Роздiл 32

На щастя, я прокинувся в Безчасiв’ї. Почував себе свiжим i вiдпочилим. Як i тодi, коли заснув, я лежав долiлиць, i якась нахабна травинка лоскотала менi носа. Я перекинувся на бiк i побачив, що поруч сидить Бронвен, моя Снiгова Королева. Її синi очi дивилися на мене лагiдно й турботливо.

— Привiт, Артуре.

— Привiт, — вiдповiв я. — Що ти тут робиш?

— Оберiгала твiй сон.

— Вiд кого?

— Вiд тебе самого. Ти мiг несвiдомо повернутись у матерiальний свiт — як це трапилося минулого мiсяця. Правда, я сумнiваюся, що цього разу ти перемiстився б у Дейдрине лiжко. Швидше — в Данине.

Нарештi я пiдвiвся й сiв.

— Прошу тебе, Бронвен, не сип менi сiль на рану. Хiба я винуватий, що так вийшло? Я не хотiв закохуватися в Дану.

— Проте закохався, — сказала вона. — I з цим уже нiчого не вдiєш. Єдине, що я можу порадити тобi, це не повторювати моєї помилки. Скористайся тим, що Дану ще вабить до тебе. Не гайся, iнакше спiзнишся. А так у тебе хоч залишаться спогади про кiлька ночей кохання.

Я нiтрохи не обурився на пропозицiю Бронвен. Навпаки, вiдчув сором — бо й сам часто думав про це.

— Так не можна, — сказав я, всiма силами намагаючись приховати жаль у голосi. — Це був би ганебний вчинок. Зрадити Дейдру, обдурити братову довiру, а ще... — Я затнувся.

— А ще ти боїшся доччиного осуду. Навiть бiльше, нiж ревнощiв Дейдри i гнiву Брендона.

Я оторопiло глянув на Бронвен:

— Що ти сказала?

— Що чув. Пенелопа твоя дочка. Шила в мiшку не сховаєш.

— Чорт! Як ти дiзналася?

Бронвен тихо розсмiялася:

— Про це знаю не лише я, а й Дейдра з Даною. Ми швидко вас розкусили — вашi взаємини аж нiяк не схожi на сестринсько-братерськi. А що найдужче хвилювало Дейдру (та й Дану, як на те пiшло), це твої теперiшнi стосунки з Пенелопиною матiр’ю. Сама Пенелопа, коли ми питали її про матiр, розповiдала, звiсно, про Юнону. Проте iнодi, втративши пильнiсть, говорила про неї в минулому часi й робилася сумна. Отож ми дiйшли висновку, що Пенелопина мати давно вмерла.

Переконавшись, що заперечувати марно, я кивнув:

— Так. Дiана загинула ще чверть столiття тому за часом Основного потоку.

— Дiана, — повторила Бронвен. — Гарне iм’я... Це те ж саме що й Артемiда?

— Нi. Ще п’ять тисячолiть тому, коли в Сутiнках остаточно зникла двомовнiсть, грецькi й латинськi iмена стали цiлком незалежнi. Так, наприклад, є Юнона i є Гера. Перша — моя мати, друга — двоюрiдна племiнниця. Теперiшнiй Дiонiс — мiй кузен, а Бахус — дядько. З Артемiдою я маю заплутанi родиннi стосунки, бо по батькiвськi лiнiї вона праправнучка Януса, а по материнськiй — онука моєї зведеної сестри Етни. А Дiана... — я мало не бовкнув, що вона була Юнониною сестрою, але вчасно схаменувся i швидко знайшов вихiд: — ...нова Дiана, якiй дiсталося iм’я Пенелопиної матерi, взагалi доводиться менi родичкою лише в сьомому колiнi.

— Дiсталося iм’я? — здивовано перепитала Бронвен. — Як це?

