Роздiл 13

За п’ять хвилин до першої Кевiн вийшов з Дейдриних покоїв i попрямував коридором до королiвських апартаментiв. О цiй пiзнiй порi двiр продовжував бенкетувати. З глибини палацу долинав фальшивий бренькiт арф, що акомпанували безладному хору п’яних голосiв; ще звiдкись чулася тужлива лiтанiя волинок. Дорóгою Кевiн зустрiв кiлькох захмелiлих вельмож i вiд кожного мусив вислухати привiтання з перемогою. Цi зустрiчi допомагали йому вiдволiктися вiд думок про своє минуле — думок, що вже не завдавали болю, а лише викликали легке запаморочення в головi. Щомитi Кевiн згадував якусь дрiбничку з попереднього життя, з кожною миттю вiн ставав трохи iншим — i водночас залишався тим самим Кевiном МакШоном, яким був останнi два десятилiття...

Бiля входу до Колiнових покоїв черговий офiцер доповiв йому, що Морган i Дана вже чекають на нього в королiвському кабiнетi. Кевiн проминув анфiладу кiмнат i ввiйшов у кабiнет. Морган з Даною сидiли обабiч великого дубового столу, але в перший момент вiн навiть не помiтив їх. Його погляд тут-таки прикипiв до третього з присутнiх у кiмнатi — це був Колiн власною персоною, що спокiйно сидiв у шкiряному крiслi пiд Дейдриним портретом.

— Проходь, — сказав вiн. — Не бiйся, я не привид. Я справжнiй — можеш торкнутися.

Спантеличений Кевiн зачинив за собою дверi й сторожко пiдступив до стола, все ще не вiрячи своїм очам.

— Колiне!.. Ти?.. Тут?.. Але як?..

— Спершу сядь, зараз я все поясню. — Колiн зачекав, поки Кевiн влаштується в крiслi, потiм продовжив: — Перед твоєю появою я саме казав Данi й Моргану, що вже настав час розповiсти вам про мої новi можливостi, зокрема про миттєве перемiщення на будь-якi вiдстанi.

У Кевiновiй головi завертiлося слово „Тунель”, що мало писатися з великої лiтери.

— Ти... давно це вмiєш? — запитав вiн.

— З моменту коронування. Тодi Хазяйка дозволила менi зануритись у Джерело, i я здобув справжню Силу — ту Силу, що її мав колись король Артур.

— Ти дуже поганий хлопчик, Колiне, — сварливо промовив Морган. — Чому вiдразу не сказав про це дядечковi Фергюсону?

— Не тому, що не довiряв тобi... i всiм вам. Просто я потребував часу, щоб призвичаїтися до Сили, опанувати новi можливостi, навчитися контролювати свiй Образ Джерела.

— А що це таке? — спитала Дана.

— Щось на зразок Джерела в менi, його частка, яку я отримав, коли вперше занурився в нього. Образ дозволяє менi керувати Силою, вiн посередник мiж мною та Джерелом.

— А Образ має вiзуальну форму? — поцiкавився Морган. — Чи це просто така його назва?

— Як правило, вiн невидимий — нi для звичайного зору, нi для магiчного. Але при дуже тiсному контактi з Джерелом його можна побачити. Ось, погляньте.

Морган i Дана вражено зойкнули, дивлячись поверх Колiнової голови. Сам Кевiн нiчого не побачив, але при цьому вiдчув надзвичайне хвилювання. Iнша частина його „я”, що ховалась у ньому, на якусь мить прокинулася. Оцiнивши ситуацiю, вона знову заснула — певнiше, задрiмала в очiкуваннi слушного моменту. Несвiдомо Кевiн уже був готовий до найрiшучiших дiй...

— Гаразд, друзi, — сказав Колiн. — Поки досить. Вернiмося до наших справ. Отже, ви не знайшли Ерiксона?

— Нi, — похитав головою Морган. — Його наче корова язиком злизала. I Бронвен десь запропастилася.

Колiн кивнув:

— Я весь вечiр пробував зв’язатися з нею. I з Ерiксоном також. Вони не вiдповiдають — чи то не можуть, чи то не хочуть. Пiдозрюю, що Ерiксон не може, а Бронвен не хоче. Мабуть, вона зрозумiла, що пiсля розмови з королем Гендрiком я накажу заарештувати барона, тому вирiшила сховати його для власної помсти.

