Роздiл 16

Я знову йшов по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з осiннiм кольором листя. У деннiй частинi неба палала вiчна вечiрня заграва; мiж сизо-багряними хмарами пробивалося свiтло великого червоного сонця. Вiтер, що дув з денного боку, принiс iз собою спеку й духоту, мрячив теплий дощ. Градусах у тридцяти праворуч вiд напрямку в день клубочилися важкi свинцевi хмари-громовицi; вони невпинно насувалися, запинаючи небо темним покривалом. Наближалася гроза з гарячою зливою — характерне, але рiдкiсне явище в спокiйних, урiвноважених Сутiнкових свiтах. Я дуже любив грози в Сутiнках, проте зараз нiтрохи не тiшився в передчуттi шаленства стихiй...

Я сам не знав, навiщо прийшов у цей дикий, ненаселений свiт, де ми з Дiаною ховалися вiд стороннiх очей, щоб сповна насолодитися нашим гiрким щастям, де був притулок нашого кохання... Вiдтодi минуло багато рокiв, але менi здавалося, що це було лише вчора — адже суб’єктивно я сприймав минуле без тих двадцяти рокiв, що провiв у безпам’ятствi. Вiрнiше, так сприймала його та частина мого „я”, що була Артуром...

Що я сподiвався побачити тут пiсля тривалої вiдсутностi? Зарослу густою травою галявину без будь-яких слiдiв нашого перебування? Розкиданi навколо бруднi клаптi бiлого й синього шовку, розiдранi подушки та ковдри, побитi мiллю килими, попсованi сонцем i дощами книжки?.. Важко сказати. Я просто йшов знайомою дорогою, дивлячись собi пiд ноги, i вiддавався спогадам.

Коли дерева розступилися, я боязко пiдвiв погляд i нараз завмер, не ймучи вiри своїм очам. Посеред широкої галявини, там, де колись було Дiанине шатро, тепер стояв охайний двоповерховий будинок з червоної цегли. Якби я не був так занурений у власнi думки, то давно б помiтив його черепичний дах, що здiймався над кронами дерев.

Моя секундна розгубленiсть змiнилася обуренням. Яке блюзнiрство! Хто насмiлився споганити своєю присутнiстю це святе мiсце? Чий збочений розум наважився образити свiтлу Дiанину пам’ять?

Скипаючи з лютi, я голосно вилаявся i бiгцем кинувся до будинку з твердим намiром покарати святотатця. Золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами i вiдстовбурченими вухами, тi самi, яких любила Дiана, злякано сичали на мене з густої трави.

Коли я пробiгав мiж двома клумбами, де росли улюбленi Дiанинi сутiнковi троянди, дверi будинку вiдчинилися, i на ганок вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. Вона дивилася на мене, привiтно всмiхаючись.

— ДIАНО! — закричав я. — О БОГИ! ДIАНО!

Ошалiлий вiд радостi, я злетiв на ганок, щоб обняти її, пригорнути до себе... i лише останньої митi зрозумiв, що помилився. Мої руки зупинились у сантиметрi вiд талiї дiвчини, яку здаля я прийняв за Дiану.

Зблизька вона бiльше була схожа на Юнону — якщо взагалi можна говорити про рiзний ступiнь схожостi з двома такими схожими сестрами. У неї було хвилясте каштанове волосся, оксамитовi карi очi та чорнi брови моєї матерi; зате фiгура, овал лиця, усмiшка... Її усмiшка! Вона не була така слiпуча, як у Юнони, але вражала мене в самiсiньке серце, змушуючи його болiсно нити. Бо це була Дiанина усмiшка...

— Привiт, Артуре, — сказала менi знайома незнайомка. — Я Пенелопа.

Поступово на змiну розчаруванню прийшла цiкавiсть. Дiвчина, що назвалася Пенелопою, була дуже молода. I хоча судити про справжнiй вiк вiдьом з їхньої зовнiшностi справа невдячна, я був на сто вiдсоткiв упевнений, що їй нiтрохи не бiльше двадцяти п’яти рокiв.

— Ти моя нова сестричка? — запитав я. — Кузина, племiнниця?

— На зразок того, — вiдповiла Пенелопа. Тiльки зараз я помiтив, що вона дуже хвилюється. — До всього iншого, я твоя двоюрiдна сестра.

— До всього iншого? — розгублено перепитав я.