— З давнiх-давен заведено, — пояснив я, — що iмена принцам та принцесам Сутiнкiв дає особисто Янус. При цьому вiн чiтко дотримується правила не називати дитину iм’ям живого родича. Тому, на вiдмiну вiд iнших Домiв, де королiвськi сiм’ї так i кишать тезками, у Сутiнках нiколи не було одночасно двох принцес Дiан або, скажiмо, двох принцiв Фебiв. Хоча за довгу iсторiю Дому всi iмена повторювалися неодноразово. За винятком, звичайно, самого Януса, та ще Зевса-Юпiтера.

— Громовержця?

— Так його називали. Зевс умiв насилати сутiнковi грози.

— Подумаєш! — пирхнула Бронвен. — Я можу наслати таку грозу...

— I зможеш керувати нею? Зможеш запобiгти всiм небажаним наслiдкам свого втручання в атмосфернi процеси?

— Ну... Боюся, що нi.

— Отож-бо. Важливо не тiльки зробити те, що хочеш зробити; ще важливiше зробити тiльки те, що хочеш зробити. А Зевс досконало володiв мистецтвом керування погодою. Йому єдиному Янус дозволяв викликати грози в Країнi Сутiнкiв. Днi, коли вiн це робив, називали Днями Гнiву.

— Звучить загрозливо.

— Аж нiяк. Апокалiптичний змiст цьому вислову надали християни. А в уявленнi Сутiнкових це лише символ спокути грiхiв i самоочищення. Гнiв, спрямований насамперед усередину себе, проти власних вад i порокiв. Грози в Сутiнках — це щось бiльше, нiж просто природний феномен. До них ставляться з захватом i благоговiнням, їх вважають божественним одкровенням.

— Виходить, Зевс був богом?

— Вiн був правнуком Януса i першим понтифiком Олiмпа. Це я знаю точно. А ще кажуть, що вiн став богом. Навiть Богом — з великої лiтери.

— Як Iсус?

— Це було задовго до Iсуса, i Зевса нiхто не розпинав на хрестi. Просто одного чудового дня вiн зник, i вiдтодi його нiхто не бачив. Скептики стверджують, що йому до чортикiв набридла влада, вiн подався мандрувати по свiтах i в цiй подорожi помер. Iншi щиро вiрять, що Зевс здобув божественнiсть.

— Дивина та й годi, — замислено промовила Бронвен. — Що могутнiшi люди, то впертiше вони шукають Бога. Наче сподiваються, що вiн захистить їх вiд самих себе.

— Може, так i є, — сказав я й видобув з кишенi пачку сигарет. — Напевно, так i є.

Я взяв сигарету i збирався повернути пачку до кишенi, аж тут Бронвен простягла руку.

— Пригостиш?

— Хiба ти палиш?

— Вiднедавна, — вiдповiла вона, взявши сигарету. — Це твоя Бренда мене пристрастила. Постiйно тиняється бiля Джерела, мудрує щось зi своїм комп’ютером — ну а я ж Хазяйка, мушу за нею приглядати. Тож заразом i дечому навчилася в неї — i писати програми, i палити.

Я глибоко вдихнув тютюновий дим, затримав подих, потiм видихнув. Як завжди, вiд першої затяжки пiсля сну менi приємно запаморочилося в головi.

— Слухай, Бронвен, — нерiшуче заговорив я. — Тiльки... е-е... щоб це лишилося мiж нами...

Вона глянула на мене з розумiнням i спiвчуттям:

— Ти про Дану?

— Так. З Даною в мене iнакше, нiж було з тобою... — Я знову завагався, однак продовжив: — Боюсь, мої почуття до неї не пов’язанi з Джерелом.

Бронвен заперечно похитала головою:

— Тут ти помиляєшся.

— Нi, я певен. Може, на початку воно й вiдiграло свою роль... Таки точно вiдiграло — зробило перший поштовх... розкрило менi очi... i я...

— I ти врештi прозрiв, — допомогла менi Бронвен. — Зрозумiв, що насправдi кохаєш не Дейдру, а Дану.

— На жаль, так... I менi дуже боляче. Я вiдчуваю, що зможу вирвати Дейдру зi свого серця, але Дану...