— Вона сховала його вiд мене, — зауважив Кевiн.

— I вiд тебе, — не став заперечувати Колiн. — Але причиною всьому була моя зустрiч з Гендрiком. Тому Бронвен i розповiла тобi про Ерiксона — бо вже знала, що його от-от викриють.

— Барон був готiйським шпигуном? — запитав Морган.

— Не зовсiм так. Просто вiн зробив одну послугу покiйному королю Аларiку — допомiг його шпигунам викрасти Дейдру.

— От холера! — вигукнув Кевiн. — I тут без нього не обiйшлося!

— Гендрiк цiлком вiдмежувався вiд учинкiв свого дiда, — продовжував Колiн. — Вiн сказав, що король Аларiк геть з’їхав з глузду через оцi штуки.

Колiн дiстав iз бiчної кишенi камзола чотири каменi й поклав їх перед собою на стiл. Три з них — червоний, синiй i фiолетовий — були в оправi, на золотих ланцюжках. Четвертий був великий неоправлений алмаз.

Кевiн, Дана i Морган подалися вперед.

— Невже? — здивовано промовив Фергюсон. — Вони дуже схожi на Знаки Стихiй. Це не пiдробка?

— Нi, справжнi Знаки. Ще один комплект. Король Гендрiк вiддав менi цi камiнцi з великою полегкiстю. Вiн дуже хотiв спекатися їх.

Морган примружив своє котяче око й уважно оглянув каменi.

— I що це значить? Аларiк теж мав Силу Джерела?

— На щастя, нi. Цьому завадив наш друг МакШон, коли врятував Дейдру вiд викрадачiв.

По його тону Кевiн здогадався, що Колiн чув i iншу версiю тих подiй. Знiяковiвши, вiн вiдвiв погляд i квапливо запитав:

— А до чого тут Дейдра?

— За словами Гендрiка, — пояснив Колiн, — його дiд кiлька разiв проходив через Ворота, але Хазяйка вiдмовлялася пустити його далi. Вона вимагала людської жертви. Їй потрiбна була дочка Джерела — народжена вiд чоловiка, що на час її зачаття володiв Силою. Тобто Дейдра — i бiльше нiхто.

— О боже! — сказала Дана.

Кевiн скреготнув зубами:

— А ти казав, що Хазяйка добра.

— Атож, я так казав, — зiтхнув Колiн. — I до сьогоднi так думав. Гендрiкова розповiдь мене просто приголомшила. Я часто вiдвiдував Джерело — для цього менi вже не потрiбнi каменi, я й сам можу вiдчиняти Ворота. Ми з Хазяйкою багато спiлкувалися, мiж нами навiть виникло щось схоже на дружбу... i ось тобi! Тепер не знаю, що робити.

— Зате я знаю, — рiшуче промовив Кевiн. — Її треба знищити.

Колiн повiльно похитав головою:

— Не все так просто, друже. Хазяйка дуже могутня, крiм того, я сумнiваюся, що вона взагалi смертна людина. Час бiля Джерела надзвичайно в’язкий, власне, там взагалi немає часу — тому те мiсце зветься Безчасiв’ям. Жоден смертний не зможе там жити, вiн просто збожеволiє вiд того, що кожна мить нормального свiту триває в Безчасiв’ї цiлу вiчнiсть. А Хазяйка там живе — уявляєте! Тим-то я стримав свiй перший порив негайно кинутись до неї й зажадати пояснень. Я таки пiду до Джерела — але з вашою допомогою i з допомогою Знакiв. — Кажучи це, Колiн подивився на Кевiна й Дану. — Ви, мої Провiдники, маєте тримати Ворота вiдчиненими, щоб я будь-якої мить мiг повернутися, якщо розмова з Хазяйкою складеться не на мою користь.

Дана хотiла була заперечити, проте, зустрiвшись iз рiшучим поглядом Колiна, лише мовчки кивнула. А Кевiн цiлком несподiвано для себе сказав:

— Хай замiсть мене буде Морган.

Колiн запитливо подивився на нього:

— Ти серйозно?

