| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 44 |
Артур вiдкрив рота, але нiчого не сказав, лише хрокнув. У його очах застиг жах. А Джона, не звертаючи на нього уваги, продовжував дивитися на ошелешену Пенелопу.
— Тепер повтори свої слова. Ще раз скажи, що я негiдник, i додай: син негiдника. Пiдлого, безчесного негiдника, що звабив мою матiр, наобiцяв їй золотi гори, а потiм просто зник без слiду, не залишив навiть прощальної записки.
— Ребека... — скорiше не проказав, а простогнав Артур.
Джона повернувся до нього:
— Згадав, га? Нарештi, згадав! А ранiш не мiг? Дванадцять рокiв моя мати чекала вiд тебе звiстки, дванадцять рокiв жила лише думками про тебе, дбайливо зберiгала в альбомi твої фотографiї, годинами розглядала їх... а вночi плакала. Я й зараз чую її плач — гiркий, невтiшний. В одну з таких ночей вона не витримала i випила смертельну дозу снодiйного. А за кiлька днiв прийшли судовi виконавцi, конфiскували наш будинок i все майно за несплату боргiв, а мене, одинадцятирiчного хлопчиська запроторили в сиротинець. Пiзнiше менi повернули деякi речi, що не мали комерцiйної цiнностi, зокрема цей клятий альбом i маминi щоденники. Я читав їх i переповнювався ненавистю до тебе. Я дивився на твої фотографiї i мрiяв про той день, коли розшукаю тебе й уб’ю без жалю та милосердя, як скаженого пса...
— То вбий же мене! — викрикнув Артур, пiдхопившись зi стiльця. Руки його тремтiли, обличчя було блiде, без кровинки. — Убий, угамуй свою спрагу кровi, помстися за матiр!
— Я помщуся, — зловiсно пообiцяв Джона. — Але не смерть буде твоєю спокутою, а життя, яке я перетворю на пекло. Я спровокував вiйну Свiтла з Iзраїлем, а тепер, пiсля Давидової загибелi, це буде вже не ритуальна вендета, а криваве побоїще без правил та обмежень, що забере життя багатьох твоїх родичiв. Їхня смерть буде на твоїй совiстi, Артуре!
— О Зевсе-Юпiтере! — пристрасно прошепотiв Дiонiс, що стояв поруч зi мною. — З яким би задоволенням я придушив цього виродка! Навiть цiною власного життя.
— Але не цiною iснування Всесвiту, — пошепки вiдповiла я.
Пенелопа пiдiйшла до Артура, взяла його за руку й зазирнула йому в очi.
— Тату, скажи, що це непорозумiння. Поясни, як було насправдi.
Артур приречено похитав головою:
— Тут немає нiякого непорозумiння. Я кинув Ребеку, бо розлюбив її. Але не знав що вона...
БАБАХ!!!
Iзоляцiйнi чари раптово зруйнувалися i тiєї ж митi в кiмнатi з’явилося ще двоє людей — Дана й Амадiс. Останнiй мало не збив мене з нiг, але вiн же й допомiг менi встояти, притримавши мене за талiю.
— Вибач, сестро.
— Нiчого, — вiдповiла я. — Як ти сюди потрапив?
— Дана... тобто, Бронвен узяла мене в Безчасiв’я, а iнша Дана, справжня, переправила до вас. — Вiн труснув головою. — Все це так несподiвано...
— А далi буде ще веселiше, — глумливо вiдгукнувся Джона.
Амадiс розгублено втупився в нього:
— Я просто не можу повiрити, що ти це зробив, Джоно. Як ти мiг?!
— Нехай вiн пояснить, як я мiг, — i Джона вказав на Артура.
Тим часом Дана пiдступила до Артура i мовчки обняла його. А за якусь мить вони змiнили положення i тепер стояли поряд, взявшись за руки. Я здогадалася, що вони були в Безчасiв’ї — i, певно, провели там чималенько часу.
Артур уже не був такий пригнiчений. Його обличчя мало спокiйний, зосереджений вираз.
— Амадiсе, — рiвним голосом промовив вiн. — Насправдi Джона мiй син. Я пiдло повiвся з його матiр’ю, кинув її вагiтну напризволяще, що зрештою призвело до її самогубства. Тепер вiн мстить за це.
