Роздiл 30

Повернувшись у каюту корабля, я став свiдком разючого парадоксу Безчасiв’я. У момент своєї появи мигцем побачив бiля столу три людськi постатi — високого хлопця в зеленiй сорочцi, що обiймав за плечi невисоку дiвчину з лляним волоссям, стягнутими на потилицi у хвостик. Поруч з ними стояла та ж сама дiвчина, але її волосся були розпущене i навiть трохи розпатлане.

Наступної митi тi двоє, що стояли обiйнявшись, зникли, а дiвчина з розпатланим волоссям кинулася до мене й почепилася менi на шию.

— Артуре, братику! Це було чудово! Я пройшла всi дев’ять рiвнiв — як i ти!

— Радий за тебе, сестричко. — Я всадовив Бренду на лiжко i сам сiв поруч. Вона вся тремтiла вiд радiсного збудження. — Вгамуйся, сонечко, розслабся. Як почуваєшся?

— Просто казково! Я нiби знову народилася. Iнакше дивлюся на свiт, бачу новi обрiї... — Її голос зiрвався. — I менi страшно, Артуре. Трiшечки — але страшно. Що робити з такою могутнiстю?

— Спочатку усвiдом її, — порадив я. — Звикни до неї, навчися сприймати Силу як частку себе. А застосування завжди знайдеться... До речi, як зреагувала Бронвен на твiй дев’ятий рiвень?

— Привiтала. Здається, цiлком щиро. Хоча, звiсно, заздрила.

— Думаю, тут справа в нашому досвiдi спiлкування з Формотворчими. А Бронвен ще дуже молода i... — Нараз я замовк, бо з Брендою коїлося щось дивне: її очi заплющилися, на вустах заграла бездумна усмiшка, а з грудей вирвався протяжний стогiн. — Що з тобою? Тобi погано?

— Менi добре, — млосно прошепотiла сестра. — Брендон... — Раптом вона розплющила очi i вражено вигукнула: — Де?!!

— Що „де”? — запитав я, геть збитий з пантелику.

„Брендон на зв’язку, — вiдповiла вона подумки. — Приєднуйся”.

Я негайно приєднався i тут-таки почув брата:

„Привiт, Артуре. — Вiн був схвильований i дуже збентежений. — У мене великi неприємностi...”

„А де ти?”

„У лiжку з Даною”.

„Жартуєш!!!”

„Якi там жарти! Зараз я в спальнi, у лiжку, поруч зi мною Дана, i я певен, що не марю. Я, звичайно, не проти, але...”

„Як це сталося?”

„Не маю уявлення. Розмовляв по твоєму дзеркальцю з Даною, аж раптом мене замлоїло, пробрав мороз, замакiтрилось у головi. Здається, на секунду знепритомнiв, а прочумався вже тут. У лiжку. Голий”.

„Голий?!” — вигукнули ми з Брендою.

„Ну, не зовсiм. Зi мною цей дурний берет з бомбоном”.

Я розсмiявся — i подумки, i вголос.

„Ти вже щось розумiєш?” — запитала Бренда.

„Поки нiчого. Та все одно смiшно”.

„Тобi це здається смiшним, — сумовито вiдгукнувся Брендон. — А як менi? Адже Дана думає, що я... оце...”

„Скандалить?”

„Ще нi. Схоже, я її добряче налякав”.

„Тодi не гай часу, — грайливо порадив я, щиро сподiваючись, що вiн не послухається мене. — Скористайся з нагоди. Тобi ж вiдомо, що роблять чоловiк та жiнка на самотi. Тим бiльше в спальнi, та ще й у лiжку”.

Брендон не вiдповiв. Я вже був подумав, що вiн, ображений у своїх кращих почуттях, перервав зi мною зв’язок, аж тут брат обiзвався:

„От чорт! Новi неприємностi!”

„Що там iще?” — тривожно запитав я.