— Так. Морган краще впорається з обов’язками Провiдника. Вiн урiвноваженiший за мене i має бiльшу силу волi — а за теперiшнiх обставин це дуже важливо. До того ж вiн справдi мудрий — кому, як не йому, пасує Знак Мудростi.

Колiн перевiв погляд на Фергюсона, що сидiв, скромно потупивши очi, але явно улещений. Весь його вигляд свiдчив про те, що вiн згодний з Кевiном.

— Гаразд, — сказав Колiн. — Хай буде так. Дано, Моргане, вiзьмiть Знаки.

Тим часом частина Кевiнової свiдомостi зажила власним життям. Вiн зосередився на своєму перснi з синiм каменем i, сам не розумiючи, що робить, протягнув вiд нього невидиму магiчну нитку до Знака Сили, що лежав на столi. Коли мiж двома каменями встановився мiцний зв’язок, Кевiн сторожко зиркнув на Колiна — той, на щастя, нiчого не помiтив.

А Морган i Дана вже надягли свої каменi — Знак Мудростi i Знак Життя. Дана спитала:

— Коли почнемо?

— Прямо зараз, — вiдповiв Колiн. — Не бачу причин зволiкати.

— А хiба тобi не треба настроїтися на цей Знак?

— Я вже настроївся. Ще до вашого приходу.

Кевiн зрозумiв, що не можна гаяти нi секунди. Дослухаючись до вказiвок свого другого „я”, вiн став швидко настроюватися на Знак Сили. Водночас невидима нитка роздвоїлася, її кiнцi потяглися до Знакiв Мудростi та Життя, пронизали їх, мов намистини, а вiдтак зiйшлися на алмазi — Знаку Влади. Контури були наведенi, залишалося активувати їх i повернути Ключ...

Аж тут Колiн вiдчув, що коїться щось неладне.

— Кевiне! — стривожено вигукнув вiн. — У тебе пробуджується Дар. Будь обереж... БОЖЕ! ЩО ТИ РОБИШ?! Все! Час починати...

— АЛМАЗ! — заволав Кевiн голосом на смерть переляканої людини. — АЛМАЗ!

Морган i Дана, що здивовано поглядали то на нього, то на Колiна, мимоволi подивилися на Знак Влади. А Кевiн негайно задiяв зв’язок мiж усiма чотирма каменями.

Ритуал оволодiння Силою передбачав, що Провiдники торкатимуться пальцями Знака Влади, замикаючи Чотирикутник Стихiй. У даному разi цей припис не був дотриманий, проте й самих поглядiв Моргана з Даною вистачило, щоб Ворота вiдчинилися. Кевiн прослизнув у них — i цiєї ж митi став Артуром. Шлях завдовжки у двадцять рокiв нарештi привiв його до Джерела, до витокiв Формотворчих...

Кiнець шляху...

...i початок нового

Я лежав у густiй високiй травi незвичайного лiлового кольору пiд мiнливим зеленим небом Безчасiв’я. Я потроху оговтувався вiд шоку. Частина мого „я”, що була Кевiном МакШоном, поступово звикала до Артура Пендрагона, а iнша частина, що вiдгукувалася на це iм’я, перетравлювала спогади останнiх двадцяти рокiв, що минули без її участi.

На щастя, нiякого роздвоєння я не вiдчував i залишався однiєю цiлiсною особистiстю. Я був тим самим Кевiном — хiба що згадав своє попереднє життя. Я був тим самим Артуром, принцом Свiтла, закоханим у Сутiнки, — хiба що став на два десятилiття старшим...

Та чи справдi став? Формально так. Проте я не був певен, чи коректно в моєму випадку механiчно додавати двадцять Кевiнових рокiв до тридцяти чотирьох Артурових. Може, слiд взяти середнє арифметичне?.. А втiм, яка рiзниця! Для нас, Володарiв Екватора, роки не значать так багато, як для простих смертних. Пройшовши в дитинствi через обряд Причастя, ми постiйно перебуваємо в контактi з Формотворчими Силами, чия антиентропiйна сутнiсть дозволяє подолати природний процес старiння. Теоретично, запричащенi чаклуни й вiдьми можуть жити вiчно, але на практицi всi колись помирають: хто насильницькою смертю, хто вiд нещасних випадкiв, хто вiд екзотичних i дуже швидкоплинних хвороб, а хто просто через те, що втомився вiд свого довгого життя...