— Моя мама — твоя тiтка Дiана, а отже, ми кузени, — пояснила Пенелопа. — Але не це головне... — Тут вона замовкла, вочевидь для того, щоб далi я сам здогадався.

Я таки здогадався — i завмер мов громом прибитий. Зненацька менi вiдiбрало мову, я не мiг вичавити з себе анi слова i лише витрiщався на Пенелопу очманiлим поглядом. Ви можете сказати, що це було ясно з першої ж секунди. Мабуть, i так. Та хотiв би я подивитися на вас в моїй ситуацiї.

За хвилю Пенелопа знову заговорила:

— Якось неправильно вийшло, так? Вiдколи стало вiдомо, що ти живий, я дуже чекала тебе... i дуже боялася, що ти прийдеш i ще не знатимеш про мене.

— Т-то т-ти м-моя д-дочка? — промимрив я, вперше i, сподiваюся, востаннє в життi почавши заїкатися.

— Твоя й Дiанина. Я народилася рiвно через дев’ять мiсяцiв пiсля твого зникнення. — А пiсля деяких вагань вона додала: — Думаю, мама вiд самого початку боялася, що ти не повернешся, i... ну, ти розумiєш.

— Боже! — сказав я.

Пенелопа взяла мою руку й зазирнула менi в очi — точно так, як це робила Дiана.

— У тебе шок, Артуре. Ходiмо в дiм.

Я мовчки кивнув i пройшов з нею досередини. У просторому холi працював кондицiонер, було сухо i прохолодно. Оскiльки на цей час сонце вже цiлком сховалося за хмарами, Пенелопа ввiмкнула свiтло. Очевидно, бiльшiсть побутових приладiв у будинку працювали вiд електричного струму, а його генератор, пiдключений до Формотворчих, найпевнiше, стояв у пiдвалi. Це було цiлком у стилi Сутiнкових, що сповiдували розумне поєднання чарiв та досягнень технологiчної цивiлiзацiї в гармонiйнiй єдностi з природою. Така позицiя подобалася менi бiльше, нiж практика Царства Свiтла, де чари вживали на кожнiм кроцi, i водночас їх застосування було суворо регламентоване численними директивами Королiвського департаменту побутової магiї.

— Ти голодний? — запитала Пенелопа, всадовивши мене в крiсло.

Я заперечно похитав головою:

— Нi.

— Щось випити?

— Нi, дякую.

— Тодi, може, сигарету?

Кiлька секунд я вагався, потiм ствердно кивнув:

— Так, мабуть.

Пенелопа поставила на тумбочку поруч iз моїм крiслом попiльницю, дiстала почату пачку сигарет i розкурила двi, одну з яких передала менi.

— Дякую, — сказав я, глибоко затягся й одразу ж видихнув дим, зайшовшись гучним кашлем.

Пенелопа здивовано глянула на мене:

— Ти не палиш?

— Ось уже двадцять рокiв. Коли я регресував, то забув про цю звичку.

Пенелопа мовчки зробила кiлька затяжок i роздавила сигарету в попiльницi. За статистикою, дев’яносто з кожної сотнi дорослих чаклунiв та вiдьом були запеклi курцi, а решта десять вiдсоткiв палили час вiд часу. На вiдмiну вiд простих смертних, нiкотин не шкодив нашому здоров’ю — вiрнiше, нам не складало труднощiв усунути всi негативнi наслiдки вiд курiння. Взагалi, ми не боялися тiлесних хвороб; iнша рiч — хвороби душi та розуму. Їх нiякими чарами не вилiкуєш.

— Юнона казала, що в тебе була втрата пам’ятi, — озвалася Пенелопа. — Ти це мав на увазi?

Я невизначено кивнув, почуваючи певну розгубленiсть. Повернувшись в Екватор, я твердо вирiшив зважувати кожне своє слово про Серединнi свiти. Я гарненько продумав, що казатиму Юнонi, що — дiдовi Янусу, що — братовi Амадiсу, що — кузену Дiонiсу й тiтцi Помонi, а що — рештi родичiв та знайомих. Але зараз я був геть збитий з пантелику новою, несподiваною для мене обставиною — власним батькiвством. До цього менi ще належало звикнути, я ще мав розiбратися в своїх почуттях, i менi дуже не хотiлося у своїй першiй розмовi з дочкою щось приховувати, чогось недомовляти...

