Роздiл 31

Занурений у пiтьму королiвський палац спав у передчуттi завтрашнiх свят. Спало також i мiсто, щоб уранцi прокинутися пiд дзвони всiх авалонських церков i каплиць, що сповiщатимуть одразу про двi урочистi подiї. Спочатку в соборi святого Патрiка вiдбудеться давно очiкувана подiя — вiнчання ледi Дейдри Лейнстер з Артуром Пендрагоном, що мало символiзувати примирення двох династiй i двох основних етнiчних груп королiвства. Потiм святкова процесiя рушить до собору святого Андрiя Авалонського на коронування нового короля Логрiсу, майбутнього володаря Землi Артура i всiх Серединних свiтiв.

Я сидiв у темнiй вiтальнi королiвських покоїв, палив сигарету за сигаретою й вiддавався гiрким роздумам. Завтра Дейдра стане моєю законною дружиною, i почасти тому я не мiг заснути. Нi, я зовсiм не розлюбив Дейдру. Моє кохання до неї анiтрохи не зменшилося, та разом з тим, не щоднини, а щогодини, зростало й мiцнiшало почуття до Дани. Це почуття, навiть за всього бажання, я не мiг назвати просто потягом, хiттю, жагою. Це була любов — така сама, як до Дейдри... i водночас не така. Зi мною сталося щось неймовiрне, чого ранiше я й уявити не мiг: нiжнiсть i пристрасть у менi остаточно посварилися, оскiльки першiй милiша була Дана, а друга вiддавала перевагу Дейдрi. Можливо, я трохи незграбно висловлююся, описуючи свiй стан, але iнших слiв не доберу. Та й чи мають слова якесь значення...

Останнiм часом моя нiжнiсть дедалi впевненiше трiумфує над пристрастю, чому значною мiрою посприяла чергова Дейдрина забаганка — вона раптом вирiшила, що ми не повиннi спати разом до весiлля. Звичайно, я розумiв, що це було продиктоване запiзнiлим бажанням дотриматися загальноприйнятих правил, i цiлком погодився з нею — але всерединi мене щось обiрвалося. Мiж нами виникло вiдчуження, i моя незадоволена пристрасть звернулася нiжнiстю до Дани. Щовечора, лягаючи спати на самотi, я заплющував очi й уявляв у своїх обiймах Дейдру; та щойно моя свiдомiсть поринала в дрiмоту, обличчя моєї коханої змiнювалося, геть-чисто зникали чарiвнi веснянки, бездоганно правильнi риси пом’якшувалися, золотаво-руде волосся набувало вогненного вiдтiнку i звивалося в кучерi, а смарагдово-зеленi очi дивилися на мене вже не так млосно, як лагiдно... Я засинав, у думках обiймаючи Дану! I якщо ви назвете це сексуальною шизофренiєю, мабуть, я не заперечуватиму.

Проте немає такого лиха, щоб на добре не вийшло. Прагнучи вiдволiктися вiд особистих проблем, я за час подорожi з Лохлану в Авалон розробив детальний план заснування Дому. Перший його фаза, операцiя за кодовою назвою „Блеф”, почалася одразу пiсля мого урочистого в’їзду до столицi королiвства. Того ж вечора на розширеному засiданнi Ради магiстрiв чаклунських мистецтв я повiдомив, що для успiшного проходження обряду Причастя необхiдна або висока майстернiсть у керуваннi силами, або володiння певним обсягом знань з царини математики, фiзики, астрономiї, хiмiї та бiологiї. Як я й розраховував, мiсцевi чаклуни проковтнули наживку i ладнi були негайно вгризтися зубами в гранiт науки задля здобуття вiчної молодостi та могутностi.

Розповсюдження навчальних посiбникiв я поклав на Фергюсона, i той оголосив, що видача книжок розпочнеться наступного дня пiсля мого коронування. Пiдручники ми пiдiбрали в одному з технологiчно розвинених свiтiв, де була у вжитку валiйська мова, адаптували їх текст та термiнологiю до мiсцевих умов, доповнили чудовими iлюстрацiями Пенелопи й надрукували на високоякiсному паперi з використанням найкращого полiграфiчного обладнання — це мало справити на наших чаклунiв та вiдьом неабияке враження. Програму навчання я склав з такого розрахунку, щоб вiдстрочити бодай на рiк настання кризи, яку спровокували своїми необережними обiцянками Дейдра та Морган. (А старими i важкохворими чаклунами ми зайнялися негайно: для їх омолодження не конче необхiдне було Причастя — головне, що вони мали Дар, який дозволяв провести процедуру вiдновлення органiзму. Зараз це було основним заняттям близнюкiв i Пенелопи.)

