частина перша

Роздiл 1

Десь неподалiк пролунав чистий та мелодiйний, мов срiбнi дзвiночки, смiх. Кевiн зупинив свого коня i прислухався. Вiд озера, до якого вiн прямував, долинав дiвочий спiв, що раз по раз переривався вибухами веселого, життєрадiсного смiху. Усiх слiв годi було розiбрати, проте Кевiн одразу впiзнав досить популярну (i не зовсiм пристойну) пiсню про любовнi пригоди молодої дружини пiдстаркуватого вельможi. Також вiн вiдзначив, що незнайомка спiвала валiйською мовою — а тут, на пiвночi Логрiсу, це була неабияка рiдкiсть.

Кевiн зiскочив з коня i прив’язав поводи до найближчого дерева. Решту шляху подолав пiшки, йшов тихо i вкрадливо, з обережнiстю хижака на полюваннi. Проминувши заростi чагарника, вiн опинився на краю невеликої галявини перед спокiйним лiсовим озером — одним iз багатьох таких озер у цьому озерному краї, Лохланi.

Великий кущ дикої смородини надiйно ховав його вiд чарiвної юної дiвчини рокiв вiсiмнадцяти з довгим, до самої талiї, золотаво-рудим волоссям. Вона розгулювала галявиною, збираючи лiсовi квiти, спiвала пiсню i пiсля кожного куплету заходилася дзвiнким смiхом. Дiвчина була надзвичайно вродлива, до того ж вона була цiлком гола, i приголомшений Кевiн нiяк не мiг вiдвести вiд неї погляду. Вiн був чемним i вихованим юнаком, тож чудово розумiв, що йому слiд негайно пiти звiдси, а проте, паленiючи вiд сорому, все ж продовжував пiдглядати, не в змозi навiть рушити з мiсця. Кевiн був не лише чемним i вихованим юнаком, а був просто двадцятирiчним юнаком з абсолютно нормальною для його вiку реакцiєю на гарних та голих дiвчат.

Тим часом дiвчина, доспiвавши до кiнця пiсню, дбайливо поклала зiбраний букет на траву й пiдiйшла до сусiднього вiд Кевiна куща, де висiв пiсля прання її одяг: панчохи, сорочка, спiдницi й ошатна шовкова сукня — щоправда, вже поношена, а мiсцями розiрвана. Зблизька вона справляла ще звабливiше враження й була така жадана, що Кевiн не витримав i голосно застогнав.

Дiвчина здригнулася вiд несподiванки i швидко повернула голову. Побачивши його, лише на мить завмерла, потiм спритно кинулась убiк, де в тiнi розлогого дерева щипав траву її стриножений кiнь. Вона вихопила з притороченої до сiдла кобури пiстоль i, звiвши курок, спрямувала його на Кевiна. Все сталося так блискавично, що вiн не встиг навiть ворухнутися.

— Ану виходь! — гукнула дiвчина готiйською мовою. — I без вибрикiв! Жодних рiзких рухiв, бо iнакше... — Вона не закiнчила, але рiшучий вираз обличчя був красномовнiший за будь-якi погрози.

Кевiновi не лишалося нiчого iншого, як пiдкоритися. Вiн вийшов з-за куща, тримаючи перед собою руки долонями вперед.

— Все гаразд, — сказав вiн. — Не бiйся мене.

— Чого б це я боялася! — пирхнула дiвчина. — У мене зброя, i я враз виб’ю тобi мiзки.

Голяка, з пiстолем у руцi, вона мала дуже ефектний вигляд, i Кевiн мимоволi всмiхнувся, дарма що на чолi йому виступив холодний пiт, а по спинi бiгали мурашки.

— Ну-ну, крихiтко, вгамуйся, — примирливо мовив вiн. — Я ж лише пiдглядав. Повiр, я й на думцi не мав нiчого лихого.

Дiвчина змiряла його оцiнюючим поглядом i провела кiнчиком язика по верхнiй губi.

— Хто ти, красунчику? — запитала вона вже значно лагiднiше.

— Кевiн МакШон до твоїх послуг, красуне.

Дiвчина мало не впустила пiстоль. Її великi смарагдовi очi здивовано втупились у Кевiна.

— Хто-хто? — перепитала вона, нiби не розчувши.

— Кевiн МакШон.

— Невже новий герцог Лохланський?

Кевiн жартома вклонився їй:

— Власною персоною, панночко. А з ким маю честь розмовляти?