В пошуках iншої, невиннiшої теми я уважно оглянув хол i побачив на стiнi праворуч вiд мене два портрети — мiй та Дiанин. Мiй портрет був написаний рукою великого маестро Рафаеля дi Анджело, генiального художника зi свiту PHTA-2084, бiльше вiдомого як Земля Гая Аврелiя. Свого часу мене там знали як Артура де Лум’єра, безземельного нормандського дворянина, лицаря й полководця. На портретi я був зображений на повен зрiст, у легких бойових латах i в малиновому плащi. Таким мене побачив маестро безпосередньо перед тим пам’ятним боєм, коли я повiв вiйсько графа Тулузького проти орди лютих псiв у людськiй подобi, лицарiв-хрестоносцiв мого старшого брата Александра, що був у них за головного — великим магiстром ордену Святого Духа. Того дня ми святкували перемогу, лангедокська армiя пiд моїм проводом розтрощила полчища хрестоносцiв, а я в очному двобої важко поранив Александра. Батько, довiдавшись про це, шаленiв; мама мовчала, але дивилася на мене з такою мукою, з таким болем, що я був ладен провалитися крiзь землю. Саме тодi я нарештi усвiдомив, що наша дитяча ворожнеча з Александром зайшла надто далеко, i заприсягся собi, що наступного разу краще ганебно накиваю п’ятами, нiж пiднiму руку на рiдного брата. Наступного разу, на щастя, не було...

— Як до тебе потрапив цей портрет? — запитав я в Пенелопи.

Вона простежила за моїм поглядом i всмiхнулася:

— Недавно була на Землi Аврелiя, назвалася при дворi графа Тулузького твоєю дочкою...

— Мене ще пам’ятають? — здивувався я.

— Атож. Там ти легендарна особистiсть. Про тебе складають героїчнi балади, розповiдають неймовiрнi iсторiї про твої подвиги, а багато байстрюкiв претендують на те, щоб називатися твоїми дiтьми. Мене не вважали самозванкою, бо мiж нами є незаперечна схожiсть. Граф прийняв мене дуже гостинно, а я... — Пенелопа нiяково клiпнула очима. — А я взяла й поцупила з його колекцiї твiй портрет.

— Отже, Александровi не вдалося скорити Лангедок?

— Нi. Свiтової гегемонiї вiн не досяг i досi обмежується нiмецькими землями. Коли ти зник безвiсти, кузен Дiонiс узяв Землю Аврелiя пiд своє заступництво. Пiдозрюю, що спочатку вiн зробив це в пам’ять про тебе, а потiм, мабуть, полюбив твiй свiт i тепер проводить там добру половину свого часу.

— Це дуже мило з його боку, — сказав я. Земля Гая Аврелiя була одним з моїх найулюбленiших свiтiв; до Александрової появи середньовiччя там проходило в досить культурнiй та цивiлiзованiй формi, i я був би засмучений, якби мiй брат усе споганив, установивши свiй теократичний режим. — Я радий, що мiй свiт сподобався Дiонiсовi. А втiм, у нас завжди були схожi смаки...

Я розкурив наступну сигарету i продовжив розпитувати Пенелопу про Землю Гая Аврелiя, але слухав її вiдповiдi неуважно. Я дивився на неї, а в моїх грудях розливалась якась дивна й дуже приємна теплiнь. В менi прокидалася особлива нiжнiсть, анiтрохи не схожа на ту, що я почував до жiнок, у яких свого часу був закоханий, але й вiдмiнна вiд моєї нiжностi до матерi та сестер.

Пенелопа, моя дочка... У мене є дочка.... Я батько...

Чимраз бiльше я переконувався, що вона саме така, якою б хотiв бачити свою доньку. Красива, розумна, чарiвна, товариська — i дуже схожа на Дiану. I на мене, i на Юнону. Я мiг би пишатися такою дочкою, i я починав пишатися нею, захоплюватися, обожнювати... Але, але... Як багато я втратив!

Я не хвилювався, чекаючи її появи на свiт. Не гойдав її на руках, не цiлував перед сном, не розповiдав їй на нiч казки. Не виховував її, не пiклувався про неї, не переживав, коли вона стала пiдлiтком, не радiв її успiхам, не переймався невдачами. Я навiть не пiдозрював про її iснування, поки не зустрiвся з нею — вже дорослою, самостiйною дiвчиною...

