Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ.

 

Розділ LXVII

Гелена Іверо

Тим часом як Ернан розмовляв з ґрафом Іверо, в Ґастона також була аудієнція, правда, значно приємніша.

Молоденька покоївка, що свого часу служила в Ізабелли Араґонської, провела його до невеличкої затишної кімнати, обставленої під дамський будуар. Пошепки звелівши йому зачекати тут, вона одразу ж пішла; її обережні кроки супроводжувалися лише ледь чутним шелестінням спідниць.

„Конспіраторка”, — осміхнувся Ґастон, згадавши, як вони нишком прокрадалися темними переходами, і покоївка раз по раз здригалася і блідла зі страху, зачувши здаля найменший шурхіт. Мабуть, це все через ґрафиню, вирішив він. Найпевніше, це вона, а не ґраф, тримає домашніх в залізному кулаку і примушує їх ходити в жалобі.

Незабаром до кімнати ввійшла ґрафівна Гелена. Вона мовчки поцілувала Ґастона в щоку, усадовила його в крісло, а сама влаштувалася на низенькій канапі навпроти нього. На ній була домашня сукня рожевого кольору, надягнена прямо поверх нічної сорочки без будь-яких нижніх спідниць; вона щільно облягала її гнучкий стан, підкреслюючи звабливі лінії її ладно скроєної фіґури. Бувши запеклим циніком, Ґастон нітрохи не сумнівався, що, одягаючи цю сукню, вона розраховувала на цілком певний ефект.

— А раніше мені здавалося, що ти не полюбляєш яскравих тонів, — промовив він, першим порушуючи мовчанку.

— А-а! — сказала Гелена, поглянувши на свою сукню. — Це я на знак протесту. Оці жалобні вбрання вже в печінках сидять, аж вовком вити хочеться від туги. Мені й без того гірко: як подумаю, що Рікарда більше немає, жити не хочеться, а тут ще жалоба — чорний одяг, похмурі обличчя, приглушені голоси, скорботні погляди... Жах!... По-моєму, це блюзнірство — виставляти своє горе напоказ, але мою маму не переконаєш. Вона як забере собі щось у голову, то стоятиме на своєму до кінця. Три місяці — і точка, ні днем менше. Не розумію, з чого мама взяла, що жалобу належить носити рівно три місяці? І все ж вона молодця. Бачив, як тримається!.. А от тато зовсім здав. Рікард був його улюбленцем, і після того, як він помер, батька ніби підмінили. Бідний татко... — Гелена зітхнула. — Тому, власне, я й намагаюся не конфронтувати з мамою і ношу цю кляту жалобу. А знаєш, я вже давно помітила, що найгіркіші сльози за небіжчиком проливають саме ті, хто за життя його не дуже шанував. Ось, наприклад, Марґарита. Та й мама була гарна... Втім, гаразд. Знову я розпустила свого язика. Тобі не здається, що я страшенна базіка?

— Зовсім ні, — жваво заперечив Ґастон, як завжди в таких випадках. — Мені дуже приємно слухати тебе, про що б ти не говорила.

Гелена мило всміхнулася — хоч і не так життєрадісно, як у минулі часи.

— Дякую, ти гарний друг. Але зараз твоя черга розповідати. Що нового на білому світі?

— Ну, по-перше, гигнув король Франції.

— Що-що він зробив?

— Просто кажучи, помер. І синочка з собою прихопив.

— Як це прихопив?

— Обоє дуба врізали. Майже одночасно.

— Загинули?

— Та ні, випадковий збіг обставин. Король помер від хвороби і ганьби. Філіп де Пуатьє на радощах, що батько вмирає, упився німецьким шнапсом — а це таке паскудне зілля, скажу тобі, — тут-то його грець і побив.

— Фе! — труснула голівкою ґрафівна. — Яка неприємна історія. Та й взагалі, смерть, смерть і смерть — тільки й чую це слово. Далебі, можна подумати, що людям нічого більше робити, крім того як умирати

Відчайдушним зусиллям волі Ґастон стримав скрушне зітхання, що ладне було вирватися з його грудей.

— Люди не лише вмирають, — заперечив він. — А й народжуються.

— Марґарита вагітна?!

— Ні, не Марґарита.

— А хто?

— Бланка.

Гелена сплеснула руками і навіть підвелася від несподіванки.

— Та ну! Що ти кажеш?! Ти певен?

Ґастон коротко розповів їй про події вчорашнього дня. Гелена жадібно слухала його, її очі радісно сяяли.

— Мабуть, Бланка зараз на сьомому небі від щастя. У кожному своєму листі вона писала мені, що дуже хоче народити від Філіпа дитину. Як шкода, що я тут, а не в Памплоні! Як би я хотіла розділити з Бланкою її радість.

— Ти дуже скучила за нею?

