Роздiл 22

Вiн мав густе темне волосся, кошлатi брови i чорну з сивиною бороду. Був кремезний, середнього росту, значно нижчий за мене, але я завжди дивився на нього знизу вгору. В переносному розумiннi, певна рiч.

У його карих очах свiтилася мудрiсть тисячолiть. Його погляд заворожував, гiпнотизував, здавалося, проникав у найглибшi закутки мого єства, розгадував найпотаємнiшi думки. Вiн був майже ясновидець, бо був мудрий i за своє довге життя навчився розумiти людей краще, нiж вони — самi себе. Я вважав його добрим, i так воно було насправдi, бо вiн не змiг би так довго прожити на свiтi, якби не любив життя i людей, приймаючи їх такими, якi вони є.

Мiй дiд Янус, король Сутiнкiв, вiдвiдав мене в моїй спальнi, що в Досвiтньому Замку, коли я, прокинувшись пiсля двадцятигодинного сну, сидiв у лiжку i снiдав. Товариство менi складали Бренда й Пенелопа, що доглядали за мною, поки я був непритомний, а також тiтка Помона, найкраща в Сутiнках цiлителька, з чиєю допомогою я так швидко оклигав.

З дiдовою появою всi троє дружно скочили на ноги. З увiчливостi я теж збирався встати, але Янус жестом зупинив мене i влаштувався у м’якому плюшевому крiслi бiля лiжка. Неквапно розкурив свою незмiнну люльку з червоного дерева i лише потiм запитав:

— Як самопочуття, Артуре?

— Дякую, дiду, нормально, — бадьоро вiдповiв я. — Майже очухався.

— Але нерви ще слабенькi, — зауважила Помона, глянувши на мене своїми жвавими чорними очима. — Я iнтенсивно накачую його вiтамiнами, тож за два-три днi вiн буде свiженький, як огiрочок. А поки не дуже дiймай його, тату, гаразд?

Янус усмiхнувся собi в бороду:

— Добре, доню, не дiйматиму. Лише трохи побалакаю.

Коли Бренда, Помона й Пенелопа вийшли, дiд спрямував погляд у вiдкрите вiкно, за яким виднiлося iмлисте небо Нiчної Межi Сутiнкiв, i повiльно промовив:

— Я радий, що ти повернувся, Артуре. Вже й не сподiвався побачити тебе живим.

I тут я зрозумiв, що пiдсвiдомо боявся зустрiчi з дiдом, оскiльки знав, що вiдповiм на будь-яке його запитання — без найменшого тиску з його боку, просто за звичкою слiпо довiряти його судженням, в усьому покладатися на його досвiд, знання та мудрiсть. Янус украй рiдко виказував владнiсть, йому майже нiколи не доводилося пiдвищувати голос, зазвичай вiн висловлював свою волю у формi побажань — i всi беззастережно корилися йому. Так повелося ще з прадавнiх часiв; це здавалося таким природним, що нiхто навiть не замислювався, на чому ж грунтується його безмежна влада над людьми. У Країнi Вiчних Сутiнкiв не було офiцiйного спадкоємця престолу. Колись, дуже давно, цей титул iснував, але поступово втратив будь-яку вагу, став вважатися архаїзмом, а потiм i зовсiм вийшов з ужитку. Янус пережив скiлькох своїх спадкоємцiв, що зрештою всi увiрували, що його правлiння триватиме вiчно.

Я не став чекати, поки дiд попросить мене, i сам почав розповiдати йому про все, що сталося зi мною вiд часу мого зникнення. Моя iсторiя не вiдзначалася стрункiстю композицiї, мiсцями я квапився, перестрибуючи з одного на iнше, мiсцями вдавався в зайвi подробицi, але дiд не перебивав мене. Прожитi тисячолiття навчили його терпляче слухати людей, навiть якщо вони верзли вiдверту нiсенiтницю i вдавалися в довжелезнi сентенцiї. Коли я робив паузу, щоб перевести подих, Янус не вставляв нiяких зауважень, а мовчки чекав продовження, пихкав люлькою i все так само дивився у вiкно, лише зрiдка звертаючи на мене свiй гострий, проникливий погляд.

