Rambler's Top100Rambler's Top100 ElVESTA-top Index'99 Fair.ru Fair of sites Новая Почта. Счетчик
Попередній    Зміст    
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 47

 

Роздiл 47

Артур

Як вiдомо, королям не годиться чекати. Можливо, саме тому, а може, через те, що несвiдомо намагався вiдтягти неминуче, я прибув до замку Каер-Сейлген останнiм. Iншi вже зiбралися в затишнiй вiтальнi хазяйських покоїв — Морган, Колiн, Бронвен, Дана, обидвi Дейдри i Бренда. Брендон знав про все, але вирiшив залишитися в Сонячному Мiстi. В розмовi зi мною вiн вiдверто зiзнався, що ще не готовий до зустрiчi з сестрою, боїться вiдновлення їхнього тiсного емоцiйного контакту. Бренда була цiлком згодна з братом.

Пенелопi й Дiонiсу ми вирiшили поки нiчого не казати, бо iнакше довелося б розповiсти їм про Дiану. А згодом я вже поставлю їх перед доконаним фактом, що Джерело здобуло нову Хазяйку. Чи просто ще одного адепта — в тому разi, якщо Дiана помилилася.

Коли я ввiйшов до вiтальнi, моя донька Дейдра i Бронвен якраз жваво сперечалися, а решта присутнiх мовчки слухали їх.

— Подумаєш! Я теж була Хазяйкою...

— За браком кращої кандидатури. Як то кажуть, на безриб’ї й рак риба. Я стала Хазяйкою пiсля тебе i...

— От i будеш пiсля мене.

— Агов, дiвчата, — сказав я. — Що ви не подiлили?

— Путiвку в Безчасiв’я, — замiсть них вiдповiла Дейдра-старша. Вона сидiла на канапi поруч з Даною, одягнена у квiтчастий халат, i мала набагато спокiйнiший вигляд, нiж iншi, хоча саме її чекала зустрiч з невiдомим. Я вразився такому самовладанню.

— Бренда вважає, — додала Дана, — що нам не варто проводжати Дейдру всiєю юрбою.

Я схвально кивнув, бо й сам так думав. Крiм усього iншого, Дейдра почуватиметься нiяково, роздягаючись догола в присутностi сiмох людей, троє з яких — чоловiки.

— Думаю, двох досить, — сказала Бренда. — Ти, Артуре, як глава Дому, i одна з наших Хазяєчок. Але хто саме — вони не можуть домовитися.

— Це маю бути я, — озвалася донька. — Хоч я несправжня Хазяйка, та однак Хазяйка. Моя присутнiсть при передачi влади обов’язкова.

— Так вимагає Джерело? — запитав я.

Дейдра-менша розгубилася:

— Ну... власне...

— Воно нiчого не вимагає, — зловтiшно прокоментувала Бронвен. — Йому це по барабану. А позаяк я старша за вiком...

— У-тю-тю! Бабуся Бронвен! Тримаєте, зараз я впаду...

— Годi, — сказав я. I запитливо глянув на старшу Дейдру: — Кого вибереш?

— Бренду, — без роздумiв вiдповiла та.

По тому, як нишком усмiхнулася сестра, я зрозумiв, що вона сподiвалася на таку вiдповiдь. Бренда навмисно спровокувала сварку Бронвен з моєю донькою, щоб Дейдра не обрала жодну з них.

— Iнцидент вичерпаний, — твердо мовив я, припиняючи будь-якi протести з боку незадоволених. — До Джерела йдемо ми з Брендою.

Дана рвучко обняла Дейдру-старшу за плечi i сказала:

— Нас не можна назвати сердечними подругами, але... Я завжди любила тебе.

Дейдра поцiлувала її в щоку.

— Я теж люблю тебе, — вiдповiла вона i встала з канапи. — Давайте не влаштовувати сцен. Зрештою, ми не на похоронах. Я лише занурюся в Джерело. I все.

Колiн нервово всмiхнувся:

— Щасти тобi, сестричко.

— Нi пуху, нi пера, — додав Морган.

— До бiса!

Бронвен мовчки поцiлувала Дейдру, а моя донька буденним тоном сказала:

— За мить побачимося, тiтонько. Передавай Джерелу вiтання вiд його колишньої Хазяйки.

— Неодмiнно передам, — пообiцяла Дейдра. I до мене: — Я готова, Артуре.

— Тодi рушаймо.

Я взяв її та Бренду за руки i дав Образу команду перенести нас трьох у Безчасiв’я.

