Роздiл 19

Прокинувшись, я ще кiлька хвилин лежав нерухомо й дослухався до своїх вiдчуттiв. Похмiльного синдрому не було — мабуть, я зняв його ввi снi, коли дуже розболiлася голова. Взагалi я мало п’ю, бо не люблю i не вмiю пити, а вже як напиваюся — то тiльки тримайтеся.

Напередоднi ми гарно вiдсвяткували моє повернення. З такої нагоди я впився як чiп i насамкiнець нi з того нi з сього заспiвав Гiмн Свiтла. Добряче п’янi близнюки пiдхопили мою пiсню, два нашi з Брендоном тенора i Брендине контральто звучали в лад, пiднесено й урочисто, а Юнона та Пенелопа дивилися на нас з тiєю терплячою поблажливiстю, з якою досвiдчений лiкар-психiатр дивиться на свого пацiєнта пiд час приступу. Потiм я хотiв заспiвати Гiмн Сутiнкiв, проте мама вирiшила, що я вже досить повеселився, i вiдвела мене в мою кiмнату.

Юнона сама роздягла мене й поклала, як малу дитину, в лiжечко. Потiм довго сидiла поруч зi мною, а я, сп’яну забувши про свої тверезi розрахунки, розповiв їй геть усе — i як дiстався до Серединних свiтiв, i як перетворився на дитину, як потiм жив двадцять рокiв, не пам’ятаючи свого минулого, як потрапив у Безчасiв’я i згадав себе, як занурився в Джерело i здобув Силу...

Нi, я не шкодував про свою вiдвертiсть. Зрештою, я однаково не змiг би приховати вiд матерi навiть найменшi дрiбницi. Але менi було дуже соромно, що напився як свиня. Що подумала про мене Пенелопа?..

Годинник показував пiв на дев’яту ранку — звичайно, за умовним часом, бо в Сутiнках не було природної змiни дня та ночi. Я вибрався з лiжка i почалапав до ванної. Стоячи пiд холодним душем, думав про майбутню подорож у Хаос i намагався згадати, чи казав про це Юнонi. Здається, не казав. Це добре. Залишалося сподiватись, що нi моя дочка, нi брат з сестрою цього не вибовкали...

Пенелопу я знайшов у холi. Побачивши мене, вона вiдклала убiк книгу, яку читала до моєї появи, пiдiйшла до мене й поцiлувала в щоку.

— Привiт, Артуре. Ти як?

— Привiт, Пеннi. Нормально. А як близнюки?

— Ще сплять. Думаю, скоро прокинуться.

— А Юнона?

— На Марсi. Якiсь невiдкладнi справи. Обiцяла повернутися до сiєсти.

— А ще ранiше заявляться родичi, — сказав я. — Мама не вмiє тримати язика за зубами.

— Таки не вмiє, — погодилася Пенелопа. — Але цього разу, гадаю, притримає — щоб не дiлитися тобою з iншими. Хоча тебе й так незабаром вирахують. З мною вже зв’язувався дiд Янус.

— Ну i?

— Боюсь, я збрехала не дуже переконливо. Його майже неможливо обдурити, вiн бачить людей наскрiзь.

Я мiг лише поспiвчувати Пенелопi. Зi свого досвiду я знав, яка це невдячна справа — кривити душею перед Янусом.

— До речi, як там комп’ютер? Ще рахує?

На доччине обличчя набiгла тiнь.

— Так. Я кепсько розумiюся на математицi, але скидається на те, що послiдовнiсть ввiйшла в зону сильних нерегулярностей.

Я скрушно зiтхнув. Цього я найбiльше боявся...

*

Потiм ми сидiли на кухнi. Пенелопа пригощала мене снiданком i розповiдала менi про своє життя без батька й матерi, про тих небагатьох родичiв зi Свiтла та Сутiнкiв, що з ними зналася. Згодом до нас приєднались близнюки й одразу палко засперечалися, хто з них супроводжуватиме мене в Хаос; довелося кидати жереб, i Бренда програла. А всi мої спроби умовити дочку залишитися тут були безрезультатнi, тож зрештою я поступився. Вiдтак Брендон та Пенелопа пiшли перевдягатися, а ми з Брендою ще раз навiдалися до комп’ютера. Нiчого втiшного вiн нам не повiдомив.

Повертаючись у хол, я зайшов до своєї кiмнати i прихопив Ескалiбур. Лише в останнiй момент дещо згадав, швидко зачарував маленьке дзеркальце i зв’язався з Морганом. Перемовився з ним кiлькома словами, попередив, що в найближчi днi буду недосяжний для зв’язку i попросив не турбуватися. Завершивши розмову, я поклав дзеркальце до кишенi, про всяк випадок. Хоча й сумнiвався, що Морган зможе викликати мене в Хаосi — надто велика рiзниця в часi.