Амадiс сплеснув руками:
— Великий Мiтро! Це що, жарт? Джоно, ти ж бо син Iсаї бен Гура.
— Оце i є справжнiй жарт, — вiдповiв Джона. — Те, що я син Iсаї бен Гура. У вашiй чудовiй сiмейцi знайшовся один жартiвник, що зробив мене сином Iсаї. Одного разу, коли я був на стрiльбищi й вiдводив душу, розряджаючи обойму за обоймою у збiльшену до натуральних розмiрiв фотографiю Артура, до мене пiдiйшов незнайомець i сказав: „Щось подiбне я давно хотiв зробити з оригiналом, але вiн, негiдник, сам вiдкинув копита, без моєї допомоги”.
Описана Джоною сцена була така огидна, що мене аж замлоїло. А Артур незворушно спитав:
— Це був Александр?
— Авжеж вiн. Пiсля твого зникнення Александр нишпорив по всiх свiтах, де ти бував, i шукав твоїх друзiв, щоб накапостити їм. — Джона реготнув. — Нi, сiмейка у вас ще та!
Дiонiс заскреготав зубами. Мої нерви теж були на межi зриву, я мала потребу в перепочинку, як астматик у ковтку кисню, тому мiцно схопила Дiонiса за руку i перемiстилася з ним у Безчасiв’я.
*
Над нами мiнилося зелене небо, пiд нашими ногами шарудiла лiлова трава, а по схилу пагорба до нас наближалися троє — одна жiнка i двоє чоловiкiв. До мого полегшення, Брендона серед них не було.
— Екзотична мiсцина, — промовив Дiонiс, роззирнувшись довкола. — Тут почувається величезна концентрацiя первiсних сил. Ти знаєш, Брендо, я не боягуз, але зараз менi трохи не по собi... Навiть не трохи.
— Чудово розумiю тебе, — сказала я. — Коли Артур уперше привiв мене сюди, я теж почувалася незатишно.
Дiонiсiв погляд зупинився на моїх руках. Вiрнiше, не тому, що я в них тримала.
— А що це в тебе?
— Мiй комп’ютер. Я спецiально зачарувала його, щоб вiн супроводжував мене, коли я йду в Безчасiв’я.
— Круто! — похвалив мене Дiонiс. — Ти завжди була винахiдлива дiвчинка.
Тим часом троє пiдiйшли до нас.
— Здрастуйте, — привiтала нас Бронвен, утiм, без особливої радостi. — Нiчого сказати, гарний подарунок я отримала на весiлля!.. Дiонiсе, дозволь вiдрекомндувати тобi Моргана Фергюсона i мого брата Колiна, Артурових друзiв. Сподiваюсь, вони стануть i твоїми друзями.
— Я теж сподiваюсь, — вiдповiв кузен i чемно кивнув Моргановi та Колiновi. — Дiонiс iз Сутiнкiв до ваших послуг, панове. Хоча, боюся, в цiй справi вiд мене буде мало користi.
— Подивимося, — сказала я. — У тебе за плечима пiвтори сотнi рокiв. Як знати, може нам згодиться твiй досвiд.
— Буду радий надати посильну допомогу. I непосильну теж. Але завважу, що в планi життєвого досвiду менi далеко до Амадiса. Чи не тому, Бронвен, ти взяла його з собою?
— Почасти тому. А ще вiн пiдвернувся менi пiд гарячу руку.
— А де Брендон?
— Залишився в Екваторi. Я не мала часу шукати його.
Морган обiйняв мене й поцiлував. Не тому, що хотiв похвастатися перед iншими своєю перемогою; просто зрозумiв, що я потребую його пiдтримки. Вiн так i залишився стояти поруч зi мною, поклавши руку менi на талiю.
В очах Бронвен спалахнули лукавi вогники:
— Отже, це не плiтки? У вас справдi роман?
Я трохи збентежилася, але загалом її слова були менi приємнi.
— Зараз є важливiшi справи, — стримано вiдповiла я. — Саме iснування Всесвiту пiд загрозою.
— Як я розумiю, — сказала Бронвен, — небезпека не смертельна. Цей Джона, хоч i страшенний негiдник, далеко не дурень i не збирається знищувати Джерело.
— Вже знаєте, хто вiн?
— Артур розповiв. — Бронвен зiтхнула. — Ну й синочка нагуляв, хай йому грець!
