Розділ LV

Жоанна Наваррська

Ніч була темна, безмісячна, у переходах панувала майже непроглядна пітьма, і троє молодих людей повільно просувалися вздовж стіни, тримаючись один за одного. Ні ліхтаря, ні запаленої свічки вони з собою не взяли, оскільки покої Жоанни та Бланки знаходилися неподалік, і їх двері розділяло не більше двох десятків кроків.

Біля самої мети цієї короткої подорожі Ернан раптом зупинився й міцніше стиснув Філіпову руку, закликаючи до цілковитої тиші. Філіп передав цей сигнал Бланці й нашорошив вуха. З ґалереї, що починалася попереду них, дедалі виразніше долинав шум кроків.

— Він? — прошептав Філіп, а про себе подумав: „Занадто рано. Невже він щось запідозрив?”

Ернан тихо засичав і підштовхнув Філіпа з Бланкою до неглибокої ніші в стіні прямо навпроти дверей Жоанниних покоїв. Всі троє сховалися в ній і, затамувавши подих, чекали подальшого розвитку подій.

Незабаром з-за рогу з’явилася чоловіча постать, також без свічки, і, крадькома, попрямувала в їхній бік.

„Боже! — подумав Філіп. — Який він здоровенний! Та він однією рукою може скрутити їй шию... Хто ж це, хай йому біс?!”

Не помітивши засідки, незнайомець зупинився перед Жоанниними дверима і легенько штовхнув їх. Двері подалися й відчинилися майже безшумно. Здоровань задоволено промуркотів і ввійшов до передпокою. Та не встиг він узятися за ручку дверей, щоб закрити їх за собою, як Ернан з тихою ґрацією пантери вискочив з ніші і накинувся на нього.

Ніякої боротьби не було. Незнайомець був такий приголомшений блискавичним і, головне, безшумним нападом ззаду, що навіть не намагався чинити опір. Однією рукою обхопивши його за тулуб, а іншою затиснувши йому рота, Ернан неголосно кинув через плече:

— До мене, друзі. І закрийте двері. Але тихіше.

Не зчиняючи зайвого шуму, Філіп та Бланка ввійшли до передпокою.

— Чудово, — пошепки промовив Філіп, зачиняючи двері. — Ніякого переполоху. Коли це не той, на кого ми чекали...

— Той, той, — упевнено відповів Ернан. — Он як тремтить увесь! Та, на жаль, це не ґраф Біскайський.

Ернан підійшов до дверей, що вели всередину покоїв, і вже збирався постукати в них, аж це вони самі розчинилися, і на порозі з’явилася ґрафівна Жоанна. Вона була одягнена так само, як Бланка, тобто в довгий пеньюар.

— Панове!.. Кузино!..

— Вибачте, що турбуємо вас, пані, — сказав Ернан. — Але ми вам декого привели. Відступіть, будь ласка. — І він заштовхнув незнайомця в невеличку, добре освітлену віталеньку.

— Річарде! — тихо скрикнула Жоанна. — Ви!..

— Овва! — вражено мовив Філіп, ввійшовши вслід за Бланкою та Ернаном до кімнати. — Це ж Річард Гамільтон!

— Ну так, — прохрипів барон, насилу переводячи подих; своїми залізними обіймами Ернан ледве не задушив його. — Я не розумію, панове...

— Ага, ви не розумієте! — саркастично обізвався Шатоф’єр. — Він, бачте, не розуміє! То, може, пояснимо йому, друзі? Пояснимо цьому доблесному і шляхетному рицареві, нащо він глупої ночі потай пробирався в покої дами?

Жоанна густо зашарілася й опустила очі.

— Це вас аж ніяк не обходить, пане ґрафе, — огризнувся Гамільтон. — Це моя особиста справа.

— Ваша особиста справа, подумати тільки! А те, що ви хотіли зробити з пані Жоанною, теж ваша особиста справа?