„До спальнi ввiйшла дiвчина. Вродлива, руда, зеленоока, схожа на Дану, тiльки вища i з веснянками. Мабуть, це твоя Дейдра”. — I вiн передав нам „картинку”. Образотворчi здiбностi Брендона залишали бажати кращого, проте сумнiвiв не було, що це справдi Дейдра.

„Що вона робить?”

„Поки нiчого. Застигла на порозi i дивиться на нас великими очима. Та, боюсь, зараз почне скандалити... Ой, почала!.. Ну годi вже, я вшиваюся!”

„Навiть не думай! — зупинив я його, скочивши на ноги й викликавши Образ Джерела. — Буде ще гiрше. Зачекай мене”.

Бренда теж встала й мiцно схопила мене за руку.

— Я з тобою.

— Гаразд. Поїхали!

Ми матерiалiзувалися в дальньому кутку спальнi, щоб ненароком не зачепити нiкого з присутнiх. Дана сидiла на краю лiжка i квапливо запинала халат. Брендон лежав, натягнувши до пiдборiддя ковдру, його обличчя паленiло вiд сорому, вiн часто клiпав очима, а на подушцi бiля нього валявся зiм’ятий картатий берет. Перед лiжком, профiлем до нас, стояла Дейдра i, взявшись у боки, гнiвно дивилася на Дану.

— ...таке! — роздратовано говорила вона. — Приводиш у мою спальню хлопцiв, щоб розпусничати з ними, а в разi чого — скинути все на мене. I це ти називаєш дружбою? Теж менi подруга!

— Артуре, Брендо... — полегшено зiтхнув Брендон, побачивши нас.

Простеживши за його поглядом, Дейдра повернулася до нас. Її обличчя миттю втратило суворий вираз, голос став м’якшим:

— Привiт, Артуре. Ти вчасно нагодився. Уявляєш, ця скромниця... — Аж тут вона завважила Бренду i розгублено замовкла. Потiм подивилася на Брендона i знову на Бренду. Нарештi все збагнула: — То це твiй брат?!

— Так, люба, — вiдповiв я, безтурботно всмiхаючись. — I це зовсiм не те, що ти подумала. Просто ми з сестрою влаштували один магiчний експеримент, а Брендон став його невинною жертвою.

— Он як? — в Дейдринiм голосi чулася недовiра.

— Серйозно, — сказав я, намагаючись бути якомога переконливiшим. — Брендон якраз знайомився з Даною через дзеркальце, аж тут нашi з Брендою чари вийшли з-пiд контролю й закинули його сюди. — Я знизав плечима. — Твоє лiжко немов зачакловане. Три днi тому я казна-як опинився в ньому. А ось тепер — Брендон.

— Атож! — уїдливо озвалася Дана. — Це ж Дейдрине лiжко. Воно притягує чоловiкiв, як магнiтом.

Дейдра, звiсно, не мала намiру залишатися в боргу, але тут рiшуче втрутилась Бренда i швиденько загасила конфлiкт. Вже за якусь хвилину Дейдра й Дана геть забули про сварку i разом з Брендою весело хихотiли над недавньою пригодою. Брат нарештi вибрався з лiжка i, щiльно закутавшись у ковдру, вiдступив до мене.

Тим часом розмова вiд конфузу з Брендоном непомiтно перейшла на Брендину пiжаму. Сестра демонструвала свою одiж з такою грацiєю й невимушенiстю, наче була професiйною моделлю, а Дейдра з Даною охали вiд захвату.

Ми з братом почувалися зайвими на цьому святi життя. До того ж Брендон потребував зручнiшого i пристойнiшого одягу, нiж ковдра й картатий берет. Ми вибачилися перед дiвчатами за вимушену вiдлучку i, на превелике братове полегшення, повернулися на корабель, у каюту Бренди та Пенелопи, де було тепло й затишно.

