Роздiл 35

За кiлька мiлiсекунд по тому, в iншому сегментi Безчасiв’я, ми з Брендою стояли поруч бiля мармурового парапету й дивилися на спокiйну гладiнь Джерела.

— Менi соромно, сестричко, — сказав я. — Менi боляче... Але я нi про що не шкодую. От що найпаскуднiше. Я не почуваю нi краплини каяття. Я звабив наречену рiдного брата, зрадив Дейдру в день нашого весiлля... I якби час повернувся назад, зробив би це знову.

Бренда поклала руку менi на плече. Її волошковi очi дивилися на мене зi спiвчуттям.

— Не карайся, Артуре. Так склалося, i тут ти нiчого не вдiєш. Я певна, що Брендон усе зрозумiє — якщо не зразу, то згодом, коли настане його черга.

Я щосили ляснув кулаком по парапету.

— Ну, навiщо Джерелу цi сексуальнi iгри? Навiщо воно знущається з нас?

— Заради нас же самих, — вiдповiла Бренда. — Щоб ми залишалися людьми.

Я запитливо глянув на неї:

— Про що ти кажеш?

— Джерело не просто грає з нами, не просто знущається. Цим воно впроваджує для адептiв певнi правила i примушує дотримуватись їх. Якби ми, здобуваючи владу над первинними силами свiтобудови, не вiддавали нiчого навзамiн, то рано чи пiзно втратили б усякий зв’язок з людьми. В мiру опанування своєї могутностi, ми поступово позбувалися б людяностi, свiдомо вiдмовляючись вiд того, що, на нашу думку, заважає нам стати сильнiшими. Почалося б це з незначних дрiбниць, а закiнчилося б перетворенням на небезпечних чудовиськ.

— I ти думаєш, що моє... почуття до Дани завадить менi перетворитися на чудовисько?

— Я на це сподiваюся, — сказала Бренда. — Сподiваюся, що за будь-яких обставин ти не захочеш вихолощувати свою людянiсть, щоб не стати чужим для Дани... а також для Дейдри. Саме завдяки жорстокостi Джерела i ти, i я, i Бронвен з Колiном, а тепер i Брендон з Даною, — усi ми мiцно зв’язанi з рештою людей.

— Це встановлений факт? — запитав я. — Чи лише твої припущення?

— Гаразд, розгляньмо факти, — запропонувала сестра. — Перший з них: для здобуття Сили необхiдний контакт з iншою людиною, бажано протилежної статi. Другий факт: Джерело вiдмовляється визнавати контакт зi своїм адептом. Iз цих двох фактiв випливає третiй факт: хоч до яких хитрощiв не вдавайся, але кожен адепт, прямо чи опосередковано, буде зв’язаний зi звичайною людиною — або простим смертним, або чаклуном, що не володiє Силою.

Я знизав плечима:

— Ну то й що? Це аж нiяк не означає, що такi зв’язки призначеннi для стримування адептiв. Ти, сестричко, видаєш трактування факту за сам факт. До того ж твоя теорiя дуже хистка. Припустiмо, що Провiдник адепта помирає — адже всi люди смертнi, навiть чаклуни. Тодi цей адепт автоматично втратить зв’язок з рештою людства, i вже нiщо не завадить йому перетворитися на небезпечне чудовисько.

— Влучне зауваження, — погодилася Бренда. — I я вже маю на нього вiдповiдь. Пiсля нашої нiчної розмови я нiяк не могла заснути, все думала про скриньку Пандори, про те, що станеться, коли хтось iз нас збожеволiє i зважиться вбити свого Провiдника. Зрештою я взяла ноутбук, подалася в Безчасiв’я i провела серiю рiзних тестiв. Менi вдалося встановити ще один важливий факт: коли адепт викликає Образ, Джерело перевiряє наявнiсть у нього Провiдника. Якщо такий є — один або кiлька, — то все гаразд. Але якщо Джерело не знайде в адепта жодного живого Провiдника, то негайно вб’є його.

Я приголомшено втупився в сестру:

— Ти серйозно?

— Цiлком. Я перевiрила з десяток разiв. Все точно, нiякої помилки.

Не думаю, що комусь приємно було б дiзнатися, що його життя прямо залежить вiд iнших, хай навiть близьких i рiдних йому людей. Менi стало лячно на думку про те, що якби з Даною сталося нещастя, я б загинув пiсля першого ж виклику Образа... А наступної митi мене вразила iнша думка: i це було б правильно — бо без Дани моє життя втратило б сенс...

— Так, безумовно, — сказав я. — Джерело контролює нас. Але це кепський, неправильний контроль.

