Попередній Зміст Наступний |
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 46 |
Небо було суцiльно затягнуте хмарами, iшов дрiбний дощ, грунт пiд нашими ногами був кам’янистий i слизький вiд постiйної вологи. За словами Бронвен, дощ тут не припинявся нi на хвилину, а сонце нiколи не визирало з-за хмар. Краєвид був такий тоскно-одноманiтний, що я мимоволi пощулилася. Хоча повiтря було тепле й навiть задушливе, менi стало аж зимно. Так само почувалися й мої супутники — Дейдра, Колiн та Артур.
— Паскудство, — висловив своє враження брат. — Гiршого мiсця для життя не вигадаєш.
— Тут неможливо жити, — зауважив Колiн. — Тут можна хiба животiти.
— Гляньте! — вказала Дейдра на хатину перед нами. — У вiкнi свiтло. Я вiдчуваю живу людину.
Обережно, намагаючись не послизнутися, рушили до хатини. Бiля дверей зупинились, i я постукала. Усерединi почуло гарчання, потiм пролунав скрипучий голос:
— Заходь, мучителько. Ти домоглася свого. Я радий твоїй появi.
Ми ввiйшли в невелике примiщення з прогнилою дощатою пiдлогою, покритими цвiллю стiнами й мокрою стелею, з якої в кiлькох мiсцях падали краплi води. Посеред кiмнати за грубо збитим столом сидiв сивий згорблений дiдуган у брудних лахах. Вiн нiтрохи не був схожий на рожевощокого товстуна з дiвочою зовнiшнiстю, що про нього менi розповiдав Артур.
На столi горiла свiчка, вiдкидаючи тьмяне свiтло на розкриту книгу. У кутку кiмнати на пiдстилцi розташовувався величезний сiрий вовчисько, чиє гарчання ми чули у вiдповiдь на стукiт у дверi. Пiднявшись на переднi лапи, вiн сторожко дивився на нас i загрозливо ошкiрювався.
З нашою появою Бран Ерiксон короткозоро примружився. На його старечому обличчi вiдбився подив — але нi слiду переляку.
— Ба! — сказав вiн. — До мене завiтав його величнiсть власною персоною. I вас, Кевiне МакШон, я пам’ятаю. А ця юна ледi нагадує менi принцесу Дану.
— Я її дочка, — вiдповiла Дейдра.
— Он як! — Ерiксон знову перевiв погляд на Артура й Колiна. — А ви нiскiлечки не змiнилися. Вочевидь, ви здобули те, що було менi обiцяне — вiчну молодiсть.
— От про це ми й хочемо поговорити, — озвалася я. — Про те, що було вам обiцяне. Про ваш зв’язок з колишньою Хазяйкою Джерела.
Ерiксон змiряв мене допитливим поглядом:
— Перепрошую, панi. Боюсь, я не знаю вас. Або не пам’ятаю.
— Ранiше ми не були знайомi. Мене звуть Бренда.
— Дуже мило. Ми з вами майже тезки... Гм. Ви вже звиняйте, що не встаю. Вiзьмiть до уваги мiй похилий вiк.
— Скiльки вам рокiв, бароне? — запитав Колiн.
— Не маю уявлення, ваша величносте. Я давно втратив вiдчуття часу. А зарубок на деревi, за прикладом героя цього роману, я не робив. — Вiн указав на книгу, що лежала перед ним. — „Робiнзон Крузо” в грецькому перекладi. Єдине моє чтиво. Ваша сестра, государю, дуже винахiдлива у своїй жорстокостi. До речi, у вас не знайдеться закурити? На вiдмiну вiд консервованої їжi, всi мої запаси тютюну давно зiпсувалися вiд вологи.
Колiн дiстав з кишенi пачку сигарет, пiдiйшов до стола й поклав її перед бароном. Тiєї ж митi вовк пiдхопився на ноги i грiзно загарчав.
— Спокiйно, Емрiсе, — сказав йому Бран Ерiксон. — Лежати.
Вовк перестав шкiритися i спокiйно розлiгся на пiдстилцi.
