрозумію... А власне, нам нічого довго розпатякувати. От що ми зробимо, дитинко. Коли прибудеть вечеря, подай її в спальню — ми з пані поїмо там. А ти... До речі, мене ніхто не шукав?

— Здається, ніхто, — відповіла покоївка вже корсіканською. — Принаймні, я не чула, щоб вас питали. А що?

— Ти знаєш, де мої покої?

— Так, монсіньйоре, знаю. А що?

— Коли подаси нам вечерю, негайно йди туди...

— А навіщо?

— Не перебивай. Ти залишишся там на ніч, і коли мене шукатимуть панове де Шатоф’єр, де Біґор чи д’Альбре, але тільки вони...

— А якщо хтось інший, але за їхнім дорученням?

— Теж годиться. Так от, лише їм або тому, хто прийде за їх дорученням, ти скажеш, де я.

— Цебто у пані?

— Атож. І неодмінно попередиш, що коли справа не нагальна і може зачекати до ранку, нехай мене не турбують. Зрозуміло?

— Так, монсіньйоре, я все розумію. Тільки в разі крайньої необхідності.

— Ти дуже кмітливе дівча, — похвалив її Філіп. — От чорт! Ти така розумниця, що, мабуть, я тебе поцілую... Але в щічку.

Філіп легенько цмокнув дівчину в щоку, взяв у неї запалену свічку і пройшов у сусідню кімнату, яка послуговувала за мильню. Посеред кімнати стояли досить великі дерев’яні ночви, наполовину заповнені теплою мильною водою. Поклавши рушник на довгу лаву і поставивши там же свічку, Філіп швидко забрався в ночви і по груди занурився у воду. На одну лише думку про те, що ця сама вода недавно пестила Бланчине тіло, його охопила солодка знемога. Він у блаженстві відкинув голову й заплющив очі.

Перед внутрішнім поглядом Філіпа зі стрімкістю блискавки промайнули всі п’ять років його життя в Толедо, починаючи з того моменту, як на першому прийомі у Фернандо IV він побачив тендітну одинадцятирічну дівчинку, що лише тиждень тому стала дівчиною, і через те розгублену, збентежену і навіть пригнічену новими, незвичними для неї відчуттями. Всупереч суворим правилам придворного етикету, вона горнулася до свого брата Альфонсо, шукаючи в нього підтримки і розради. Спочатку Філіп поглянув на неї зі звичайною цікавістю — як-не-як, вона була його троюрідна сестра. А потім, коли їхні погляди зустрілися...

Втім, тоді він ще нічого не відчув. Але саме з того моменту, саме тієї миті його перша кохана і його єдина любов остаточно й безповоротно перетворилася на тінь минулого. Філіпове серце стало вільним для нового кохання, проте біль і гіркота втрати ще були свіжі в його пам’яті, і за ці п’ять років жодна жінка не змогла стати для нього тим, ким була Луїза, — і не тому, що всі вони не могли зрівнятися з нею, як він намагався переконати сам себе. Насправді ж Філіп панічно боявся знову втратити кохану людину, і тому боявся покохати по-справжньому. Він зберігав у своїй пам’яті Луїзин образ, прикриваючи ним, як щитом, своє серце, що дозволяло йому захоплюватися жінками, закохуватися в них, кохатися з ними, не люблячи їх усім своїм єством. Він навіть не помічав, як цей образ потроху змінював свої обриси: ясно-каштанове волосся поступово темніло, фіґура ставала тендітнішою, очі — жвавіші, розум — гостріший, манери — більш владними і хлоп’ячими. І ось, одного чудового дня Філіп пильніше вдивився в образ своєї коханої і раптом зрозумів, що вона жива, що вона поруч нього. Він усвідомив, яку пустку носив у своїй душі всі ці роки, лише коли її цілком заповнила інша жінка, і він захлинався сльозами, востаннє оплакуючи давно вмерлу Луїзу і радіючи народженню нового кохання...

Вийшовши з мильні, Філіп виявив, що двері спальні трохи прочинені і звідти чується жваве базікання. Він миттю обгорнув рушник навколо стегон, навшпиньки підкрався до дверей і прислухався. У спальні розмовляли двоє дівчат. Переважно говорила гостя Бланки, але торохтіла вона так швидко і з таким запалом, що Філіп зовсім нічого не розібрав, за винятком того, що розмова між ними велася кастільською і предметом обговорення був він сам.