Брат негайно гепнувся в крiсло, простягнув босi ноги до камiна i полегшено зiтхнув:

— Оце так халепа! Просто не збагну, як могло так статися.

— Може, ти несвiдомо стрибнув у Тунель? — припустив я. — Дуже захотiв бути поруч з Даною... ну й стрибнув.

Брендон знову почервонiв.

— Хтозна, — промимрив вiн, потупивши очi. — Що хотiв, це точно. Але щоб до такої мiри втратити над собою контроль... Неймовiрно! Добре, що ти не розгубився й вигадав казочку про магiчний експеримент.

— Це була не зовсiм казочка, — зауважив я. — В певному сенсi ми справдi влаштували експеримент. Я водив Бренду до Джерела.

Брендон ошелешено втупився в мене:

— Вона стала адептом?!

— Так. Тiльки не ображайся, що ми не порадилися з тобою. Ти б лише знизав плечима i побажав нам удачi.

— Я нiтрохи не ображаюся, — похитав головою Брендон. — Просто це пояснює, чому мене пожбурило до Дани. Коли ми з Брендою знаходимося в рiзних потоках часу, з нами кояться всiлякi чудасiї. Через той самий зв’язок. Зазвичай ми тримаємо слабкий контакт, але варто одному з нас дати волю своїм емоцiям, зв’язок мiж нами посилюється, i що вища емоцiйна напруга, то вiн стає тiснiший... — Брендон на секунду замовк, вiдтак пригнiчено мовив: — I це найпаскуднiше, що може бути. Коли я опинився в лiжку з Даною, до того ж голий... мене, зрозумiло, охопило збудження. А досягши критичної межi, воно передалося Брендi.

— Але це сталося вже пiсля Джерела, — зауважив я. — А як пояснити твоє перемiщення?

— До цього я й веду. При значнiй рiзницi плину часу тiсний контакт мiж нами призводить до емоцiйного шоку в того з нас, хто перебуває в повiльнiшому потоцi. Пам’ятаєш, коли ми були в Хаосi...

— Пам’ятаю, — нетерпляче перебив я. — Бренда казала, що тодi намагалася не нервувати i не напружуватися, щоб не „вжалити” тебе.

— Отож-бо. Iнакше мiй шок луною вiдгукнувся б у нiй, i вона мимоволi висмикнула б мене з Палат.

— Ага! — збагнув я. — Занурившись у Джерело, Бренда „вжалила” тебе своїми емоцiями, але оскiльки коефiцiєнт кратностi часу був нескiнченно великий, ти нiяк не мiг потрапити в Безчасiв’я, тим бiльше що Ворота були зачиненi.

Брендон кивнув:

— Саме так. За звичайних обставин я б вiдбувся лише шоком, тому Бренда й не переживала за мене. Але якраз у цей момент я розмовляв з Даною через дзеркальце, що його ти зачарував за допомогою Джерела. Таким чином, хоч сама Бренда не вiдреагувала на мiй шок, зате вiдреагувало Джерело i жбурнуло мене уздовж лiнiї зв’язку.

Наступнi хвилин десять ми детально аналiзували цей iнцидент з погляду взаємодiї сил, аж поки нашу розмову перервала Пенелопа. Вона вихром ввiрвалася в каюту i, весело привiтавшись iз нами, стала порпатися в речах.

— Обiд готовий? — поцiкавився я.

— Та ще ж рано! Години за двi буде справжнiй бенкет. Я пояснила коковi та його помiчнику, що i як треба робити, тепер вони й самi впораються. Виявляється, вони не телепнi, а просто неуки.

— Десь поспiшаєш? — запитав Брендон.

— Ага, — вiдповiла моя дочка, запихаючи до величенької валiзи сукнi, спiдницi, блузки, халати й iншу одiж. — Щойно розмовляла з Брендою. Вона хоче познайомити мене зi своїми новими подругами, Даною й Дейдрою. — Тут Пенелопа кинула на мене ревнивий погляд. — А заразом вирiшила влаштувати демонстрацiю мод у вузькому колi.

