Роздiл 26

Мене розбудив виклик через Сапфiр.

„Хто?” — запитав я в напiвснi.

„Бренда. Ти в нормi, Артуре?”

„Так, майже виспався”.

„Ага, зрозумiло. Ти так мiцно спав, що менi ледве вдалося докликатись до тебе”.

„Я в Безчасiв’ї, — лiниво вiдповiв я. — Тому ти не могла...”

Аж тут до мене дiйшло розумiння ситуацiї, я остаточно прокинувся й розплющив очi. Я не побачив над собою мiнливого неба Безчасiв’я; натомiсть розгледiв у присмерках балдахiн, а роззирнувшись, переконався, що лежу на застеленому лiжку в Дейдринiй спальнi. Крiзь фiранки на вiкнах пробивалося мiсячне свiтло...

— От холера! — вилаявся я вголос.

„Що сталося?” — стурбовано запитала Бренда.

„Власне, дрiбницi. Тiльки й того, що змусив Моргана чекати... До речi, котра година?”

„Пiв на одинадцяту”.

„Чарiвно! Як там Пенелопа i Брендон?”

„Ще сплять. Мабуть, не прокинуться до ранку. Стрибок через нескiнченнiсть дуже вразив їх”.

„А тебе?”

„Також. Але я врiвноважена дiвчинка, мене непросто вибити з колiї. Я вже вiдпочила, почуваюся свiженькою, оце зараз повечеряю i гайну знайомитися з тутешнiми населеними свiтами”.

„Не зникай надовго, — попередив я. — Бо хвилюватимуся”.

„Все гаразд, Артуре, вранцi повернуся.”

Ми попрощалися i перервали зв’язок. Я встав з лiжка, викликав Образ Джерела i запалив у канделябрах свiчки. Потiм дiстав сигарету, закурив i став думати.

Що ж трапилося, хай йому грець? Я заснув у Безчасiв’ї й розраховував гарненько виспатися, не втративши анi секунди в матерiальному свiтi. Але прокинувся в Дейдринiй спальнi лише наприкiнцi доби, причому спав так мiцно, що не реагував на виклики Моргана — а вiн, певна рiч, неодноразово намагався зв’язатися з мною.

Схоже, це штучки Бронвен. Мабуть, вона повернулася, побачила, що я сплю, розсердилась i сказала: „Ти нехтуєш мене, бо любиш Дейдру? То забирайся спати до неї!” — I я забрався...

Дверi тихо заскрипiли, розчинилися, i в кiмнату ввiйшла чарiвна рудоволоса дiвчина в розкiшнiй вечiрнiй сукнi з синього оксамиту. Я не гаяв нi секунди — тут-таки кинувся до неї, схопив її в обiйми i припав спраглими вустами до її солодких вуст. Вона розгубилася, а проте нiжно й палко вiдповiла на мiй поцiлунок.

А за мить я вiдсахнувся й нiяково проказав:

— Перепрошую, Дано... Я думав, це Дейдра.

Я збрехав, i Дана зрозумiла це. Я вiдразу впiзнав її, щойно вона ввiйшла, але вже не мiг стриматися. Я втратив над собою контроль, коли побачив її. Я геть утратив розум!..

Цiлу вiчнiсть ми стояли, розгублено дивлячись одне на одного. До дiйсностi мене повернув горiлий запах. Озирнувшись, я побачив, що навколо сигарети, яку впустив, коли кинувся до Дани, почав жеврiти килим. Я швидко затоптав жарини, а недопалок переправив мiкро-тунелем у найближчу помийну яму. Тим часом Дана зачинила дверi.

— Даруй, я не знала, що ти вже повернувся, — сказала вона. Якось само собою ми перейшли на ти, хоча ранiш для наших стосункiв була характерна зайва офiцiйнiсть.

— Шукаєш Дейдру? Її тут немає.

— Знаю. Зараз вона дає бенкет на честь iноземних послiв, що прибули засвiдчити повагу майбутнiй королевi Логрiсу. — Дана сумно всмiхнулася. — Ще три мiсяцi тому я влаштовувала такий самий бенкет.

— Менi шкода, що так сталося, — винувато сказав я.

Дана хитнула головою:

— Я не ображаюся, Кевiне... чи Артуре? Як тепер тебе називати?

— Як хочеш. Менi байдуже.

