Розділ LXIV

Звістки добрі, звістки погані...

Десь за чверть години по тому, зодягнена у простеньку вечірню сукню, Марґарита увійшла до Червоної вітальні своїх зимових покоїв, передовсім обняла Бланку і розцілувала її в обидві щоки.

— Я така рада за тебе, кузино. І вас вітаю, принце. Діти, це велике щастя.

Філіп чемно поцілував простягнену йому руку. Після того, що сталося між ними два місяці тому, їхні стосунки були дещо сухуваті й офіційні навіть в неофіційній обстановці.

— Ви так вважаєте, принцесо?

— Певна річ, кузене! — В її доброзичливій усмішці промайнув затамований смуток. — Діти завжди в радість. І особливо, коли вони від вас.

— Дякую за комплемент, пані, — уклонився Філіп.

А Бланка кинула на Марґариту сердитий погляд. Та знову усміхнулася, і знову в її усмішці промайнув смуток.

— Не гнівайся, серденько, за ці мої невинні слова, — сказала вона, сідаючи в крісло. — Будь поблажлива до знехтуваної суперниці... І не треба морщитися, прошу тебе. Тут всі свої — навіщо ж лицемірити?

Такі от репліки, що їх час від часу дозволяла собі Марґарита, дуже тішили Філіпове марнославство, але воднораз бентежили Бланку, викликаючи в неї шалені приступи ревнощів укупі зі страхом колись втратити Філіпа, як втратила його Марґарита. І щоб не посваритися з подругою, Бланка щоразу поспіхом міняла тему розмови.

— Здається, ми прийшли недоречно, — зауважила вона, пригледівшись до Марґаритиного вбрання та її недбалої зачіски. — Ти, мабуть, відпочивала?

— І так, і ні. Я щойно вийшла зі спальні, проте там не відпочивала, а розважалася. Наставляла Тібальдові роги.

Бланка зніяковіла й потупила очі. А Філіп стиха пирхнув.

— То, може, нам краще піти, щоб не заважати вам? — запитав він. — Тільки відверто, принцесо. Адже тут всі свої, як ви полюбляєте говорити. Відкиньте зайву делікатність, і якщо ми завадили вам, так прямо й скажіть. І тоді ми підемо.

— Ні, друзі, лишайтеся, — похитала головою Марґарита. — З цим ділом я вже впоралася, навіть захопилася надміру.

— І хто ж ваш щасливий обранець?

Бланка докірливо поглянула на Філіп, подумки ганячи його за таке нетактовне питання. Марґарита ж усміхнулася їм обом своєю променистою усмішкою, а в очах її затанцювали бісики.

— Ах, друзі, це справжнє чудо! Він такий милий, такий наївний, таке чарівне дитя...

— Прямо як Сімон, — вихопилось у Філіпа.

— Це він і є.

Філіп здивовано втупився в Марґариту:

— Сімон?! Та що ви кажете!

— А що тут такого дивного, скажіть на милість? І взагалі, я не можу збагнути, принце, чому ваша двоюрідна сестра нехтує його.

— Він вже встиг поплакатися вам?

— Можна сказати, що так.

— Це в його репертуарі. Сімона хлібом не годуй, тільки дай йому поскаржитися на Амеліну... І все ж повірте, Марґарито, він перебільшує. По-своєму Амеліна дуже любить його.

— По-своєму? — з лукавою усмішкою перепитала принцеса. — Як це, по-своєму?

— Це довга історія, принцесо. А якщо кількома словами, то він зворушує її, вона жаліє його і любить, як свою дитину.

— Жаліє, кажете? — задумливо промовила Марґарита. — Гм... Як на мене, то жаль з боку жінки лише принижує чоловіка. Справжнього чоловіка... До речі, щодо пані де Біґор. Філіпе, ви не відмовите мені в одній невеличкій послузі?

— З задоволенням, Марґарито.

— Тоді напишіть Амелії, що її чоловік підвернув ногу.

— Але навіщо?

— Я хочу, щоб Сімон залишився в Памплоні.