Брендон i Пенелопа вже чекали на мене внизу. Моя дочка була в синьо-бiлiй тунiцi принцеси Сутiнкiв, брат — у шитiй золотом мантiї принца Свiтла. На його поясi висiла Грейндал — батькова шпага з загартованим у Горнилi Порядку клинком. А в руках вiн тримав ще одну мантiю — новеньку, для мене. Я надягнув її замiсть своєї старої, зачарованої, взяв Брендона з Пенелопою за руки i запитав:

— Ну як, готовi?

Обоє мовчки кивнули, а Бренда, влаштувавшись у крiслi, сказала:

— Нi пуху вам нi пера!

— До бiса! — хором вiдповiли ми.

Я потягся уздовж Формотворчих до самих їхнiх витокiв. Передi мною завис Образ Джерела, мене переповнила Сила...

Шлях iз Сутiнкової Зони в Хаос... Стрiчка дороги, початок i кiнець якої з’єдналися, перетворивши її на лист Мебiуса...

Можна йти цiєю дорогою i так дiстатися кiнцевого пункту. Однак можна не рухатися з мiсця, а просто проколоти в нiй дiрку i вийти зi зворотного боку — результат буде аналогiчний...

Простiр i час згорнулися в лист Мебiуса...

Укол...

Прокол!

На коротку мить фiолетовий серпанок огорнув свiт навколо нас. Потiм серпанок зник, але свiт уже став iншим. Нелiнiйним, неевклiдовим.

Одне слово — Хаос...

Ми опинилися в Палатах Смертi. Над нами нависала склепiнчаста стеля, що плавно переходила в стiни. Розпис на них, як i минулого разу, змусив мене зацiпенiти. Менi знову стало моторошно — i водночас я вiдчув майже фiзичний бiль вiд такої досконалої краси.

З доччиних грудей вирвався захоплений вигук. А проте, вона розглядала фрески зовсiм iнакше, нiж ми з Брендоном. Пенелопа нiби прицiнювалась до них, вивчала кожну лiнiю, вiдстежувала найдрiбнiшi деталi... Тут я згадав кiлька десяткiв картин, що висiли по всьому будинку i явно були написанi однiєю рукою; згадав сходи, що вели з другого поверху на горище, найпевнiше, у студiю, i нарештi збагнув, що моя дочка — художник...

А Брендон, опам’ятавшись вiд першого шоку, вiдiрвав погляд вiд фресок i подивився на мене. Очi його сяяли — але це вже не було пов’язане з розписом Палат Смертi.

— Артуре, наше перемiщення... Воно вiдбулося миттєво!

Я ствердно кивнув:

— Це одна з тих приємних дрiбниць, що я навчився вiд Джерела. Миттєве перемiщення через будь-яку скiнченну кiлькiсть свiтiв. А от нескiнченнiсть, як i ранiше, доводиться долати по Тунелю.

— Ой! — раптом вигукнула Пенелопа, вказуючи на фреску перед собою. — Гляньте!

Один з намальованих на стiнi чортiв зненацька ожив i заворушився. Вiн пильно подивився на нас, рушив уперед i зiйшов iз фрески, перетворившись на смаглявого чорноволосого чоловiка, одягненого в усе чорне, з чорними i блискучими, як вуглини, очима.

— Вiтаю тебе, Артуре, принце Свiтла! — бундючно проказав вiн. — Ти хотiв бачити мене?

— Так, — вiдповiв я. — Тепер ми можемо продовжити нашу перервану розмову. Цього разу я маю уявлення про її предмет.

Нечистий повагом кивнув:

— Атож, знаю. Ти виправдав усi мої сподiвання. Ти був одним з небагатьох людей, що могли з моєю допомогою подолати бар’єр нескiнченностi. I ти — єдиний з них, хто гiдний бути Хазяїном Джерела.

Сказати, що я був приголомшений словами Ворога, це не сказати нiчого. Брендон несподiвано закашлявся. Пенелопа тихо зойкнула.

— Що це значить, Князю Темряви? — хрипко запитав я. — Ти хочеш сказати, що допомiг менi?

— Саме так. Пiд час попередньої зустрiчi я наклав на тебе охоронне закляття. Нi ти, нi твоя мати Юнона цього не помiтили, бо дуже квапилися. Моє закляття вберегло тебе вiд неминучої смертi по той бiк нескiнченностi i привело у свiт твого прадiда, короля Артура.

Здається, я хрокнув. Точно не пам’ятаю. Менi так i свербiли руки прикликати до себе всю мiць Джерела i знищити негiдника, що насмiлився грати з мною в такi iгри. Але мене стримувала думка про те, що Ворог має Iнь, Силу Хаосу, i чим би не закiнчився цей поєдинок фундаментальних стихiй, першими його жертвами стануть мiй брат i моя дочка.

