| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 37 |
Ми вийшли з Тунелю на свiтаннi. Навколо нас простяглася мовчазна червона рiвнина; холодне розрiджене повiтря з незвички п’янило. Особливо Дану.
— Бачиш он ту яскраву зiрочку? — промовив я, вказуючи на схiд. — Це Аврора, ранкова зоря, третя планета Сонячної системи. В iнших свiтах на нiй живуть люди i називають її Землею. А в цьому свiтi населена четверта планета, яку зазвичай звуть Марсом. Та коли ти запитаєш у мiсцевих мешканцiв, що в них пiд ногами, вони скажуть — земля. Тож у Всесвiтi все вiдносне.
Дана кивнула i нишком стисла мою руку. Вона зрозумiла, що я намагаюся пiдбадьорити її, вiдволiкти вiд похмурих думок, що не давали їй спокою на всьому нескiнченному шляху. Я не знав, що її гнiтить, але почував це, i тому зробив промiжну зупинку перед останнiм коротким стрибком до Зали Переходу Марсiанської Цитаделi.
Брендон присiв навпочiпки, зачерпнув жменю пiску i пропустив його крiзь пальцi. Повторивши цю процедуру кiлька разiв, вiн випростався i сказав:
— Дано, давай розставимо всi крапки над „i”. Ти щось недомовляєш. Вiд самого початку ти була не в захватi вiд мого рiшення повернутися в Екватор, але вiдкрито не заперечувала. А зараз маєш такий вигляд, нiби каєшся. Що з тобою?
Дана розгублено глянула на нього, потiм на мене, потiм знову на Брендона... рвучко пригорнулася до мене й гiрко заридала. Я гладив її довге кучеряве волосся i час вiд часу кидав винуватi погляди на брата, що дивився на нас скорiше тоскно, нiж роздратовано.
— Не розумiю, — нарештi озвався вiн, — навiщо ми одружилися? Якщо ми обоє не хотiли цього, то на бiса ми одружилися?
— Людям властиво помилятися, — сказав я, бо треба було щось сказати.
Дана пiдняла голову i нашi погляди зустрiлися. Я зрозумiв, що це неминуче, i поцiлував її.
— Я геть заплуталася, любий, — сказала вона. — Я накоїла безлiч дурниць. Я сама не тямила, що роблю... А все через те, що ти одружився з Дейдрою...
— Я пропонував тобi корону, — нагадав я.
— Жартома.
— Аж нiяк, це було серйозно. Тодi я навiть не розумiв, як це було серйозно.
— Може, помiняємося, га? — уїдливо запитав Брендон. — Ти забирай собi Дану, йди до нашої матiнки, домовляйся з Амадiсом i сiдай на трон Свiтла. А я повернуся в Авалон, де займу твоє мiсце i на престолi, i на подружньому лiжку.
Вивiльнившись iз моїх обiймiв, Дана пiдiйшла до нього i взяла за руку.
— Цинiзм тобi не личить, Брендоне. Ти дуже добрий, гарний, порядний, i я люблю тебе... як друга та брата. Навiть Джерело не змусило мене покохати тебе як чоловiка. Вибач.
Брендон зiтхнув:
— Не варто вибачатися, Дано. Може, це й на краще. Боюсь, я не змiг би вiдповiсти тобi взаємнiстю, i те, що Джерело не вплинуло на твої почуття, для всiх нас велике благо.
Дано повернулася до мене, i я знову обiйняв її.
— Я буду з тобою, Артуре, — палко мовила вона. — Я не вiддам тебе Дейдрi.
Ми знову поцiлувалися на очах у Брендона. Брат не витримав i вiдвернувся.
— То що будемо робити? — глухо запитав вiн. — Як пояснимо рiдним, що по дорозi я втратив жiнку? Вiрнiше, що вона пiшла вiд мене до мого брата.
Так ми i стояли, розгублено дивлячись один на одного. Дана, зарившись лицем на моїх грудях, тихо схлипувала.
