Роздiл 18

Пiсля моєї розповiдi, яка тривала довше, нiж я сподiвався, Бренда з Пенелопою заходилися готувати всiлякi вишуканi страви для святкової вечерi. Ми з Брендоном намагалися їм допомогти, але тiльки заважали, i зрештою дiвчата прогнали нас з кухнi, щоб ми не плуталися пiд ногами. Тодi брат запропонував менi пiти прогулятися, i я погодився.

Ми вийшли з будинку й подалися до лiсу. Небо над нами було чисте, безхмарне; верхнiй край червоного сонця нависав над побитими зливою жовто-червоними кронами дерев. Тут i там виднiлися зiгнутi та зламанi стовбури, прибитi до землi кущi, трава була мокра й пом’ята, навколо було багато калюж з теплою та каламутною водою.

Вiтер дув з ночi, було свiжо i прохолодно. Ми з Брендоном йшли неквапом, курили й розмовляли. Попервах ми згадували про днi минулi, але згодом, якось непомiтно, звернулися до справ теперiшнiх.

— Якщо чесно, то це вже дiстало мене, — сказав Брендон, коли мова зайшла про його боротьбу за престол. — На щастя, вiд сьогоднi я поза грою.

— Знайшов якийсь вихiд? — поцiкавився я.

— Вихiд сам знайшовся. З твоєю появою.

Я запитливо глянув на нього:

— Ти серйозно?

— Певна рiч! Ти старший за мене, маєш Силу нашого прадiда, тобi й карти в руки.

— Ну, нi! — рiшуче мовив я. — В такi iгри я не граю.

— А тебе нiхто не питатиме. З поверненням ти автоматично стаєш лiдером опозицiї, тобто займаєш моє мiсце. Адже батько призначив мене своїм спадкоємцем через те, що тебе визнали загиблим.

— То був лише формальний привiд.

— Тепер це не має значення. Батько привселюдно заявив, що бачив тебе наступним королем Свiтла, i люди запам’ятали його слова. За роки вiдсутностi ти став справжньою легендою, Артуре. Твої колишнi грiхи прощенi й забутi, нiхто вже не поставить тобi на карб нi зв’язок з Дiаною, нi надмiрну любов до Сутiнкiв, нi захоплення iдеями Свiтової Рiвноваги. Для бiльшостi наших спiввiтчизникiв ти краща кандидатура на престол, нiж я. На твiй бiк стануть навiть тi, хто зараз ще вагається.

Я похитав головою:

— Нi, брате, нiчого не вийде. Я не збираюся змагатися за батькову корону. Зваж, що я не лише знайшов витоки Формотворчих, не лише здобув Силу Джерела — а й натрапив на свiт зi стiйкою й численною чаклунською спiльнотою. Розумiєш, що це означає?

Брендон раптом зупинився i спрямував на мене захоплений погляд:

— Хай йому чорт! Заснування нового Дому!

— Атож. I невже ти мiг подумати, що я промiняю цю почесну мiсiю на сумнiвну честь скинути з батькiвського престолу нашого старшого брата?

Брендон зiтхнув:

— Твоя правда, Артуре. Я б нiзащо не промiняв... Але тобi не конче ворогувати з Амадiсом. Ти можеш визнати його законним королем Свiтла, i це покладе край мiжусобицi в нашому Домi. Твоя пiдтримка нинiшньої влади виб’є грунт з-пiд нiг опозицiї. Зараз ситуацiя змiнилася.

— I як саме?

— Безумовно, на краще. Королева Рахiль дiє дуже рiшуче. Вона розiгнала зграю Амадiсових дружкiв та коханок, що правили за його спиною, i почала наводити лад у Царствi Свiтла. Я певен, що незабаром обстановка в Домi нормалiзується.

— Чому ж тодi сам не помиришся з Амадiсом?

— Бо не можу. Я його ненавиджу. Це вже нашi особистi рахунки.

— Справдi? — скептично запитав я. — Важко в це вiриться. Якщо твої претензiї на престол пiдтримує дiд Янус, завше такий обережний i помiркований, то в Царствi Свiтла коїться справжнiй розгардiяш. I твої запевнення, що...

Я раптом замовк, вiдчувши легенький тиск на мозок. Зi мною хтось намагався зв’язатися — але не через Сапфiр, який я перекодував, щоб мене не смикали раз по раз родичi та знайомi. Виклик iшов через мiй Образ Джерела, линув iз нескiнченностi вiд спецiально настроєного на нього дзеркальця.

