Роздiл 28

— Це до болю нагадує менi верхiв’я Мiссiсiпi, — замислено проказав Брендон, що сидiв поруч iз мною на лавi бiля борта корабля. — Штат Мiнесота, Земля Хiросiми.

Був ранок другого дня нашої подорожi по рiчцi Боан. Погода була паскудна, небо запнули хмари, вiяв холодний вiтер з пiвночi, але дощу, на щастя, не було.

Я вiдвiв погляд вiд блокнота, куди записував однi iмена, а iншi викреслював, i подивився на брата.

— Це i є Мiссiсiпi. Тiльки в цьому свiтi такого слова нiхто не чув, бо тут нiколи не було iндiанцiв.

— Правда? — мляво сказав Брендон. — Я не знав.

— Рiч у тiм, — став пояснювати я, — що тут аналог Берингової протоки дуже широкий, i азiатськi племена не змогли подолати її. Тож Логрiс до появи європейцiв залишався незаселеним.

Брендон мугикнув:

— Ти не зрозумiв мене, Артуре. Я вiд самого початку взяв собi в голову, що Логрiс — це Британiя, а Лохлан знаходиться десь у Шотландiї. — Вiн зняв з голови картатий берет з бомбоном i скептично подивився на нього. — Спрацював старий стереотип: Артур, король бриттiв.

— А де твої вуха були... — почав я, але потiм згадав, що в той час, коли я розповiдав Брендi й Пенелопi про географiю Землi Артура, Брендоновi вуха були на Землi Хiросiми, де вiн обдзвонював знайомих психологiв, щоб передоручити їм своїх пацiєнтiв. — Хiба ти не знаєш, що бiльшiсть дослiдникiв легенд раннього артурiвського циклу давно дiйшли висновку, що Логрiс — це аналог пiвнiчноамериканського континенту?

— Нiколи цим не цiкавився, — вiдповiв брат. — Можливо, через те, що це був Брендин коник. Ми намагаємося бути рiзними. — Вiн зробив паузу i з гiркотою додав: — Але нiчогiсiнько в нас не виходить.

Як я вже встиг переконатися, тiсний емоцiйний зв’язок мiж Брендоном i Брендою обтяжував їх обох — та разом з тим вони були б дуже нещаснi, якби цi узи раптово розiрвалися. Цiлком можливо, що тодi б вони просто збожеволiли вiд внутрiшньої самотностi — тiєї самотностi, що є нормальним станом для всiх людей, крiм таких унiкумiв, як близнюки. Я одночасно жалiв їх i заздрив їм.

— Отже, — по нетривалiй мовчанцi озвався Брендон. — Логрiс, це аналог Америки?

— Пiвнiчної, — уточнив я. — А тутешня Пiвденна Америка називається Атлантидою i населена переважно вихiдцями з Грецiї та Iталiї. Обидва континенти були вiдкритi майже одночасно, дванадцять сторiч тому: Логрiс — мореплавцями з Уельсу, Атлантида — вiзантiйцями. Першими колонiзаторами Логрiсу були валiйцi, згодом до цього процесу долучилися iншi британськi племена, а також кельти з Галлiї, скандинави та германцi всiх мастей. В часи короля Артура в Логрiсi iснувало понад десяток держав, а двi найбiльшi з них — власне Логрiс, населений переважно бриттами, i германо-скандинавський Готланд — вели непримиренну боротьбу за сфери впливу. Ворогували мiж собою й самi кельти. Заслуга нашого прадiда полягала в тому, що вiн об’єднав усiх вихiдцiв з Британiї в єдину державу, i це дозволило Логрiсовi стримати експансiю германцiв i скандинавiв на пiвдень.

— А потiм свої ж кельти скинули його з престолу, — меланхолiйно зауважив Брендон. — I мало не вколошкали.