— Страшенно! Відколи ми розлучилися, я почуваю себе так самотньо, так незатишно. Бланка — найкраща з моїх подруг. Вона виняткова дівчина, я просто обожнюю її... і трохи жалію.

— Жалієш? — здивувався Ґастон. — Чому?

— Бо їй дуже не щастить в особистому житті. Спершу її ладили за дружину імператорові, але віддали за ґрафа Біскайського. Потім цей убогий пройдисвіт, Етьєн де Монтіні, скористався з її негараздів й запаморочив їй голову. А тепер от кузен Красунчик... Ні-ні, проти нього я нічого не маю. Він гарний хлопець, навіть занадто гарний для Бланки. Їй би когось простішого.

— Я не розумію тебе, Гелено.

— А що тут незрозумілого? Красунчик — давнішня Бланчина любов; а судячи з її останніх листів вона геть втратила через нього розум. Вона так його обожнює...

— Він теж обожнює її, — зауважив Ґастон.

— Та чи надовго? Красунчик непостійний, це всім відомо. Колись він все одно охолоне до Бланки, як би пристрасно він не кохав її зараз, і тоді її спіткає ще одне розчарування в житті. Жорстоке розчарування.

— А ось Шатоф’єр боїться іншого. Він боїться, що Філіп розірве свої заручини з Анною Юлією й одружиться з Бланкою.

Гелена здивовано підвела брови:

— Він це серйозно?!

— Абсолютно серйозно. Ти просто не бачила, що коїться з Філіпом. Він як здурів. Таким закоханим я його ніколи не бачив... А втім, ні, брешу, бачив. Сім років тому. Тоді він закохався в Ернанову кузину по матері — ти ж знаєш цю історію, — і одружився. Тож усе може трапитися. Якщо він колись на догоду своїм пристрастям пішов на мезальянс, поставивши під загрозу своє майбуття, то цілком здатен наплювати на всі політичні розрахунки, одружитися з Бланкою і силою відібрати в Робера Третього королівську корону, як це трохи не зробив його батько, коли покійний Робер Другий не погодився віддати за нього свою дочку. Не слід забувати, що Філіп — справжній син свого батька.

— І все-таки я боюся за Бланку.

Ґастон пильно подивився їй в очі і всміхнувся:

— А може, ти просто ревнуєш її?

Гелена почервоніла і збентежено опустила очі.

— Ви що, позмовлялися всі з Марґаритою?! Що за дурню ви верзете!.. До речі, мало не забула. Як поживає моя люба кузина? Що в них з Тібальдом?

— Нудьгувати їм не доводиться, життя кипить і вирує. А недавно вони обмінялися рогами.

— Ну, нарешті! І кому належить пальма першості?

— Ґрафові. Але Марґарита в боргу не лишилася. Учора вона заманила до свого ліжка Сімона.

— Твого зятя? Але ж він, перепрошую, дурненький.

— Вірніше сказати, інфантильний, — уточнив Ґастон. — Він ще дитина, причому дитина дуже мила. Мабуть, Марґарита оцінила це.

Після недовгих роздумів Гелена згідно кивнула:

— Таки твоя правда. Здебільшого Марґариту приваблюють або недосвідчені молодики, на зразок того ж Сімона де Біґора чи мого бідолашного брата, або затяті розпусники, як от ґраф Тібальд чи кузен Красунчик... Інша річ, я, — додала вона, і д’Альбре миттю відчув у її голосі кокетливі нотки. — От мені більше до вподоби зрілі чоловіки. Скажімо, такі, як ти.

Ґастон осміхнувся:

— І скількох же зрілих чоловіків ти знала?

— Поки жодного. Але невдовзі збираюся надолужити прогаяне. І почати думаю з тебе.

— Он як! — трохи збентежено промовив він, заскочений зненацька цією пропозицією. — Ти...

— Так, — відповіла Гелена, очі її млосно заблищали. — Так! Я сама набиваюся.

— Отакої! За ці півтора місяця ти, виявляється, дуже змінилася. Раніше вдавала з себе таку цнотливу, таку доброчесну, таку неприступну, лише зрідка дозволяла мені поцілувати тебе в губи, та й то з чистісіньких пустощів. А тепер от навпростець запрошуєш мене в своє ліжко. З чого б така раптова зміна?

Гелена зітхнула:

— Бо таке життя, Ґастоне. Це життя мене змінило, проти моєї волі змінило. Я завжди любила Рікарда, любила значно сильніше, ніж годиться сестрі любити брата. Скільки себе пам’ятаю, я шкодувала, що він мій рідний брат... Та ось Рікард помер. Я гірко оплакувала його, я виплакала по ньому всі сльози, що в мене були... — Тут вона схлипнула, ладна, всупереч своїм же словам, знову розридатися.

— Заспокойся, Гелено, — лагідно сказав Ґастон. — Не думай про минуле. Що було, того не повернеш.