Вiн дав менi виговоритися до кiнця, а пiсля хвилинного мовчання сказав:

— Я вважаю правильним твоє рiшення не претендувати на корону Свiтла. Але не тому, що маєш велику могутнiсть; зрештою, формальний титул не додасть тобi бiльшої сили. Зараз твоє мiсце бiля Джерела. На тебе чекають важливiшi справи, нiж оспорювання батькiвського престолу. Тобi належить створити Дiм, що стоятиме на вартi стабiльностi й рiвноваги у Всесвiтi.

— Я радий, що ви подiляєте мою думку, — сказав я, вiдчувши надзвичайну полегкiсть. Дiдова пiдтримка розвiяла мої останнi сумнiви щодо доцiльностi заснування Дому в Серединних свiтах.

— Гм, — за кiлька секунд озвався Янус. — Шкода, що зараз ти не можеш викликати свiй Образ. Хотiлося б подивитися на нього... Нi, нi, не намагайся, побережи нерви. Ще встигнеш — а я терплячий i вмiю чекати. Просто менi цiкаво, аналiтична це сила, як у Порядку та Хаосу, чи синтетична, як у Формотворчих.

— I те й iнше, — вiдповiв я. — Сила Джерела... ну, нiби полiморфна. Конкретна форма її прояву залежить вiд обставин. У зв’язку з цим я маю певнi труднощi при спiлкуваннi з Образом.

— Структурна несумiснiсть?

— Ще й яка! Навiть найпростiше закляття не вдається втиснути в рамки однiєї мови; щораз виникає потреба у використаннi чужорiдних граматичних форм — а за вiдсутностi системи це знижує ефективнiсть чарiв. Найближчим часом я спробую розробити схему „мирного” спiвiснування рiзних мов у межах однiєї конструкцiї, складу словник асоцiацiй... Загалом, щось придумаю.

— А як щодо математики?

— Я вже думав про це. Гадаю, апарат теорiї груп пасуватиме iдеально. А ще об’єктнi мови програмування. Проте я схильний розглядати спiлкування iз силами як мистецтво, а не як науку. Волiю керувати Образом за допомогою слiв, а не плести довкола нього мереживо абстрактних символiв... — Раптом я замовк. Мої слова про слова (даруйте за каламбур) дещо нагадали менi. Пiсля деяких вагань я заговорив: — I ще одне, дiду. Я думаю, що Джерело первiснiше за решту стихiй. Якщо справедлива гiпотеза Великого Вибуху, у вогнi якого народився Всесвiт, то Джерело було суб’єктом його творення. Саме воно промовило Перше Слово, що роздiлило споконвiчний Абсолют на Порядок i Хаос.

— Перше Слово? — перепитав Янус, звiвши брови. Його очi на мить зблиснули.

— Так, — сказав я i мерзлякувато повiв плечима. — По-моєму, Джерело розумне. Я це запiдозрив ще пiд час купання в ньому, а вчора, коли стримував натиск Агнця i черпав енергiю iз самих глибин Джерела... схоже, тодi я на мить доторкнувся до його думок.

— Порядок з Хаосом теж умiють думати, — зауважив Янус.

— Але не так, як Джерело. Вони мають щось на зразок колективної свiдомостi i здатнi мислити лише загальними категорiями. Але для них „я” — порожнiй звук, вони позбавленi особистостi.

— А Джерело її має?

— Здається, так. Я не встиг уловити, про що воно думало; але то були думки повноцiнної особистостi.

Дiд подивився менi просто в очi. Я витримав лише кiлька секунд, потiм потупився.

— Ти боїшся, що знайшов Бога?

— Так, — зiзнався я, — боюся. Якщо взяти за визначення, що Бог є вищий розум, який стоїть на початку всього сущого, то Джерело при такому тлумаченнi є Богом. Це викликає в мене змiшанi почуття.

— Я розумiю тебе, — кивнув Янус. — Але думаю, що ти поспiшаєш з висновками.

— Хотiлося б сподiватися. Навряд чи менi буде до снаги роль особливо наближеного до Престолу Господнього. Для мене це завелика вiдповiдальнiсть.

— I тому ти збираєшся перекласти її частину на тендiтнi Пенелопинi плечi?

Я нiтрохи не здивувався дiдовiй проникливостi. Лише спитав:

— Як ви здогадалися?

