Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 4

 

Роздiл 4

...Кромiшню пiтьму в глибинах свiдомостi розiрвав спалах свiтла. Колiна закрутило у вирi чужих емоцiй. Його воля зустрiлася з чужою волею — твердою, незламною. Ще один спалах, удар!..

„ХТО ТИ? — пролунали грiзнi думки. — ЩО ТОБI ТРЕБА?”

„Все гаразд, Кевiне, не панiкуй. Це я, Колiн”.

„Який ще Колiн? Серед моїх знайомих немає жодного Колiна... I я не бачу тебе”.

„Ти пiд гiпнозом. Ми розмовляємо подумки”.

„Зрозумiло... А чому ти назвав мене Кевiном?”

„Хiба це не твоє iм’я?”

„Не думаю. Здається, мене звуть Артур... Точно! Я Артур Пендрагон. Син короля Утера”.

„Милостивий боже! Ти — король Артур?!”

„Не король. I навiть не наступник трону. У мене є старшi брати... Ага, розумiю. Ти вирiшив, що я iнший Артур. Але той Артур давно помер. Я його правнук. У короля Артура був син Амброзiй, у Амброзiя — син Утер, i от цей Утер — мiй батько. Я син Утера, короля Свiтла, i Юнони, принцеси з Дому Сутiнкiв. А ти хто такий?”

„Колiн Лейнстер з Авалона, син принца Урiєна, небiж короля Брiана Другого”.

„Ти сказав: Авалон?”

„Так. Авалон, столиця Логрiсу”.

„Але ж це батькiвщина мого предка!.. Якщо це Iстинний Авалон”.

„Вiн iстинний, не сумнiвайся”.

„Хтозна. Для нас Iстинний Авалон — це батькiвщина справжнього короля Артура.”

„А хiба були несправжнi королi Артури?” — здивувався Колiн.

„Скiльки завгодно. Так званi резонанснi двiйники... А коли у вас царював Артур?”

„Дев’ять сторiч тому”.

„Вiн був простим смертним?”

„Маєш на увазi, необдарованим? — уточнив Колiн. — Нi, вiн був могутнiм чаклуном”.

„Дуже могутнiм?”

„Надзвичайно могутнiм. Вiн був останнiй, хто по-справжньому володiв Споконвiчною Силою.”

„Споконвiчною Силою, кажеш? Цiкаво... Схоже, я знайшов той свiт, який шукали задовго до мене... Але як я потрапив сюди? Не можу згадати... Стоп! Щось таке згадую... Я регресував до немовляти. Це мiй останнiй спогад, а потiм — порожнеча”.

„I як це сталося?”

„Я перетнув нескiнченнiсть, i це призвело до регресу... по-моєму... так менi здається... I ще мене мало не спалили Формотворчi”.

„Що це таке?”

„Фундаментальнi сили природи. Можливо не такi фундаментальнi, як Споконвiчна Сила, про яку ти казав, але... Ой, чорт! Формотворчi тут такi потужнi, такi насиченi енергiєю!.. Як ти тримаєш з ними контакт?”

„На жаль, я не маю з ними контакту. Я манiпулюю лише другорядними силами”.

„Я теж не можу приборкати їх. Поки не можу... Поки...”

„Отже, — промовив Колiн. — Ти перетнув нескiнченнiсть у пошуках своєї прабатькiвщини?”

„Нi, навряд. Я шукав щось iнше... Не можу згадати, що саме... Але це якось пов’язане з Ворогом”.

„З ким?”

„Зi Стражем Хаосу. Ще його називають Нечистим i Князем Темряви”.

„Вiн диявол?”

„Як на мене, це питання термiнологiї, а не сутi. У бiльшостi релiгiй диявол є уособленням руйнiвного начала, на противагу творчому — Боговi. Iснують вчення, що визначають Хаос споконвiчно руйнiвною стихiєю, а Порядок — творчою; з їхнього погляду Хаос — абсолютне зло, а його Страж — диявол. Звiдси його iмена, що стали загальноприйнятi з часiв останнього Рагнароку. Також є культ Хаосу, нинi заборонений, згiдно з яким Страж — верховний ангел Господнiй. Я не прихильник нi Порядку, нi Хаосу; я дотримуюсь концепцiї Свiтової Рiвноваги, що визнає обидвi свiтовi стихiї рiвноправними... О Мiтро! Я згадав! Тепер я знаю... А втiм, це неiстотно. Хто я у вашому свiтi?”

„Ти Кевiн МакШон, прийомний син лорда Шона Мейгi. Вiд свого названого батька ти успадкував герцогство Лохлан на пiвночi Логрiсу. Ти нiчого не пам’ятаєш про своє колишнє життя”.

„Так i має бути. Моя травмована регресом пам’ять ще не вiдновилася i всi цi роки спала мiцним сном. Навiщо ти потривожив її?”

„Ти... той, iнший ти, якого звуть Кевiн МакШон, дозволив прозондувати свою свiдомiсть, щоб визначити, чи здатний ти опанувати свiй Дар”.

„Я вже давно опанував його. Просто зараз вiн спить, як i я сам. В належний час я прокинуся разом з Даром. В належний час моя пам’ять як Кевiна МакШона об’єднається з моїми колишнiми спогадами без ризику порушити цiлiснiсть особистостi. А поки Артур Пендрагон має спати, згадуючи ввi снi своє життя, збираючи фрагменти своєї пам’ятi в єдину картину... I щоб я дочасно не прокинувся, щоб не зруйнував психiку мого „alter ego”, ти мусиш забути про нашу розмову”.

„Я обiцяю мовчати...” — почав був Колiн, намагаючись перервати телепатичний контакт i звiльнитися, але чужа воля мiцно тримала його.

„Нi, цього замало. Я не можу довiряти тобi, Колiне Лейнстер. Може, ти й друг Кевiна МакШона; але я, Артур iз Дому Свiтла, тебе не знаю. До того ж ти Лейнстер — а це iм’я не надто популярне в нашiй родинi. Та й ти, знаючи, хто я насправдi, можеш змiнити своє ставлення до мене... цебто до Кевiна МакШона. Тому я зiтру з твоєї пам’ятi цю розмову. Зрозумiй мене правильно”.

„Я розумiю, — вiдповiв Колiн, переконавшись, що нiчого вдiяти не може. — Мабуть, на твоєму мiсцi я вчинив би так само”.

„Радий, що ми порозумiлися, Колiне Лейнстер. Прощавай — i до зустрiчi”.

„Спи спокiйно, Артуре...”

 

*

...Колiн розплющив очi й кiлька секунд блукав потьмареним поглядом по просторiй каютi корабля. Кевiн, лежачи на широкому м’якому лiжку, неспокiйно заворочався ввi снi. Дейдра, що сидiла поруч, погладила його по головi, i вiн затих, зарившись обличчям у пишних складках її сукнi.

— Хай ще поспить, — сказав Колiн. — З ним усе гаразд.

— Ти щось довiдався про нього? — запитала Дейдра; вигляд у неї був дуже схвильований.

Колiн утомлено похитав головою:

— Я ж казав, що не збираюся читати його думки та спогади; вiн мiй друг, i я не хочу це псувати. Я лише дослiдив його реакцiю на рiзнi подразники. У Кевiна дуже стiйка психiка — i це незважаючи на його надмiрну емоцiйнiсть.

— Отже, нiяких проблем?

— Жодних, за винятком його вiку. Та тут я сподiваюся на твого батька. Подивимося, що вiн скаже. Але в кожнiм разi Кевiновi доведеться ще кiлька мiсяцiв готуватися до пробудження Дару. Я попрошу Фергюсона, щоб вiн особисто взявся за його навчання.

— Це було б чудово, — сказала Дейдра i нараз спохмурнiла. — От тiльки... є й iнша небезпека...

— Ти про Скаженого барона? — одразу здогадався Колiн.

— Про нього. I ти знаєш, чого я хочу. Це було єдине моє прохання, яке ти вiдмовився виконати... дарма що мiг урятувати невиннi життя.

Колiн пiдiбгав губи.

— Нi, Дейдро, — твердо промовив вiн, — цих собак ти на мене не навiшаєш. Насправдi це ти могла врятувати невиннi життя, якби вчасно зупинилася. Визнай свою провину, ти ж завжди була справедлива — i до себе, i до iнших людей. У тебе безлiч вад: ти примхлива донезмоги, витребенькувата, легковажна й розманiжена. Але справедливiсть — твоя безперечна чеснота. То будь справедливою й зараз.

Дейдра нiяково потупилася:

— Я нiколи не вiдмовлялась вiд своєї вiдповiдальностi. Я нiколи не прощу собi цього... Але ж i у вас з батьком рильце в пуху. Раз ти заговорив про справедливiсть, то мусиш визнати, що ви обоє використовували Ерiксона, аби вплинути на мене. Та й досi використовуєте — щоб я, бува, знову не загуляла.

Колiн зiтхнув:

— Це вже в минулому, кузино. За свого Кевiна не хвилюйся, ми не дозволимо бароновi скривдити його. I не лише тому, що вiн урятував тебе. Я бачу, що вiн не просто твоє чергове скороминуще захоплення. З ним у тебе серйозно, правда ж? I тобi начхати, що вiн виявився чаклуном.

— Так, начхати, — вiдповiла Дейдра, пiдвiвши на Колiна рiшучий погляд. — Бо я справдi кохаю його. I не хочу втратити.

Колiн знову зiтхнув:

— Гаразд. Коли ми повернемося до Авалона, я викличу Ерiксона на чаклунський поєдинок... — Вiн пiдвiвся й позiхнув. — Тепер, з твого дозволу, пiду до себе i трохи вiдпочину. Твiй Кевiн навдивовижу мiцний горiшок. Дуже важко було ритися в його головi.

Бiля самих дверей Дейдра зупинила його:

— То ти точно нiчого не довiдався про Кевiнове походження?

— Анiчогiсiнько, — байдуже вiдповiв Колiн i вийшов з каюти.

Щойно вiн зачинив за собою дверi, як Кевiн поворухнувся, розплющив очi й сонно подивився на Дейдру.

— Вже все? Скiнчилося? — Вiн пiдвiв голову й роззирнувся. — А де Колiн?

— Пiшов вiдпочивати. Сказав, що з тобою все гаразд. Нiщо не перешкоджатиме пробудженню твого Дару.

— От i добре.

Кевiн сiв поруч з Дейдрою й обiйняв її за плечi.

— Любий, — нерiшуче промовила Дейдра. — Ти мусиш пообiцяти менi одну рiч.

— Яку?

— Що б не сталося з тобою в майбутньому, ти залишишся таким же милим i гарним хлопцем, як зараз.

— Я завжди буду самим собою, Дейдро. Це я обiцяю твердо. — Вiн пильнiше придивився до неї. — У тебе якийсь дивний вигляд. Ти чимось схвильована. Що сталося?

Вона схилила голову до його плеча.

— Я втомилася вiд самотностi, Кевiне. Дуже втомилася. Почуваю себе чужою в своїй сiм’ї. Менi це нестерпно. Я хочу мати власну сiм’ю, хочу дiтей... i щоб їхнiм батьком був ти.

— Правда? — iз завмиранням серця перепитав Кевiн. — Це серйозно?

— Такими речами я не жартую.

— А твiй батько...

— Якщо я наполягатиму, вiн погодиться. Зрештою, ти чаклун, ти син Шона Мейгi, ти герцог Лохланський.

— Насамперед, я чужинець, найда.

— Це дрiбницi. Поза сумнiвом, ти знатного роду, може, навiть королiвської кровi. Взяти хоча б твою шпагу. Колiн просто в захватi вiд неї. Каже, що нiчого схожого досi не зустрiчав... Ти чув легенду про Калiбурн?

— Про меч короля Артура? — Зненацька Кевiна охопило сильне хвилювання, а в його головi чомусь завертiлося слово „Ескалiбур”. — Звичайно, чув.

— Знаєш, я часто думаю: як поставився б Артур до того, що тепер у його країнi господарюють скотти? Мабуть, розлютився б i почав вiдроджувати старi порядки? Чи залишив би все як є?

Кевiн знизав плечима:

— Важко сказати. За дев’ять сторiч багато змiнилося, i минулого вже не повернеш. Навiть якби король Артур повстав з мертвих...

— Але ж за легендою вiн не вмер, — заперечила Дейдра, дивлячись на Кевiна сяючими очима. — Якщо вiрити давнiм переказам, Артур десь спить мiцним сном. Та врештi вiн прокинеться i прийде до нас... Байдуже, в якiй подобi.

 

Iз глибин пам’ятi...

Прелюдiя на початку шляху,
або Двадцять рокiв тому

Бiля цих дверей я з усмiшкою зупинився. Усмiхнувся я мимоволi, пiд впливом позитивних емоцiй двох дуже симпатичних менi дiтлахiв, але зупинився зовсiм не для того, щоб насолоджуватися цим приємним вiдчуттям. Хоча, треба сказати, така спокуса була.

Позитивнi емоцiї вирували по той бiк щiльно зачинених дверей, i те, що я сприймав їх, свiдчило про неполадки в системi захисту королiвського палацу. Притягши до себе Формотворчi, я загострив своє зорове сприйняття (iнакше кажучи, викликав чаклунський зiр) i швидко обстежив дверi. Причиною витоку емоцiй була звичайнiсiнька пробоїна в захисних чарах — така незначна, що в контрольному центрi служби безпеки її навiть не помiтили. Це траплялося вже не вперше, i в думках я знову дорiкнув батьковi за консерватизм, з яким той вiдкинув мою пропозицiю встановити комп’ютер для ефективнiшого контролю захисних чарiв. Мiй батько, король Утер, був дуже старомодною людиною.

Пробоїна була зовсiм свiжа. Її краї ще випромiнювали залишкову енергiю вiд недавнього ментального удару, що влучив у дверi рикошетом. Характернi ознаки ушкодження тканини чарiв дозволили менi встановити ступiнь провини кожного з двох малих шибеникiв — первiсний удар належав Брендоновi, а зрикошетив вiн вiд Бренди.

Я мiг би залатати пробоїну за лiченi секунди, проте не став цього робити. Нехай дiтки самi попрацюють, усуваючи наслiдки власної недбалостi. Вийде в них чи нi, але надалi вони будуть обачнiшi.

Я тихо вiдчинив дверi i прослизнув до невеличкої затишної кiмнати. Посеред неї на вкритiй м’яким килимом пiдлозi сидiли, взявшись за руки, Брендон та Бренда, мої меншi брат i сестра, десятилiтнi близнюки. Їхнi очi були заплющенi, на устах грали лагiднi усмiшки, а милi дитячi личка промiнилися умиротворенням. З цiєю майже iдилiчною картиною рiзко контрастувала запекла боротьба, що точилася мiж ними на вищих рiвнях сприйняття. Кожен загадав на початку гри якесь слово i тепер прагнув вивiдати його в супротивника, зберiгши в таємницi своє. Це була дуель на думках, двобiй розумiв у вируючому круговоротi емоцiй...

Я все-таки пiддався спокусi i якийсь час зачаровано стежив за тим, з якою майстернiстю i навiть вишуканiстю Брендон та Бренда схрещували блоки й контрблоки, виробляли найскладнiшi фiнти, балансуючи на гранi фолу, заплутували одне одного в лабiринтах логiчних парадоксiв i блискуче долали їх. У виконаннi близнюкiв ця популярна серед чаклунської дiтвори гра нагадувала шахову партiю з елементами дзюдо, тенiсу, фехтування i танцiв на льоду. У свої десять рокiв Брендон i Бренда досить вправно манiпулювали чарами, причому в їхнiх дiях спостерiгалося рiдкiсне поєднання артистичностi та голого прагматизму; естетична привабливiсть їхнiх прийомiв анiтрохи не шкодила їх ефективностi.

Зненацька Бренда зробила рiзкий випад, немов збиралася розпочати лобову атаку, проте останньої митi, як я й припускав, спробувала пройти з „чорного ходу”, скориставшись ослабленням братових блокiв на периферiї. Одначе Брендон був готовий до цього i, коли сестра трохи вiдкрилася, завдав їй кiлькох блискавичних ударiв, що на секунду паралiзували її волю. Вочевидь, вiн розраховував, що йому вистачить часу, аби дiстатися до загаданого слова, але тут його спiткала невдача. Перш нiж вiн устиг щось знайти, Бренда оговталась i вiдкинула його назад.

