Розділ IXБланка КастільськаМіж подіями, описаними у двох попередніх розділах, лежить відрізок часу довжиною майже в сім літ. Про Філіпове кохання до Луїзи можна скласти мелодраматичну історію з траґічним фіналом, а про його любовні пригоди в Толедо — грубу збірку новел у жанрі крутої еротики, проте це завело б нас далеко вбік від торованого нами шляху. Тому ми, не мудруючи зайве, вчинили так, як вчинили, — одним махом перестрибнули через сім років і... зупинилися в розгубленості. Життя — це пісня, а з пісні слів не викинеш; так і прожиті Філіпом роки на чужині не можна просто викреслити з його біоґрафії. А тим більше, що при кастільському дворі його життя тісно перепліталося з життям іншого героя нашої повісті, вірніше, героїні, про яку зараз і піде мова... У розмові герцоґа з Ернаном де Шатоф’єром вже згадувалося про принцесу Бланку, старшу дочку кастільського короля, та про її начебто любовний зв’язок з Філіпом. Ми збираємося прибрати завісу таємничості над їхніми стосунками, і тоді нашому поглядові відкриється дещо цікаве, зовсім несподіване і навіть курйозне. Коротко, це розповідь про те, як людським поголосом було знеславлене добре Бланчине ім’я і як з нареченої імператора Римського вона перетворилася на дружину ґрафа Біскайського. Ставлення Філіпа до Бланки від самого моменту їх знайомства було особливим, відмінним від його ставлення до всіх інших жінок — і не тільки тому, що їхня дружба мала винятково цнотливий характер, але ще й тому, що сама Бланка була незвичайна дівчина. Коли навесні 1447 року Філіп приїхав у Толедо, Бланці заледве виповнилося одинадцять років, і вона щойно стала дівчиною в повному розумінні цього слова, але вже тоді була надзвичайно приваблива і жадана. Невисока, тендітна шатенка з великими темно-карими очима, Бланка зачаровувала Філіпа не так своєю зовнішністю (що була в неї досить пересічною), як красою своєю внутрішньою, гострим та гнучким розумом, м’якістю, навіть лагідністю в поводженні з людьми, що якимсь незбагненним дивом поєднувалось у ній з владністю й зарозумілістю, а також певною в’їдливістю. Філіп уникав називати її красунею (що, за великим рахунком, було б неправдою), але він вважав її прекрасною. Невдовзі після знайомства Бланка та Філіп стали найпершими друзями, і це давало пліткарям багату поживу для пересудів, а в Альфонсо раз по раз викликало приступи ревнощів: він був дуже прив’язаний до старшої із своїх сестер, а в глибині душі був безнадійно закоханий у неї. Дорослішаючи, Бланка дедалі дужче приваблювала Філіпа, і чимраз частіше він думав про неї, як про свою майбутню дружину. Думав мимоволі — оскільки свідомо гнав геть будь-які думки про одруження. Смерть Луїзи розтоптала його наївні дитячі мрії про щасливий шлюб, про затишне родинне вогнище, і згодом, навіть змирившись із втратою коханої, він не підпускав жодну жінку надто близько до свого серця, панічно боячись знову відчути біль і гіркоту втрати. Уперше Філіп подумав про шлюб, як про щось цілком реальне для себе, лише на третьому році свого перебування в Толедо, коли він вже вкотре спробував наповнити свою стару дружбу з Бланкою новим змістом і для початку вирішив поцілувати її не в щічку, як це було в них заведено, а в уста. Як і в усі попередні рази, нічим добрим це не скінчилося: Філіп отримав чергового відкоша, а на додаток — ляпаса, в нагороду за настирливість. І саме тоді він сердито подумав: „Схоже, вона стане моєю жінкою не раніше, ніж стане моєю дружиною”. Ця думка не на жарт перелякала Філіпа, але водночас вона виявилася надто спокусливою, щоб він міг просто відкинути її. Бланка, якій на той час уже виповнилося чотирнадцять, поступово затьмарювала в його очах усіх інших жінок та дівчат, його вабило до неї з нездоланною силою, і він прямо згоряв від бажання пізнати її. Разом з тим, його підозри, що вона належатиме йому лише на подружньому ложі, чимдалі міцнішали, аж поки не переросли в тверде переконання. На відміну від своїх братів Альфонсо та Фернандо, обидві кастільські принцеси, Бланка й Елеонора, були виховані в дусі суворої пуританської моралі, сповідуваної їхнім батьком, королем Фернандо IV, якого за надмірну доброчесність сучасники прозвали Святенником. Особливо сильно це виховання позначилося на Бланці: вона з дитячих літ панічно боялася гніву Господнього, тремтіла перед дияволом і щиро вважала слова „гріх” та „злочин” синонімами. Як і більшість толедських дівчат її віку, вона була