Жоанна пронизливо зойкнула і поточилася. Гамільтон прожогом кинувся до неї і дбайливо всадив її в крісло.

— Замовкніть, негіднику! — гримнув він, грізно виблискуючи очима. — Думайте, що кажете!

— Що?! Це я негідник? — обурився Ернан, але тут Філіп, тихо сміючись, поклав йому руку на плече.

— Заспокойся, друже, ти помилився. Ти навіть не уявляєш, як ти помилився! Барон ніякий не злочинець — він коханець.

— Га?! — промовила Бланка, зачудовано дивлячись на Жоанну.

Та ще більше зніяковіла і глибше втиснулася в крісло. Гамільтон знову зблиснув очима.

— Ви занадто цікаві, панове!

— Заспокойтеся, бароне, — примирливо сказав Філіп. — Не кокоштеся. Повірте, ми й у гадці не мали втручатися в ваші особисті справи.

Він підсунув ближче два крісла, в одне з яких сіла Бланка, а сам влаштувався в іншому. Тим часом Ернан з полегшеним зітханням розвалився на сусідній канапі.

— То ось на який сюрприз натякала Гелена, — задумливо промовила Бланка, поглядаючи то на пригнічену Жоанну, то на вкрай збудженого Гамільтона. — Нівроку гарний сюрприз!.. Ви що, бароне, всерйоз розраховуєте одружитися з кузиною?

Гамільтон побуряковів. Він все ще стояв біля Жоанниного крісла; його руки судорожно стислися в кулаки.

— Пані, — з гідністю заговорив він. — Я справді небагатий, до того ж для вас я чужинець, варвар. Але мій рід в знатності нічим не поступається вашому. Гамільтони — один з найдревніших і наймогутніших кланів у Шотландії, а мої предки по матері...

— Припиніть, Річарде! — зупинила його Жоанна, трохи опанувавши себе. Потім вона спрямувала на Бланку рішучий погляд своїх великих карих очей і сказала: — Так, кузино, я вийду за нього заміж. Хочете ви цього чи ні, але ми одружимося. І можете називати наш шлюб як завгодно — хоч мезальянсом, хоч...

Ернан делікатно прокашлявся:

— Панове, дами! Боюся, зараз не час обговорювати ці проблеми. Пані, — звернувся він до Жоанни. — Я хотів би поставити вам кілька питань, досить делікатних питань, і, повірте, дуже важливо, щоб ви відверто відповіли на них. Це важливо передусім для вас.

— Га? — спантеличено промовила Жоанна і запитливо глянула на Бланку.

Бланка кивнула:

— Так, кузино, це дуже важливо.

— Але я нічого не розумію...

— Зараз ми все пояснимо, — запевнив її Ернан. — Але передусім... Ви не могли б сказати нам, де зараз ваша покоївка?

Жоанна знов подивилася на Бланку.

— Кажи! — підбадьорила її та. — Це не пуста цікавість.

— Вона... — нерішуче почала Жоанна. — Вона з Александром...

Всі троє — Філіп, Бланка і Ернан — швидко перезирнулися.

— Вона з вашим братом? — перепитав Шатоф’єр.

— Ну... так.

— І він зараз у замку?

— Так... Але він просив нікому не говорити про це. Я пообіцяла і... і порушила своє слово.

— Ви правильно зробили, пані, і переконливо прошу вас не засмучуватися з цього приводу... Ви знаєте, де зараз ваш брат?

— Н-ні, не знаю... Чесне слово. Ні найменшого уявлення...

— Проте ви бачилися з ним?

— Так.

— Коли?

— На початку одинадцятої.

— Він приходив до вас?

— Так.

— І ніхто його не бачив?

— Ні, ніхто... Крім мене та Дори, певна річ.

— Дора, це ваша покоївка?

— Так.

— А як ваш брат потрапив до замку?