Я ж, на вiдмiну вiд Брендона, дещо побачив — але зовсiм не те, на що чекав. Нiчого схожого на класичне „Брендон дурник” там не було.

— Брендо! — докiрливо мовив я. — Це вже шахрайство!

Сестринi блоки миттю розтанули. Бренда розплющила очi й розгублено глипнула на мене. Її гарнесеньке личко почервонiло вiд сорому.

— Ах ти ж негiдниця! — вигукнув уражений Брендон. — Ти нiчого не загадувала!

Вiн повалив її на пiдлогу, i вони почали вiдчайдушно борюкатися. Я вийшов з кiмнати, сам виправив ушкодження й рушив далi коридором, навiть не здобувшись на те, щоб поганити близнюкiв за їхню недбалiсть. Я завжди був надто поблажливий до них, бо вони подобалися менi дужче, нiж решта моїх братiв та сестер разом узятi (а серед них був Александр, якого я взагалi ненавидiв). З усiєї моєї рiднi в Домi Свiтла я по-справжньому любив лише Брендона, Бренду i, звичайно, маму...

 

*

Моя мама Юнона, королева Свiтла, вже чекала мене в Яшмовiй вiтальнi. Вона була одягнена в церемонiальну шиту золотом тунiку червоного кольору, а на її густому каштановому волоссi була укрiплена корона у виглядi золотого обруча з алмазною дiадемою. Бувши донькою Сутiнкiв, Юнона геть-чисто iгнорувала неписане правило нашого Дому, яке зобов’язувало дорослу замiжню жiнку мати вигляд зрiлої матрони, i радше скидалася на зовсiм юну дiвчину, не старшу за шiстнадцять рокiв. Дивлячись на неї, важко було повiрити, що за минулi вiсiмдесят стандартних рокiв вона народила моєму батьковi дев’ять дочок i трьох синiв.

Ввiйшовши до вiтальнi, я за звичкою на мить завмер, милуючись нею, вiдтак узяв її руку й нiжно торкнувся до неї губами.

— Даруй, що змусив тебе чекати, мамо.

Юнона всмiхнулася менi своєю неперевершеною слiпучою усмiшкою — як могла всмiхатися лише вона.

— Ти не спiзнився, Артуре. Це я прийшла ранiше. — Мама змiряла мене оцiнюючим поглядом (на менi була зелена сорочка, коричневi штани та бiлi кросiвки) i додала: — Забула попередити, щоб ти вдягнувся офiцiйнiше.

— На когось чекаємо? — запитав я. — Чи десь iдемо?

— Маю справи в Хаосi. Ворог попросив про зустрiч. Я погодилася за умови, що ти супроводжуватимеш мене.

По моїй спинi пробiг неприємний холодок. Син Свiтла, вихований у традицiях мiтраїзму, я в глибинi душi схилявся перед Порядком, а Хаос сприймав як щось сатанинське. Хоча свiдомо розумiв, що це не так, оскiльки вважав себе прихильником концепцiї Свiтової Рiвноваги, що розглядала Порядок i Хаос як двi основоположнi й рiвноправнi стихiї. Проте дитячi забобони мiцно засiли в моїй головi i знай давалися взнаки.

— Що йому треба? — запитав я.

— Вiн цього не повiдомив. Але в своєму запрошеннi зазначив, що справа нагальна.

— Мабуть, це пов’язане з вiдновленням Дому Ареса, — припустив я, згадавши про майбутнє коронування нового короля Марса.

— Навряд, — сказала Юнона. — Принц Валерiй приймає всi пункти Угоди, i у Ворога не може бути жодних претензiй.

Дiм Ареса, Заступника Марсiанських свiтiв, був зруйнований пiд час останнього Рагнароку — великої битви свiтових стихiй, що завершилася майже вiсiмдесят рокiв тому за вiдлiком Основного потоку. У тiй битвi Доми, що стали на бiк Порядку та Рiвноваги, здобули перемогу; Доми, що пiдтримували Хаос, були знищенi, їхнi iмена проклятi, а пам’ять про них приречена на забуття. Дiм Ареса не належав до останнiх, його члени, дiти Марса, воювали проти Хаосу, тож нiщо не заважало його вiдродженню.