На якусь мить, після Бланчиного „так”, мовленого в явному замішанні, за дверима запала тиша, яка потім вибухнула дзвінким, життєрадісним і дуже заразливим сміхом Гелени Іверо.

— Ах ти моя маленька розбійнице!... Ні, подумати тільки! Ти... Ти...

Філіп тактовно постукав в двері, на додаток голосно прокашлявся і ввійшов до спальні.

— Добрий вечір, принцеси. Як поживаєте?

Дівчата сиділи обійнявшись на краю ліжка. Гелена була одягнена у вечірню сукню темно-синього кольору, Бланка — в рожевий мереживний пеньюар. Перед ними стояв невисокий столик, рясно заставлений всілякими наїдками та напоями.

— Рада вас бачити, кузене, — з приязною усмішкою промовила ґрафівна. — Особливо в такому вигляді. І між іншим, ваше звертання „принцеси” в даній ситуації недоречне.

— Справді? — сказав Філіп, сівши на табурет навпроти Бланки з Геленою і беручись за їжу. — А як же мені належить звертатися?

— Як чоловікові, що ввійшов до спальні дами з одним лише рушником на стегнах. Приблизно так: „Добривечір, кузино. Який сюрприз, що ви тут!” — це до мене. А потім: „Бланко, сонечку, як ся маєш? Сподіваюся, з тобою все гаразд? Як спалося? Кузина не заперечуватиме, якщо я зараз же тебе поцілую?”

Філіп розсміявся. Він щиро симпатизував Гелені і не втомлювався захоплюватись її невичерпним життєлюбством. Він від усієї душі сподівався, що ця жага до життя допоможе їй гідно прийняти жорстокий удар долі, що звалиться на неї вже завтра, коли стане відомо, що її єдиний брат, людина, яку вона любить швидше як мужчину, ніж як брата, виявився божевільним злочинцем.

— Боюся, нас розкусили, Бланко, — промовив Філіп, все ще сміючись, але в сміхові його бринів смуток, навіяний згадкою про Рікарда. — Мушу покаятися, кузино: недавно ми вчинили гріх перелюбства. Нехай простить нас Господь! — І він лицемірно закотив догори очі.

— Отож-то я й чула, як ви пхикали в мильні. Мабуть, вимолювали у Всевишнього прощення. — Гелена хитро всміхнулася. — А Бланка, за відсутності падре Естебана, сповідувалася мені.

— Га? — Філіп запитливо поглянув на Бланку. — Сповідувалася?

— Ну, не зовсім сповідувалася, — трохи збентежено відповіла вона. — Просто я розповідала кузині про...

— Про все, що було між вами, — підхопила Гелена. — Починаючи з того моменту, як підступна Марґарита залишила вас сам на сам з підв’язками.

Філіп мало не подавився шматком м’яса, насилу проковтнув його і закашлявся.

— Ви шоковані, кузене? — спиталася ґрафівна. — Чому?

— Ну... Правду кажучи, я не чекав, що Бланка буде така відверта з вами.

— А проте зі мною вона відверта. Лише зі мною, і лише віч-на-віч.

— Гелена моя найкраща подруга, — вставила Бланка. — Вона в усьому розуміє мене, а я — її.

— А як же Марґарита?

— Марґариту я теж люблю, але... Ми з нею надто різні.

— Саме так, — сказала Гелена. — Часто-густо Марґарита хибно розуміє її, бо дивиться на життя зовсім інакше. Природно, це не сприяє відвертості — тим більше з боку такої сором’язливої особи, як наша Бланка.

— Ну, а ви, кузино? Особисто я не ризикну назвати вас сором’язливою. Скромною, порядною — так. Але не сором’язливою.

Гелена вдячно посміхнулася:

— Ви безбожно лестите мені, кузене; це щодо скромності. А що стосується нас з Бланкою, то незважаючи на всю нашу несхожість, ми чудово ладнаємо. Вона розуміє мене, я розумію її, і в певному сенсі я знаю про неї більше, ніж вона — сама про себе.