— То це вже не Готланд? — з полегкiстю промовила вона, лишивши без вiдповiдi його запитання. — Я в Логрiсi?

— Атож. Ти на територiї герцогства Лохланського, за десять миль на пiвдень вiд кордону з Готландом. Як тутешнiй правитель, я гарантую тобi безпеку й особисту недоторканнiсть... Гм-м. Якщо ти перестанеш у мене цiлити. А то ще стрiлиш ненароком.

— Ага! — сказала дiвчина й пожбурила пiстоль додолу.

Щось клацнуло. Кевiн напружився, чекаючи пострiлу... але нiчого не сталося.

— Вiн не заряджений, — спокiйно пояснила дiвчина. — Не маю пороху.

Вона повернулася до свого одягу, взяла спiдню сорочку i квапливо надягла через голову. Потiм скоса глянула на Кевiна й нiяково всмiхнулася, а її щоки зашарiли вiд запiзнiлого збентеження.

— Кумедне вийшло наше знайомство. Тобi не здається?

Кевiн дурнувато осмiхнувся:

— Авжеж, крихiтко.

— Я не крихiтка. Мене звуть Дейдра.

— Дуже мило, Дейдро. Гарне в тебе iм’я, дуже красиве... як i ти вся. Знаєш...

— Знаю, менi всi так кажуть. Та все одно приємно чути... До речi, якщо ми обоє не готiйцi, то чому розмовляємо цiєю варварською мовою?

— А тобi яка до вподоби — гельська чи валiйська?

— Валiйська.

— То ти з пiвдня? — запитав Кевiн уже валiйською.

— Так. Певнiше, з центру. Iз самiсiнького центру.

— З Авалона?

— Угадав. Я безсоромне столичне дiвчисько.

— Чом це ти безсоромна? — здивувався Кевiн.

— А хiба нi? — сказала Дейдра, взявши панчоху. — Хiба я повелася як сором’язлива дiвчина, коли побачила тебе?

— Ти повелася вiдповiдно до ситуацiї. Якби я мав щодо тебе лихi намiри, а ти кинулася б одягатися, замiсть хапати зброю, мене б це не зупинило. А так я... ну... цього...

Кевiн замовк, безнадiйно заплутавшись у власних словах. Дейдра саме натягала на ногу панчоху, дедалi вище задираючи нижнiй край сорочки. Видовище було ще звабливiше, нiж коли вона була зовсiм без одягу, i остаточно онiмiлий Кевiн жадiбно витрiщився на неї, намагаючись не пропустити нi найменшого її поруху.

Схаменувшись, Дейдра зойкнула й поспiхом осмикнула сорочку.

— Таки я направду безсоромна, — сказала вона. — Та й ти не взiрець делiкатностi.

— Вибач, — засоромлено промимрив Кевiн, вiдвертаючись.

Продовживши вдягатися, Дейдра спитала:

— Ти живеш неподалiк?

— За двi милi звiдси мiй замок Каер-Сейлген. Ласкаво прошу до мене в гостi. — На думку про те, що ця чарiвна дiвчина гостюватиме в нього Кевiновi солодко замлоїло в грудях. — Ти згодна?

— Та вже ж згодна. Якщо не заперечуєш, поїдемо негайно, бо я зголоднiла. Сьогоднi взагалi не снiдала.

— Ми можемо перекусити просто зараз, — запропонував Кевiн. — Я взяв з собою цiлу сумку з усiлякою всячиною. Збирався зробити тут привал на обiд.

Дейдра нетерпляче облизнулася за його спиною.

— То неси її.

Коли Кевiн повернувся, Дейдра, вже одягнена, сидiла на травi й розчiсувала своє пишне волосся кольору мiдi. Поруч iз нею лежав букет лiсових квiтiв, її смарагдовi очi мрiйливо дивилися в небо, а на нiжних рожевих устах грала безтурботна усмiшка.

Кевiн вiдчув, що йому пiдкошуються ноги.

„Боже, яка вона красуня! — замилувано думав вiн. — Хiба мiг я уявити, що на свiтi iснує така довершена, така чиста й невинна краса...”

Втiм, Дейдра навряд чи була невинна в банальному розумiннi цього слова. З її поведiнки Кевiн зрозумiв, що вiн не перший чоловiк, який бачив її голою. Надто вже невимушено вона трималася перед ним без одягу й анiскiльки не соромилася цього. Проте в нiй вчувалося щось незаймано-чисте, цнотливе, майже янгольське... Кевiнове серце стискалося й солодко щемiло.