— Артуре, я маю сказати тобi щось важливе. Дуже важливе.
— Що?
— Я... У мене... О боги! Невже?..
— Ти вагiтна?
— Н-нi... Правда нi.
— То що ж?
Дана трохи помовчала, потiм вiдповiла:
— Не зараз, пiзнiше. Я ще не готова. Це зачека... — Вона замовкла на пiвсловi, вiдсахнулась вiд мене й викликала Образ Джерела. Ми з Брендоном вчинили так само.
Просторовий континуум поблизу нас викривився, в ньому утворився розрив, з якого вийшла струнка золотоволоса жiнка, Снiгова Королева...
— Бронвен! — вигукнув я. — Що ти тут робиш?
— Йшла за вами, — вiдповiла вона. — Але не з цiкавостi, а через цю дурепу. — Бронвен вказала на Дану. — Вона сама не вiдає, що творить. Я до останнього сподiвалася, що вона передумає, зiзнається вам.
— У чому? — запитав Брендон.
— Бронвен, не треба! — з благанням у голосi озвалася Дана.
Бронвен пiдiйшла до неї й обняла її за плечi.
— Як хочеш, любонько, — лагiдно сказала вона. — Не хочеш казати, не треба. Але ж ти чудово розумiєш, що твоє мiсце не тут, а там. Хiба нi?
Дана мовчки кивнула.
— От i добре, — вела далi Бронвен. — Будь розумною дiвчинкою i плюнь на цi дурнi забобони. Те, що Брендон твiй чоловiк, ще не означає, що ти мусиш ходити за ним слiдом, як собача. — Вона подивилася на нас. — Даруйте, друзi, ми маємо йти.
— Нi, стри... — почав я, але було пiзно. Обидвi дiвчини зникли.
Точнiше, зникла Дана. Бронвен лише перемiстилася на двiйко крокiв убiк. Її волосся стало рудим i кучерявим, а в очах мерехтiли лукавi смарагдовi вогники.
— Я передумала, — життєрадiсно заявила вона. — I залишаюся з вами.
— А де Дана? — запитали ми з Брендоном майже одночасно.
— Вже в Серединних свiтах. Я залишила її в Безчасiв’ї.
— То ти...
— Атож! Я врештi досягла дев’ятого рiвня Кола Адептiв, а за ним менi вiдкрився десятий, таємний — вiн доступний лише Хазяйцi Джерела. Тепер я можу потрапити в Безчасiв’я навiть звiдси, з Екватора.
— Я захоплений твоєю майстернiстю, Бронвен, — сказав я. — Але менi хотiлося б знати, що з Даною.
— Вона дурна, от що з нею. Синдром часткової втрати розумових здiбностей на грунтi докорiв сумлiння. Згодом це мине.
— Але...
— Бiльше нi про що не питай, Артуре. Дана сама розповiсть, коли захоче.
— Гаразд, — кивнув я. — До речi, навiщо цей маскарад зi змiною зовнiшностi?
Бронвен кокетливо всмiхнулася:
— Хiба я вам не подобаюсь?
— Навпаки, — чемно вiдповiв Брендон. — Твоя краса стала м’якша й витонченiша.
— Щойно я занурилася в Джерело, — пояснила вона, — i попросила його трохи змiнити мою зовнiшнiсть.
— А з якого дива? — поцiкавився я.
— По-перше, мене вже дратують твої асоцiацiї зi Снiговою Королевою. А по-друге, з рудим волоссям i зеленими очима менi буде легше видавати себе за Дану.
— Хочеш замiнити її?
— Тимчасово, щоб виручити вас. Як менi вiдомо, Дана ще не спiлкувалася нi з ким iз вашої рiднi, а отже, нiхто не бачив її обличчя.
— У нас не заведено представляти дружин i наречених через дзеркало, — вiдповiв я. — Отож нiхто не запiдозрить пiдмiни. А який у цьому сенс?
