Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    Наступний    
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 42

 

Роздiл 42

Бренда

З усiма попереднiми групами „пiдсадних качок” я проводила по кiлька годин — докладно iнструктувала їх, знайомила з мiсцевою географiєю та iсторiєю, вiдповiдала на всi запитання. Але цього разу мене вистачило заледве на годину, пiсля чого я передала новачкiв пiд опiку двох iнших найманцiв, що вже понад тиждень самостiйно вивчали цей свiт, а сама мерщiй повернулася в Авалон.

Опинившись у своїй „нiшi”, я виявила, що мене морозить, а ноги пiдкошуються. Швиденько прилягла на канапу, загорнулася в ковдру й закурила. Нiкотин подiяв на мої нерви заспокiйливо, i поступово сумбур, що панував у моїй головi, поступився мiсцем хоч i плутаним, та все ж зв’язним думкам. Нарештi я змогла не лише думати, а й розмiрковувати, аналiзувати, робити висновки.

Сказати, що Артур приголомшив мене, це ще не сказати нiчого. Пiд час нашої вчорашньої розмови я була заскочена зненацька самим фактом, що Брендон та Бронвен збираються одружитися, менi навiть на думку не спало розпитати подробицi. А згодом, мене почало трясти вiд страху, що будь-якої митi вiддалена братова присутнiсть стане вiдчутнiшою, потiм мене закрутить у вирi його емоцiй, його пристрасть стане моєю пристрастю, а його тiло — продовженням мого...

Як тепер з’ясувалося, мої страхи були марнi. Брендон уже був близький iз Бронвен — а я продовжувала сприймати його так, нiби вiн мiцно спав. Уперше за своє життя я, що називається, не тримала свiчку, не пестила його руками тiло жiнки, не цiлувала його вустами її вуста... То, може, це взаємно? Так мусить бути! Iнакше це буде кричущим порушенням усiх законiв буття та моралi. Поза сумнiвом, Господь Бог вельми неприємний суб’єкт — але ж не може вiн бути такою паскудною гнидою.

Я заплющила очi й почала уявляти себе в чоловiчих обiймах. Намагалася довести себе до такого ступеня збудження, коли руйнувалися всi бар’єри мiж мною та Брендоном. Але нiчого не виходило — клята пiдсвiдомiсть затято опиралася цьому, охороняючи мiй та братiв спокiй. Зрештою, в моїй уявi, мов кролик iз капелюха, виник мiй покiйний чоловiк... I на мене нахлинули гiркi, болiснi спогади про тi кiлька мiсяцiв, упродовж яких ми з Брендоном балансували на межi божевiлля. Я кинула свою дурну витiвку й розревiлася, як мале дитя.

Сльози принесли менi полегкiсть. Виплакавшись досхочу, я трохи вгамувалася. Але моє терпiння вичерпувалося. Я ненавиджу невизначенiсть i завжди прагну достеменного знання. Якщо мої сподiвання — лише чергова iлюзiя, то нехай вона чимшвидше розвiється.

Я глянула на годинник. В Авалонi була четверта ранку, у Сонячному Мiстi — восьма вечора, церемонiя в храмi вже завершилася. Зараз Брендон, мабуть, сидить на чолi святкового столу i їсть печеню з жертовного бика. Ну й дiдько з ним, хай похлинеться!

Я встала з дивана, пiдiйшла до дзеркала й наклала на нього вiдповiднi чари. Воно миттєво помутнiло, а за кiлька секунд почувся незадоволений голос:

— Хто там?

— Це я, Бренда.

— Ах, Брендо... Привiт, сонечко. — Хоча туман у дзеркалi не розступався, я виразно уявила сонний Морганiв осмiх. — Чому так рано встала?

— Треба поговорити. Ти зайнятий?

— Загалом, так. Сплю... цебто спав.

— Маю на увазi iнше, — уточнила я.

— А-а!.. Нi, на жаль, я вiльний. Просто моє дзеркальце десь запропастилося, а вставати лiньки.