— I слава богам, — сказав я. — I що скинули, i що не вколошкали. Завдяки цьому вiн потрапив до Екватора й заснував Дiм Свiтла. Зрештою, тiльки через пiдступництво Гiломана Лейнстера ми з тобою з’явилися на свiт. А що ж до Логрiсу, то вiн все одно залишився могутньою державою, хiба що верховну владу в ньому захопили скотти.

Брендон знову глянув на свiй берет i глибокодумно вирiк:

— Добре, що спiдницi вийшли з моди.

— У Лохланi й у сусiднiх графствах кiлти ще носять.

— Тут розмовляють гельською мовою, i це виглядає природно. Зате в Авалонi вся знать говорить валiйською, а хизується в шотландських костюмах. Кумедно.

— Не набагато кумеднiше, нiж шотландцi, що розмовляють англiйською, — заперечив я. — Куди бiльше мене вражає одержимiсть нашого прадiда, що нав’язав Царству Свiтла свою рiдну мову. Знаєш, ранiш менi це здавалося природним, але тепер моє друге „я” на iм’я Кевiн МакШон диву дається. Адже скотти теж хотiли змусити весь Логрiс розмовляти гельською, але їх було замало, i в результатi вони самi перейшли на валiйську. А тут один чаклун, хай i надзвичайно могутнiй, щойно зiйшовши на престол, заявляє своїм новим пiдданим, що вони мають користатися його мовою. Як не смiшно, це йому вдалося.

— От i добре, що вдалося, — сказав Брендон. — Iнакше нам довелося б писати справа налiво якiсь карлючки.

Я розсмiявся:

— Але ти сноб, братику!

Вiн вимушено всмiхнувся менi у вiдповiдь:

— Аж нiяк. Просто зараз у мене кепський настрiй.

— Чому?

— Бо втомився байдикувати.

— То займися чимсь корисним.

Брендон зiтхнув:

— Менi лiньки. Не хочу нiчого робити, хочу просто вiдпочити. Ти старший за мене, Артуре, але ти не уявляєш, як це — прожити десять рокiв у постiйнiй напрузi. Наша мама... Я її дуже люблю, та вона аж надто турботлива. Так пiклувалася про моє благо, що не давала менi анi хвилини спокою. А моє благо вона трактувала однозначно — ти розумiєш як саме. Тепер я дозволив собi розслабитися. Я нiчого не роблю, нi про що не думаю.

— Зовсiм нi про що? — хитро примружившись, запитав я. — Навiть про одну чарiвну дiвчину з Авалона?

Наступнi кiлька секунд я спостерiгав, як братовi щоки спочатку рожевiють, а потiм стають яскраво-червоними.

— А що... як ти здогадався?

— З Брендиної поведiнки. Останнiми днями вона знай розпитувала мене про Дану. I, певно ж, на твоє прохання.

— А от i нi. Я її не просив. Просто вона вiдчула... е-е, мiй iнтерес.

— Але ж ти бачив Дану лише один раз, — зауважив я. — Та й то через зачаровану калюжу. Як це ти вклепався?

— Сам не збагну, — сумовито вiдповiв Брендон. — Це, що називається, з першого погляду. Ба навiть не погляду, а... з першої думки. Не знаю, як це трапилося — чи ти щось наплутав, коли чарував дзеркало, чи вона невмiло з ним поводилася, — але в ту мить, як ти отримав виклик, я на секунду вiдчув її присутнiсть. Не просто почув адресованi тобi думки — контакт був набагато глибший. Я доторкнувся до самої її iстоти.

— Ого! — приголомшено мовив я. — I ти... тобi нiчого...

— Анiтрохи. Навпаки, менi стало дуже приємно й затишно. Я нiби впав у легкий наркотичний транс. А потiм побачив її, почув її голос... i втюкався по самi вуха.

— Гм-м, — тiльки й проказав я. Iз моєї пам’ятi зринув один вкрай неприємний спогад майже сорокарiчної давнини. Я багато б вiддав за те, щоб забути цей сумний епiзод часiв моєї юностi — але, на жаль, з пiснi слiв не викинеш. Поки я живий, поки я пам’ятаю, хто я такий, зi мною будуть i цi спомини — гiркi й болiснi...