— Як поводиться Джерело? — запитала я.
— Чекає. Воно не в змозi нiчого вдiяти.
Я похитала головою:
— Неймовiрно!..
— А проте так. Якби це був якийсь зомбi, Джерело нейтралiзувало б його без проблем. Але перед людиною, що має свободу волi, воно виявилося безсилим. — Бронвен кiлька секунд помовчала. — Досi я тайкома вiрила, що Джерело є Богом. На жаль, це не так.
— Бог, якщо вiн є, не може бути частиною свiтобудови, — озвався Колiн. — Вiн має стояти над усiм сущим. I в будь-якому разi, безглуздо сподiватись на гiпотетичного Творця. Навiть якщо вiн iснує, допомоги вiд нього ми не дочекаємося. За великим рахунком, йому начхати, завершиться всесвiтнiй цикл зараз або за мiльярд рокiв. Що для нього цей мiльярд — лише мить вiчностi.
— Отож, — пiдбила пiдсумок Бронвен, — на допомогу Всевишнього розраховувати не варто. Мусимо самi впоратися з Джоною, а не чекати, що його вразять блискавицi небеснi.
— Маєте якийсь план? — запитав Дiонiс.
— План дуже простий, i його простота — наслiдок нашого безсилля. Ми не можемо нiчого вдiяти, поки Джона не здобуде Силу. Спробуємо порiшити його, коли вiн вийде iз Джерела.
Я похитала головою. План був занадто простий, навiть примiтивний — i цiлком передбачуваний. Якщо Джона не телепень (а вiн таки не телепень), то просто збере всiх адептiв у Безчасiв’ї й накаже перемiститися вперед за часом матерiального свiту бодай на одну наносекунду. Цього буде досить, щоб утекти вiд нас.
— А втiм, — вела далi Бронвен. — Мене турбує не так сам Джона, як той факт, що однiй людинi вдалося поставити Всесвiт на грань загибелi. На наше щастя, вiн виявився не фанатиком, а лише озлобленим месником. Та де гарантiя, що слiдом за ним не прийде справжнiй фанатик — iз тих, хто вважає Всесвiт порочним i гiдним знищення?
Я згадала Гаральда i здригнулася з жаху. Це вже точно. Вiн без вагань спрямував би всю мiць Порядку на Джерело, уявивши себе ангелом-провiсником Страшного Суду...
— Тут щось не так, — сказала я. — Джерело не може бути таким вразливим, таким беззахисним.
— Не має бути, — поправила мене Бронвен. — Джерело треба охороняти вiд зазiхань з боку людей. А людський розум такий хитрий i винахiдливий, що його пiдступам спроможний протидiяти тiльки iнший людський розум. На вартi Джерела має стояти Хазяйка.
— Тобто ти?
Вона похитала головою:
— Нi, не я. Невже ви й досi не збагнули, що я лише тiшу своє самолюбство, зображаючи Хазяйку Джерела? Так, це правда, я гострiше за всiх вас вiдчуваю Джерело, я, можна сказати, його перша наближена, але я несправжня Хазяйка. Я хiба тимчасово виконую її обов’язки — i, як бачите, не вельми успiшно.
— А хто ж тодi справжня Хазяйка Джерела? — запитав Дiонiс.
— Мiсце поки вакантне. Думаю, його займе Дейдра.
— Артурова жiнка?
— Нi, донька.
Дiонiса непросто було спантеличити, але Бронвен це вдалося. Йому аж щелепа вiдвисла вiд подиву.
— Дейдра? — перепитав вiн. — Артур має ще одну доньку?
— Вiд Дани, — пояснила я. — Дiвчинка була зачата у Джерелi й народилася вже адептом.
— Отакої!.. Ось чим ви тут займаєтеся... А скiльки їй?
— Лише пiвроку.
— Цього замало. Їй би трохи пiдрости.
— Ми вже думали про це, — вiдповiв Колiн. — У Безчасiв’ї мала Дейдра почувається як удома, але це невдале мiсце для її розвитку як людини. Вона має зростати серед людей, спiлкуватися з однолiтками, отримати нормальне виховання. Зрештою, вона звичайна дитина... хоч i надзвичайна. А дитинство в цiлковитiй iзоляцiї вiд людського суспiльства негативно вплине на формування її особистостi. Iнша рiч, свiти зi швидким плином часу. Якби ми мали бодай день...