Що ж до застереження про високу майстернiсть, то цю iдею менi пiдказала Бренда, i я визнав її слушною. Пiд цим приводом я мiг не криючись роздавати Причастя тим, кому бiльш-менш довiряв i чиєї пiдтримки потребував. Брендон розробив серiю заплутаних тестiв буцiмто для визначення рiвня майстерностi; насправдi ж це було чистiсiньке ошуканство, покликане лише створити враження об’єктивностi й неупередженостi при доборi потрiбних менi людей.

Звичайно, цей обман не мiг тривати довго. Щонайбiльше за пiвроку першi з тих, хто отримає Причастя „за високою майстернiстю”, переконаються, що для оволодiння Формотворчими не конче необхiднi знання точних i природничих наук. Я не сумнiвався, що до пори до часу вони триматимуть свої здогади при собi, та рано чи пiзно витiк iнформацiї станеться — через родичiв, друзiв, наближених. Але тодi вже ввiйде у вирiшальну фазу операцiя з „пiдсадними качками”, яким я призначав чiльну роль у всьому моєму планi. Цi люди, найманцi з Еватора, мали влитися в лави запричащених „за високою майстернiстю” i разом з ними скласти ядро моєї команди, мiцний фундамент майбутнього Дому Джерела...

Я глянув на свiй наручний електронний годинник, подарований менi Брендою, — шедевр наукової думки в поєднаннi з останнiми досягненнями магiї. Складовою частиною їхнього механiзму був крихiтний Сапфiр, що контактував з Формотворчими, i це дозволяло їм точно вiдраховувати час Основного потоку, а отже, подавати iнформацiю про перебiг часу в рiзних свiтах. Цей годинник ще жодного разу не помилявся — нi в Тунелi, нi при миттєвому перемiщеннi, вiн функцiонував навiть у Безчасiв’ї. Моя сестра зi скромностi не називала себе генiєм, але я дедалi бiльше переконувався, що вона таки генiй. Нещодавно Брендi навiть вдалося „подружити” свiй комп’ютер з Джерелом. У деталях цiєї „дружби” я розiбратися не змiг, але цiлком усвiдомлював, що сестра отримала в своє розпорядження потужний магiчний iнструмент iз неймовiрно високим творчим i руйнiвним потенцiалом. Та найдивнiше, що я нiтрохи не боявся Бренди, хоча й пiдозрював, що вона стала набагато могутнiша мене. Я знав, що можу в усьому покластися на неї, можу довiряти їй, як нiкому iншому...

Годинник показував, що на Землi Артура, на довготi Авалона, йшла третя попiвночi. Я переключив циферблат на Країну Вiчних Сутiнкiв — там починалася сiєста. Далi, на Землi Гая Аврелiя, в Європi був пiзнiй вечiр. Що ж, i там, i там час зручний. Якщо вже менi не спиться, можна побалакати з моїм уповноваженим в Екваторi й довiдатися, як просуваються справи з вербуванням „пiдсадних качок”.

Я пiдiйшов до великого дзеркала, що висiло на стiнi, й надiслав виклик. Приблизно за пiвхвилини на зв’язок зi мною вийшов мiй кузен Дiонiс — тридцять сьомий принц Сутiнкiв, що носив це iм’я. Чорноволосий i чорноокий, з вiчно серйозним обличчям i меланхолiйним поглядом, вiн не мав нiчого спiльного зi своїм легендарним i легковажним тезкою Дiонiсом Першим, якого в багатьох свiтах вважали за бога. Сучасний Дiонiс на божественнiсть не претендував, а свого часу навiть вiдмовився стати понтифiком Олiмпа — правителем найбiльшого, найблискучiшого мiста в Країнi Сутiнкiв, розташованого високо в горах, на самому краю Денної Межi. Вiдтодi, як вiсiм тисяч рокiв тому Янус залишив Олiмп i оселився в Досвiтньому Замку, мiстом вiд його iменi правлять понтифiки, що змiнюються через кожнi сто рокiв. Власне кажучи, понтифiк є другою особою в Домi пiсля Януса, i охочих зайняти цю почесну посаду серед принцiв Сутiнкiв нiколи не бракувало. Проте Дiонiс ввiчливо вiдхилив дiдову пропозицiю стати його заступником, бо вважав владу невдячною справою, а владоможцiв — рабами свого обов’язку.