— Скiльки тобi рокiв? — запитав я.

— Стандартних — двадцять шiсть. Але за власним часом менi лише двадцять два, бо здебiльшого я живу тут. Пiсля мого народження мама за всiєю формою зареєструвала цей свiт як своє особисте володiння. ORTY-7428, якщо тебе цiкавить каталожне найменування. Та зазвичай його називають Дiаниними Сутiнками.

— Ти Сутiнкова?

— Формально так. Дiд Янус визнав мене своєю внучкою й надав титул принцеси. Проте я рiдко буваю в Країнi Сутiнкiв i в iнших офiцiйних володiннях сiм’ї. У мене не склалися стосунки з рiднею — нi по маминiй лiнiї, нi по твоїй. — Пенелопа гiрко зiтхнула. — В очах бiльшостi родичiв, особливо зi Свiтла, я — дитя грiха. В Сонячному Мiстi я взагалi нiколи не була.

— Зрозумiло, — сказав я. Проте нiякої провини за собою не почував. Якби не наше з Дiаною кохання, не було б i Пенелопи — а я вже не уявляв собi свiт без неї, моєї доньки... — Ти добре пам’ятаєш Дiану?

Пенелопа сумно похитала головою:

— Зовсiм не пам’ятаю її. Вона пiшла слiдом за тобою, коли менi було пiвтора року. Тiтка Мiнерва вважає, що я засуджую маму, бо вона кинула мене... але це не так.

Я через силу проковтнув тугий клубок, що був застряг менi в горлi. А Пенелопа тим часом продовжувала:

— Я розумiю її. Вона просто не могла без тебе жити. От i вирiшила або знайти тебе, або вмерти так само, як ти.

По моїй щоцi скотилася самотня сльоза. Чому, тоскно подумав я, Дiана не кохала мене трохи менше — так, щоб дочекатися мого повернення? Зараз ми б утрьох сидiли в цiй кiмнатi, чекали на сутiнкову грозу й радiли возз’єднанню сiм’ї...

Пенелопа пiдiйшла до мене, опустилася перед моїм крiслом навпочiпки й нiжно взяла мене за руки.

— Артуре, — спитала вона. — Невже нема жодного шансу, що мама, як i ти, вцiлiла? А зараз живе в одному з тих Серединних свiтiв, нiчого не пам’ятаючи про своє минуле.

Я простяг руку й погладив її волосся. На дотик воно було таке ж м’яке й шовковисте, як Дiанине.

— Шанс є, але примарний, ефемерний, безнадiйний. Краще не думай про нього. Не тiш себе марними сподiванням.

— Але ж ти сподiваєшся, я бачу.

— Так, сподiваюся. Всупереч логiцi та здоровому глузду, я не можу повiрити в Дiанину смерть. Розум каже, що вона загинула, що надiї нема... але серце з цим не погоджується.

Пенелопа спiвчутливо дивилася на мене своїми карими очима, такими схожими на Юнонинi... Чи, може, на мої... А втiм, це одне й те ж саме.

Тим часом окремi завивання вiтру надворi переросли в безупинне виття. Дерева шумiли листям, їхнi гiлки трiщали, стовбури надсадно скрипiли. За вiкном панувала кромiшня пiтьма, як безмiсячної, беззоряної ночi. Нiч у Деннiй Межi сутiнкового свiту — провiсниця грози та гарячої зливи. Нагадування стихiї, що вона ще жива, що вона тiльки дрiмає...

Пенелопа рвучко випросталася.

— Мої пухнастики! Геть забула про них...

Вона кинулася до вхiдних дверей i розчахнула їх. До холу ввiрвалося гаряче, задушливе, насичене вологою повiтря, а за секунду з’явилося перше золотошерсте звiря. Воно сторожко зиркнуло на мене своїми очима-намистинками i прошмигнуло пiд канапу. Потiм стали забiгати iншi звiрята — однi залишалися в холi, ховаючись пiд меблями, декотрi тiкали в сумiжнi кiмнати, а близько десятка пострибали сходами на другий поверх.

Нарештi Пенелопа захряснула дверi.

— Пухнастики страшенно бояться грози, — пояснила вона, витираючи сухим рушником обличчя та руки.

— Дiана називала їх просто звiрятами, — зауважив я.