— Його ми не маємо, — сказала я. — В нас лiченi хвилини.
— Атож. На жаль. Спробуй вiдшукати стабiльний, населений, культурний i цивiлiзований свiт з таким швидким плином часу.
— А от i спробую. — Я всiлася на траву, поклала на колiна ноутбук i пiдняла кришку. — Програма пошуку є, треба лише задати параметри.
— Брендо, — вражено мовив Дiонiс. — Ти не жартуєш? Iдеться ж бо про сотнi тисяч одиниць Основного потоку.
— Оптимальне значення — мiльйон.
— Тим бiльше. При такому прискореннi часу...
— Для адептiв це дрiбницi. А Дейдра — адепт вiд народження. Хвилюватися нiчого. — Я активiзувала зв’язок комп’ютера з Джерелом i запустила пошукову програму. Вона стала сканувати область швидкого плину часу в дiапазонi вiд 500.000 до 10.000.000 одиниць Основного потоку. — От i все. Тепер залишається тiльки чекати.
— А довго? — поцiкавився Дiонiс.
Я знизала плечима:
— Як пощастить. Та зрештою час у Безчасiв’ї — це велика умовнiсть. — Потiм звернулася до Моргана й Колiна: — Де Дана залишила дочку?
— У дитячiй, — вiдповiв Колiн. — Там поруч „нiша”, i я...
— А я не потребую нiяких „нiш”, — утрутилася Бронвен. — Коли вiднайдеш потрiбний свiт, я принесу Дейдру за кiлька секунд. А ви тим часом заберете Артура з Даною.
— Я, мабуть, складу їм товариство, — сказав Колiн. — Допоможу дбати про дiвчинку.
Далi ми мовчки чекали результатiв пошуку. Морган довго вагався, та врештi присiв поруч зi мною i знов обiйняв мене.
— Я б теж допомiг Артуровi й Данi, — тихо сказав вiн. — Але довелося б на кiлька рокiв розлучитися з тобою. Менi нестерпна сама думка про це.
*
Щойно ми з Дiонiсом повернулися в „нiшу”, я подумки вiддала команду:
„АРТУРЕ, ДАНО! МЕРЩIЙ ДО ДЖЕРЕЛА!”
Вони негайно щезли. А вже наступної митi на їхньому мiсцi з’явився Морган. Вiн трiумфально всмiхався.
— Що це ви стрибаєте туди-сюди?! — роздратовано гарикнув Джона. — I де подiвся цей негiдник?
— Питаєш про Артура? — уточнила я.
— А про кого ж iще!
— Вiн незабаром повернеться. Щонайбiльше за п’ять хвилин. Подався за каменями. Тобi ж вони потрiбнi, хiба нi?
— Потрiбнi, — пiдтвердив Джона. — Але я вчуваю тут якийсь пiдступ. Ви готуєте менi пастку.
— А яка тобi рiзниця? Ти ж упевнений у своїй невразливостi.
— Проте не впевнений у вашiй розважливостi. З дурного розуму ви можете погубити i мене, i себе, i весь Всесвiт.
— Запевняю тебе, небоже, до цього не дiйде. Ми не дурнiшi за тебе... До речi, щодо небожа. Менi кортить почути до кiнця твою iсторiю. Як ти ухистився стати сином Iсаї бен Гура?
Джона пiдозрiло подивився на мене:
— Щось ти хитриш, тiтонько.
— Чому так вирiшив?
— Бо вiдчуваю фальш у твоїх словах.
— Тобi так здається.
— Аж нiяк. А ще я вiдчуваю, що ти тягнеш час. Тому ось моя умова. Якщо за п’ять хвилин Артур не повернеться, я вколошкаю Амадiса. Потiм убиватиму вас по черзi з iнтервалом у хвилину — всiх, окрiм Пенелопи, що потрiбна менi для iнших цiлей. Так i передай Артуровi.
Пенелопа затулила обличчя руками й тихо заплакала. Амадiс дивився на Джону з якимсь забобонним жахом.
— Добре, передам, — сказала я, а натомiсть подумки запитала в Моргана: „Як справи?”
„Нормально. Артур i Дана iнтенсивно вирощують Дейдру”.
„Маєш з ними зв’язок?”