— Таємним ходом, про який Марґариті нічого не відомо.

— Ви знаєте, де цей хід починається? І куди веде?

— Ні. Я взагалі лише сьогодні дізналася про його існування. — Жоанна трохи повагалася, відтак додала: — Александр прийшов зі східної башти, отже, хід десь там. Це все, що можу вам сказати.

Ернан зітхнув:

— Що ж, гаразд. Повернімося до Дори. Отже, ваш брат взяв її з собою?

— Так.

— Вона одна з його дівчат?

— Мм... Так.

— І давно вона у вас служить?

— Ні, всього лише тиждень. Це Александр попросив мене взяти її до себе... Ну... Ви ж розумієте...

— Розуміємо, — кивнув Ернан. — А ця Дора звідки?

— Раніше вона служила в кузини Іверо, та коли Гелена дізналася...

— Коли Гелена дізналася, — допомогла їй Бланка, — що її покоївка плутається з Александром, то прогнала її геть.

— Зрозуміло, — сказав Шатоф’єр. — А тепер, пані, я заздалегідь перепрошую за дуже нескромне запитання, я дуже жалкую, що змушений поставити його, але...

Жоанна напружилася і зблідла, як полотно. Її пальці учепилися в поруччя крісла.

— Я слухаю вас, пане, — через силу промовила вона.

— Коли сьогодні ваш брат приходив до вас, про що ви з ним розмовляли?

— Це дуже нескромне запитання, пане ґрафе, — тільки й сказала ґрафівна і закусила нижню губу. Але обличчя її виражало явне полегшення; очевидно, вона чекала куди більш нескромного запитання.

— Пані, — знову заговорив Ернан. — Переконливо прошу вас відповісти, задля вашого ж блага. Подивіться на нас — ми всі ваші друзі. Пан Гамільтон, з яким ви твердо вирішили одружитися. Пані Бланка, яку ви трохи побоюєтеся, а проте поважаєте її. Ваш кузен Філіп — він почуває до вас щире симпатію. І нарешті я — пані Бланка може поручитися за мене. Повірте, я зичу вам тільки добра.

— Довірся ґрафові, Жоанно, — підтримала його Бланка. — Довірся всім нам. Я ручаюся за пана де Шатоф’єра і за кузена Філіпа.

Жоанна важко зітхнула:

— Гаразд. Я розмовляла з Александром про пана барона.

— То він знає про це?

— Так, знає.

— І схвалює ваш зв’язок?

— Ну... В душі він проти, однак згоду свою дав.

— На ваш шлюб?

— Так.

— І коли ж?

— Минулого тижня. Але з випробувальним терміном.

— В якому розумінні?

— Александр зажадав, щоб я приховувала це доти, доки він не пересвідчиться в серйозності намірів Рі... пана Гамільтона.

— І ви приховували?

— Так. Хоч... Я мусила довіритися Гелені, щоб... щоб...

— Я знаю, — кивнув Ернан. — Ну, ось ми й дійшли до найделікатнішого моменту в нашій бесіді. Скажіть, пані, як ваш брат ставився до ваших нічних побачень з паном бароном?

Жоаннині щоки спалахнули яскравим рум’янцем сорому. Вона прикрила лице руками, ладна зараз же провалитися крізь землю.

— Він не схвалює цього. Тому він і приїхав сюди... попередити, що я не повинна...

— І ви пообіцяли йому?

— Так.

— Проте, як видно, ви й не думали дотримуватися своєї обіцянки.

— Ні, що ви! Я збиралася все пояснити Річардові й попросити його піти звідси. Як я можу не послухатися Александра, він такий добрий до мене.

— Добрий! — вражено прошептала Бланка. — Вона вважає його добрим!.. Боже мій!..