— Може, таки встанеш?

Морган зiтхнув:

— Гаразд, умовила...

— I зустрiнемося в твоєму кабiнетi. Бувай.

Я перервала зв’язок й одразу перемiстилася в Морганову „нiшу”, обставлену не так затишно як моя, але й не без претензiй на вишуканiсть. Щоправда, загальне враження псувало кiлька кольорових плакатiв на стiнi з зображенням голих дiвиць — хоча, з iншого боку, ця деталь красномовно свiдчила про характер хазяїна „нiшi”.

Я зручно вмостилася в крiслi i стала чекати. Заодно розглядала плакати, гадаючи, що привабило Моргана саме в цих дiвицях. Завдяки Брендону я мала чималий досвiд оцiнки жiнок з чоловiчої точки зору.

Хвилини за три дверi „нiшi” вiдчинилася i на порозi з’явився Морган, одягнений у червоний халат поверх пiжами, умитий, причесаний i нiтрохи не сонний. Якби я не знала про його звичку голитися перед сном, то, напевно, подумала б, що вiн збiгав у Безчасiв’я i там ретельно зiшкрябав свою щетину.

— Ще раз привiт, — приязно мовив Морган. — Проходь. Мiж iншим, дверi були незамкненi.

Я ввiйшла в кабiнет i розгублено зупинилася посеред кiмнати. Навiть не знала, з чого почати. Морган пильно придивився до мене i сказав:

— Маєш такий вигляд, наче думаєш про те саме, що й я.

— Залежить про що ти думаєш.

Вiн розв’язно посмiхнувся:

— А про що може думати чоловiк у присутностi такої чарiвної жiнки?

Це була наша традицiйна розминка, але цього разу я не збиралася обертати все на жарт. Мене знову затрусило вiд страху, проте я швидко опанувала себе i грайливо вiдповiла:

— Виходить, нашi думки крутяться в одному напрямку.

Морган ошалiло втупився в мене. Якби я нi з того, нi з сього вперiщила йому дрючком по головi, вiн здивувався б менше.

— Ти серйозно, сонечко?

— Т-т... — Раптом менi перехопило подих, i я заклякла з роззявленим ротом. Та врештi злiсть на себе, на свiй страх, на свою безпораднiсть, повернула менi самовладання. — Так, серйозно! Хай тобi чорт, Моргане, поцiлуй мене! Чи ти чекаєш, поки я передумаю?

Морган пiдступив до мене, обiйняв i поцiлував у губи. Правду кажучи, я чекала, що вiн накинеться на мене, мов хижий звiр, але насправдi все було iнакше. Його мiцнi обiйми не завдавали менi болю, його поцiлунок був нiжний i лагiдний, а коли вiн дав волю рукам, то не для того, щоб жадiбно лапати моє тiло, а щоб гладити мене.

— Ти як статуя, Брендо, — сказав Морган, ще раз поцiлувавши мої занiмiлi губи. — Тебе наче паралiзувало.

— То допоможи менi, — майже заблагала я. — Допоможи позбутися страху.

I вiн допомiг. Не розповiдатиму, як це було. По-перше, це наша з Морганом особиста справа; а по-друге, я кепсько пам’ятаю, що ми тодi робили. В будь-якому разi — мовчу.

Потiм ми лежали в лiжку й курили, недбало струшуючи попiл просто на пiдлогу. В камiнi весело трiскотiли охопленi вогнем дрова. Зима в Авалонi зазвичай м’яка, найчастiше безснiжна, але ночами буває холодно. I хоча в житлових примiщеннях палацу вже були встановленi електричнi обiгрiвачi, Морган за старою звичкою вiддавав перевагу камiну — щоправда, вдосконаленому, з автоматичною подачею дров.

— Брендо, — нарештi озвався вiн. — Ти чортеня.

— Справдi? — лiниво мовила я.

— Справдi. Ти — щось особливе. Менi ще нi з ким не було так добре, як з тобою.

— Менi теж, — сказала я чисту правду.

— Нi, я серйозно, — наполягав Морган, вирiшивши, що я iронiзую. — Хоча спочатку ти була холодна, мов крижина, але потiм як розтанула... то вже розтанула! — Вiн трохи повагався, а вiдтак додав: — Знаєш, я грiшним дiлом вважав, що тебе цiкавлять винятково дiвчата.

— Так воно й було, — чесно зiзналася я. — У певному сенсi.

— Як це?

— Не має значення. Що було, те сплило. Нарештi я стала жiнкою.

— Ти й ранiше була жiнкою.

— Лише зовнi. А внутрiшньо... — Тiнi минулого зринули з моєї пiдсвiдомостi, i мене знову пойняв страх.

Морган негайно вiдчув це i пригорнув мене до себе. Дивно, але в його обiймах я вiдчула себе в цiлковитiй безпецi.

— Тебе колись згвалтували? — спiвчутливо запитав вiн.

— Гiрше, — вiдповiла я, здригнувшись. — Набагато гiрше... Тiльки нiчого не питай.

— Не питатиму... А в тебе давно не було чоловiкiв?

— Майже тринадцять рокiв за моїм особистим часом.

Морган аж присвиснув:

— Матiнко божа! Я б давно повiсився.

— Iнодi виникало таке бажання, — сказала я. — Та тепер усе гаразд. Я вилiкувалася.

Ми замовкли, насолоджуючись присутнiстю один одного. Я почувала себе найщасливiшою жiнкою в свiтi, але десь у глибинi моєї iстоти зрiв страх, що це лише iлюзiя, гарний сон, який не може тривати вiчно. Колись я прокинуся — i повернеться колишнiй кошмар...

Звичайно, то були дурницi. Я усвiдомлювала, що не сплю i не марю, а проте, щоб остаточно переконатися в цьому, зв’язалася з Артуром.

„Привiт, сестричко, — вiн одразу впiзнав мої позивнi. — Як нашi „качки”?”

„Вже розлетiлися, — вiдповiла я. — Диверсанти готовi до пiдривної дiяльностi. А як там у вас?”

„Свято триває. Бенкет якраз у розпалi”.

„Бика зжерли?”

„Давно. А обгризенi кiстки миттю розтягли на сувенiри”.

„А як Брендон?”

„Вiн просто чудовий. Тримається так, наче все життя сидiв на тронi Свiтла. Гм... Не знаю, що на нього найшло, але час вiд часу вiн кидає на Бронвен такi ласi погляди, немов хоче її з’їсти”.

„Навiть так! — Я насилу притлумила iстеричний смiх. Моє збудження таки передалося братовi — але в якiй формi! О, нескiнченносте, ти прекрасна! Я славлю тебе... — До речi, Артуре. Вгадай, де я зараз?”

„Де ж iще? Певно ж у лiжку з Морганом”.

„Чорт! Як ти здогадався?” — вразилася я.

Пiсля спалаху щирого подиву на iншому кiнцi лiнiї запанувала мовчанка. Лише за кiлька секунд Артур вiдновив нормальну iнтенсивнiсть зв’язку i недовiрливо запитав:

„Сестричко, ти не жартуєш?”

„Але ж ти сам...”

„Провалитись менi в царство Аїда! Це ж був просто п’яний дотеп... Як ти почуваєшся?”

„Як наречена в першу шлюбну нiч. Єдине мене хвилювало, чи не позначилося це на Брендонi”.

„Не бiйся, не позначилося... Але ж, Брендо! Морган гарний хлопець, проте дуже небезпечний тип. Якщо вiн...”

„Годi, Артуре, — перебила я його. — Я вже доросла дiвчина i сама дам собi раду. Продовжуй веселитися, а завтра, коли протверезiєш...”

„Завтра я повертаюся, i якщо...”

„Тим бiльше, — сказала я, вже шкодуючи, що завела цю розмову; схоже, Артур здорово набрався. — Завтра й побалакаємо. Бувай, братику”. — I я перервала зв’язок.