Її звали Ребека, або просто Бекi. Вона була проста смертна, до того ж єврейка — а в моєму рiдному Домi, з певних iсторичних причин, вельми неприязно ставилися до її народу. Проте я кохав Бекi, навiть збирався привести її в Сонячне Мiсто й назвати своєю дружиною.

Та перш нiж вчинити так, я вирiшив упевнитися в Ребекиних почуттях до мене. Я був ще молодий i нерозважливий; я знехтував порадами старших, якi постiйно твердили нам, юним чаклунам, що дуже небезпечно зазирати в думки iнших людей, а надто ж — у самiсiньку їхню душу, де криється найпотаємнiше i найiнтимнiше. Я хотiв знати, що насправдi думає про мене Бекi, як насправдi до мене ставиться.

I я дiзнався. Переконався, що вона любить мене понад усе на свiтi, щиро й самовiддано. Та це вже не мало анiякiсiнького значення — бо тiєї ж таки митi моє кохання до неї вмерло. Я сам убив його, зазирнувши Бекi в душу. Хотiв перевiрити її почуття, а натомiсть перевiрив свої. I вони не витримали такого випробування...

Я труснув головою, проганяючи непроханi спогади. А Брендон витлумачив цей порух по-своєму.

— Що, не вiриш? Атож, розумiю, в це важко повiрити. Всерединi кожної людини стiльки бруду, що лише вона сама може терпiти її, та й то не завжди. А для стороннього побачити її, доторкнутися, вiдчути — у кращому разi огидно. Все це так — але ж мають бути винятки. Тi самi винятки, що пiдтверджують загальне правило; винятки, без яких це правило стає безглуздим. З Даною був саме такий виняток, i замiсть усього найгiршого, що в нiй є, що є в кожному з нас, я побачив найпрекраснiше. Можливо, менi допомiг досвiд спiлкування з Брендою. Ми навчилися терпiти бруд одне одного, як свiй власний; у певному сенсi вiн у нас спiльний. I стосунки мiж нами схожi на ставлення iнших людей самих до себе: дещиця презирства, чимала частка скепсису i безмежна самозакоханiсть.

— Мабуть, ви не уявляєте себе один без одного, — сказав я.

— Ще б пак, — кивнув Брендон. Потiм пiдозрiло зиркнув на мене i додав: — Але якщо ти натякаєш...

— Боронь боже, — поморщився я. — Нi на що не натякаю... I знаєш, брате, менi здається, що ви з Брендою почасти самi винуватi, що вас пiдозрюють в iнцестi. Вашi безнастаннi запевнення, що мiж вами нiчого немає, не було й бути не може, справляють зворотний ефект. Я, скажiмо, вiрю вам, бо хочу вiрити, а проте мушу визнати, що ваш зайвий запал насторожує. Якби я був об’єктивний до вас, то, мабуть, пригадав би прислiв’я, що диму без вогню не буває.

Брендон був явно збентежений моєю вiдповiддю. Вiн нiяково вiдвiв погляд, дiстав з кишенi сигарету i закурив.

— Добре, Артуре. Ми з Брендою врахуємо твоє зауваження. I до речi, про дим та вогонь. Щоразу, як мова заходить про Дану, твiй голос невловимо змiнюється. Стає теплiшим i нiжнiшим. З чого б це?

Цiною неймовiрних зусиль менi вдалося зберегти незворушний вираз обличчя.

— Ти що, ревнуєш?

— Так, ревную, — чесно зiзнався Брендон. — Ти, мабуть, вирiшиш, що це несерйозно, бо я й справдi бачив Дану лише кiлька хвилин i перемовився з нею заледве парою слiв, але... — Вiн зам’явся. — Ну, словом, я вважаю, що їй дуже пасуватиме червоно-золота тунiка й вiнець королеви Свiтла.

