Роздiл 2

Велике плоскодонне судно повiльно пливло вниз за течiєю Боан — головної водної артерiї Логрiсу, що перетинала всю країну з пiвночi на пiвдень. По обидва береги рiки корабель супроводжували два загони озброєних вершникiв. Зустрiчнi рибалки та селяни вiтали процесiю радiсними вигуками — простий народ дуже любив Дейдру.

Кевiн сидiв на лавi бiля правого борту й сумовито дивився вдалечiнь. Вiн теж любив Дейдру, i то значно дужче, нiж хотiв її любити. Сам не розумiв, як мiг ускочити в таку халепу й до нестями закохатися в королiвську доньку. Винуватив у цьому збiг обставин, ту випадкову зустрiч у лiсi, i якраз тодi, коли Дейдрi забагалося випрати свiй одяг, проклинав злощаснi двi пляшки пiдступного гiбернiйського вина... А проте, намагаючись бути чесним перед собою, Кевiн мусив визнати, що обставини тут нi до чого. Вiн у будь-якому разi покохав би Дейдру, де б i коли не зустрiв її. Це було неминуче, як схiд сонця. Це була доля, в iснування якої Кевiн нiколи серйозно не вiрив...

Корабель наближався до Димiлiока, третього за величиною мiста Логрiсу, столицi провiнцiї Новий Корнуол. Там Дейдру чекала врочиста зустрiч, а для Кевiна це насамперед означало, що їхня iдилiя скiнчилася. В Лохланi Дейдра пробула майже тиждень, поки для неї споряджали корабель, потiм була пiвмiсячна подорож униз по рiчцi, i весь цей час вони щоночi кохалися. Та вiдтепер все змiниться. В Димiлiоку до них приєднається принцесин почет, Дейдра опиниться в оточеннi придворних, а вiн вiдiйде на другий план, i нинiшня їхня близькiсть залишиться в минулому.

За своїм статусом Кевiн належав до найвищої логрiйської аристократiї. Закони та звичаї країни не вiдрiзняли прийомних дiтей вiд рiдних, отож вiн, офiцiйно всиновлений бездiтним лордом Шоном Мейгi, успадкував не лише титул i володiння свого названого батька, а й усю його знатнiсть. Та навiть високе становище Кевiна не могло перекреслити того факту, що вiн, народжений невiдь ким, невiдь вiд кого i невiдь де, завжди залишиться для людей чужинцем з дуже пiдозрiлим походженням. Це, серед iншого, й вiддаляло його вiд Дейдри. Логрiйцi — i знать, i простолюд — навряд чи захочуть, щоб чоловiком їхньої принцеси, загальної улюбленицi, став якийсь найда, хай навiть вiн тричi герцог.

А втiм, не це було головне. Прiрву мiж Кевiном та Дейдрою поглиблювала ще одну обставина, жорстока у своїй невблаганнiй об’єктивностi, непiдвладна людськiй волi. Дейдра не була проста необдарована, вона була напiвкровка, а це значило, що її шлюб з чоловiком, що не має чаклунського Дару, найпевнiше, буде безплiдний. Якщо навiть станеться чудо, i в неї народяться дiти, то всi вони теж будуть напiвкровки i не зможуть претендувати на престол. Такий був закон — принц, позбавлений хисту до магiї, не може стати королем...

Його похмурi роздуми перервала Дейдрина поява. Вона вийшла на палубу, одягнена в розкiшну оксамитову сукню її улюбленого аквамаринового кольору, що так пасував до її смарагдових очей. Густе волосся дiвчини було заплетене в коси i складене на головi у виглядi вiнка — чи, швидше, корони. Дейдра влаштувалася на лавi поруч iз Кевiном i взяла його за руку.

— Ну от, знову засумував, — промовила вона докiрливо. — Прошу тебе, любий, не переймайся майбутнiм. У нас все буде гаразд, я обiцяю.

— I скiльком ти вже це обiцяла? — раптом запитав вiн.

Дейдра нiяково вiдвела погляд, щоки її порожевiли. Кевiн одразу пожалкував про свої слова, якi вихопились у нього мимоволi. Звичайно, вiн знав, що був у неї далеко не перший; навiть до їхнього острова доходили чутки про велелюбнiсть i непостiйнiсть королiвської доньки. Проте за весь час знайомства вони жодного разу не торкалися цiєї теми, хоча сам Кевiн чесно розповiв їй про двох дiвчат, що були в нього ранiше. Але про Дейдриних хлопцiв чути не хотiв — боявся, що їх було аж надто багато.

— Ти ревнуєш? — нарештi озвалася вона.

— Ще б пак, — неохоче зiзнався вiн. — Страшенно ревную. Ладен убити кожного, хто...