— Це було просто. З твоєї розповiдi я зрозумiв, що є (чи ти думаєш, що є) якийсь глибинний сенс у тому, що охоронцем Сили Джерела має бути жiнка. Цiлком природно, що ти вибрав Пенелопу. Взагалi, батьки схильнi бачити у своїх дiтях тiльки гарне.

Я проковтнув цей натяк i не подавився. Будь-хто iнший на дiдовiм мiсцi отримав би вiд мене рiзку пораду не пхати свого носа до чужого проса — та тiльки не Янус. Я беззастережно визнавав за ним право робити критичнi зауваження навiть на адресу моєї дочки.

— Ви не вважаєте її гiдною? — обережно запитав я.

— Чом же. У тебе чудова дочка, Артуре, можеш пишатися нею. Проте вона має один серйозний недолiк, властивий, до речi, й тобi. Як i всi творчi натури, Пенелопа неврiвноважена й надто емоцiйна. Це, на мiй погляд, завадить їй стати гарною Хазяйкою Джерела. На твоєму мiсцi я вiддав би перевагу Брендi. Вона надзвичайно розумна, серйозна й розважлива дiвчина з сильно розвиненим почуттям вiдповiдальностi за свої вчинки, а здоровий глузд у нiй переважає над емоцiями. Щоправда, часом вона забагато говорить, але завжди робить свою справу. Думаю, Бренда буде тобi гарною помiчницею.

— Менi вона теж подобається, — сказав я. — Ви пропонуєте взяти її з собою?

— Рекомендую.

— А як тодi бути з Брендоном? Вони ж не можуть одне без одного.

— Вiзьми i його. В нашiй останнiй розмовi Брендон ясно дав менi зрозумiти, що хотiв би податися з тобою в Серединнi свiти.

— Вiн усувається вiд боротьби за престол?

— Не назавжди, лише на пару рокiв. Йому хочеться вiдпочити вiд усiх цих iнтриг та змов, трохи пожити у своє задоволення. Я вважаю, що це не суперечить iнтересам вашої родини. Перш нiж розпалювати громадянську вiйну в Домi Свiтла, слiд дати Амадiсовi й Рахiлi останнiй шанс. Якщо вони не виправляться, то самi погублять себе. I тодi Брендон стане королем, уникнувши кровопролиття... Гм. Але в одному твоя мати таки має рацiю. Адепт Рiвноваги на тронi Свiтла — дуже сильний розклад. Та, зрештою, це вирiшувати тобi. Я не збираюся давити на тебе авторитетом, просто хочу, щоб ти знав мою думку. Я певен, що Брендон i Бренда будуть гiднi твоєї довiри.

Я задумався. Посвятити близнюкiв Джерелу? А чом би й нi. Раз Янус вважає їх гiдними довiри...

— Брендоновою вiдсутнiстю може скористатися iнший претендент на престол, — зауважив я. — Той, хто пiдiслав Караючого Ангела. Кого, найпевнiше, пiдтримує Порядок.

Дiд кивнув:

— Не хочу бути категоричним, але менi здається, що це Гаральд.

— Що ви знаєте про нього?

— Не бiльше, нiж iншi. З ним особисто я не зустрiчався. Кажуть, що Гаральд прийняв мiтраїзм дуже близько до серця, i це мене турбує. Культ Мiтри безпосередньо пов’язаний з Порядком, i Гаральд у своїй заповзятостi неофiта мiг зайти надто далеко. Значно далi, нiж ваш предок.

Я одразу здогадався, про кого йдеться.

— Але ж король Артур був адептом Джерела.

— Так, — погодився дiд. — Тепер ми знаємо, що був. Проте вiн мав i Силу Порядку, це менi точно вiдомо. Мабуть, з якихось мiркувань вiн промiняв Джерело на Янь. Цiлком можливо, що задля власного порятунку — адже його переслiдувала Вiв’єна, що була, як з’ясувалося, не звичайною вiдьмою, а Хазяйкою Джерела. I я припускаю, що саме завдяки Силi Джерела король Артур змiг опанувати Силу Порядку, не втративши нi своєї людськостi, нi здорового глузду.

