Роздiл 40

Бренда

Замок, як його називав Морган, виявився величезним особняком у псевдовiкторiанському стилi. Вiн був досить охайний, доглянутий, але через свої розмiри здавався незатишним. Особняк височiв над озером посеред просторої садиби, обгородженої кам’яним муром щонайменше трьох метрiв заввишки. Добру половину садиби займав парк, що починався за озером. Ближче до головних ворiт розташувалися господарськi будiвлi, зокрема стайнi й гараж. Далi виднiлися тенiснi корти й поле для гольфу.

Завидiвши нашу машину, якiсь люди бiля ворiт явно запанiкували й дременули геть. Очевидячки, Морган пiд час своїх попереднiх вiдвiдин таки нагнав на них страху. Щоб не зраджувати нiчиїх сподiвань, я на повнiй швидкостi в’їхала в розчиненi ворота, промчала повз стайнi й гараж, лише перед самим особняком трохи зменшила швидкiсть, хвацько розвернулася, огинаючи квiткову клумбу, i з пронизливим вищанням гальм зупинила машину бiля пiднiжжя мармурових сходiв.

Щойно я заглушила двигун, як масивнi дубовi дверi особняка вiдчинилися, i на широкий ганок вийшла Дана — дещо збентежена, але квiтуча й життєрадiсна. Її обличчя промiнилося спокiйною впевненiстю в собi; де й подiлася колишня, тепер зрозумiла менi стурбованiсть останнiх тижнiв, що їх вона провела у шлюбi з Брендоном. Дана мала вигляд людини, що вже зробила остаточний вибiр i не збиралася вiдмовлятись вiд нього. Я розумiла, що це за вибiр, i менi стало шкода Дейдру.

Грацiозною ходою Дана спустилася сходами. З розпущеним кучерявим волоссям, у легкiй короткiй сукнi, вiльнiй у талiї, вона була надзвичайно приваблива, а вiтер, що раз у раз грайливо пiдхоплював край її вбрання, посилював ефект до такої мiри, що Морган, вiдчинивши дверцята машини, так i завмер, не в змозi вiдвести вiд неї погляду. Лагiдна Данина краса, пiдкреслена її тендiтною жiночнiстю, на багатьох чоловiкiв справляла значно сильнiше враження, нiж бездоганно правильнi риси обличчя й довершена фiгура Дейдри. Чоловiча частина моєї сутностi цiлком подiляла Морганiв захват, i я могла зрозумiти, чому Артур (навiть якщо не зважати на вплив Джерела) зрештою вiддав перевагу Данi. Для нього Дейдра виявилася надто iдеальною, надто досконалою, щоб вiн продовжував любити її як жiнку. Та й Брендон, за великим рахунком, скорiше боготворить її, нiж любить. Iнша рiч Дана. У неї не такий золотий характер, як у Дейдри, вона не така досконала, вона не iдеал... але живе втiлення iдеалу — коханої, дружини, матерi.

Я, Пенелопа i Дейдра вийшли з машини їй назустрiч. Трохи забарившись, Фергюсон подався за нами. Дана усмiхнулася нам по черзi: Моргановi — приязно, менi й Пенелопi — сором’язливо, а Дейдрi — винувато.

— Привiт. Я давно вас чекаю.

— Ми радi бачити тебе, золотко, — сказала я пiдбадьорливо. — Як твоя донечка?

— Недавно заснула. — Данин погляд засяяв. — Хочете подивитися на неї?

— Звичайно, сестричко, — м’яко вiдповiла Дейдра, пiдiйшовши до неї. — Ми всi хочемо бачити твою доньку... твою й Артурову.

В її останнiх словах виразно забринiла гiркота, але в голосi не вчувалося навiть тiнi ворожостi. Що мене найдужче вражало в Дейдрi, це цiлковита нездатнiсть тримати зло на людей. Часом вона бувала дратiвливою, сердилася, вередувала, сварилася, влаштовувала скандали — але ненавидiти по-справжньому не вмiла. Навiть до Емрiса Лейнстера та Брана Ерiксона, що влаштували вбивство її батька, а останнiй ще й завинив у смертi кiлькох її колишнiх хлопцiв, Дейдра ставилася щонайбiльше з антипатiєю й неприязню. Такi почуття як ненависть i ворожiсть iснували для неї лише в абстракцiї. З Дейдри вийшов би iдеальний суддя для юридичної системи, заснованої на принципi презумпцiї невинностi. Вона судила б людей, виходячи з того, що всi вони гарнi, i винним виносила б вироки без гнiву й упередження... Я всiєю душею спiвчувала Дейдрi. Важко бути милосердною, важко любити весь цей свiт, у якому так багато зла й несправедливостi. Iстота, що претендує на звання Всевишнього, жорстоко насмiялася над нею, позбавивши її здатностi ненавидiти...