Я спробував поновити втрачений зв’язок з Формотворчими — i не змiг. Нi, не тому, що не знайшов їх. Тут, бiля своїх витокiв, вони були скрiзь, але надто вже потужнi, такi потужнi, що я мало не обпiкся при спробi встановити контакт. Тепер я зрозумiв, що сталося зi мною двадцять рокiв тому: я подолав бар’єр нескiнченностi й опинився в областi сильних антиентропiйних потокiв, мої життєвi процеси потекли в зворотному напрямку, i я регресував до немовляти... Та це ще не все! Я пройшов через таке пекло, що просто диву давався, як змiг лишитися живим. У своїх розрахунках Дiана не передбачила того, що спiткало мене в нескiнченностi...

Дiана!.. Моє серце защемiло. Як так скучив за нею, моєю любою дiвчинкою...

О, Зевсе-Юпiтере! А як же Дейдра?..

Великий Мiтро, що я накоїв?! Я закохався в Дейдру, не розлюбивши Дiану...

Зусиллям волi я змусив себе не думати про це. Наразi маю iншi, важливiшi проблеми.

Отже, я досяг мети. Я потрапив до витокiв Формотворчих Сил, якi тут, у свiтах, названих Ворогом Серединними, на кiлька порядкiв потужнiшi, нiж там, де я народився. Але тутешнi чаклуни не знали про Причастя i не мали доступу до глибинних антиентропiйним процесiв у надрах Формотворчих. З цiєї причини тривалiсть їхнього життя така ж сама, як у звичайних людей. Навiть королi Логрiсу з роду Лейнстерiв, що були посвяченими Джерела, жили, хворiли i вмирали як простi смертнi... А от Колiн, схоже, перевершив своїх предкiв, досяг того, про що вони лише мрiяли. Його Образ Джерела мене приголомшив. Це був символ найвищого прилучення до первiсних сил, на зразок Знака Янь в iстот Порядку i Знака Iнь у створiнь Хаосу. Тепер ясно, чим оперував мiй прадiд. Книга Пророкiв Мiтри брехала — то був не Янь, а Образ Джерела...

Еврика! Намагаючись приборкати Формотворчi, я зовсiм забув про свiй Небесний Сапфiр. А перстень у мене залишився, як i все iнше. Порушивши приписи ритуалу, я ввiйшов у Ворота одягнений — що й на краще. За допомогою каменя менi вдалося встановити контакт вiдразу з трьома Формотворчими, потiм я додав ще двi й ще одну — i на цьому вирiшив зупинитися. Я вiдчував слабке поколювання в пальцi, що на нього був надягнений перстень iз Сапфiром. Мiй камiнь функцiонував як понижуючий силовий трансформатор, пiдключений до високовольтної мережi. Менi навiть здавалося, що я чую характерне гудiння низької частоти.

Я продовжував лежати, насолоджуючись п’янким вiдчуттям сили, аж раптом серед мертвої тишi, що оточувала мене, долинуло тихе шурхотiння. Я весь зiбрався й ривком скочив на ноги.

По пологому схилу пагорба неквапно спускалася золотоволоса жiнка, вбрана у слiпучо-бiлi шати. Вона була прекрасна, велична й неприступна, як Снiгова Королева. Крижаний погляд її свiтло-синiх очей нiби пронизував мене наскрiзь. Я був упевнений, що ранiш не зустрiчав цю жiнку (якщо вона жiнка, якщо взагалi людина), але її очi, цей погляд... Невже спадкова пам’ять? Чи просто „déja vu”?

Снiгова Королева пiдiйшла до мене, i прямiсiнько в моїй головi лунко задзвенiли слова:

— Не впевнена, що варто тебе вiтати, Кевiне МакШон. Ти обманом пройшов у Ворота, ошукавши свого друга Колiна. Це негiдний учинок.

— Хто ти? — вимогливо запитав я, хоча й знав, що почую у вiдповiдь.

— Хазяйка Джерела, — пiдтвердила мiй здогад Снiгова Королева.