закохана в Філіпа, але навіть у думках не припускала можливість позашлюбних стосунків з ним — з її погляду це було не краще, ніж убивство чи державна зрада. Правда, що дорослішою вона ставала, то важче їй було протистояти своїм „гріховним бажанням”, проте Бланка була дівчина виняткової сили волі, і щоразу їй вдавалося подолати свою хвилинну слабкість. Філіп дедалі більше заплутувався в її тенетах, і хоч він, як і раніш, регулярно пускався в загули і цілком заслужено тішився репутацією небезпечного серцеїда, все явно йшло до того, що рано чи пізно він звернеться до короля з проханням руки його старшої доньки. А що ж до Бланки, то вона стала живою леґендою кастільського двору, і багато батьків ставили її за приклад своїм безпутним дочкам, що не зуміли устояти перед Філіповими чарами. Проте наприкінці літа 1451 року ситуація різко змінилася. Спочатку придворні завважили ту дивну обставину, що Бланка, перебуваючи на людях у Філіповім товаристві, почувається ніяково, тримається з ним занадто сухо та офіційно, а на кожну згадку про нього чомусь бентежиться і негайно переводить розмову на іншу тему. Згодом було помічено, що Філіп, який відразу по переїзді до Толедо придбав собі розкішний особняк, ввічливо відкинувши пропозицію Альфонсо замешкати в палаці, останнім часом начебто вгамував свою пиху і частенько залишався ночувати в покоях, відведених йому на половині наступника престолу. Всюдисущі очі двору не обминули увагою й загадкові нічні рейди Філіпа: пізно увечері він потай прокрадався до апартаментів принцес, а на світанку, так само потай, повертався до себе, причому робив це мало не щоночі. І тоді по палацу, відтак по всьому місту, а незабаром і по всій Іспанії вперто поповзли чутки про падіння останньої твердині жіночої доброчесності — принцеси Бланки Кастільської. Нікому навіть на думку не спадало, що черговою жертвою Філіпа стала зовсім не вона, а її менша сестра, дванадцятирічна крихітка Елеонора, яку зазвичай називали просто Норою. Правду кажучи, Філіп не збирався зваблювати Нору, це сталося ненароком, без будь-якого заміру з його боку. Намагаючись підкорити непоступливу Бланку, він пускав у хід всі свої чари, вдавався до різноманітних хитрощів, застосовував найефектніші прийоми зі свого багатого арсеналу спокусника, і зовсім несподівано, мимохідь, закохав у себе її сестру. Самого Філіпа це заскочило зненацька і стало для нього правдивим потрясінням, оскільки він завжди дивився на Нору, як на малу дитину. Одначе Норина пристрасть виявилася аж ніяк не дитячою, принаймні, не по-дитячому самовідданою. На противагу Бланці, вона з легкістю переступила через своє виховання і заповзялася тероризувати Філіпа, безсоромно пропонуючи йому себе. Зрештою він поступився її домаганням і зробив це з двох причин: по-перше, на зло Бланці, а по-друге, він просто не зміг устояти. Дитяча безпосередність Нори, її весела, життєрадісна вдача, її безтурботність зачаровували Філіпа; а поза тим, вона була надзвичайно вродлива — тією яскравою, довершеною вродою, що нею відзначалися представники Аквітанського дому. У третьому коліні в ній проявилися сімейні риси її рідні по материній лінії*, чимсь вона дуже нагадувала Філіпові його любу сестричку Амеліну, і в кінцевому підсумку це вирішило справу. * Мати Елеонори Кастільської (а також Бланки, Альфонсо та Фернандо) Бланка Портуґальська (нар. 1441 р.) була дочкою Хуана Портуґальського і Жоанни Аквітанської — рідної сестри герцоґа Робера I Благочестивого, Філіпового діда. Втім, до честі Філіпа треба зазначити, що він відчайдушно боровся зі спокусою, і його перша близькість з Норою відбулася з її ініціативи і, в певному сенсі, проти його волі. Бланка ж, втративши будь-яку надію напоумити сестру і відрадити Філіп від нічних побачень з нею, стала повіреною їхнього кохання, влаштовувала їм зустрічі, захищала Нору від цікавості придворних і слуг — та так завзято, що в результаті накликала всі підозри на себе. Король був, мабуть, останнім з вельмож Кастілії та Леону, до якого дійшли чутки про любовний зв’язок між Філіпом та Бланкою. Цей, на перший погляд вельми дивний факт насправді пояснювався дуже просто. Дон Фернандо був государем крутої вдачі і славився своєю непередбачуваністю; навіть наближені короля, що тішилися його беззастережною довірою, і ті не наважувалися бодай натякнути йому про гріхопадіння дочки, небезпідставно побоюючись, що перший і найпотужніший шквал королівського гніву