— Знаю. — Пенелопа вiдклала рушник, сiла в крiсло i погладила одне зi звiрят, що вiдразу вмостилося в неї на колiнах. — Пухнастиками їх прозвала тiтка Юнона.

— Ти часто бачишся з нею?

— Досить часто. Твоя мати одна з тих, хто не цурається мене. Востаннє вона була тут наприкiнцi вчорашньої сiєсти. Тодi й розповiла, що ти живий. Була дуже щаслива... i трохи засмучена через вашу невдалу розмову i через те, що ти не вiдповiдаєш на її виклики.

— Я заблокував свiй Сапфiр, — пояснив я. — Спочатку хотiв побути на самотi, а потiм — щоб нiхто не заважав менi в дорозi. Але з Юноною справдi вийшло негарно. Проте я не мiг iнакше — з нею хтось був... — Моє невисловлене запитання повисло в повiтрi.

— Тiтка Юнона тепер королева Марса, — сказала Пенелопа. — Три роки тому вона вийшла за короля Валерiя Ареса, який заради неї розлучився з колишньою дружиною.

Я важко зiтхнув. Це було менi неприємно, викликало в мене рiшучий протест. Як i кожен син, я сприймав матiр як свою власнiсть i ревнував її навiть до батька та братiв — а що вже казати про стороннього, чужого менi чоловiка...

— Твiй брат Брендон теж був не в захватi вiд Юнониного замiжжя, — промовила Пенелопа зi спiвчутливою i дещо лукавою усмiшкою. — Дивний ви народ, чоловiки.

Раптом я згадав про Дейдру. Як поставиться до неї Пенелопа? I як Дейдра сприйме звiстку про те, що в мене є дочка... Але нi! Я не мiг думати про це. Дiана i Дейдра iснували нiби в рiзних реальностях — а зараз я був у Дiанинiй реальностi.

— Ти приятелюєш з близнюками? — запитав я.

— Атож. Брендон i Бренда мої кращi друзi. Я часто гостюю в них, а вони — у мене.

— Як це? — здивувався я. — Ти ж казала, що нiколи не була в Сонячному Мiстi.

— Близнюки вже давно там не живуть. В Царствi Свiтла їм було незатишно.

— Чому?

— Через усiлякi плiтки щодо їхнiх стосункiв.

Серце моє впало. Брендон i Бренда були такими милими дiтлахами... i дуже любили одне одного. Аж надто любили...

— О Мiтро! Невже?..

Пенелопа похитала головою:

— Нi, все це дурницi. Просто Брендон з Брендою дуже близькi, дня не можуть прожити нарiзно, от злi язики й почали плескати про них нiсенiтницi. А Амадiс цьому лише сприяв. Вони з Брендоном... ну, м’яко кажучи, не найкращi друзi.

— А що мiж ними сталося?

— Це довга iсторiя, — ухильно вiдповiла Пенелопа. — I дуже заплутана... в усякому разi для мене. Лiпше розпитай про це в когось iншого, хто добре знається на справах у Домi Свiтла.

— Гаразд, — сказав я. — До речi, Амадiса вже змусили одружитися? Чи вiн досi тримається?

Мiй найстарший брат Амадiс був запеклий холостяк. Вiн мiняв коханок разом з постiльною бiлизною i вперто вiдмовлявся одружуватись, попри всi наполягання батька, який хотiв, щоб наступник престолу був сiмейною людиною. Проте Амадiс тепер король — а становище, як то кажуть, зобов’язує.

— Таки змусили, — вiдповiла Пенелопа. — З огляду на певнi обставини Амадiс не мiг проiгнорувати волю бiльшостi родичiв, якi вимагали, щоб у Свiтла була королева.

— I хто ж нова королева Свiтла?

— Рахiль з Iзраїлю, менша дочка царя Давида Шостого.

Вiд несподiванки я аж похлинувся сигаретним димом. Дiти Iзраїлю завжди трималися окремiшно, вважаючи свiй Дiм єдино iстинним Домом, а себе — обраним народом, i ось уже невiдь скiльки тисячолiть укладали шлюби лише мiж собою. Я не мiг пригадати жодного випадку, коли б член Дому Iзраїлевого, що порушив цю традицiю, не пiддався остракiзму з боку своїх спiввiтчизникiв. А просити руки iзраїльської принцеси, якщо ти не єврей, вважалося найвiрнiшим способом завдати образи всьому Домовi.