Хвилин за п’ять Морган сказав:

— Щойно зi мною розмовляв Артур. Був дуже милий i делiкатний. Пообiцяв вiдiрвати менi голову, якщо я скривджу тебе.

— Вiн п’яний.

— Я це вiдчув. Але in vino veritas — вiн майже прямим текстом заявив, що я останнiй з-помiж його знайомих, з ким вiн волiв би бачити тебе. До речi, а чому ти вибрала мене?

— Сама не знаю. Мабуть, тому що iнший на твоєму мiсцi дiяв би не так рiшуче. А менi прелюдiї були нi до чого.

Морган зiтхнув:

— Дякую за вiдвертiсть.

— I ще, — квапливо додала я, — ми з тобою добрi друзi.

— Тiльки не кажи, що це в нас уперше i востаннє.

— Цього я не кажу. Зараз я тебе дуже потребую.

— А потiм?

— Тодi й видно буде. Може, народжу дитину. — На думку про те, що тепер можу стати матiр’ю, я мало не заревiла. — Обов’язково народжу.

— Вiд мене? — запитав Морган.

— Може, й вiд тебе. Як вийде.

— А навiщо покладатися на випадок. Я тут на дозвiллi склав кiлька заклять...

— Я знаю їх кiлька десяткiв, але не збираюся вдаватись до них. Нехай усе станеться саме собою. Нехай буде сюрпризом. Приємним... — З цими словами я солодко позiхнула. — Давай спати, Моргане. Я втомилася.

Уже засинаючи, я почула, як вiн ласкаво називає мене кiшечкою, ще встигла подумати, що ми з ним два чоботи пара — кiт i кiшка, а потiм сон остаточно здолав мене. Уперше за багато рокiв я спала в обiймах чоловiка, i вперше за все життя — без кошмарiв, спокiйно i безтурботно...

 

*

Коли я прокинулася, Моргана поруч не було, а на подушцi лежала записка, у якiй вiн повiдомляв, що подався зустрiчати високих гостей — сьогоднi в Порт-Нiор мало прибути судно з iрландськими чаклунами та вiдьмами. Це була перша така численна й поважна група гостей зi Старого Свiту. Король Iрландiї, зачувши про Причастя, не став гаяти часу на дипломатичнi перемовини, а разом з родичами та придворними стрибнув на корабель i вiдплив до Логрiсу. Така гiдна подиву оперативнiсть могла б ускладнити нам життя — але, на щастя, Артур дiйшов висновку, що його подальше перебування в Екваторi не конче необхiдне, i вирiшив повернутися одразу пiсля Брендонового коронування.

У своїй записцi Морган просив мене замiнити його на засiданнi кабiнету мiнiстрiв, а наприкiнцi додав зворушливий постскриптум: „Брендо, ти чудо. Цiлую твої солодкi губки”.

Я навiть схлипнула вiд розчулення, а пiсля недовгих роздумiв зв’язалася з Пенелопою.

„Привiт, Брендо”, — озвалася вона.

„Привiт. Де ти зараз?”

„В Авалонi. Щойно прокинулася. А ти?”

„Так само. Що збираєшся робити?”

„Поснiдаю, а потiм кину монету. Якщо випаде профiль Артура, пiду няньчитися з Дейдрою, а якщо дракон — займуся фресками в соборi”.

„Пеннi, дорогенька, — попросила я, — зроби менi послугу. Проведи сьогоднiшню нараду мiнiстрiв”.

„Я не...”

„Ну, будь ласочка, дуже тебе прошу. Морган зустрiчає iрландцiв у Нiорi, а я... Я просто не можу!”

„Зле почуваєшся?”

„Навпаки, дуже добре. Тому хочу провести цей день з малою Дейдрою...”

„А менi пропонуєш весь день слухати занудливi доповiдi”, — ображено сказала Пенелопа.

„Лише кiлька годин. Будь гарною дiвчинкою, Пеннi, не засмучуй тiтоньку Бренду”.