— Якщо ми розповімо їй зараз, — тихо промовив Ернан, — почнеться істерика. А тим часом справа наближається до розв’язки... — Він підвівся з канапи. — Пані ґрафівно, пане бароне. Можливо, моя пропозиція видасться вам вельми дивною, але я просив би вас найближчу годину, максимум півтори, провести в покоях пані Бланки.

Жоанна відняла руки від обличчя і здивовано втупилася в Шатоф’єра.

— Але навіщо? Я не розумію... — Вона повернулася до Бланки: — Кузино! Хоч ти поясни мені, що все це означає?

Обмінявшись з Ернаном швидкими поглядами, Бланка підійшла до Жоанни, опустилася перед нею навпочіпки і взяла її руки в свої.

— Хуаніто^*, — лагідно і водночас твердо заговорила вона. — Коли я скажу тобі, що так треба, ти послухаєшся мене? Не ставлячи ніяких запитань, не вимагаючи ніяких пояснень — просто тому, що я так хочу, що я вважаю це необхідним. Зроби так, як радить пан де Шатоф’єр. Ну!

* Хуаніта (Juanita) — пестлива кастільська форма імені Жоанна.

Жоанна згідно кивнула. Вона була дівчина слабовільна, нерішуча, особливим розумом не відзначалася і звикла плисти за течією, підкоряючись тим, хто сильніший за неї; тому розумна, вольова та владна Бланка мала на неї величезний вплив.

— От і добре, серденько. Пізніше ми неодмінно все тобі розповімо, а поки нехай пан де Шатоф’єр проведе тебе й барона до моїх покоїв.

Тим часом Ернан відвів Гамільтона убік і видобув з-за вилоги камзола пергаментний сувій.

— Сподіваюся, ви читаєте ґалльською, бароне?

— Так.

— А ви пам’ятаєте, що трапилося з фортецею шейха Ель-Баттіха, коли наші розвідники влаштували пожежу в її пороховому льосі?

— Звичайно, пам’ятаю. Вся фортеця злетіла в повітря. Та до чого ви хилите?

— А ось до чого, — сказав Ернан, сунувши Гамільтонові в руки сувій. — Коли ви прочитаєте ґрафівні те, що тут написано, з нею трапиться щось на зразок вибуху. І я переконливо прошу вас, бароне: ввійшовши до покоїв пані Бланки замкніть на засув двері, проведіть ґрафівну до спальні... Не турбуйтеся, там все гаразд, постіль прибрана, ніяких пікантних дамських речей на видноті не лежить, обстановка охайна і вельми пристойна. Я сказав: „до спальні” лише тому, що це найдальша від входу кімната, і ніяких криків, ридання та голосінь зовні чутно не буде.

— А ці самі крики, ридання та голосіння — вони будуть?

— Ще б пак! Та такі, що не дай Боже. І ваше завдання, бароне, полягає в тому, щоб у жодному разі не дозволити пані Жоанні кинутися до нас за роз’ясненнями. Постарайтеся заспокоїти її, втішити... ну, ви розумієте, як може чоловік утішити жінку.... І обов’язково замкніть вхідні двері... Ага, щодо дверей. — Він повернувся до Жоанни, яка саме підводилася за допомогою Бланки з крісла: — Пані, ваш брат, випадково, не просив залишити вхідні двері незачиненими?

— Так, просив, — відповіла остаточно заплутана Жоанна. — Він зоставив тут свій дорожній плащ та капелюха і на світанку збирався зайти за ними. Ну, і сказав, що не хоче будити мене. До того ж разом з ним мала повернутися й Дора — отоді вона й замкне двері на клямку.

— Зрозуміло, — сказав Ернан. — Отже, пані ґрафівно, бароне, ви готові йти за мною.

— Так, — відповів Гамільтон, стискаючи в руці сувій. — Ведіть нас, пане ґрафе.

Провівши Річарда Гамільтона й Жоанну Наваррську, Ернан незабаром повернувся в покої ґрафівни і застав Філіп та Бланку, що сиділи на канапі й цілувалася.