Ми з’явилися не бiля пiднiжжя пагорба, як це було ранiше, а на самому його вершечку. Небо над нами мерехтiло iнтенсивнiше, нiж звичайно, сяяло значно яскравiше, а в напрямку Джерела дув легенький вiтерець.

— В Безчасiв’ї ще нiколи не було вiтру, — здивовано зауважила Бренда. — Як ти почуваєшся, Дейдро?

— Чудово, — вiдповiла вона, роззираючись довкола. — Справдi чудово.

— I тобi не страшно?

— Нiскiлечки. Тут так мило, так затишно... навiть попри цей вiтер. По-моєму, вiн посилюється.

— Менi теж так здається, — сказав я. — Джерело нiби кличе нас до себе. Ходiмо.

Ми спустилися з пагорба i ввiйшли в гай величезних зелених дубiв. Цього разу їхнє фiолетове листя шумiло на вiтрi, а гiлля скрипiло. Вiтер дедалi дужчав.

— Знаєте, — озвалася Дейдра. — У мене таке дивовижне вiдчуття, наче все довкола — продовження моєї iстоти. Менi так хочеться злитися з цим небом, з цiєю землею, з травою, з деревами...

Я подивився на натхненне лице Дейдри i не помiтив жодних ознак страху, сум’яття, розгубленостi. Вона впевнено йшла назустрiч своїй долi. Вона вже знала, що це — її доля, її справжнє призначення; це те, задля чого вона з’явилася на свiт.

Я подумки сказав Брендi:

„Дiана не помилилася”.

„Так, — погодилася сестра. — В цьому немає сумнiвiв”.

— Даруйте, — винувато мовила Дейдра. — Але я чую вас. Я нiчого не можу вдiяти. Намагайтеся думати не так голосно.

По моїй спинi пробiгли мурашки. Як завжди в таких випадках, я згадав Ребеку i менi стало боляче... Якщо вже зараз Дейдра чує чужi думки, то що буде далi? Щойно зустрiвши людину, вона зненавидить її...

— Ти ж знаєш, Артуре, я не вмiю ненавидiти, — спокiйно вiдповiла Дейдра. — Може, тому Дiана обрала мене.

Ми вийшли на прогалину й побачили розбурхане Джерело. Воно вивергало в усi боки мiрiади синiх жарин, його зазвичай спокiйнi води неслися по колу, а в центрi утворилася глибокий вир, що втягував у себе повiтря, породжуючи вiтер у Безчасiв’ї. З кожною секундою круговерть води ставала стрiмкiшою, а вир глибшав i ширшав...

Дейдра захоплено завмерла.

— Як це прекрасно!

— I трохи моторошно, правда? — додав я.

— Аж нiяк, — вiдповiла Дейдра i смiливо попрямувала до Джерела.

Ми з Брендою пiшли за нею. Вiтер зi свiжого бризу перетворювався в ураган, синi жарини злiтали аж до самого неба й падали на нас вогненним дощем, навiть крiзь одяг обпалюючи шкiру. А втiм, це було приємно.

Дейдра зупинилася бiля мармурового парапету й повернулася до нас.

— Ну ось ми прийшли. — Вона поклала руки менi на плечi i зазирнула в мої очi. — Серцю не накажеш, Артуре. Я кохаю тебе.

Що я мiг вiдповiсти?

— Менi дуже шкода, люба. Шкода, що так вийшло.

— Не шкодуй, Артуре, минулого не повернеш. Може, так i мало бути. Може, так було визначено. Тепер мене нiщо не тримає — нi любов чоловiка, нi прив’язанiсть до дiтей.

— Ах, Дейдро...

Вона вiдсторонилася вiд мене й обняла Бренду.

— Ми лише недавно познайомилися, але ти для мене як рiдна сестра. Я люблю тебе.

— Я теж, — вiдповiла Бренда i схлипнула.

Вони поцiлувалися. Потiм Дейдра недбало скинула капцi i без нашої допомоги скочила на парапет. Вона зняла халат, пiд яким бiльше нiчого не було, i простягла його Брендi, але вiтер вирвав з її рук одяг, пiдхопив i жбурнув у вир. Щойно торкнувшись до розбурханої води, халат спалахнув синiм полум’ям i зник.

Дейдра стояла перед нами цiлком гола, а її золотаво-руде волосся розвiвалося на вiтрi. Дивлячись на неї, я просто не мiг не згадати нашу першу зустрiч на галявинi бiля лiсового озера... Моє серце защемiло.

— Дейдро! — гукнув я. — Ми були щасливi, коли кохали один одного. Це тривало недовго, але ми були справдi щасливi.