— I все-таки ти Артур. Король Артур... — Дана пройшла вглиб кiмнати й сiла в крiсло бiля вiкна. — Знаєш, це звучить так незвичайно.

— Розумiю. Коли я народився i батько вирiшив назвати мене Артуром, родичi були проти. Для них це iм’я асоцiювалося лише з однiєю людиною — з великим королем, засновником нашого Дому.

— А в нашому родi цього iменi боялися. Як вогню, як дурної прикмети, як пристрiту. Коли хтось iз валiйських лордiв називав свого сина Артуром, ми, Лейнстери, сприймали це як виклик, як демонстративну непокору королiвськiй владi.

Ми замовчали. Дана блукала поглядом по спальнi, а я замилувано дивився на неї. Мiй потяг до Дани не мав нiчого спiльного з тою похiтливою жагою до Бронвен, що мучила мене все лiто. Зараз у менi домiнувала нiжнiсть. Я хотiв бути поруч з нею, чути її мелодiйне контральто, що часом збивалося на хлоп’ячий тенор, дивитися на неї — як вона ходить, як сидить, як схиляє набiк голову, коли щось каже, як невимушено поправляє сукню, як прибирає з обличчя свої непокiрнi кучерi...

— Якось негарно вийшло, — нарештi сказала Дана. — Мабуть, Дейдра не знала, що ти тут. Iнакше попередила б мене.

— Ви ночуєте разом? — здогадався я.

— Вже два тижнi. Злi язики почали плiткувати, що Дейдра знову взялася за старе i за твоєї вiдсутностi плутається з Фергюсоном. Тож вона попросила мене спати з нею.

— А чому тебе? Вас не назвеш задушевними подругами.

— Саме тому Дейдра звернулася до мене, — пояснила Дана. — I плiтки негайно припинилися. Всiм вiдомо, що я б не стала покривати її походеньки.

— Ясно, — сказав я i присiв на край лiжка. — Але iншого не розумiю. Чому ви з Дейдрою, даруй на словi, як кiшка з собакою?

— Швидше як двi гримучi змiї, — уточнила вона. — Торохтимо й кусаємося. Щиро хочемо налагодити дружнi стосунки, та нiяк не вдається. Щовечора миримося, обiцяємо бiльше не сваритися, клянемось у вiчнiй дружбi — але з ранку все починається знову. Перше, що ми робимо, прокинувшись, це знаходимо привiд для чергової сварки.

Нi, подумав я, розумом жiнок нiколи не збагнути, i судити їх за чоловiчими мiрками так само безглуздо, як вимiрювати довжину кiлограмами. При всьому своєму рацiоналiзмi, розсудливостi та практичностi, вони геть-чисто вiдкидають звичайну логiку, протиставляючи їй щось зовсiм несосвiтенне i недосяжне для чоловiчому розумовi — так звану логiку жiночу.

— Я б хотiв, щоб ви подружилися, — ввiчливо сказав я. — У вас так багато спiльного.

— Та вже ж, — з гiркотою погодилась Дана. — У нас багато спiльного. Аж занадто. Спершу був Колiн, що душi не чув у Дейдрi, а я бiгала за ним як дурненька. Згодом з’явився ти...

Моє серце знову занило. Колись, iще пiдлiтком, я мрiяв стати серцеїдом, марив про те, як жiнки навперебiй чiплятимуться менi на шию. Згодом я добряче погуляв, щоправда, недовго, бо одного чудового дня несподiвано виявив, що Дiана, моя маленька тiтонька, стала дорослою жiнкою, i я закохався в неї без пам’ятi. А потiм... Потiм усе пiшло шкереберть. Я втратив пам’ять i втратив Дiану, а мої дитячi мрiї, мов гротеск, втiлилися в образi трьох дiвчат, ладних через мене видряпати одна однiй очi.

— Не надавай цьому значення, Дано, — м’яко мовив я. — Це лише чари, якийсь супутнiй ефект вiд взаємодiї Знакiв.