Дитяча спальня знаходилася на другому поверсi й була захищена звукоiзоляцiйними чарами. Вони не були фiксованi, а дозволяли змiнювати свою пропускну здатнiсть аж до повної „прозоростi”. I це правильно — дитина, коли не спить, має пiзнавати свiт у всьому рiзноманiттi його проявiв, зокрема й звукових. Але наразi дiвчинка спала, тож iзоляцiя була задiяна на максимальному рiвнi.

Бiля дверей Дана зупинилася i попередила:

— Тiльки прошу обережнiше. Не розбудiть її.

Морган осмiхнувся й подумки сказав менi:

„Передовсiм це стосується мене. Щоразу, коли великий i незграбний дядечко Фергюсон наближається до малої Дейдри, Данi аж у п’ятах холоне.”

Ми вервечкою ввiйшли до затишної затемнененої кiмнати, посеред якої стояло маленьке дитяче лiжечко з дерев’яними гратками з бокiв. Поруч iз лiжком сидiла якась жiнка рокiв тридцяти, очевидячки, няня. При нашiй появi, вна встала, вклонилася нам i тихесенько вийшла.

Дана i Дейдра пiдступили до лiжечка з правого боку, ми з Пенелопою — з лiвого, а Морган тримався позаду нас.

— Боже, яка гарненька! — замилувано прошепотiла Пенелопа, дивлячись на свою меншу сестричку сяючими вiд захвату очима. — Вона просто янголятко.

Як на мене, дiвчинка була звичайнiсiнька — крихiтна людинка п’яти мiсяцiв вiд народження. У такому вiцi всi дiти схожi на янголят... Тiльки не подумайте, що я така черства й цинiчна. По-своєму я дуже сентиментальна — але це не заважає менi тверезо оцiнювати ситуацiю. Одного погляду на Пенелопу було досить, аби зрозумiти, що мала Дейдра миттю скорила її серце, i тепер воно цiлком на боцi Дани.

Зрозумiла це й доросла Дейдра. Я майже фiзично вiдчула її бiль. Що це — вплив Джерела, чи в нас просто спорiдненi душi?

— А якi в неї очi? — запитала Дейдра, через силу стримуючи сльози.

— Карi, — вiдповiла Дана. — Як... як у батька.

Дейдра обняла Дану й поцiлувала її в щоку.

— Ти перемогла, сестричко. Тепер вiн твiй, цiлком твiй. I вiн має знати все.

— Менi дуже шкода... — збентежено мовила Дана. — Шкода, що так вийшло...

— Я не серджуся на тебе. Просто... просто бiльше не можу...

Крутнувшись на пiдборах, Дейдра вибiгла з кiмнати, але дверима не ляснула i не потривожила сон дiвчинки. Дана зробила була крок, щоб пiти за нею, але я поглядом зупинила її й похитала головою:

— Нi, краще я.

Дана зiтхнула:

— Тодi я перевiрю, чи приготували вже обiд.

— А я залишуся тут, — сказала Пенелопа. — Побуду з сестричкою. Можна?

Вона глянула на нас iз щасливою усмiшкою. У куточках її очей блищали сльози.

— Добре, — погодилася Дана. — Залишайся.

Коли ми втрьох вийшли зi спальнi i Дана пiшла на кухню, Морган здивовано запитав мене:

— Що це з Пенелопою?

— А хiба не зрозумiло? Вона така щаслива, що мало не реве. Пенелопа росла круглою сиротою, без батька-матерi, не мала справжньої сiм’ї, у неї були тiльки родичi, на зразок нас iз Брендоном. А тепер вона має батька, меншу сестричку, одне слово, сiм’ю, свою власну сiм’ю.

— Ясно, — сказав Морган. — А що сталося з її матiр’ю?

— Вона загинула, — стримано вiдповiла я.