Янусова гiпотеза видалась менi досить переконливою. Але не актуальною — зараз ситуацiя була зовсiм iнша.

— Хоч там як, — сказав я, — а Гаральд не був адептом Джерела. Якщо вiн злигався з Порядком, то вже напевно позбувся геть усiх клепок у головi. Його треба розшукати.

— Нашi вже займаються цим. Так само, як i решта Домiв. Нiхто не в захватi вiд того, що десь по свiтах розгулює божевiльний адепт Порядку.

— А в Александра питали?

— Я розмовляв з ним кiлька годин тому. Вiн божиться, що нiчого не знає про плани свого сина i не бачив його з минулого року.

— Та про всяк випадок Александра слiд заарештувати.

Янус примружився й пильно глянув на мене. Я наготувався вислухати вiд дiда черговий докiр iз приводу нашої давньої ворожнечi з Александром, але натомiсть вiн сказав:

— Мiж iншим, Амадiс неодноразово намагався зв’язатися з тобою. Ти думаєш побалакати з ним?

Я похитав головою:

— Це виключено. У нас з Амадiсом були гарнi стосунки, i я не хочу їх псувати.

— Розумiю, — сказав Янус. — Але врештi-решт тобi доведеться визначитися.

— Але згодом, — вiдповiв я.

*

Наступнi чотири днi я провiв у Досвiтньому Замку пiд пильним наглядом тiтки Помони, що дбала про вiдновлення моєї нервової системи. Спiлкувався здебiльшого з Брендою й Пенелопою, а також з найближчими Сутiнковими родичами. Брендон вiдбув на Землю Хiросiми, щоб залагодити там свої справи, пов’язанi з припиненням лiкарської практики; вiн був дуже вiдповiдальною людиною й не мiг кинути своїх пацiєнтiв напризволяще. Юнона поставилася до його рiшення податися зi мною до Серединних свiтiв украй осудливо i назвала нас обох дезертирами. Вона закликáла до нашого патрiотизму, до честолюбства, до iнших властивих кожнiй людинi чеснот i вад, але ми залишалися непохитними. Образившись на нас, мама повернулася на Марс, у свiй новий Дiм. Проте ми не сумнiвалися, що на урочистий бенкет у Палацi-На-Вершинi-Олiмпу, скликаний понтифiком мiста на мою честь, вона з’явиться обов’язково i на той час уже перестане сердитись на нас.

Пенелопа, нiби на пiдтвердження дiдових слiв про нерiвнiсть її характеру, впала в меланхолiю. Зазвичай вона влаштовувалася в кутку кiмнати, сидiла тихо, як мишка, годинами не промовляла нi слова i лише стежила за мною. Найдивнiше, що я не почував анi найменшої нiяковостi пiд її пильним, вивчаючим поглядом. Вона дивилася на мене так тепло i приязно, що менi було навiть приємно.

Через такий доччин стан я спiлкувався переважно з Брендою. Ми базiкали про все на свiтi, переглядали найкращi фiльми, створенi людством за час моєї вiдсутностi, слухали музику, грали в шахи, а час вiд часу, коли Пенелопа трохи жвавiшала або до мене навiдувався Помонин син Дiонiс, мiй старий друг i кузен, утрьох перекидалися в карти. Згодом Бренда принесла свiй ноутбук i, керуючись моїми вказiвками, стала конструювати для мене надскладнi й надпотужнi закляття. Треба вiддати їй належне — вона виявилася чудовою помiчницею, працювала швидко, схоплювала все на льоту.

Наприкiнцi четвертого дня я вже цiлком одужав, змiг викликати Образ Джерела на повну силу i надиктував з комп’ютерних роздрукiвок новенькi закляття. Тепер я був готовий до зустрiчi навiть з легiоном Агнцiв — а також iз тими, хто за ними стояв. Особливо хвацьким було одне закляття на дев’яти мовах, що його я намовляв упродовж пiвгодини. Це був мiй маленький сюрприз для Александра та Гаральда, з якими я мав намiр побачитися до свого вiдбуття в Серединнi свiти.

— Гарно ми попрацювали, — задоволено мовив я, потягнувшись у крiслi. — Брендо, сонечко, без тебе я б не впорався. Що й казати: вiдьма з комп’ютером — грiзна сила.