— Вам треба вигадати час, хiба нi? Зараз вам нi до чого зайвi ускладнення. От коли Брендон стане королем Свiтла, то вiн зможе розiрвати свiй шлюб з Даною, i тодi я повернуся в Авалон.
— Не зовсiм так, — зауважив Брендон. — В цьому разi питання про розiрвання мого шлюбу вирiшуватиме Амадiс... Гм, якщо тiльки вiн не винен в убивствi дружини. Суть нашого з ним компромiсу якраз i полягає в подiлi влади — я стаю суто свiтським главою Дому, а Амадiс зберiгає за собою титул верховного жерця Мiтри i всi свої повноваження як духовного владики.
— От нехай вiн i розiрве наш... тобто твiй з Даною шлюб.
Брат повернувся до мене:
— А це iдея, Артуре. Як ти думаєш?
— Цiлком згоден, — сказав я, дiстаючи з кишенi дзеркальце.
— Хочеш зв’язатися з мамою? — запитав Брендон.
— Це вона викликає мене.
Туман у дзеркальцi розступився, i я побачив чарiвне обличчя найдорожчої жiнки в моєму життi. Вона ласкаво всмiхалася менi.
— Де ти, синку?
— Вже на Марсi. В центрi Великої Пiщаної Рiвнини.
— Отже, ти здогадався?
— А про що я мав здогадатися?
— Якимсь чином стало вiдомо, коли й де вас чекати. Зараз у Залi Переходу зiбрався цiлий натовп — вам готують урочисту зустрiч.
Ми обмiнялися розумiючими усмiшками. Юнона знала про свiй недолiк i всiма силами боролася з ним. Та попри всi намагання, їй не завжди вдавалося стримати свого занадто балакучого язика.
— Амадiс теж там? — запитав я.
— Авжеж. Вирядився в найрозкiшнiшу зi своїх попiвських ряс, тримає в руках корону Свiтла на оксамитовiй подушечцi.
— А бодай йому холера! Вiн геть здурiв!
— Вiн у панiцi. Аж тiпається зi страху. I прагне перекласти всю вiдповiдальнiсть на вашi плечi.
— Так просто вiн не вiдбудеться, — сказав Брендон, пiдiйшовши до мене i зазирнувши в дзеркальце. — Привiт, мамо.
— Здрастуй, хлопчику... Ти дуже блiдий. Що сталося?
— Нiчого особливого. Просто проблеми з Брендою... через наш зв’язок... Але це потерпить. Ти зараз у Залi Переходу?
— У вiдлюдному куточку. Вигадала хвильку, щоб попередити вас.
— Правильно зробила. Ми там не з’явимося. Будемо чекати тебе в Дiаниних Сутiнках. Зможеш непомiтно втекти?
— Спробую.
Коли ми закiнчили розмову, я сунув дзеркальце в кишеню i запитав у брата:
— Щодо Бренди ти правду сказав, чи то була просто вiдмовка?
— Нiяка не вiдмовка. У нас справдi проблеми. Пiсля проходження нескiнченностi я почуваю її на кiлька порядкiв слабше, нiж звичайно.
— Але ж ви цього хотiли. Вас обтяжував тiсний зв’язок.
— Обтяжував, — погодився Брендон i тут-таки мерзлякувато пересмикнув плечима. — Але зараз менi так самотньо...
*
Я думав, що застану будинок Пенелопи занедбаним, але був приємно здивований. У холi було прибрано, повiтря пахло не пилом i затхлiстю, а свiжим квiтковим ароматом, фiранки на вiкнах сяяли бiлизною. Матерiалiзувавшись бiля камiна, ми трохи налякали вгодованих i доглянутих золотошерстих звiрят, що грали на вкритiй килимом пiдлозi, не виказуючи анi найменших ознак здичавiння.
— Так, так, так! — почувся з кухнi знайомий голос. — Завiтали гостi. I навiть не постукали.