— Емрiс? — перепитав Колiн.
Ерiксон кволо всмiхнувся:
— Я приручив його ще вовченям i назвав на згадку про вашого брата. Вiн такий самий дурний i слухняний. — Барон розкурив сигарету i з насолодою затягся. — Дрiбниця, але приємно... То ви прийшли поквитатися зi мною, чи спочатку вислухаєте мої пояснення?
— Пояснення були б не зайвi.
— Тодi сiдайте. — Ерiксон показав на перекошену лаву бiля стiни. — Даруйте, що не маю нiчого кращого.
— Дякую, я постою, — вiдповiла Дейдра, висловивши нашу спiльну думку.
— Що ж, воля ваша. Ви молодi, ноги у вас мiцнi... Якщо не помиляюся, вас цiкавить, навiщо я вступив у змову з королем Аларiком i органiзував викрадення ледi Дейдри?
— Зокрема й це.
Ерiксон жадiбно докурив сигарету i взяв наступну.
— Все почалося з того, — заговорив вiн, — що колишня Хазяйка Джерела вирiшила передати свої повноваження ледi Дейдрi. Вона звернулася до короля Брiана з проханням привести його дочку до Джерела, але вiн навiдсiч вiдмовився.
— Чому? — запитав Артур.
— Бо не довiряв їй. У них були дуже напруженi стосунки. Король Брiан кiлька разiв намагався зануритися в Джерело, але Хазяйка не дозволяла йому, поки вiн не приведе ледi Дейдру. А король, своєю чергою, наполягав на тому, щоб спочатку викупатися в Джерелi i лише потiм привести в Безчасiв’я дочку.
— Отже, вони зациклилися?
— Саме так. Врештi-решт король вирiшив, що Хазяйцi потрiбна не Дейдра, а тiльки її тiло — аби вселитися в нього. Вiдтодi вiн перестав приходити в Безчасiв’я й посилив охорону каменiв.
— А хiба Хазяйка не могла сама взяти до себе Дейдру? — запитав Колiн.
— На жаль, не могла. Вона мала один серйозний недолiк — була позбавлена тiла, i за межами Безчасiв’я її влада кiнчалася. Вона могла лише спостерiгати матерiальний свiт i спiлкуватися з деякими його представниками, зокрема, зi мною.
— А з Дейдрою?
— На жаль, нi. Для спiлкування з нею належало пробудити її Дар. А цього в жодному разi не можна було робити. Щоб стати справжньою, iстинною Хазяйкою, ледi Дейдра мусила зануритися в Джерело з непробудженим Даром, причому без зв’язку з матерiальним свiтом — як фiзичним, так i метафiзичним.
— Що-що?
Ерiксон видав короткий скрипливий смiшок.
— Так висловилася Хазяйка. Потiм вона пояснила менi, що пiд метафiзичним зв’язком мається на увазi контакт iз Провiдником, а пiд фiзичним — наявнiсть дiтей.
— Ага! — сказав Артур. — От навiщо знадобилися чари безплiдностi.
— Якраз для цього. Це було перше, що я зробив, ставши помiчником Хазяйки.
— I вбили сiмох нi в чому не винних людей, — гнiвно мовив Колiн.
— Я був змушений, государю, — спокiйно вiдповiв Ерiксон. — На вiйнi часто гинуть невиннi люди. Чари безплiдностi мали закрiпитися — а в цей самий час ваша кузина, даруйте на словi, загуляла як кiшка.
Колiн заскреготав зубами, але промовчав.
— А що було далi? — запитала я.
— Далi ми чекали слушного моменту. Король Аларiк мав повний комплект Знакiв, але навiть не пiдозрював про їх призначення. Для нього це були просто фамiльнi коштовностi з деякими магiчними властивостями. За порадою Хазяйки, я розкрив Аларiку їхнiй секрет, а вiн, зрозумiло, негайно кинувся в Безчасiв’я. Хазяйка зустрiла його i не пустила до Джерела, вимагаючи ледi Дейдру в обмiн на Силу. Отак i було влаштоване те викрадення.