— Це в її стилi, — усмiхнувся брат. — Чуло моє серце вже тодi, коли вона вертiлася перед ними у своїй пiжамi...

Раптом Пенелопа дзвiнко розсмiялася, дивлячись на закутаного в ковдру Брендона.

— Ти й про це знаєш? — запитав вiн.

— Авжеж знаю. Бренда сказала, що ти вистрибнув на Дану iз дзеркальця, забувши про одяг.

— Неправда, — буркiтливо заперечив Брендон. — Берет я прихопив.

Пенелопа знову зайшлася смiхом. Вона була пiдозрiло весела й життєрадiсна навiть для свого активно-метушливого стану. Щось сталося, зрозумiв я i вирiшив прозондувати грунт:

— Бренда розповiла тобi про Джерело?

— Так, коротенько.

— I що думаєш?

У мене склалося враження, що Пенелопа ладна заплескати в долонi. Проте вона скорчила серйозну мiну i постаралася зобразити досаду.

— Менi дуже прикро, Артуре. Я б хотiла стати твоєю помiчницею, але... не готова до цього... до наслiдкiв здобуття Сили.

— Розумiю.

— А я не розумiю, — озвався Брендон. — Може, поясните менi?

— Артур пояснить, — сказала Пенелопа. — Я сама майже нiчого не знаю. Лише факт, що без цього не обiйтися.

Я ствердно кивнув:

— На жаль, так. Ранiше я не знав, що це обов’язково, а тепер ситуацiя змiнилася. Тобi справдi рано йти до Джерела. Ти ще не зустрiла свого Одисея.

Пенелопа збентежилася, квапливо попрощалась i разом з напханою валiзою зникла в Тунелi.

— З Одисеєм ти її класно пiдковирнув, — зауважив Брендон, щойно примарний силует Пенелопи розчинився в повiтрi. — Але який стосунок це має до Джерела?

— Найбезпосереднiший. — I я розповiв братовi про необхiднiсть контакту з матерiальним свiтом та про його еротичнi наслiдки.

— Он воно як! — сказав Брендон. — Тепер ясно, чому Пенелопа так зрадiла. Знайшлася поважна причина вiдкласти знайомство з Джерелом. I то на невизначений час — бо всiх потенцiйних Одисеїв вона вiдшиває з порога. В нiй жiнка ще не прокинулася — i, як менi здається, ще не скоро прокинеться.

„Дай боже”, — подумав я, хоч i розумiв, що це вкрай егоїстично з мого боку. Але ж Пенелопа лише нещодавно ввiйшла в моє життя, i я не хотiв так швидко дiлитися нею з iншим чоловiком...

— Типовий прояв батькiвського егоїзму, — прокоментував Брендон, здогадавшись, якi думки снують у моїй головi. — Ми, чоловiки, в цьому планi трохи схибленi. Сини ревнують матерiв, брати — сестер, батьки — дочок.

— Ти теж ревнуєш Бренду? — запитав я.

На його обличчi з’явився стражденний вираз.

— Свого часу ревнував. Коли вона була одружена. А до того i пiсля того не було пiдстав.

— А Бренда ревнива?

— Нiскiлечки. Вона дуже приязно ставиться до жiнок, що менi подобаються. От зараз вона просто в захватi вiд Дани... — Зненацька Брендон замовк i уп’явся в мене пiдозрiливим поглядом: — Стривай-но, Артуре! Пам’ятаю, ти розповiдав, що твоїми Провiдниками до Джерела були Морган Фергюсон i Дана. А отже...

Я зiтхнув:

— Так. У мене з Даною проблеми через цi клятi чари. Але згодом все владнається. Я вже маю досвiд з Бронвен.