— Кузино! — осудливо мовила Бланка.

— І справді, — підтримав її Філіп. — Не треба травмувати Сімона. Прошу вас, Марґарито.

— А звідки ви взяли, що я збираюсь його травмувати? Навпаки, я хочу зробити з нього дорослого чоловіка. Справжнього чоловіка, якому ні до чого жінчина жалість.

Філіп з сумнівом похитав головою:

— Навряд чи з цього щось вийде. За кілька днів він вам набридне, ви знайдете собі іншого, а його кинете, запаморочивши йому голову.

— Ви так гадаєте?

— Я цього певний. Адже ні для кого не секрет, що наш Сімон дурненький.

— Ну, то й що? Чому ви думаєте, що мені конче потрібні розумники? Аж ніяк! З мене їх досить, я хочу відпочити від них — вони завдають стільки прикростей. Один розумник був так розумний, що зрештою схибнувся і дозволив кузенові Біскайському погубити себе. Інший розумник підступно ошукав мене. — (Тут Філіп почервонів і стиснув губи.) — А третій з цієї блискучої компанії розумників поспішив забратися під спідниці моїй фрейліні — авансом, так би мовити, щоб я, бува, не випередила його. Тьху на вас всіх!

— Гаразд, Марґарито, — примирливо сказав Філіп, бачачи, як вона завелася. — Ваші симпатії, це ваша особиста справа. Можете не сумніватися, я виконаю ваше прохання, напишу, що Сімон підвернув ногу, тільки навряд чи Амеліна в це повірить. Я підозрюю, що хтось з мого почту інформує її про кожен його крок.

— Це неістотно, кузене. Йдеться лише про формальний привід. А що пані де Біґор усе знатиме, це навіть на краще. Повірте, недбалість з боку мужчини дуже дошкуляє жінці. А коли вона й сама не свята, то її починають гризти докори сумління, що вона так відверто і безсоромно зраджувала свого чоловіка...

— А може, досить, принцесо? — без усіляких церемоній урвав її Філіп. — Поговорімо ліпше про щось інше, прийнятніше для Бланки. Ця наша розмова вганяє її в краску.

Марґарита поглянула на збентежену Бланку і глузливо осміхнулася:

— І чого вона в нас така сором’язлива? Коли ви, нарешті, перевиховаєте її? Га, Філіпе?

— Не все відразу, Марґарито, потрібен ще час. Не так просто вибити з цієї гарненької й розумненької голівки ті безглузді забобони, що міцно засіли там завдяки старанням її цнотливих наставниць-кармеліток. Але певний проґрес вже є. Так, скажімо, сьогодні Бланка пояснила мені, чому вона не може бути вагітною від Монтіні, — і жодного разу не почервоніла. Правда, любонько?

Любонька ствердно кивнула і, всупереч Філіповим запевненням, густо зашарілася.

— Це вже непогано, — сказала Марґарита. — А в ліжку спостерігаються якісь зміни? Чи вона й досі...

— Припини, кузино! — різко промовила Бланка; погляд її спохмурнів. — Яка ж ти безсоромна! Тебе не повинно обходити, що ми робимо в ліжку, затям. І вже тим більше ти не повинна питати про це Філіпа, зрозуміло? Тут ні до чого моє нібито святенництво, просто є речі, про які слід мовчати навіть у колі близьких друзів...

— З делікатності, певна річ.

— Так, з делікатності. Не годиться обговорювати на людях те... те найпотаємніше, що є надбанням лише двох людей. Мені завжди здавалося, що ти дуже стурбована цим, але по-моєму це вже занадто — встромляти свого довгого носа в чуже ліжко. Врахуй: ще одне слово, і я піду.

— Я згоден з Бланкою, — підтримав її Філіп. — Як це не сумно, кузино, але в такому разі я також буду змушений піти.

— Ну що ж, — зітхнула Марґарита. — Раз ви не хочете говорити про кохання, поговорімо про смерть.

— Про чию?

— Про смерть французького короля та його старшого сина, про чию ж іще.