Знявши з пояса шпагу, щоб не заважала йому, вiн розстелив перед Дейдрою скатертину й видобув iз сумки весь харч, а також двi невеликi пляшки червоного вина. Вiдкоркував їх i передав одну Дейдрi.

— Даруй, але келиха не взяв.

— Не бiда, я вмiю пити i з пляшки.

Не гаючи часу на подальшi розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а вiдтак поклала до рота шматок добре пiдсмаженого i приправленого спецiями м’яса. За кiлька секунд, схвально промурмотiвши, вона потяглася за наступним шматком.

Якийсь час вони їли мовчки. Кевiн повiльно жував пирiг з перепелиною начинкою i знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетитi примудрялася їсти з такою вишуканiстю, нiби сидiла за святковим столом у блискучому товариствi витончених естетiв. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потрiпаному, було видно, що вона дiвчина шляхетського роду. I тим бiльше Кевiн не мiг зрозумiти, як вона опинилася в цiй глушинi, сама-однiсiнька, без супроводу. Та ще й у такому виглядi. Та ще й голодна, налякана...

— А знаєш, — нарештi заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустрiла тебе тут. Вiдколи надiйшла звiстка про смерть лорда Шона Мейгi, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцог Лохланський.

— Я так i збираюся вчинити. Але мiй названий батько заповiдав розвiяти його попiл з фортечного муру Каер-Сейлгена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крiм того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володiнь.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А пiсля секундної паузи, додала: — Не всi зрадiють твоїй появi в Авалонi. Родичi лорда Шона дуже сподiвалися, що ти залишишся на своєму островi й вiдмовишся вiд спадку.

— Я хотiв вiдмовитися, ще за його життя. Але вiн змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевiн сумно зiтхнув. — Бо бачив у менi свого вмерлого в дитинствi сина. Часом менi навiть здавалося, що вiн вважав мене своїм справжнiм сином.

Дейдра пильно вдивилася в Кевiнове обличчя.

— А й справдi, — промовила вона, — ти чимось нагадуєш Дункана. Я добре пам’ятаю його, хоча тодi ще була маленькою дiвчинкою. Щоправда, кузен Дункан був бiлявий i синьоокий хлопчик, а в тебе темне волосся й карi очi, проте щось спiльне мiж вами є. Обоє худi, височеннi, вродливi — ти схожий на нього i статурою, i лицем... Якось батько казав, що по смертi сина та дружини лорд Шон геть утратив смак до життя й поїхав на ваш острiв, щоб тихо померти. А там зустрiв тебе — i, може, завдяки тобi прожив ще вiсiм рокiв. Ти замiнив йому сина, отож права на Лохлан належать тобi не лише за законом, а й за...

— Стривай-но! — здивовано урвав її Кевiн. — Ти сказала „кузен Дункан”? Лорд Шон Мейгi був твоїм дядьком?

— Через свою дружину, тiтку Констанс. Вона була сестрою моєї матерi, а отже, лорд Шон був моїм дядьком. — Дейдра лукаво глянула на нього. — А ти, виходить, мiй названий двоюрiдний брат.

Кевiн раптом зайшовся кашлем.

— Але ж... лорд Шон був одружений з сестрою королеви!

Дейдра поважно кивнула, однак у куточках її очей причаїлася пустотлива усмiшка.

— Саме так. Мiй батько — король Брiан. Я Дейдра Лейнстер з Авалона. — Вона слiпуче всмiхнулася. — Це ж бо так очевидно.

— Очевидно? — перепитав збентежений Кевiн.

— А хiба нi? Хiба ти не чув, що королiвська донька — найвродливiша дiвчина в свiтi? Чи можеш ти уявити, що на свiтi iснує дiвчина гарнiша за мене?

Кевiн допитливо подивився їй в очi, але так i не збагнув, сказала вона це серйозно чи жартома.

— Е-е... так, звичайно, — промовив вiн, усе ще пiд враженням щойно почутого. Йому навiть на думку не спало, що Дейдра могла збрехати; чомусь вiн негайно й беззастережно повiрив їй. — Та розумiєш, я аж нiяк не сподiвався зустрiти в цих краях принцесу з роду Лейнстерiв — одну, без почту, без охорони...