Дейдру ми знайшли на тому ж поверсi в бiблiотецi. Вона сидiла в крiслi й гортала якусь книгу — товсту, як енциклопедичний словник, з численними кольоровими iлюстрацiями.

— От що, Моргане, — шепнула я йому. — У нас намiчається серйозна жiноча розмова, тож...

— Натяк зрозумiв, — вiдповiв Фергюсон. — Пiду помилуюся тим, як Пенелопа милується своєю сестричкою.

Я пройшла в бiблiотеку i влаштувалася в крiслi поруч iз Дейдрою. Помiтивши мене, вона захлопнула книжку й поклала її на стiл. Як виявилося, це була iлюстрована „Енциклопедiя сiмейного життя”.

— Бачиш, — гiрко мовила Дейдра. — Взяла перше, що пiдвернулося пiд руку, i... А втiм, це не дивно. Дана часу не гає, активно готується стати зразковою дружиною.

— Якщо чесно, — запитала я, — ти ображаєшся на неї?

— Якщо чесно, то так. Проте бiльше я злюся не на неї, а на саму себе, на свою долю. Якби я завагiтнiла... Нi, це негiдно. Цим би я тiльки прив’язала до себе Артура, але не повернула б його любов.

— Вiн дуже страждає, повiр.

— Я знаю, я вiдчуваю це. Пiсля коронування вiн сильно змiнився. Не скажу, що однозначно погано, але вiн став iншим.

Я промовчала. Лише я знала, щó насправдi змiнило Артура — його подорож у надра Джерела, у самiсiньке його пекло, i зустрiч там iз привидом Дiани. З її мертвою душею, iз суттю. Правду кажучи, я боялася, що це зламає його — та, на щастя, мої побоювання не справдилися. Артур виявився сильнiшим, нiж я думала. Так, вiн втратив частку своєї життєрадiсностi, став бiльш замкнутий i похмурий — сподiваюся, тимчасово. З iншого ж боку, пережите змусило його внутрiшньо зiбратися, мобiлiзувати всi свої ресурси, внаслiдок чого вiн здобув цiлiснiсть натури, остаточно подолав рештки своєї роздвоєностi, породженої двоїстим сприйняттям минулого, — легкої форми шизи, як вiн сам це називав.

— Дейдро, — почала я нерiшуче. — Я вже пропонувала тобi...

— Корону Свiтла?

— Так.

— Краще не треба. Все одно я не погоджуся, бо не кохаю Брендона. Мене лише вабить до нього — але це минуще, ти ж сама казала. За двiйко мiсяцiв цi чари розвiються, я вiдчуватиму до Брендона лише симпатiю... а цього замало для подружнього життя. Я не хочу зробити його нещасним. I самiй стати ще нещаснiшою.

Я зiтхнула. Мiй розум погоджувався з Дейдриними словами. Однак серцю не накажеш — а зараз моє серце говорило вiд iменi Брендона.

— Але ж вiн тобi подобається, так?

— Подобається. I тепер... коли знаю про дитину Артура й Дани, я могла б переспати з ним. Та хiба це зарадить нашим проблемам?

— Цiлком може зарадити. Вам треба лише разом зануритися в Джерело, i тодi... словом, якщо ти маєш схильнiсть покохати Брендона, то покохаєш його.

Дейдра сумно хитнула головою:

— Разом зануритися, кажеш? Здається, я розумiю, що ти маєш на увазi. Не просто зануритись удвох — а разом! Це схоже на ритуальне злягання.

— Не в бiльшiй мiрi, нiж перша шлюбна нiч. У певному розумiннi, це теж ритуальне злягання, але нiхто не бачить у цьому нiчого негожого. Що заважає тобi й Брендоновi провести вашу першу шлюбну нiч у Безчасiв’ї?

Дейдра ненадовго задумалася.

— Мабуть, нiчого... за винятком мого небажання. Може, згодом, коли я розлюблю Артура, чи, принаймнi, змирюся з його втратою... А крiм того, менi ще кiлька рокiв чекати пробудження мого Дару, тож питання про... про шлюбну нiч у Безчасiв’ї поки не актуальне.

— Цi кiлька рокiв можуть пролетiти за лiченi днi, — зауважила я. — У швидкому потоцi часу.