Бланка здивовано підвела брови:

— Що ти таке кажеш?!

— А хіба ви нічого не чули?

— Ні, принцесо, анічогісінько, — відповів украй вражений Філіп. — А що сталося? Нещасний випадок?

Марґарита стиха мугикнула:

— Це радше щасливий випадок. Філіп-Авґуст Третій з його авантюрними хрестовими походами був справжнім лихом для Франції — але Філіп де Пуатьє став би її погибеллю. На мою думку, Господь врешті зглянувся на нещасну країну.

— І все ж, що трапилося?

— Подробиць я не знаю. Про них розпитаєте в Тібальда. Вчора до нього прибув спеціальний кур’єр від ґрафа д’Артуа... Ну, ось! — констатувала вона, спрямувавши свій погляд у протилежний кінець кімнати; тон її вмить став неприязним. — Дурня тільки згадай.

Філіп озирнувся й побачив ґрафа Шампанського, який щойно ввійшов до вітальні. Поза будь-яким сумнівом, він розчув останні слова Марґарити.

— Вельми потішений, пані, що ви такої високої думки про мою скромну особу, — незворушно промовив він, підійшовши ближче. Відтак по-дружньому вклонився Філіпові та Бланці: — Вітаю вас, принце, принцесо. Вибачайте, що мої перші слова були звернені не до вас. — Тібальд сів у вільне крісло і знову заговорив: — А ще я радий, що ви не довго залишалися в боргу. — Він демонстративно обмацав свою голову. — Ріжки вже прорізалися. Правда, поки вони ще маленькі, та незабаром та-ак розростуться!.. Ви не підкажете, моя люба, в кого з ваших придворних дам найрогатіший чоловік? Я неодмінно битимуся з ним на першому ж турнірі — далебі, це буде схоже на бій оленів-самців у шлюбну пору!

Філіп і Бланка весело пирхнули. А Марґарита всміхнулася:

— Браво, любий муже, бравісімо! Я не сумнівалася, що ви поставитесь до цього філософськи і з властивим вам почуттям гумору. А що до вашого вірогідного супротивника на турнірі, то безперечним лідером по темпу зростання рогів є Ґабріель де Шеверні — якщо, звісно, зраду дружини з жінками можна розцінювати як подружню зраду... — Усмішка сповзла з її лиця, і воно спохмурніло. — Ах, Матільда, Матільда! Маленька, дурненька Матільда!..

— Це твоя провина, Марґарито, — жорстко сказала Бланка. — Цілком твоя. Я попереджала тебе, що ти губиш Матільду, наполягаючи на її шлюбі з паном де Шеверні. Але ти не слухала мене, ще й Етьєна під’юджувала: мовляв, завдяки цьому він підніметься по ієрархічній драбині відразу на кілька ступенів вище, стане родичем ґрафа Капсірського і вже не вважатиметься вискочкою. Радій тепер, ти досягла свого! Можеш додати до своєї колекції ще дві покалічені твоїми стараннями долі.

Марґарита важко зітхнула.

— Не сип мені сіль на рану, Бланко, — з гіркотою промовила вона. — Я сама розумію, що вчинила дурницю. Я проклинаю себе за це. Та хіба ж я могла передбачити...

— Ти мусила це передбачити! Навіть я — а я не так добре, як ти, знаю Матільду, — і то я боялася, що цим все закінчиться.

— Мабуть, тому, — в’їдливо спиталася Марґарита, — що останні кілька ночей перед її весіллям ви з нею провели в одному ліжку?

Філіп і Тібальд хотіли були втрутитися в їхню розмову, щоб уникнути подальших ускладнень, але, поглянувши на Бланку, передумали. Вираз її обличчя був спокійним і навіть лагідним, без найменшої тіні збентеження чи розгубленості.