— Та невже? — здивувалася Бланка.

— Ну, зрозуміло! Не даремно ж кажуть, що часом на віддалі видніше. Свіжий погляд на речі помічає те, на що ті, хто зжився з ними, не звертають уваги внаслідок багаторічної звички. Наприклад, ще до вашого приїзду, кузене, у мене не було жодних сумнівів, що ви з Бланкою... — Гелена глузливо покосилася на неї. — Інакше кажучи, я передбачала це і знала, що рано чи пізно...

— Припини, кузино! — ображено вигукнула Бланка.

— Е, ні, любонько, — лагідно заперечив Філіп. — Це дуже цікаво. І я не бачу причин соромитися, якщо ви з Геленою справді такі близькі подруги. Прошу вас, кузино, продовжуйте.

— А тут, власне, і продовжувати нічого. Тільки й те, що одного разу Бланка сама призналася мені, що вона без тями закохана в вас і прагне... е-е... зійтися з вами ближче.

— Я цього не казала! — запротестувати Бланка.

— Такими словами, ні, — погодилася Гелена. — Але пригадай, дорогенька, що ти розповідала про себе й кузена Філіпа тієї ночі, коли ми закохалися одна в одну.

Вдруге за останні кілька хвилин Філіп мало не подавився — тепер вже яблуком.

— Га?!! — приголомшено промовив він, витріщивши очі. — Я щось не недочув?

— І знову ви шоковані! — весело розсміялася ґрафівна. — Ні, ні, це зовсім не те, про що ви подумали. Аж ніяк! Просто одного разу нам з Бланкою обом не спалося, от ми й пробазікали всеньку ніч до самого рання, ділячись своїми секретами... Отоді ми, власне, й здружилися по-справжньому. А Марґарита нафантазувала собі казна-що. Мовляв, ми враз спалахнули одна до одної найніжнішим коханням — так це й причепилося до язика. Насправді ж Марґарита просто ревнує Бланку і знай доймає нас: „Як вам не соромно, кузини! Стидовисько яке!” І інше в тому ж дусі... — Гелена обурено пирхнула. — Хто б це казав! Сама вона, коли в неї немає хлопців, тягне до себе в ліжко фрейлін, а чого тільки варті її фіглі-міглі з кузиною Анною. Це взагалі бозна-що... — Ґрафівна розгублено замовкла. — Ах, пробачте, друзі! Щось я занадто розговорилася. Я взагалі страшенна базіка. Дайте мені тільки привід, і я вас до смерті заговорю. Боюся, кузене, ви глибоко помиляєтеся щодо моєї скромності... Ну, гаразд. Я прийшла сюди не для того, щоб набридати вам своїм пустим балачками...

— Що ви, принцесо!..

— Ой, припиніть, принце! — відмахнулася Гелена. — Я дуже не люблю лицемірства, хай навіть з ввічливості. Я чудово розумію, що зараз ви хочете залишитися сам на сам з Бланкою, і вона хоче того ж. Тому я не зловживатиму вашою увагою, лише виконаю доручення кузини Араґонської і негайно піду.

— Йдеться про Ізабеллу? — уточнив Філіп, мимоволі червоніючи під ревнивим поглядом Бланки.

Гелена знов усміхнулася, але цього разу в її усмішці не було ні веселощів, ні іронії, ні лукавства — один лише сум.

— Схоже, що в нашій милій королівській компанії назріває гучний скандал, — з серйозним виглядом промовила вона, підібрала край своєї сукні і видобула з пришитої до нижньої спідниці накладної кишені складений в кілька разів аркуш паперу. — Це лист до вас, кузене. Як бачите, він не запечатаний, і я не стану стверджувати, що не читала його.

Філіп в сум’ятті розгорнув листа, написаного дрібним, квапливим почерком і пробіг швидким поглядом його нерівні рядки, що місцями мало не налізали один на одного.

— Carajo!^* — спересердя вилаявся він, такий приголомшений, що навіть не завважив, як покоробило від цього обох дівчат. — Чорти лисі! Пресвята Богородице, спаси нас і помилуй...

* Carajo! (від каст. carajar — злягатися) — груба іспанська лайка.