„Лише одностороннiй. Коли стане геть кепсько, дам їм умовний сигнал до повернення. А на крайнiй випадок маю при собi камiнцi”.
„Гаразд”. — I я знову звернулася до Джони: — Артур попереджений. А тепер прошу, продовжуй свою цiкаву розповiдь. На чому ти зупинився?
Якийсь час Джона мовчав, покусуючи губи.
— Нi, ви точно щось замишляєте. Але що? — Вiн зiтхнув. — Ай, дiдько з вами. Продовжу. Коли Александр довiдався, що я син Артура, вiн, мабуть, хотiв порiшити мене. Але потiм побачив, як я ненавиджу батька, i змiнив своє рiшення. На думку йому спала веселiша iдея — пiдсунути сина свого ненависного брата iзраїльтянам як члена їхньої королiвської родини.
— I як вiн це влаштував? — запитала я, вирiшивши втручатися в розповiдь Джони при першiй же лiпшiй нагодi, щоб виграти час. — Як йому вдалося видати тебе за сина Iсаї?
— Завдяки збiгу обставин. Рiч у тiм, що Iсая справдi мав сина, народженого вiд простої смертної на Землi Аврелiя.
— Вiн знав про нього?
— Певно, що нi. Iнакше привiв би його у свiй Дiм. Зважаючи на все, дитина народилася вже пiсля його смертi.
— А що з ними сталося? Маю на увазi справжнього сина Iсаї та його матiр.
— Вони загинули. Їх убили Александровi хрестоносцi пiсля взяття тамтешнього Єрусалима.
— А як Александр дiзнався, що вбита дитина була сином Iсаї?
— За коштовностями, якими Iсая щедро обдаровував свою коханку. Вони були зробленi на його особисте замовлення в Домi Iзраїлевiм, за допомогою магiчних технологiй i мали клеймо королiвської ювелiрної майстернi.
— Отже, Александр використав цi речi, щоб ти вдав iз себе сина Iсаї?
— Саме так. Вiн радiв, як диявол, коли переконався, що я пiдходжу за групою кровi. Зрозумiло, аналiз ДНК видав би мене з головою, проте ми вирiшили ризикнути, поклавшись на неприязне ставлення в Домах до будь-яких генетичних дослiджень. Александр оселив мене на Землi Без Арафата, яку частенько вiдвiдували дiти Iзраїлю, забезпечив легендою i навчив деяким нехитрим фокусам. Вiдповiдно до нашого плану я трохи виждав, пристосувався до нових умов, потiм улаштувався працювати в цирку iлюзiонiстом. Ясна рiч, на мене врештi звернули увагу i виявили, що я маю непробуджений Дар.
— I тодi ти розповiв вигадану iсторiю про своїх батькiв?
— Нiякої iсторiї. Александровi розуму не бракує. Вiн казав: що бiльше буде брехнi, то швидше я заплутаюся в подробицях i викличу пiдозри. Тому я прикинувся круглим сиротою, що не пам’ятає нi батька, нi матерi. Мовляв, мене виховала одна добра жiнка, а пiсля її смертi я мандрував по свiту, перебивався випадковими заробiтками, а коли ставало геть скрутно, продавав коштовностi, можливо родиннi... Отут усе й почалося. Власне кажучи, я не вдавав iз себе сина Iсаї, мене визнали таким. Притому беззастережно. — Джона посмiхнувся. — Цар Давид прийняв мене з розкритими обiймами i навiть заявив, що я дуже нагадую йому Iсаю. До чого люди слiпi!
— Помиляєшся, — промовив Амадiс, чиє обличчя стало неприродно блiдим. — Ти дiйсно схожий на Iсаю — тiєю ж мiрою, якою схожий на всiх нас.
Джона запитливо глипнув на нього:
— Про що ти?
Амадiс зiтхнув:
— Тебе нiколи не цiкавило, чому я так вирiзняв тебе з-помiж iнших наближених Рахiлi? Я ж бо вважав тебе своїм онуком... а насправдi ти виявився моїм небожем.
Слiдом за цiєю приголомшливою заявою запанувала мовчанка. Пенелопа забрала вiд обличчя руки й розгублено заклiпала вологими вiд слiз очима. Морган здивовано зиркав то на Амадiса, то на Джону. Дiонiс чомусь штовхнув мене лiктем у бiк.
„Брате, — озвалась я подумки. — Це правда?”