— Ну ось! — з удаваним невдоволенням констатував він. — До наміченого замаху залишилося не більше за півгодини, а вони собі милуються, мовби нічого не сталося.

Попервах Бланка зніяковіла, але потім, зустрівшись з доброзичливим поглядом Шатоф’єра, заспокоїлась і дозволила Філіпові знову обняти себе.

— Бісів монах! — буркнув Філіп, наслідуючи Ґастонові. — Тобі не втямки, яка це насолода — кохати жінку.

— Це мені невтямки... — з несподіваним запалом почав був Ернан, але тут-таки прикусив язика. — Мені якраз і не годиться це розуміти. Я ж бо дав обітницю.

Тієї ночі він був такий знервований, що на якусь мить втратив над собою контроль. Проте Філіп, цілком розімлівши від палких Бланчиних поцілунків, проґавив таку унікальну нагоду зазирнути другові в саму глибінь душі.

— Наскільки я розумію, — після ніякової паузи заговорив він, — ти...

— А я нічого не розумію! — різко урвав його Шатоф’єр. — Адже ґраф Біскайський ще дві години тому міг спокійнісінько вбити сестру та покоївку і відразу ж забратися геть. Навіщо йому взагалі був потрібен помічник? Зрештою, він міг просто отруїти її — і хто б на нього подумав? Ні, я нічого не розумію! Анічогісінько. Тут криється щось іще, щось таке, чого я ніяк не можу второпати. Чогось у всій цій справі я не збагну, хоч відчуваю — пояснення всій цій дурні десь тут, зовсім поруч, щось сновигає в моїй голові, але ніяк не складається в цілісну картину.

— І тому ти вирішив дозволити ґрафові прийти сюди?

— Так.

— А якщо він не прийде? — озвалася Бланка.

— Чому?

— Коли в призначений час кузена Рікарда не буде в ґалереї, ґраф напевно щось запідозрить.

— Це я врахував. Замість віконта Іверо в ґалереї буде віконт де Біґор.

— Що?!! — здивувався Філіп. — Сімон?

— Атож. Сімон схожий на Рікарда Іверо і зростом, і фіґурою, і зачіскою, навіть в їхніх манерах і ходi є щось спільне. Щоправда, волосся в нього темне, проте сьогодні місяць у молодиках, тож будемо сподіватися...

— Але ж наш маленький, дурненький Сімон...

— Хочеш сказати, що він не впорається з роллю?

— Думаю, що ні.

— А я думаю, що впорається. Насправді Сімон не так простий, як це здається; згадай хоча б історію з дочкою лурдського лісничого. Та й особливо грати йому не доведеться, його роль гранично проста: зустрітися з спільником, узяти в нього боргові розписки віконта Іверо, скуплені ґрафом Біскайським у євреїв, і піти за ним... Хай йому чорт! — раптом вигукнув Ернан. — Збагнув! Збагнув, нарешті!

— Що ти збагнув? — пожвавився Філіп.

— Навіщо ґрафові потрібен віконт Іверо.

— І навіщо ж?

— А для того, щоб... Ні, стривайте! — Хвилину він простояв в задумливості. З його обличчя геть зник збентежений вираз, поступившись місцем добре знайомій Філіпові міні впевненої в собі і в своїй правоті людини. — Все сходиться. Абсолютне все.

— І ви поділитеся з нами вашими здогадами? — ввічливо спитала Бланка.

— Неодмінно, моя принцесо, — відповів Ернан. — Та передовсім треба погасити всюди світло і розчинити віконниці. Потім ми сховаємося в спальні ґрафівни і, поки чекатимемо на зловмисника, я викладу вам свої міркування з цього приводу... Гм... У мене, до речі, з’явилася одна вельми дотепна ідея, і якщо ви, пані, погодитеся, а ти, Філіпе, не заперечуватимеш, ми можемо влаштувати чудову виставу...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 55