звернеться на того, хто принесе йому цю прикру звістку. Альфонсо ж, єдиний, хто не боявся батька, вважав за краще тримати язика за зубами. Як і всі інші, він помилявся щодо предмета захоплення свого друга і таємно сподівався, що рано чи пізно Бланка завагітніє від Філіпа, і той буде змушений одружитися з нею. Змова мовчання навколо короля тривала майже три місяці. Нарешті його менший син, Фернандо де Уельва, що всіма фібрами душі ненавидів Бланку (а заодно й Філіпа, бо той справді певний час був коханцем його дружини), подолав свій страх перед батьком і доніс на сестру. Однак про це Філіп дізнався згодом, а надвечір того дня він отримав від короля запрошення негайно прибути до палацу. Посланець, що привіз йому листа, від себе додав, що донові Фернандо про все відомо, і він, мовляв, „спокійний, як перед стратою”, що було дуже поганим знаком. — Може, ти не поїдеш, Філіпе? — спитав у нього падре Антоніо. — Ліпше негайно вирушай до Сараґоси чи до Памплони, погостюєш там кілька тижнів, а тим часом пристрасті вгамуються, король трохи охолоне... — Тобто ви пропонуєте мені втекти, — невесело усміхнувся Філіп. — І таким чином визнати свою провину. — А хіба ти не винен? Нехай ти не зваблював Бланку, але принцеса Нора на твоїй совісті. — Так, на моїй. І мені совісно, ви ж знаєте. Проте, послухавшись вашої поради, я визнаю за кастільським королем право судити мене як свого підданого. Мене — першого принца Ґаллії! Не забувайте, що я досі залишаюся наступником престолу. — (Філіп узяв собі за звичку постійно нагадувати про цей свій титул, відтоді як три роки тому дружина Робера III, Марія Фарнезе, народила мертву дитину). — І я не збираюся принижувати свою гідність ганебною втечею. — Ти підміняєш поняття, сину мій, — застеріг його превелебний отець. — Зараз у тобі говорить не гідність, а погорда. До того ж дон Фернандо засліплений гнівом і здатний порішити тебе, навіть якби ти був імператором. Ти ж бо знаєш, щó він за людина. Потім він, звісно, жалкуватиме про свій вчинок... — Дон Антоніо важко зітхнув. — Але це буде потім. — Я вже все вирішив, падре, — уперто сказав Філіп. — Навіть ви мене не переконаєте. Краще відпустіть мені гріхи... про всяк випадок.
Фернандо IV прийняв Філіпа у своєму робочому кабінеті і, ледь помітним кивком голови відповівши на привітання, уп’яв у нього жорсткий, колючий, пронизливий погляд своїх холодних сірих очей. Філіп не зміг утриматися від полегшеного зітхання: судячи з усього, справи були не такі кепські, як він боявся. Зазвичай, коли дон Фернандо нестямився з люті, він мав спокійний і навіть лагідний вигляд. Проте зараз його гнів виривався назовні — а це означало, що всередині він вже перебісився і найгірше лишилося позаду. „На кому ж він відігрався? — міркував Філіп, поступово заспокоюючись. — Невже на Бланці? Задрав їй спідниці й надавав по м’якому місцю? Він це може... Бідолашне дівча! Тепер вона довго не зможе сидіти...” (Насправді ж наступні кілька днів не сиділося принцові Фернандо. Батько лупцював його нижче спини, приказуючи: „Тепер знатимеш, як доносити на рідну сестру!” Король Кастілії був воістину парадоксальною людиною.) Філіп стійко витримав суворий погляд і очей не відвів, а дивився на нього лагідно та довірливо, і ніжна блакить його очей невдовзі розтопила кригу в королівських очах. Дон Фернандо тихо застогнав і опустився в широке крісло за письмовим столом. — Прошу сідати, небоже. Філіп улаштувався навпроти короля і заговорив: — Государю мій дядьку, я... Тут дон Фернандо щосили грюкнув кулаком по столу. — Прошу не дивитися на мене такими невинними очима, любий небоже! Ви чудово знаєте, навіщо я вас викликав, тому припиніть вдавати з себе дурника. — Боюся, дядьку, — сказав Філіп, — ви хибно зрозуміли мій погляд. Я й у гадці не мав вдавати дурника, а лише набирався сміливості, щоб попросити руки вашої доньки. Ці слова миттю зняли напругу. Дон Фернандо відкинувся на спинку крісла і благодушно промовив: — Ага! — Я визнаю свою провину, що так довго зволікав, — вів далі Філіп. — Мені слід було значно раніше звернутися до вас з цим проханням. Проте я ніяк не наважувався, дарма що давно хотів, аби Бланка стала моєю дружиною. І от зараз я офіцій... — Він осікся на півслові, бо очі короля, що за мить до того промінились умиротворенням, раптом стали бичачими і налилися кров’ю. Наступної секунди дон Фернандо люто загарчав, скочив на ноги, схопив зі стола чорнильницю і пожбурив її в Філіпа. Лише