— А коли ваш задум не вдався, ви наважилися на крайнiй крок, — пiдсумував Колiн. — Убити короля Брiана й посадити на трон дурного та слухняного Емрiса, який залюбки вiддав би Дейдру Джерелу.
— Ми не мали iншого виходу, ваша величносте. Король Брiан одразу запiдозрив Хазяйку в причетностi до викрадення ледi Дейдри. Вiн навiть заявився в Безчасiв’я, щоб зажадати пояснень. Тодi ж Хазяйка спробувала вбити його, але вiн був напоготовi i встиг утекти. Вiдтак його насторожене ставлення до неї переросло у непримиренну ворожiсть, а це загрожувало... — Ерiксон зробив паузу й виразно глянув на Артура, — вам, Кевiне МакШон.
— Менi?! — здивувався брат. — Чому?
— Гадаю, вам краще знати. Хазяйка була позбавлена тiла, але перед королем Брiаном з’являлася в людськiй подобi, точно копiюючи свою колишню зовнiшнiсть. I вона боялася, що ваше життя опиниться в серйознiй небезпецi з того самого моменту, як король побачить вас. А ви були потрiбнi Джерелу живим — потрiбнi так само, як i ледi Дейдра. Пiд час нашої прощальної розмови Хазяйка доручила менi оберiгати вас, доки ви пробудитесь, а потiм розповiсти вам усе, що я тiльки-но розповiв... Гм-м. Адже ви пробудилися, чи не так?
— Так, — коротко вiдповiв Артур.
— Щоб я здох! — сказав приголомшений Колiн. — Це справдi схоже на казки братiв Грiмм... Але боюся, що це правда.
— Це правда, — озвалася Дейдра. — Я запитала в Джерела, i воно вiдповiло „так” на твердження, що справжньою Хазяйкою Джерела може стати лише жiнка, народжена простою смертною вiд чаклуна, якщо вона ввiйде в Джерело з непробудженим Даром, без Провiдникiв i не маючи дiтей. Це необхiдна умова — та аж нiяк не достатня.
— Ну що ж, — сказав Артур. — З цим ми розiбралися... Дейдро, подбай про барона. Вiн потребує термiнової допомоги.
— Звичайно, — кивнула вона. — У такому станi Причастя вiн не витримає. Спочатку треба повернути йому молодiсть i здоров’я.
— От i вiзьмися за це.
— Добре. — Дейдра пiдiйшла до Ерiксона. — Пане бароне, зараз ви пiдете з мною. Я вилiкую вас вiд хвороби, що зветься старiстю.
Бран Ерiксон не виказав жодних ознак подиву, лише запитав:
— А можна взяти Емрiса? Я до нього прив’язався, та й вiн не винесе розлуки з мною.
— Чого б i нi. Берiть.
Коли Дейдра, барон та вовк Емрiс залишили хатину i весь цей понурий свiт, Колiн у задумi мовив:
— Хотiлося б знати, Артуре, ти зробив це з милосердя чи вдячностi?
— Не те i не iнше. Це справедливiсть.
— Гарна справедливiсть! Ерiксон винний у смертi багатьох людей, а ти замiсть покарання повертаєш йому молодiсть i даруєш Причастя.
Артур подивився на Колiна з таким виразом, нiби той був малою дитиною.
— Насамперед, Ерiксон уже покараний сповна. Кошмари про старiсть переслiдуватимуть його не один десяток рокiв, а може, i все його довге життя. Та й потiм... Тобi доводилось убивати людей?
— Так, на вiйнi. Але то були вороги.
— То були люди, здебiльшого нi в чому не виннi. Вони вiрно служили своєму королю та своїй країнi i не заслуговували на смерть. Була вiйна — i цим усе сказано. Ерiксон теж воював — на сторонi Джерела; а його методи, згоден, не найкращi — тема окремої розмови. Вiн i твiй брат Емрiс робили те саме, але їхнi мотиви були рiзнi. Тому Емрiс злочинець i зрадник, а Ерiксон — солдат. Вiдчуваєш рiзницю?
