Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 38

 

Роздiл 38

Бренда

Коли я ввiйшла до кiмнати, Дейдра навiть не глянула в мiй бiк. Вона сидiла перед монiтором i захоплено спостерiгала за тим, як комп’ютер грає сам iз собою в шахи. Найпевнiше, вона просто не помiтила моєї присутностi.

Я пiдiйшла до неї зi спини й подивилася на екран. Спочатку менi здалося, що „гравцi” задiянi на рiзних рiвнях майстерностi — а це наперед визначало результат партiї. Бiлi витримували тривалi паузи перед кожним ходом, чорнi реагували майже миттєво... а проте програвали. Вони спробували звести партiю внiчию за допомогою вiчного шаха, але бiлi розгадали їхнiй план i вiдмовилися вiд запропонованої жертви. Тодi в центрi екрана з’явилося вiконце з повiдомленням:

„Поразка чорних. Партiя завершена.
Зберегти протокол?”

Як не дивно, комп’ютер сам вiдповiв „Так” i записав протокол партiї на диск.

Дейдра повернулася до мене:

— Ось так! Нарештi виграла. Привiт, Брендо. Вибач, що зразу не привiталася.

— Ти хочеш сказати, — недовiрливо мовила я, — що грала з комп’ютером у шахи?

— I виграла! Вперше на такому високому рiвнi.

— А як ти робила ходи?

— Так само, як iншi. Подумки брала фiгуру й переставляла її. За допомогою телепатичної мишi. Пенелопа казала, що до пробудження Дару я не зможу нею користатися — але, як бачиш, змогла.

— Нi, стривай! — сказала я i вивела на екран звiт про поточну конфiгурацiї системи. — Не все так просто. Зараз драйвер мишi не завантажений. Хiба не бачиш, що на екранi нема її курсору?

— А навiщо вiн менi? Я й без нього обходжуся.

— Ну гаразд. Давай розберемося. — Я запустила програму гри в шахи. — У тебе бiлi, в комп’ютера чорнi. Грай i не звертай на мене уваги.

Дейдра зробила перший хiд, комп’ютер блискавично вiдповiв. Почав розiгруватися стандартний дебют.

Протягом цiлої хвилини я контролювала стан мишi. Вона була „мертва” — Дейдринi думки нiскiлечки не впливали на неї.

Потiм, припустивши, що в процесi гри Дейдра мимоволi натискає своїми думками вiдповiднi клавiшi, я перевiрила клавiатуру. Цiлковита мовчанка...

— Ну що, переконалася? — запитала Дейдра.

— Будь ласка, продовжуй.

Дейдра мугикнула й пожертвувала якiстю в обмiн на вигiдне положення свого ферзя. Вона ввiйшла в азарт.

А я викликала Образ Джерела й обережно спробувала визначити, яким чином її розум впливає на операцiйну систему. Виявилося, що через ядро, оминаючи зовнiшнi канали вводу-виводу та драйвери пристроїв. Вона безпосередньо керувала роботою процесора!

Вражена своїм вiдкриттям, я бебехнулася в найближче крiсло. Дейдра вiдвела погляд вiд екрана й занепокоєно глянула на мене:

— Що з тобою, Брендо? Тобi зле?

— Нi. Просто... розгублена.

— Невже через те, що я роблю?

— Через те, як ти це робиш, — уточнила я. — Ти навiть не уявляєш, що це означає.

— Щось погане? — стривожилася Дейдра. — Тiльки не кажи, що в менi сидить диявол.

— Я цього не кажу. Генiй може служити як на благо, так i на зло; все залежить вiд його носiя. А в тобi добре начало сильнiше.

У мiру того, як Дейдра усвiдомлювала значення моїх слiв, її щоки то червонiли, то блiдли вiд задоволення, здивування, переляку...

— Хочеш сказати, що я вже зараз здатна на те, що багатьом недоступне?

— Що недоступне рештi, — пiдкреслила я.

— I тобi?

— I менi.