якимсь чудом Філіпові вдалось ухилитися — чорнильниця пролетіла біля самої його скроні і розбилася, ударившись об кам’яну підлогу. Дон Фернандо важко впав у крісло. Кілька хвилин вони мовчали, приголомшено дивлячись один одному в очі, нарешті король глухо промовив: — Я не вибачаюся за свій спалах, бо ви самі спровокували його. Ви зухвалий, самовпевнений, розпусний... — Він зробив паузу, заспокоюючись. — За кого ви мене маєте, небоже? За дурня? Гадаєте, я не знаю, котру з моїх дочок ви звабили? Це був удар! Філіп аж хрюкнув від досади. Він був певен, що Бланка не зрадить сестру і візьме всю провину на себе. „Що ж ти накоїла, любонько?! — розпачливо подумав він. — Що ж ти накоїла...” — А отже, — тим часом продовжував король, — мова йтиме про ваше одруження з Елеонорою. — Але ж, дядьку, — обережно заперечив Філіп, — саме Бланка найбільше постраждала в усій цій історії. Щодо Нори ніхто не має жодних підозр, тим часом як Бланка... Дон Фернандо заскреготів зубами. Філіп сторожко глянув на стіл у пошуках інших чорнильниць і з деяким полегшенням переконався, що всі вони стоять далеченько від короля... Зате масивний срібний свічник був у нього під рукою! — Авжеж, авжеж, — похмуро проказав дон Фернандо. — Добре, що нагадали. Ви не лише звабили мою меншу дочку, а ще й знеславили в очах всього світу старшу. І що накажете з вами робити? — Ясно що, — відповів Філіп. — Віддати за мене Бланку. — А як же Елеонора? — Про неї ніхто не знає. Вона ще юна, в очах світу не скомпрометована і зможе зачекати, доки імператор не розлучиться з Ізабеллою Французькою. Авґустові Юлію, мабуть, все одно, котра з ваших доньок стане його дружиною. Я певен, що тепер він радніше візьме шлюб з Норою, аніж з Бланкою. Дон Фернандо нервово захихотів. Філіп зрозумів, що торкнувся ще однієї болючої для короля теми. — Вважаєте мене таким наївним, небоже? Гадаєте, я ще сподіваюся, що Авґуст отримає розлучення? Де ж пак! Дзуськи він його отримає! Ця тяганина з консиліумами триває вже чотири роки і кінця-краю ій не видно. Валерій Юлій та Ґвідо Конті нізащо не дозволять імператорові обзавестися наступником трону. — Тим більше, — сказав Філіп. — Коли вже Бланка залишилася без нареченого, дозвольте мені одружитися з нею. А Норі ніде поспішати. Ви матимете досить часу, щоб підшукати їй гарну пару. Наприклад, чим поганий той же Педро Араґонський? Король гидко осміхнувся: — А ви, бачу, піклуєтеся про моїх дочок, ніби батько рідний! — Я піклуюся передусім про себе. Проте в цьому випадку наші інтереси збігаються: ви прагнете залагодити скандал з найменшими втратами для вашої сім’ї, а я хочу одружитися з Бланкою. Не стану стверджувати, що нестямно закоханий у неї, але кращої дружини мені годі й шукати. Насмілюся припустити, що вона про мене такої ж думки. Дон Фернандо ствердно кивнув: — Це ще м’яко сказано. Коли я дізнався про ці плітки й викликав Бланку до себе, вона негайно ж заявила, що ви звабили її, і вимагала, щоб я примусив вас одружитися з нею. — Тоді як же... — Елеонора у всьому зізналася. Вона обізвала Бланку безсоромною брехухою, звинуватила її в намірі украсти чужого нареченого і також стала вимагати... — Король замовк і скрушно похитав головою. — Ні, все-таки ви негідник. Я чув, що нерідко жінки через вас б’ються, та якби мені хтось сказав, що мої дочки посваряться між собою, з’ясовуючи, кого ж з них ви насправді звабили... — Він зітхнув. — Ну, годі вже сентиментів. Отже, ви хочете одружитися з Бланкою? — Так. Щодо неї в мене цілком серйозні наміри. Я вважаю, що вона буде чудовою королевою Ґаллії. — Ого! То ви зазіхаєте на ґалльську корону?! А чи не занадто випереджаєте події? Король Робер не набагато старший за вас, до того ж ні він, ні королева Марія не безплідні, і діти у них, можливо, ще будуть. Філіп похитав головою: — Це неістотно. Тулузька династія вичерпала себе, і Робер Третій — останній з Каролінгів на ґалльському престолі, незалежно від того, будуть у нього діти чи ні. Незабаром молодий Людовік Прованський стане повнолітнім, вже зараз він злобний, жорстокий і жадібний до влади, тож хоч-не-хоч ланґедокським ґрафствам та Савойї доведеться згуртуватися навколо Ґасконі. От тоді проб’є мій час. Мій та Бланчин. — А ви впевнені, що в найближчому майбутньому ваші відносини з батьком нормалізуються? — Мій шлюб з вашою дочкою примусить його змиритися з неминучим. Добрими друзями ми навряд чи станемо, але своїм спадкоємцем він мене визнає. — Так, зрозуміло. Ви