— Я розумiю, — сказала вона, розгублено дивлячись повз мене. — Але... Знаєш, я справдi любила Колiна. Нехай i по-дитячому, це неiстотно. Головне, що любила його. А коли з’явився ти... Менi ти одразу сподобався — та не бiльше того. Ти подобався менi так само, як подобався Морган Фергюсон i деякi iншi знайомi. Це ще нiчого не означає, це просто симпатiя. А от коли ти ввiйшов у Ворота, зi мною щось сталося, у менi щось зламалося. I рiч не в тому, що зараз мене вабить до тебе; зрештою, це минеться, щойно чари розвiються. Але водночас це вбило моє кохання до Колiна... Тiльки не подумай, що я звинувачую тебе. Навпаки, я маю ще подякувати, що ти пiддав мої почуття випробуванню, якого вони в результатi не витримали. Зазвичай iспит для кохання починається в шлюбi, коли вже пiзно щось мiняти, i слава богу, що я уникла такої долi. Тепер я вiльна i не шкодую про втрачену корону, яку майже тримала в руках.

— Зовсiм не шкодуєш?

— Нiтрохи... А втiм, нi, брешу. Менi таки прикро.

— А якщо я запропоную тобi корону? — раптом вихопилося в мене.

Це було так несподiвано для нас обох, що ми кiлька секунд приголомшено дивились одне на одного. Першою опам’яталася Дана:

— Це дурницi, Артуре. Ти ж не серйозно запропонував?

— Нi, не серйозно, — вiдповiв я, все ще не в змозi повiрити, що я так сказав.

А наступна думка, що майнула в моїй головi, була вже просто непристойна. Звiсно, я не мав намiру висловлювати її вголос, але тут перехитрив самого себе, дозволивши Данi почути те, про що лише подумав.

Вона подивилася на мене з таким нещасним виглядом, нiби я запропонував їй коробку шоколадних цукерок, вiд яких вона мусить вiдмовитися, бо береже свою фiгуру.

— Я б погодилася, — повiльно мовила Дана, — коли б не Дейдра. Якби ти був вiльний, я б прийняла твою пропозицiю у сподiваннi, що нашi любовнi стосунки згодом переростуть у справжнє кохання. Але в тебе є Дейдра, а я надто високо цiную себе, щоб стати твоєю жiнкою номер два, хай навiть ти — правнук великого Артура.

Я збентежено опустив очi:

— Вибач, Дано. Це все через каменi. Часом я стаю геть дурний.

— Я теж, — чесно визнала Дана. А трохи помовчавши, додала: — У нас вийшла дуже вiдверта розмова.

— Так, — кивнув я. — А ранiше ти уникала мене.

— Бо ти тримався зi мною надто сухо.

Ми обмiнялися усмiшками.

— Я рада, що ти повернувся, Артуре, — сказала Дана.

*

Коли Дана пiшла, я дiстав дзеркальце й зосередився, викликаючи Моргана. За кiлька секунд у моїй головi почувся його голос:

„Припини пищати!”

„Га?”

„Чорт! Твоє дзеркальце пищить у моїй кишенi”.

„Ага!” — сказав я i послабив концентрацiю.

„Тепер нормально, — сказав Морган. — От невдача, друже! Зараз я розкланююся з послом Пiднебесної”.

„Тодi я...”

„У кабiнетi Колiна. За чверть години”.

„Домовилися”. — Я перервав контакт, сховав дзеркальце й викликав Образ Джерела. Наступної секунди я вже стояв посеред просторого кабiнету, де було багато книжок i стародавнiх фолiантiв на полицях, а також великий дубовий стiл i портрет Дейдри на стiнi мiж двома вiкнами.

Я сiв у крiсло пiд портретом, закурив i став чекати Моргана. Аж раптом дещо згадав i голосно промовив:

— Бронвен, якщо збираєшся слухати нашу розмову, то раджу зайнятися iншими справами. — Потiм проказав ключовi слова надiйного закляття проти пiдслуховування; цi чари жодним чином не можна було обiйти — а лише зруйнувати.

Морган прийшов, коли я курив уже третю сигарету. Вiн зачинив дверi, усмiхнувся i сказав — але не те, чого я чекав:

— Теж палиш?

Я зiтхнув:

— Ну от, знову не вгадав. Думав, що спершу ти зробиш зауваження з приводу захисних чарiв.

— Я їх помiтив. Гарнi чари, дуже хитрi.

Ми потисли один одному руки. Потiм Морган пригостився сигаретою з моєї пачки i всiвся в крiсло праворуч стола.

— Дейдра скоро прийде, — повiдомив вiн. — Бенкет уже закiнчується. А поки я в загальних рисах змалюю тобi ситуацiю.

— В загальних рисах менi вiдомо, — вiдповiв я. — I про казочку, яку ви з Дейдрою вигадали, i про сфабрикований лист Маркуса Фiнегана. Бронвен розповiла.