— Вiв’єна?

— Нi. Вона була одна з моїх попередниць. А чому ти питаєш?

— Бо Вiв’єна дещо завинила моїй родинi. Та, зрештою, це неiстотно. За давнi грiхи, чи лише за теперiшнi — однаково ти помреш.

Хазяйчинi очi гнiвно зблиснули:

— Ти погрожуєш менi, смертний?!

— Не погрожую. Просто обiцяю.

Скорившись моєму наказовi, Ескалiбур вислизнула з пiхв i зависла передi мною в повiтрi. Звичним, вiдпрацьованим до автоматизму рухом мої пальцi обхопили знайому рукоять, срiбний клинок шпаги спалахнув i слiпуче засяяв, а Небесний Сапфiр вже цiлком вiдчутно загудiв, пiдключаючись до нових Формотворчих.

На ранiш незворушному обличчi Хазяйки вiдбився непiдробний подив:

— Ти дуже майстерно манiпулюєш силами! Хто ти такий?

— Останнi двадцять рокiв мене звали Кевiном. Останнi вiсiм я мав прiзвище МакШон. Якщо ти не Вiв’єна, задовольняйся цим.

— А якщо я Вiв’єна?

Я пiдозрiливо глянув на неї. Вiдчуття „déja vu” дедалi посилювалося. Було в нiй щось знайоме, когось вона менi нагадувала...

— То хто ж ти насправдi?

— Я перша запитала тебе, Кевiне МакШон. Ти мiй гiсть i мусиш представитися.

Я глузливо посмiхнувся:

— О нi, я не гiсть твiй. Я твоя смерть.

— Але чому ти хочеш мене вбити? — запитала вона. — Щоб пройти до Джерела?

— Можливо.

— То проходь. Я не стану тобi на завадi. Лише назви своє справжнє iм’я.

Я здивувався. Невже вона злякалася?.. Нi, не схоже. Мабуть, просто впевнена у своїй невразливостi. I зараз грається зi мною, мов кiшка з мишею. Та ми ще побачимо, хто з нас миша...

— Гаразд, — сказав я. — Мене звуть Артур, я син Утера, короля Свiтла, повелителя Свiтанкової Зони Екватора. Моє родове iм’я Пендрагон.

Хазяйка уп’ялася в мене ошелешеним поглядом:

— Той самий Артур...

— Нi, не той самий, — усмiхнувся я, насолоджуючись її розгубленнiстю. — Я просто Артур, син Сутiнкiв i Свiтла. А той самий Артур був дiдом мого батька. Свого часу вiн правив у Авалонi, аж поки вiдьма Вiв’єна надумала погубити його.

— Але ж не погубила, — зауважила Хазяйка.

Я вирiшив, що грiх не скористатися з нагоди, i запитав:

— Що ти знаєш про останнi днi царювання Артура в Авалонi? З того, про що мовчать легенди.

— Дуже мало, — сказала вона. — Менi вiдомо лише, що Мерлiн принiс смертельно пораненого короля в Безчасiв’я i занурив його в Джерело. Води Джерела вiднесли Артура в нескiнченнiсть, а Мерлiн повернувся до людей i оголосив, що...

— У нескiнченнiсть?! — рiзко перебив я. — Звiдки ти знаєш?

— Це є в пам’ятi Джерела. А я — його Хазяйка.

Клинок моєї шпаги засяяв ще яскравiше, вiстря описало коло на рiвнi її грудей.

— Ну-ну! Може, ти справдi Вiв’єна?

— Я не Вiв’єна, — почувся знайомий голос. — Мене звуть iнакше.

Її слова вже не вiдлунювали в моїй головi. Вражений, я дивився, як золоте волосся Снiгової Королеви потемнiшало, обличчя стало круглим, втратило колишню чiткiсть i правильнiсть рис, його всипало рясне ластовиння, фiгура зi стрункої перетворилась на щупляву...

— Бронвен! — вигукнув я.

Вона задирливо i водночас погордливо всмiхнулася:

— Ти ще хочеш моєї смертi, Кевiне-Артуре?

— Юпiтере-Громовержцю, побий мене блискавкою! — вилаявся я рiдною мовою моєї матерi. — То ти Хазяйка Джерела?