У приватному життi Дiонiс був м’який i душевний, як його мати Помона, але, на вiдмiну вiд неї, був по натурi своїй запеклим скептиком i песимiстом. У певному сенсi вiн був надзвичайно щасливою людиною, оскiльки, припускаючи найгiрше, вiдчував задоволення щоразу, коли його похмурi прогнози бодай частково не справджувалися. Дiонiсiв крайнiй песимiзм найчастiше нагадував безмежний оптимiзм. Сам вiн рiдко всмiхався, зате в його товариствi завжди було весело — компенсуючи свою меланхолiйнiсть, Дiонiс змушував спiврозмовникiв усмiхатися i за себе, i за нього.

З’явившись у моєму дзеркалi, кузен пiдняв руку у вiтальному жестi. Вiн був одягнений у коричневий камзол, чорнi штани й високi чоботи з закотом. За ним на столi я побачив шкiряну портупею, шпагу, плащ i капелюх.

— Ти на Землi Аврелiя? — запитав я, вiдповiвши на його привiтання.

— Нi, але щойно звiдти.

— I як там справи?

— Так собi. До речi, можеш додати до свого списку ще одного завербованого.

— Чудово. — Я дiстав iз кишенi блокнот, у якому вiв облiк „пiдсадних качок”. — Хто це?

— Твiй покiрний слуга.

Я машинально розгорнув блокнот на лiтерi „т”, але одразу захлопнув його й уп’явся в Дiонiса здивованим поглядом:

— Ти?!

— А чого б i нi?

— Але ж ти сам вiдмовився.

— Бо не хотiв залишати Землю Аврелiя на поталу Александровi. Та вiдучора обставини змiнилися.

— Як саме?

— Для Землi Аврелiя на краще, а от для нас, поза сумнiвом, на гiрше. Александр кинув цей свiт i свiй орден, досить переконливо iнсценувавши власну смерть.

— О! — вражено сказав я. — А навiщо?

Дiонiс знизав плечима:

— Як на мене, його вчинок цiлком логiчний. Ти знаєш, що зробив Мухамед, коли гора не пiшла до нього? Вiн сам пiшов до неї!

— Гадаєш, Александр замислив вендету?

— А ти сумнiвався? Я ж казав тобi, що вiн жадає твоєї кровi. I якщо вирiшив кинути своє потворне дiтище, цей мерзенний орден, то тiльки заради помсти. Я вже встиг перемовитися з дiдом, i вiн згодний зi мною — Александр став на стежку вiйни.

Я осмiхнувся:

— I як вiн добереться до мене? Пiде в нескiнченнiсть? Ласкаво просимо до пекла.

Дiонiс похитав головою:

— Александр не дурний i не пiде на вiрну смерть. Позаяк ти сам для нього недоступний, вiн спробує дiстати тебе опосередковано. Певна рiч, Юнону не чiпатиме — вона ж i його мати. На щастя, Пенелопа поза його досяжнiстю, як i Брендон з Брендою. Iншi твої сестри невдалi об’єкти для помсти, бо ти не був особливо прихильний до них. Сутiнки Александровi не до шмиги, отож залишається твiй Дiм — от по ньому, я думаю, вiн i вдарить.

— Як?

— Можливостей багато. Зараз Царство Свiтла на межi громадянської вiйни, досить однiєї жарини, щоб спалахнуло полум’я мiжусобицi. А якщо у твоєму Домi проллється кров, ти не залишишся осторонь, спробуєш припинити бiйню, адже так?

— Так.

— Ось тобi й вiдповiдь.

— Кепськi справи, — сказав я.

— Гiрше нiкуди, — погодився Дiонiс. — Тому тобi потрiбен надiйний тил бiля Джерела, щоб ти не боявся за долю свого новонародженого Дому. Сподiваюся, в такiй ситуацiї я буду не зайвий.

— Дякую, кузене. Ти один з небагатьох, кому я повнiстю довiряю. Радий буду бачити тебе поруч зi мною.

— Отже, домовилися. Забереш мене разом з „качками”.

— А що буде з Землею Аврелiя?

— Про неї не турбуйся. Александр створив могутнiй орден, це так; але вiн припуститися помилки, створивши його цiлком пiд себе. За будь-якого iншого гросмейстера орден Святого Духа приречений. А я, поки буду в Екваторi, посприяю його якнайшвидшому знищенню.