— Чиста правда, — вiдповiв Амадiс; в його голосi бринiли бiль i гнiв. — Iсая був моїм сином, а та дитина, яку вбили скаженi пси Александра, була моїм онуком. Шкода, що я так пiзно довiдався про це.
Цiєї митi я зрозумiла, що Александровi пiдписаний смертний вирок. Амадiс, попри весь свiй пацифiзм i небажання мати справу зi зброєю, не заспокоїться доти, доки не знайде Александра i не покарає його за внукову смерть.
Джона спробував глузливо розсмiятися, але смiх застряг йому горлi, i вiн закашлявся. Ще десяток секунд — ще два мiсяцi для стрiмкого зростання малої Дейдри...
— Ну й сiмейка! — повернувши собi мову, заговорив Джона. — Сонмище кровозмiсникiв, розпусникiв i перелюбникiв. Виявляється, при всьому своєму антисемiтизмi сини Свiтла дуже ласi на дочок Iзраїлю. Смiх i грiх!
— Твiй цинiзм нещирий, Джоно, — тихо сказала Пенелопа. — Ти намагаєшся бути ще бiльшим негiдником, нiж є насправдi. Ти гвалтуєш свою сутнiсть, але це не може тривати вiчно. Колись ти втомишся вiд свого лицемiрства, утратиш контроль над справдешнiми почуттями, i тодi вiзьме гору те добре, що в тобi ще лишилося. Воно запитає: „Ну як, задоволений тим, що зробив? Щасливий? Ти помстився за свою матiр, за її покалiчене життя — але на вiвтар своєї вiдплати ти пролив рiки кровi, з месника перетворився на ката...”
— Замовчи! — загарчав Джона, i його обличчя спотворила люта гримаса. — Замовчи, клята! Я не хочу тебе чути!
З усього було видно, що Пенелопа збиралася й далi звертатися до того мiфiчного доброго, що, на її думку, могло залишитися в цьому негiднику. Проте хвилини, рiвнi рокам, нарештi минули, i наше чекання скiнчилося.
На вiльному мiсцi мiж мною та Морганом з’явився Артур — майже такий, як ранiше, хiба що в iншому одязi, з iншою зачiскою i засмаглим обличчям. Разом з ним, тримаючи його за руку, виникла худенька дiвчинка рокiв одинадцяти, одягнена в синi штанцi та квiтчасту сорочку з короткими рукавами. Вона мала русяве з рудим вiдтiнком волосся i жвавi карi очi, а її миле личко дуже нагадувало Данине.
Артур змiряв нас тим характерним поглядом, який я звикла називати темпоральним. Це був уважний, напружений, зосереджений погляд людини, що намагається узгодити своє суб’єктивне сприйняття часу з об’єктивною реальнiстю ситуацiї.
„Брендо, сестричко! Я так скучав за тобою!”
Що я могла вiдповiсти? Адже для мене вiн був вiдсутнiй лише кiлька хвилин.
— Що тут коїться? — нарештi опам’ятався Джона. — Хто це дiвчисько?
Артур спокiйно i впевнено подивився на нього.
— Це твоя сестра Дейдра, — вiдповiв вiн. — Маленька Хазяйка великого Джерела.
У вiдповiдь на цю заяву Пенелопа вражено зойкнула.
А Дейдра вiдпустила Артурову руку й пiдiйшла до Джони.
— Привiт, — сказала вона. — Тебе захопила зла сила, брате. Але я допоможу тобi.
Над головою дiвчинки спалахнуло блакитне сяйво. Джона вiдсахнувся й викликав свiй Янь. Вiн ударив iзоляцiйними чарами — проте Дейдра легко нейтралiзувала їх.
— Будьте ви всi проклятi! — розлючено вигукнув Джона. — Ви надурили мене! То згиньте ж разом зi мною i Всесвiтом!
Наступнi кiлька секунд були не найкращi в моєму життi — але й не останнi. Обiцяний Джоною кiнець свiту не наставав, а його Янь, замiсть поглинути все довколишнє, поступово вiдступав пiд натиском Дейдриного Образа, втрачав свої обриси, тьмянiв, згасав...
— Тато казав менi, що ти лиха людина, — мовила Дейдра без ненавистi, без ворожостi, просто констатуючи факт. — Але просив не забувати, що ти мiй брат. Я пам’ятаю це, Джоно.
Я спостерiгала за їхнiм двобоєм зi страхом i захватом. Дейдра орудувала своїм Образом так майстерно, що я ледве встигала стежити за її манiпуляцiями i не завжди розумiла, що вона робить. Але результат був цiлком однозначний: Джерело невблаганно поглинало руйнiвну мiць Порядку, i з кожною секундою загроза передчасного Судного Дня ставала дедалi примарнiшою.
Нарештi Знак Янь розтанув у повiтрi, i Джона знеможено притулився до стiни.
— Ти здолала мене, незвана сестро, — приречено проказав вiн.
— Я здолала не тебе, а злу силу в тобi, — вiдповiла Дейдра й повернулася до Артура: — Я зробила це, тату!
Артур пiдiйшов до неї, обiйняв i погладив по голiвцi.
— Я знав, що ти зможеш, маленька. Я завжди це знав. — Вiн спрямував погляд на Пенелопу, i в його очах заблищали сльози. — Господи, донечко! Аби ж ти знала, як менi бракувало тебе всi цi роки.
Дейдра була кмiтлива дiвчинка й одразу збагнула, що останнi слова були адресованi не їй. Вона вивiльнилася з батькових обiймiв i пiдступила до Пенелопи.
— То ти моя старша сестра? Ти дуже схожа на тата.
Пенелопа опустилася перед нею навпочiпки.
— Ти так виросла, Дейдро. Востаннє я бачила тебе ще маленькою дiвчинкою... для мене це було якусь годину тому. Я доглядала тебе, гойдала на руках.
— Ну, тепер я вже доросла. Але ти зможеш доглядати Дiану.
— Кого?
— Нашу меншеньку сестричку, — пояснила Дейдра. — Вона ще немовлятко. А також у нас є три братики. Кевiновi дев’ять рокiв, Шоновi — сiм, Артуровi — чотири. Я їх дуже люблю. Ти теж їх полюбиш.
— Звичайно, рiдна. Звичайно.
Артур з нiжнiстю дивився на своїх дочок i всмiхався. Здавалося, вiн геть забув про Джону.
Я пiдiйшла до нього й запитала:
— Де Дана?
— Разом з дiтьми в особняку Бронвен. Там i Колiн.
— Скiльки рокiв пройшло?
— Майже десять. А для Дейдри — бiльше десяти, бо останнiм часом вона довгенько бувала бiля Джерела.
— Зрозумiло... А як вам жилося? Що ви робили?
— Здебiльшого дiтей, — напiвжартiвливо, напiвсерйозно вiдповiв Артур. — Робили, ростили, виховували. Не скажу, що це було легко, зате дуже приємно. Ми цiлком присвятили себе один одному i нашим дiтям. Незважаючи на весь драматизм ситуацiї, це були кращi роки мого життя. Тiльки одне мучило мене... — Погляд Артура став жорстким i водночас сумним. Вiн повернувся до Джони. — Тiльки одне не давало менi спокою всi цi роки — думки про мого сина, старшого з моїх синiв. Я багато думав про тебе, Джоно. Думав i про твою нещасну матiр, хоча менi було боляче думати про неї. Я визнаю свою провину за те, що кинув її й понiвечив їй життя. Та це ще не все. З усiєю вiдвертiстю я визнаю, що кинув би її навiть у тому разi, якби знав про її вагiтнiсть. Тодi я завдав би їй ще бiльшого болю, вiднявши в неї тебе. Так, я повiвся пiдло й негiдно — але не з лихими намiрами, а з дурного розуму. Я заслужив твою ненависть i презирство, ти мав повне право мстити менi. Однак нiщо не може виправдати твоїх учинкiв, iм’я яким — злочин.
— То вбий мене, — втомлено мовив Джона. — Чого чекаєш? Навiщо читати мораль засудженому на смерть?
Артур похитав головою:
— Я не твiй суддя, Джоно, я твiй батько. Я не можу забрати в тебе те, що дав колись — твоє життя. Ти злочинець, ти погубив багато людей, i ще невiдь скiльки кровi проллється з твоєї вини... але ти мiй син. Я поверну тебе в Екватор i вiдпущу на свободу — а далi живи як знаєш. Якщо ти ще маєш совiсть, то гiрше для тебе. Коли вона прокинеться, ти дуже пошкодуєш, що я не вбив тебе. Ти будеш позбавлений навiть тiєї жалюгiдної розради, що нiбито помстився за матiр. Твої руки по лiктi у кровi її одноплемiнникiв, а Iзраїль врештi програє вiйну Домовi Свiтла. Ти доклав усiх зусиль, щоб погубити Дiм Iзраїлiв, — тепер живи й дивися, як це станеться.