— Так. Вiднедавна. Вiд часу коронування Колiна.

— А що сталося з колишньою Хазяйкою?

— Я вбила її. — Яснi очi Бронвен потьмянiли вiд гнiву. — Утопила це стерво в Джерелi. Її спалила Споконвiчна Сила.

— Неймовiрно! — сказав я, поклавши до пiхв Ескалiбур. — I як тобi вдалося?

— Та за iграшки! Колишня Хазяйка була геть слабка, майже безпомiчна. — Бронвен презирливо пирхнула. — Очевидячки, дуже потребувала людської жертви.

— Ти й це знаєш?

— Я все знаю. Колишня Хазяйка стояла i за замахом на Дейдру, i за смертю дядька Брiана. Коли викрадення не вдалося, вона вирiшила зробити королем Емрiса, щоб той сам принiс їй жертву. Ерiксон отримав вiд неї формулу зомбувального закляття...

— Ого! — сказав я. — Вбивця короля був зомбi?

— Атож. Цей бiдолаха нiчим не завинив перед Короною. Як, власне, i його родичi — їм не перепало жодного шеляга вiд ворогiв держави.

Я подивився на Бронвен з повагою:

— Тепер я знаю, хто допомiг їм утекти з в’язницi.

Вона ствердно кивнула:

— Зараз вони в безпецi i на життя не скаржаться, хiба що iнодi сумують за батькiвщиною. Я не могла допустити, щоб безневиннi люди згнили в темницi за чужi грiхи.

— А як щодо винних?

— Хазяйка мертва, Ерiксон кари не уникне, а Емрiс мiй брат.

Я не став сперечатися з Бронвен. На вiдмiну вiд Кевiна, Артур добре знав, що таке тиранiя родинних уз. Навiть до брата Александра я мав певнi сентиментальнi почуття, хоча й ненавидiв його всiма фiбрами душi.

— Добре. Облишмо Емрiса... на якийсь час. Зараз у мене важливiшi справи. Передовсiм я хочу побачити Джерело. Його Образ, що носить у собi Колiн, дуже заiнтригував мене.

Бронвен раптом стривожилася:

— Якщо ти справдi принц Артур з роду Пендрагонiв... Ти ж не збираєшся претендувати на престол мого брата?

Я загадково всмiхнувся i промовчав. Правду кажучи, я ще не мав часу, щоб обдумати подальшi плани. До того як Бронвен запитала мене, я не розглядав таку можливiсть. Але згодом неодмiнно розгляну — iдея варта уваги. Я нiколи не вiдзначався владними амбiцiями, проте перспектива правити в легендарному Авалонi могла спокусити будь-кого з принцiв Свiтла — навiть закоханого в Сутiнки.

Так i не дочекавшись вiдповiдi, Бронвен приречено сказала:

— Отже, вiдтепер ти зазiхатимеш i на Колiнову корону, i на його наречену.

— Про що ти кажеш?

— Коли ти ввiйшов у Ворота, Дана несла Знак Життя. А король Вортимер не даремно попереджав про виникнення небажаних зв’язкiв.

— Ага...

— Тебе ще не пройняло, але скоро пройме. Якщо Посвячений — чоловiк, то мiж ним i Провiдником лiворуч виникає взаємний потяг. А коли в Ворота входить жiнка, то домiнує зв’язок з iншим Провiдником — тим, що несе Знак Мудростi. Саме тому тебе вабить до мене всупереч усiм твоїм твердженням, що ти любиш Дейдру.

— Ага, — повторив я. — Он воно що... Ти ввiйшла в Ворота разом з Колiном?

— Одне уточнення: перед ним. Я знала все про обряд посвячення, бо пiдслухала вашу розмову з архiєпископом. Я взагалi люблю пiдглядати й пiдслуховувати; я стежила i за вашою сьогоднiшньою зустрiччю з Колiном, але не встигла зупинити тебе — ти заскочив зненацька навiть мене... Отож уночi, напередоднi коронування, я потай пробралася в Колiнiв кабiнет i взяла з шухляди Вогнезор, який вiн не наважився знищити, хоча Дана й попереджала його. А з допомогою каменя, що був настроєний на Колiна, я отримала доступ до його Знака Сили i пiд час церемонiї тримала постiйний контакт з вашою трiйцею. А ви нiчого не вiдчули.