Відвівши таким чином душу, Філіп уважно перечитав листа з самого початку:

  „Мій любий друже!

Коли кузина Гелена вручить тобі цю прощальну записку, яку я не наважуюся назвати листом, я буду вже далеко звідси, і ми з тобою більше ніколи не побачимося. Навряд чи я зможу переконливо пояснити тобі причини мого вчинку, та й не збираюся робити цього. Можливо, ти скажеш, що я збожеволіла, та як на мене, краще таке безумство, ніж те життя, на яке прирікає мене шлюб з цим чудовиськом — моїм чоловіком. Сама ж я не вважаю себе божевільною, навпаки — я врешті прозріла і зрозуміла, що не зможу більше жити так, як жила раніше, я зрозуміла, в якому пеклі я провела останні шість років, і я не хочу туди повертатися.

Після того, як ти пішов від мене, я всю ніч не стулила очей. Я була безмірно щаслива і глибоко нещасна. Я відчувала себе очищеною від усієї скверни, що накопичилась у мені за цей час, і разом з тим я усвідомлювала, що після всього того світлого і прекрасного, що сталося між нами, я радше помру, ніж дозволю чоловікові знову споганити мене, я уб’ю себе раніше, ніж ця бридка жаба знову торкнеться до мене своїми огидними лапами. Я була у відчаї, я не знала, що мені робити, я ладна була накласти на себе руки — і зовсім не страх перед гнівом Всевишнього втримав мене від цього вчинку. Я хочу жити, хочу любити, але ще більше (і це я зрозуміла завдяки тобі) я хочу бути коханою. Ти любив мене лиш півтори години — але яке я пізнала блаженство! Ти розбудив мене від страшного сну, ти примусив мене прозріти, і тепер я знаю, чого хочу. Я хочу, щоб мене любили — адже це так прекрасно, коли тебе люблять! Я до кінця своїх днів буду вдячна тобі за цей урок. Хай благословить тебе Господь, Філіпе, і подарує тобі довгі роки щасливого життя.

У мене є друг, вірний друг, який любить мене і готовий ради мене на все, — і ти знаєш, хто він. Ще тиждень тому він пропонував мені втекти разом з ним. Сьогодні на світанку я прийняла його пропозицію, але з умовою, що ми втікаємо негайно. Я розповіла йому все, і він погодився. Він знає про нас з тобою, і він розуміє мене, бо любить. А для мене це найголовніше — що він любить мене. Хай навіть я не люблю його, але полюблю неодмінно — у відповідь на його кохання та відданість. Я знаю, я вірю, що буду щаслива з ним. І якщо мені судилося загинути на чужині, так і не досягши того, що пообіцяв мені Ерік, то я хоч помру щасливою.

Ми виїжджаємо прямо зараз, тільки-но я допишу цього листа і віддам його Гелені. У мене починається нове життя, і я перекреслюю всі останні шість років. Я зрікаюся навіть своїх дітей. Хай простить мене Бог, але я завжди ненавиділа їх, з самого їх народження, — адже вони діти того чудовиська в людській подобі, що спаскудило всю мою юність. Мені гірко й боляче, проте в жилах моїх дітей тече погана кров, і ти зробиш Франції велику послугу, коли виконаєш свою обіцянку і позбавиш їх спадку. Можливо, мені доведеться відректися й від своєї віри, і я зроблю це без вагань — адже Бог єдиний і, думаю, Йому байдуже, як люди хрестяться, славлячи Його. Та про це нехай розповість тобі Гелена — я їй у всьому довірилася і сподіваюся, що не помилилась у виборі.

У мене вже немає ні сил, ні часу, ні бажання писати далі. Я сказала тобі все, що хотіла сказати. Пробач за незграбний стиль та поганий почерк. І прощавай, любий.

Не пишу, що твоя, бо це вже не так, але просто

Ізабелла”.

Філіп важко зітхнув і, ні секунди не вагаючись, передав листа Бланці.

— Гучний буде скандал, — погодився він. — Шикарний скандал намічається. Сподіваюся... То пак, боюся, що це остаточно доконає Філіпа-Авґуста Третього.