— Для вас — так, але не для мене. Я багато б вiддала, щоб чимшвидше визрiв мiй Дар, але час не обдуриш. I якщо я мушу прожити ще кiлька рокiв у чеканнi, то волiю прожити їх на батькiвщинi.

— Що ж, — сказала я скрушно, — воля твоя. Що ти збираєшся робити?

— Жити, — просто вiдповiла Дейдра. — Окрiм кохання, на свiтi є ще багато цiкавих речей. Наприклад, математика... — Вона кволо всмiхнулася. — Знаєш, до шiстнадцяти рокiв я взагалi не цiкавилася хлопцями, а цiлiсiнькi днi вивчала трактати з алгебри, геометрiї й астрономiї. Ми з Колiном були обоє рябоє, тiльки йому бiльше подобалася алхiмiя. Якби ти з’явилася ранiше зi своїми книжками з вищої математики, я б, мабуть, не кинулася в тi дурнi гульки. А згодом, може, й не покохала б Артура... i, може, це було б на краще... — Дейдра замовкла i спрямувала свiй погляд на книжковi полицi, заставленi здебiльшого художньою лiтературою.

— I як тепер з Артуром? — запитала я.

— Нiяк. Я вже казала, що не намагатимусь утримати його. Мабуть, сама звернуся до архiєпископа з клопотанням про розлучення.

— Звинуватиш його в подружнiй зрадi?

— Нi. Просто зажадаю анулювати наш шлюб на тiй пiдставi, що де-факто вiн ще не вiдбувся.

Я недовiрливо глипнула на неї:

— Невеже?!

— Авжеж. Вiд дня вiнчання ми жодного разу не спали разом. Щовечора Артур знаходив який-небудь привiд, щоб не лягати зi мною в лiжко. Отакий вiн переконаний однолюб. — Дейдра помовчала, явно вагаючись, а потiм додала: — Боюся, Дана не була така принципова у своїх стосунках з Брендоном.

Я похитала головою:

— Нi, не була...

За нами хтось делiкатно прокашлявся, привертаючи нашу увагу.

Я озирнулася й побачила в дверях бiблiотеки незнайомого чоловiка, одягненого в елегантний сiрий костюм iз краваткою на золотiй шпильцi. Вiн був середнього зросту, худорлявий, русявий. Його негарне, але привабливе веснянкувате обличчя менi когось нагадувало... Так, звiсно ж, Бронвен — у її подобi незрiлої дiвчинки-пiдлiтка.

Поруч зi мною зойкнула Дейдра:

— Колiне! Ти?..

Гiсть усмiхнувся — i усмiшка зробила його лице майже красивим.

— Менi можна ввiйти?

— Так... звичайно... — схвильовано мовила Дейдра, вставши з крiсла. — Проходь. Я... я така рада тебе бачити, Колiне.

— Взаємно, сестричко.

Енергiйної, трохи незграбною ходою вiн наблизився до нас, поцiлував Дейдру в щоку, а мене привiтав чемним кивком.

— Якщо не помиляюся, ви Бренда, сестра Артура.

— Вгадали, — вiдповiла я. — А ви, мабуть, Колiн, брат Бронвен.

— I колишнiй король Логрiсу. — Колiн знову всмiхнувся. — До ваших послуг, принцесо.

Менi вiн одразу сподобався. З Артурових розповiдей я уявляла його iншим — нервовим, неврiвноваженим, закомплексованим. А передi мною стояв респектабельний чоловiк, упевнений у собi i, як менi здалося, цiлком задоволений життям. Вiн назвав себе колишнiм королем Логрiсу не з гiркотою, а з добродушною iронiєю — так, нiби згадував про свої несерйознi дитячi витiвки.

Тим часом Дейдра вiдступила вiд Колiна на два кроки i змiряла його жадiбним поглядом.

— Ти так змiнився! Де ти пропадав? Чому не давав про себе знати? Я так скучала за тобою.

— А я ще дужче. Багато рокiв не бачити тебе було для мене важким випробуванням.

— Багато рокiв? — перепитала Дейдра.

— Менi вже за сорок, — вiдповiв Колiн. — Двадцять рокiв без тебе.

— Двадцять рокiв! Цiлих двадцять рокiв... I що ж ти робив увесь цей час?

— Багато чого. Мандрував, бачив рiзнi свiти, набирався розуму, позбувався дурощiв, припускався помилок i на них учився. Словом, не нудьгував.

— Пiдтримував зв’язок iз Бронвен?

— Постiйно. Час вiд часу ми навiть подорожували разом.

— Я не сумнiвалася, що Бронвен знає, де ти. А вона, брехуха така, клялася, що їй нiчого не вiдомо.

— Вибач, Дейдро, — винувато мовив Колiн. — Це я попросив її мовчати. Бо досi не був готовий вiдкритися вам.

— А тепер вiдкрився, — пролунав Морганiв голос. — Коли зрозумiв, що я от-от викрию тебе. Але ти спiзнився, друже, сюрпризу не вийшло.

З цими словами Фергюсон пройшов до кiмнати й мiцно потиснув Колiновi руку.

— Ну, нарештi! Блудний син повертається додому.

— Давно здогадався, що я тут буваю? — запитав Колiн.

— Та майже вiд самого початку.

— Але як? Слуги вибовкали?

— Нi, Бронвен добре їх вишколила. Я вирахував тебе методом дедукцiї. Якби за дiвчинкою доглядали тiльки Бронвен i Дана, вона б надовго залишалася зi слугами; але при всьому тому моєї допомоги не дуже й потребували. Отже, зрозумiв я, є хтось iще. Крiм того, вiд мене приховували розташування „нiш” i змушували щоразу їхати вiд трактиру до садиби — очевидячки, щоб я не заскочив тебе в садибi.

— Все правильно, — пiдтвердив Колiн. — Кмiтливiсть тебе не пiдвела.

— А ти поганий хлопчик, — дорiкнув йому Морган. — Ховався вiд дядечка Фергюсона.

— Дядечко Фергюсон теж гарний, — парирував Колiн. — Зрадив свого друга заради портфеля першого мiнiстра.

— Я зрадив не друга, а короля — це велика рiзниця. До того ж визнай, що я вигiдно вклав свої тридцять срiбляникiв.

— Не заперечую.

— А ще, — вiв далi Морган, — можеш кинути в мене камiнь, якщо зараз ти заздриш Артуровi й хочеш опинитися на його мiсцi.

— Почасти таки заздрю, — сказав Колiн. — Але почасти камiння не кидають. Та й заздрю я не королiвському вiнцевi Артура.

— Ти про Дану? — запитала Дейдра.

Вiн зiтхнув:

— Про неї... А втiм, хто старе пом’яне, той лиха не мине. Для мене це було двадцять рокiв тому. Всi цi юнацькi пристрастi, розчарування, образи... Я взявся допомагати Данi без будь-якого таємного намiру, а просто тому, що вона моя двоюрiдна сестра.

— А чим ти взагалi займаєшся? — поцiкавився Морган.

— Наразi нiчим серйозним, крiм турбот про малу Дейдру. Левову частку тих двадцяти рокiв я згаяв за перший мiсяць моєї вiдсутностi в Авалонi, а потiм угамувався. У швидкому потоцi часу свiти якiсь неповноцiннi, наче злiпленi наспiх. Дедалi бiльше я переконуюся, що справжня iсторiя твориться тут, в околицях Основного потоку, а там, нагорi, iсторiя лише експериментує, робить попереднi прикидки, апробує рiзнi варiанти свого розвитку i вiдкидає явно тупиковi напрямки.

— Багато наших дослiдникiв вважають так само, — зауважила я. — Всi свiти з коефiцiєнтом прискорення часу понад десять одиниць вони називають лабораторiєю Творця, або Всесвiтом у пробiрцi.

— Ви вiрите в Бога? — запитав Колiн, невiдомо кого маючи на увазi — мене особисто чи всю чаклунську спiльноту Домiв.

— Кожен по-своєму, — вiдповiла я. — Однi шукають докази його iснування, iншi — його вiдсутностi, а дехто не проти зустрiтися з ним, щоб задати йому кiлька питань.

— I все-таки, Колiне, — озвався Морган. — Чим ти займаєшся у вiльний вiд виконання обов’язкiв няньки час?

Колiн збентежено потупився:

— Та рiзними дурницями... А якщо називати речi своїми iменами, то плагiатом. За час моїх мандрiвок я багато дiзнався, закiнчив три унiверситети, всерйоз захопився квантовою фiзикою... А нещодавно в одному зi свiтiв опублiкував серiю статей з теорiї поля, що спричинили справжню революцiю в тамтешнiй науцi. Мене вважають генiєм, висунули мою кандидатуру на здобуття Нобелiвської премiї — i напевно присудять її. Але ж у тих статтях немає нiчого мого... майже нiчого... хiба що деякi уточнення й узагальнення...

Я не змогла стримати усмiшки, згадавши причмелений вираз Брендонового обличчя, коли йому вручали золоту статуетку Фрейда „за видатнi досягнення в галузi психологiї та психоаналiзу”. Багато чаклунiв та вiдьом, що живуть у свiтах простих смертних, час вiд часу грiшать плагiатом. Примiром, тiтка Помона, чий коник медицина, невiдь скiльки разiв „винаходила” пенiцилiн, не чекаючи появи мiсцевого Флеминга, i без зайвої скромностi приймала всi почестi вiд вдячного людства. В мене також рильце в пуху — працюючи на Землi Хiросiми, я частенько використовувала розробки програмiстiв з iнших свiтiв i мусила видавати їх за свої власнi.

Я збиралася сказати це Колiновi, але не встигла, бо до бiблiотеки якраз увiйшла Пенелопа з сестричкою на руках. Дiвчинка поводилася сумирно, не вередувала, а її карi оченята дивилися на нас зi спокiйною допитливiстю.

— Мала прокинулася, — повiдомила Пенелопа очевидний факт, — i не хоче залишатися в лiжечку... — Тут вона помiтила Колiна i здивовано пiдняла брови. — Перепрошую?

Вiн пiдiйшов до неї i вклонився:

— Колiн Лейнстер до ваших послуг, принцесо. — I, вiдповiдаючи на її нiме запитання, додав: — Атож, той самий екс-король Логрiсу. Останнiй з династiї узурпаторiв.

Тим часом дiвчинка простягла до нього свої рученята i щось пролопотiла.

— Дейдра проситься до дядечка? — запитав Колiн ласкаво, але без того дурного сюсюкання, з яким дорослi частенько звертаються до дiтей.

Нiби зрозумiвши його, дiвчинка знову повернула голiвку до Пенелопи i погладила долонькою по її щоцi.

— Дейдра не хоче до дядечка, — з усмiшкою прокоментував Колiн. — Вона вже подружилася з тiткою.

— Не з тiткою, а з сестрою, — уточнила Пенелопа. — Хiба Бронвен не розповiла вам, що насправдi я Артурова дочка?

Вражений Колiн заперечно похитав головю:

— Нi. Я не знав, що Артур має таку чарiвну доньку.

— Їх уже двi, — промовила Пенелопа, нiжно пригортаючи до себе малу Дейдру. — Не казатиму нiчого про себе, але меншенька справдi чарiвна. Вона просто чудо!

(Прощавайте фрески в соборi Андрiя Авалонського, подумала я.)

На пiдтвердження Пенелопиних слiв, дiвчинка вирiшила продемонструвати, яке вона чудо. Над її голiвкою виникло примарне сяйво, що за формою скидалося на гiбрид Артурового й Даниного Образiв Джерела.

— Ну, от! — стривожено мовив Морган. — Починається.

— Що починається? — здивувалася я й викликала свiй Образ. — Чому вас це так непокоїть?

Силова „колиска”, що її з дурного розуму начарувала Бронвен, не лише послабляла контакт iз Джерелом, а й робила його в’язкiшим, жорсткiшим.

— Нi, друзi, — сказала я, звертаючись до Моргана й Колiна. — Так не годиться. Цi запобiжнi заходи — чистiсiнький iдiотизм.

Ще по дорозi до садиби я проаналiзувала цi чари i склала закляття для їх поступового анулювання. А зараз задiяла ключовi алгоритми, i в мiру того, як зникала „колиска”, зародковий Образ Дейдри-меншої ставав дедалi чiткiший i виразнiший, а її миле дитяче личко аж засяяло вiд задоволення.

Я обережно спрямувала свiй Образ до Дейдриного, i вони легесенько торкнулися одне одного. Зненацька в менi прокинувся материнський iнстинкт, i всю мене переповнило нiжнiстю до цiєї тендiтної iстоти, що лишень почала пiзнавати свiт. Дiвчинка радiсно засмiялася й простягла до мене рученята. Цього разу сумнiвiв не було — вона просилася до тiтоньки Бренди.

Я явно сподобалась їй.

Попередній    Зміст    Наступний

Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 40