Роздiл 23

Ми їхали по вузькiй звивистiй вуличцi, що вела в центр мiста, пiдкови наших коней мiрно цокали об брукiвку. Дорогою нам раз по раз зустрiчалися озброєнi чоловiки, пiшi й кiннi, у бiлих плащах з чорним хрестом лицарiв ордену Святого Духа. Декотрi з них зупинялися й дивились нам услiд — але не на мене, а на мого супутника, молоденького пажа зi свiтлим лляним волоссям, лагiдними волошковими очима, тендiтною фiгуркою i гарненьким дiвочим личком.

Зрештою Бренда не витримала i тихенько пирхнула:

— От лихо, Артуре! З нашого маскараду нiчого не вийшло. Всi впiзнають у менi жiнку.

Я похитав головою:

— Помиляєшся, сестричко. Вони думають, що ти хлопчик. Гарний, привабливий хлопчик. Хрестоносцi складають обiтницю цнотливостi, тому серед них багато гомикiв i педофiлiв.

Бренда гидливо скривилася:

— Яке неподобство!

Їй довелося вдягнути чоловiче вбрання, бо жiнок (окрiм прислуги) на територiю орденських замкiв не пускали. Взагалi я збирався вiдвiдати брата Александра сам-один, але сестра вчепилася в мене мертвою хваткою, тож менi довелося взяти її з собою. Я розумiв, що в разi моєї вiдмови, вона спробує самостiйно пiдстрахувати мене i цим зруйнує всi мої плани.

Нарештi ми пiд’їхали до масивної оббитої залiзом брами у високому фортечному мурi, що вiдгороджував вiд решти мiста головне командорство ордену Святого Духа i резиденцiю його гросмейстера. Як i тридцять рокiв тому, замок був захищений потужними i стiйкими блокувальними чарами, що надiйно перекривали доступ до Тунелю. Саме тому ми прибули звичайним шляхом, а не з’явились просто в Александрових апартаментах. Звiсно, я мiг за iграшки обiйти це блокування, скориставшись Силою Джерела, проте мiй задум передбачав, що брат матиме кiлька хвилин на роздуми — i припуститься помилки, на яку я дуже розраховував.

Брама була розчинена, грати пiднятi, але дорогу нам перепинили двоє вартових з алебардами.

— Хто? — вимогливо запитав старший з них, з густою кошлатою бородою.

— Шарль де Лум’єр, лицар з Нормандiї, зi зброєносцем, — вiдповiв я. — Прибув до його свiтлостi великого магiстра з посланням вiд його високостi герцога Нормандського.

Вартовi порадилися мiж собою i з iншими своїми колегами, що чергували бiля брами, потiм молодший попрямував досередини фортецi i зник за рогом караульної. Бородань попросив нас зачекати, пояснивши, що про наше прибуття зараз повiдомлять начальству.

Хвилин за десять молодший вартовий повернувся. Разом з ним поважно йшов високий синьоокий блондин рокiв сорока, типовий арiєць, одягнений у шикарний камзол з темно-коричневої тафти з безлiччю срiбних позументiв. Владний вигляд i шанобливе ставлення до нього з боку вартових свiдчили про його високе положення в iєрархiї ордену.

Коли вiн наблизився до нас, ми з Брендою спiшилися. Вiн стримано поклонився, ми вiдповiли йому тим самим.

— Командор Гартман фон Ауе, — вiдрекомендувався вiн, — ад’ютант його свiтлостi великого магiстра. З ким маю честь, панове?

— Шарль де Лум’єр до ваших послуг, — чемно вiдповiв я. — А це мiй зброєносець i кузен Бран де Шато-Тьєрi.

Командор несхвально глянув на Бренду — її дiвоча зовнiшнiсть справила на нього не найкраще враження — i кивнув:

— Менi доповiли, що ви маєте послання вiд герцога Нормандського.

— Вiрнiше, доручення, — уточнив я. — Конфiденцiйне доручення. У мене є рекомендацiйний лист, адресований особисто його свiтлостi великому магiстру, i я звертаюся з клопотанням про термiнову авдiєнцiю.

Я дiстав з-за вилоги камзола пакет, скрiплений великою гербовою печаткою з червоного воску; усерединi пакета лежала записка — мiй привiт Александровi.

Командор взяв у мене пакет й уважно вивчив печатку. Про всяк випадок я зробив йому легке навiювання, спрямувавши його думки в потрiбне русло.