— Так, Артуре. Ми були щасливi, — вiдповiла Дейдра i ступила в безодню.

Джерело миттю заспокоїлося. Вiтер негайно ущух, i тиша задзвенiла в наших вухах.

— От i все... — тiльки й встигла сказати Бренда, перш нiж Джерело вибухнуло.

 

*

Я отямився на канапi у вiтальнi замку Каер-Сейлген. Поруч зi мною сидiла Бренда й енергiйно протирала очi — мабуть, щойно прочумалася. Колiн, Морган, Дана, моя донька i Бронвен не звертали на нас уваги. Вони з’юрмилися навколо сусiдньої канапи i про щось перешiптувалися. На тiй канапi... Боже! Там лежала Дейдра — гола, нерухома. Її розкiшне волосся було розкидане по подушцi, обрамляючи неприродно блiде, безживне обличчя...

Мов пiдкинутий пружиною, я скочив на ноги й кинувся до неї.

— Дейдра!.. Як вона?

Колiн похмуро глянув на мене:

— Кепськi справи.

— Вона жива? — запитала Бренда.

— Не зовсiм, — вiдповiла Дана. — Але й не мертва. Пульс слабкий, але є, всi життєво важливi органи функцiонують нормально, хоч i сповiльнено.

— Кома?

— Певно, так. I то дуже глибока. Нам нiяк не вдається привести її до тями. Що сталося?

— Дейдра занурилася в Джерело, — сказав я. — А потiм... Потiм наче вибухла термоядерна бомба. Це все, що я пам’ятаю.

— А ти, Брендо? — запитав Колiн.

— Те ж саме. Джерело поводилося незвичайно...

— Воно й зараз поводиться незвичайно! — вигукнула моя донька. — Мовчить, не вiдповiдає менi. Не пускає в Безчасiв’я. Не дозволяє керувати Образом... Я геть безпомiчна, тату!

— Вже нi, — почувся знайомий голос. — Джерело потребувало часу, щоб здобути Хазяйку. Тепер воно знову до ваших послуг.

Цей голос пролунав для мене дисонансом з реальнiстю. Я дивився на Дейдру, що лежала нерухомо, не виказуючи нi найменших ознак активностi... а проте вона говорила!

Врештi я зорiєнтувався, повернув голову... i знову побачив Дейдру. Вона стояла посеред кiмнати, одягнена в усе бiле, як наречена. На її коралових устах грала усмiшка — не сумна i не весела, а просто усмiшка, тепла i приязна.

Я знову перевiв погляд на канапу — там лежала Дейдра. I водночас вона стояла перед нами, сповнена життя, i всмiхалася.

— У мене галюцинацiї? — не дуже впевнено промовив Морган.

— Не думаю, — вiдповiв я, втiм, також без особливої впевненостi.

— Нiяких галюцинацiй, — сказала Дейдра в бiлому. — Я реальна. Я — Хазяйка Джерела.

— А це... — Бренда затнулася i просто вказала на iншу Дейдру, що лежала на диванi.

— Це моє колишнє тiло. Довелося розстатися з ним у Джерелi.

— О Мiтро! — вигукнув я, вражений жахливим здогадом. — Ти стала безтiлесною?! Як Дiана...

— Нi.

Дейдра пiдiйшла до мене i простягла руку. Я боязко доторкнувся до неї — на дотик вона була теплою та м’якою, цiлком людською. Я мiг заприсягтися, що це Дейдрина рука; я безлiч разiв цiлував її, я пам’ятав кожну її лiнiю, i цю мушку на зап’ястку, i цей аромат її шкiри...

— Джерело достоту скопiювало моє колишнє тiло, — пояснила Дейдра. — Зовнi я мов двi краплi води схожа... на себе. Але тепер я плоть вiд плотi Джерела — як i належить справжнiй Хазяйцi.

— Але ти... е-е... твоє нове тiло... воно людське?

— Думаю, так. Я почуваюся людиною, почуваюся жiнкою. Єдине, чого я не можу, це мати дiтей.

— О! — мовила Дана, спiвчутливо дивлячись на неї. — Менi так шкода, сестричко.

Дейдра пiдбадьорливо всмiхнулася їй:

— Не жалiй мене, люба. Я маю свою дитину — Джерело. Йому належить уся моя материнська любов, уся турбота, вся ласка. Саме з цiєї причини Дiана не змогла отримати плоть вiд Джерела, не змогла присвятити йому себе цiлком.

— Через Пенелопу? — запитала Бронвен.