Останнi слова Дiонiс проказав уже в холi, йдучи до нас з великою тацею в руках, на якiй стояло п’ять кришталевих келихiв, двi пляшки вина i кiлька тарiлок iз закусками. Зi спритнiстю справдешнього офiцiанта вiн на ходу поставив тацю на стiл, мiцно обiйняв мене, потiм Брендона, а Бронвен церемонно вклонився.
— Ледi Дана, якщо не помиляюся? Моє шануваннячко.
— Помиляєшся, — сказав я. — Бронвен, дозволь вiдрекомендувати тобi нашого кузена Дiонiса, принца iз Сутiнкiв. Дiонiсе, познайомся з принцесою Бронвен Лейнстер, небогою покiйного короля Брiана.
— Он як! — Дiонiс був здивований, проте не забув про ввiчливiсть i галантно поцiлував руку Бронвен. — Отже, ви Хазяйка Джерела? Для мене це велика честь.
— Багато чула про вас, мiлорде Дiонiс, — люб’язно вiдповiла Бронвен. — Ви близький друг Артура, i я сподiваюся, що ми з вами потоваришуємо.
— Не маю жодного сумнiву, панi. — Вiдтак Дiонiс запитливо глянув на Брендона: — А де ж твоя чарiвна дружина, кузене? Де майбутня королева Свiтла?
Брендон сумовито промовчав.
— Це довга iсторiя, — вiдповiв я. — I дуже заплутана. Скажу лише, що Дана мусила залишитися в Серединних свiтах. Тут її замiнить Бронвен.
— Замiнить? Як це розумiти?
— Всi мають думати, що я Дана, — пояснила Бронвен. — Аж доки Брендон стане королем.
— Деталi потiм, — додав я.
Дiонiс мугикнув:
— Дивнi речi кояться на свiтi... Але якщо ви хочете розiграти цей спектакль, не кажiть нiчого вашiй матерi.
— Певна рiч.
— Ну то що. Сiдайте, вип’ємо по келишку за нашу зустрiч. Юнону чекати не будемо — хто не встиг, той спiзнився. До того ж вона, мабуть, затримається.
Дiонiс запобiгливо пiдсунув крiсло до Бронвен. Вона усмiшкою подякувала йому й сiла. Потiм вiн наповнив келихи вином, i ми випили.
— Мама попросила тебе зустрiти нас? — поцiкавився Брендон.
— Не зовсiм так. Вона просто попередила, що ви прямуєте сюди.
— Ти тут живеш? — запитав я.
— Атож. З дозволу Пенелопи, звiсно. Це чарiвне мiстечко. На нього претендувала Мiнерва, але я випередив її й улаштував тут своє лiгвище. Амадiс про це знає i швидко вирахує, де вас шукати.
— Нас це не турбує, — сказав Брендон. — Ми втекли не вiд самого Амадiса, а вiд тiєї офiцiйної зустрiчi, що вiн нам приготував. От негiдник — хотiв зобразити все так, буцiмто ми з Артуром беззастережно пiдтримуємо його. Але я не прийму з його рук корону, поки не переконаюся в його невинностi.
— А як з’ясується, що вiн винний? — запитала Бронвен.
— Тодi на нього чекає суд, — вiдповiв я. — Проте не думаю, що Амадiс причетний до вбивства Рахiлi. Тут учувається Александрова рука.
Брендон пирхнув:
— I як вiн мiг це влаштувати, коли не має навiть доступу в Царство Свiтла?
— Дуже просто: вступив у змову з Порядком.
— Дурницi! Вiн переконаний християнин.
— Насамперед, вiн агресивний фанатик. Можливо, через Гаральдову смерть вiн остаточно схибився й уявив себе ангелом-месником.
Мiй брат iз сумнiвом похитав головою:
— Не раджу дiлитися цими пiдозрами з мамою.
— Не буду, — сказав я. — До речi, Дiонiсе, як справи на Землi Обiтованiй?