Гелена подивилася на нього довгим поглядом. Тим часом Бланка заглибилася в читання листа, і в міру того, як вона пробігала очима все нові й нові рядки, ревнивий вираз її обличчя потроху зникав, поступаючись місцем недовірливому подиву, яке невдовзі переросло в глибоке зачудування, потім вона прошептала: „Матінко Божа!” — і в її голосі виразно чулося щире співчуття і навіть схвалення.

— То ви боїтеся, кузене? — врешті промовила Гелена, не зводячи з нього пильного погляду. — Чи все-таки сподіваєтеся?

Філіп знову зітхнув:

— Не буду лукавити, кузино, я на це сподіваюся. Філіп-Авґуст Третій, безумовно, авантюрист і вкрай нездарний правитель, та все ж він порядна людина, і піддані люблять його. Він все своє життя не покладаючи рук трудився на благо Франції — і не його вина, а біда його, що результати виявилися прямо протилежними.

— Ви його розхвалюєте, — здивовано сказала Гелена, — а проте...

— А проте мене більше влаштовує король Філіп Шостий, який за десять років остаточно розорить країну, доведе її до зубожіння, і кожна собака в селянському дворі, не кажучи вже про людей, люто зненавидить його.

— І тоді Франція сама попроситься під руку ґалльського короля, — підсумувала ґрафівна. — Я вас правильно зрозуміла?

— Абсолютно вірно, кузино.

— Але ж ви честолюбець!

— Не заперечую, я честолюбний. Та водночас зауважу, що возз’єднання Франції з Ґаллією не просто моя примха, це об’єктивний процес. Рано чи пізно всі ґалльські держави об’єднаються в одну — Велику Ґаллію. Зрештою, французи — ті ж ґалли, хіба що нахапалися надміру німецьких слів і взяли собі за звичку „з’їдати” прикінцеві голосні...

— Який же ти безсердечний! — раптом вигукнула Бланка, стискаючи в руці Ізабелли листа; на її довгих віях блищали сльози. — У всьому шукаєш для себе вигоду. І як тільки я могла покохати такого... таке чудовисько!

— Ну от, — з сумною усмішкою констатувала Гелена. — Перша сімейна сварка. А зараз буде бурхлива сцена ревнощів.

— Зовсім ні, — трохи заспокоївшись, відповіла Бланка. — Ніяких ревнощів. Адже це було ще до того як ми... словом це було вчора. І це так зворушливо, так красиво!

— Красиво?

— Так, Гелено, красиво. Кузина Ізабелла вчинила правильно, вона мужня жінка. Коли я вперше побачила ґрафа де Пуатьє, то зрозуміла, як мені пощастило, що я не народилася років на п’ять раніше — диви, мене б віддали за цю гидку тварюку. А потім... Учора, коли він затягнув цю паскудну пісню, я подивилася на Ізабеллу — у неї був такий погляд, там було стільки болю, відчаю і приреченості, що я.... Далебі, якби це було в моїй волі, я б тут-таки вбила його, — останні слова вона промовила з тим моторошним спокоєм, з тією неприродною лагідністю, з якими її батько ухвалював смертні вироки. — Ти ще не здатна цього зрозуміти, бо ти ще... цього...

— Бо я ще незаймана, — допомогла їй Гелена. — Це просто вражаюче, Бланко! Щойно ти розповідала мені про такі пікантні речі, а тепер, у присутності кузена Філіпа, соромишся сказати таке невинне слово... Але саме таку я тебе й люблю. — Вона обняла Бланку й розцілувала її в обидві щоки. — Ви, часом, не ревнуєте, кузене?

— Ніскілечки, — запевнив її Філіп. — Бланчині друзі — мої друзі.

— А значить, ми з вами друзі. От і добре! Може, тоді вип’ємо, як кажуть німці, на брудершафт?

— Цебто на ти? Чудова ідея! Зрештою, ми не такі вже й далекі родичі — король Ґаллії Людовік П’ятий був нашим спільним прапрадідом. До того ж мені важко говорити „ви” гарненьким дівчатам, особливо таким красуням, як... як ти, Гелено.

Вони випили на брудершафт.

— Отже, — мовила потім ґрафівна, — мені розповідати про Ізабеллу та Еріка зараз, чи зачекаєте до ранку?