— То я слухаю тебе, принце Свiтла, — з похмурою усмiшкою промовив Ворог. — Став свої запитання.

Мене випередив Брендон:

— Навiщо ти допомiг Артуровi?

— Це очевидно. Я хотiв, щоб вiн дiстався Джерела й опанував Силу третього, крiм Хаосу й Порядку, полюса iснування.

— А тобi який з цього зиск? Чого ти домагався?

— Стабiльностi й рiвноваги у Всесвiтi, — вiдповiв Ворог. — Нещодавно Хаос порушив статус-кво, що iснував упродовж багатьох тисячолiть, i спробував захопити владу в Екваторi; ця подiя вам вiдома як Рагнарок. Тодi Хаос зазнав поразки, i виник сильний крен убiк Порядку. Такий стан речей загрожує стабiльному iснуванню Всесвiту. Гадаю, принц Артур i його дочка, Пенелопа iз Сутiнкiв, згоднi зi мною. Про твої переконання, Брендоне зi Свiтла, менi достеменно невiдомо. Але ти прийшов до мене зi зброєю, освяченою Порядком.

Брат поклав руку на ефес своєї Грейндал.

— Я прихильник Свiтової Рiвноваги.

— Що ж, це модна нинi доктрина. Тодi ти маєш зрозумiти мої намiри. Наразi iнтереси Хаосу та Свiтової Рiвноваги збiгаються — ми всi прагнемо стабiльностi. Тому я запросив до себе королеву Юнону i її сина, принца Артура...

— Стривай-но! Ти запросив лише Юнону.

— Так. Але я знав, що вона приведе з собою Артура. Можеш вважати мене ясновидцем, або просто гарним психологом, проте я не сумнiвався, що Юнону супроводжуватиме її син Артур.

— Ти надто зухвалий, Князю Темряви! — гнiвно озвався я. — Твоє нахабство поступається лише твоїй пiдлостi. Як ти смiв керувати мною?!

— Ти помиляєшся, принце, — незворушно вiдповiв Ворог. — Єдиним моїм втручанням у твою долю було те, що я повiдомив про iснування Джерела i наклав на тебе охоронне закляття. Я не намагався керувати тобою, це неможливо. Як i всi сильнi особистостi, ти некерований, хоча деякi твої вчинки цiлком передбачуванi. Зокрема я знав, що почуття вiдповiдальностi перед майбутнiм змусить тебе до пошукiв Джерела.

— I що ж тепер? — мимоволi вихопилося в мене.

— Тепер ми з тобою рiвнi, Артуре. Я — Страж Хаосу, ти — Хазяїн Джерела. Навряд чи ти потребуєш моїх пiдказок. Але якщо хочеш знати думку свого старшого колеги за посадою у Всесвiтi, то ось тобi моя порада: сiдай на трон Свiтла i прав мiж Порядком та Хаосом на свiй розсуд. Нехай твоє довге царювання ознаменується перемогою Свiтової Рiвноваги, прихильником якої ти є.

Я мугикнув i похитав головою:

— Щось ти хитруєш, лукавий. Не вiрю, що Хаос вiдмовився вiд своїх претензiй на свiтову гегемонiю.

— А я цього не казав. Проте можлива експансiя Хаосу — справа далекого майбутнього. Наразi загроза Всесвiтовi виходить вiд протилежного полюса —Порядку. Нинi вiн дуже сильний; за певної комбiнацiї факторiв вiн здатний поглинути навiть Хаос, i тодi у Всесвiтi, за винятком свiтiв, що безпосередньо прилягають до Джерела, запанує повна статика. Хоча ми маємо рiзнi стратегiчнi цiлi, на даному етапi в нас спiльна задача — перешкодити такому розвитку подiй. А далi видно буде.

Менi аж запаморочилось у головi. Нi, подумки заволав я, нi! Це понад мої сили! Я лише людина i не можу вiдповiдати за долю Всесвiту...

Вочевидь, Ворог здогадався про мої почуття.

— Я теж людина, — з сумною усмiшкою мовив вiн, вiдступивши на один крок. — Через те Всесвiт недосконалий i сповнений протирiч, що ним правлять такi недосконалi й суперечливi iстоти, як люди.

Вiн зробив ще один крок до стiни.

— Зачекай, Князю Темряви! — вигукнула Пенелопа; її голос тремтiв вiд хвилювання.

Ворог зупинився бiля самої стiни.

— Я слухаю тебе, дочко грiха.

— Моя мати, Дiана... Що ти знаєш про неї?

Вiн примружився й пильно подивився на Пенелопу. Можливо, це була лише гра свiтла та тiнi, але менi здалося, що на його обличчi промайнуло спiвчуття.

— Я вже вiдповiв на це запитання. — Швидкий погляд на мене: — Хiба нi?