— Паскудно, — похмуро вiдповiв той. — Весь Iзраїль вирує, готується до священної вiйни. Цар Давид втрачає контроль над пiдданими. Та й ваш Дiм гарний. Я не заперечую — Рахiль була кепською королевою Свiтла. Та це ще не привiд улаштовувати в зв’язку з її смертю народнi гуляння.
— Цi гуляння були масовi?
— Досить масовi i досить екзальтованi, щоб образити почуття дiтей Iзраїлю. Боюсь, вiйни вам не уникнути за жодних обставин.
Я важко зiтхнув, дiстав з кишенi сигарету й закурив.
— А даму не почастуєш? — запитала Бронвен.
Перш нiж я встиг зреагувати, Брендон i Дiонiс уже простягнули їй свої пачки. Бронвен узяла сигарету в Дiонiса, а прикурила вiд Брендонової запальнички.
— Хiба цар Давид не розумiє, що його Дiм приречений на поразку? — промовила вона. — З такими вождями, як Артур i Брендон, Свiтло практично невразливе.
— Це розумiють майже всi, i в першу чергу — сам Давид. Але я вже казав, що вiн втрачає контроль над пiдданими, серед яких телепнiв не менше, нiж серед дiтей Свiтла. До того ж не можна скидати з рахункiв тi iдiотськi гуляння. Хто б не вбив Рахiль, Дiм Свiтла завдав Iзраїлевi смертельну образу, змити яку може лише кров.
Тут я дещо згадав.
— Вони тримають Каролiну заручницею?
— На щастя, нi, — вiдповiв Дiонiс. — Вона швидко зорiєнтувалася i втекла на Марс. У кмiтливостi Каролiнi не вiдмовиш.
— Хоч це добре, — з полегкiстю зiтхнув Брендон. — Якби їй щось заподiяли, ми мусили б оголосити зустрiчну вендету. А так сестра лише втратила чоловiка.
— Не втратила. Арам бен Єзекiя залишив Землю Обiтовану разом з Каролiною. Схоже на те, що їхнiй шлюб був не лише полiтичним актом.
Цiєї митi я вiдчув присутнiсть тунельних чарiв. Бронвен негайно загасила сигарету в попiльничцi. Ми з Брендоном квапливо встали. Дiонiс пiдвiвся слiдом за нами, отримавши попередження встановленої в будинку сигналiзацiї.
— Мабуть, мама, — сказав Брендон.
Юнона мала свiй стиль. Вона вважала поганим тоном з’являтися на очах у стороннiх i завжди виходила з Тунелю десь у вiдлюдному куточку. Плавною ходою вона спустилася сходами в хол — вiчно юна i прекрасна, зодягнена в червону з золотом тунiку, а на її густому каштановому волоссi був укрiплений легкий вiнець королеви-матерi. Вона змiряла нас своїм ясним поглядом, усмiхнулася своєю слiпучою усмiшкою i лагiдно промовила до Бронвен:
— То ти i є Дана? Я уявляла тебе трохи iншою.
— Часом зовнiшнiсть оманлива, ваша величносте, — скромно вiдповiла Бронвен.
Юнона обняла її.
— Що ти, донечко! Називай мене мамою. Ти ж моя невiстка.
— Добре... мамо.
У великих, тепер уже зелених очах Бронвен заблищали сльози. Сама того не пiдозрюючи, Юнона зачепила найпотаємнiшi струни її душi. Як i багато дiтей, що рано втратили батькiв, Бронвен жадала материнської ласки й турботи, мрiяла коли-небудь зустрiти жiнку, що замiнить їй матiр. А моя мама — живе втiлення iдеалу нiжної й люблячої матерi. Це мама моєї мрiї, що стала реальнiстю з моменту мого народження...
Дивлячись на щасливi обличчя Юнони та Бронвен, я подумав, що матiнка дуже засмутиться, коли наш обман розкриється.
| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 37 |