Дейдра наказала комп’ютеровi перервати гру, встала з крiсла i пройшлася по кiмнатi. Її очi збуджено блищали, а обличчя виражало цiлу гаму суперечливих почуттiв. У цi секунди вона була така прекрасна, що мене кинуло в жар... Але це — вiд Брендона. Немилосердний Господь, що в безмежнiй жорстокостi своїй створив мене жiнкою, не завдав собi клопоту зробити мене лесбiйкою.

— Це ж так просто, — нарештi озвалася Дейдра. — Так природно.

— У тiм-то й рiч, що природно — для тебе. Ти спiлкуєшся з комп’ютером на рiвнi елементарних операцiй, тобi не треба складати програми, потiм компiлювати їх, переводити в машинний код...

— I що це означає?

— Багато чого. Зокрема, коли ти опануєш сили, то зможеш керувати ними безпосередньо, без заклять, так швидко й ефективно, що iншим i не снилося. Мене вiд самого початку вражали твої успiхи в математицi, та я навiть подумати не могла, що ти на таке спроможна. Менi вiдома лише одна людина, що мала схожi здiбностi.

— Хто це?

— Її звали Дiана. Але вона давно вмерла.

— Пенелопина мати?

Я здивовано втупилася в неї:

— То ти знаєш?!

Дейдра вмостилася в сусiдньому крiслi й вiдповiла:

— Що Пенелопа Артурова донька, я знаю давно. I вона знає, що я знаю. А минулого тижня менi вже набридла ця гра, i я прямо запитала, як звали її матiр. Вона й вiдповiла. Взагалi, я не зрозумiю, навiщо ви це приховали.

— Є причини. Пенелопа не казала тобi, ким доводилася Артуровi Дiана?

— Невже сестрою?

— Не так круто. Тiткою по матерi. Хоча й була на п’ять рокiв менша за Артура.

— Розумiю, — замислено мовила Дейдра. — Пенелопа боїться, що на неї скоса дивитимуться... Але ж вона в цьому не винна. Як, власне, й Артур. Не даремно кажуть, що любов слiпа i серцю не накажеш. Людина любить того, кого любить, а не того, кого хоче любити.

— Ти не засуджуєш Артура? — запитала я.

Дейдра зрозумiла, що я маю на увазi, i на її обличчя набiгла тiнь.

— Не засуджую... Але менi гiрко й боляче. Я так мрiяла про справжнє, велике кохання... Менi здавалося, що я знайшла його, що буду щаслива... — Її вуста зблiдли i затремтiли. — Та тут втрутилася Дана i разом з Джерелом зруйнувала всi мої мрiї, всi надiї...

Я пересiла зi свого крiсла до Дейдри й мiцно обняла її.

— Ти щось почуваєш до Брендона?

— Так, бажання, пристрасть... Але ми не були близькi.

— Я знаю.

Якийсь час ми мовчали. Пригорнувшись до мене, Дейдра ледве стримувала сльози. Нарештi вона запитала:

— Як там вони?

— Поки розбираються в ситуацiї. Брендон ще не прийняв Амадiсового зречення. — Я зробила виразну паузу й подивилася їй в очi. — Дейдро, як ти ставишся до того, щоб помiняти свiй вiнець Авалона на корону Свiтла?

— Пропонуєш розлучитися з Артуром i вийти за Брендона?

— Так.

— I Артур згоден?

— Так.

Дейдра iстерично хихикнула:

— Далебi, до чого ми докотилися! Брати мiняються жiнками... Розкiшний буде скандал!

— Та вже ж буде, — пiдтвердила я. — Пiсля свого коронування Брендон розлучиться з Даною. Вони обоє визнали, що їхнє одруження було помилкою.

— Отже, Дана повернеться назад?

— Так.

— От цiкаве питання, — промовила Дейдра, намагаючись зобразити цинiзм, однак у її голосi бринiла гiркота. — Там, в Екваторi, з ким вона спить — з Брендоном чи з Артуром? Чи з обома по черзi?

— Нi з ким, — вiдповiла я. — Зараз Дана не з ними. Вона повернулася назад.

— Правда? Менi нiхто не сказав.

— Бо нiхто не знає. Дана не в Авалонi.