— Так, — сказав я зi скрушним зiтханням.

— Тодi прощавай, сину Сутiнкiв i Свiтла. Щасти тобi.

Ще мить — i вiн злився зi стiною, перетворившись на одного з чортiв на фресках. Хвостатий i рогатий сатаноїд, написаний рукою невiдомого генiя, дивився в порожнечу повз нас...

— От бачиш, — зауважив Брендон. — Навiть Ворог каже, що ти маєш стати королем.

Я повернувся до брата i змiряв його важким поглядом:

— Вiдколи це принци Свiтла стали прислухатися до думки Князя Темряви?

Брендон збентежено опустив очi.

— Ми гаємо час, — пiсля короткої паузи мовив вiн. — Повертай нас назад, Артуре.

Я похитав головою, почуваючи себе геть розбитим i спустошеним. I не лише тому, що дiзнався, який тягар лежить на моїх плечах. Головне — Дiана... До останньої митi я сподiвався на чудо, вiрив у щасливий випадок... але чудес не буває. Я сам урятувався не чудом, як думав ранiш, а за тверезим розрахунком Ворога, що допомiг менi, виходячи зi своїх власних мiркувань. Вiн зробив ставку на мене, а на всiх iнших, хто пiшов слiдом за мною, йому було начхати. Для нього вони були пiшаками в цiй вселенськiй грi, i вiн без вагань офiрував ними, щоб звести партiю внiчию з вiддаленою перспективою перемогти в матчi-реваншi. Перед моїм внутрiшнiм поглядом проходили крихiтнi, безпомiчнi пiшаки з обличчями знайомих i незнайомих менi людей, що прямували на заклання в нескiнченнiсть, i в одного з них було Дiанине лице...

Брендон продовжував запитливо дивитися на мене. А я розумiв, що зараз менi вкрай небажано вдаватися до глибинних сил. Власна пiдсвiдомiсть могла зiграти зi мною злий жарт — а я не хотiв ризикувати життям дочки та брата.

— Тримаєш контакт iз Брендою? — спитав я у Брендона.

— Звичайно.

— Тодi покажiть, на що ви здатнi. Цiкаво побачити, як це у вас вийде.

Брендон усе зрозумiв.

— Гаразд, — сказав вiн i взяв нас з Пенелопою за руки. — Увага!..

Нас огорнула фiолетова iмла. Зникла сила тяжiння, i ми опинилися в невагомостi, поза всiма вимiрами, поза часом i простором...

I тут нас понесло! Картини рiзних свiтiв змiнювали одна одну, перш нiж око встигало фiксувати їх. Ми стрiмголов мчали вздовж Меридiана, найкоротшою дорогою з Хаосу до Дiаниних Сутiнкiв, а в кiнцi Тунелю стояла Бренда, що тягла нас до себе.

Наприкiнцi цiєї карколомної подорожi наш рух трохи сповiльнився, я мигцем побачив велике червоне сонце над жовто-червоним лiсом, а наступної секунди ми втрьох вивалилися з Тунелю в хол доччиного будинку.

Вiдпустивши мене, Брендон утримався на ногах i пасивно допомiг устояти Пенелопi, що мертвою хваткою вчепилася в його плече. Мене кинуло вперед, я наштовхнувся на Бренду й машинально пiдхопив її на руки.

— Як це мило, братику, — сказала вона, поцiлувавши мене в щоку. — Я, звiсно, перепрошую за таку скажену швидкiсть. Але врахуйте рiзницю в часi.

— Все було чудово, сестричко, — вiдповiв я, всадив її на канапу i сам умостився поруч. — Нас довго не було?

— П’ятнадцять днiв.

— От чортiв Хаос!.. А де мама?

— В Домi Ареса. Щогодини зв’язується зi мною. Питає, чи ви вже повернулися.

— Дуже зла на нас?

— Ще б пак... — Бренда зробила паузу й сумно глянула на мене. — Комп’ютер завершив розрахунки, Артуре.

Я промовчав. Пенелопа теж.

— I який результат? — запитав Брендон.

— Обраний Дiаною шлях привiв її в серцевину Основного потоку Формотворчих. — Сестра зiтхнула. — Вiд коментарiв я утримаюсь.

У холi запала могильна тиша. Пенелопа бездумно дивилась у вiкно, в її очах стояли сльози. Навiть вона, що змалку призвичаїлась до думки про материну загибель, була приголомшена цiєю звiсткою.

Нарештi я встав з канапи. Дочка зробила була крок до мене, але зупинилася. Вона все збагнула. I коли я рушив до дверей, не стала йти за мною.

Я гостро потребував часу й самотностi. Я мусив змиритися з тим, що жiнку, яку любив понад усе на свiтi, спiткала така жахлива смерть...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 19