— Вирвати Дану не зможеш, — пiдтвердила вона. — Нiколи. Нiзащо. Вона стала твоєю невiд’ємною часткою. Джерело закарбувало в тобi її емоцiйний образ, i якщо ти спробуєш стерти його, то цим себе вб’єш.

— Знову Джерело?! — вигукнув я.

— Авжеж воно рiдненьке, — з сумною усмiшкою промовила Бронвен. — В одному ти маєш рацiю: те, що почував до мене i що почуваєш зараз до Дани — рiзнi речi. Та це ще не означає, що Джерело непричетне до твоєї нiжної пристрастi. Просто наслiдки контакту для Провiдника i Посвяченого рiзнi. В першому випадку це такий собi залишковий ефект вiд тiсного емоцiйного зв’язку, щось на зразок приворотних чарiв — вони досить сильнi, але недовговiчнi. А от для Посвяченого все набагато серйознiше. Занурившись у Джерело, вiн закарбовує в собi сутнiсть Провiдника. Назавжди, до самої смертi. Ти був моїм Провiдником, i тепер ти — частина мене самої. Ось чому я кохаю тебе й кохатиму завжди. Ось чому я забула про гордiсть i вперто нав’язуюсь тобi — вся моя гордiсть втонула в Джерелi. Ось чому Колiн пiсля свого коронування так рiзко змiнив ставлення до Дани. Ось чому й ти втюкався в неї по самiсiнькi вуха.

Я понуро допалив сигарету i взяв наступну. Якщо Бронвен не брехала, то мої справи були ще гiршi, нiж я думав. В такому разi єдине, чим можна було зарадити своєму скрутному становищу, це найближчими днями пропустити Дану до Джерела, ставши її Провiдником. А от Дейдра... проблеми з нею залишаться. Та й з Брендоном вийде негарно — я вiдберу в нього наречену... А втiм, це не бiда — нехай шукає кохання у Дейдри. Нехай вона стане його Провiдником. А згодом, коли її Дар визрiє, й сама пiде до Джерела за Брендонової пiдтримки. Отож залишалася дрiбничка — скасувати завтрашнє весiлля, не зчинивши скандалу...

Нiби почувши мої думки, Бронвен сказала:

— А знаєш, Артуре, що найпаскуднiше в цiй ситуацiї?

— I що ж?

— Ще влiтку я хотiла запропонувати тобi Силу. I, ясна рiч, при цьому бути твоїм Провiдником. — Вона зiтхнула. — Але виявилося, що Джерело не визнає свого адепта за представника матерiального свiту.

Я очманiло втупився в неї. Всi мої плани летiли шкереберть.

— З якого це дива?

— Не знаю. А проте факт: Провiдником має бути або звичайний чаклун, або простий смертний. I в жодному разi не iнший Посвячений.

— А ти не дуриш мене? — зi слабкою надiєю запитав я.

— Чого б це я мала тебе дурити? — знизала Бронвен плечима. — Якщо не вiриш, запитай у Бренди.

— Вона знає про це?

— Так, знає. Схоже, їй вiдомо про звички Джерела набагато бiльше, нiж нам з тобою.

— А чому не сказала менi?

— Бо сама в розгубленостi. Намагається знайти розв’язання цiєї проблеми — i нiяк не знаходить. А поки вважає за доцiльне, щоб пiд час завтрашньої церемонiї ти занурився в Джерело, тримаючи контакт з Дейдрою.

— Це допоможе?

— I так, i нi. Вiд цього твоє ставлення до Дани жодним чином не змiниться — зате змiцняться почуття до Дейдри. Бренда переконана, що так буде краще.

— А ти що думаєш?

— Не знаю. Це тобi вирiшувати. З одного боку, це справдi владнає твої проблеми з Дейдрою, але з iншого — ти на все життя будеш зв’язаний з двома жiнками, розриватимешся мiж ними... хтозна, що для тебе краще. — Бронвен серйозно подивилася на мене. — Пам’ятаєш, Артуре, я обiцяла, що колись ти зрозумiєш мене? Так от — цей час настав.

Я лише похмуро кивнув у вiдповiдь.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 32