— Вiн цього не побачить, тату, — озвалася Дейдра, пильно вгледiвшись у Джону. — Йому залишилося жити недовго. Не бiльше години.
— Що це значить, доню? — здивовано запитав Артур.
— Я не винувата, — вiдповiла вона. — Я все зробила правильно. Просто всерединi Джони — там, де ховалася мiць Порядку, — тепер утворилася пустка. Вона забере в нього всi сили, i вiн умре.
Джона, звичайно, чув Дейдру, але його реакцiя на цi слова була парадоксальна. Вiн не впав у iстерику, не став метатися, як зацькований звiр, а просто сповз на пiдлогу й заплющив очi, немов чекаючи на обiцяну смерть. Його обличчя виражало дику сумiш страху й полегшення.
— Це вже почало дiяти, — сказала Дейдра. — Пустка вбиває в ньому волю до життя.
Артур розгублено подивився на Джону, потiм знову на Дейдру. В його очах була мука.
— А ти... ти можеш його зцiлити?
— Нi, — похитала вона головою. — Це може тiльки Джерело.
— Цебто...
— Так, тату. Вiн має зануритись у Джерело.
Настала нiма сцена. Джона сидiв на пiдлозi з заплющеними очима, байдуже очiкуючи остаточного вироку. Артур замислено дивився на нього. Пенелопа дивилася на Дейдру. Дiонiс i Амадiс обмiнювалися швидкими поглядами i, напевно, такими ж швидкими думками — мабуть, сперечалися, чи варто їм утручатися.
— Ар... — почав був Морган, але я подумки зупинила його:
„Мовчи, дурню! Ти нiяк не вплинеш на Артурове рiшення, тiльки собi нашкодиш”.
„Але...”
„Якщо вiн не пустить Джону до Джерела, то вiдповiдальнiсть за його смерть покладе на тебе. Вiн нiколи не подарує тобi твоєї поради. Краще мовчи й чекай”.
Морган зiтхнув:
„Аргумент переконливий. Мовчу”.
За кiлька хвилин Артур перевiв погляд на Дейдру. Було ясно, що вiн прийняв рiшення, i ясно — яке.
— Доню, ти Хазяйка Джерела. Я прошу тебе.
— Не треба просити, тату. Джона — мiй брат. Вiн став лихий вiд злої сили. Вона забрала в нього душу, а зараз забирає життя.
— Це я винен, — похмуро мовив Артур. — За юнацьку легковажнiсть доводиться платити високу цiну. Був час розкидати каменi, тепер настав час збирати їх... — Вiн зробив коротку паузу. — Так, каменi... Моргане, вони ще в тебе?
— У мене, — вiдповiв Морган.
— А хiба вони ще потрiбнi? — запитала я.
— На жаль, потрiбнi, — сказала Дейдра з таким пригнiченим виглядом, нiби зiзнавалася, що не виконала домашнiх завдань. — Я не змогла зняти захист. Це поганий, неправильний захист, але вiн дуже сильний. Я досi не можу з ним упоратися. Менi треба ще багато вчитися.
— Ми не маємо на це часу, — озвалася Пенелопа. — Давай каменi, Моргане.
Артур уп’явся в неї зляканим поглядом:
— Пеннi, донечко! Тiльки не ти.
— А хто ж?
— Ну... когось знайдемо...
— I звалимо на його... тобто її плечi таку вiдповiдальнiсть? — Вона рiшуче похитала головою. — Нi, це наша сiмейна справа. Не годиться втручати iнших людей.
— Але наслiдки...
— Як я розумiю, — зауважила Пенелопа, — вони загрожують не менi, а Джонi. Хай це буде його хрест, частина розплати за його злочини.
— I треба поквапитися, — додала Дейдра. — Пустка вбиває його.
Джона слабо поворухнувся й розплющив очi.
— Мене вбиває... — прохрипiв вiн. — Вбиває ваше милосердя...
| Попередній Зміст Наступний |
| Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 44 |