— Моргане, ти? — запитав я i звичним жестом дав братовi зрозумiти, що зараз на зв’язку.

„Нi, це я, лорде Кевiне — пролунало в моїй головi. — Дана...”

Немов тупа голка простромила моє серце, i воно болiсно занило. Що це зi мною? Прокляття!

„Хвилечку, принцесо,” — так само подумки вiдповiв я й повернувся до Брендона: — Маєш дзеркальце?

Той мовчки розвiв руками.

Тодi я пiдiйшов до найближчої калюжi й наклав на неї вiдповiднi чари. Синє небо, жовто-червоне листя сусiднiх дерев i моє обличчя на якусь секунду стали чiткi, як у справжньому дзеркалi. Вiдтак поверхня взялася брижами, потiм стала матовою, а ще за кiлька миттєвостей туман розступився, i я побачив Данине лице, оточене водоспадом вогненно-рудих завиткiв.

Навiть безстороннiй спостерiгач смiливо назвав би Дану красунею — а я, на свою бiду, не був безстороннiм. Я мало не задихнувся вiд насолоди бачити її, дивитися в хвилюючу глибину її смарагдових очей, тремтливо доторкатися своїми думками її думок... Кепсько я настроїв дзеркальце — воно встановлювало надто тiсний контакт, пропускало емоцiї. З Образом Джерела слiд поводитися обережнiше, вiн надто потужний.

— Мiлорде, — промовила Дана збентежено, — я бачу вас... нiби з-пiд землi.

— Перепрошую, принцесо, але довелося скористатися калюжею. Iнших дзеркальних поверхонь поблизу немає.

Дана кивнула i перевела погляд трохи вбiк. У її очах застигло нiме запитання.

Я повернув голову й побачив поруч Брендона. За всiма правилами вiн мав вiдiйти, щоб не заважати менi. Проте не зробив цього — а я, звiсно, не став його проганяти.

— Це мiй брат Брендон, принцесо, — пояснив я, i Брендон чемно вклонився.

Всупереч моїм очiкуванням, Дану зовсiм не вразило, що я маю брата.

— Дуже мило, мiлорде, — сказала вона.

— Радий знайомству, принцесо, — навзаєм вiдповiв Брендон. — Я вам не заважаю?

— В жодному разi, — запевнила його Дана i знову подивилась на мене. — Лорд Фергюсон люб’язно дозволив менi скористатися його дзеркальцем. Я хотiла спитати вас про Колiна.

— А що з ним?

— Це я й хочу з’ясувати. Сьогоднi зранку я бачилася з ним. I вiн дуже змiнився.

— Авжеж змiнився. Вiйна сильно змiнює людей.

Дана заперечно похитала головою:

— Колiн змiнився вiд часу нашої останньої зустрiчi, вчора ввечерi. За одну нiч його наче пiдмiнили. Вiн видався менi зовсiм iншою людиною.

— А саме?

— Це важко описати словами. Зовнi вiн лишився такий, який був, але... в мене склалося враження, що вiн став старший. I коли ми розмовляли про вас... про те, як ви пройшли до Джерела, у Колiна був такий вигляд, нiби це сталося дуже давно, кiлька рокiв тому.

— Мабуть, для нього так i є, — сказав я. — Гадаю, вiн просто втомився вiд вiйни та державних турбот i вирiшив вiдпочити в мiсцi, де час iде дуже швидко.

— Ви теж так думаєте?

— А чому „теж”?

— Лорд Фергюсон висловив таке ж припущення. Вiн вважає, що немає пiдстав для хвилювання. Однак я вирiшила впевнитись у цьому.

„I заразом побачити мене”, — майнув у моїй головi здогад. Мабуть, її також пройняло. Та чи розумiє вона це?.. Клятi каменi!

Я запевнив Дану, що не варто хвилюватися за Колiна (якщо вона взагалi хвилювалася), попросив переказати Моргановi, що в мене все гаразд, i змусив себе попрощатися з нею. Коли Данине обличчя зникло, а калюжа знову перетворилася на звичайну калюжу з каламутною водою, Брендон запитав:

— Твоя подружка?

— Нi, — стримано вiдповiв я. — Ми просто добрi знайомi.

Тут мене викликала Пенелопа — в межах одного свiту, на невеликих вiдстанях, ми могли обмiнюватися думками й без допомоги чаклунських артефактiв. Дочка повiдомила, що хвилин за десять вечеря буде готова. Вочевидь, Брендон отримав таку ж звiстку вiд сестри, бо сказав:

— Ходiмо, Артуре. Нас уже чекають.