Колiн трохи помовчав, потiм сказав:
— Чимраз бiльше я переконуюся, що вчинив дуже мудро, вiдмовившись вiд корони. Важко бути королем, але ще важче бути справедливим королем. Якщо я зустрiну Емрiса, то не стану вирiшувати болiсну дилему, як ти у випадку з Джоною. Я просто обiйдуся з ним як з братом, i не мучитимуся сумнiвами — справедливо це чи нi.
— А я не шкодую, що залишив Джонi життя.
— Тобi просто пощастило, Артуре. Ти везуча людина... А втiм, невдачливi королi — рiдкiсне явище. Вони недовго засиджуються на тронi. — Колiн осмiхнувся. — Як, наприклад, я...
*
Коли ми повернулися в Безчасiв’я, Бронвен у гордiй самотностi сидiла за столом i ласувала шоколадним тортом. Вкотре зрадiвши, що вже не переймаюся такими дурницями, як дiєта, я негайно приєдналася до неї, щоб вона, бува, не зжерла всю цю смакоту сама.
Артур та Колiн всiлися на свої стiльцi й закурили, не виявивши анi найменшого iнтересу до торта.
— Де Дейдра? — запитав мiй брат.
— Незабаром повернеться, — вiдповiла Бронвен. — Гайда їй назустрiч. — I ми почали перемiщатися вперед за часом матерiального свiту. — Бiдолашний Ерiксон! Його мало грець не побив, коли вiн побачив мене.
— Але все обiйшлося?
— Вiн уже в нормi. Курс омолодження був успiшний. Проте йому ще довго доведеться прочищати свої мiзки вiд старечого маразму. Дейдра вiдвела його в мiй маєток, там вiн буде як сир у маслi. — Бронвен на секунду замовкла й похитала головою. — Це просто неймовiрно, Артуре! Ерiксон — великий негiдник, це правда. Але правда й те, що вiн урятував тобi життя. Дядько Брiан майже напевно порiшив би тебе, раз мав такий зуб на колишню Хазяйку. Передi мною ж вона постала в образi фурiї — тому я нiчого не запiдозрила... Дiана була така схожа на тебе?
— Десь як Пенелопа, — неохоче вiдповiв Артур.
— Значить, дуже. Ймовiрнiсть того, що дядько визнав би вашу схожiсть за випадкову, була нульова... Брендо, любонько! Не квапся як на пожежу. Нiхто не з’їсть твiй торт, не бiйся. А буде мало, створю ще один... — Бронвен знову повернулася до Артура. — Вибач, що я називала Дiану стервом. Тодi я не знала, хто вона така.
Артур промовчав. Вiн вдав, що не розчув її слiв.
— От цiкаво, — озвався Колiн. — Якщо дядько Брiан вважав Хазяйку ворогом нашої родини, чому не попередив мене? Чому не сказав, що вона зазiхає на Дейдру?
— Вiн попередив, що Хазяйка небезпечна, — заперечила Бронвен. — А бiльше сказати не мiг, оскiльки боявся за твоє життя. Вiн знав тебе i розумiв, що тодi ти спробуєш помститися. Це ж очевидно.
— Авжеж очевидно, — пролунав голос Дейдри-меншої.
Вона виникла на своєму стiльцi поруч з Артуром, а в руцi тримала надкушене тiстечко i поводилася так, наче зовсiм не вiдходила вiд столу. Нiхто з нас не помiтив, коли саме вона з’явилася.
— Тiтонько, — цiлком буденним тоном звернулася Дейдра до мене. — У тебе все личко замазюкане. Їж акуратнiше, не квапся. До речi, не хочеш закусити солоним огiрочком?
— Нi, — вiдповiла я, взявши серветку. — Не хочу. По-моєму, це збочення — шоколадний торт з огiрком.
— Воля твоя. — Вона поглянула на Артура: — З Браном Ерiксоном ми розiбралися. Що далi?
— А далi поговоримо Дейдрою... Не з тобою, а...