мене переконали. Проте... — Дон Фернандо помітно збентежився. Філіп збагнув, що зараз мова піде про вельми дражливі для ханжі-короля аспекти його стосунків з Норою. — Знаєте, дорогий небоже, на мій погляд, ваші вчинки відзначаються крайньою непослідовністю. Ви хотіли одружитися з Бланкою, але не просили її руки, а спершу намагалися звабити її. Коли ж у вас це не вийшло, ви підбили на гріх мою меншу дочку. Навіщо, питаю? З марнославства? — Повірте, дядьку, мені дуже прикро... — Ах, вам прикро! Хоч це мене тішить. Проте ніякі ваші вибачення не повернуть Елеонорі... е-е, безтурботного минулого. Коли Філіп уторопав, що це — експромтом вигаданий королем евфемізм, що мав позначати незайманість, він мало не зареготав. Згодом він частенько вживав вислів „безтурботне минуле” саме в такому значенні, проте нікому не казав, хто його справжній автор. — А могло трапитися і щось гірше, — вів далі дон Фернандо. — Чи ще може трапитися. Тому ось мої умови — слухайте їх уважно. — Я слухаю, — запевнив його Філіп. — Передусім, ні про які... е-е, побачення з Елеонорою відтепер і мови бути не може. — Певна річ, дядьку. — Далі, з оголошенням про ваші заручини з Бланкою слід зачекати, щоб я міг пересвідчитися... ну, що з Елеонорою не сталося нічого такого, що може виправити лише негайний шлюб. Сподіваюсь, ви розумієте, що я маю на увазі? — Атож, розумію, — відповів Філіп, у думках аж качаючись від реготу. — Коли виявиться, що Нора вагітна, я, звісно, одружуюся з нею. Король почервонів і, мов сором’язлива дівчина, опустив очі. — Для більшої певності, — сказав він, — зачекаємо до початку весни. А поки пообіцяйте тримати нашу домовленість у секреті. Від усіх без винятку. Ні Альфонсо, ні Бланка, ні Елеонора не повинні про це знати. Нехай до пори до часу, доки не вгамуються пристрасті, це буде нашою маленькою таємницею. — Добре. — Але ви мусите пообіцяти мені, що не передумаєте. Тепер ви зобов’язані одружитися з однією з моїх дочок — або з Бланкою, або з Елеонорою. — Певна річ, — сказав Філіп. — Раз я збираюся претендувати на ґалльський престол, то підтримка Кастілії для мене дуже важлива. Якщо цього вимагатимуть обставини, я одружуся з Норою... Хоча мені миліша Бланка. Дон Фернандо кивнув: — Чудово розумію вас. Будь-який батько міг би пишатися такою дочкою, як Бланка, а будь-який чоловік — такою дружиною.
Пообіцявши королю мовчати про їхню домовленість і давши йому ясно зрозуміти, який важливий для нього шлюбний союз з Кастілією, Філіп припустився фатальної помилки. Він не взяв до уваги однієї суттєвої обставини: Фернандо IV Кастільський був не тільки суворий і крутий за вдачею, а також надзвичайно підступний та віроломний. Пишаючись своєю старшою дочкою, він душі не чув у меншій і без вагань вирішив пожертвувати Бланкою ради Нориного щастя. Подальші події наочно показали Філіпові, як він був наївний та довірливий... Це сталося в середині січня 1452 року. Дон Фернандо відправив свого старшого сина, Альфонсо, з посольством до араґонського короля Хайме III, начебто з тим, щоб остаточно залагодити прикордонні спори і схилити Араґон до участі в поході проти Ґранадського емірату, що мав розпочатися цієї весни. Не запідозривши в цьому ніякого підступу, Філіп погодився супроводжувати наступника кастільського престолу, а коли обидва принци, які могли б перешкодити планам дона Фернандо, за його розрахунками досягли Сараґоси, у Толедо було оголошено про заручини принцеси Бланки з небожем наваррського короля, ґрафом Александром Біскайським, і про їхнє весілля, що мало відбутися наступного тижня. Таємничість, з якою готувався цей шлюб, і непристойна квапливість з його укладанням дуже здивували весь кастільський двір. Не менший подив викликав і сам факт цього союзу, в певному сенсі схожого на мезальянс. Ґраф Біскайський вже багато років був у великій немилості в свого дядька, Александра Х Наваррського; він постійно сварився з ним, оспорював у нього корону, посилаючись на свою приналежність до старшої лінії роду, і плів проти нього всілякі змови та інтриґи. Король Наварри лише з доброти своєї душевної терпів витівки небожа, та часом терпець йому уривався, і тоді він відправляв ґрафа у вигнання за межі королівства. Під час останнього з таких заслань, перебуваючи в Кастілії, Александр Біскайський, мабуть, зумів умовити дона Фернандо віддати за нього Бланку, граючи на тому, що репутація старшої з кастільських принцес дуже підмочена чутками