Зо хвилю вона сумно дивилася на нього, потім відвела погляд і продовжила:

— Після смерті брата я стала батьковою спадкоємицею. Втративши людину, яку любила, я здобула незалежність, якої прагнула. Я отримала право розпоряджатися собою, як мені заманеться. Я не дурепа і не ханжа; незайманість ніколи не була для мене якоюсь самодостатньою цінністю. Але я порядна дівчина, і до пори до часу я дотримувалася всіх загальноприйнятих правил пристойності, знаючи, як ставляться до незаміжніх дівчат, що тягаються чоловіками. Навіть якщо вони знатного походження, їх все одно називають шльондрами!.. Думаєш, мені це легко давалося — бути святенницею при Марґаритинім дворі? Аж ніяк! Проте я стримувала себе — поки це було необхідно. Тепер у цьому немає потреби, бо завдяки Рікардовій смерті... Бачить Бог, як би я хотіла, щоб не було цього „завдяки”!.. Але ти правду кажеш: минулого не повернеш. Що було, те спливло, і тепер я належу до того привілейованого кола жінок, що й Бланка, Марґарита та Жоанна. Як і вони, я незалежна. Як і вони, я вже недосяжна для пліткарів, вірніше, всілякі плітки означатимуть для мене не більше, ніж комарині укуси, — почухається трохи й мине. Тепер мені начхати на думку вищого світу, бо я, як майбутня ґрафиня Іверо, — не дружина якогось ґрафа, а сама по собі ґрафиня, — я і є той самий вищий світ найвищої проби. Тепер інші мені не указ, і всі, хто б то не був, будуть змушені приймати мене такою, яка я є, а не такою, якою б вони хотіли мене бачити... Ось вона, справжня причина зміни в мені. Можливо, я цинічна, але я не лицемірка. Раніше я прикидалася й лицемірила з необхідності, мені ніколи не було до душі моє власне лицемірство, і нарешті я позбулася необхідності постійно прикидатися й корчити з себе святенницю. З моїх плечей ніби гора звалилася — і це єдине, що хоч трохи утішає мене на думку про смерть Рікарда... Тому я кажу тобі прямо: будь моїм коханцем, — її обличчя розплилося в солодкій знемозі, — моїм коханим... Для мене не має значення, що ти одружений... тепер вже не має. Ти подобаєшся мені, і квит... Ну! — Заплющивши очі, вона простягла до нього руки.

Ґастон навіть не зрушив з місця у відповідь на її заклик. Він мовчки сидів у кріслі, втупившись поглядом у підлогу.

Гелена розплющила очі і миттю схопилася на ноги.

— Як це розуміти?! — вигукнула вона обурено і водночас розгублено. — Ти, хтива тварино, відмовляєшся? Я більше не збуджую тебе?

— Гелено, — тихо промовив д’Альбре. — Я не повідомив тобі ще однієї новини.

— Якої?

Він підвів на неї похмурий погляд:

— Я вже не одружений. Вже тиждень я вдівець.

Гелена тихо скрикнула і впала назад на канапу.

— Боже милостивий!.. Як це сталося?

— Передчасні пологи, — коротко відповів Ґастон.

Після цього в кімнаті надовго запала мовчанка. Широко розплющивши очі, Гелена дивилася на Ґастона і думала майже про те саме, що й він.

— Останнім часом, — нарешті заговорив д’Альбре з болем і тугою в голосі, — я тільки й думав про те, як би розлучитися з Клотільдою, щоб мати змогу одружитися з тобою. Я так прагнув позбутися своєї дружини, що Сатана, видно, почув мої молитви і трохи підсобив мені... Після смерті твого брата змінилася не лише ти, а і я. Я зрозумів те, що було ясно, як Божий день, для всіх, крім мене. А саме — що я негідник, яких мало.

З цими словами він встав з крісла і попрямував до дверей. Гелена прожогом кинулася за ним, перегородила йому шлях і схопила його за обидві руки. Її обличчя промінилося гнівом і обуренням.

— Ти... ти...

Тут вона схлипнула і поклала голову на його плече.

— Так, ти негідник, яких мало. Я не вірю жодному слову з того, що наплели мені Бланка з Марґаритою. Я знаю, що ти був одним з тих, хто згубив мого брата. І я ненавиджу тебе за це. Чуєш, ненавиджу! Та разом з тим я люблю тебе, тварюко! Ти забрав у мене Рікарда — тож тепер, будь люб’язний, заміни мені його... Якщо ти сподіваєшся втекти від мене, забудь і думати про це. Я не відпущу тебе... Я розшукаю тебе навіть на краю світу, зрозумів? Тепер ти ніде від мене не подінешся. Решту життя до самої смерті ти спокутуватимеш свою провину переді мною. Проклятий!..

Тієї ночі вона стала його жінкою.

 

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег i Валентин Авраменки. ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ.


Спасибо партнёрам: