Роздiл 39

Артур

У певному сенсi злi язики мали рацiю, стверджуючи, що Амадiсовi бiльше личить ряса священика, нiж королiвська мантiя. Вiн був дебелим чоловiком, але не огрядним, з натхненним обличчям, нiби не вiд свiту цього, i з проникливим поглядом ясно-сiрих очей, що, залежно вiд обставин, могли промiнитися самою добротою, лагiднiстю й милосердям, або вивергати блискавицi гнiву Божого. Вiн мав добре поставлений голос професiйного проповiдника, досконало володiв ораторською майстернiстю i мiг вiщати з амвона з ранку до ночi, а паства слухала його, роззявивши роти й розвiсивши вуха.

У мого зведеного брата були двi головнi пристрастi в життi — Мiтра та жiнки, добре що культ Свiтла не зобов’язував священнослужителiв до цнотливостi. Амадiс дуже полюбляв роз’їжджати по Свiтанкових свiтах, що входили в офiцiйнi володiння Дому, i не тiльки тому, що майже в кожнiм з них мав власний гарем. Вiн надзвичайно серйозно ставився до своїх пастирських обов’язкiв i, на загальне переконання, був найкращим iз жерцiв Мiтри за всю iсторiю Царства Свiтла. Рокiв шiстдесят тому наш батько Утер, оцiнивши Амадiсовi успiхи на релiгiйнiй нивi й остаточно переконавшись у його неспроможностi як правителя, задумав був заснувати для нього окрему посаду верховного жерця Мiтри. Проте дiти Свiтла, що звикли бачити в особi короля харизматичного лiдера, протестували проти нововведення i, зрештою, батьковi довелося залишити все як було. Але наразi, коли авторитет королiвської влади упав до нуля, така реформа була не лише можлива, а й необхiдна. Шкода, що Амадiс зрозумiв це так пiзно...

Ми сидiли в широких зручних крiслах перед низеньким столиком, рясно заставленим стравами й напоями. Я вже попоїв i тепер неквапливо пив каву й курив сигарету. Амадiс потягував маленькими ковтками вино — каву вiн не любив, а палив дуже рiдко i не за столом.

— Пам’ятаєш, — озвався я, порушивши тривалу мовчанку, — як ти вперше врятував мене вiд смертi? Тодi Александр розбив електричну розетку i запропонував менi взяти оголенi дроти, сказав, що вони приємно лоскочуть. На моє щастя, ти якраз увiйшов до кiмнати й зупинив мене. А потiм добряче „полоскотав” Александра.

— Ранiше ти цього не пам’ятав, — зауважив Амадiс.

— Буває, що вилiкувавшись вiд амнезiї, люди згадують i те, про що досi не пам’ятали. Так сталося й зi мною.

— Але це був не перший випадок. Ще ранiше Александр дав тобi цукерку зi стрихнiном. Ми з Юноною ледве встигли вiдкачати тебе. Пiсля цих двох замахiв я зажадав вiд батька заборонити Александровi наближатися до тебе, а для бiльшої певностi виготовив тобi спецiальний медальйон, що сповiщав мене та Юнону, коли неподалiк з’являвся Александр.

— Медальйон я добре пам’ятаю, — сказав я. — Вiн неодноразово рятував мене вiд побоїв у тi часи, коли я сам ще не мiг постояти за себе. Веселi були деньки.

Я замовк, щоб припалити чергову сигарету.

— Артуре, — промовив Амадiс. — Скажи, тiльки чесно. Невже ти вважаєш мене здатним холоднокровно вбити жiнку? Тим бiльше мою дружину з моєю дитиною.

Я витримав значну паузу i лише потiм вiдповiв:

— За колишнього Амадiса я мiг би поручитися. Але час сильно змiнює людей, i за минулi двадцять сiм рокiв ти мiг стати зовсiм iншою людиною. Чого тiльки вартi твої намагання очорнити Брендона — а ранiше ж ти понад усе цiнував сiмейну солiдарнiсть, завжди виступав у ролi миротворця, тебе дуже засмучувала наша ворожнеча з Александром, ти повсякчас твердив, що брати мають жити у мирi та злагодi... I взагалi, якого бiса ти поперся в полiтику? Тебе нiколи не приваблювала свiтська влада, ти навiть зброю не любиш носити.

Амадiс важко зiтхнув i поставив свiй келих на стiл.

— В усьому виннi мої комплекси i прагнення позбутися їх. Я хотiв довести собi й iншим, що можу впоратися з владою... але довiв зворотне. Та й батько був гарний. Вiн так принизив мене, що я просто не мiг стерпiти. Менi здавалося, що всi тикають менi в спину пальцями, нишком кепкують з мене...

— I вирiшив провчити їх?

— Насамперед батька. Хай простить мене Мiтра, наш батько був воiстину великою людиною, але вiн був i винятково безсердечною людиною. Чому просто не поговорив зi мною i не дав менi зрозумiти, що не хоче бачити мене своїм наступником? Я б сам вiдрiкся вiд титулу кронпринца, без найменшого примусу з його боку.

— Ти мiг би зробити це й за власною iнiцiативою.

— Мiг, але не зробив. Я боявся батькових докорiв, не хотiв зайвий раз почути, що не виправдав його сподiвань. Я ж навiть не пiдозрював про його справжнi намiри... I потiм, мене обурив цинiзм, з яким вiн використав твоє iм’я, щоб усунути мене зi Брендонового шляху. Це було пiдло й аморально.

— I ти вiдплатив тiєю ж монетою, — прокоментував я. — Пiдлiстю на пiдлiсть, аморальнiстю на аморальнiсть. Вiд образи i приниження ти розколов родину на два ворожi табори. Твоїми намаганнями Брендон i Бренда ледь не перетворилися на вигнанцiв через тi безглуздi плiтки про них...

Аж тут Амадiс коротко реготнув:

— Ну, нi, цього ти менi не пришиєш. Нiякої потреби очорнювати близнюкiв не було. Вони самi з п’ятнадцяти рокiв всiма силами дискредитували себе. Я не знаю, спали вони одне з одним чи тiльки пробували, але так гостро реагували на найневиннiшi жарти з приводу їх тiсної дружби, з таким обуренням вiдкидали будь-якi натяки на їхню близькiсть, так палко переконували всiх i кожного, що мiж ними нiчого немає й бути не може... А втiм, я не виправдуюся. За час твоєї вiдсутностi я наламав стiльки дров, що зараз от-от спалахне пожежа. I кров, що проллється, буде на моїй совiстi. А дурненька Рахiль зараз звiтує перед своїм Адонаєм за впертiсть, яка зрештою довела її до смертi. Якби вона була менш амбiцiйною, менш честолюбною й марнославною... Так що й казати! Однаково минулого не повернеш.

— Коли ти почав думати про те, щоб поступитися Брендону короною?

— Фактично з першого дня царювання.

— А проте й далi сидiв на тронi. Чому?

— Якщо вiдверто, те попервах менi бракувало мужностi визнати свою поразку. Часом дуже важко вiдрiзнити гордiсть вiд гординi, особливо коли твої опоненти налаштованi вкрай агресивно й непримиренно. А потiм з’явилася Рахiль, справи в Домi пiшли на лад... гм, бiльш-менш. У всякому разi, Брендоновi прихильники перестали торочити, що Дiм занепадає просто на очах, i пророкувати моє швидке падiння. Я знайшов твердий грунт пiд ногами i вже мiг розмовляти з опозицiєю на рiвних, пропонувати компромiс, а не здаватися на милiсть переможцiв. Але... — вiн замовк у задумi.

— Але вперлася Рахiль, — пiдхопив я.

— Саме так, — кивнув Амадiс. — Влада запаморочила їй голову, вона не хотiла бути дружиною просто верховного жерця, їй потрiбна була лише корона.

— А ти не мiг нi в чому перечити їй. Дивний ти, брате. Жiнки наввипередки чiпляються тобi на шию, але щойно вони стають твоїми, то здобувають над тобою цiлковиту владу. Ти ладен потурати будь-яким їхнiм примхам. — Я помовчав, вагаючись, потiм запитав: — А як узагалi вийшло з вашим шлюбом?

— Мабуть, тобi розповiли баєчку про те, буцiмто цар Давид пiдсунув менi свою дочку в ролi троянського коня?

— Серед iнших чув i таку версiю.

— Усе це сон рябої кобили. Як, власне, й те, що я одружився з Рахiллю, щоб досадити родичам. Нiякого злого намiру нi з чийого боку не було. Просто одного чудового дня нашi шляхи-дороги перетнулися i... — Амадiс не закiнчив i всмiхнувся тiєю особливою усмiшкою, глибокий змiст якої, мабуть, здатнi збагнути лише найзатятiшi ловеласи. — Ти знаєш, Артуре, я люблю всiх гарненьких жiнок, але в Рахiлi було щось особливе; мене вабило до неї з нездоланною силою... Слово честi, менi її дуже бракує.

I тут я зрозумiв, що вже винiс свiй вердикт. Передi мною був колишнiй Амадiс, якого я добре знав i який, попри всi свої недолiки, менi подобався. Я хотiв вiрити в його невиннiсть i вiдчув величезне полегшення, переконавшись, що справдi вiрю йому...

— Яблунi вже зацвiли? — поцiкавився я.

Амадiс уважно подивився на мене. У його очах застигло нiме запитання.

— Так, — сказав вiн. — Саме цвiтуть.

Я встав.

— Якщо не заперечуєш, давай прогуляємося в саду. Я так скучив за квiтучими золотими яблунями.

Це була моя вiдповiдь. Амадiс дуже любив свiй яблуневий сад, де акуратними рядами мiж вузенькими алейками росли карликовi дерева, що двiчi на рiк приносили невеликi соковитi плоди з золотавою шкiркою, а в перiод цвiтiння духмянiли п’янким ароматом. Одного разу, ще бувши пiдлiтками, ми з Александром улаштували там дуель до першої кровi (мiж iншим зауважу, що я перемiг); Амадiс, довiдавшись про це, аж нестямився з лютi. Вiн назвав свiй сад острiвцем миру та злагоди в бурхливому океанi пристрастей i суворо заборонив нам приходити туди, як вiн висловився, „з каменем за пазухою i зi злом на душi”. Я запам’ятав його слова.

Ми разом вийшли з кабiнету i попрямували уздовж людного коридору, дорóгою привертаючи до себе загальну увагу. На мене поглядали з цiкавiстю, а на Амадiса — з невизначенiстю... Так, так, я не обмовився — саме з невизначенiстю. Всi розумiли, що подальша Амадiсова доля залежить вiд мене, i тепер, дивлячись на нас, напружено гадали, що я врештi вирiшив, i, вiдповiдно, як їм ставитися до людини, що лише недавно була їхнiм королем. Хто вiн — мiй бранець чи член майбутнього дуумвiрату, духовний лiдер Дому Свiтла? А втiм, той факт, що ми йшли плiч-о-плiч i мирно розмовляли, давав надiю, що єднiсть у сiм’ї буде вiдновлена.

Наприкiнцi коридору Амадiс сповiльнив ходу. Його увагу привернув худорлявий юнак середнього зросту, з карими очима й темно-каштановим волоссям. Вiн самотньо стояв бiля стiни й дивився на Амадiса не так, як iншi. У його поглядi не було невизначеностi, а було добре знайоме менi передчуття далекої дороги.

— Здрастуй, Джоно, — сердечно мовив Амадiс, зупинившись перед юнаком. — Ти хотiв поговорити з мною?

— Хотiв засвiдчити вам свою повагу, мiлорде, — вiдповiв вiн чи то з англiйським, чи то з єврейським акцентом. — I попрощатися. Сьогоднi я залишаю ваш Дiм.

— Повертаєшся в Iзраїль?

— Нi, мiлорде. Там я вже був.

— Тебе не прийняли?

— Можна сказати, що так. Його величнiсть Давид поставився до мене приязно, зате iншi дали зрозумiти, що моя присутнiсть на Землi Обiтованiй небажана.

— I що думаєш робити?