Чомусь я нiтрохи не здивувався. Може тому, що й сам у думках примiряв до неї корону Авалона... Я зiтхнув, забрав у Брендона сигарету, швидко докурив її й викинув недопалок за борт. Потiм сказав:

— Твої ревнощi не за адресою, брате. Не стану критися: мiж мною й Даною таки є... ну, певна симпатiя. Але ми лише друзi — i по всьому. А от кого ти справдi маєш стерегтися, то це Моргана Фергюсона. Заради Дани вiн навiть хоче розлучитися з дружиною. Тож раджу тобi не ловити гав, iнакше спiймаєш облизня.

Поки вiн обдумував щойно почуте, я видобув з кишенi невелике округле дзеркальце. Брендон збирався встати й вiдiйти убiк, але я жестом звелiв йому залишатися на мiсцi.

Брижi... Туман... Контакт.

Я побачив Данине лице в обрамленнi вогненно-рудого волосся, безладно розкиданого по подушцi. Вона сонно всмiхалась i часто клiпала очима. Я ледве стримався, щоб не замилуватися нею в присутностi Брендона.

— Привiт, Дано, — сказав я. — Вибач, що розбудив.

— Привiт, Артуре, — вiдповiла вона. — Все гаразд, я вже давно прокинулася. Але нiяк не можу встати.

— Чому? Занедужала?

— Та нi. Просто нудьгую. Пiсля твого повернення ми з Дейдрою ще не сварилися.

— Це ж чудово!

Дана зiтхнула:

— Можливо. Але я так звикла до наших сварок, що тепер почуваюся нi в сих нi в тих.

(Як вам це? Нi, жiнки — це щось незбагненне...)

— Мiж iншим, — сказав я. — Ти пам’ятаєш мого брата Брендона?

— Такий невисокий, бiлявий, вродливий? Дейдра казала, що з тобою прибув твiй менший брат. Це вiн?

— Так. I зараз теж нудьгує. Може, понудьгуєте разом? — З цими словами я сунув у руки розгубленому Брендоновi дзеркальце. — Удвох воно й веселiше.

Не даючи їм часу опам’ятатися, я встав з лави й подався до кормової частини корабля, де розташовувалися нашi каюти. На пiвдорозi до мене долинув братiв голос:

— Доброго ранку, мiледi... Е-е, а можна я називатиму вас на iм’я?

Що вiдповiла Дана, я вже не розчув. Та навряд чи вона стала заперечувати.

*

У просторiй каютi, яку займали нашi дiвчата, я застав лише Бренду. Одягнена в рожеву пiжаму, сестра сидiла на широкому лiжку, пiдiбгавши пiд себе ноги, й возилася зi своїм ноутбуком.

— Привiт, Артуре, — сказала вона, не перестаючи натискати клавiшi. — Як спалося?

— Нормально, — вiдповiв я. — Тiльки трохи змерз уночi... — Тут я замовк, бо в каютi було жарко. Пiд iлюмiнатором стояв електричний камiн, пiдключений до невеликого генератора, що черпав енергiю вiд Формотворчих. — От чорт! Як це ми з Брендоном не додумалися?..

Бренда вiдклала вбiк комп’ютер, випростала ноги й розсмiялася:

— Чоловiки! При всiй вашiй винахiдливостi, ви страшенно непрактичний народ. I ледачий до того ж. Замiсть роздобути нагрiвач i деталi для генератора, ви через свою лiнь мерзли всю нiч.

Вiдчувши, що починаю впрiвати, я зняв камзол, берет i розстебнув два верхнi гудзики сорочки.

— Це я винен. Брендон надто захоплений думками про Дану, щоб звертати увагу на такi дрiбницi, як холод.

— Ага, — сказала Бренда. — Ти вже розкусив його! I що думаєш?