— А ти запропонуєш щось краще?

— Ну... Стежити за станом психiки адептiв, аналiзував їхнi вчинки та намiри...

— I вiдокремлювати зерна вiд полови, — саркастично додала Бренда. — Берегти овець i знищував козлищ. Це ж чистiсiнький антропоморфiзм, Артуре! Навiть якщо Джерело розумне, то навряд чи воно розумне по-людському i навряд чи здатне судити про людей за людськими мiрками. Звiдки нам знати, чтo в його розумiннi є зерна, а що — полова, хто для нього вiвця, а хто — козлище? Якi воно має критерiї добра та зла, i чи iснують цi критерiї взагалi? Якщо Джерело розумне, то воно чинить мудро, не намагаючись судити нас. Воно лише встановлює правила гри, що їх ми мусимо неухильно дотримуватися, i квiнтесенцiю цих правил можна висловити одним чiтким iмперативом: залишатися людьми... Втiм, зараз мене бiльше турбує не фiлософiя Джерела, а непевнiсть нашого становища. Пiсля дурної Даниної витiвки ми всi опинилися в залежностi вiд однiєї людини —Дейдри. Це дуже небезпечна ситуацiя, її треба виправляти.

— Як?

— Елементарно. Кожен з нас має завести собi окремого Провiдника.

Я здригнувся:

— Брендо! Що ти кажеш?! Ти уявляєш, до чого це призведе?

— Я все розумiю, Артуре, — кивнула сестра. — Але зрозумiй i ти, що альтернативи немає.

Я важко опустився на траву i притулився спиною до парапету.

— Помиляєшся. Альтернатива є — жити в постiйному страху перед раптовою смертю.

— Це божевiльна альтернатива, — вiдповiла Бренда, сiвши поруч зi мною. — Це найкоротший шлях до параної.

— А те, що ти пропонуєш, загрожує шизофренiєю. Ще не знаю, скiльки треба Провiдникiв, щоб почуватися в безпецi; але точно знаю, скiльки треба жiнок, щоб я з’їхав з глузду. Цiлком вистачить двох — Дани та Дейдри. А що вже казати про третю.

Бренда похитала головою:

— Ти надто емоцiйно все сприймаєш, братику. Менi б твої клопоти.

Я зазирнув їй в очi й побачив там бiль i тугу.

— Маєш проблеми з чоловiками?

Вона вiдвела погляд:

— Так.

— Це через твiй невдалий шлюб?

— Нi, через Брендона. Якщо я знову закохаюся, вiн точно збожеволiє.

— Але чому?

Бренда гiрко зiтхнула:

— Мiг би й сам здогадатися. Iншi — нi, а ти мiг би. Ми нiкому не розповiдали, який тiсний наш зв’язок — лише мамi й тобi.

Я застогнав, подумки вилаявши себе за недогадливiсть, i рвучко обiйняв Бренду.

— Бiдолашна сестричка...

Вона поклала голову менi на плече й тихо заговорила:

— Наш зв’язок, це наше прокляття, Артуре. Поки були малi, ми бачили в ньому лише позитив, нiколи не знали самотностi, завжди вiдчували пiдтримку одне одного. А згодом... згодом ми зрозумiли, що право на самотнiсть — великий дар, яким ми обдiленi. Зазвичай ми можемо послабляти контакт до мiнiмуму, але за умови, що стримуємо свої емоцiї. Та коли... коли хтось iз нас...

— Розумiю, — сказав я. — Пам’ятаю, що з тобою коїлося, коли Брендон опинився в лiжку з Даною.

— Отож-бо! Я почувала те саме, що й вiн.

— Але ти казала, що тобi добре.

— Так, i в цьому наша вiдмiннiсть. Я нормально сприймаю Брендоновi стосунки з жiнками, а вiн... вiн агресивний i нетерпимий. Досить менi вiдчути потяг до якогось чоловiка, вiн казиться, його мало не нудить. Брендон стовiдсотковий гомофоб, йому огидна сама думка про близькiсть iз чоловiком. Вiн намагався з цим боротися, навiть вивчився на психолога... та все марно. А коли я по-справжньому закохалася... Це було вперше i востаннє... Тодi я геть утратила розум! Вирiшила порвати з Брендоном, залишила Царство Свiтла, вийшла замiж, але... але... — Її аж затiпало.

Я мiцно пригорнув Бренду до себе й лагiдно сказав:

— Далi не треба, сонечко. Я знаю, що з вами було. Менi розповiдали.

Кiлька хвилин ми сидiли мовчки. Сестра потроху заспокоювалася. А мої думки знову звернулися до Джерела.