Дейдра ствердно кивнула:

— По-людськи це можна висловити так: Джерело надто ревниве й егоїстичне, воно не бажає бути одним з дiтей, воно хоче бути єдиним.

— Нарештi воно домоглося свого, — сказав Колiн. — Його можна привiтати. Воно має чудову матiр.

Вони обмiнялися розумiючими поглядами.

— Дякую, брате. Ти завжди думав про мене краще, нiж я заслуговувала.

— Але ж ти жорстока, тiтонько, — озвалася моя донька. — Навiщо так лякати нас? Могла б залишити своє колишнє тiло в Джерелi.

Дейдра зiтхнула, пiдiйшла до канапи i присiла... бiля себе.

— Це було понад мої сили, — сказала вона. — Менi стiльки казали, що я сама досконалiсть, усi так захоплювалися моєю красою... Знаєте, у глибинi душi я й досi переконана, що на свiтi немає гарнiшої за мене. Дурницi, звичайно... — Дейдра пiднялася, взяла з найближчого крiсла плед i накрила ним своє колишнє тiло по груди. Потiм повернулася до нас. — Менi треба йти. Не можна надовго залишати Джерело без догляду. Приходьте в Безчасiв’я, буду рада кожному з вас. Приводьте тих, хто, на вашу думку, гiдний Сили; та останнє слово я залишаю за собою.

— А як щодо обряду з каменями? — жваво запитав Морган.

— Контакт бажаний, вiн полегшує проходження Шляху Посвяти. Я наполягатиму на його присутностi, але без колишнiх обмежень. Ви можете бути Провiдником Монгфiнд.

— Дякую, мiледi. — Морган аж розплився в задоволенiй усмiшцi. А я подумав: бiдолашна Бренда. Хоча сестра, здається, не дуже цим переймалася.

— Дейдро, — запитав я. — Ти не знаєш...

— Знаю.

— Та чому Дiана не сказала, що ти маєш стати Хазяйкою?

Дейдра кiлька секунд пильно дивилася на мене, перш нiж вiдповiсти.

— Розумiєш, Артуре, кожнiй формi сущого властиве прагнення до самозбереження. Амеба хоче бути амебою, людина — людиною, а суть — суттю. Ти розмовляв з матрицею особистостi Дiани, з її суттю, а сутi здатнi провидiти майбутнє — вiрнiше, його можливi варiанти. Схоже, жоден з варiантiв майбутнього не влаштовував суть Дiани.

— Я не зовсiм розумiю тебе.

— Незабаром зрозумiєш. Дуже скоро... До зустрiчi.

Сказавши це, Дейдра пiшла в Безчасiв’я.

А iнша Дейдра, моя дочка, смикнула мене за рукав.

— Тату, що робити з тiткою... з її колишнiм тiлом?

Я зiтхнув:

— Спитай щось простiше...

— Артуре! — покликала мене Бренда. — Ти тiльки глянь.

— Що там? — Я швидко пiдiйшов до канапи. — Що дiється?

— Щось дивне. Дуже дивне. — Бренда тримала Дейдру за руку й розгублено дивилася на мене. — Пульс почастiшав, став сильнiший... Вона оживає!

На досi блiдих щоках почав проступати рум’янець. Укритi пледом груди розмiрено здiймалися в такт диханню.

— Вона передумала, — прокоментував Колiн. — Повертається.

Дейдринi повiки затремтiли й повiльно пiднялися. Якийсь час вона блукала затуманеним зором по стелi, потiм її погляд прояснився, надбав осмисленого виразу... Але це не був Дейдрин погляд! У глибинi її смарагдових очей менi привидiлись iншi очi — ясно-синi, такi знайомi й рiднi...

МIТРО! ЗЕВСЕ! IСУСЕ!..

— Артуре, любий... Я знайшла тебе...

Менi вiдчайдушно захотiлося вщипнути себе за руку. I я вщипнув. I вiдчув бiль. Але це ще не значило, що я при здоровому глуздi. Бiль залишається болем навiть для божевiльних.

— Дiано... ти?..

— Хто ж iще... Хiба не впiзнав?

Я закашлявся:

— Що ти, рiдна... Звiсно, впiзнав.

Дiана (о боги, моя Дiана!) спробувала встати, але тiло погано слухалося її.

— Лежи, — сказала їй Бренда тремтливим вiд хвилювання голосом. Вигляд вона мала причмелений. — Ти дуже слабка. Тобi треба вiдпочити.

Дiана уважно придивилася до неї.