— I без одягу, — смiючись, додала Дейдра. — Сподiваюсь, це залишиться мiж нами?

— Певна рiч!

— А ще я сподiваюся, — продовжувала вона, так i не пояснивши своєї присутностi в Лохланi, — що мiй титул принцеси не вплине на нашi стосунки, i ти не станеш називати мене „ваша високiсть”, „мiледi” — i взагалi корчити iз себе придворного кавалера.

— Я нiколи не був придворним кавалером, — вiдповiв Кевiн. — Я типовий провiнцiал.

— Тим краще. Я обожнюю провiнцiалiв i терпiти не можу всiх цих набридливих маккормакiв та маелгонiв з їхнiми солоденькими манерами. — Дейдра обурено пирхнула. — А втiм, друзяки кузена Емрiса ще гiршi. Колiновi наближенi хоча б мають голову на плечах, а не лише вiшалку для вух.

— То ти вирiшила трохи вiдпочити вiд придворних серед лiсiв i озер Лохлану? — значуще запитав Кевiн.

Натяк був досить прозорий, однак Дейрдра знов ухилилася вiд прямої вiдповiдi.

— Десь так, — сказала вона, допила вино зi своєї пляшки i взяла Кевiнову, ще наполовину повну. — Ти ж не заперечуєш?

— Звiсно, нi. Та май на увазi, що вино гiбернiйське. Здається слабким, мов сiк, але здорово вдаряє в голову.

— Нiчого, я знаю собi мiру, — запевнила Дейдра. — Розкажи про себе, Кевiне МакШон. Я чула, що в твоєму походженнi є якась загадка.

— Ну, це ще м’яко сказано. Особисто для мене моє походження суцiльна загадка. Двадцять рокiв тому селяни знайшли мене на узлiссi, загорненого в червону, шиту золотом мантiю. Вiд народження менi було лише двiйко мiсяцiв, тож навряд чи мене могли потай привезти на одному з кораблiв. З iншого ж боку, мешканцiв на островi не дуже багато, майже всi одне одного знають, i невдовзi з’ясувалося, що жодна з мiсцевих жiнок не могла бути моєю матiр’ю. Словом, казна-що. Мене вiднесли до тодiшнього губернатора, лорда Маркуса Фiнiгана, оскiльки ясно було, що я не звичайний найда, вiд якого вiдмовилася рiдня. До того ж бiля мене знайшли чудову шпагу зi срiбним, але мiцним, мов сталь, клинком; а також перстень з коштовним каменем...

— Оцей? — Дейдра вказала на його середнiй палець лiвої руки, де був надягнений золотий перстень з великим гранованим каменем синього кольору. — Можна глянути?

— Прошу.

Кевiн зняв перстень i передав Дейдрi. Якусь хвилину вона уважно роздивлялася його, потiм повернула зi словами:

— Дуже гарний. Надзвичайно тонка робота на золотi, та й камiнь красивий. Це ж сапфiр, так?

— Наче так, — сказав Кевiн, знову надягаючи перстень. — Хоча нiхто напевно сказати не може. На вигляд вiн типовий синiй сапфiр, проте твердiший за алмаз.

— Може, чарiвний?

— Цiлком можливо. Якщо довго дивитися на нього, вiн заворожує, гiпнотизує; складається враження, що всерединi каменя схована безодня. А от моя шпага напевно чарiвна. Звичайне срiбло, з будь-якими домiшками, не може бути таким мiцним i пружним.

Дейдра оглянула Кевiнову шпагу, погодилася, що клинок начебто срiбний, i водночас визнала, що такого мiцного срiбла не буває.

— Та це ще не все, — додав Кевiн, повернувши шпагу до пiхв i поклавши її на траву. — Поруч зi мною знайшли також повний комплект чоловiчого одягу. I от дивина — зараз це вбрання саме по менi. Нiби на мене шили.

— I що б це значило?

— Не знаю. Але мiй названий батько якось висловив цiкаве припущення. Мовляв, колись я був дорослою людиною, але один злий чаклун, могутнiй чорний маг, перетворив мене на дитину. Лордовi Шону нiколи не бракувало фантазiї. I якщо це так, то злий чаклун дуже прогадав i замiсть шкоди зробив менi велику послугу. Уяви лишень — я отримав можливiсть прожити ще одне життя, уникнути помилок, що їх припустився ранiше... Тiльки от бiда: не пам’ятаю я своє попереднє життя, нiчогiсiнько не пам’ятаю, i уявлення не маю про свої колишнi помилки i про те, як їх уникнути в цьому життi.