— Зараз, але тільки в загальних рисах, — відповіла Бланка. — Куди вони подалися? І що це за натяк на можливе відречення від Господа Ісуса?

— І тебе це дуже бентежить, — всміхнулася Гелена. — Не турбуйся, Ізабелла і в гадці не має відрікатися від християнства. Йдеться лише про перехід у грецьку віру.

— Ага! — здогадався Філіп. — Кузен Ерік повертається на Балкани.

Гелена ствердно кивнула:

— Навесні в Далмації та Герцеговині знов намічається повстання проти візантійського панування, і цього разу більшість тамтешній вельмож схильні визнати Еріка своїм вождем, правда, за умови, що він прийме православ’я.

— І Ізабелла разом з ним?

— Так. Щоб вийти за нього заміж.

— Ага! — сказала Бланка.

— Саме так. Після навернення в грецьку віру її шлюб з кузеном Пуатьє вважатиметься недійсним, вірніше, сумнівним за православними канонами, і будь-який грецький єпископ може звільнити її від усіх зобов’язань, що накладені на неї колишнім шлюбом.

Філіп схвально гмикнув:

— Хитро задумано. Таким чином, наші втікачі незабаром одружаться і, якщо їхній задум увінчається успіхом, за рік стануть правителями Далмації та Герцеговини. Що ж, непогано. В плані свого суспільного становища кузина Ізабелла небагато втрачає... крім істинної віри, звичайно, — додав він, лукаво поглянувши на Бланку. — Та й кузен Ерік не схибив, закохавшись в Ізабеллу Юлію, — її родове ім’я Філіп промовив з особливим притиском.

— Про що ти? — запитала Гелена.

— Здається, я розумію, — озвалася Бланка, докірливо дивлячись на Філіп. — І в усьому він шукає політичне підґрунтя, нестерпний такий!.. А втім, кузино, в цьому щось є. Балканські слов’яни, хоч вони й грецького віросповідання, політично більше тяжіють до Рима, ніж до Константинополя, а тому шлюб кузена Еріка з троюрідною сестрою правлячого імператора значно зміцнить його позиції.

— Ах! — в удаваному відчаї сплеснула руками Гелена. — Чому тоді я не втекла з Еріком! Я ж двоюрідна сестра Авґуста Юлія.

Всі троє весело розсміялися, і останні хмари над їхніми головами розсіялися.

— До речі, — спитав Філіп. — Коли вони втекли?

— Сьогодні вранці, о восьмій годині, коли товариство ще міцно спало після вчорашньої пиятики. Кузен Ерік залишив для Марґарити листа, в якому повідомляє, що змушений негайно повернутися на батьківщину, і всіляко перепрошує за свій квапливий від’їзд. А що стосується Ізабелли, то вона „хворітиме” до завтрашнього вечора — на той час вони з Еріком вже мають бути в Беарні...

— Чорти лисі! — не дуже ґречно перебив її Філіп. — Чом тоді вони не звернулися до мене? Я б...

— Я в цьому не сумнівалася, кузене, тому й переконала Еріка скоригувати свої плани, вибравши трохи довший, але безпечніший шлях. Замість прямувати до Барселони, він надіслав туди гінця з наказом для капітана свого корабля негайно відплисти до Порт-Вендора, а дворяни з його почту, що залишилися в Памплоні, мають приєднатися до нього та Ізабелли в Лурді...

— Я зараз же напишу розпорядження комендантові лурдського ґарнізону...

— Не варто, кузен. Це вже зроблено.

— Ким?

— Паном де Шатоф’єром.

— То він у курсі?!

— Так. Я порадила Ерікові довіритися твоєму конетаблю, і він послухався моїй поради. Ґраф Капсірський люб’язно погодився допомогти їм і дав супровідного листа, яким наказується комендантам всіх ґасконських ґарнізонів всіляко сприяти нашим утікачам і забезпечити їм надійну охорону, поки вони не зійдуть на Еріків корабель.

А Філіп похмуро похитав головою:

— Бачу, у вас все враховано, і на мене нічого не залишилося... Проте ні! Дещо все ж залишилося. Я візьму під свій захист Ізабеллину покоївку. Коли ґраф де Пуатьє дізнається, що вона покривала свою пані, то напевно захоче її порішити.