— А де?

Я забарилася з вiдповiддю. Власне, тому я й прийшла до Дейдри, щоб сказати їй усю правду, але тiльки тепер повною мiрою усвiдомила, який це буде для неї удар. Та iншого виходу я не бачила. Дейдра повинна знати про свою тезку, вона повинна прийняти рiшення. Корона Свiтла чекає на неї, а Брендон дуже її потребує.

— Дейдро, — м’яко заговорила я. — Мушу сказати тобi одну рiч. Це буде неприємно для тебе, але ти маєш знати.

Вона пiдвелася з крiсла, вiдiйшла до вiкна i, дивлячись на вiчнозелений двiрський парк, з якимсь неприродним спокоєм запитала:

— Дана чекає вiд Артура дитину?

— Ну... ти майже вгадала, — вiдповiла я.

Вона повернула до мене своє обличчя, на якому був написаний подив.

— Як це „майже”? Хiба можна майже чекати дитину?.. Чи вона не знає, вiд кого вагiтна?

Я глибоко вдихнула, потiм видихнула.

— У Дани вже є дитина. Дiвчинка. Вона народила її у свiтi, де час тече дуже швидко.

Дейдра судомно зчепила пальцi рук i, закусивши губу, з болем i мукою подивилася на мене. По її щоцi скотилася велика сльоза, а з грудей вирвалося кiлька здавлених схлипiв. Потiм вона, не мовивши анi слова, прожогом кинулася до дверей, що вели в спальню.

Я важко зiтхнула, але за Дейдрою не пiшла. Зараз бiдоласi треба побути самiй, оплакати втрачене кохання, зруйнованi iлюзiї, загублене щастя. Вона має пройти босонiж по скалках розбитих надiй, щоб вибратися з глухого кута, куди завело її життя, i ступити на новий шлях. Вiн теж не буде встелений трояндами — але Брендон подбає про цiлющi трави для її зранених нiг i про нiжнiсть для її стражденного серця...

У дверi постукали, i я дозволила ввiйти. З’явилися Морган i Пенелопа.

— Вона вже знає? — запитав Фергюсон.

— Так.

— I як вiдреагувала?

— Плаче в спальнi.

Вiн знизав плечима:

— Iншого я не чекав.

— Даремно ти, — з докором озвалася Пенелопа. — Навiщо травмувати її?

— Рано чи пiзно довелося б. I краще зробити це зараз.

— Захопилась iдеєю влаштувати особисте життя Брендона?

— Не заперечую, маю це на метi. Та насамперед я дбаю про те, щоб твоя менша сестричка зростала в повноцiннiй сiм’ї, з татом i мамою, якi любили б її й один одного.

— Але...

— Ти просто ревнуєш, Пеннi. Ти вже притерпiлася до Дейдри i тепер не хочеш, щоб її мiсце посiла iнша жiнка. Проте з цим доведеться змиритися.

Пенелопа зiтхнула:

— Твоя правда, Брендо. Я таки ревную... трохи. — Вона помовчала, вiдтак додала: — Мабуть, ми можемо йти. Не думаю, що Дейдра захоче приєднатися до нас.

— А я думаю, що захоче, — заперечила я.

— Я певен цього, — пiдтримав мене Морган.

Наче в пiдтвердження наших слiв (а може, вона чула нас), зi спальнi вийшла Дейдра. Її блiде обличчя й запаленi очi свiдчили, що вона плакала.

— Я хочу бачити її. Дочку Артура й Дани.

— Ми з Пенелопою теж хочемо, — вiдповiла я. — Морган уже домовився з Даною i зараз проведе нас до неї.

— Я з вами, — рiшуче заявила Дейдра. — Ходiмо.