— Розумiю, що не зi мною. Часом аж зло бере, що мене так назвали. Iм’я дуже гарне, ще б пак; але мене бiсить, коли починають з’ясовувати, про яку Дейдру йдеться. Я вимагаю, щоб ти заборонив називати дiтей iменами живих родичiв.
— В будь-якому разi, моя заборона не матиме зворотної сили.
— Зате дозволить уникнути подальшої плутанини. Якщо в нашiй сiм’ї з’явиться ще й третiй Артур...
— Гаразд, донечко, я врахую твоє побажання. Але наразi маємо серйознiший клопiт. Я вважаю, що треба розповiсти про все Дейдрi-старшiй, i якщо вона погодиться, привести її в Безчасiв’я.
— Без Провiдникiв? — запитав Колiн.
— За твердженням Джерела, це неодмiнна умова.
— Але це дуже небезпечно.
— Я розумiю. Тому ми маємо розповiсти їй абсолютно все. Нехай вона сама вирiшує...
— Артуре! Ти ж чудово знаєш, що вона погодиться. У Дейдри вроджена пристрасть до самопожертви. Якби Ерiксон не був такий дурний, то просто б звернувся до неї й переказав їй Дiанину пропозицiю. Тодi б Дейдра давно стала Хазяйкою Джерела... або його черговою жертвою. — Колiн повернувся до Дейдри-меншої: — Сонечко, придумай що-небудь. Повинна ж iснувати причина, чому Дiана з-помiж багатьох жiнок-напiвкровок обрала саме Дейдру.
— Я не знаю, дядьку. Дiана хоч i не була цiлком справжньою Хазяйкою, але мала значно тiснiший зв’язок iз Джерелом, анiж я. Думаю, вона просто побачила в тiтцi Дейдрi свою наступницю.
— А як щодо її походження? — запитав Артур. — Те, що вона дочка чаклуна, що був, хай i частково, прилучений до Сили?
— Ми про це питали. Як i про математичнi здiбностi. Джерелу однаково.
— Гаразд. Тодi поставте таке питання. Джерело має знати Дейдру-старшу як Провiдника Брендона...
— Тату! — обурилася менша Дейдра. — Чи ти маєш мене за дурну? Я намагалася пояснити це Джерелу, але воно не зрозумiло.
— Певнiше, — уточнила я, — на пiдставi наявної iнформацiї Джерело не може визначити, чи годиться Дейдра на роль Хазяйки.
— Стривайте, дiвчата. Не про це йдеться. Запитайте просто, без викрутасiв: чи уб’є Джерело Дейдру, якщо вона зануриться в нього без Провiдника.
Дейдра-менша заплющила очi, а за кiлька секунд широко розплющила їх.
— Вiдповiдь — нi! Джерело не вб’є тiтку Дейдру. Воно дочасно пробудить її Дар i дасть їй Силу... Але ж дивина! Якщо Джерело не може визначити, чи здатна тiтка стати його Хазяйкою, чому робить для неї виняток?
— Виняток робить не саме Джерело, — зауважив Артур, — а встановлений Дiаною захист. Я добре знаю... знав її. Вона мала звичку прораховувати все до кiнця з огляду на всi можливi варiанти. Тому природно було припустити, що, встановивши програму захисту Джерела, вона передбачила виняток — для Дейдри... А тепер, доню, запитай, що станеться з самою програмою, коли Дейдра зануриться в Джерело.
Секундне мовчання. I вiдповiдь:
— Все правильно, тату. Програма перестане функцiонувати.
Який час ми мовчали, вiдчуваючи невимовну полегкiсть. Незабаром цей кошмар вiдiйде в минуле, i нашi життя вже не залежатимуть вiд наших Провiдникiв. Хоч я й не уявляла себе без Брендона, але думка про додатковий зв’язок з ним не була для мене втiшною. Ще менше тiшився Брендон вiд усвiдомлення того факту, що в разi своєї смертi вiн потягне за собою в могилу й мене...
— Отже, — озвалася я, — Дiана була на всi сто впевнена, що Дейдра стане Хазяйкою... Але чому вона про це не сказала? Тодi — в надрах Джерела.
Артур спохмурнiв.