— Ти на когось схожа. Ти... мала Бренда?

Сестра нервово всмiхнулася:

— Як бачиш, уже не мала. Вiдтодi минуло багато рокiв.

— Скiльки?

— Двадцять сiм Основного потоку.

— Двадцять сiм рокiв, — повторила Дiана. — Так довго... У нас є дочка, Артуре...

— Знаю, рiдна.

— Як вона?

— Нормально. Вона вже доросла. Незабаром побачиш її.

— Вона... не ображається, що я кинула її?

— Нiтрохи. Пенелопа все розумiє.

Дiана втомлено заплющила очi.

— Що тут коїться? — почувся здивований шепiт Моргана.

— Чергове чудо перевтiлення, — так само пошепки вiдповiв Колiн. — Та ще й крутiше за попереднє.

— Я бачила дивний сон, — озвалася Дiана, не розплющуючи очей. — Дивний i страшний. Про те, що втратила тiло... його спалили Формотворчi.

— А потiм?

— Не пам’ятаю... Все як у туманi... Це був жахливий кошмар!..

— Добре, що не пам’ятаєш його, — мимоволi вихопилося в мене.

— Так... це дуже добре. У моєму снi дiвчина... її звали Дейдра... вона сказала... коли я пам’ятатиму про вiчнiсть, яку провела в царствi тiней, то збожеволiю... — Дiана розплющила очi й усмiхнулася. — А насамкiнець Дейдра подарувала менi своє тiло. Смiшно, правда?

Я спробував розсмiятися, але не змiг, лише дико вишкiрився. В Дiанинiм поглядi промайнула тривога.

— То це... був не сон? Я...

— Заспокойся, рiдна. Все вже позаду. Тобi нiчого хвилюватися. Найголовнiше, що ти жива, а решта — дрiбницi.

Дiана пiдняла свою руку (Дейдрину руку!) i глянула на неї.

— Це не моя рука. Я почуваю її як свою власну, але... це не моя рука!

— Люба...

— То Дейдра менi не наснилася? Я справдi втратила тiло?

Я зiтхнув i коротко вiдповiв:

— Так.

Якийсь час вона мовчала, уважно розглядаючи свої (тепер уже свої) руки. Потiм сказала:

— Допоможи встати, Артуре.

— Але...

— Я хочу переконатися, що здатна ходити. Я мушу знати, що тiло слухається мене. Iнакше точно збожеволiю.

Проти цього я не мав що заперечити. З моєю допомогою Дiана встала i, загорнувшись у плед, обережно зробила кiлька крокiв. Колiн, Морган i дiвчата дивилися на неї як на повсталу з могили... а власне, так воно й було.

— Здається, все гаразд, — полегшено констатувала вона.

— Так, — пiдтвердив я.

— Здається, в мене гарнi ноги.

— Вони чудовi.

— Схоже, я висока i струнка...

— Так.

Дiана змiряла неуважним поглядом присутнiх i пiдiйшла до стiни, де висiло дзеркало. Побачивши в ньому своє вiдображення, вона захоплено зойкнула, i менi навiть довелося притримати її, щоб не впала.

— Тобi подобається? — запитав я.

— Ще б пак! Ранiш я була просто гарненькою, а тепер... тепер я неперевершена красуня! Ти кохатимеш мене i в цьому тiлi, Артуре? Так?

— Як бо iнакше, — вiдповiв я, мiцно обiйнявши її.

— Нарештi ми разом, любий. Бiльше ми нiколи не розстанемося.

— Бiльше нiколи.

Я зустрiвся поглядом з Даною... Господи, що ж тепер?!! „Я така щаслива, Артуре, — зовсiм недавно сказала Дана. — Така щаслива, що менi страшно. Знаєш, iнодi я боюся, що все це — сон.”

„Тодi ми обоє спимо i бачимо сни, — вiдповiв я. — Однаковi сни. Казковi сни.”

Ми прокинулися...

Що ти накоїла, Дейдро? Що ж ти накоїла?!

Ти не вмiєш ненавидiти, але вмiєш мстити. Твоя помста така витончена, що я нiчим не можу дорiкнути тобi. Я щиро вдячний за твоє жорстоке милосердя, за те, що ти зруйнувала моє сiмейне щастя, повернувши менi колишню любов, за те, що моя старша дочка знайшла матiр, а я знову знайшов бiль...

Дякую за все, Хазяйко Джерела.

 

1994 — 2004 рр.

 

Попередній    Зміст    
Олег Авраменко. СИН СУТIНКIВ I СВIТЛА. Роздiл 47