— Гм-м... Дана теж небайдужа до тебе, — сказав Брендон, марно намагаючись приховати ревнивi нотки. — Це видно неозброєним оком... — Вiн ненадовго задумався. — А якщо Дана буде моїм Провiдником? Може, це зруйнує попереднi чари?

Я б покривив душею, якби сказав, що братова iдея менi сподобалася. Але не мiг не визнати, що в його словах є певний сенс. Адже мiй потяг до Бронвен почав сходити нанiвець саме пiсля того, як я пройшов до Джерела...

— Не стану заперечувати, — врештi вiдповiв я. — Певна рiч, за умови, що погодиться Дана. Якщо ти справдi маєш серйознi намiри, сватайся до неї, отримуй її згоду, а пiсля мого коронування я все влаштую.

— А чому тiльки пiсля коронування?

— Бо лише тодi корона зi Знаком Влади стане моєю власнiстю. Звiсно, її будь-коли можна поцупити iз скарбницi, але я не хочу цього робити. Це було б недоброю прикметою на початку мого правлiння. Отож вибирай: або днями я веду тебе до Джерела, i твоєю сполучною ланкою з матерiальним свiтом буде Бренда, або наберися терпiння й зачекай ще пiвтора мiсяця.

Брендон рiшуче кивнув:

— Краще зачекаю. Сила не вовк, у лiс не втече, а от Дана... її треба звiльнити вiд цих чарiв.

— Вiрнiше, — уточнив я, — витiснити їх новими.

— Хай так! — брат з викликом глянув на мене. — Але я хочу одружитися з нею.

„Я теж хочу...” — майнула в моїй головi непрохана думка.

*

Невдовзi Брендон пiшов до нашої каюти, щоб одягтися, а я нарештi взявся за те, що мав зробити ще три днi тому, але нiяк не наважувався. Пiсля зречення Колiн вiддав до королiвської скарбницi свiй Знак Сили, що належав до авалонського комплекту чотирьох каменiв, а з собою забрав трофейнi — тi, що отримав вiд Гендрiка Готiйського. Таким чином, вiн мав при собi той самий Знак, за допомогою якого я вперше потрапив до Джерела. В принципi, це дозволяло менi зв’язатися з Колiном, де б вiн зараз не перебував.

Я розслабився i направив пучок своєї свiдомостi всередину Сапфiра. У його лабiринтах я вiдшукав кiнець червоної нитки — слiд вiд взаємодiї з Колiновим Знаком Сили. Я став легенько тягти її до себе, аж поки вiдчув опiр. Тодi надiслав уздовж нитки виклик:

„Колiне!”

Вiдповiдi не було, проте я вiдчув чиюсь присутнiсть на протилежному кiнцi. Я сильнiше потягнув нитку, i ця присутнiсть стала ще вiдчутнiшою.

„Колiне, вiдгукнися!”

У вiдповiдь нитка завiбрувала, i менi почувся скрегiт зубовний. Зi мною вiдверто не хотiли спiлкуватися, але я був настирливий i не вiдступав. Нитка мiж нами натяглася, як струна.

„Колiне! — знову покликав я. — Це Кевiн. Обiзвись, прошу. Скажи щось”.

Нарештi присутнiсть стала явною, встановився повноцiнний контакт, i на мене наринув потiк гнiвних думок:

„Будь ти проклятий, Артуре Пендрагон! Навiщо кличеш мене? Що тобi ще треба?! Ти й так позбавив мене всього, що я мав”.

„Колiне, я не хотiв...”

„Ах, ти не хотiв! I обманювати мене не хотiв, i вiдбирати корону. Навiть Дану ти в мене забрав! Я пропонував їй пiти зi мною, пропонував Силу Джерела... I що ж — вона вiдмовилася! Через тебе!”

„Вибач, Колiне”, — винувато мовив я.

„Хай Бог тобi вибачає”, — з гiркотою вiдповiв вiн i перервав зв’язок.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 30