Юнак, якого звали Джона, безпомiчно знизав плечима:

— Поки не знаю. Мабуть, повернуся на батькiвщину матерi, поживу там трохи, потiм... А далi видно буде. Зрештою, Всесвiт великий, десь таки знайдеться в ньому мiсце для мене.

— Щасти тобi... — Амадiс повернувся до мене: — Артуре, дозволь вiдрекомендувати тобi Йону бен Iсаю, сина Iсаї бен Гура, праправнука царя Давида. Його дружина була наближена Рахiлi й загинула разом з нею.

Той стримано вклонився:

— Моє шанування, мiлорде. Я багато чув про вас i хочу сподiватися, що ви зможете запобiгти вiйнi мiж нашими Домами.

— Я теж хочу сподiватися, — вiдповiв я, втiм, без особливої надiї. — Отже, вашим батьком був Iсая бен Гур? А я не знав, що в нього є син.

— Вiн теж не знав. Це виявилося вже пiсля його смертi.

— Часом так буває, — сказав я з розумiнням. — Радий був познайомитися з вами, Йоно бен Iсая.

Вiн сумовито зiтхнув:

— Називайте мене Джона, мiлорде. Так вимовляли моє iм’я, коли я був дитиною й пiдлiтком... До того ж тепер я просто Джона. Джона i все... З вашого дозволу, мiлорди, я маю йти.

Амадiс ще раз побажав Джонi удачi, i ми розiйшлися. Спускаючись по сходах, я зауважив:

— Мабуть, у хлопця великi неприємностi.

— Авжеж, — кивнув мiй брат. — Вiн став майже вигнанцем.

— А чому?

— З власної дуростi... чи то порядностi. Джона був одним з тих наближених Рахiлi, що разом з нею дали присягу на вiрнiсть Дому Свiтла; i вiн виявився єдиним, хто поставився до цього серйозно. Свого часу вiн був Рахiлiним радником... — Амадiс зробив паузу, бо ми якраз зупинилися перед невеликими дверима, що вели надвiр. Перш нiж вiдчинити їх, брат зиркнув на мене й iронiчно всмiхнувся. — Тобто, я хотiв сказати, що Джона був одним з моїх державних радникiв. Але недовго. Незабаром вiн позбувся посади, бо дозволяв собi критикувати полiтику Рахiлi.

— З яких позицiй?

— З позицiй наших опозицiй. Вiн переконував Рахiль, що у своїх рiшеннях вона має виходити насамперед з iнтересiв Свiтла, а не пiклуватися про вигоду для Iзраїлю. До речi, якщо ти думаєш, що моя безталанна жiночка дiяла за намовлянням свого батька, то помиляєшся. Давид не раз казав їй, що вiн сам здатний подбати про благо свого народу, а її полiтика завдає шкоди обом Домам, проте Рахiль... А втiм, не будемо про це. Мертвих негоже ганити.

Ми проминули павiльйон, де за моєї пам’ятi Амадiс мав звичай снiдати в товариствi гарненьких жiнок, i опинилися на однiй з алей, що вела вглиб саду. Дивлячись на покритi бiлим цвiтом дерева й посипану опалими пелюстками землю, я за старою дитячою звичкою подумав про Снiгову Королеву, що принесла замiсть зимової заметiлi чарiвний квiтковий снiгопад i пахощi вiчної весни... Мої думки мимоволi звернулися до Бронвен, що була моєю персональною Снiговою Королевою. Усi цi днi вона натхненно грала роль Дани, i не тому, що так було треба, а тому, що їй це подобалося — здебiльшого через Юнону, яка просто душi в нiй не чула. Часом менi навiть хотiлося одружити Брендона з Бронвен, щоб не засмучувати маму... i щоб Дана здобула свободу.

— Якби наша зустрiч вiдбулася за iнших обставин, — знову заговорив Амадiс, коли ми рушили уздовж алеї, — я б найперше запитав тебе, яке це — на двадцять рокiв утратити пам’ять, прожити заново життя, а потiм згадати своє колишнє? Що ти вiдчуваєш, коли озираєшся на своє минуле?