— Може, й тому, — відповіла вона задумливо. — До твого відома, вже тоді Матільда чіплялася до мене. Тож почалося це ще раніше, в твоєму ліжку. — Бланка рішуче підвелася з крісла. — Перепрошую, доне Тібальде, за цю відверту жіночу розмову у вашій присутності, але її спровокувала не я, а ваша дружина, у якої, як ви, напевно, знаєте, вельми спотворене уявлення про пристойність і майже повністю відсутнє почуття такту. — З цими словами вона взяла Філіп за руку. — Ходімо, Філіпе. Гадаю, в кузини та дона Тібальда є що обговорити віч-на-віч.

— Ні в якому разі! — жваво запротестувати Марґарита і майже силоміць усадовила Бланку назад у крісло. — Не йдіть. Зараз я не схильна з’ясовувати з Тібальдом стосунки. Може, завтра, коли він повернеться від своєї чергової шльондри, у мене й виникне таке бажання, але не сьогодні. Зараз я не хочу псувати собі апетит, бо в мене намічається розкішна вечеря.

— На жаль, мушу вас засмутити, моя кохана дружино, — похитав головою Тібальд. — Чи навпаки, обрадувати. Це вже як подивитися.

— Що ви маєте на увазі?

— Ніякої розмови між нами завтра не відбудеться. На світанку я вирушаю в Париж. Кузен д’Артуа просив мене приїхати якомога швидше. За його словами, справа нагальна.

— Що ж, тим краще, — сказала Марґарита. — До речі, любий муже. Бланку й Філіпа цікавлять обставини смерті короля Франції та його сина. Чи не могли б ви приділити нам кілька хвилин свого дорогоцінного часу, щоб розповісти про цю сумну подію?

— Охоче, — сказав Тібальд, приязно дивлячись на Філіпа. Від природи добросердий і незлопам’ятний, він вже геть забув, що зовсім недавно вони вважалися суперниками. — Власне кажучи, смерть Філіпа-Авґуста Третього мене анітрохи не здивувала. Він так і не оклигав після поранення в Палестині, а звістка про втечу Ізабелли Араґонської з кузеном Еріком остаточно доконала його. Словом, не стерпів гордий володар ганьби свого сина і віддав Богові душу — по дорозі в Париж я викрою час і напишу з цього приводу коротеньку епітафію. Що ж до самого Філіпа де Пуатьє, то той помер з дурного розуму. Він так гірко шкодував, що не порішив дружину раніше, ніж вона встигла втекти від нього, і з таким нетерпінням чекав батькової смерті, аби потім передушити всіх її покоївок та придворних дам, що пиячив без просипу, аж поки не впився до білої гарячки, від якої згорів за лічені години. Дідько забрав його майже в той самий час, коли душа його батька піднеслася на небеса, можливо, трішки пізніше. Отож присутні при смерті короля дворяни, проголошуючи: „Король помер! Хай живе король!” — були не зовсім упевнені, про якого ж, власне, короля, який „хай живе”, йдеться.

Марґарита й Філіп вибухнули гучним реготом; невдовзі до них приєднався й Тібальд. А Бланка нишком усміхалася. Вона усвідомлювала, що гріх сміятися з чужого горя, однак не могла стримати усмішки. Тібальд розповів цю сумну історію з такою відвертою іронією в голосі, ніби переказував сюжет якоїсь кумедної траґікомедії.

Вволю насміявшись, Марґарита встала з крісла і цмокнула чоловіка в щоку.

— Ти чудо, Тібальде. Не думаю, що якась там фрейліна чи навіть десяток фрейлін стануть на заваді нашим добрим стосункам.

— Цілком згоден з вами, моя люба, — з серйозною міною промовив ґраф. — Ще напередодні вінчання ми домовилися, що наша клятва вічної вірності матиме чисто символічне значення, і йшлося лише про те, хто перший перейде від слів до діла. Але зараз це вже неістотно — хоч би з огляду на те, що завтра я вирушаю до Парижа, і моя поїздка, запевняю вас, в жодній мірі не нагадуватиме благочестивого паломництва до святинь. Так й ви, на моє переконання, не маєте наміру на час моєї відсутності усамітнитися в монастирі.

— В цьому ви можете не сумніватися, — сказала Марґарита, повертаючись на своє місце.