Мої особистi апартаменти прилягали до Дейдриних покоїв. Ми проминули кiлька кiмнат i ввiйшли до мого робочого кабiнету, в одну iз стiн якого були вбудованi потайнi дверi, замаскованi пiд шафу. Коли минулого мiсяця ми з Артуром установлювали чари, що блокували доступ до Тунелю в межах усього Авалона, то завбачливо створили зо два десятки так званих „нiш”, де ми, адепти Джерела, могли скористатися своєю здатнiстю до миттєвих перемiщень (цього не потребувала лише Бронвен — у ранзi Хазяйки вона могла потрапити в Безчасiв’я попри всi блокувальнi чари). А для звичайних запричащених чаклунiв Тунель у „нiшi” був так само недоступний, як i в будь-якому iншому мiсцi Авалона.

Ми ввiйшли в невелике тьмяно освiтлене примiщення без вiкон. Кiмната, однак, справляла приємне враження: стiни були обвiшанi гобеленами, пiдлога вистелена килимом, свiтильник знаходився в люстрi з алмазними пiдвiсками, бiля протилежної вiд входу стiни стояла м’яка зручна канапа, а поруч — столик iз дзеркалом. На вiдмiну вiд моєї, „нiша” в Артуровiм кабiнетi була схожа на туалетну кiмнату: яскраво освiтлена, її пiдлога, стiни та стеля викладенi бiлим кахелем, бракувало тiльки унiтаза. А я завжди, скрiзь i в усьому прагну краси й затишку — це мiй почерк, мiй стиль життя.

Я зачинила за собою дверi i звернулася до Моргана:

— Ну що, поїхали?

— Поїхали, — сказав вiн i викликав Образ Джерела.

Фiолетовий серпанок огортав нас трохи довше, нiж годилося. Морган перемiщав разом iз собою ще трьох людей i з недосвiдченостi взяв вiд Джерела замало енергiї, тому мусив добирати її на ходу. Та це не бiда. У таких випадках краще недобрати, нiж перебрати.

...Ми опинилися в убогiй кiмнатцi з брусованою стелею i брудними облупленими стiнами, мiсцями покритими цвiллю вiд постiйної вологи. Першим звуком, що я почула, було жалiбне скрипiння погано пiдiгнаних дощок пiд нашими ногами.

— О боже! — сказала Дейдра, роззирнувшись навколо. — I десь тут живе Дана з дитям?

— Нi, мiледi, — вiдповiв Морган. — Дана живе як королева, у невеликому замку за лiсом, надiйно захищеному вiд будь-яких вторгнень. А цей третьосортний трактир служить перевалочною базою. У дворi нас чекає самохiдний екiпаж.

— Маєш на увазi автомобiль? — уточнила Пенелопа.

— Ага. Нiяк не звикну до цiєї назви.

— Нiчого, — сказала я. — У тебе ще все попереду.

Ми вийшли в брудний коридор i по прогнилих сходах, якi, здавалося, от-от трiснуть пiд нашими ногами, спустилися на перший поверх, де за грубо збитими столами сидiло близько дюжини бородатих суб’єктiв iз кружками пiнистого пива в руках. Над вогнищем на вертелi смажилося порося. У примiщеннi смердiло димом, пiдгорiлим м’ясом, прокислим пивом i сечею. Я поморщилася. На Землi Хiросiми такий заклад давно б зачинили за злiсну антисанiтарiю й порушення елементарних вимог технiки безпеки.

— Жахiття! — гидливо прокоментувала Пенелопа.

З нашою появою всi розмови припинилися. Найменш бородатий i найчистiший з присутнiх суб’єктiв, вочевидь, господар трактиру, поштиво вклонився. Решта, схрестивши пiд столами пальцi, з похмурою цiкавiстю зиркали на нас. Особливо на мене — оскiльки я була вдягнена в куцу спiдничку з бiчними розрiзами, що доходили майже до талiї. Порiвняно з моїм зухвалим вбранням, Дейдра у своїй довгiй сукнi i Пенелопа у блузцi та штанях здавалися одягненими за всiма законами шарiату.

Мабуть, я покривила б душею, якби сказала, що менi було нiяково. Увага чоловiкiв, навiть таких брудних, неголених i грубих мужлаїв, загалом приємна менi... доки вони не починають розпускати руки — i тодi їм стає кепсько, а часом дуже боляче. Менi подобається грати роль дiвчини з обкладинки — дивися, скiльки влiзе, а руками не чiпай. Це максимум, що я можу собi дозволити, i мiнiмум, що дозволяє менi не забувати, що я жiнка.