— Ходiть за мною, панове. Я доповiм про вас його свiтлостi.

Ми пройшли пiд аркою ворiт i перетнули широкий плац, по периметру якого марширували пiшi хрестоносцi, спiваючи якусь войовничу пiсню. Бiля стаєнь Гартман фон Ауе доручив наших коней турботам конюхiв, потiм повернувся до мене i сказав:

— У вас славне iм’я, пане лицарю. Ви, часом, не родич знаменитого Артура де Лум’єра, що тридцять рокiв тому командував армiєю Лангедоку у вiйнi з нашим орденом?

— Так, я його син.

Командор з повагою подивився на мене:

— Сподiваюся, ваш батько в доброму здоров’ї?

— Вiн вмер, — замогильним голосом повiдомив я.

Командор перехрестився. Я вчинив так само, а Бренда мало не осiнила себе знаменням Свiтла, але вчасно схаменулася.

— Хай упокоїть Господь його душу, — промовив Гартман фон Ауе. — Ваш батько був великим воїном, i в нашому орденi його шанують, хоча вiн був нашим ворогом.

Я промовчав, зберiгаючи на своєму обличчi скорботну мiну. Мене дуже здивувало, що Александр не пiддав моє iм’я анафемi. А втiм, може, вiн i хотiв це зробити, але не змiг, оскiльки бiльшiсть його пiдлеглих шанували вiйськовi традицiї своєї епохи. В Середньовiччi вiйна є невiд’ємною частиною повсякденного побуту, i за цих умов повага до гiдного ворога не просто красива поза, не шляхетний жест, а життєва необхiднiсть, вiддушина для гуманiзму у свiтi, де панують жорстокiсть i насильство...

*

За три десятилiття, що минули вiд часу нашої останньої зустрiчi, Александр сильно змiнився. Тепер вiн мав подобу шiстдесятирiчного, за мiрками простих смертних, чоловiка. Шкiра на його гладко виголеному обличчi стемнiла, помiтно загрубла, на чолi та перенiссi утворилося безлiч зморщок, а в густому каштановому волоссi виднiлися сивi пасма. Проте лице його зберiгало колишнiй вольовий вираз, сiро-сталевi очi дивилися на свiт владно й рiшуче, ще яскравiше, нiж ранiше, палав у них вогонь фанатизму.

Якийсь час ми мовчки розглядали один одного, освiжаючи свою пам’ять i поповнюючи її новими враженнями. Я мусив визнати, що така зовнiшнiсть, яку зазвичай приймають лише найстаршi з чаклунiв, дуже пасує Александровi.

— Якщо ти хотiв приголомшити мене своїм вiзитом, — повiльно проказав вiн, — то тобi це вдалося. Я здивований, брате. — Вiн вимовив ключовi слова, що привели в дiю чари проти пiдслуховування, i знову звернувся до мене: — За правилами родинного етикету нам треба потиснути один одному руки. Та я не вважаю це вдалою iдеєю.

— Згоден, — кивнув я. — Нам можна присiсти?

— Певна рiч. Прошу, сiдайте, де вам завгодно.

Ми з Брендою влаштувалися в зручних крiслах бiля вiкна. Александр також сiв i перевiв свiй жорсткий погляд на сестру:

— Отже, ти i є Бренда? Востаннє я бачив тебе ще малою.

— Шкода, я не пам’ятаю цього, — чемно вiдповiла Бренда.

— Ти була милою дитиною i стала гарною дiвчиною, — вiв далi Александр. — Чоловiки на тебе, мабуть, заглядаються.

— Ще б пак! — пирхнула Бренда. — Твої лицарi аж баньки вилуплювали.

— Це й зрозумiло. Ти дуже приваблива жiнка.

— Але вони вважали мене за хлопця! Яка гидота!

Александр знизав плечима:

— Пороки людськi незчисленнi. Навiть найкращi з нас грiшать — якщо не дiлом, то думками й словами.

— Як ти, наприклад, — єхидно вставив я; понад усе мене дратував у Александровi його цинiзм. — Ти згрiшив, вiдрiкшись вiд сiм’ї, i твоя провина не лишилася без кари. Гаральд, твiй син, викоханий i вихований тобою, вiдрiкся вiд iстинного Бога.

Александр закусив губу i злостиво глянув на мене:

— А щоб тебе покорчило, Артуре! Умiєш ти дiстати людину!.. Навiщо ти прийшов? Що тобi треба?