— Брендо, — нарештi озвався я. — Тут щось не так.

Вона вивiльнилася з моїх обiймiв.

— А саме?

— Я про нав’язанi нам правила гри. Вони якiсь штучнi, надуманi, надто вже людськi. Не вiрю, що вони такi ж споконвiчнi, як саме Джерело. Треба з’ясувати, хто їх запровадив i навiщо. Пам’ятаєш, я розповiдав тобi, що коли боровся з Агнцем, на мить вiдчув присутнiсть особистостi в надрах Джерела?

— Так, пам’ятаю. — Бренда не на жарт стривожилася. — Невже ти хочеш...

— Хочу, — твердо сказав я. — I зроблю. Менi начхати, хто мешкає в Джерелi — хай навiть Господь Бог. Я однаково зажадаю вiд нього пояснень.

— Це дуже небезпечно, Артуре, — спробувала вiдмовити мене сестра. — Смертельно небезпечно. Тодi ти мало не загинув.

— Але ж не загинув.

— Вдруге може не пощастити.

— А проте я ризикну. Вiдiйди вiд Джерела, сестричко. А краще, повертайся в матерiальний свiт.

Переконавшись, що моє рiшення остаточне, Бренда зiтхнула й заперечно похитала головою:

— Нiкуди я не пiду, Артуре. Я залишуся тут i страхуватиму тебе.

Трохи подумавши, я кивнув:

— Гаразд.

— I ще одне, — додала сестра. — Не забувай, що вiд тебе залежить життя Бронвен; не забувай, що маєш доньку; не забувай про нас iз Брендоном, про Дейдру й Дану. Ми всi любимо тебе i не хочемо втратити.

— Я знаю, — вiдповiв я й поцiлував Бренду в губи. — Я пам’ятатиму про це.

Я лiг на траву i спрямував погляд у мiнливе небо Безчасiв’я. Надi мною завис Образ Джерела, i через нього я почав черпати енергiю.

Рiки, моря, океани Сили вливалися в мене, а я поглинав їх, мов губка, i вiдчував, як вiбрують мої нерви вiд нелюдської напруги. Я вже накопичив колосальний заряд енергiї — i продовжував, продовжував черпати її з Джерела...

— АРТУРЕ! — злякано гукнула Бренда. — ЗУПИНИСЯ! ГОДI!

Я й сам розумiв, що це вже занадто, але мета була така близька. Я майже досяг її... I таки досяг!

Моє тiло лежало на травi пiд небом Безчасiв’я, а розум блукав у похмурих надрах Джерела — набагато глибше, нiж дев’ятий рiвень Кола Адептiв. Мене оточувала слiпуча пiтьма.

„Що ти шукаєш, живий? — зненацька пролунав у моїй головi безбарвний, позбавлений емоцiй голос. — Чому ти тут, коли ще твiй час не настав?”

„Хто ти?” — запитав я.

„Суть”, — почув у вiдповiдь.

„Хто-хто?”

„Я суть, матриця особистостi, якщо завгодно, душа вмерлого адепта. Колись i ти мешкатимеш тут, а як негайно не заберешся — то дуже й дуже скоро”.

Я мiг би злукавити i сказати, що цiкавiсть подолала в менi страх. Але буду вiдвертий: я не вiдступив лише тому, що мене паралiзувало вiд жаху. Я був готовий до зустрiчi з ким завгодно — тiльки не з мертвою душею.

„Ти ще тут?” — за секунду озвалася суть.

„Я не пiду, поки не отримаю вiдповiдi на свої запитання”, — набравшись хоробростi, заявив я.

„Що хочеш знати?”

Я почав був говорити, але суть перебила мене:

„Ти звернувся не за адресою. Якщо наважишся, зачекай. Я викличу потрiбну тобi суть”.

Я наважився й зачекав, попри наполегливi заклики Бренди повертатися. Минуло не бiльше десяти секунд, проте для мене вони розтяглися в сторiччя, а прес вагою в трильйони гiгатонн все дужче тиснув на мене. I нарештi почувся такий самий безбарвний голос:

„Я слухаю тебе, Артуре Пендрагон. Про що ти хочеш запитати?”

„Насамперед, хто ти?”

„Насамперед, я суть”.

„А ким ти була за життя?”

„Хазяйкою Джерела — аж поки Бронвен Лейнстер убила мене”.

Зiзнатися, я чекав такої вiдповiдi.

„Ти Вiв’єна?”

„Нi, мене звали iнакше. Колись я була Дiаною iз Сутiнкiв”.

Наступної митi я ледве не випустив з пiд контролю всю енергiю, що накопичилась у менi. На щастя, Бренда була напоготовi й пiдстрахувала мене.