— Авжеж, — погодилася Бренда i стрiлила поглядом у Пенелопу. — От якби ще до нас приєдналася вiдьма з пензлем i додала трiшечки гармонiї до сухої математичної лiнгвiстики... Але марно сподiватися — ця вiдьма дуже заглиблена в себе.

У вiдповiдь на Брендине зауваження Пенелопа встала з крiсла, пiдiйшла до мене i легенько цмокнула в губи.

— Добранiч, Артуре, — сказала вона, потiм поцiлувала Бренду. — Добранiч, кузино.

— Ти вже йдеш? — запитав я.

Пенелопа кивнула i сонно всмiхнулася. Утiм, сонною вона виглядала вiд самого ранку.

— Я втомилася й хочу спати. Та й пiзно вже.

— Приємних тобi снiв, серденько, — сказав я й поцiлував її руку.

Коли Пенелопа вийшла, Бренда прокоментувала:

— У неї зараз криза жанру. Хоче написати твiй портрет з натури, але нiяк не наважиться почати.

— Мабуть, я розчарував її, — припустив я.

— Не кажи дурниць! Вона в захватi вiд тебе. Але ти зовсiм не такий, яким вона тебе уявляла. Зараз Пенелопа болiсно звикає до того, що ти нiякий не iдеал, а жива людина.

Я важко зiтхнув:

— Їй доведеться звикати не лише до цього... — А кiлька секунд помовчавши, продовжив: — Коли я розповiдав вам свою iсторiю, то не сказав про дiвчину, що незабаром стане моєю жiнкою.

— Ага... — сестра лукаво всмiхнулася. — Це та, з якою ти розмовляв ще першого дня? Брендон каже, що вона справжня красуня. За його словами, ви дивились одне на одного закоханими очима, хоч i розмовляли дуже офiцiйно.

— Вiн помилився, — сказав я, вiдчуваючи, як паленiють мої щоки. — То була Дана, наречена короля Колiна. А мою звуть Дейдра, вона Данина двоюрiдна сестра, дочка покiйного короля Брiана... — Я розповiв про неї все, що вважав за потрiбне, а вiдтак обережно запитав: — Як ти думаєш, Пенелопа болiсно вiдреагує на цю звiстку?

— Гадаю, буде прикро вражена. Адже в її уявленнi ви з Дiаною були єдиним цiлим. Проте вона вже готова до цього... в усякому разi, готується. Зокрема цим i викликана її теперiшня меланхолiя.

— Он як! — образився я. — Брендон уже подiлився з нею своїми безглуздими здогадами щодо Дани?

Бренда уважно подивилася на мене, i в її очах я прочитав запитання: а чи такi вже вони безглуздi?

— Нi, це я. Позавчора, нiби мiж iншим, висловила припущення, що раз ти прожив двадцять рокiв, нiчого не пам’ятаючи про себе, то цiлком можеш бути зарученим, а то й одруженим.

— I що Пенелопа?

— Була шокована. Досi їй навiть на думку це не спадало. Як я вже казала, вона лише починає сприймати тебе як живу людину.

— Тодi прошу... — Я зам’явся. — Ну, натякни їй про Дейдру. Тонко, ненав’язливо, щоб не приголомшити її одразу.

Бренда мугикнула:

— Непросте завдання. Але спробую. Пенелопа все рiвно довiдається про це — то краще вже вiд мене. Я буду дуже делiкатна.

— Дякую, сестричко.

Я дiстав з кишенi сигарету i закурив. Бренда зiбрала розкиданi на столi аркушi з текстом заклять i стала їх переглядати. В її очах засяяли жадiбнi вогники.

— Чари просто клас, — сказала сестра i зiтхнула. — Шкода, що не можу скористатися ними.

— Поки не можеш, — уточнив я.

— То ти вже вирiшив? — запитала Бренда.

Я ствердно кивнув:

— Я вiдведу вас до Джерела. Всiх трьох.

— Але ти ще погано знаєш нас.

— Зате ви менi дуже подобаєтеся. А я звик довiряти своїм почуттям.

Бренда вмостилась у мене на колiнах i обхопила мою шию рукою.

— Ми всi тебе любимо, Артуре, — серйозно сказала вона. — I виправдаємо твою довiру.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 22