— Отакої! — сказав я, прокашлявшись. — Що ж це коїться на бiлому свiтi?.. Як Амадiсовi вдалося?

Пенелопа знизала плечима:

— Є рiзнi версiї. Зокрема кажуть, що Амадiс переконав царя Давида в згубностi подальшої екзогамiї. Вiн начебто зiбрав статистичнi даннi й аргументоване довiв, що Дому Iзраїлевому загрожує неминуче виродження, якщо не вжити екстрених заходiв. Так воно було чи якось iнакше, але цар справдi скасував заборону на змiшанi шлюби. Амадiс одружився з Рахiллю, а твоя сестра Каролiна вийшла за Арама бен Єзекiю, правнука Давида.

Я втупився в Пенелопу ошелешеним поглядом. Ця новина чомусь вразила мене ще дужче, нiж попередня.

— Каролiна?! У Домi Iзраїлевiм?!

— Дивно, хiба нi?

— Ще б пак! — Я нiколи не любив свою зведену сестру Каролiну, вона була надто холодна й зарозумiла, але зараз щиро спiвчував їй. Мабуть, важко жити в Домi, де ксенофобiя вiддавна є частиною сiмейної iдеологiї... — Оце так Амадiс утнув! Дiти Свiтла, певно, подурiли вiд щастя, коли почули iм’я своєї нової королеви.

— Та вже ж. Iснує припущення, що Амадiс саме тому й одружився з Рахiллю, аби насолити родичам. Зважаючи на iсторичне протисто... — Пенелопа замовкла на пiвсловi, бо саме цiєї митi хтось вiдкрив Тунель на другому поверсi. В будинку була встановлена сигналiзацiя, i дочка отримала повiдомлення через свiй Сапфiр. А просто вiдчув вiдповiднi магiчнi манiпуляцiї — опрiч iншого, Джерело загострило моє чаклунське сприйняття.

— Про вовка помовка, — сказала Пенелопа. — До нас завiтали Брендон з Брендою. Я запросила їх, коли почала збиратися гроза. Вони люблять сутiнковi грози.

Тим часом громовi розкоти лунали вже над нашими головами. Небо от-от мало прорвати.

— Пеннi! — почувся з другого поверху дзвiнкий дiвочий голос. — Де ти?

Луною вiдгукнувся iнший голос, дуже схожий на перший, але на октаву нижчий:

— Пеннi, це ми.

Пенелопа пiдвелася з крiсла i крикнула:

— Я тут, у холi.

Я теж устав, i ми разом пройшли в центр кiмнати, щоб бачити всi сходи. За кiлька секунд на верхнiй площадцi з’явилися двi ладно скроєнi фiгури, закутанi в бiлi пляжнi халати — хлопець та дiвчина, обоє iз лляним волоссям i волошковими очима, невисокi, стрункi, разюче схожi мiж собою, хiба що дiвчина була нижча на зрiст i тендiтнiша.

Кiлька миттєвостей вони стояли нерухомо, здивовано глипаючи на мене. А я приязно всмiхався їм.

— От ми й зустрiлися, — сказав нарештi. — Ви так виросли, просто не впiзнати.

Першої оговталася Бренда. Вона прожогом збiгла вниз i кинулася менi на шию.

— Артуре! Братику!

Слiдом за нею в хол спустився Брендон. Вiн мiцно потис менi руку.

— Радий, що ти повернувся, брате. — В його голосi вчувалося непiдробне хвилювання. — Нам тебе дуже бракувало.

Така палка зустрiч неабияк розчулила мене. Я завжди любив близнюкiв, i вони мене теж. Але вiдтодi, як ми бачилися востаннє, минуло багато часу, їм iшов одинадцятий, коли я зник, i вони, мабуть, зберегли про мене лише неяснi спогади. А проте щиро радiли моєму поверненню; для них я залишався улюбленим старшим братом.

Їм було вже пiд сорок, але Бренда, за маминим прикладом, обрала собi подобу вiчно юної дiвчини. Брендон мав старший i поважнiший вигляд.

— Де ти пропадав, Артуре? — запитав вiн.

— Атож, — сказала Бренда. — Що з тобою сталося? Мама каже, що в тебе була амнезiя. Це так?