про її роман з Філіпом. Обізнані особи з оточення короля Кастілії висловлювали припущення, що дон Фернандо вирішив підтримати ґрафа Біскайського в його суперечці з дядьком і допомогти йому отримати наваррську корону, зробивши, таким чином, Бланку королевою Наварри. А таємничість і квапливість ці самі обізнані особи схильні були пояснювати тим, що інакше наваррський король міг би перешкодити цьому шлюбові — а так він буде поставлений перед уже доконаним фактом. І лише одна людина, від якої Філіп не мав ніяких секретів і ні з чим від неї не крився, розгадала істинні наміри дона Фернандо. Це був падре Антоніо. Вранці наступного дня після оголошення про заручини він прибув до королівського палацу і попросив падре Естебана, Бланчиного духівника, якомога швидше влаштувати йому зустріч з принцесою віч-на-віч для надзвичайно важливої розмови. Поява в палаці падре Антоніо нікого не здивувала і не викликала жодних підозр, оскільки він і превелебний Естебан здавна товаришували; а якщо хтось і завважив, що невдовзі по тому Бланка прийшла до свого духівника, то не надав цьому особливого значення. Бланка була дівчина дуже побожна, вона частіше інших ходила на сповідь і відвідувала церкву, а нерідко годинами засиджувалася в падре Естебана, розумного й вельми освіченого чоловіка, що серйозно займався теолоґічними дослідженнями, і провадила з ним тривалі дискусії на реліґійну тематику. Проте того дня йшлося про більш приземлені речі, і розмовляв з Бланкою падре Антоніо. Коли після привітань і кількох ввічливих фраз превелебний Естебан вийшов, залишивши їх удвох у своєму робочому кабінеті, падре Антоніо промовив: — Сподіваюся, принцесо, ви знаєте, що Філіп для мене як рідний син, і тому я був надзвичайно засмучений звісткою про ваші заручини з ґрафом Біскайським. — Я також засмучена, — чесно зізналася Бланка. — Для мене це було прикрою несподіванкою... Але до чого тут Філіп? Падре важко зітхнув: — Боюся, принцесо, що моя відповідь на це питання ще більше засмутить вас. Государ батько ваш не пояснив вам, чому він вирішив укласти цей шлюб? — Ну... — Бланка зам’ялася. — Загалом пояснив. Він сказав, що остаточно втратив надію на розлучення Авґуста Юлія з Ізабеллою Французькою, і тепер хоче зробити мене королевою Наварри. — У вашому голосі я чую сумнів, — зауважив падре. Десь зо хвилину Бланка мовчала, дивлячись на нього, потім відповіла: — Ви вгадали, доне Антоніо, я не вірю тому, що сказав мені батько. Боротьба за наваррський престол призведе до міжусобиці в країні, і в кінцевому підсумку Наварра буде розділена між Кастілією, Ґасконню та Араґоном. — Ви казали батькові про свої сумніви? — Ні, падре. Я зрозуміла, що він сам цього свідомий. Він явно замислив щось інше, бо... Якби він хотів зробити мене королевою, то віддав би заміж за принца Араґонського. Цей союз усунув би більшість непорозумінь між нашими державами. А так... Я сама гублюсь у здогадах. — В такому разі, принцесо, я допоможу вам у всьому розібратися. Так вже склалося, що мені напевно відомо, чому ваш батько влаштовує цей шлюб. — І чому ж? — Бо ґраф Біскайський — єдиний з більш-менш гідних претендентів на вашу руку, кого дон Фернандо може одружити з вами похапцем, поки відсутні Філіп і ваш брат дон Альфонсо. — Ви вже вдруге згадуєте Філіпа, — промовила спантеличена Бланка. — А він тут причому? — Річ у тім, принцесо, що восени Філіп просив у дона Фернандо вашої руки і отримав від нього згоду — втім, за умови, щоб до весни це трималося в секреті. — І падре розповів Бланці про домовленість, досягнуту між Філіпом та королем. — На жаль, принцесо, як це не гірко визнати, государ батько ваш обдурив Філіпа, а з вами взагалі повівся жорстоко. Ваш шлюб з ґрафом Біскайським не продиктований політичними міркуваннями. Він задуманий для того, щоб усунути вас зі шляху вашої сестри. — Так, так, тепер я все розумію, — тихо, майже пошепки мовила Бланка. Губи її тремтіли, риси милого обличчя спотворила гримаса відчаю, а в красивих карих очах стояли сльози. — Батько дуже любить Нору. Дуже... навіть занадто. І коли вона зажадала, щоб її віддали за Філіпа, батько не міг відмовити їй. Я все гадала, на яку ж хитрість він пуститься, та хіба ж могла я подумати, що він... опуститься до підлості!.. Якщо я буду заміжня, Філіп напевно одружиться з Норою, щоб заручитися підтримкою Кастілії в своїй боротьбі за ґалльський престол, а я... — Тут вона судомно глитнула, ледве стримуючи ридання. — Мене