— Своє я вже отримав, — вiдповiв я з кривою усмiшкою i задiяв перше з мого джентльменського набору заклять.

Мiй старший брат був миттю знерухомлений i позбавлений доступу як до Формотворчих, так i до своїх внутрiшнiх магiчних ресурсiв.

— Можеш говорити, — дозволив я. — Але кликати на допомогу не раджу. Однаково тебе нiхто не почує. Ти сам подбав про це.

— Негiдник! — гнiвно мовив Александр, не в змозi поворухнутися. Очi його палали безсилою люттю. — Ти пiдлий i безчесний! Ти став ще пiдступнiший, нiж був ранiше. Я прийняв тебе як родича, а ти...

— I свого виродка ти викликав з тiєї ж причини? — в’їдливо запитав я. — Мабуть, для того, щоб улаштувати зворушливу зустрiч дядька з небожем?

— Вiн викликав Гаральда? — здивувалася Бренда.

— А що ж ти думала? З того моменту як Александровi доповiли про нас, я був напоготовi i пильно стежив за Формотворчими. Вiн зв’язувався з кимсь через Сапфiр.

— З Гаральдом?

— Певен, що з ним. Мовляв, привалила удача, синку, здобич сама полiзла в пастку. Чекаю на групу пiдтримки з Порядку.

— Iдiот! — прогарчав зi свого крiсла Александр. — Думаєш, я заодно з Гаральдом? Та я так само засуджую його змову з Порядком.

— А навiщо покликав його?

— Я не кликав його! Лише попередив про твiй вiзит. Щоб вiн випадково не сунувся сюди.

— Виходить, ти збрехав мамi й дiдовi, — сказала Бренда. — Ти спiлкуєшся з Гаральдом!

— Вiн мiй син, — вiдрубав Александр. — А ти, Артуре, дурень! Як ти мiг повiрити, що я замiшаний у Гаральдовi iгри.

Я сардонiчно розсмiявся:

— Це ти дурень, брате! Ти завжди був тугодумом. Я знав: якщо дати тобi мало часу, ти запанiкуєш i утнеш дурницю. Я не сумнiвався, що тобi вiдомо, де Гаральд, принаймнi, вiдомо, як з ним зв’язатися, i єдине, чого я хотiв вiд тебе, ти вже зробив. Ти повiдомив йому, що я тут, i тепер вiн точно з’явиться, бо полює на мене.

Александр застогнав, дико витрiщивши очi. Лише зараз вiн збагнув, якої помилки припустився, але нiчого виправити вже не мiг.

А Бренда глянула на мене з тривогою й захопленням:

— Чому ти зразу не сказав про свої плани? Ми б улаштували Гаральдовi чудову пастку.

— Пастка i так гарна, — вiдповiв я. — А якби про це знало багато людей, могла б довiдатись i мама. А вона б точно попередила Александра.

— Мерзотник! — простогнав мiй старший брат. — Який же ти мерзотник, Артуре!

— Це твiй син мерзотник. Вiн перший зажадав моєї смертi. Я навiть не пiдозрював про його iснування, а вiн нацькував на мене чудовисько з Порядку. I завваж: зi мною була Юнона, але Гаральда це не зупинило. Заради своїх амбiцiй вiн ладен був пожертвувати нашою матiр’ю.

— Вiн не знав, що вона там!

— Правда? — скептично запитав я. — Ну, припустiмо, що й справдi не знав. А якби знав, це вплинуло б на його плани? Скажи чесно. Не менi — собi скажи.

Александр важко зiтхнув:

— Гаральд геть втратив розум, коли злигався з Порядком... I винен у цьому Амадiс!

— Га? — здивувався я.

— Так, так! Це наш зведений брат зiпсував мого сина. Коли Гаральд уперше з’явився в Сонячному Мiстi, якраз було свято зимового сонцестояння. Вiн вiдвiдав урочисту службу в Головному Храмi, i тi дешевi трюки в Амадiсовiм виконаннi, всiлякi „чудеса” й „одкровення”, справили на нього несподiвано сильне враження. Я не заперечую, що Амадiс майстер запудрювати мiзки простим смертним, вiн дуже ефектний у ролi жерця Мiтри i має унiкальний дар переконання... Та хiба мiг я подумати, хiба могло менi привидiтися навiть у кошмарному снi, що вiн здатен запаморочити голову моєму синовi!