Я знову розгубився. Попередньо прикидаючи, кому що розповiдати, я не взяв до уваги близнюкiв. За звичкою думав про них, як про дiтей, що задовольняться казочкою про далекi свiти, тридев’ятi Доми, про битви зi злими чудовиськами i не менш злими чаклунами. Тепер менi належало вирiшити, до якої категорiї вiднести мою дочку, Брендона та Бренду — максимальної довiри (дiд Янус), вище середньої (кузен Дiонiс), помiрно середньої (мама й тiтка Помона), нижче середньої (брат Амадiс та глави дружнiх Домiв) чи мiнiмальної (iншi родичi та знайомi, що з ними я пiдтримував нормальнi вiдносини). Над цим я мав ще гарненько подумати, а поки вирiшив обмежитися найзагальнiшими фразами.

— Це дуже довга iсторiя... — почав був я, але мої слова потонули в черговому гуркотi грому, такому сильному, що весь будинок аж здригнувся. — Зараз не час для розмов, — сказав я. — Тим бiльше, таких серйозних.

— Твоя правда, — погодився Брендон. — Ми й так ледве не спiзнилися.

— А що вас затримало? — поцiкавилась Пенелопа.

— Один з Брендонових пацiєнтiв, — пояснила Бренда, розв’язуючи пасок халата. — Дуже занудливий тип, хронiчний iпохондрик. Нiяк не могли вiд нього вiдкараскатися.

Халат зiсковзнув iз сестриних плечей i впав на пiдлогу. Вона залишилася в купальнику, що, мабуть, був пошитий за умов найсуворiшої економiї тканини.

Брендон неквапом зняв iз себе халат i акуратно повiсив його на спинку найближчого стiльця.

— Пеннi, Артуре, — сказала Бренда. — Не барiться. От-от почнеться злива.

Пенелопа вибiгла в сусiдню кiмнату. А я скинув мантiю, зняв пояс зi шпагою, роззувся i став розстiбати гудзики сорочки. Мене охопило приємне передгрозове збудження.

— Дуже любиш грози в Сутiнках? — запитала Бренда, завваживши мою майже дитячу радiсть.

— Обожнюю! — пристрасно вiдповiв я. — Менi так бракувало їх останнi двадцять рокiв. За цей час у мене назбиралося багацько не змитих грiхiв.

— Одначе! — зачудовано мовив Брендон. — Ти висловлюєшся, як справжнiй Сутiнковий.

— А я i є Сутiнковий. Наполовину — як i ти, до речi.

Брендон усмiхнувся й похитав головою:

— Таки не даремно тебе називають сином Свiтла, закоханим у Сутiнки.

До холу повернулася Пенелопа в купальнику (значно скромнiшому, нiж Брендин), i ми вчотирьох вибiгли з будинку.

Надворi було жарко й задушливо. Могутнi пориви вiтру щосили розгойдували дерева, зриваючи з них листя. Важкi краплi гарячого дощу приємно обпалювали мою шкiру. По всьому небу витанцьовували блискавки пiд безперервне крещендо громових перекотiв. Це було моторошно i прекрасно. Якщо я й вiрив в апокалiпсис, то саме таким менi уявлявся початок кiнця свiту.

— Зараз! — вигукнула Бренда, зупинившись посеред галявини i здiйнявши руки до неба. — Зараз прорве!

Пенелопа пiдiйшла до мене впритул i, перекрикуючи грiм, запитала:

— Артуре, що робитимеш далi? Шукатимеш маму?

— Так, — вiдповiв я. — Найперше навiдаюсь у Хаос i побалакаю з Нечистим. Можливо, вiн знає, де Дiана i всi iншi.

— Його вже питали. Вiн вiдмовляється про це говорити.

— Нiчого. Я його змушу.

— Тодi я з тобою.

— Нi! Це небезпечно!

— Тим бiльше! Тому я й хочу бути з тобою. Я росла без батька й матерi, я так чекала на вас, так сподiвалася, що хоч один з вас повернеться, i тепер... — Грiм загримiв ще гучнiше, i менi аж заклало вуха. Проте я й далi чув доччинi слова, що лунали в моїх думках: „Тепер у мене є ти, i я не дозволю тобi знову зникнути. Я не хочу втратити тебе, тату. Я люблю тебе!..”

Цiєї митi небо нарештi прорвало, i вперiщила гаряча злива. Це була найкраща сутiнкова гроза за моєї пам’ятi.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 16