— Двоїстiсть, — вiдповiв я. — У прямому розумiннi цього слова. Суб’єктивно я сприймаю своє минуле, як два паралельнi вiдрiзки, що сходяться в точцi, яку я називаю знаходженням себе. I зараз, згадуючи дитинство, я згадую обидва свої дитинства як єдине цiле. Iнодi менi здається, що один день я був Кевiном, а наступного все забував i ставав Артуром, щоб ще за день знову стати Кевiном, — i так тривало багато рокiв. Розумом я, звичайно, усвiдомлюю справжню хронологiю подiй, але на рiвнi емоцiй та асоцiацiй моє сприйняття двох минулих життiв дещо iнше — не таке логiчне, зате цiлiснiше.

— А в той момент знаходження себе, я думаю, ти пережив щось схоже на приступ шизофренiї?

— Не „щось схоже”, а справжнiсiнький приступ шизофренiї. Причому дуже гострий. З погляду Артура це було так: я перетнув нескiнченнiсть, пройшов крiзь пекло, але вийшов з нього живим, збирався розслабитися й вiдпочити — аж раптом виявив у собi ще одну особистiсть, що також є мною, але має свої власнi спогади i змалку живе власним життям.

— Ви боролись один з одним?.. Тобто, ти боровся сам iз собою?

— I так, i нi. У першi хвилини кожна з моїх особистостей намагалася поглинути iншу, але вони були такi сумiснi, що майже одразу почалося їхнє злиття.

— I все-таки в тобi домiнує твоя колишня особистiсть, — зауважив Амадiс. — Ти той самий Артур, якого я знав багато рокiв тому.

Я всмiхнувся:

— А от мiй новий друг, Морган Фергюсон, каже, що я той самий Кевiн МакШон, що став трохи дорослiшим, набрався досвiду й обзавiвся родичами.

— А ти сам? Ким ти бiльше почуваєшся?

— Я зовсiм не почуваю рiзницi i часом навiть плутаюся в спогадах. Як я вже казав, у моєму власному сприйняттi обидва мої життя не роздiленi часовим iнтервалом, вони мовби накладаються один на одного. Iнодi здається, що лише пiвроку тому Дiана провела мене в дорогу... — Я замовк, подумки скорчившись вiд немилосердного болю. Нестепно знати, що твоя кохана мертва, але ще нестерпнiше знати, на що вона перетворилася пiсля смертi. Часом я дивуюся: чому я ще в здоровому розумi, як я не з’їхав з глузду пiсля тiєї зустрiчi в надрах Джерела, щó допомогло менi втриматися перед спокусою забути про бiль у звабливих обiймах божевiлля? Обов’язок, дружба, любов?.. Мабуть, любов. Але не до Дейдри.

— Менi дуже шкода, що вона загинула, — сказав Амадiс. — Я завжди симпатизував Дiанi i... Вибач, Артуре. Я не повинен був використовувати Пенелопу в боротьбi проти батька. Це було пiдло. З мене вийшов нiкудишнiй брат.

— Помиляєшся, — сухо вiдповiв я. — Як брат ти ще не безнадiйний... До речi, про братiв. Ти нiчого не чув про Александра?

— Нiчогiсiнько. У Царствi Свiтла вiн не з’являвся вже Мiтра знає скiльки часу. Я навiть не пригадаю, коли бачив його востаннє.

— Цiлком можливо, що вiн недавно був тут iнкогнiто.

Не сповiльнивши ходи, Амадiс повернув голову й пильно подивився на мене:

— Пiдозрюєш Александра?

— Я не виключаю його причетностi до вбивства Рахiлi. Це в його стилi — насолити менi, тобi, а заодно всiй нашiй родинi i Царству Свiтла загалом. До того ж вiн ненавидить iзраїльтян, бо вони вiдкинули Iсуса.

— I як, по-твоєму, вiн це влаштував? Гаразд, припустiмо, що Александр справдi вiдвiдав Царствi Свiтла i зумiв роздобути необхiдну кiлькiсть урану. А що далi? Як вiн ухистився пiдсунути бомбу Рахiлi?

— Не конче Рахiлi, — зауважив я. — Уран мiг бути в котрогось iз її супутникiв.