— Ах, друже Горацiо! — сказав я.

Александр запитливо пiдвiв брови:

— Про що ти?

— Та, власне, нi про що. Просто я забув, що начитанiсть нiколи не належала до твоїх чеснот. У довiльному викладi це звучить так: на свiтi є багато незбагненних речей, якi не снилися навiть наймудрiшим. А ти аж нiяк не мудрий... Ну, гараз. Що було з Гаральдом далi?

— А що далi? Вiн мав з Амадiсом тривалi бесiди, уважно слухав його проповiдi, студiював вашу бiсiвську Книгу Пророкiв... Словом, коли ми знову зустрiлися, Гаральд був уже iншою людиною. Заявив менi, що знайшов iстинного Бога, i цей Бог — Порядок... Прокляття! — Александрова щока нервово затiпалася. — Я виховав Гаральда ревним християнином, вiн нiколи не сумнiвався у своїй вiрi — i ось тобi! Мало того, вiн не просто вiдрiкся вiд Христа i прийняв Мiтру, вiн пiшов на прямий контакт iз Порядком i зараз не усвiдомлює своїх учинкiв.

— Направду кажуть, — ущипливо промовила Бренда, — примусь дурня Богу молитися, вiн i лоба розiб’є.

Александр люто зиркнув на неї, однак промовчав. А я встав з крiсла, неквапно розкурив сигарету i пройшовся по кiмнатi.

— Отже, — сказав я, — ти стверджуєш, що твiй син не контролює себе?

— Атож. Ним керує Порядок. Його треба рятувати, а не карати... — Братова щока ще дужче затiпалася. — Артуре, я нiколи тебе нi про що не просив. Але зараз... — Його владне, вольове обличчя спотворила гримаса пекучого болю. Йому було нестерпно важко вимовляти цi слова, звертаючись до мене, i все-таки заради сина вiн переступив через свою гордiсть. — Не убивай Гаральда, прошу тебе. Зжалься над ним, дай йому шанс виправитися. Нехай нас посадять в одну камеру, я зможу вiдрадити його... переконати в згубностi зв’язку з Порядком.

Я зупинився за крок вiд Александра i струсив попiл на пiдлогу мiж нами.

— Я матиму на увазi твоє прохання, брате. Але нiчого не обiцяю. Все залежатиме вiд обставин. Я не хочу проливати кров родича, хай навiть це кров вiд кровi твоєї. Проте...

Я замовк, вiдчувши, що поблизу хтось оперує силами Порядку, намагаючись подолати блокувальнi чари. Цей „хтось” дiяв iз граничною обережнiстю, але я був насторожi i не дозволив йому заскочити мене зненацька.

Викликавши Образ Джерела, я завбачливо вiдступив до стiни. Бренда мерщiй схопилася з крiсла i приєдналась до мене, стискаючи тонкий, щiльний жмут Формотворчих.

А за секунду посеред кiмнати матерiалiзувалися три фiгури. Двi з них були точними копiями Агнця, що вiдвiдав мене в Дiаниних Сутiнках. Мiж ними, гиденько посмiхаючись, стояв високий темноволосий хлопець. Його вилицювате обличчя було молодшою i ще злiшою версiєю Александрового лиця.

— Привiт, тату! — сказав вiн, швидко глянувши на свого батька. — Бачу, тебе пов’язали. Не бiда, зараз ми допоможемо тобi — от тiльки розберемося з цим прислужником диявола.

Гаральд, син Александра, гостро зиркнув на мене i клацнув пальцями. За цим знаком один з Агнцiв бебехнув потужними iзоляцiйними чарами. Я зустрiв їх контрзакляттям — тим самим, що намовляв пiвгодини.

На перший погляд, моє закляття не подiяло. I на другий — також. Мiй Образ i Знаки Янь Агнцiв зникли, а Бренда втратила зв’язок з Формотворчими.

— От ти i зловився, дядьку Артуре, пекельний вилупку! — з похмурою урочистiстю мовив Гаральд, дивлячись на мене не просто з ненавистю, а з несамовитою ненавистю релiгiйного фанатика. — Тепер не втечеш. Ти, мабуть, думав, що раз убив одного Агнця, то й по всьому? А дзуськи! Бог любить трiйцю.

— Ти ж вiдрiкся вiд Трiйцi, — нагадав я йому. — I прийняв Мiтру.