— Дивний у тебе гумор, — зауважила Дейдра. — Ти смiєшся з дуже серйозних речей.

Кевiн спохмурнiв:

— Часом варто посмiятися з того, що гнiтить. Якщо до серйозних речей завжди ставитися серйозно, можна з’їхати з глузду.

Дейдра спiвчутливо зазирнула йому в очi:

— Мабуть, у тебе було важке дитинство?

— Скорiше, складне. Допоки на островi з’явився лорд Шон i всиновив мене, я жив у губернаторському домi як вихованець, злиднiв не знав, одержав пристойну освiту, вiдповiдне виховання — словом, грiх скаржитися. — Кевiн гiрко всмiхнувся. — Та бiльшiсть людей цуралися мене, їх вiдлякувало моє загадкове походження... та й зараз вiдлякує.

— Тiльки не мене, — сказала Дейдра й торкнулася пальцями до його руки. — До речi, ти чаклун?

— В тiм-то й бiда, що нi. Коли я був маленький, нiхто не сумнiвався, що маю чаклунський Дар. Це було б логiчно, з огляду на моє загадкове походження. Та, на жаль, життя не завжди пiдкоряється логiцi. Коли я пiдрiс, наш мiсцевий вiдун Етар Альварсон не виявив у мене анi найменшого хисту до магiї. Зовсiм нiчого — а про справжнiй Дар годi й казати. Я неспроможний виконати навiть найпростiшi закляття.

— Ти шкодуєш про це?

— Ще б пак! Як тут не шкодувати.

— Гм, не часто почуєш такi слова вiд провiнцiалiв, — зауважила Дейдра. — Хiба ваш мiсцевий священик не казав, що кожен чаклун, спiлкуючись iз надприродними силами, ризикує своєю безсмертною душею? Церква стверджує, що вiдсутнiсть чаклунського Дару — це i є справжнiй Божий дар, що вберiгає вiд диявольських спокус.

— Все це дурницi, — вiдповiв Кевiн. — Просто незграбнi потуги обдiлених природою людей звести свою неповноцiннiсть у ранг особливої чесноти... — Тут вiн з запiзненням прикусив язика й винувато глянув на Дейдру. — Ой, вибач...

— Нiчого, — глухо сказала вона i мiцно стисла раптово зблiдлi губи. На її обличчi промайнув вираз, схожий на гримасу пекучого болю. — Все гаразд.

А Кевiн подумки вилаяв себе за дурiсть. Захопившись розмовою, вiн геть забув про те, що знали всi в Логрiсi: покiйна Дейдрина мати була необдарована — тобто не мала чаклунського Дару, i її донька народилася без магiчних здiбностей. Через це Дейдра почувалася бiлою вороною в королiвськiй сiм’ї, де всi були чаклуни й вiдьми, а її батько, король Брiан, володiв загадковою Споконвiчною Силою, яку, за переказами, їхнiй далекий предок, вождь скоттiв Гiломан, отримав пiсля смертi легендарного короля Артура, останнього з династiї Пендрагонiв. Незважаючи на це (а скорiше, завдяки цьому — адже звичайнi люди побоюються чаклунiв), Дейдра зажила великої любовi серед простого народу i була, поза сумнiвами, найпопулярнiшою особою з усiх членiв королiвської родини. Проте Кевiн сильно сумнiвався, що загальна любов i популярнiсть достатньою мiрою компенсували Дейдрi її вроджену неповноцiннiсть...

— От бачиш, як багато в нас спiльного, — нарештi озвалася вона, швидкими ковтками допивши вино з другої пляшки. — Ти шкодуєш, що не чаклун, я шкодую, що не вiдьма... i мало сказати, що просто шкодую. Отож ми можемо разом жалiти себе. Удвох якось веселiше. — Дейдра сумно зiтхнула. — Мiй батько утнув величезну дурницю, коли одружився з дiвчиною нечаклунського роду. Як правило, такi шлюби залишаються бездiтними, але їм пощастило... вони вважали, що пощастило. Та я про це iншої думки. Я б волiла взагалi не народжуватися, анiж бути такою... калiкою.