— То була не Дiана, а її суть, — сухо вiдповiв вiн i встав. — Ходiмо, Бронвен. Гадаю, саме ми маємо поговорити з Дейдрою.
— Твоя правда, — погодилася вона.
Обоє залишили Безчасiв’я так поглиненi думками про майбутню розмову, що навiть забули попрощатися з нами.
— Бiдолашна тiтка, — прокоментувала Дейдра, коли ми залишилися втрьох. — Вони замучать її поясненнями. Я б на їхньому мiсцi просто сказала, що так треба, i квит.
Колiн пильно подивився на неї:
— Знаєш, Дейдро, нiяк не збагну — чи ти дуже чуйна дiвчинка, чи геть безсердечна.
— Мабуть, i те й iнше, — серйозно вiдповiла вона. — Як каже тато, у мене перехiдний вiк... Важко бути пiдлiтком. — Дейдра зiскочила зi стiльця. — Пiду ще трохи виросту.
— Куди?
— В один свiт, що його я вiдкрила цiєї ночi за часом Авалона. Маю там цiкавих друзiв. Ми наряджаємося в шкiрянi костюми з заклепками та ланцюгами, фарбуємо волосся, ганяємо на мотоциклах по мiсту. Словом, не нудьгуємо.
— Яке жахiття! — сказала я.
— Не бачу нiчого страшного, — заперечила Дейдра. — Всi мої друзi з пристойних родин, а в одного хлопця батько мiнiстр... До речi, про сина мiнiстра. Не називай його Артуром.
Моє серце важко загупало в грудях.
— Кого?
Дейдра була щиро здивована:
— То ти ще не знаєш? Ну, тiтонько, ти даєш! А я думала, що просто тримаєш це в секретi. — Вона нахабно осмiхнулася. — Виявляється, ти з тих дуреп, що помiчають свою вагiтнiсть лише тодi, коли починає рости живiт. — З цими словами Дейдра щезла.
Я сидiла мов громом прибита, i не зразу вiдчула, як Колiн узяв мене за руку.
— Брендо, ти справдi чекаєш дитину?
— Так, — через силу вiдповiла я. — Хлопчика... Я таки дурепа!
— Не переймайся, — заспокоїв мене Колiн. — Всяке може трапитись. Головне, що в тебе буде дитина... Чи ти не рада?
— Дуже рада. Я так хотiла дитину... сина...
— Твоя мрiя здiйснилася. Морган буде щасливий.
— Цього я й боюся.
— Але чому?
Я зiтхнула:
— Хiба не зрозумiло? Дитина зв’яже нас, а я цього не хочу. I Морган — також.
— Дивно. Я вважав вас закоханою парою.
— Ми не закохана пара, — похитала я головою, — а лише пара коханцiв. Це рiзнi речi.
Колiн закурив. Я машинально взяла сигарету, але вiн негайно забрав її й повернув до портсигара. Я помiтила, що в нього тремтять пальцi.
— Отже, — сказав Колiн, — ти не хочеш, щоб Морган вважав дитину своєю?
Я кивнула:
— Це було б краще для нас обох. Якби менi вдалося обдурити його... Хоча в будь-якому разi вiн щось запiдозрить — але не стане дошукуватися правди. Вiн жде не дiждеться коли виросте Монгфiнд.
— Тобто, якщо ти вчасно знайдеш дитинi батька, Морган постарається переконати себе, що вiн тут нi до чого?
— Певно, так i буде.
Колiн глибоко затягся, повiльно видихнув дим i раптом запитав:
— А я годжуся на роль батька?
Я була заскочена зненацька цiєю пропозицiєю.
— Ну... знаєш... це дуже шляхетно...
Його гострий погляд змусив мене замовкнути.
— До дiдька шляхетнiсть! — вiн був майже злий. — Брендо, одне з двох — або ти слiпа, або я майстер з прикидання. Невже я так умiло приховував свої почуття?
(REM Взагалi я люблю сюрпризи... Але ж не в такiй кiлькостi!)
Попередній Зміст Наступний |
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 46 |