— І хто ж тепер править Францією? — озвалася практична Бланка. — Хто реґент при малолітньому Філіпові-Авґусті Четвертому?

— Оце й мають вирішити Рада перів та Паризький парламент, — відповів Тібальд. — Поки що кермо влади взяла до своїх рук королева-вдова Хуана Портуґальська, але менший брат покійного короля, ґраф д’Артуа, оспорює в неї за це право. Власне, тому я й їду в Париж — щоб підтримати кузена.

— То ви його прибічник? — спитав Філіп.

Тібальд поморщився:

— Нічий я не прибічник. Найменше в цьому житті мене цікавить політика. Вам, напевно, відомо, що я передав управління Шампанню Марґариті і, подібно до Пілата, вмив руки. Зараз її люди дають лад моїм володінням, та це вже мене не стосується, я ніскільки не сумніваюся, що Марґарита чудово справлятиметься з обов’язками хазяйки Шампані. А щодо Франції взагалі, то я просто хочу, щоб у неї був мудрий і розсудливий правитель, здатний поставити її на ноги і подбати про те, щоб юний король отримав гідне государя виховання.

— Ясненько, — задумливо промовив Філіп. — Передайте ґрафові д’Артуа мої найщиріші побажання. Я цілком на його боці, і він може розраховуватися на мою підтримку, рівно як і на підтримку мого батька.

— Неодмінно передам, — запевнив його Тібальд і встав з крісла. — Перепрошую, друзі, та я мушу покинути вас. Мені ще треба закінчити підготовку до від’їзду і раніше лягти спати.

Щойно Тібальд вийшов з вітальні, як Філіп підвівся зі свого місця.

— Мабуть, я ненадовго відлучуся. Ви не заперечуєте, Марґарито?

— Воля ваша, кузене. Тільки швидше повертайтеся, а то ми з Бланкою занудьгуємо.

— Постараюся, кузино.

Філіп ласкаво всміхнувся до Бланки, ніжно поцілував її руку, потім крадькома підморгнув їй і попрямував до виходу.

Марґарита провела його довгим поглядом, а коли він зник за дверима, спитала у Бланки:

— Ти думаєш про те ж, що і я?

— А ти про що думаєш?

— Що твій Філіп вирішив підставити мого бідолашного чоловіка. Тібальд такий наївний і недосвідчений у політиці, що прийняв його слова за чисту монету, і тепер розбовкає всім, що буцімто ґраф д’Артуа тішиться підтримкою та повагою ґасконських правителів, чим зробить йому ведмежу послугу.

— І це ще не все. Я впевнена, що Філіп пішов не просто так. Зі свого боку він докладе всіх зусиль, щоб реґентом Франції залишилася Хуана Портуґальська, у сподіванні, що вона продовжить справу, почату її покійним чоловіком, і зрештою доведе країну до повного зубожіння. Ти попередиш Тібальда?

— А з якої речі? — здивувалася Марґарита. — Яке мені діло до Франції?

— Але ж віднедавна ти ґрафиня Шампані.

— Ну, то й що? Я ж не вірнопіддана французької корони. Та й взагалі, мені вигідніше бути лояльною до Філіпа і надавати йому всіляку підтримку. Згадай моє слово: ставши ґалльським королем, він рано чи пізно з’їсть Францію з потрохами, і Шампань буде першою з французьких провінцій, яка виявить бажання добровільно ввійти до складу об’єднаної Ґаллії. Тібальд не заперечуватиме, він до цього готовий.

— Однак, — зауважила Бланка, — спочатку Філіп з’їсть твою Наварру. Або ж розділить її з моїм братом.

Марґарита сумно всміхнулася:

— Я це чудово розумію, золотце. Я реалістка і краще вже поступлюся часткою своєї влади, щоб зберегти решту. Колись Рікард назвав мене політичною збоченницею, і він мав цілковиту слушність. Але тепер я не така, тепер я тверезо дивлюся на життя... Шкода тільки, що ця зміна в мені сталася надто пізно. — Вона важко зітхнула, погляд її потьмянів. — Бідний, бідний Рікард! Я ж справді кохала його. Я більше нікого так не кохатиму, як його...