— То, може, це пастка? — висловив я ще одне припущення.

Юнона похитала головою:

— Виключено. Зараз не в iнтересах Хаосу порушувати Угоду. Гадаю, через те Ворог обрав саме мене — аби показати, що в його запрошеннi немає нiякого пiдступу.

Трохи подумавши, я згiдно кивнув. У цьому був певний сенс. Останнiм часом у батьковiй головi бродили дуже небезпечнi iдеї про те, що з цiлковитою перемогою Порядку настане ера загального благоденства та процвiтання, i лише тверда позицiя прибiчникiв Рiвноваги на чолi з маминим Домом Сутiнкiв утримувала його вiд поновлення вiйни з Хаосом. Та якщо Ворог улаштує Юнонi якусь пастку, мiй дiд, король Янус, володар Сутiнкових свiтiв, не стане заважати батьковi, ба навiть буде змушений виступити разом з ним, щоб помститися за дочку.

— А що думає про це батько? — поцiкавився я.

— Те, що й завжди. На його переконання, зi Стражем Хаосу можна розмовляти лише з позицiї сили. Але вiн поважає моє рiшення. Глави iнших Домiв теж погодилися визнати мене своїм повноважним представником. — Юнона запитливо глянула на мене. — То ти зi мною?

— Певна рiч, мамо. Зараз лише перевдягнуся.

З цими словами я притяг до себе Формотворчi i пропустив їх через синiй камiнь, Небесний Сапфiр, вправлений у перстень на середньому пальцi моєї лiвої руки. Сапфiр був магiчним артефактом i мав багато рiзних функцiй, зокрема пом’якшував контакт iз Формотворчими, що дозволяло тонше манiпулювати ними. А це було зовсiм не зайве в королiвському палацi, де аж кишiло чарами та рiзноманiтним захистом вiд них.

Я проклав до своїх покоїв мiкро-тунель i переправив звiдти розшиту золотом мантiю пiд колiр маминої тунiки, темно-синiй берет зi строкатим пером, чорнi замшевi черевики, а також мою шпагу Ескалiбур. Колись вона була мечем, що звався Калiбурн i належав моєму прадiдовi по батькiвськiй лiнiї та моєму тезцi, королю Артуру. Його син, мiй дiд Амброзiй, перекував Калiбурн з меча на шпагу i трохи змiнив її iм’я. А мiй батько, король Утер, виготовив для себе значно досконалiший клинок, загартований у Горнилi Порядку, i вiддав Ескалiбур своєму старшому синовi Амадiсу, наступниковi престолу. Проте мiй зведений брат Амадiс, єдиний син Утера вiд першого шлюбу, не полюбляв зброї й нiколи не носив її, отож, коли я пiдрiс, вiн радо поступився менi шпагою нашого легендарного предка.

— Ось так, — самовдоволено мовив я, присiвши на стiльця й заходившись узувати черевики замiсть кросiвок.

— Дивовижно! — сказала Юнона; у її голосi вчувалася цiлком природна для матерi гордiсть за сина. — Ти навiть не потривожив сигналiзацiю. Таки не даремно про тебе кажуть, що ти молодий та раннiй.

Я густо зашарiвся:

— Ти безбожно лестиш менi, мамо. Я змiг перехитрити сигналiзацiю лише тому, що разом з батьком та Амадiсом встановлював захист i знаю всi його слабкi мiсця. Якось я намагався створити мiкро-тунель у Досвiтньому Замку, але зазнав фiаско. Та ще й зчинився страшенний гвалт.

— Дiд дуже розсердився?

— Нi, лише трохи поганив мене задля проформи. Ти ж знаєш, вiн не може сердитись на мене. — Я причепив до пояса шпагу й надягнув мантiю та берет. — Ну от, я вже готовий.

Юнона нахилила мою голову й поцiлувала мене в чоло.

— Для матерi всi дiти дорогi, — промовила вона. — Та для мене ти завжди був дорожчий за iнших... Хоча дарма я це сказала.

— Я й так це знаю, мамо, — вiдповiв я.

(далi буде)

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 4