Коли ми вийшли в двiр, Пенелопа сказала:

— Дуже пiдозрiлий заклад.

— Офiцiйне кубло лiсових розбiйникiв, — пояснив Морган. — Так би мовити, малина в законi. Це прикордонна територiя мiж двома країнами, що нiяк не з’ясують, кому вона належить. Майже всi мiсцевi мешканцi промишляють контрабандою, браконьєрством i розбоєм на великiй дорозi; цiєї професiї вони навчаються змалку.

— Гм-м, — промимрила я. — Тут явно не курорт. Данин вибiр не можна назвати вдалим.

— Не квапся з висновками. Тут дiє закон джунглiв, а в джунглях правий той, хто сильнiший. Тут люди знають своє мiсце, їм навiть на думку на спаде суперечити нам, а тим бiльше — щось замишляти проти нас. Ми для них вищi iстоти, всемогутнi i всесильнi, майже як боги. Для прикладу, ми можемо повернутися до трактиру i сказати тим головорiзам, що хочемо вiдшмагати їх. Гадаєте, вони стануть протестувати? Аби не так! Одразу пiдставлять спини, та ще й порадять, де можна знайти гарнi рiзки.

— Жартуєш!

— Аж нiяк. Навiть не перебiльшую.

— Отакої! Хто ж це їх видресирував? Невже Дана?

— Нi, Бронвен.

Дейдра слабко всмiхнулася, а потiм, не витримавши, пирснула смiхом:

— Ну, це в її стилi!

Розганяючи по дорозi курей, Морган пiдiйшов до старого перекошеного сараю й розчинив стулки ворiт.

— От бачите, навiть замок чiпляти не треба.

У сараї стояв новенький армiйський джип з вiдкритим верхом. Iдеальна машина для їзди по бездорiжжю.

— Принаймнi, — зауважила я, — Бронвен могла б подбати про пристойнiший гараж.

— Руки не дiйшли, — вiдповiв Морган. — Блокувальнi чари довкола маєтку були встановленi лише недавно, пiсля появи Дани з донькою. До речi, Брендо, ти впораєшся з цим дивом технiки?

— Нема проблем! А ти ще не навчився водити машину?

— Навчитися навчився, але не ризикую возити iнших. Коли я за кермом, вона брикається, як необ’їжджений кiнь.

— Нiчого, — сказала я, сiдаючи на мiсце водiя. — З часом ти її приборкаєш.

Морган сiв поруч зi мною, а Пенелопа i Дейдра влаштувалися на заднiм сидiннi. З першого повороту ключа я завела мотор i плавно виїхала у двiр. Кури i в Африцi кури — в усiх свiтах вони з тiєю ж дурною упертiстю норовлять перебiгти тобi дорогу пiд самими колесами. Цей свiт не був винятком.

— Ти ба! — вразився Морган. — Жодної не задавила! Менi б так.

— Навчишся, — втiшила я його. — Куди їхати?

— Як виїдеш, звертай лiворуч.

Ворота постоялого двору вже були розчиненi навстiж. Слуги перелякано ховалися в таких мiсцях, де навiть при всьому бажаннi їх не можна було збити. Мабуть, вони дуже здивувалися, коли машина з розмiреним гарчанням виїхала з двору i без усяких пригод акуратно звернула на грунтову дорогу.

— Тепер прямо, — сказав Морган. — До самого замку.

— Далеко?

— Не бiльше п’яти миль.

Я мугикнула:

— Треба було спорудити парочку „нiш” i не виникало б проблем з пересуванням.

— Я не сумнiваюся, що „нiшi” є, — вiдповiв Морган. — Але Бронвен не квапиться їх показувати. Не довiряє менi.

— Зрозумiло...