— Нехай i так. Але як Александр довiдався, хто супроводжуватиме Рахiль? I взагалi, звiдки вiн знав, що вона збирається вiдвiдати батька? Це було iмпульсивне рiшення, викликане нашою сваркою. А вже за пiвгодини по тому Рахiль увiйшла в Тунель, де й загинула. Александр не мiг нiчого вдiяти.

— Авжеж не мiг, — погодився я. I тут-таки уточнив: — Без спiльникiв. А якщо вiн змовився з одним iз Гаральдових друзiв, що займають високе положення при дворi? Гадаю, такi є.

— Таких достобiса, — пiдтвердив Амадiс. — Гаральд був дуже популярний серед радикалiв. Але навiть наявнiсть в Александра спiльникiв ще не пояснює, як вiн улаштував цей теракт. Нi Рахiль, нi її супутники, нi охорона Зали Переходу не виявили радiоактивного випромiнювання. Крiм того, пiд час твоєї вiдсутностi в Залi були встановленi надчуттєвi детектори, що передавали iнформацiю на комп’ютерний термiнал контрольного центру служби безпеки. Я перевiрив усi записи — аж до моменту вибуху не було зафiксовано нi найменшого вiдхилення вiд природного фону. Чортiвня якась.

— Отже, ти не знаєш, як можна замаскувати радiоактивнi матерiали?

— Чому ж, знаю. Можна помiстити уран у свинцевий контейнер, а можна створити спецiальнi чари, що поглинають жорстке випромiнювання. Проте в контейнер був би завеликим, щоб просто покласти його в кишеню. А чари привернули б до себе увагу ще певнiше, нiж радiацiя.

— А ще можна, — вагомо додав я, — тимчасово посилити взаємодiю нуклонiв у ядрах урану i таким чином перетворити їх на стiйкi.

Амадiсiв погляд виказував такий непiдробний подив, що сумнiвiв у його щиростi не залишалося. Вiн був просто шокований.

— О МIТРО! ТИ МОЖЕШ ЦЕ ЗРОБИТИ?!

— Можу. Щоправда, Тунель обдурити не вийде. Вiн миттєво розщепить усi зачаклованi ядра. А через вивiльнення енергiї чарiв вибух вийде ще потужнiший.

— Джерело дозволяє тобi манiпулювати такими фундаментальними силами?

— Так само, як i Порядок. Ось чому в Брендона з Брендою є всi пiдстави пiдозрювати тебе. Як верховний жрець Мiтри, ти...

Амадiс голосно чмихнув, скорчивши зневажливу гримасу.

— Ви, вiровiдступники, такi ж невiгласи, як радикали. I ви, i вони ототожнюєте Порядок з Мiтрою, а це не так. Порядок — улюблене творiння Мiтри, вiн лише божественна манiфестацiя, але не Бог, i далеко не досконалий, а часом навiть небезпечний. Якщо ти забув Книгу, нагадаю тобi кiлька рядкiв з неї: „Хай нiхто, крiм пророкiв Моїх, не посмiє ступити на шлях Порядку, позаяк шлях цей повен спокус i приведе не вiдзначених благодаттю Моєю до грiха й божевiлля”. На вiдмiну вiд Гаральда, я не вважаю себе богообраним. Я лише скромний священик, а не пророк, i не претендую на близькiсть iз Вседержителем.

— А от Гаральд претендував, — зауважив я.

— I поплатився за це розумом, а потiм i життям. Ти каєшся, що вбив його?

Я зiтхнув:

— Навiть не знаю. Думка про те, що на моїх руках кров рiдного племiнника, мабуть, не даватиме менi спокою решту життя. Але водночас я усвiдомлюю, що лише знищив тiлесну оболонку, вся людська сутнiсть якої була вже мертва. Для заспокоєння власного сумлiння я волiю думати, що Гаральда як людину вбив не я, а Порядок.

Амадiс замислено кивнув:

— Темний бiк Порядку... Нашi радикали уникають згадок про нього, а вiн однак iснує. Чи є у Всесвiтi щось досконале, цiлком позбавлене вад? Гадаю, й Джерело має свiй темний бiк?

— Атож, має, — пiдтвердив я. — Та ми намагаємось оминати його.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 39