Якийсь час ми йшли мовчки. Потiм брат запитав:

— Чому ти досi не зв’язався з мамою?

— Ну... мав iншi клопоти.

— Мiг би викроїти кiлька хвилин. Останнi два днi вона мiсця собi не знаходить, тiльки про тебе й думає. — Брендон заздрiсно покосився на мене. — Ти завжди був її улюбленцем, навiть коли зник... Може, ти ображаєшся, що вона знову вийшла замiж?

— Аж нiяк, — вiдповiв я нещиро. — I я зовсiм не уникаю її, просто вiдкладаю нашу зустрiч. Збираюсь у Хаос, i не хочу, щоб вона пiшла за мною.

— Ага! Сподiваєшся дiзнатись у Ворога, де може бути Дiана?

— Зокрема це.

— Тодi я з тобою. А Бренда нас страхуватиме.

З Силою Джерела я не потребував нiчиєї допомоги, та все ж поцiкавився:

— Яким чином?

— Стоятиме в iншому кiнцi Тунелю i в разi небезпеки негайно висмикне нас до себе.

— Навiть iз Хаосу?

— Навiть звiдти. У нас з Брендою особливий зв’язок.

— Але в Палатах Смертi час тече дуже повiльно, — зауважив я. — Одна хвилина за двадцять двi з хвостиком години Основного потоку. Коли ж Бренда спатиме?

— Коли завгодно. Ми не втрачаємо контакту навiть увi снi.

— Отакої! — здивувався я. Було загальновiдомо, що мiж братами й сестрами близнюками з чаклунських родин iснує тiсний ментальний контакт. Проте я не думав, що Брендон та Бренда зв’язанi аж так тiсно. — I якого роду ваш зв’язок?

— Зазвичай периферiйний, на рiвнi найпростiших емоцiй. Тож рiзниця в часi нам не заважатиме. Навiть якщо Бренда спатиме, вона негайно прокинеться на мiй виклик. Єдина незручнiсть для неї полягатиме в тому, що їй доведеться стримувати свої емоцiї й обережно поводитися з чарами, щоб не висмикнути мене передчасно. Кiлька разiв таке траплялося.

— Дуже цiкаво, — сказав я.

Брендон скрушно зiтнув:

— Де ж пак цiкаво! Часом це нестерпно. Коли Бренда страждає, менi теж боляче. А вона страждає постiйно. Бiдолашна сестричка, пiсля чоловiкової смертi живе як черниця.

— Справдi? — Я аж знiяковiв вiд його вiдвертостi.

— Так i є. Бiльшiсть жiнок тiльки вдають iз себе святенниць, а от iз Брендою все навпаки. Часом вона поводиться занадто розкуто i фривольно — та це лише гра. Хочеш вiр, хочеш не вiр, але її чоловiк був у неї єдиним... — Брендон замовк i розгублено клiпнув очима. — Даруй, Артуре! Щось мене занесло. Через нашу зустрiч я геть розчулився.

— Я теж радий тебе бачити, — сказав я.

Коли ми з Брендоном повернулися до будинку, святковий стiл був майже накритий. Бренда саме розставляла кришталевi келихи для вина. Їх було п’ять.

— На когось чекаємо? — запитав я сестру.

Вона всмiхнулася й похитала головою, дивлячись повз мене.

— Вже не чекаємо.

Я повернувся — i нараз остовпiв. Менi перехопило подих вiд безмежного щастя.

У дверях, що вели на кухню, стояла висока струнка жiнка в довгiй темно-синiй сукнi з червоною напiвпрозорою накидкою на плечах. Вiдблиски свiтла грали на її хвилястому каштановому волоссi, а карi очi лагiдно дивилися на мене з-пiд довгих чорних вiй. Її обличчя з бездоганно правильними рисами античної богинi було зовсiм юне, фiгура — гнучка, дiвоча, проте в усiй її подобi вiдчувалися зрiлiсть i досвiд ста тридцяти прожитих рокiв. Красива й сувора, велична та гордовита, добра й ласкава, така мила i нiжна. Моя мама, Юнона...

Вона погрозила менi пальцем — я так i не зрозумiв, серйозно чи жартома.

— Артуре, негiднику, ти ховався вiд мене! — Потiм швидко пiдiйшла, обняла мене й поклала голову на моє плече. — Ах, хлопчику мiй. Менi так бракувало тебе...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 18