Гелена всміхнулася:

— І це враховано, кузене. Відсьогодні дівчина перебуває в мене на службі, і за її вчинки цілком відповідаю я. По суті, вона виконує мої накази.

— Ех! — зітхнув Філіп. — Гаразд, здаюся.

— І все-таки, — промовила Бланка. — Чому Ізабелла довірилася саме тобі? Чому не своїй сестрі?

— Ну, передусім, Марія вчора багато випила, а до того ж, уночі в неї був Фернандо. От Ізабелла і звернулася до мене, адже я відома авантюристка. — Гелена дзвінко розсміялася. — Окрім всього іншого, за мною був невеликий боржок.

— Це щодо Гамільтона? — поцікавився Філіп.

— Точно. І ти, либонь, думаєш, що в мене з ним роман?

— Я вже й не знаю, що думати, — чесно признався він.

— Скоро дізнаєшся. Скоро всі дізнаються. Це буде ще один сюрприз... — Гелена встала з ліжка і розправила сукню. — Ну, добре, я побігла. Бачу, кузене, ти вже наївся і тепер поїдаєш поглядом Бланку... Ні-ні, все гаразд. Не запевняйте мене, що моя присутність вам не заважає. Не люблю лицемірства, повторюю, хай навіть з найкращих спонукань. Я й так засиділась у вас, а мені треба ще розшукати Рікарда. Боюся, він знову налигався до чортиків. — Вона скрушно зітхнула. — Бідолашний мій хлопчик! Ума не приберу, що мені з ним робити. Останнім часом він поводиться так дивно, що я... Ой! Я знову розбазікалася. Будь він неладний, мій довгий язик! Всього найкращого, друзі.

З цими словами Гелена квапливо вийшла із спальні, але хвилю по тому вихором увірвалася назад і застала Філіп та Бланку, що стояли біля ліжка й цілувалися.

— О, Господи! — пробурмотіла вона розгублено. — Що на мене найшло?!.. Даруйте, друзі, ради Бога. Я така нетактовна, я зовсім не скромна. Але я... Я це з кращих... Ох!.. Перепрошую, кузене, та раз я вже повернулася... Загалом, скажи мені, Філіпе: ти справді любиш Бланку? Тільки відверто.

— Так, — відповів він, пристрасно дивлячись на Бланку. — Я її дуже люблю.

— І вона дуже любить тебе. Будь ласка, не кривдь її, дуже прошу... Вона просто обожнює тебе.

— Не скривджу, — пообіцяв їй Філіп. — Не хвилюйся, Гелено. Бланка сама не дасть себе скривдити.

— Ти тільки не подумай нічого такого, кузене...

— Боронь Боже, кузино! Запевняю тебе, я нічого такого не думаю. Зараз я взагалі не в змозі думати.

Гелена закотила очі і протяжно застогнала:

— Так, звісно! От я недотепа! Ну, що ж це зі мною діється?! Даруйте... Даруйте...

Вона підібрала спідниці і прожогом вибігла з спальні, гучно хряснувши за собою дверима.

— Гелена чудова дівчина, — сказав Філіп, знову подумавши про Рікард. — Така весела, товариська, безпосередня. І дуже душевна. У тебе гарна подруга.

— Так, гарна, — погодилася Бланка. — Вона найкраща з подруг. Я її дуже люблю.

— І вона тебе дуже любить. А як переживає за тебе, треба ж! — Він пильно подивився їй в очі. — Цікаво, чим ти її приворожила? Незважаючи на її палкі запевнення, мені все-таки здається, що вона несвідомо почуває до тебе...

— Філіпе! — вигукнула Бланка, трохи не задихнувшись від обурення. — Думай, що кажеш!

— Я кажу, що думаю, любонько, — лагідно відповів Філіп. — Ти така прекрасна, що перед тобою не встоїть ніхто — ні жінки, ні чоловіки... Ну, гаразд, замнемо цю справу.

Він дбайливо опустив Бланку на ліжко, сам приліг поруч і ніжно поцілував її в губи.

— Філіпе, — прошептала вона. — Боюся... Боюся, я зараз не зможу...

— Я теж не зможу, рідна. — Він ухопив губами пасмо її волосся і потяг до себе. — Я ще ніколи так не стомлювався.