Тут Кевiн затнувся, бо Дейдра рвучко повернула до нього голову. В її очах застиг бiль i гнiв.

— Нiколи... — напружено промовила вона, — нiколи так не кажи... Не смiй навiть думати про це. Зрозумiв?

— Вибач, — винувато промимрив Кевiн. Така рiзка реакцiя спантеличила його.

Якийсь час вони мовчки дивилися на захiд, де поступово розгорялася вечiрня заграва. А на пiвднi, прямо за курсом корабля, з-за обрiю виростали вежi великого мiста.

— Хочеш знати, як я втекла вiд викрадачiв? — запитала Дейдра.

— I як?

— Менi допомiг один з них. Я закохала його в себе, заморочила йому голову, пообiцяла, що батько винагородить його за мiй порятунок... ну, i я в боргу не залишуся. Ми втекли разом, а потiм я вбила його.

— Чому?

— Менi було гидко, Кевiне. Ти навiть не уявляєш... — Дейдра мерзлякувато пощулилася. — Коли вiн став вимагати обiцяної винагороди, почав чiплятися до мене, я вихопила його пiстоль i вистрiлила йому в обличчя. А тодi злякалася, скочила на коня й помчала свiт за очi. Забула навiть про зброю та харч. Щастя, що до кордону було недалеко... Отака правда про мою втечу — але її я не розповiм нiкому, навiть батьковi.

— Ти не зробила нiчого ганебного.

— А якби я вiддалася йому, що б ти сказав?

— Те ж саме.

Дейдра зiтхнула:

— Принаймнi, тодi я вчинила б чесно. А так я обдурила його... i вбила.

— Вiн був злочинець.

— Але вiн допомiг менi.

— Вiн брав участь у твоєму викраденнi i сам був причиною свого нещастя.

— Вiн лише виконував накази свого короля. А потiм зрадив його, пiддався на мої вмовляння, повiрив моїм обiцянкам.

— Ти не мала iншого виходу, — переконував її Кевiн. — Обман був твоєю єдиною зброєю. Обдурити ворога — це не пiдлiсть, а вiйськова хитрiсть.

— Може й так, але... Я ж таки збиралася вiддатись йому, правда! Думала, що це буде просто, бо я... — Вона густо почервонiла. — Словом, я повелася як нахабна повiя, що отримала грошi наперед i не захотiла їх вiдробляти.

Кевiн розгублено похитав головою:

— Дивний у тебе погляд на речi.

— Який вже є... — Дейдра трохи помовчала, а вiдтак, здавалося без жодного зв’язку з попереднiм, запитала: — Ти чув щось про Брана Ерiксона, барона Говела?

— Нi. Хто вiн такий?

— Дуже небезпечний чаклун. Стережися його.

*

Коли пiд радiснi вигуки юрби, гучнi вiтання герольдiв та безладнi завивання сурм корабель пришвартувався до причалу в димiлiокському порту, на його борт у супроводi святково вдягнених дворян пiднялися двоє молодих вельмож.

Старший, рокiв двадцяти п’яти, був високий (хоч i нижчий за Кевiна) шатен з блякло-синiми очима. Його загалом красиве обличчя псували презирливо викривленi тонкi губи й непропорцiйно малий рот. У манерах вельможi вiдчувалася швидше пиха, нiж правдива владнiсть, а погляд виказував сiру посереднiсть. Тримався вiн надзвичайно погордливо, мало не щосекунди пiдкреслюючи свою зверхнiсть над iншими.

Молодший був Кевiнiв ровесник, русявий, середнього зросту, надто тендiтної статури, з негарним, але приємним веснянкуватим лицем. Його сiрi очi дивилися на Дейдру з затамованою нiжнiстю.

Обоє церемонно вклонилися Дейдрi.

— Дуже радий бачити вас цiлою й неушкодженою, люба кузино, — промовив старший з явно перебiльшеним i, як здалося Кевiновi, наскрiзь фальшивим ентузiазмом.

— Хотiла б сподiватися, що радiсть ваш щира, кузене Емрiсе, — сухо вiдповiла вона. Потiм звернула свiй погляд на молодшого i привiтно всмiхнулася йому.

— Я щасливий, що все обiйшлося, Дейдро, — сказав той з теплотою в голосi.

Дейдра простягла йому руку, яку вiн галантно поцiлував.

— От у твоїй щиростi, Колiне, я нiтрохи не сумнiваюся, — сказала вона. Звертання на ти в офiцiйнiй обстановцi в жоднiм разi не було проявом фамiльярностi, це лише пiдкреслювало рiзницю в її ставленнi до спiврозмовникiв. Логрiйськi аристократи взагалi рiдко вживали множину, звертаючи до рiвного собi за вiком i станом.