— У Брендона гарний смак. Дана чарiвна дiвчина. — Я пiдiйшов до стола й переглянув зробленi Пенелопою ескiзи герба нашого майбутнього Дому. Здебiльшого це були дракончики в рiзноманiтних позах, але серед них я побачив дещо новеньке. — Чудовий задум! Червоний дракон з бiлим єдинорогом. Те, що треба.

— Це моя iдея, — сказала Бренда. — Менi спало на думку, що раз ти одружуєшся з Дейдрою, то було б логiчно об’єднати вашi фамiльнi герби в один. Таким чином, i дракони будуть ситi, i єдинороги цiлi.

— Не думаю, що це сподобалося Пенелопi, — зауважив я.

Бренда ствердно кивнула:

— Спочатку вона обурилась, але потiм визнала, що я маю рацiю. Дуже неохоче — та все ж визнала.

Я зiтхнув, сiв на м’який стiлець i став розглядати ескiз. Поле герба було роздiлене навпiл подвiйною косою рискою; у лiвiй верхнiй частинi був зображений дракон, що встав дибки, а в правiй нижнiй — тендiтний довгогривий єдинорiг з гордо вiдкинутою головою. Обидвi мiфологiчнi тварини виглядали як живi; дракон промiнився силою й мужнiстю, єдинорiг був утiленням грацiї й жiночностi. Те, що Бренда сприймала як механiчне поєднання двох картинок, для Пенелопи було сповнене сексуальної символiки. Не дивно, що Брендина iдея викликала в неї протест — адже вона одразу побачила в образi дракона та єдинорога мене з Дейдрою...

— До речi, — запитав я. — Де Пенелопа?

— На камбузi. Сказала, що корабельний кок кепсько готує, i вирiшила сьогоднi пригостити нас розкiшним обiдом.

Я всмiхнувся:

— Тепер зрозумiло, чому на палубi так мало людей. Мабуть, весь екiпаж зараз спостерiгає за тим, як принцеса з роду Пендрагонiв куховарить.

— Це точно. — Бренда встала з лiжка, вступила босими ногами в капцi й пiдiйшла до мене. — Артуре, ти не подумай, що я тисну на тебе. Просто хочу знати, коли збираєшся представити нас Джерелу.

— Коли завгодно, — вiдповiв я. — Чекаю на iнiцiативу з вашого боку, бо теж не хочу на вас тиснути. Бачу, що не всi готовi до цього.

— Твоя правда, — кивнула сестра. — Брендон зараз явно не у формi. У нього саме настала релаксацiя пiсля звiльнення вiд маминих iнтриг. Та й думки про Дану забирають багацько часу.

— А Пенелопа?

Бренда трохи забарилася з вiдповiддю.

— Сподiваюсь, ти мене правильно зрозумiєш, Артуре. Твоя дочка гарна дiвчинка — але ще молоденька, майже дитина. Пенелопа звикла до спокiйного, розмiреного життя, вона створила свiй затишний свiт, де немає мiсця проблемам глобального масштабу. Їй чужi владнi амбiцiї, її честолюбство цiлком задовольняється рамками образотворчого мистецтва, i вона не впевнена, чи потрiбна їй взагалi така могутнiсть. Її лякає перспектива звалити на себе вiдповiдальнiсть за долю Всесвiту.

— Менi вона не казала про свої сумнiви.

— I не скаже, бо боїться розчарувати тебе. Але я б не радила вести її до Джерела. Принаймнi найближчими роками. Нехай ще пiдросте.

— Мабуть, твоя правда, — погодився я. — Ну а ти, сестричко? Готова до зустрiчi з Джерелом?

— Жодних проблем. Коли завгодно. Хоч зараз.

— Воля твоя, — сказав я, пiдвiвшись зi стiльця. — Зараз так зараз.

— Що я маю робити? — запитала сестра.

— Анiчогiсiнько. — Я пiдступив до неї впритул, обiйняв за плечi i викликав Образ Джерела. — Це дуже просто.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 28