— Ми з тобою ніби подуріли, Філіпе.

— Атож, здорово у нас вийшло. Ти хочеш спати?

— Ні... Тобто, не дуже. Я вже трохи виспалася, але... Розумієш, мені трохи болить...

— Розумію, — сказав Філіп. — До речі, мені теж болить. Ти мене всього покусала.

— Ах, Філіпе!.. — промовила Бланка, горнучись до нього. — Я... я цілковито втратила розум.

— Ми виробляли з тобою все, що я порадив тоді Ґабріелю, — продовжував він. — Тобі не соромно?

— Ні, Філіпе, не соромно. Ніскілечки не соромно.

— Правда? І чому?

— Бо я люблю тебе. Насправді люблю, по-справжньому. Понад усе на світі люблю. Гелена не помилилася, вона зрозуміла це раніше за мене.

— А ти коли зрозуміла?

— Лише сьогодні. Там, у лісі, коли ти пестив мене. Тоді я зрозуміла, що віддавна закохана в тебе. З самого початку, з першої нашої зустрічі. Боже, яка я була дурна!.. Пам’ятаєш той день, коли ти приїхав у Толедо?

— Так, кохана, пам’ятаю. Чудово пам’ятаю — ніби це було вчора.

— Тоді я... Тоді в мене...

— Тоді ти стала дівчиною, — допоміг їй Філіп.

— Так. Уперше. І я була дуже налякана. Але Альфонсо втішив мене. Він сказав, що тепер я доросла дівчина і можу вийти заміж. А коли я побачила тебе — ти був такий гарний! — то вирішила: оце мій майбутній чоловік.

— Правда?

— Так. Ти дивився на мене, всміхався, крадькома пряв мене очима, і я подумала, що бути жінкою не так вже й погано, якщо це дозволить мені стати дружиною такого милого, такого вродливого, такого... Я бачила, з яким захопленням дивилися на тебе всі мої старші подруги і навіть дорослі дами. Вони просто помруть від заздрості, думала я, коли ми з тобою одружимося... А потім... потім мені сказали, що, трохи подорослішавши, я стану королевою Італії...

— І ти перестала цікавитися мною як мужчиною?

— Не зовсім так. Я примусила себе бачити в тобі лише друга. І все ж... Коли в тебе був роман з Норою, я просто божеволіла від ревнощів. Тоді я часто мінялася з нею сукнями і... іноді я навіть надягала її білизну. Тепер я розумію, що мені дуже кортіло бути на її місці; в її одязі я відчувала себе мовби трішки нею. Тому я й влаштовувала все так, щоб люди думали, ніби це я зустрічаюся з тобою. Даремно Нора дякувала мені за таку самопожертву — я робила це для себе, задля власного задоволення, хоч сама про це не підозрювала. І знаєш, думка про те, що в мене крадькома тикають пальцями, що за моєю спиною шепчуться про мене, була мені приємна. Я згоряла від сорому і водночас відчувала неймовірну насолоду. А коли батько викликав нас з Норою та Альфонсо до себе і грізно промовив, звертаючись до мене: „Ах ти ж безсоромне, розпусне дівча!” — я трохи не задихнулася від щастя...

— І навіть тоді ти не зрозуміла, що кохаєш мене?

— Може, й зрозуміла. Але злякалася. Не можна вимагати від жінки зізнання в коханні, якщо вона не впевнена в твоїх почуттях. А я не була впевнена. Інші жінки вірили твоїм облудним, леговажним словам про любов, але не я. Тому й переконала себе в тому, що ми лише друзі. Я завжди боялася тебе, боялася втратити через тебе розум. І, здається, мої побоювання були не марні... Я так переконувала себе, що люблю Етьєна — він дуже милий, дуже добрий, дуже хороший хлопець. Але ти... ти...

Філіп міцно обняв її й поцілував.

— І що ж тепер нам робити, Бланко, серденько моє?

— Не знаю, — схлипнула вона і зарилася лицем на його грудях. — Нічого я не знаю, Філіпе. Я не хочу думати про майбутнє.

— А треба... — Філіп не встиг розвинути свою думку, бо цієї миті в двері спальні хтось постукав.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 53