— Зрозумiло, — кивнув Морган. — Тому ти й не прийшов до мене за поясненнями, а подався до Дейдри вiдсипатися.

— То ви знали, де я? А Дана сказала... — я затнувся й почервонiв

Морган пiдозрiло втупився в мене:

— Ти бачився з Даною?

— Ну... власне, так. Вона прийшла в спальню, бо Дейдра не попередила, що...

— Де ж пак! — перебив мене Фергюсон. — Дейдра при менi сказала їй, що ти вже повернувся

— Мабуть, Дана не зрозумiла.

Морган пирхнув i закотив очi.

— Але ж ти йолоп, Кевiне, хоч i король! — промовив вiн iз сердечнiстю, що нiяк не в’язалася зi змiстом його слiв. — От давай я вгадаю: Дана прийшла сама, без покоївки, хiба нi?

— Так. — До мене вже починало доходити. — Її нiхто не супроводжував.

— От бачиш! Вона все чудово зрозумiла i здогадалася, де ти. Тому й пiшла завчасно з бенкету — щоб побачитися з тобою. Сподiваюсь, мiж вами нiчого не було?

— Нiчого такого, — вiдповiв я збентежено. — Ми просто розмовляли.

— Але не думаю, що про погоду.

— Не про погоду. — Я трохи повагався, а потiм переказав Моргановi нашу розмову, не згадавши хiба про надто палку зустрiч.

Коли я замовк, вiн важко зiтхнув:

— Ускочив ти в халепу, Кевiне. В одному Дана була з тобою щира: ти опинився в лiгвищi двох гримучих змiй. Гарненьких, руденьких, зеленооких — i дуже кусючих. Коли на тебе претендують двi такi дiвчини, а ти й сам не знаєш, котрiй з них вiддати перевагу, то кепськi твої справи.

— Перестань, Моргане, — поморщився я. — Не драматизуй ситуацiю. Мої з Даною проблеми — через каменi. Ми обоє це усвiдомлюємо.

Фергюсон так подивився на мене, нiби чекав, що я ось-ось маю перекинутися на вiслюка.

— Цiкаво, — спроквола мовив вiн. — У вашiй сiм’ї всi такi iнфантильнi телепнi, чи це через твоє подвiйне дитинство? Невже ти ранiше нiчого не помiчав? Ти впав Данi в око задовго до тiєї пригоди з каменями — тому вона й уникала тебе, щоб не видати своїх почуттiв. Її проблеми з Колiном виникли не пiсля того, як ти пройшов у Ворота, а набагато ранiше. Фактично вiд першої твоєї появи в Авалонi.

— Але ж Дана казала...

— Мало що вона казала! Нiколи не вiр жiнкам, надто якщо вони самi називають себе гримучими змiями.

Я пильно придивився до Моргана:

— Друже! Але ж ти злий, як чорт.

Фергюсон пiдiбгав губи i довго мовчав.

— Твоя правда, — врештi зiзнався вiн. — Я справдi злий на тебе, хоча й розумiю, що ти нi в чому не винен. Менi завжди подобалася Дана, i я дуже шкодую, що вона не народилася рокiв на п’ять або десять ранiше... Знаєш, — повiдомив вiн довiрчим тоном, — в душi я давно хотiв, щоб Дана розлюбила Колiна. Думаю, з нас вийде чудова пара, навiть попри нашу рiзницю у вiцi.

— Хочеш розлучитися з дружиною?

— Рано чи пiзно це станеться, — скрушно вiдповiв Морган. — Зрештою, я сподiваюся прожити довго, дуже довго... — При цьому вiн значуще глянув на мене. — I не хочу провести своє довге життя в тому пеклi, на яке прирекли мене в юностi батьки.

— Розумiю... Отже, ти маєш Дану на прикметi?

— Маю, i врахуй це. Якщо надумаєш звабити її... — Тут вiн розгублено замовк. Я з подивом завважив на його обличчi безпорадний вираз. — Ти мене дуже засмутиш, Кевiне. Дана чарiвна дiвчина i заслуговує кращої долi, нiж бути чиєюсь коханкою. Навiть коханкою короля.

Саме цiєї митi почувся приглушений захисними чарами стукiт у дверi. Менi навiть не довелося загострювати свої вiдчуття, аби зрозумiти, що це була Дейдра.

— Можеш поцiлувати її, — сказав Морган. — Я не сором’язливий.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 26