Я з розумiнням кивнув. На Землi Аврелiя Дiонiс був вiйськовим радником неаполiтанського короля, фактичного правителя всiєї Iталiї, що мрiяв здолати орден мого брата i поширити свою владу на нiмецькi землi.

— Раз Александр зник, — зауважив я, — то тепер матимеш бiльше часу на вербування „качок”. Як швидко впораєшся?

— Гадаю, за пiвтора мiсяця. А потiм нарештi приєднаюся до вашої милої компанiї. Чесно кажучи, я вже трохи сумую за близнюками й Пенелопою. До речi, як твоя донька?

Вiн запитав про це нiби мiж iншим, здавалося — просто з ввiчливостi. Але вiднедавна менi закралася пiдозра, що Дiонiс небайдужий до Пенелопи, хоч я й сам не мiг зрозумiти, на яких пiдставах виник цей здогад. Так твердила моя iнтуїцiя — а до її голосу я звик дослухатися.

— Вона щаслива, — вiдповiв я. — Бренда каже, що Пенелопа стала життєрадiснiшою й розкутiшою, нiж була ранiше, рiдше впадає в меланхолiю.

— Ще б пак! Адже в неї з’явився ти. А як близнюки?

— Також на життя не нарiкають. За вiдсутностi наклепникiв їм дихається вiльнiше. Ось уже другий тиждень я не чув вiд них запевнень, що мiж ними нiчого не було, немає й бути не може. Але мене чимдалi дужче непокоїть Брендине ставлення до чоловiкiв. Зовнi здається, що вона доволi розкута дiвчина, часом поводиться з ними надто грайливо, аж на межi фолу. Але це показуха. Поступово в мене складається враження, що насправдi Бренда боїться їх. Причому боїться панiчно. Не знаю, в чiм тут рiч. А спитати прямо — у в неї або в Брендона — поки не наважуюсь.

Дiонiс ненадовго задумався, наче вагаючись, потiм заговорив:

— По-моєму, все почалося з її замiжжя. Дивний був цей шлюб, i аж нiяк не тому, що вона взяла собi за чоловiка простого смертного. У той перiод я кiлька разiв зустрiчався з нею, i Бренда мала дуже кепський вигляд — тiнi пiд очима, спустошений погляд, млявiсть, апатiя. Та й Брендон був не в кращiй формi, багато пив i вживав транквiлiзатори.

Я розгублено похитав головою:

— Не знав про це.

— Навряд чи їм приємно згадувати цi часи. Можливо, Брендин чоловiк був сексуальним збоченцем, але вона так палко любила його, що не могла кинути. Ну, а Брендон знав про це i страждав.

— Це не схоже на Бренду, — сказав я.

— Та вже ж. Вона завжди була розсудливою дiвчиною, дуже вольовою й рiшучою. Хоча, з iншого боку, жiнки парадоксальнi iстоти, а Бренда в цьому планi... — Дiонiс осiкся. — Схоже, я починаю плiткувати. Лiпше розпитай близнюкiв. Хай самi розкажуть, що вважатимуть за потрiбне.

— Гаразд, — вiдповiв я.

Вiдтак ми повернулися до теми „пiдсадних качок”, Дiонiс вiдзвiтував про нещодавно завербованих i запропонував кiлька нових кандидатур, якi пiсля короткого обговорення я схвалив. Нарештi ми попрощалися, кузен побажав менi вдалого коронування i зник у туманi.

Коли туман у дзеркалi розвiявся, я з подивом побачив не власне вiдображення, а Брендона, вдягненого в халат кармiнового кольору. Я кiлька разiв клiпнув очима, вирiшивши, що вiд утоми в мене пiшли глюки. Але нi — брат був цiлком реальний. Вiн мав скуйовджене волосся й сердитий вираз обличчя.

— Привiт, Артуре, — сказав вiн. — От дивина! Я ж викликав тебе через Сапфiр.

— Мабуть, моє дзеркало перехопило виклик, — припустив я. — Щойно я розмовляв з Дiонiсом.

— А я — з Морганом. Тому тебе й турбую. Вiн або схибився, або щось задумав.

— А саме?

— Просив поступитись йому мiсцем Провiдника на коронуваннi.

— Ага... I як вiн це аргументував?

— Не дуже переконливо. Нiс якусь ахiнею про престиж, про положення при дворi. Мовляв, менi це нi до чого, однаково я твiй брат, а вiн вiдставний регент i втрачає авторитет.