принесли в жертву Нориним примхам! — Ще ні, — м’яко заперечив падре. — Вас лише призначили в жертву, але заклання ще не відбулося. У Бланчинім погляді засвітилася надія. — Цього можна уникнути? Але як? — Якщо ваш брат дон Альфонсо й Філіп встигнуть вчасно повернутися до Толедо, вони зможуть зірвати вінчання. — Вони не встигнуть, — з гіркотою зауважила Бланка. — Батько все розрахував. Дон Антоніо кивнув: — Я теж думаю, що до призначеного дня вони не встигнуть. Тому заради вас та Філіпа я ладен узяти гріх на душу і привселюдно заявити, що ще минулого місяця таємно повінчав вас. Бланка вчепилася пальцями в поруччя крісла. — Боже милостивий! — видихнула вона. — Ви це зробите? — Так, зроблю, — рішуче кивнув падре. — З вашого дозволу, певна річ. За згоду Філіпа я ручаюся. — Але ж це буде брехня! — Знаю. Я збрешу. А вам брехати необов’язково — ви можете просто відмовчуватися і чекати Філіпового приїзду. Ще вчора ввечері я надіслав йому гінця з листом, у якому виклав свій план. У мене є невеликий прихід, церква Святого Йосипа, і я вже зробив у церковній книзі запис про ваш шлюб — заднім числом, сімнадцятим грудня минулого року. Цього дня, згідно з моїми нотатками Філіп і ви... — Стривайте! — перепинила його Бланка, насилу переводячи подих; очі її гарячково блищали. — Я в розгубленості, падре. Ви мене шокували. Ваша пропозиція, це... це не лише протизаконно, це богопротивно, це не по-божеському. Такий, з дозволу сказати, шлюб буде недійсний перед небесами. — Це не має ніякого значення, принцесо. Шлюб все одно буде визнаний недійсним з погляду закону та церковних канонів, але процедура його анулювання займе певний час. — Батько подбає, щоб звести його до мінімуму. Падре заперечно похитав головою: — Не все так просто. Ще наприкінці минулої осені Філіп звернувся до Святого Престолу за згодою на шлюб з вами і отримав його. Ваш батько також дав свою згоду — щоправда, лише в усній формі й конфіденційно. В кожнім разі, архієпископ вимагатиме ретельного розгляду справи, і неодмінно в Філіповій присутності, чого, власне, ми й домагаємося. Сподіваюсь, ваш брат дон Альфонсо зуміє переконати дона Фернандо змінити своє рішення. А щодо Філіпа, то будьте певні, він знайде спосіб примусити ґрафа Біскайського відмовитися від одруження з вами. У кімнаті надовго запанувала тиша. Забувши про правила пристойності, Бланка гризла ніготь свого великого пальця. За хвилю вона похопилася, квапливо забрала руку від рота і збентежено промовила: — Ви мене знаджуєте, панотче. Мушу визнати, що це неабияка спокуса. — Ви кохаєте Філіпа, адже так? — бачачи, що вона все ще вагається, спитав падре. Бланка густо зашарілася й опустила очі. — Ну... власне... — Трохи помовчавши, вона врешті опанувала себе і сміливо поглянула на падре. — Ви поставили пряме запитання, доне Антоніо, і воно заслуговує на таку ж пряму відповідь. На жаль, я не можу відповісти вам прямо, бо сама ще не знаю відповіді. Та коли ви спитаєте мене, чи хочу я стати Філіповою дружиною, то я відповім: так. Я хочу, щоб він завжди був зі мною, хочу, щоб він був супутником усього мого життя. Я давно цього хотіла і мріяла про той день, коли ми одружимося. І якби в мене був вибір, я б не вагаючись віддала йому перевагу навіть перед імператором. Якщо це і є кохання, то я кохаю Філіпа. — Ви вважаєте, що будете щасливою з ним? — Я сподіваюсь на це. — Запевняю вас, принцесо, — проникливо мовив падре. — Філіп не зрадить ваших сподівань. Я, звісно, не можу поручитися за його вірність, проте знаю, як серйозно він ставиться до сім’ї та шлюбу. Ви завжди будете головною жінкою в його житті, його дружиною, матір’ю його дітей... — Превелебний отець підвівся з крісла, розуміючи, що зробив усе, що міг, а решта тепер залежить від Бланки. — Я не квапитиму вас з відповіддю. Час у нас ще є, тож гарненько все обміркуйте. — Гаразд, доне Антоніо, — сказала Бланка. — Я подумаю. На жаль, ця розмова так і залишився просто розмовою, і запропонований падре Антоніо план не був втілений у життя. Подальша Бланчина поведінка не піддається ніякому лоґічному поясненню. Уперше в своєму житті вона віч-на-віч стрілася з підлістю, і людина, що так жорстоко, так підступно й віроломно обійшлася з нею, була її рідним батьком, якого вона глибоко шанувала, яким вона щиро захоплювалася, який завжди і в усьому був для неї прикладом... Жорстоке розчарування спіткало юну шістнадцятирічну принцесу — не по літах розумну та розсудливу дівчину, але