Я переключила швидкiсть i пiддала газу. Ми помчалися з вiтерцем, пiдстрибуючи на вирвах. Дейдра раз у раз повискувала — але не вiд страху, а вiд захвату. Позираючи в дзеркальце заднього огляду, я бачила, як її обличчя поступово набувало здорового вiдтiнку. Я знала, що робила. Кiлька разiв ми з Дейдрою разом вiдвiдували технологiчно розвиненi свiти, i понад усе iнше їй там сподобалося кататися на машинах. Вона так пристрастилася до швидкої їзди, що всерйоз почала подумувати про будiвництво першої в Логрiсi швидкiсної автостради з Авалона в Порт-Нiор. Просто так, для власного задоволення... Мiж iншим, у Царствi Свiтла є чудова автострада, що оперiзує всю планету уздовж сорокової паралелi. Вона призначена винятково для розваги таких от зiрвиголiв, що полюбляють ганяти машини зi швидкiстю чотириста кiлометрiв на годину.

Приблизно за милю я вiдчула першi ознаки блокувальних чарiв i трохи скинула швидкiсть.

— Дивнi чари, — сказала я Моргановi. — Iнтенсивнiсть Формотворчих понизилася.

— I буде знижуватися далi. Це iдея Бронвен — зробити щось на зразок силової колиски. Рiч у тiм, що дiвчинка у фазi активностi намагається викликати деяка подобу зародкового Образу, але не цiлком контролює його. I хоча нiякої шкоди вона собi не завдає, Бронвен переконала Дану, що варто пiдстрахуватися.

— А дарма. Дитина може засунути собi пальця до рота й похлинутися, та це ще не привiд зв’язувати їй руки. За нею треба просто доглядати. Дейдра —вроджений адепт, i для неї контакт iз Джерелом такий самий природний, як зiр, слух, нюх...

— Дiвчинку звуть Дейдра? — запитала з заднього сидiння iнша Дейдра, старша.

— Так, мiледi, — вiдповiв Морган. — Її назвали на вашу честь.

— Хто це вирiшив — Дана чи Артур?

— Дана. Артур ще не знає, що в нього є дочка... — Зненацька Морган щосили гупнув кулаком по переднiй панелi. — Дочка, хай менi чорт! Дочка! Це ж було ясно як божий день!

Я вдарила по гальмах.

— Що з тобою, Моргане?

— Ха! Що зi мною! — вигукнув Фергюсон з розгубленим виглядом людини, якiй раптом спало на думку, що вона, можливо, переоцiнила свої розумовi здiбностi. Потiм повернувся до Пенелопи й запитав: — Як тобi мої вуха? Не здається, що вони схожi на вiслючi? А менi здається! Нещодавно цi вуха прогавили одну цiкаву фразу. Бренда назвала Артурову дочку твоєю меншою сестричкою! З цього випливає, що або Дана твоя мати, або Артур твiй батько. Особисто я ставлю на Артура.

Пенелопа зiтхнула:

— Ти виграв, Моргане.

— Ще б пак! Я ж роблю ставки напевне... — Морган запитливо глянув на Дейдру: — Вас це не здивувало, мiледi?

— Я знала давно, — вiдповiла вона. — I Пенелопа знала, що я знаю. Просто ранiше ми вдавали, що нiчого не знаємо.

— Гарненькi справи! — сказав Морган, вiдкинувшись на спинку свого сидiння. — А чому ви з цим крилися?

— Спитай Артура, — сказала я, натиснувши на газ i вiдпускаючи педаль зчеплення. — Коли вiн повернеться.

Машина рушила, плавно набираючи швидкiсть.

Якийсь час ми їхали мовчки. Нарештi Морган замислено промовив:

— От що, Брендо. Я знаю тебе лише три мiсяцi, але впевнений, що ти не з тих, хто спершу щось каже, а потiм думає. Тодi ти не проговорилася, ти навмисне назвала при менi малу Дейдру сестрою Пенелопи. Адже так?

— Так, — вiдповiла я. — I не гани себе за нетямущiсть. Передовсiм, тямущiсть — це вмiння все помiчати й робити правильнi висновки, а загальмованiсть трапляється й вiд великого розуму. Коли думаєш про багато речей одночасно, то iнодi не встигаєш стежити за всiма своїми думками. На моєму професiйному жаргонi це називається переповненням стека.

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 38