Дейдра вiдступила трохи вбiк i взяла Кевiна за лiкоть.

— Знайомтеся, панове: лорд Кевiн МакШон, герцог Лохланський. Прошу любити й шанувати. — Вона зробила паузу i глянула на Кевiна. — Дозвольте вам вiдрекомендувати, мiлорде, моїх двоюрiдних братiв — принца Емрiса Лейнстера, наступника престолу, i Колiна Лейнстера, королiвського магiстра чаклунських мистецтв.

Тонкi Емрiсовi губи розтяглися в холоднiй усмiшцi, вiн недбало кивнув. Колiн навпаки — доброзичливо всмiхнувся йому.

— Радий познайомитися з сином лорда Шона Мейгi. Маю надiю, що ми станемо добрими друзями.

— Я цього певен, принце, — чемно вiдповiв Кевiн.

— Сподiваюся, сестрице, — з гиденькою посмiшкою озвався Емрiс, — ваша цнота не постраждала в цiй халепi?

Колiн спрямував на старшого брата пронизливий погляд, очi його потьмянiли вiд гнiву, а профiль загострився. Зненацька Емрiс висолопив язика, наче глузуючи з Колiна... i тут-таки мiцно прикусив його зубами.

З натовпу придворних почулися притлумленi смiшки. Емрiс, геть розгубивши свою пиху, поспiхом сховав у ротi покусаного язика й зацьковано зиркнув на меншого брата. Нарештi Кевiн збагнув, що це Колiн, за допомогою якихось чарiв, покарав Емрiса за його останнi слова.

А Дейдра, нiби нiчого не сталося, незворушно промовила:

— Своїм порятунком я цiлком завдячую лордовi Кевiну МакШону. Це вiн звiльнив мене з полону.

У Кевiна мало не вiдвисла щелепа вiд несподiванки. Проте останньої митi вiн опанував себе, нiчим не виказав свого подиву i лише розгублено потупився, що присутнi розцiнили як вияв скромностi.

— Ага! — сказав Колiн i з повагою подивився на Кевiна. — А я все гадав, як тобi вдалося втекти.

— Втекла я сама, — пояснила Дейдра. — Дiставшись готiйського кордону, мої викрадачi вже почувалися вдома i втратили пильнiсть, а я цим скористалася. Пiд час привалу звiльнилася вiд мотузок, скочила на найближчого коня й гайнула на пiвдень. Та мене б неодмiнно впiймали, якби вчасно не нагодився наш любий герцог... — Вона зробила паузу i всмiхнулася. — Побачивши дiвчину, яку наздоганяло пiвдюжини озброєних чоловiкiв, вiн жодної митi не сумнiвався, на чий бiк йому стати. Одного з моїх переслiдувачiв вiн застрелив, ще двох поранив, а вiд решти ми вiдiрвалися i вже без пригод доїхали до Каер-Сейлгена... I уявляєте, — натхненно продовжувала брехати Дейдра, — коли лорд Кевiн довiдався, хто я така, то попросив нiкому не розповiдати про його участь у моєму звiльненнi. Мовляв, не хоче нi до чого зобов’язувати мого батька. Але я вважаю, що це неправильно. Країна має знати своїх героїв.

Вiдчуваючи на собi захопленi погляди присутнiх, збентежений Кевiн ладен був провалитися крiзь землю... чи то пак — крiзь палубу корабля. А заперечити Дейдринi слова вiн нiяк не мiг, бо ж тепер знав, як все було насправдi, i розумiв, що вона оголосила його своїм рятiвником, аби приховати справжнi обставини своєї втечi.

Тим часом Колiн пiдступив до Кевiна й мiцно потиснув йому руку.

— Пане герцог, менi просто бракує слiв, щоб висловити свою вдячнiсть, — палко промовив вiн. — Якби не ви, ми б напевно втратили Дейдру. Викрадачi влаштували все так, що спершу ми не сумнiвались у причетностi до цього злочину атлантiв, i погоня пiшла хибним слiдом. А коли з’ясувалася правда, було вже запiзно. Тож вiдтепер я ваш боржник. I не лише я — а й уся королiвська родина. Певен, що мiй дядько король погодиться зi мною.

Дейдра дивилась на Кевiна iз задоволеною посмiшкою. Несподiвано вiн здогадався, про що вона зараз думає. I навiть не здогадався, а якимсь незбагненним чином дiзнався про це. Дейдра думала, що тепер Бран Ерiксон не посмiє скривдити його, героя-рятiвника єдиної дочки короля; тепер її батько буде змушений надати йому своє заступництво, вберегти вiд того вар’ята Ерiксона, вiдомого також на прiзвисько Скажений барон.

Але хто вiн такий, цей Бран Ерiксон? Скажений барон Ерiксон...

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 2