ще не підготовлену до зустрічі з суворою дійсністю. Це страхітливе відкриття геть паралізувало її волю, позбавило її сил і всілякого бажання боротися за себе, за своє щастя... З крахом ідеалу, яким був для неї батько, Бланка втратила ґрунт під ногами. Їй стало байдужим її ж власне майбутнє, їй було все одно, що готує їй день прийдешній, вона взагалі не хотіла жити. І коли напередодні весілля до неї прийшов падре Антоніо, щоб запитати про її рішення, Бланка не захотіла з ним зустрічатися і лише наказала передати йому коротке „ні”. А наступного ранку вона покірливо пішла під вінець, все пливло перед її очима, мов у тумані, губи її самі по собі відчужено промовили: „так” — і вона стала дружиною ґрафа Біскайського. І лише вночі, на шлюбному ложі, коли гострий біль у лоні пробудив її від цього страхітливого сну, Бланка з жахом усвідомила, щó вона накоїла...
Філіп прибув у Толедо на третій день після весілля, коли Бланка вже готувалася до від’їзду в Наварру, де їй належало жити разом з чоловіком. Дізнавшись від падре Антоніо про її відмову, він до глибини душі образився на неї і навіть не захотів прийти попрощатися. Натомість він відразу кинувся шукати розради в Нориних обіймах, похапцем переконавши себе в тому, що саме вона, а не Бланка, є кращою з усіх жінок сущих. Тепер Філіп ні від кого не крився зі своїм зв’язком з Норою і у відповідь на зауваження короля, висловлене, до речі, у вельми коректній та толерантній формі, він дуже грубо огризнувся: мовляв, це його особиста справа, як він упадає за своєю майбутньою дружиною, і навіть його майбутній тесть не має право потикати свого носа до їхнього ліжка. Дон Фернандо був вельми збентежений такою різкою й відверто цинічною відповіддю, проте мовчки проковтнув образу, відчуваючи свою провину перед Філіпом, і більше не став заперечувати з приводу їх дошлюбних стосунків. Втім, слід віддати належне Філіпові: не збираючись приховувати свого зв’язку, він водночас не афішував його. Як це не дивно, двір вельми скептично поставився до чуток про гріхопадіння меншої дочки короля, і мало хто в це повірив. На той час Норі лише нещодавно виповнилося тринадцять років, за вдачею вона була ще наївною, легковажною та пустотливою дитиною, і всі мали її за мале дитя. А тісну дружбу між нею та Філіпом придворні пояснювали тим, що обидва були дуже прив’язані до Бланки і, сумуючи за нею, знаходили втіху в товаристві одно одного. Цю версію підтверджувала також і та обставина, що Альфонсо, чия ніжна любов до Бланки була загальновідома, більшу частину свого вільного часу проводив разом з Філіпом та Норою. Що ж до самого Філіпа, то він, на зло королю, все зволікав і не звертався до нього з проханням руки Нори. Дон Фернандо не ризикував квапити Філіпа, побоюючись, аби той зовсім не передумав, і жив у постійному страхові втратити зятя, на якого покладав великі надії. Альфонсо, що так і не зміг пробачити батькові шлюб Бланки з Александром Біскайським, потай зловтішався, дивлячись на його поневіряння. Ну а Нора, хоч її й засмутило, що Філіп збирався одружитися з Бланкою, все ж була приголомшена батьковою жорстокістю, і почуття провини перед сестрою, яку вона всім серцем любила, знай давалося взнаки. Філіп, що вже змирився зі своїм майбутнім шлюбом з Норою, дуже побоювався, що це почуття провини з часом лише загострюватиметься, аж поки не отруїть їхнє подружнє життя, а Бланчина тінь завжди стоятиме поміж ними...
А навесні між Кастілією та Ґранадою вибухнула чергова війна, що незабаром скінчилася черговим перемир’ям. Філіп також брав участь у поході проти маврів на чолі свого кантабрійського війська, і вже перебуваючи в Андалусії, зовсім несподівано для себе отримав від батька листа, в якому той кликав його до себе, просив якомога швидше приїхати до Тараскона. Хоч розумом Філіп не любив герцоґа, поклик крові, що раптово прокинувся в ньому, виявився сильнішим за спогади про минулі образи та приниження, і, читаючи батькового листа, він не міг стриматися і раз по раз тихо схлипував від щастя. Отриманий ним лист означав, що скінчилося його довге вигнання. Тепер він може повернутися до рідного дому, в той милий його серцю куточок землі, який він називав своєю батьківщиною, в той край, де він зробив перші свої кроки, де минуло все його дитинство, де під високими склепіннями піренейського неба він пізнав прекрасне та неповторне щастя першого кохання і вперше відчув себе мужчиною...
Спасибо партнёрам: |