„Дiана... Ти — Дiана?!”

„Я була Дiаною. Дуже давно. Вiдтодi минула цiла вiчнiсть, навiть бiльше нiж вiчнiсть. Але я пам’ятаю тебе”.

„Дiано, рiдна...”

„Я вже не Дiана. Твоєї Дiани не стало, коли вона потрапила в серцевину Основного потоку Формотворчих i втратила своє тiло. Вона мала пiти в небуття, але Джерело прийняло її i зробило своєю Хазяйкою. Так з’явилася я — остання зi справжнiх Хазяйок Джерела”.

„А як же Бронвен?” — це запитав не я; через мене запитала Бренда. Сам я майже нiчого не тямив; я був розгублений, розбитий, приголомшений. Я так прагнув знайти Дiану — i знайшов її... Але яку!

„Бронвен несправжня Хазяйка, — сказала суть, колишня Хазяйка й колишня Дiана. — Я й сама була не зовсiм справжньою Хазяйкою, а Бронвен — взагалi лише найбiльш наближений до Джерела адепт. Тепер Джерело не потребує Хазяйки як такої, тепер воно само контролює своїх адептiв. Моя програма працює бездоганно”.

„То це ти ввела новi правила?”

„Почасти так. Глибоке почуття Посвяченого до свого Провiдника виникало й ранiше, це був просто супутнiй ефект занурення в Джерело. Я скористалася з цього, щоб створити програму контролю за адептами. А потiм дозволила Бронвен убити мене. Це все, Артуре. Ти вже дiзнався, що хотiв, тепер iди. Твоя присутнiсть будить у менi Дiану, i якщо це станеться, вона забере тебе до себе. А тобi ще рано помирати”.

„Дiано... тобто суть. Ти причетна до викрадення Дейдри i вбивства її батька?”

„Шляхи Джерела незбагненнi, — туманно вiдповiла суть. — Але не вини в цьому Дiану. Її карма чиста”.

„Але...”

„Наша розмова закiнчена, я йду. Прощавай, Артуре”.

„Дiано! — гукнув я. — Дiано, стривай!”

Вiдповiдi не було. У надрах Джерела панувала могильна тиша.

— АРТУРЕ, — покликала мене Бренда. — НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙСЯ! ОБРАЗ НАКРИВАЄ ТЕБЕ. Я НЕ МОЖУ НIЧОГО ВДIЯТИ.

— Зараз, — вiдповiв я i востаннє звернувся до надр Джерела, де мешкали сутi померлих адептiв: „Якщо хтось чує мене, хай передасть тiй, котра була Дiаною, що вона подарувала менi чарiвну дочку. I нехай вона знає, що я нiколи її не забуду”.

На щастя, менi вистачило сил i витримки не зiрватися в останнiй момент. Я повернув Джерелу всю енергiю, яку взяв у нього, i лише потiм дозволив собi знепритомнiти...

*

Я отямився пiд тим самим мiнливим небом Безчасiв’я, змучений i розбитий. Поруч сидiла Бренда й сумно дивилася на мене.

— Сестричко, — з боязкою надiєю промовив я. — Менi це наснилося?

Вона спроквола похитала головою:

— Нi, Артуре. Це було насправдi.

Я поклав голову їй на колiна й заплакав.

— Боже, що я накоїв! Навiщо я це взнав?! Як я зможу жити з таким тягарем на душi?!

— Ти зможеш, — сказала Бренда. — Ти мусиш. Заради доньки, заради всiх нас. Ти дуже потрiбен нам, ми всi тебе любимо.

— Я теж вас люблю, — вiдповiв я, витираючи сльози об сестрину спiдницю. — Але якщо Пенелопа дiзнається...

— Вона не дiзнається, Артуре. Нiхто нiчого не дiзнається. Це буде нашим секретом, нашою страшною таємницею.

— Страшною таємницею, — повторив я. — Так, страшною... жахливою...

Я спробував пiдвестися, i це менi вдалося — щоправда, ноги тримали мене не дуже впевнено. Спершись на Брендине плече, я пiдiйшов до парапету i подивився на спокiйну гладiнь Джерела. Десь там, у глибокiй безоднi...

— Брендо, ти знаєш, що я хочу зробити?

— Здогадуюся.

За мить у її руках з’явився великий букет сутiнкових троянд з блакитними пелюстками. Я мовчки взяв у неї квiти, нiжно торкнувся вустами до найбiльшого i найгарнiшого бутона, а потiм кинув увесь букет до Джерела.

Тобi мiй прощальний дарунок, Дiано...

частина четверта