Вони вдалися в спогади, і вже вкотре Марґарита виплакала Бланці весь свій біль, весь смуток, всю тугу за втраченим щастя, за тими радісними й безхмарними днями, яких ніколи не повернеш...

А в той же самий час Філіп сидів за письмовим столом у себе в кабінеті, з головою занурений у роботу. Він знав, що після захоплення Байонни одна лише згадка його імені викликає в Паризькому парламенті справжню бурю негативних емоцій, і вирішив скористатися з цього, щоб скомпрометувати ґрафа д’Артуа. Він строчив листа за листом всім своїм найближчим родичам у Франції — і прибічникам ґрафа д’Артуа, і його лютим супротивникам, — переконуючи їх всіх, що не можна допустити, щоб Хуана Портуґальська залишалася реґентом Франції, що найкраща кандидатура на посаду реґента — ґраф д’Артуа. Він від усієї душі сподівався, що ці листи призведуть до прямо протилежного ефекту, особливо, якщо факт підтримки ним ґрафа д’Артуа набуде розголосу. Філіп розраховував, що у противників ґрафа вистачить розуму інспірувати витік інформації або ж просто пред’явити парламентові та Раді перів його листа.

Він якраз складав витіювате послання своєму троюрідному братові, герцоґові Неверському, коли до нього прийшов Ґастон і повідомив про своє рішення їхати разом з Ернаном у Толедо. Філіп відклав перо і здивовано поглянув на кузена:

— Якого дідька? Що ви забули в Толедо?

— Цього я сказати не можу. Вибач, але...

— Ти обіцяв Ернанові мовчати?

— Так.

— Ну що ж... Шкода, звісно, що й ти покидаєш нас. — Філіп знову взявся за перо. — Даруй, друже, та в мене ще багато справ, а часу обмаль — я обіцяв Бланці незабаром звільнитися. Розумієш, вона не зможе заснути без мене. Смішно, але і я, коли довго не бачу її, відчуваючи себе кинутою дитиною. Просто не розумію, як це я раніше... — Нараз він осікся і труснув головою. — Схоже, я починаю повторюватися. Ти щось іще хотів мені сказати?

Ґастон видимо збентежився, його обличчя неприродно зблідло, проте за мить він опанував себе і видобув з кишені скріплений герцоґськими печатками пакет.

— Мало не забув, — хрипко промовив він. — Сьогодні до мене прибув гонець з Тараскона. Ось тобі лист від батька.

— Ага! — заклопотано промовив Філіп, взяв пакет, повертів його в руках і відклав убік. — Згодом прочитаю... Ти, часом, не знаєш, Ернанові передали моє прохання?

— Так. Він скоро прийде.

— Поквап його, справа нагальна. — Філіп вмокнув перо в чорнильницю і схилився над недописаним листом. — До зустрічі, друже. Щасти тобі.

— До зустрічі, кузене. — Ґастон зітхнув, кинув швидкий погляд на відкладений Філіпом пакет і вийшов з кімнати.

Лише наступного дня за обідом Філіп згадав про батьків лист. Він попросив Ґабріеля принести його, розпечатав і почав читати.

І перші ж рядки листа змусили Філіпа скрикнути від несподіванки.

— Що сталося? — занепокоєно спитала Бланка.

Філіп мовчки передав їй листа.

— О, Боже! — промовила вона, прочитавши його. — А Ґастон поїхав у Толедо.

— Оце саме, — кивнув Філіп. — А він узяв та й подався в Толедо. Проїздом, до речі, через Калагорру.

— Може, він ще не знає? — припустила Бланка.

— Дурниці! Гонець прибув до нього, а мені привіз листа між іншим — з почерку видно, що батько писав поквапцем. — Філіп скрушно зітхнув. — Я завжди знав, що Ґастон рідкісний цинік. Та хіба міг я подумати, що він аж такий цинік!

Попередній    Зміст    Наступний

Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ. Розділ 64