— Дурницi! — пирхнув я. — Вiн знає, що завтра я призначу його першим мiнiстром.

— Отож-бо. Я йому це сказав, але вiн i далi просив, мало не благав. Зрештою, я послав його до дiдька. Мабуть, точно здурiв.

— Нi, — похитав я головою. — Години двi тому Морган пiшов вiд мене цiлком нормальний. Ми з ним розмовляли про те про се, i тепер я пригадую, що вiн ненав’язливо, нiби мiж iншим, розпитував про функцiонування каменiв. Боюся, вiн щось замишляє.

— Пробратися до Джерела?

— Скидається на те. Особливо його цiкавив характер зв’язку Знака Мудростi зi Знаком Сили в момент активування контурiв. Якщо цей зв’язок гранично посилити, образно кажучи, „зачепитися” Знаком Мудростi за Знак Сили, то... Нi, зараз я нiчого не шурупаю. Менi треба виспатися.

— Ти ще не спав?

— Нi.

— Це погано. За кiлька годин твоє весiлля й коронування, а очиська в тебе ще тi.

— Не бiда, вiдпочину в Безчасiв’ї. А щодо Моргана... Гм, коли прокинеться Бренда...

— Я не сплю, Артуре, — нiби з-за Брендонової спини почувся голос сестри. — Розмовляючи з Морганом, брат так злився, що розбудив мене.

— Де ти?

— Не хвилюйся, в себе. — Зображення в дзеркалi попливло, i замiсть Брендона з’явилася Бренда в короткiй нiчнiй сорочцi. Вона вiдступила вбiк i вказала на розiбрану постiль. — Як бачиш.

— Даруй, — нiяково промимрив я. — Просто менi дивно було чути вас двох через одне дзеркало.

— Це все наш зв’язок, — озвався з-за кадру Брендон. — Ну, гаразд. Я пiшов спати, а ви самi вирiшуйте, що робити з Морганом. Добранiч.

— Добранiч, — сказали ми з Брендою.

Пiсля короткої паузи сестра повiдомила:

— Брендон вiдключився.

— До речi, — запитав я, — чому вiн такий злий?

Бренда всмiхнулася:

— Йому снилася Дана, а Морган недоречно втрутився.

— Ага... То ви бачите однаковi сни?

— Iнодi. Коли сниться щось приємне... або паскудне.

Я набрався смiливостi й запитав:

— А твоє замiжжя яким було сном — приємним чи кошмарним? Чому Брендон пиячив i накачувався транквiлiзаторами?

Бренда закусила губу. На її обличчi з’явився стражденний вираз — i я миттю згадав, що такий самий вираз бачив у Брендона, коли вiн мимохiдь згадав про сестриного чоловiка.

— Не зараз, Артуре. Поговоримо iншим разом.

— Але поговоримо, — наполягав я.

— Обов’язково, — пообiцяла вона. — Але згодом.

— Домовилися. Що ти думаєш про Моргана?

— Я згодна з тобою: вiн замислив пробратися до Джерела. Пiд час коронування пильнуватиму його. В разi чого — зупиню.

— От i добре. А ще треба подумати, де б надiйно сховати каменi. Морган тiльки перша ластiвка, а в мiру становлення Дому число охочих опанувати Силу зростатиме в геометричнiй прогресiї.

Бренда в задумi наморщила чоло.

— Я вже аналiзувала ситуацiю, Артуре. Висновок невтiшний: для охорони Джерела треба мати принаймнi одного адепта на кожну тисячу звичайних чаклунiв. Боюся, ми вiдкриваємо скриньку Пандори.

— Вона уже вiдкрита. I не нами, а Колiном з Бронвен. Назад шляху немає, починається нова ера.

— Або настає кiнець усьому, — похмуро зауважила Бренда. — Може, так i загинули прадавнi чаклунськi цивiлiзацiї — здобувши Силу Джерела.

— Можливо, — не став заперечувати я. — Та це ще не привiд для вiдчаю. Будемо сподiватися, що ми розумнiшi за наших попередникiв. — Я знову позiхнув. — Добранiч, сестричко. Я вже засинаю.

— Гарних снiв, брате, — сказала Бренда i перервала зв’язок.

Я негайно викликав Образ Джерела i дав йому вiдповiдну команду. Опинившись пiд мiнливим небом Безчасiв’я, я бебехнувся долiлиць у лiлову траву i вiдразу ж поринув у таке жадане забуття. Остання моя думка була про Дейдру — я не хотiв знову прокинутися в її лiжку.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 31