— Я захоплений твоєю майстернiстю, Бронвен, — сказав я, бо вона хотiла це почути. — А що було далi?

— Коли ви з Даною вiдчинили Ворота, я прослизнула поперед Колiна й опинилась у Безчасiв’ї. Мене зустрiла Хазяйка, ми сильно погиркалися, бо я вже знала вiд Емрiса про її злочини. Наша сутичка тривала недовго; я досить легко перемогла її й утопила в Джерелi. Потiм сама занурилася в нього, пройшла Шлях Посвяти та Коло Адептiв, пiсля чого перенеслася в наступну мить i зустрiла Колiна вже в ролi нової Хазяйки.

— Що значить „перенеслася в наступну мить”? — запитав я, згадавши Колiновi слова про дивне поводження часу в цьому мiсцi.

Бронвен мерзлякувато повела плечима:

— Тут час не йде, Кевiне-Артуре, вiн тут зупинився. Ти можеш роками, столiттями бродити в Безчасiв’ї — а в матерiальному свiтi не мине навiть мiзерної частки секунди. Кожнiй митi нормального часу вiдповiдає нескiнченний вiдрiзок тутешнього псевдочасу — для зручностi я називаю їх сегментами. Колишня Хазяйка могла жити в Безчасiв’ї постiйно, бо була безплотна, i менi страшно подумати, до яких похмурих глибин пекла торкалась її свiдомiсть... Знаєш, часом менi здається, що вона з радiстю прийняла смерть.

— Думаєш, вона хотiла вмерти?

— Думаю, так. Вона була бранкою Безчасiв’я i не могла нi на мить повернутись у матерiальний свiт. А тут... — Бронвен знову пощулилася.— Тут можна вiдпочити, набратися сил, але жити — нi, це жахливо!

— А Колiн думає, що ти тут живеш, — зауважив я.

— Це я йому так сказала, щоб вiн дужче боявся мене. Насправдi ж я просто вiдчуваю, коли вiн приходить до Джерела, i встигаю випередити його.

— Вiн навiть не пiдозрює, що ти — це ти?

Бронвен усмiхнулася:

— Далебi, до чого чоловiки слiпi! Це ж треба: не впiзнати рiдну сестру, нехай i в iншiй подобi. — З цими словами вона знову перетворилася на Снiгову Королеву.

— Надзвичайна метаморфоза, — сказав я. — Вражає.

Втiм, змiнювати зовнiшнiсть дозволяли й Формотворчi. Проте не довiльно, а лише лише в межах, зумовлених генотипом — тобто зробитися старшим чи молодшим, пiдправити риси обличчя, вiдкоригувати фiгуру абощо. Крiм того, такi трансформацiї не можна було провести за лiченi секунди — вони вимагали вiд кiлькох годин до кiлькох днiв, залежно вiд масштабiв перетворення. А от Бронвен демонструвала справдешнi чудесв перевтiлення...

— Сила Джерела дозволяє тобi виробляти такi штучки?

— Атож. Можна перекинутися на кого завгодно. Проте ненадовго — пiдтримання невластивої подоби вимагає постiйних зусиль. Тому менi нелегко повсякчас носити личину колишньої веснянкуватої Бронвен.

— Як це? — не зрозумiв я.

— Джерело зробило менi подарунок — дещо змiнило в моїх... як їх там?.. ага, генах. Тепер справжня я — отака, яку ти зараз бачиш. Мабуть, Джерелу не чуже марнославство, i воно захотiло мати вродливу Хазяйку.

— Ого! — вражено i трохи налякано промовив я. Поєднання чарiв i генної iнженерiї як правило призводило до непередбачених наслiдкiв, i вiдомi в багатьох свiтах вовкулаки були ще не найгiршим результатом таких експериментiв. В усiх без винятку Домах втручання в природну генетичну структуру було категорично заборонене i каралось дуже суворо. Залишалося сподiватись, що Джерело не зробило Бронвен ведмежої послуги. Зрештою, воно ж таки вселенська стихiя...