— Пусте, — вiдмахнувся Гаральд. — Коли я ближче познайомився з Господом, то зрозумiв, що мiтраїзм — така ж облуда, як i християнство. Бог єдиний, i вiн Порядок, а решта — вiд лукавого. Батько довго годував мене байками про цього єврея-вiдступника, Iсуса з Назарета, потiм Амадiс труїв менi всяку туфту про Мiтру, та нарештi я прозрiв i збагнув, що iстина в самому Порядку. У ньому i лише в ньому. А ти служиш Сатанi, Артуре. Тому ти мусиш умерти.

— Гаральде, безумцю! — вигукнув Александр. — Що ти робиш? Опам’ятайся! Порядок не Бог, це лише частина Всесвiту, створеного Всевишнiм, що стоїть над усiм сущим. Як i Хаос, Порядок...

— Мовчи, батьку! — суворо перебив його Гаральд. — Не блюзнiрствуй! Порядок сама досконалiсть, i не смiй рiвняти його з нечистим, потворним Хаосом. Сподiваюся, колись ти послухаєшся мене, пiдеш iз мною й подивишся на iстинний лик Господа — грiзний i прекрасний. Тодi ти прозрiєш i покаєшся. Господь милостивий, вiн простить тебе.

Менi стало по-справжньому моторошно. Агресивний фанатизм Гаральда перевершив мої найпохмурiшi сподiвання. Вiн нагадував менi мого батька Утера в найгiршi днi його життя, коли той, перебуваючи в станi жорстокої депресiї, починав мрiяти про повсюдне торжество iдеалiв Порядку. Але якщо Утер мав строгi моральнi настанови мiтраїзму, що не дозволяли йому всерйоз думати про втiлення своїх мрiй у реальнiсть, то примiтивна первiсна релiгiя Гаральда, була позбавлена будь-яких етичних норм. Навiть мiй кузен Дiонiс, вiдомий у Сутiнках песимiст, i той не припускав, що Гаральд так глибоко загруз у Порядку.

— Годi, — сказав я. — Тут не теологiчний семiнар. Менi набридла твоя маячня.

Гаральд вишкiрився в паскуднiй посмiшцi:

— Авжеж! Тобi, вiдзначеному дияволом, неприємно чути про Господа. Ну що ж, скоро ти взагалi нiчого не почуєш, крiм могильної тишi.

— Обережно, — попередив його Александр. — Артур приготував якусь каверзу. Вiн знав, що ти з’явишся. Вiн навмисно влаштував так, щоб ти з’явився.

— Он як! — сказав Гаральд, з цiкавiстю глянувши на мене. — Тодi вiн дурний. Цього разу хитрун перехитрив себе. Вiн жадав зустрiчi з мною — i вiн побачив мене. Тепер його чекає побачення зi смертю. Нарештi вiн постане перед судом Всевишнього i буде скинутий у Хаос.

— Зупинися, Гаральде, — ще раз спробував напоумити сина Александр. — Артур грає з тобою...

— Вже не грає, вже догрався. Вiн позбавлений своєї диявольської сили i тепер цiлком у моїх руках, що є руками Господнiми, його караючою десницею.

Александр приречено зiтхнув, збагнувши марнiсть своїх зусиль.

— Артуре, — озвалася Бренда, дивлячись на Гаральда з жалiстю й вiдразою. — Це параноя. Його мiсце в психлiкарнi, серед божевiльних.

— Боюся, вiн невилiковний, — зауважив я.

— Боюся, що так, — погодилася сестра. — Що робити?

— Можете молитися своєму нечистому заступнику, — глузливо порадив Гаральд. — Але вiн вас не врятує. Супроти двох Агнцiв Божих диявол безсилий.

За його наказом чудовиська вихопили з пiхв величезнi мечi i завмерли, в очiкування подальших розпоряджень. Бренда пiдступила до мене впритул, мiцно стисла мою руку i подумки сказала, що Брендон будь-якої митi може забрати нас звiдси, подолавши блокування Тунелю.

„Гаразд, — вiдповiв я. — Будьте напоготовi, але без моєї команди нiчого не починайте”.