Кевiн стривожено подивився на неї. Видно було, що вона добряче сп’янiла, тiльки от випите вино зовсiм не звеселило її, а навпаки — навiяло смуток.

— Не кажи так, Дейдро!

Вона знизала плечима:

— Я кажу, що думаю. Адже я справдi калiка — на вiдмiну вiд звичайних людей. Вони просто необдарованi, а я напiвкровка... хай йому грець. Хисту до магiї не маю нiякого, але належу до чаклунського свiту, де почуваюся чужою. От мiй брат був повноцiнний чаклун... та це його не врятувало.

Кевiн чув цю iсторiю. Єдиний син короля Брiана, принц Гандар, помер десять рокiв тому вiд затяжної хвороби з явними ознаками навмисного пристрiту. Майже нiхто не сумнiвався, що пристрiтнi чари наслав на юного принца менший брат короля, Урiєн, проте довести його причетнiсть до цього злочину не вдалося. А за кiлька мiсяцiв Урiєн Лейнстер загинув вiд нещасного випадку на полюваннi, i тепер уже в його смертi пiдозрювали короля. Ситуацiя була тим бiльше дражлива, що зараз наступником престолу був старший син Урiєна — Емрiс Лейнстер.

— Мiй батько, — тим часом продовжувала Дейдра, — наполягає, щоб я чимшвидше вийшла замiж i народила йому спадкоємця. Мої дiти матимуть Дар, якщо мiй чоловiк буде чаклун. А я не хочу цього, не хочу за чаклуна, бо тодi стане ще гiрше... а менi й так нестерпно. Я вже стiльки просила татка, щоб вiн дав менi спокiй, щоб усиновив Колiна i зробив його своїм наступником. Та вiн затявся, хоче передати корону онуковi...

Кевiн слухав її, намагаючись не хитати головою. Дейдра вже двiчi ухилялася вiд пояснень, як вона опинилась у Лохланi без супроводу, але її останнi слова навели його на певнi здогади. I це йому геть не сподобалося.

— От що, Дейдро, — сказав вiн. — Ти, бува, не втекла вiд батька? Ну, щоб вiн не змусив тебе одружитися?

В її очах промайнув такий щирий i непiдробний подив, що в Кевiна не лишилося сумнiвiв — вiн помилився.

— Ага, он про що ти подумав. I либонь злякався, що тебе вважатимуть моїм спiльником... — Вона силувано всмiхнулася. — Почасти ти вгадав, я справдi втiкачка. Проте втекла не вiд батька, а вiд викрадачiв.

— Що?! — вражено вигукнув Кевiн. — Тебе викрали? Хто?

— Готiйськi шпигуни, — пояснила Дейдра. — За наказом їхнього короля Аларiка. Мабуть, вiн збирався тримати мене як заручницю, щоб натиснути на Логрiс i виторгувати територiальнi поступки. А може, був такий дурний, що сподiвався через мене накласти на батька прокляття. Але так чи iнакше, вiн спiймав облизня.

— А як тобi вдалося втекти?

Вона недбало знизала плечима:

— Втекла i все тут.

Дейдра встала й невпевненою ходою рушила до озера, щоб вимити пiсля їжi руки. Зробивши кiлька крокiв, вона раптом спiткнулася й напевно упала б, якби Кевiн останньої митi не пiдхопив її.

— Що сталося, Дейдро? — стурбовано запитав вiн, дедалi мiцнiше обiймаючи її. — Тобi зле?

Дейдра пiдняла до нього обличчя, її очi млосно блищали.

— Нi, просто запаморочилося в головi. Я надто багато випила, я п’яна... — Вона поклала йому руки на плечi, усiм тiлом пригорнулася до нього i пристрасно прошепотiла: — Ти такий гарний хлопчик, Кевiне... а я так скучила за любов’ю й нiжнiстю. Ти ж хочеш мене, правда?

— Так! Так! — млiючи, вiдповiв Кевiн i лише потiм зрозумiв, щó вiн сказав. — Але...

— Я теж хочу тебе, любий. Дуже хочу.

Вона нахилила його голову й наблизила свої вуста до його вуст. Кевiн розумiв, що не має права користатися з теперiшнього стану Дейдри, що мусить негайно спинити її. Та це було понад його сили, вiн просто не мiг устояти перед такою спокусою. Вiн вiдповiв на її палкий та жадiбний поцiлунок, i весь навколишнiй свiт потемнiв у його очах, затьмарених пристрастю.

Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 1