— Ти згоден, що я надзвичайна красуня? — допитувалась Бронвен. — Я подобаюсь тобi?

— Так, подобаєшся, — визнав я. — Ти справдi надзвичайна красуня.

— I ти хочеш мене?

— Анiтрохи! — рiзко i нещиро вiдповiв я.

Бронвен зайшлася дзвiнким смiхом:

— Ах, Кевiне, сердешний! Оце так ускочив у халепу! Дейдра — я — а тепер i Дана.

I ще Дiана, тоскно подумав я. Анi Бронвен, що викликала в мене хiть, анi Дана, до якої я поки що не почував нiчого, крiм симпатiї, не могли зрiвнятися з Дейдрою. Але Дiана...

— Тут буває ще хтось, крiм тебе та Колiна? — поцiкавився я, щоб змiнити тему розмови.

— До вчора нiкого не було, — вiдповiла вона. — А якраз минулої ночi, напередоднi своєї смертi, сюди сунувся Аларiк Готiйський. Хотiв нишком прокрастися до Джерела — а уздрiвши мене, зразу втiк. Шкода, що я його не впiймала!

— А мене ти пропустиш до Джерела?

Бронвен з нiжнiстю подивилася на мене i трохи сумно всмiхнулася:

— Я вже казала, що не стану тобi на завадi. Ти менi дуже подобаєшся... дарма хто ти — Кевiн чи Артур. Я люблю тебе. Якщо ти не можеш вiдмовитися вiд Дейдри, одружуйся з нею, я не проти, але стань моїм таємним чоловiком. Ми проведемо наш медовий мiсяць у Безчасiв’ї.

Я опустив очi i промовчав. Мене дуже вабило до Бронвен, особливо в її новiй подобi Снiгової Королеви. Але я не хотiв зраджувати Дейдру...

Проте я вже зрадив Дiану, зрадив наше кохання! I не сумнiвався, що зраджу й Дейдру — коли зустрiнуся з Дiаною...

— Що ж, добре, — сказала Бронвен, порушуючи мовчанку. — Ходiмо до Джерела.

Вона повернулася й пiшла до вершини пагорба. Вона була зовсiм не схожа на ту Бронвен, дiвчину-пiдлiтка з щуплявою фiгурою, яку я знав у Авалонi. Тут, у Безчасiв’ї, вона була дорослою жiнкою, Хазяйкою Джерела.

Кiлька секунд я не рушав з мiсця, дивлячись їй услiд. Я пройшов довгий шлях, щоб досягти своєї мети. Я перетнув нескiнченнiсть, утратив пам’ять i став дитиною. Менi довелося знову ставати дорослим, починати все з чистого аркуша. Я ще раз був дитиною, пiдлiтком, юнаком, вдруге жадiбно пiзнавав свiт, менi пощастило знову пiзнати муку i радiсть першого кохання... А потiм я вiднайшов себе, вiднайшов пам’ять про колишнє життя — i отримав купу проблем на свою голову.

Перша i головна з них, це, певна рiч, Джерело. Його сила — не для людей. Всi ми, навiть найкращi з нас, надто дрiб’язковi, неврiвноваженi, марнославнi, схильнi до крайнощiв, фанатизму та авантюр, щоб мати таку надзвичайну могутнiсть. Нiкого (i мене також) не можна й близько пiдпускати до Джерела — та це лише в iдеалi. А в реальностi доступ до нього iснує, i я був би дурнем, якби не скористався цим.

Далi, Авалон. Перспектива царювати в ньому й заснувати свiй власний Дiм ставала дедалi заманливою. Цим я утер би носа обом старшим братам — i Александровi, якого ненавидiв, i Амадiсовi, з яким я мав приязнi стосунки i якому мимоволi заздрив, оскiльки вiн був наступником престолу в Царствi Свiтла.

Проте на моєму шляху до цiєї мети стояв Колiн, що був моїм другом.

А ще були Дiана та Дейдра, яких я кохав. Обох i одночасно...

Бронвен зупинилася й гукнула мене. Я важко зiтхнув i слiдом за нею, Снiговою Королевою, Хазяйкою Джерела, почав пiднiматися по схилу пагорба.

Навколо панувало Безчасiв’я.

частина друга