Втiм, до Брендонової допомоги я вдаватися не збирався, позаяк подiї розгорталися в цiлковитiй вiдповiдностi до мого сценарiю. Те моє закляття, що позiрно було зруйноване iзоляцiйними чарами, насправдi спрацювало. Я складав його дуже довго, але воно було варте цього. Я не хотiв вступати в силову боротьбу з Агнцями з їхнiми Знаками Янь, тому вирiшив схитрувати. Моє надскладне закляття пробило в iзоляцiї крихiтну, зовсiм непомiтну дiрочку, i, на вiдмiну вiд решти присутнiх, я мав зв’язок iз зовнiшнiми силами...

— Ви не думаєте захищатися? — запитав Гаральд, бачачи, що моя Ескалiбур досi висить на поясi. — Це похвально. Вам зарахується покiрнiсть волi Господнiй.

Я вирiшив дати йому останнiй шанс:

— А як же Бренда? Вона непричетна до наших розборок.

Гаральд мигцем глянув на Бренду i похитав головою:

— Вона вже зробила свiй вибiр. Ставши на твiй бiк, вона образила Господа, i лише смерть очистить її вiд грiха.

— А Брендон? А Пенелопа? А Юнона? Їх ти теж хотiв убити, бо вони були зi мною?

Гаральд лише похмуро посмiхнувся.

У широко розплющених очах Александра застиг жах, а з його грудей вирвався стогiн вiдчаю.

Я мiг би сказати братовi: „От бачиш! Я мушу його вбити. Якщо зараз я вмию руки, то потiм буду довго змивати з них кров, що проллється з вини твого сина...”

Але я не сказав цього. Це було б схоже на самовиправдання, а я не збирався виправдуватися. Я розумiв, що цей учинок важким тягарем ляже на мою совiсть, проте на iншiй шальцi терезiв були життя тих, кого я любив, а також тих, кого не любив, тих, до кого був байдужий, i тих, кого зовсiм не знав. Усiх їх, незалежно вiд моїх симпатiй, єднало одне — вони були людьми i мали право на життя... Як, власне, й Гаральд. Я мав зробити вибiр — i зробив його.

— На жаль, брате, — звернувся я до Александра, — я не можу виконати твого прохання. Твiй син небезпечний виродок. — З цими словами я викликав Образ Джерела. — Менi його нiтрохи не шкода.

Щойно з’явився Образ, iзоляцiйнi чари зруйнувалися, але Агнцям було вже пiзно тягтися за своїми Янь. Я влiпив по них потужним i дуже ефективним закляттям, що приготував спецiально для цього випадку.

Навiть не пискнувши, чудовиська розтанули в повiтрi. Разом з ними зник i Гаральд, чиє обличчя в останню секунду життя виражало тупий подив. Вiн навiть не втиг зрозумiти, що зазнав поразки.

Я вчинив убивство — i не в приступi гнiву, не в запалi боротьби, а обдумано й холоднокровно, зваживши всi „за” та „проти”. Я анiтрохи не шкодував про втраченого родича. Гаральд був надто мерзенний, дурний i жалюгiдний, щоб я мiг побажати йому довгих рокiв життя. Вiн був безнадiйний, i те, що я зробив з ним, було актом вищого милосердя.

— Гаральде! — заволав Александр. — Гаральде!.. Артуре, що з моїм сином?

— Його бiльше немає, — втомлено вiдповiв я. — Я розщепив його на атоми i розвiяв їх по безкрайнiх просторах Всесвiту. Вiн анi секунди не страждав.

— Боже! — убито прошептав Александр. — Гаральд, мiй син... Ти вбивця, Артуре! Я ненавиджу тебе!

Я розумiв, що сперечатися зараз марно, тому мовчки зняв iз брата закляття нерухомостi i приготувався вiдбити його атаку, викликану безсилою люттю та розпачем. Добрячий удар у щелепу змусив би його тверезiше оцiнити ситуацiю.

Однак Александр продовжував сидiти в крiслi, не виказуючи жодних ознак агресивностi. Вiн лише зручнiше вiдкинувся на спинку й заплющив очi. По його щоках котилися сльози.

— Брате, — врештi мовив вiн. — Ти розумiєш, що вiдтепер мiж нами не може бути миру?

Я гiрко всмiхнувся i вiдповiв:

— Ми й ранiше не були сердешними друзями.

До мене пiдiйшла Бренда i поклала руку на моє плече.

— Нам час повертатися, Артуре.

— Так, — сказав я. — Тут нашi справи залагодженi. Тепер нас чекає шлях у нескiнченнiсть, до Джерела.

частина третя