Зрештою менi вдалося умовити Пенелопу, i вона неохоче погодилася. А я повернулася до своїх покоїв, де прийняла душ, вдягнулася й гарненько поснiдала, вперше за багато рокiв забувши про свою дурну дiєту. Життя прекрасне, i не варто псувати його всiлякими обмеженнями. Якщо доведеться вдатися до чарiв, аби скинути зайву вагу, то й нехай, невелика бiда.

Я подолала спокусу негайно побалакати з мамою, розбудивши її серед ночi. Ранок у Сонячному Мiстi мав наступити лише за кiлька годин, i я вирiшила потерпiти, тим бiльше що менi було чим зайнятися. Я ввiйшла у свою „нiшу” i перемiстилася в особняк Бронвен — наявнiсть „нiш” там перестали тримати в таємницi, вiдколи Колiн вирiшив вийти з пiдпiлля. Проте в Авалонi вiн ще не з’являвся — вочевидь, чекав на повернення Артура.

Я нiкого не попередила про себе — не люблю афiшувати свої приватнi вiзити, це не в моїм звичаї. Вiд першої ж служницi, яку перестрiла в коридорi, я дiзналася, що недавно Дана поїхала кататися на машинi по околицях, а Колiн з малою Дейдрою зараз гуляє в парку. Оскiльки парк був такий великий, що в ньому легко заблукати, я дiстала дзеркальце й викликала на зв’язок Колiна.

— Хто? — запитав вiн з туману.

— Бренда.

— Здрастуй, Брендо. — Ще на другий день нашого знайомства ми з ним перейшли на ти. — Вибач, що не показуюся, але в мене на руках Дейдра. Ти в Авалонi?

— Щойно звiдти. Як тебе знайти?

— Зустрiнемося в альтанцi. Йди уздовж головної алеї, i метрiв за сто побачиш її.

— Добре. Зараз буду.

Сховавши дзеркальце, я спустилася на перший поверх i вийшла з особняка через бiчний хiд. Мене зустрiв приємний вiтерець, наповнений ароматами пiзньої весни. Небо було безхмарне, сонце стояло в зенiтi, проте не пекло, а просто грiло. Погода була чудова, тож i не дивно, що Колiновi й Данi не сидiлося в будинку.

Коли я пiдiйшла до повитої плющем альтанки, Колiн з малою Дейдрою сидiв на лавi, а поруч стояла дитяча колиска. Побачивши мене, дiвчинка пожвавiшала й весело залопотiла, протягаючи до мене рученята.

— Дейдра хоче погратися з тiткою Брендою, — сказав Колiн i дозволив менi взяти в нього дитину.

Але вiн помилився. Дейдра не збиралася гратися з тiткою Брендою, просто вона вирiшила, що в мене на руках їй спатиметься зручнiше, нiж у Колiна. Щойно я сiла на лаву, вона пригорнулася до мене й заплющила оченята, а її миле личко осяяла невинна янгольська усмiшка. Я з нiжнiстю дивилася на неї й думала про той день, коли... а втiм, мої думки були банальними жiночими думками i не вiдзначалися якоюсь оригiнальнiстю.

Ми сидiли мовчки, чекаючи, поки Дейдра засне. Нарештi Колiн промовив:

— Тепер її й гарматою не розбудиш. Даремно Дана так трясеться над нею i затикає всiм роти.

— Вона мати. Цим усе сказано.

— Звичайно, — погодився Колiн. — Коли жiнка стає матiр’ю... — Вiн замовк i задумався.

— Ще кохаєш Дану? — запитала я.

— Так, — чесно визнав вiн. — Але не роблю з цього трагедiї. Ще з часiв свого упадання за Дейдрою я навчився любити на вiдстанi i вдовольнятися цим. Проте не стану лукавити — був перiод, коли я майже ненавидiв Артура. Та згодом перебiсився i зрозумiв, що за великим рахунком вiн нi в чому не винний. Тепер найбiльше в усiй цiй iсторiї мене засмучує доля бiдолашної Дейдри. От кому справдi непереливки.

— Ти знаєш, що вона вiдмовилася стати королевою Свiтла?

Колiн ствердно кивнув:

— А також знаю, що Брендон, їй на зло, узяв шлюб iз Бронвен. Двi години тому я зустрiчався з сестрою в Безчасiв’ї. Вона здалася менi дуже щасливою... не знаю, чи довго це триватиме. Боюся, що нi.

Ми знову замовчали, думаючи кожен про своє.

— Може, покладеш Дейдру в колиску? — запропонував Колiн.

— Нi, ще трохи потримаю її. Менi це так приємно.

— Ти дуже любиш її, — промовив вiн ствердно.

— Ще б пак. Це ж Артурова донька.

— Вiн досi не знає про неї?

— Скоро дiзнається. Якщо не станеться нiчого несподiваного, то годин за десять вiн уже буде в Авалонi. Збираєшся зустрiтися з ним?

— Обов’язково. Настав час залагодити нашi розбiжностi. Я не хочу через дрiб’язковi образи назавжди позбутися батькiвщини.

— Тебе не бентежить роль вiдставного монарха?

— Анiтрошки. Я добровiльно зрiкся престолу i вважаю це своїм найрозумнiшим учинком. Те, що зараз робить Артур, менi було б не до снаги. Влада не моє покликання.

— А однак ми приреченi на владу, — сказала я. — Єдино лише тим, що маємо могутнiсть, яка дозволяє нам впливати на долю цiлих свiтiв. Адже не даремно в багатьох мовах, наприклад, в англiйськiй, могутнiсть i влада — power — омонiми. I не даремно запричащенi чаклуни й вiдьми називають себе Володарями. А ми, адепти Джерела, — Володарi, пiднесенi до ступеня нескiнченностi.

— Проте я волiю бути науковцем.

— Я теж науковець. Зараз я дослiджую Джерело, i що бiльше дiзнаюся про нього, то бiльше здобуваю могутностi, а отже, i влади. Що ж до тебе, то ти своїми вiдкриттями...

Чужими вiдкриттями, — уточнив Колiн.

— Це не має значення. Так чи iнакше, ти суттєво вплинув на розвиток тамтешньої науки. А оскiльки наука — нарiжний камiнь будь-якої технологiчної цивiлiзацiї, то тим самим ти змiнив природний хiд iсторiї. Хiба це не влада? До речi, як справи з премiєю?

Колiн почервонiв:

— Боюся, її таки дадуть, попри всi мої намагання цього уникнути.

Я встала з лави, дбайливо поклала Дейдру в колиску, потiм повернулася на своє мiсце i сказала:

— А ти не бiйся. Хоч там як, а ти принiс користь науцi того свiту. А ще ти сам казав, що зробив деякi уточнення й узагальнення.

— Ну так, зробив. Знання теорiї поля дозволили менi краще зрозумiти Джерело, а це своєю чергою навело мене на певнi iдеї. Я дещо змiнив вихiднi постулати, усунув протирiччя... Та все це лише крапля в морi.

— Це лише початок, — заперечила я. — Ти ж не мiг запропонувати свої вдосконалення до теорiї, якої ще не iснувало.

— Я мiг би зробити це в тому свiтi, де вона iснує.

— А чому не зробив?

— Саме тому, що починав з вiдвертого плагiату.

— Всi починають з плагiату, не переймайся цим. Продовжуй дослiдження, розвивай свою теорiю, пiдбирайся до Джерела з iншої боку. Я вивчатиму його логiчну структуру, а ти — фiзичну.

— Бракує третьої компоненти, — зауважив Колiн. — Можливо, найголовнiшої — метафiзики.

Ми не змовляючись подивилися на колиску, в якiй безтурботно спала, ще не усвiдомлюючи своєї винятковостi, мала Дейдра — дитя Дани, Артура i Джерела...

Попередній    Зміст    Наступний    
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 42